ІГОР ДОБКО
In memoriam
Ігор Добко займав особливе, не максимальне, але цілком окреме і важливе місце у моєму житті. Від першої зустрічі навесні 1999-го між нами одразу з'явилися довіра і повага, які пройшли випробування часом, спільними справами та віддаленими траєкторіями. Не завжди з людиною потрібно часто говорити чи зустрічатися, аби знати, що у ній можна бути впевненим. Достатньо не підводити, не помилятися і дотримувати обіцянок.
Саме за цими моральними координатами людина здобуває своє місце на землі й на небі. Тобі дуже поталанить, якщо опинишся поряд з такими. Для цього недостатньо бути багатим, сильним, красивим, навіть розумним. Ти повинен успішно пройти домашнє завдання, так ніби отримати перепустку до раю достойних: віддавати більше, ніж береш; давати шанси молодим; вміти щиро хвалити колег, спокійно приймати невдачі. Постійно вчитися і не цуратися навіть роботи, яка тобі не за статусом.
Ігор помер несподівано, але красиво, якщо можна так висловитись. На пробіжці у Стрийському парку, серед повені цвітучої весни. Він підтримував фізичну форму, був активним членом аматорського баскетбольного клубу для старійшин, нічим не зловживав і виглядав достойно, як на свої 63. Тому для кожного, хто його близько знав, страшна звістка здисонувала раптовим звуком розірваної струни. Для багатьох цей неприємний звук все ще бринить у повітрі, немов дзенькіт смерті, який незаплановано прорвався у наш світ і заплутався у тривимірній системі координат.
Така смерть – то, звісно, випадковість. Вона не залишає по собі зловісного відчуття закономірності, як війна чи епідемія. Але це величезна втрата не лише для родини, але й для Львова і навіть для країни, бо таких людей багато не буває. "Товариство Лева", легендарна для львів'ян та історії початків нашої незалежності організація, було його домом. Ті перші, і він разом з ними, зробили для нас всіх багато. Але Ігор захотів більшого. І він вийшов за контури Товариства, залишаючись у його серці. Сотні громадських проєктів з розвитку самоврядування, лідерства, управління, тисячі вдячних проактивних учасників, які отримували від Ігоря знання, настанови, поради, дружній супровід і поверталися до найвіддаленіших регіонів, щоб перебудовувати Україну. Бо і в такий спосіб, через розбудову громадянського суспільства та навчання громад самозарадності, також формується – і, може, навіть у найкращий спосіб – наша країна. Від "Школи лідерів" кінця дев'яностих (на якій ми вперше зустрілися), а ще перед і значно далі – Ігор Добко був ефективним там, де це було потрібно. Він вже тоді роздавав свою упевненість молодим, хоча й сам не був аж надто зрілим. Мовчазний, виважений у словах і діях, глибокий у судженнях, з тонким стриманим гумором – він виділявся не просто з натовпу, а й навіть з-поміж команд лідерів. Я ніколи не плутав його впевненість із самовпевненістю нарциса, тому що в її основі лежали аналітичний розум та уважна спостережливість. Врешті, його шляхетна зовнішність цілком гармонувала із вдачею, і я завжди шукав нагоди сказати йому про це. Сказати хорошій людині про її силу – це ніби гуляти босоніж по росі – заряджатися енергією сопричастя. Зрештою, я ніколи не чув, щоби хтось говорив темне слово про Ігоря – і це не перебільшення при оказії смерті, а правда, якої він вже не почує. Ми пройшли з Ігорем спільну дорогу дружби достойно, без жодної скалки, без жодного жалю. Розминулися на всіх крутих поворотах, але ніколи не втрачали один одного з поля уваги. І я вдячний йому за це.
А вчора до мене зателефонував близький друг, якого я дуже і давно люблю. Він багато років проживає за кордоном, і ми бачимося вкрай рідко. Подзвонив і сказав: "От Ігоря вже немає, а я з ним стільки не договорив. Тож дзвоню до тебе, друже. Поки ми ще живі". І правильно зробив. Ми розмовляли дві з половиною години, що, звісно, замало як на наповнення нашої спільної пам'яті. В тому числі про Ігоря. Говорити про людину добре – це краще, ніж обговорювати політику або свої справи, бо це неодмінний спільний знаменник у розмові.
А з Ігорем я ще буду говорити. Тільки він мовчатиме. Я так роблю з друзями, яких уже немає, – розмовляю подумки. І знаю, що вони чекають на мене.
