Навздогін 66-річчю з дня народження Ю.Андруховича
Це була осінь 1995 року. Жовтень, час книжкового ярмарку у Франкфурті. Тоді саме Шеймус Гіні – ірландський поет, проте англомовний, – отримав Нобеля. А ми з Андруховичем їхали у Франкфурт зі Львова і мали виступ з нашими віршами у замку Санкт-Ґоар (але про замок є окрема історія). Для цієї поїздки я вперше отримав тревел-грант, Юрко, здається, теж, тому білети треба було зберігати. А потяг, яким ми їхали, називався «Москва-Прага» – так-так, було й таке. Ще з нами їхала у Франкфурт Оленка Фешовець, майбутня перекладачка Толкієна, тоді просто зовсім іще молода перекладачка з англійської.
Потяг одразу шокував – вагони були західного типу, з тими страшенно незручними трьома полицями з одного боку. І в жодному купе не було не те що трьох, але й двох вільних місць. Я повільно сунув коридором і, зазираючи у двері, запитував у людей: «Люди, ви до самого кінця їдете?» – маючи на увазі Прагу. «Да, до конца, до Чопа», – кивали мені у відповідь люди. Для них то був кінець їхнього світу. Тож ми з Юрком і Оленою тимчасово розсілися поодинчо у чеканні того самого кінця.
У Чопі справді вагон спорожнів, ми перемістилися у вільне купе і почали чаркувати-вечеряти, доки нас та всіх інших пасажирів то ритмічно, то ривками піднімали-опускали у величезних ангарах, міняючи колісні пари. Майже непомітно пройшли словацькі прикордонники (між Словаччиною і Чехією тоді існував кордон, де й сталося найцікавіше, про що нижче). А ми після вечері поринули у той неспокійний залізничний сон під перестук коліс в очікуванні іще одного паспортного контролю. Оленка мала місце в іншому вільному купе, й ми з Юрком лишилися удвох. Він як Патріарх зайняв місце на нижній полиці, я як Підскарбій – відповідно на верхній.
Тим часом у вагоні, коли його полишили свідки «кінця світу у Чопі», окрім нас іще залишилася група молодих чоловіків відверто орієнтальної зовнішності, всі у синьо-червоних спортивних костюмах. Час від часу вони проходжувалися коридором, раптово роблячи різкі рухи ногами або руками, сідали в шпагат і ще всіляко демонстрували чудову спортивну фізику і пластику. Серед них виділявся чоловік середнього віку у цивільному і з маленьким круглим значком на піджаку, здалеку теж синьо-червоним, він не дригав руками й поводився цілком стримано. Коли я вийшов перед сном почистити зуби, у черзі до туалету зустрівся очима з його вузькооким поглядом.
«Ду ю спік інгліш?» – він кивнув, але його англійська вимова була жахливою, я не розумів дві третини слів. (Моя англійська й тепер слабка, а тоді була ще гірша, я не хочу нікого принизити, проте спілкування наше справді було повільним, із перепитуваннями й уточненнями). Врешті з його слів я зрозумів, що вони – збірна КНДР з тхеквондо, й вони їдуть на чемпіонат світу до Бельгії. (Певно, треба буде уточнити, чи був тоді справді такий чемпіонат…) У Празі вони мали пересадку, як власне й ми. А значок на лацкані його піджака виявився портретом дорогого товариша Кім Ір Сена в синьо-червоній облямівці, це ж ніби кольори їхнього прапора. Я вказав на значок і запитав: «Кім Ір Сен?» «Йес, йес!» – радісно закивав керівник групи, а я пішов з наступного козиря, пригадавши іще одне корейське слово, назву їхньої релігії-ідеології – «чучхе». Керівник групи ще більш пожвавішав, замахав руками і загукав до своїх підлеглих спортсменів, вони організовано підійшли, вишикувалися в колону по двоє коридором і слухняно втупилися в нас. Керівник групи почав показувати на мене і повчально промовляти до них щось приблизно таке: «Ось, дивіться, цей білий чоловік з проклятого ревізіоністського Заходу знає велике вчення чучхе, а також ім’я засновника нашої прекрасної держави! Це іще один доказ того, як невпинно і нестримно крокує світом велике вчення чучхе, долаючи всі перешкоди й перемагаючи всіх недругів силою своєї правди! Слава народній Кореї!»
Корейські тхеквондисти мружилися на мене з цікавістю щілинками своїх темних очей. Кожен з них міг убити мене якщо не одним, то двома-трьома ударами. Але тепер вони цього не зроблять, бо хоч я й не знаю карате, зате я знаю чучхе. Полегшено зітхнувши, я пішов спати. Перед сном ми з Юрком іще пригадали вірша Павла Чучки Молодшого про русинський паспорт, оцінили його на відмінно, і дрімота огорнула нас…
Посеред ночі двері купе відхилилися і в них постав чеський прикордонник, невисокий та кремезний. Ми з Юрком мали німецькі візи (так, ще не шенгенські!), тож, зиркнувши у паспорти і вліплюючи у них транзитні штемпелі, чех запитав коротко, двома словами: «Дойч? Транзіт?» – і, не чекаючи відповіді на питання, що не потребувало відповіді, повернув паспорти. Але на ту коротку мить за його спиною виникла постать найвищого з тхеквондистів, він зачаровано похилившись уперед, пильним поглядом окинув Юрка, після чого безгучно зник. Юрко того не зауважив зі своєї нижньої полиці. До Праги ще лишалося кілька годин стукоту коліс і миготіння пристанційних ліхтарів за вікном. Натягнувши ковдри на голови, ми спробували заснути ще.
Коли я вранці розповів про тхеквондиста позад прикордонника Юркові, то почув у відповідь:
– Це він дивився і співставляв, наскільки я схожий на нього, щоб десь мене тихенько придушивши, рвонути з моїм паспортом у вільний світ…
А вже вранці недалеко від Праги, коли я вийшов до туалету (того разу черги не було), мені услід зі своїх купе вихилялися поодинці й попарно північні корейці, перемовляючись, себто перекидаючись одним словом: «Дойча?» – «Дойча, дойча!..»
Відчуваючи себе представником вищого світу, я зачинив за собою двері туалету. Звісно ж, ми дойча, хто б сумнівався…
Потім була прекрасна Прага, де наші шляхи з корейськими спортсменами розійшлися, вони пішли, не попрощавшись, і мабуть таки дісталися якось до тієї Бельгії, нас же прийняв чудовий Тарас Мурашко, надавши хліб, пиво і нічліг, а наступного дня вже у Франкфурті (тому, що на Майні) нас перебрала під свою опіку добра Анна-Галя Горбач, прекрасна перекладачка і популяризаторка української культури в Баварії, людина-легенда, дружина мовознавця Олекси Горбача, також легенди. На кілька діб вона притулила нас у своєму домі, вранці відвозячи до Франкфурта, де ми блукали павільйонами, дивуючись різноманіттю книжкового світу, в якому тоді ще практично не було українських авторів. Але вже були ми з Юрком фізично, особисто.
Отаке траплялося з нами у ті вже далекі дні. І це зовсім ще не всі наші пригоди…
24.04.2026