На чиєму боці шальки терезів моральних чеснот? На боці владик, котрі мало не розсварилися, чи на боці державних мужів, котрі повеліли “треба Церкви”? В країні, котра перед загрозою дестабілізації, війни, або принаймні виборів, такі питання видаються підозрілими...
У Польщі протягом кількох років збільшувався розкол у суспільстві. Одним з його проявів став нечуваний рівень мови ненависті і вербального насильства. Насильство вербальне неминучо переходить у фізичне, якщо його вчасно не зупинити. Цю проблему польське суспільство легковажило роками.
Мені здається, в Україні набудували занадто багато храмів. На заході, в центрі в кожному селі ледь не собор збудований... Церква мусить увійти проблеми, а не бути банківською установою й озолочувати храми та лаври. Не їздити на мерседесах, а бути серед народу й працювати з людьми.
Раптом виявилося, що це важливо – оце відтерпле почуття "історичної справедливости": важливо бачити, що вона дійсно є, в реальності, а не на білбордах негідників, яким, на добрий лад, місце у в'язниці. Що Божі млини мелють помалу, зате певно. Що історія МАЄ СЕНС – навіть така жахна й кривава, якою була наша в 20-му столітті.
