Апелювати треба не так до батьків й учнів, а до чиновництва, до «спеціалістів», які знову авторитарно, орієнтуючись на політичний смак, чи, точніше, несмак монобільшості, на рейтинги перед виборами, змінюють правила посеред навчального року.
Коли наближалася річниця батькового викрадення та вбивства, я думала про його спадок. Він нагадує мені, що завжди важче робити те, що правильно. Сьогодні, як і в його часи, йде битва за те, що правильно. Це завжди боротьба. Кінцевим наслідком його боротьби стала родина, що перетворилася на біженців, та двоє дітей, які ніколи не знали свого батька.
…Люди, для яких є різниця між творенням і руйнуванням. Люди, яким важливо, які назви мають вулиці, на яких живуть їхні діти та батьки, навіть якщо вони освітлені й заасфальтовані. Люди, які знають різницю між рідним і ворожим. Люди, які з великою гідністю і мужністю відстоюють свої сенси та цінності.
Нині чимало популістів грають гаслом «повернути країну її громадянам». Але в руках популістів такі спроби дають дедалі більшу поляризацію та конфліктність, хіба створюють короткострокові ілюзії, які завершуються новими травмами. Тож той, хто віднайде вірний шлях реалізації запиту доброчесних громадян на «свою» державу, — отримає квиток у майбутнє.
