дописи

»Львівські вісті« 20.11.1942 Кавчук і гума в господарстві Галичини

Збірка зужитої гуми
Львів, 19 листопада.
Галицька область має всі вигляди стати у майбутньому поважним продуцентом сировини, потрібної для кавчукового промислу, якщо тільки дадуть добрі висліди спроби акліматизації і управи кок-сагізу. Покищо одначе є змога піддержати цей промисл збіркою зужитих предметів з гуми або з кавчуку тимбільше, що Галичина є доволі поважним консументом гумових виробів. Вистарчить згадати доволі велике запотребування цивільного населення на гумові підошви, які виявилися зовсім практичними і тривалими.
В гуму і гумові фабрикати засобляють Галичину фабрики, що працюють на терені Ґубернаторства, як нпр. Вольбром, Варґум, Ригавар і інші, які доставляють постійно гуми на підошву. Очевидна річ, що цей приділ гуми, призначений для користування населення є відповідно управильнений Відділом Господарки, а торговельним розподілом гуми займається одна німецька фірма, яка видає товари на основі карт закупу і висилає їх до Галичини.
Крім того, маючи до виключної розпорядимости асбeст, згадана фірма співпрацює також у відбудові зруйнованого большевиками промислу. З поміж багатьох технічних предметів, які вона виробляє можна тут назвати трансмісійні паси, гумові вужі, асбестові плити і ін. Вистарчить заглянути до головного складу тієї фірми, де скрізь на полицях видно безліч різних з гуми вироблених предметів, потрібних і в хірургії і в спорті і в інших ділянках життя. В цілому ця фірма являється однією з важних господарських і торговельних установ.

»Львівські вісті« 19.11.1942 Зимові вечори

Львів, 18 листопада.
Настав час довгих зимових вечорів. В нашому селі використовується їх не тільки для того, щоб підготовитися до найближчої весняної роботи. Ці вечори треба теж заповнити для мешканців села відповідним духовим змістом, щоб цей духовий харч, що його наш селянин дістане впродовж зими, вистарчив йому на цілий рік, коли в нього багато праці і йому ніколи займатися іншими справами поза працею на ріллі. Такий сам духовий харч впродовж зими треба дати теж мешканцям наших міст і містечок. У містах і містечках повинні зайнятися цією справою Українські Освітні Товариства, а вся українська інтеліґенція повинна їм якнайсовісніше помогти, віддаючи їм до їхньої диспозиції ввесь свій вільний час. Саме в час, коли люди мусять присвячувати стільки часу для свого матеріяльного вдержання, треба їм помогти не забувати про вищі культурні, духові цінності та цілі.
В українському селі такий духовий харч мусить плисти в зимових вечорах з сільської читальні. Сільська читальня має, звичайно, свою бібліотеку, має аматорські гуртки, має сцену і має інші засоби культурного діяння та впливу на своїх односельчан. Так у нас було завжди, що з зимою починався по наших селах читальняний сезон, так воно повинно бути і дальше. Тільки що тепер ця праця повинна бути посилена. Першу чергу в цій роботі повинна зайняти читальняна бібліотека. Гадаємо, що ще дуже багато наших сіл, чи їхніх бібліотек оціліло перед вандальським ураганом большевизму, що перекотився по нашому краю та знищив найцінніші твори української культури тільки тому, що вони відзеркалювали незалежне творче обличчя української духовости. Села, що втратили свою бібліотеку підчас большевицького насилля, повинні її якнайшвидше відреставрувати або просто створити нову. Коли ж це з якихось причин не вдається, то місію сільської бібліотеки повинні перебрати на себе ті люди села, що творами української культури, зокрема літератури, віддавна цікавляться (а таких у кожному селі завжди знайдеться кілька) та придбати собі трохи книжок і дальше без нових не можуть обійтися. Ці люди повинні старатися розкривати тепер зміст цих книжок і решті своїх односельчан.
Про те, як повинна виглядати праця в сільських бібліотеках, чи, ширше беручи, в сільських читальнях в зимові вечори, не треба, гадаємо, і говорити. Вистарчить хіба тільки натякнути на такі способи роботи, як широка пропаганда в селі за випозичанням книжок в бібліотеці, як голосне читання нововиданих книжок в читальні, як уладжування постійних вистав нововиданої книжки, як читання відповідних рефератів з подаванням відповідної літератури, що її можна б дістати в сільській бібліотеці, як реферати про те, як читати книжку, тощо. Але це тільки натяки про методи читальняної роботи сільської бібліотеки в зимові вечори. Напевно ті, що її ведуть, знають цілу їх гаму. Сьогодні йде про те, щоб ця робота в довгі зимові вечори взагалі велася в сільській читальні і, що найважливіше, щоб велася якнайбільш поважно, щоб ті, що мають когось учити, самі були якслід підготовлені до цього. Не вільно приступати до такого діла тільки тому, щоб його спекатися, але треба постійно думати про те, що така праця має залишити якісь конкретні результати в тих, для кого вона призначена. В іншому разі вся ця робота безцільна і ті, для яких її ведеться, повинні б посвятити змарнований час на вартіснішу працю.
Довгі зимові вечори треба конечно використати для того, щоб нашого селянина та мішанина чогось путнього навчити. А є про що сьогодні їх учити. Впродовж тих кількох зимових місяців треба їм дати якнайздоровіший духовий харч і стільки, щоб вони могли його травити пізніше цілий рік; щоб він, як червона нитка, допомагав їм переможно виходити з сьогоднішнього лабіринту всяких брехливих та шкідливих чуток, нашептів та спліток; щоб поглиблював їхню здорову думку на світ, а не замазував її; щоб скріпляв їхню віру в краще майбутнє, а не підкошу вав її. Цю роботу, таку відповідальну в сьогоднішній час мають виконати читальні УОТ-в, а в першій мірі їхні бібліотеки. А їм у допомогу хай стане вся наша інтеліґенція!

»Львівські вісті« 18.11.1942 Завдання сьогоднішнього дня

Львів, 17 листопада.
Теперішня війна привела до величезних змін у життю всіх народів світу. Досвід показав, що як на воєнних фронтах, так і в творчій праці запілля найкраще дають собі раду зразково зорґанізовані народи. Тому не диво, що орґанізація німецького народу стала зразком для багатьох інших народів. Ідучи за тим зразком, на шлях об'єднання всіх національних сил вступили і українці, що живуть у межах Ґенерал-Ґубернаторства. Вони мають свій високоавторитетний, свідомий своїх завдань провід, який керує ними так, як цього вимагає національна рація, поєднані з інтересами великої спільноти европейських народів, що борються за спільну справу. Відомо, що чим більші зусилля, тим кращі й триваліші успіхи. Майбутнє нашого народу, який завжди культурно належав до Заходу, вимагає від нас тепер напруженої праці й необмеженої жертвенности. Кожний з нас повинен виконувати по змозі максимальну роботу, незалежно від того, в якій ділянці він працює. Об'єм і відповідальність цеї роботи залежні від даного щабля суспільно-громадської ієрархії, в якій кожний з нас займає якесь місце. Без сумніву, провідну ролю в цій великій роботі відіграє наша інтеліґенція. Вона в першу чергу покликана бути посередником між проводом і масами, тобто проводити задуми проводу в маси і серед мас та разом з ними їх реалізувати.
Професійні обов'язки заставляють наших інтеліґентів працювати по містах і по селах. Незалежно від того, що український елемент по містах послідовно зростає, точка тяжости нашої національної стихії спочиває все ще на селі, в селянській масі. Орґанізаційна робота в умовах міста куди легша, бо тут більше скупчення інтеліґентних людей і культурний центр і преса під рукою. Хоч би і деяка група обов'язаних до провідної ролі людей відтягнулась від своїх обов'язків, її заступлять інші. Інакше на селі: тут інтеліґентів не багато, здебільшого це вчителі й священики. Сільське населення вимагає куди складніших підходів в орґанізаційній та освідомній роботі, бо тут буває і свідомість менша і преса туди не доходить в такій кількості, як до міста, а через те й зрозуміння для новини, для нових прямувань багато менше. Якщо ж тут не проводиться систематична орґанізаційна робота, село звичайно потопає в духовій темряві. Тому, згідно з довголітнім досвідом, міська інтеліґенція допомогала селянству, навідуючись час-до-часу на село.
Тепер праця інтеліґенції серед широких верств міщанства й селянства куди більш на часі, як колинебудь. На наших очах розвалюються перестарілі форми суспільного і господарського життя. Нове, що твориться на руїнах, однаково заторкує всі суспільні прошарки, і вони це чітко відчувають.
Допомогти широким масам пізнати вимоги нових часів, збагнути той новий подих ідей і реформ, що звільна розкочується по світовому просторі, а опісля якнайшвидше пристосуватись до них — ось завдання сьогоднішняго дня для нашої інтеліґенції. Це обов'язок, від якого відмовитись не можна. Тем є так багато, що невідомо, від котрої починати, чи то буде проблема перенаселення села, чи нового фахового шкільництва, чи аграрного вишколу молоді, чи створення українського ремесла та торгівлі, чи членства в Комітетах, чи обов'язків у відношенню до держави (обов'язок праці, здачі континґенту і т. д.) — все це вимагає, щоб громадянин був із справою обзнайомлений, щоб розумів свою повинність і відповідальність, щоб на своє оправдання не говорив: "Я того не знав". Від інтеліґента повинен навчитися український робітник, що вибирається до Німеччини, як йому жити і працювати на новому місці і як взагалі вестися, щоб з нього були вдоволені і він сам добре почувався.
Того всього вимагає особистий інтерес кожного громадянина, зокрема, загальнодержавне та національне добро. Тому питання про те, чи хто хоче, чи не хоче діяти в ім'я цього інтересу, абсолютно відпадає. Якщо є ще сьогодні місцевості, де відповідна робота не ведеться, де свідоміші одиниці обмежилися до своїх вузькофахових обов'язків, треба подбати, щоб завтра цього не було. Від кожного з нас справа вимагає зрозуміння, що хто сам не йде з духом часу і других не веде з собою, чинить велику кривду собі і другим.
Г. Г.

»Краківські вісті« 18.11.1942 Самовідношення і взаємовідношення

Від того, як людина сама цінить себе й поважає — залежить, у великій мірі те, як цінитимуть і поважатимуть її інші. З поняття самовідношення випливає і поняття взаємовідношення. Поки це важливе питання не є поставлене так, як цього вимагає добро народу, доти і відношення чужих супроти нас не буде таке, як собі можна цього бажати.
Відношення українця до себе самого треба охопити в певні рямці. Зокрема батьки мусять ставити до себе великі вимоги як виховники дітей і молодого покоління.
Звичайно батьки зовсім несвідомо прищеплюють своїм дітям прикмети меншевартости, з якими вони йдуть у світ, не маючи певности себе, тимто малу приносять користь нації, через це пятно рабства.
Щодо відношення молоді до себе самої, то вона повинна заставити себе до послідовної та твердої праці, зокрема над вирізьбленням себе самого і то не тільки під оглядом фізичним, але й духовим. Молодь мусить бути молодою, та не займатися тим, чим повинні займатися старші. Молодь передусім мусить вчитися, і то ґрунтовно, мусить гартуватись під оглядом фізичним, сталити свою волю і характер, мусить навчитися слухати, щоб опісля вміти приказувати. І саме це найважніше в нас, де стільки нахилів до анархізму.
Заторкуючи справу взаємовідношення, треба подумати і над питанням відношення українця до українця. Це питання є таке важливе, що його годі вичерпати кількома рядками, чи одною статтею, а від щасливої його розвязки залежатиме у великій мірі, успіх у кожній ділянці нашого суспільного, чи націон.-політичного життя.
Без вирішення цього питання: відношення українця до українця, шкода говорити про якусь тіснішу співпрацю міста зі селом, молодих зі старшими, взаємодопомогу чи потребу широкої допомоги прим. студентству чи розвязки інших важливих питань. Без належного зрозуміння цього відношення українця до українця взагалі важко говорити про якийсь авторитет, чи послух тому чи іншому проводові, важко говорити про єдність і солідарність — загалом про краще майбутнє народу.
Через незрозуміння якслід цього відношення бувало і буває багато прикрих моментів. Кілько то талантів змарнувалося, бо свій свому не тільки не поміг, а то й пошкодив. Звідтіля прим. ця дісгармонія між Іваном Франком та суспільністю, звідтіля байдужність до талановитого композитора Дениса Січинського, який нераз цілими днями мусів голодувати, звідтіля ці всякі діяння в некористь своїх та ці усякі "соняшники", що хилять свою голову в один то другий бік, за сонцем, яке дає користь і наживу.
Питанню відношення українця до українця треба присвятити багато уваги і то не лише у словах, але й на ділі. Це питання повинно викликати живий відгомін серед громадянства, яке мусить зрозуміти, що від того, що ми собою самі представляємо, від того, як самі до себе відносимося, самі себе цінимо чи поважаємо — залежатиме як нас будуть цінити й поважати чужі, який авторитет матимемо серед них.
В. П.

»Краківські вісті« 17.11.1942 Наш урядницький стан

Багато в нас пишеться і говориться про урядничий стан, насвітлюється причини браку кваліфікованих урядників та одночасно шукається способів, як придбати нових урядників. Одночасно звичайно забувається цілком, що в нас на щастя є вже урядовці з різними кваліфікаціями, тільки не на наших землях. Чому воно так — це вже відомо. Отже не бракує урядовців з кваліфікаціями, лише недостає ініціятиви, щоб тих усіх урядовців, розсіяних по всіх місцях, перенести службово на наші етнографічні землі.
Може хтось скаже: "Це за багато заходів, кидайте краще своє місце і виїжджайте, а там якось буде". Як там буде, ми вже знаємо з оповідань і преси, як напр.: "А де ви були, як вас не було, а що ви там робили?" і т. д. Огірчений скиталець не тільки що сам вертається на старе місце, але всіх інших остерігає. А тим часом прошу взяти під увагу, що робиться з тими кваліфікованими урядовцями.
— Пане Н. Н., де ви працюєте? — Прошу дуже  — у Варшаві. — А що ви за спеціяліст — інженер? — Ні, я поштовець з правничими студіями перед війною працював у Катовицях, а тепер тут залишився і сиджу. — А що, ви одружені? — Та дякую, 2 місяці як оженився, знаєте, з тією панною із союзу волостей.
Ви слухаєте і питаєте: — Що, там була наша дівчина? — Та ні — це сусідка! — По такій розмові робиться ясно; пращаєте новоженців тай відходите.
Таких прикладів можна наводити сотні, беручи під увагу тільки радомську округу. Тут по староствах та інших урядах працюють правники зі спеціяльними кваліфікаціями, як поштовці, залізничники, ветеринарійні лікарі, учителі, словом українські урядовці всіх ресортів. Ті люди працюють на чужій території, але при цьому не треба забувати, що вони згодом можуть для нас цілком пропасти. Потім дивно стає, звідкіля у сусідів беруться такі прізвища, як Труш, Золотайкін, Черес, Лемоненко, Твердохліб і т. д. Отже справа дуже поважна і в цьому напрямі треба поробити заходи, щоб урядовців української народности перенести службово на наші землі. Требі взяти під увагу, що урядовці не можуть тепер звільнитися праці, коли їм подобається. Навпаки! Треба багато заходів. Треба подати поважні причини, щоб дістати звільнення з праці. А коли навіть дістануть звільнення, куди такий урядовець має податися, в якому напрямі має їхати та що з родиною зробити? На урядничому хлібі не можна нині заощадити, щоб можна з ріднею прожити хоч пiв року, заки найдеться якась праця.
Зовсім інакше виглядала б справа, коли б такий урядовець був службово перенесений зі староства напр. в Мєхові — до Ярослава, чи хочби Ясла. Тоді він їде без жадної тривоги за прожиток рідні, знає, що дістане ту саму платню і нічим не рискує. А користь була б велика. Українська суспільність дістала б свого кваліфікованого урядовця, збільшується наш урядничий елемент по містах, діти наших урядовців не потребують ходити до чужої школи ані до чужої церкви. Це справа дуже пильна, яка не може довго чекати на своє поладнання, бо кожне опізнення буде нас коштувати втрату сотень добрих українців і урядовців. Скористають на цьому, як звичайно, сусіди, а нам хіба прибуде.. нових українців-латинників.
М-р Т. Цигилик.

»Краківські вісті« 15.11.1942 За правильний підхід

Здається, що ніхто не звернув досі увагу на справу українців-латинників у такій ширині, як зробив це відомий наш діяч д-р Ст. Баран у кількох статтях "Краківських Вістей". Думаю, що наші політичні діячі повинні призадуматися глибше над цією справою і поробити відповідні висновки в дальшій своїй політично-громадянській акції.
Д-р Ст. Баран зустрінувся віч-на-віч з проблемою латинників у більших розмірах у Галичині і на Холмщині, де є таке замітне явище, як українці — римо-католики т. зв. калакути. Це певно й заставило його підійти ближче до справи римо-католиків, які живуть на наших землях.
Як усім відомо, хоч би зі статтей д-ра Ст. Барана, українці-латинники на Холмщині і Підляшші це колишні греко-католики, які воліли перейти на римо-католицизм, ніж прийняти омосковлене православя, до чого приневолювали їх силоміць російські урядові чинники. Не забуваймо ж при тому, що моральну опіку над переслідуваними українцями-уніятами на Холмщині й на Підляшші розгорнуло тільки польське римо-католицьке духовенство, коли між гнобителями, що насильно заводили серед українців Холмщини православя фізичною силою російського державного апарату, находилися, як ревні помічники, таки й українці (не виключаючи й галичан і то навіть з-поміж б. греко-католиків). Отже й не дивуймося, що холмські уніяти підпали під польський вплив і відійшли від українства. Пригадаймо ще, що подібне явище відбулося вже в нашій історії, коли то українська шляхта масово переходила на римо-католицизм підчас Руїни і особливо після реформ Петра Великого. Цей масовий перехід тодішньої нашої шляхти з православя на римо-католицизм — це була у великій мірі реакція елементу, насиченого західніми впливами, проти натиску Сходу, що йшов у наступ, обхоплений і зорганізований московським духом, чи радше московським царським режимом.
Д-р Баран підходив у своїх статтях здебільша із погляду кількісної втрати українського елементу в користь польського. Дозволю собі звернути увагу ще на якість римо-католицького елементу.
Міркую, що багато згодиться зі мною, що римо-католицька Церква дає своїм членам велику моральну та духову дисципліну. Коли порівняємо загал римо-кат. із членами інших христіянських віроісповідань, переконаємося, що в римо-католиків чітко сформована і добре зорганізована моральна і психічна структура, що вони (в означених етичних рямцях) більш активні у приватних і в громадянських справах.
Підчас моєї громадянської праці в львівській окрузі — ще далеко до війни — мав я нагоду не-раз переконатися, що латинники, які працювали в наших організаціях, були дуже активні, солідні та певні. Знаю теж з вірогідних оповідань і з дослідів, що давніше латинники в підльвівських селах брали активну й живу участь у громадянській українській національній діяльності. Одначе ми відштовхували їх від українства, утотожнюючи часто обряд із національністю (наслідуючи поляків), вганяли українців-латинників в обійми польських чинників і робили несвідомо прислугу польським організаціям, які щораз ширше та глибше запускали коріння (не без нашої вини) у нашу землю.
По роках, уже після большевицької повені, перед якою забрів я на чужину, прийшлось мені знову призадуматися над справою відношення до латинників, коли я вибрався на рідну землю у відвідини до родини. Перебування деякий час поза межами рідної землі давало мені змогу приглядатися всьому з більшим обєктивізмом, в більш заостреною обсервацією, з більшої перспективи. Інтуїція не була теж так обтяжена почуваннями і стихійними впливами. Мої помічення довели мене до таких стверджень:
Найменше спустошення в душах після большевицьких експериментів і режиму находив я серед римо-католиків. Вони показали на загал стійкіший і твердший характер і менше піддавалися впливам большевицького чаду. Обертаючись підчас мого перебування Серед різних кругів більш-менш знайомих, або зовсім незнайомих — вичував я iнстинктовно і ствердив, що елементом з найвиразніше означеною моральною і духовою фізіономією, з певним характером, на який можна покластися з більшим довірям — це першусього римо-католики.
Тоді я почав пригадувати собі членів своєї ближчої і дальшої родини (походжу з мішаної українсько-німецької родини з трьома віроісповідно-обрядовими відмінами) і дійшов до ствердження, що найбільше характерні і чесні з-поміж них були римо-католики. У "ґенеалогічному дереві" міг би я навіть повести чітку лінію, яка зазначувала б не тільки віроісповідно-обрядові різниці між моїми ближчими і дальшими свояками, але теж межу між ними за їх моральними і духовими прикметами.
Так прийшла застанова. Коли латиниики — це елемент з ціннішими прикметами, то чому ж не надбати, щоб вони були з нами, а не проти нас?! Отже вважаю, що ми, українці, повинні витворити такі умовини й атмосферу, щоб зєднати латинників для української справи. Не тягнути їх силоміць, але притягати відслонюванням перед ними величности української ідеї і позитивним відношенням до них.
Українство має велику притягальну силу. Таку велику, що перемагало навіть неґативну поставу до латинників української інтелігенції. На жаль мусимо ствердити, що загал нашої інтелігенції робив все, щоб тільки зразити до українства римо-католицький елемент і штовхнути його в обійми польського організованого життя. Та все ж таки всупереч інтенціям української інтелігенції вернули або прилягли до українства такі визначні одиниці, як графи Шептицькі, Вячеслав Липинський , граф Михайло Тишкевич, граф Адам Монтрезор, Caва Чалий (Л. Сідлецький), Казимир Ґужковський, графи Ґрохольські — і багато інших, що віддали українській справі неоцінені прислуги. Деяким українським провідникам "удалося" тільки колись перешкодити масовому поворотові до українства спольщеної галицької аристократії, якого ревним промотором був свого часу гр. Дідушицький... Тому ми повинні змагати до того, щоб приєднати якнайбільше латинників. Очевидно, було б недоречністю вести хрестоносний похід за поширенням римо-католицького обряду серед українців, але було б вказаним відвести більше уваги справі притягнення місцевих латинників до української справи.
Коли йде про організовані засоби на більшу мірку, в першу чергу слід подбати за українське римо-католицьке духовенство (подібно, як це є в білорусинів) і про окрему римо-католицьку церковну єрархію (що тепер — підчас війни — не можна перевести). Але в загальному передумовиною притягнення до українства латинників взагалі — це високо піднятий несплямлений прапор української ідеї, це культурна та чесна поведінка кожного з нас, українців, що дасть нам велику притягальну силу.
Д. С.

»Львівські вісті« 15.11.1942 Вистава українських меблів

Заходом кооперативи "Українське Народне Мистецтво" у Львові
Львів, 14 листопада.
Вистава проєктів конкурсу на українські меблі, яку влаштувала кооператива "Українське Народне Мистецтво" у Львові у виставових залях Спілки Образотворчих Мистців у днях 8-го до 10-го листопада ц. р., викликала велике зацікавлення не лише серед фахівців, але теж серед ширшого громадянства. Питання внутрішнього устаткування українського помешкання виринає разом із почуттям української національної приналежности, яка повинна виявлятись передусім у культурному побуті. Українське село має своє народне мистецтво, має своє окремішне питоме внутрішнє устаткування житла, свою архітектуру. Кооператива "Українське Народне Мистецтво" хоче створити, защепити, розгорнути та дати змогу розвою українській устаткувальній, внутрішній архітектурі у міських помешканнях, серед українського міського громадянства.
На українському селі існує вже українська національна культура, яку створив наш нарід сам без нічиєї помочі та посторонніх впливів, без натиску чужих культур. Користаючи з пригожих обставин, самі українські селяни створили це своє мистецтво та культуру й тепер треба лиш їх зберігати та протиставитись чужим впливам, що їх несе на українське село покищо місто. Та сила українського селянства така тривка, що підстави його мистецтва остануть незломні та здорові.
Інакше діється в містах. Українське громадянство у містах щойно треба здобувати для своєї мистецької житлової культури, яка дотепер була під чужими впливами та через загальне зубожіння не могла розвиватись. Незломний дух всестороннього розвою велить нам подбати теж про стилеве українське хатнє устаткування. В цьому помогти хоче Кооператива "Українське Народне Мистецтво", яка зуміла з'єднати для цієї справи кільканадцять архітекторів і спеціялістів хатнього устаткування та зорганізувала перший конкурс українських меблів.
Кооператива "Українське Народне Мистецтво" має власні столярсько-мебельні верстати у трьох осередках Галичини та розробляє найкращі проєкти меблів, пристосовуючи їх до місцевих виробничих матеріялів та до загальних можливостей.
Залежно від ставлення українського громадянства "Українське Народне Мистецтво" хоче приступити до серійної продукції. Деякі проєкти конкурсу (хоч потрібна ще конструктивна дискусія для виправлення їх із вимогами практики) — розкрили таке велике багатство української мебельної архітектури, що можна бути певним, що незадовго вдасться розробити такі проєкти меблів, які будуть і практичні і стилево українські. Українське мистецтво у ділянці устаткування таке багате, як і в інших ділянках. Треба лише відчути його дух та перетворити його в нові форми, зумовлені домашньою обстановкою міського помешкання. Це й найважніше питання. Тут заходить вправді різниця між потребами села і міста, та однакові сирівці — дерево та тканини і подібні конструктивні мотиви — спільні, характеристичні та напрямні для українського мистецтва взагалі — є підставами, на яких розроблять проєкти меблів для українських помешкань у місті. Теперішний конкурс, що започаткував розв'язку цього питання, сповнив уповні своє завдання.
Інж. арх. Д. Німців.

»Краківські вісті« 14.11.1942 Нова українська культурна установа

До всіх людей доброї волі.
В місті Холмі, на Святій Даниловій Горі, за дозволом влади відкрита нова українська культурна установа: "Єпархіяльна Холмсько-Підляська Бібліотека" з Музеєм при ній, до якої вже передано залишені книжки колишніх холмських бібліотек (братської, семінарської й т. ін.), усього разом понад 40.000 томів. Бібліотека буде обслуговувати культурні потреби не тільки міста Холма з його школами, але й усієї Холмсько-Підляської Єпархії.
Листом цим звертаюся до всіх українських письменників, Видавництва та людей доброї волі прийти новій "Єпархіяльній Бібліотеці" з своєю жертвенною допомогою й прислати на адресу Бібліотеки: 1) всі свої друковані праці, старі й нові, 2) всі свої видання, старі й нові, 3) дублети з Вашої власної бібліотеки, 4) видаваний Вами часопис, і 5) непотрібні Вам книжки, журнали та часописи.
Повідомляючи Вас про повстання цієї нової української культурної установи, глибоко вірю, що Ви щедро відгукнетеся на це моє Архипастирське прохання.
Адреса Бібліотеки: Єпархіяльна Бібліотека, Холм, Свята Данилова Гора.
Кличу Боже благословення на Вас і на Вашу працю.
Смиренний Іларіон, Архиєпископ Холмський і Підляський

без політиkи

Львівські вісті 19.11.1942 "Землею українською"

Книжка репортажів Бориса Антоненка-Давидовича
Львів, 18 листопада.
Свою мандрівку по українській землі починає автор прецікавої книжки репортажів поїздкою у степи "там, де тіні забутих днів", над Дніпро, де колись красувалася Запоріжська Січ. У широкому подиху романтики степу, в українській твердій традиції шукає письменник сили та певности у розхристані часи своєї сучасности.
Бо там:
...Є якась своя, степова туга. Її годі збагнути. Ось глянеш просто на ті безкраї обшари і твій зір потоне десь далеко-далеко, отам, де лягла чорною запаскою рілля, де зірвався з могили шуліка, де громадяться на блакитному морі вітрила хмар, щоб без мети летіти назад, у минуле, у те, що вже ніколи не вернеться, що вже не може бути. І тоді думка поринає у віки, і, здається, чуєш, як засвистіла отам, за піщаними прибережними смугами, скитська стріла, і з яру — чи то вітер повіяв, чи татарин хижо хвицьнув на коня, а десь за могилою мріється козачий спис і червоною цяткою мигтить шлик..."
І виклепавши свій погляд у горні української традиції, цей закоханий в ній письменник ясно та простолінійно реагує на дійсність, яку зустрічає на широких просторах України. Прекрасною, чистою мовою, справді образово-літературним стилем, який зразу з перших рядків характеризує знамените письменницьке перо. Живий безпосередній хист дозволяє бачити письменникові всю ширінь життя із його радощами та смутками. А в парі з цим в автора родиться негайно ясний висновок, що каже йому гостро й беззахисно поборювати всі симптоми московщини в Україні. Бо не може спокійно глядіти він, як "січову Покрову (Покровський собор, січова церква) вкрив суздальськими шишкуватими банями всеросійський "ухарь-купець", як української мови в українській школі, українських дітей в українському селі вчить московка, яка й словечка не вміє по українському, як 95-літний дід, "третє коліно від запорожців" проміняти хотів красу українських душ за... штани. Може й смутна дійсність та яка ж жива, яка безпосередньо свіжа в картинах письменника!
У книжці 7 репортажів і один великий нарис із тогочасного літературного життя. Тему до репортажів дали авторові поїздки, чито на місця колишньої Січі (згадане вже "Там, де тіні забутих днів"), чи мандрівка човном через Дніпрові пороги ("Пороги"), чи побут у Жванці ("Де когут піє на три держави"), чи літературне турне з такими письменниками як Я. Савченко, В. Підмогильний, М. Терещенко й інші, в Умані ("2X2=4"), в Коростені ("Рейки на драговині"), в Донбасі ("Земля горить"), чи поїздка письменника до Шевченкової могили ("До Канева"). У всіх репортажах має письменник змогу не лиш дати цікаву картину сучасности, але ліричними вставками в роді: "Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповоротну романтику, яку жодні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого"... і т. д. — дає ясний образ свойого погляду на дійсність, оживлює сам собою цікавий репортажний матеріял своїм письменницьким талантом і щирим прямолінійним поглядом. Обсерваційний хист автора такий різний і гнучкий, що просто дивує. Прецікава сцена, коли в одному поліському селі виступає Косинка з читанням своїх творів, та один із слухачів-селян, який не міг зрозуміти, щоб людина приїхала машиною в село та не говорила про податок чи ліси, не витерпів і запитав: "Нащот чого це він ото веде все?" Прецікавий репортаж із відвідин у Донбаській копальні ("Земля горить"). Окреме тематично місце займає великий нарис: "На шляху до легкої слави" — про літературних початківців; цей твір характеризує в автора сатиричний талант.
Всі репортажі писані зі справжнім письменницьким розмахом, що більше зорганізовані з ярким клімаксом, як у новелі. Чиста образна мова з такими оригінальними порівняннями, як: "мелодія пісень стерлась, почорніла, як контури старовинної ікони", або "командант розгубився, як парубок, що йому несподівано хтось жартома доручив бавити вередливе немовля і він не годен дати собі з ним раду", презентує письменника із виробленим власним стилем. Гарні новотвори, як: донікуди, юнка (дівчина), нікудишній, промовистіший і інші.
Прецікава тема оповідань: безпосередній репортаж з часів найбільшого посилення українського культурного піднесення в Україні, писаний письменником із палким українським серцем, який не вагався писати відкрито про українську справу (автор пише відкрито: "інженер русотяп не може бути на Україні інженером"), робить книжку не лише цікавлю, але й дорогою кожному українському читачеві, як і дорогою є постать її автора.
Про самого автора мало даних. Народився Борис Давидов (псевдоніми: Борис Антоненко-Давидович, Борис Антоненко і Богдан Вірний) в робітничій сім'ї в місті Ромни на Полтавщині 1899 року. Університетських студій не закінчив зприводу воєнних перешкод. Був редактором місячника "Глобус". Друкував новели й оповідання у всіх визначніших журналах у роках від 1923 до 1932. Видав окремими книжками збірку новел: "Запорошені силуети" (1925) та роман "Смерть" (1926). Надрукував "Червоному Шляху" драму: "Лицарі "Абсурду".
Збірка "Землею українською" вийшла друком у 1930 р. в Києві та скоро була знята з продажу так, що й тодішній читач в Україні не мав змоги її прочитати. Самого автора, що в боротьбі, яка велась тоді на Україні, йшов із передовими мужами, як Хвильовий і інші, стрінула доля багатьох українських письменників. Від 1933 року про нього загинув і слух. Невідомо, чи живе ще у безмежних совєтських просторах письменник, в якого сум за втраченим родив бажання твердого ясного майбутнього, який у боротьбі "між двох епох" стояв мужньо та гордо всім своїм великим талантом і щирим українським серцем.
*) Борис Антоненко-Давидович: "ЗЕМЛЕЮ УКРАЇНСЬКОЮ". Українське Видавництво. Краків—Львів, 1942. 164 стор. вісімки.
(от).

Львівські вісті 18.11.1942 Микола Куліш

Вечір, присвячений визначному українському драматургові
Львів, 17 листопада.
Ім'я Миколи Куліша вже широко відоме нашому громадянству. Львівській Театр, як і театри в інших наших містах, ставив комедію цього письменника п. н. "Мина Мазайло", комедію, яка й репрезентує всю гостроту вислову цього драматурга-сатирика совєтського побуту. На тлі років "українізації" постать Миколи Куліша стоїть поруч Миколи Хвильового; його прямолінійність і характерність справді зворушує та дивує. Літературний вечір, який відбувся в суботу, 14-го листопада, в залі Літературно-мистецького Клюбу у Львові, мав ціллю дати зарисівку письменника на тлі цих років піднесення української літератури та культури. Доповідь про літературну творчість Миколи Куліша виголосив д-р Гр. Лужницький. Він змалював літературні осередки та дійсний образ тодішнього часу. Побіч таких літературних угрупувань, як "Гарт", "Плуг", "Вусп" і інші, "Вапліте" виросло до ролі провідника та організатора літературного та культурного розвою в Українї. Багатство літературних журналів і широкі рямці, які обхопила струя "українізації", полишили вже й такі наслідки, як популяризація української літератури на селах або поширення освіти в Україні, бо жити тривко культурним здобуткам того часу, які виходили з орієнтації на захід, на Европу, не дозволив тодішний уряд. Дискусії на літературні теми, які своїм розмахом і загальним заінтересуванням зворушують, а які за початкувала стаття Яковенка про критику та критиків, велись повних чотири роки (1925—1929) та довели до ліквідації пропагаторів цих поглядів. Передові письменники, як Хвильовий, Куліш, Зеров і інші боролись за підвищення кваліфікацій письменника та за справжню українізацію, яка була в дійсності до цього ступня парадоксальною, що головний прокурор України не хотів читати на українській мові конституції Української Республіки.
Саме й на ці бурхливі роки припадає творчість Михоли Куліша. Перший період його творчости — т. зв. Одеський репрезентує ще захоплення революцією, щоб уже незабаром замінити його гострою сатирою на здобутки цієї революції. Перший твір письменника "97" про боротьбу "комнезаму" з голодом виставив у 1924 р. Харківський Театр; відтоді починається справжня літературна робота Куліша. З поданої прелегентом статистики про скількість вистав Тобілевича, Старицького, Куліша, Дніпровського й Ірчана в театрах України в роках від 1927 до 1930 ясно, як популярність Куліша зростала з року на рік, щоб перевищити вкінці всіх згаданих драматургів. Зв'язки з геніяльним режисером Лесем Курбасом ще більше скріпили творче наснаження письменника. "Хуліо Хурина" — шарж на повітову обивательщину, "Зона" на тему партійної чистки, (яка й не діждалась театральної вистави), та й "Народний Малахій" — про "голубого мрійника", який по свойому розумів революцію, та найважніше (не герой, але п'єса) викликував негодування на совєтську дійсність, спричинили напади на автора у пресі. Це однак не збило Куліша з прямого шляху; він не лише пише дальше свої гострі п'єси, але й уміє їх і публично і особисто обороняти. "Мина Мазайло" — про розклад міщанства на грунті націоналізації, "Патетична соната" — найбільш викінчена, европейського характеру п'єса, що з успіхом ішла у Москві, не діждавшись дозволу на вистави в Україні, і вкінці "Маклена Грасса", що припечатала долю автора, який — як і багато інших письменників — пропав у широких совєтських просторах.
Зі споминами про Миколу Куліша поділився із присутніми колишній співпрацівник Леся Курбаса реж. Осип Гірняк. Він підмітив скромність і простоту Миколи Куліша, який із вигляду подобав на українського селянина із розумними палкими очима під високим чолом. М'який у поведінці та хитроумний виявляв навіть у розмові свій скептицизм, який так дуже слідний у його творах. Зі справжнім заінтересуванням прослухала багато зібрана публіка про відвідини Куліша у театрі "Березіль" та про його побут в Одесі, де над берегом Чорного моря читав він уперше акторам "Народного Малахія". Мистецтво читання до найменших нюансів дозволяло слухаючим тоді письменника акторам бачити, якби на сцені, всі особи загримованими, ухарактеризованими, словом, якби виведеними у знаменитому театрі. Докладніше говорив реж. Гірняк про останню дискусію в Харкові 1929 р., підчас якої виступив Куліш уже знеможений боротьбою, (ця знемога відбилась і у творах — песимізм "Маклени Грасси"), але прямолінійний, як завжди. Голоси таких дискутантів, як Хвильовий, Курбас, Куліш і секретар партії Хоменко, що їх відчитав реж. Гірняк, зхарактеризували образ дискусії, яка й довела потім до ліквідації українства. Це в останній раз тоді ці три великі мужі дали відпір московській російщині та українському карієризмові.
В мистецькій частині вечора артист Сергій Дубровський відчитав дві дії Кулішевого "Народного Малахія". Незвичайна дикція дозволила цьому прекрасному акторові (яка шкода, що не маємо нагоди побачити його на сцені Львівського Театру!) віддати цікаву дію п'єси пластично та по мистецьки. Та п'єса і схарактеризувала всю вартість Куліша, як драматурга, в якого крім живої акції, крім нової теми, крім прекрасної соковитої мови, крім надзвичайних ситуацій, є щось зовсім нове, зовсім інше, хоч і так дуже звязане з традиціями українського драматичного письменства. Це — побутова комедія, така питома всій українській драматичній творчості, яка під пером Куліша сталась зразком нової передової української драматичної творчости.
(от)

Львівські вісті 17.11.1942 Почесне завдання

Львів, 16 листопада.
Багато чуємо про брак людей до державної і національно-культурної праці в Галичині. Та куди більше таких людей потребує Холмщина й зокрема Підляшшя. Причини цього тут і там однакові: неволя і ворожа політика, що не допускала до наростання кадрів українських фахівців, недостача відповідних шкіл, українська нужда та подекуди ще й українська несвідомість. Але ж, коли Галичина навіть у тих умовинах мала деякі можливості в тому напрямі, то Холмщина й Підляшшя, як зрештою й інші наші окраїни, тішилися спеціяльною "опікою" чужої влади й були зовсім відокремлені, просто "дошками забиті" від решти світу, так, що туди майже не доходило світло науки й освіти.
Неповні два роки праці нашої найновішої "еміґрації" вспіли ледве розбудити ці наші окраїни до нового національного життя, але це було замало, щоб те національне життя набрало тривких підвалин і щоб за той час вишколилась потрібна кількість фахівців та народних працівників-освітників зпоміж місцевого населення. А коли літом м. р. ще й ці "еміґранти" в більшості покинули Холмщину й Підляшшя, відношення сил у тому напрямі між ними й Галичиною сильно впало в некористь згаданих окраїн.
Тому Холмщина й Підляшшя має право, зокрема в сьогоднішній переломовий час, повний різних можливостей, домагатися від Галичини континґенту суспільних робітників, бо вишкіл місцевих кандидатів на курсах, що йтимуть за своїм пляном, і на Холмщині і в Галичині, не може заспокоїти сьогоднішніх наглячих потреб Холмщини й Підляшшя.
Якщо навіть якийнебудь галицький УОК, що має й кількадесяти працівників, відкомандував би кількох їх на Холмщину й Підляшшя, то праця в галицькому УОК небагато на тому втратила б, зате праця тих самих людей на Холмщині й Підляшші принесла б неспівмірно більші користі, а навіть подекуди — як от прим. у повіті Біла Підляська — вдержала б загрожений український національний стан посідання.
Може бути, що декого — зокрема обтяженого сім'єю, здержують від виїзду на Холмщину й Підляшшя комунікаційні труднощі, або ще деякі причини...
Але ми віримо, що напевно найдеться ще багато молодих ідейних українців, що підуть на опущені окраїни та сповнятимуть національну місію спеціяльної ваги. Ці люди будуть у першій мірі вдоволені своїм моральним вдовіллям. Але про них, коли вони стануть у ролі вчителів орати свій переліг, не забуде й Український Центральний Комітет — він признав їм уже давно поважний грошовий "окраїнний" додаток до їхньої нормальної платні. Автім, і холмщак та підляшак, як і кожний українець, уміє бути вдячним за добре сповнений, зрештою національний, обов'язок кожного вчителя чи іншого народного працівника. Ось один свіжий проречистий приклад: Учитель-галичанин, що довший час учив в одному, небідному зрештою, підляському селі, не беручи участі у національно-культурній праці, почувався дуже зле в селі та збірався виїздити "у свояси". Це було літом, коли в село заїхала "садівничка" й почала організувати в селі перший Дитячий Садок. Щойно вона зуміла запрягти вчителя до співпраці, так що він навіть підчас ферій посвятив усі свої сили для Дитячого Садка. Коли ж після прегарного свята закінчення Дитячого Садка розчулені до сльоз батьки довідались, що це в головній мірі їхній учитель подбав про оснування такого Дитячого Садка, то ще того самого дня порожні комірки вчителя наповнились такою великою кількістю різнородних харчів, що йому не прийдеться голодувати щонайменше до нового хліба. Холмщина багатша від Галичини, але вона винагороджує по-материнськи тільки щирих робітників! Ця матеріяльна винагорода — це рівночасно моральна відплата. Та найбільшою моральною заплатою для народних робітників Холмщини й Підляшшя буде їхня свідомість, що вони, наче воїни, стоять на окраїнах на почесній стійці і мають спеціяльне післанництво історичної ваги: відновити національне почування українців Холмщини й Підляшшя та змінити обличчя цих княжих окраїн.
Ярослав Наддністрянський

Львівські вісті 15.11.1942 Пам'яті Амврозія Андроховича

Гінтерберґ, у листопаді.
Читаючи посмертну згадку про бл. п. Амврозія де Андроховича, хотів би й я з великої вдячности, як колишній Його учень, підчеркнути ще одну прикмету Покійного: передусім як борця за рівноправність української мови у бувших учительських семінарах за Австрії.
З приходом бл. п. А. де Андроховича до учительського семінара в Станиславові, всі ученики інстинктовно відчули, що мають перед собою високо-ідейну людину і великого любителя української мови. У школі зачав Він зараз орґанізувати кружок, щоб поглибити знання української мови і дослідити старину. Покійний часто запрошував до себе до свого мешкання і тут свій дорогий час посвячував на конференції в різних питаннях, заохочував студіювати одну чи другу книжку. Словом, звертав нас учнів на кращі дороги життя. Було це перед першою світовою війною. Поляки в Станиславові боронили "стану посяданя" всіма способами; дійшло до того, що учні-поляки семінара — застрайкували, бо на місце професора-поляка мав прийти українець. Очевидно, що така людина, яким був Андрохович, не могла їм подобатися. Знаючи про те, Покійний одного разу сказав у клясі під адресою поляків: "Чому Ви не хочете вчитися української мови? Чи думаєте, що це ганьба? Але-ж Ви підете пізніше на українські села і будете там калічити нашу мову! Чи учням-українцям простили-б, якби вони так говорили по польськи, як Ви по українськи? Знаю, що Ви зараз побіжите зі скаргою на мене до Ваших комітетів, але знайте, що я переношень не боюся, бо я самітний, а Вас таки придержу, щоб Ви української мови не поганили!" Професор, який мав відвагу сказати таке прилюдно, не боявся "ц. к. Ради Шкільної"! А це було в даних обставинах велике. А яке вражіння викликало це на нас, тодішних учнях, годі висловити словами. Ми відчули, що це не тільки вчитель, але відважний, готовий на все, борець за українську мову, за рівноправність українців!
Чи було тоді таких багато, нехай осудять ті, що знають часи "ц. к. Шкільної Ради Краєвої" у Львові.
I. К.

Краківські вісті 13.11.1942 З новим академічним роком

Берлін, листопад 1942.
Що українознавство, як предмет студій нашої теперішньої студентської молоді, зійшло на останній плян, доказує найкраще список львівських студентів, яким КоДУС при УЦК признав стипендію на студії в зимовому семестрі 1942/43 р. З цього списка виходить, що у Львові на 349 стипендій не має ані одної стипендії для студентів, які хотіли б студіювати українську мову, літературу, історію, етнографію, гeoграфію ітд., a є стипендії для студентів богословії, агрономії, політехнічних наук, медицини й фармації. Такий розподіл стипендій звязаний із обєктивними умовинами студійних можливостей у Львові під сьогоднішню пору, та з зацікавленням серед молоді практичними фахами, для яких доступу за давніших часів українцям майже не було. Українознавства у Львові не студіюють.
Та львівське, себто краєве студентство не вичерпує всього академічного нарибку; є молодь, що студіює поза межами Рідного Краю, передусім в університетах Великонімеччини. Як виглядає відношення між українознавчими й неукраїнознавчими фахами серед українського студентства на еміґрації? Тому, що студентський провід тут не спромігся досі (не вважаючи на видвигання цієї справи нераз у пресі) на оголошення статистики українського студентства й репрезентованих ним поодиноких фахів, мусимо знову опертися на дані стипендій. Із 171 стипендистів заграницею не цілих 20 стипендій було призначених для україністів. В сумі виходить, що на (349+171) 520 відомих нам досі стипендій за 1942 рік 500 стипендій призначено на неукраїністичні фахи!
Про те, чи такий стан нормальний, не будемо тут розписуватися, бо справа кожному ясна. Не будемо розписуватися і про те, чи й де можна студіювати українознавство в німецьких університетах, бо це належить знову до обсягу інформаційної служби студентського проводу на еміґрації, а втім кожний знає про існування Українського Вільного Університету в Празі, Українського Наукового Інституту в Берліні та про славістику в німецьких університетах у Празі, Берліні, Відні, Мінхені, Кеніґсберґу, Галле, Ляйпціґу йтд. Не будемо говорити і про те, чи нам треба під сьогочасну пору студіювати українознавчі дисципліни, чи ні, бо так як науково-дослідна так і практично-педагогічна дійсність виказує вже недостачі в цьому напрямку й немає покищо виглядів, щоб ці недостачі заспокоювалися, а навпаки є всі познаки на землі й на небі за тим, що вони поглиблюватимуться й будуть загострюватися з кожним днем. Ми хочемо торкнутися на цьому місці практичних постулятів, що їх видвигає сьогоднішній обєктивний стан диспропорції між національними й інтернаціональними своїм змістом фахами на найближче майбутнє.
Caveant consulеs, коли йде про розподіл стипендій, треба негайно збільшити континґент українознавчих стипендій для молоді, яка хоче й має обєктивну змогу студіювати українську мову, літературу, історію, географію, етнологію йтд., треба вирівняти загрозливу однобічність у розподілі стипендій. Входять тут під увагу студенти, що їх вже прийняли, чи такі що мають вигляди бути прийнятими на німецькі університети чи на українській у Празі, хотять продовжувати, кінчити чи починати студії українознавства.
Відповідальні центральні громадські й наукові установи також пороблять негайні відповідні інтервенції в справі прийняття студентів, що заявлять охоту студіювати українознавство. І врешті третя конечність: стипендійні референтури в краю та заграницею проголосять конкурс на означений означений континґент українознавчих стипендій.
Cavcant siadіosi: коли хто має обєктивну змогу студіювати українознавчі фахи, хай її використає в сто відсотках. Ті, що вже прийняті й студіюють мусять усвідомили собі, що вони рідкі сьогодні вибранці студентства й на них тяжить відповідальність за рівень українознавства вже в найближчій майбутньості, як у науково-дослідній площині, так і в практично-педагогічній.
Студентський провід подбає про більшу як досі інформаційну активність про можливості українознавчих студій в поодиноких студентських осередках заграницею комунікатами в пресі, відчитами ітп. Крім цього треба оголосити статистику студентів за границею з відміченням поодиноких фахів, які вони студіюють.
Треба вірити, що українська молодь, маючи статистичні дані перед очима, сама зорієнтується про невідрадний стан у підході до студій під теперішню пору й зі свого боку виповнить прогалини. Бо якраз нинішні часи вимагають як найбільше фахових медиків нашої духовости з українознавчим вишколом. Жиди й москалі, що були різними українознавчими спецами й академіками за большевицького режиму в Україні деправували тільки українську ментальність та затроювали українську душу. Звільнена від "україністів" такого покрою Батьківщина, чекає з першу чергу на вишколених в европейському розумінні проповідників національних правд і рідного слова.
Д-р Яр. Рудницький.

Львівські вісті 12.11.1942 Роковини звукового фільму

Саме 20 літ тому висвітлено в берлінській "Альгамбрі" першу у світі вечірню програму звукового фільму.
Ще з нагоди світової вистави в році 1893 один винахідник показував свою т. зв. світляну телефонію, що перетворювала звук у світло, світло в електричність, а її знову у звук. Чогось такого досі ніхто ще не бачив. Потім були ще "співуча лукова лямпа" проф. Сіменса, "Біофон" — німецького фільмового піонера Оскара Месстера, "Кінотофон" — Едізона та "Фотофон" німецького фізика Ернста Румера. Останнім апаратом можна було вже фотоґрафувати тони. Для зачорнювання фотоприймального шару використовували силу світла, а тому й називали цю методу процесом інтенсифікації. Все ж таки ці всі винаходи не довели до досконалої передачі тону. А в 1906 р. шведський інженер Берглюнд вдосконалює звукофільм у дусі модерного фільмового мистецтва.
Його поважними конкурентами були 3 німецькі інженери: Йозеф Масолле, Ганс Фоґт і д-р Йозеф Енґель, які вже в 1919 р. злучилися для успішної співпраці над розбудовою звукового фільму. Вони зголосили разом 172 державні патенти, з яких більшу частину прийнято. Так хотіли вони забезпечити свої винаходи від наслідування.
Саме 20 років тому, тобто у вересні 1922 р. висвітлено в берлінській "Альгамбрі" першу у світі звукову фільмову програму, в якої осередку стояла звукофільма "Палій". Таким чином започатковано на кіновому екрані справжню технічну революцію. Але звуковий фільм не був ще тоді настільки удосконалений, щоб бути доступним ширшій публиці. Треба було ще деякий час попрацювати над його поліпшенням з технічного боку. І аж у 1928 р. віддано звукофільм у Німеччині для загального вжитку. А вже не цілі три роки опісля звуковий фільм поширився так, що в цілій Німеччині майже не було кінотеатру без звукової апаратури.
У признання за заслуги в ділянці розвитку фільмової техніки відзначено дня 21-го березня 1934 р. згаданих трьох винахідників: Й. Масоллє, Г. Фогта та д-ра Й. Енгеля — пропам'ятною медалею Німецького Кінотехнічного Товариства.
Сьогодні чудо "говорячого полотна" можна зустріти у всіх культурних країнах, але ще й тепер розвиток звукового фільму не закінчився. Різні науковці та конструктори працюють і далі у своїх робітнях над удосконаленням його. У цьому напрямі діє далі Й. Масоллє, його ж колишні співробітники перейшли до іншої ділянки. В Німеччині звертають тепер увагу на удосконалення колірового, але водночас не занедбують також технічного та мистецького боку звукового фільму.

Краківські вісті 11.11.1942 Голос з Підляшшя

Підляшшя — це стара українська земля. Границя Підляшшя тягнеться на півночі по горішній Нарві. Коло Суража звертається на полудневий захід до долішнього Нурця. Від його гирла тягнеться вона рікою Буг на полудневий схід, а минувши Дорогичин, скручує на полудне і біжить попри Межиріччя, Радин до річки Тисьмениці (правий доплив Вепра), звідкіля звертається на схід, де попри Володави прямує до горішної Припяті, з якою дістається в піньські болота. Звідси повертає на північний захід знову до джерел Нарви.
Це первісна історична границя. Сьогодні Берестейщину вчислено до України. Околиці на північ від Буга по долішній Нурець і горішню Нарву — разом із старими нашими містами — Дорогичином, Мельницею та Більськом — відчужилися від нас. Якщо говоримо сьогодні про Підляшшя, на увазі маємо теперішній цілий більський повіт зі східною вузькою смугою радянського повіту.
У старих часах київські, опісля галицько-волинскі володарі міцно держали цю країну в своїх руках. Хоробро боронили її перед хижими ятвягами, перед литовцями та поляками. По упадку галицько-волинської держави переходить Підляшшя в цілості в посідання Литви, з якою адміністраційно була злучена. Щоправда в часі польсько-литовської унії польська шляхта старалася позискати Підляшшя для Польщі, одначе литовські бояри ніколи на це не погодилися. По розборі Польщі, Підляшшя прилучено до Москви, яка володіла тут дуже непорадно. Використовували це поляки і поширювали та закріплювали свої впливи. Найкраще перевели вони це в часі нагального та жорстокого поборювання унії на Підляшші серед українського населення. Уніятам подали вони помічну руку, заопікувалися ними в часі переслідування і зєднали собі за це серед українського населення прихильність та симпатію. Приязнь ця скінчилася тим, що значна більшість майже чисто українського населення опинилася в польському таборі. В останніх двох десятиліттях, за польської державности, колись українська країна стала національно майже чисто польською. В 1939 році українське питання перестало існувати; а ліквідацію церковної справи кінчила Польща так, як це не доконала ще жадна інша держава в світі.
Якщо з приходом німців пробудилося тут ще українське життя, завдячувати це треба численним збігцям зза Сяну і Буга, що прибули на цей терен. Трагічний стан витворився тут знову по повороті цих переселенців з вибухом німецько-большевицької війни до Галичини. Підляшшя з огірченням споминає тепер їх і ніяк не може зрозуміти, що ці люди, які тільки балакали про патріотизм, про посвяту і витривалість у праці для добра нації покинули свої національні позиції, які здобули українці завдяки дуже корисним для нас обставинам в перших місяцях по упадку Польщі. Чи вернеться коли ще такий момент не відомо. А якщо вернеться, то чи буде вже тоді для кого ті позиції здобувати, бо національний дух, що пробудився був, страшенно швидким темпом гасне.
Залишене Підляшшя робить всякі героїчні зусилля, щоб рятувати останки погасаючого українського життя в цій північно-західній закутині нашої етнографічної території. А чи врятується воно перед наступом польського елементу, який в останніх двох літах атакує всякий проблиск нашого існування, щоб його погасити, не дати розвинутися. Ще в 1941 році приходили делеґації селян до інспектора українських шкіл і просили відчинити в них українські школи. Сьогодні ці самі люди не приняли українських учителів до села, а дітей своїх посилають до польських шкіл. Завмирає також кооперативне життя, яке відіграло може першорядну ролю в пробудженні Підляшшя.
Український Комітет в Білій, який перше був переповнений зацікавленими, сьогодні світить пустками; ні урядовців, ні інтересантів. Сучасний загальний стан може змінитись на краще лише тоді, якщо українська суспільність, головно централі наші усвідомлять собі вагу цієї країни і вишлють зараз найкращих людей — заняти хоч би найбільше відповідальні національні становища.
Національний інтерес та національна гідність вимагають від нас того, щоб ми в останній хвилині поспішили Підляшшю на рятунок. Нам не вільно відречись Підляшшя і віддати його на поталу.
О. Я.

Краківські вісті 10.11.1942 365 вистав українського театру у Львові.

До кінця жовтня ц. р., себто за 15 місяців праці, дав Український Театр (офіціяльно: Оперний Театр) у Львові 365 вистав. Найбільшим успіхом користується "Циганський барон", виставлений досі 31 разів. Після того йдуть поодинокі вистави щодо їх скількости в такому порядку: Балетний вeчip 23, Мадам Батерфляй 21, Кармен 21, Пер Ґінт 21, Ой не ходи Грицю 20, Маруся Богуславка 20, Тріюмф прокурора Дальського 20, Жайворонок 19, Запорожець за Дунаєм 17, Циганське кохання 14, Батурин 13, Скупар 12, Ніч під Івана Купала 12, Украдене щастя 10, Мужчина з минулим 10, Дон Кіхот 9, Земля 8, Мина Мазайло 8, За батька 8, Ріка 8, Тоска 7, Копелія 7, Наталка Полтавка 6, Самодури 6, Схоплення сабінянок 6, Аїда 5, Паливода 3.
Поза вичисленими виставами йшла ще в Оперному Театрі у Львові опера Моцарта "Схоплення із сераю" (4 рази) в німецькій мові і для німецької публики — при помочі спеціяльно запрошених з Німеччини чолових співаків-солістів.
Усіх постанов театру було досі 28, з того 4 опери, 4 ціловечірні балети, 3 оперетки, 5 українських народних пєс зі співами й танцями і 12 драм чи пак комедій та фарс. Опери й оперетки були всі чужинні, неукраїнські.. З балетних постанов українським твором є "Сільське кохання", що йде з Штравсовими "Мріями старого композитора", приспособленими до сцени відомим дириґентом Барничем, одного вечора. З 12 драм (комедій) 7 українських авторів, чужинців 5.
Вистави театру у Львові відбуваються щодня, крім понеділків (день відпочинку), при чому вистави для німців та союзників йдуть з правила в суботу, неділю та в середу; вистави для української публики йдуть у вівторок, четвер, пятницю та в неділю пополудні.
При кінці ще завважимо, що не тільки всі oпeри, оперетки і балетні постанови, але також майже всі інші з наведених вище пєс (поза 3—4 вийнятками) є й надалі в постійному репертуарі Українського Театру у Львові.

Краківські вісті 08.11.1942 Археологічні розкопи на Бойківщині

Північна частина Бойківщини, положена ближче Дністра, досить багата в археологічні находи з різних епох, проте вивчення її доісторичних часів виказує ще значні прогалини.
Одним з таких незаписаних місць в історії Бойківщини була справа її заселення в молодшій камяній (неолітичній) добі. Окремі находи в музею "Бойківщина" в Самборі з різних місць цієї тepитopії вказували на те, що в неоліті було тут якесь життя, але його форми, поза окремими предметами виробництва залишались невідомі. Для розвязки цього питання та для рятування загроженої памятки старовини я перевів у першій половині місяця жовтня ц. р. систематичні розшуки на терені села Котовани біля Самбора, від Археологічного Музею у Львові (Ринок 4).
Вже сам вид пригожих до заселення, високо положених піль по західній стороні села, де при земляних роботах часто находилося кремяне знаряддя ("скалки"), казав здогадуватися там більшого неолітичного селища. Цей здогад був тепер розкопами вповні підтверджений. Пробні наші сонди виявили, що селище мірить коло півтора кілометра завдовжки та 200—300 метрів завширшки, займаючи приблизно стільки місця, що й сьогоднішнє село Котованя. На цілому тому просторі подибується при оранні піль кремяне знаряддя та місцями грубе черепя доісторичних посудин.
Та головним вислідом наших розкопів було найдення сондами двох землянок цього самого населення на високо положеному полі "Запуст". Вони були неглибокі, 4 і 10 метрів завдовжки, мали неправильно-овальну форму та кітловаті заглиблення на дні. На цьому ж дні збереглися й засипані ями від круглавих стовпів, які підпирали мабуть односпадовий дах землянок. Цей дах, та брак слідів вогнищ в землянках, вказували би на те, що це були літні житла.
На хліборобський спосіб прожитку мешканців землянок вказували фрагменти камяних зернотерок та камяні мотички у виді плоского "шевського копита", які найдено у засипі землянок разом з черепям глиняного посуду, кремяним знаряддям (ножики, шкребачки, тощо) та ядрищами-сирівцем з цього ж матеріялу. Прикметний лінійний орнамент, ритий на деяких посудинах тендітної роботи, вказує на приналежність селища в Котованю до неолітичної культури т. зв. лінійно-стрічкової (волютової) кераміки, нарід якої прийшов до нас зі заходу, мабуть зі Шлеська, та жив тут приблизно в другій половині ІІІ тисячліття 3500—3000 до Хр.
Відкриття землянок з лінійно-стрічковою керамікою в Котованю кидає відповідне світло й на окремі находи памяток, приналежних до цiєї ж культури, з інших місцевостей бойківщини (Посада Хирівська, Колодниця). Виходить, що й там треба числитися з існуванням таких самих селищ, а тим самим з більшою групою шлеських, ще кочуючих хліборобів, які в пошукуванні за добрими землями дісталися вздовж Висли в долину Сяну, а нею далі в Подністровя, в Самбірщину. Та це не був останній етап їх посування уздовж Дністра в півд.-схід. напрямі. Найдальші сліди їх мандрівки туди знані сьогодні аж з околиці Заліщик.
В парі з прикметною лінійно-стрічковою керамікою найшлися тепер у Котованю і дрібні вироби з обсідіяну (вульканічне скло), якого найближчі природні зложища є в Токайських горах по той бік Карпат. В мові неписаних археологічних документів вказує це на тодішні торговельні звязки нинішньої Самбірщини з закарпатськими носіями т. зв. буківської культури. Дотичний торговельний шлях ішов мабуть Ужоцьким просмиком, а імпортований до нас був тоді, може, тільки сирівець, бо разом з обсідіяновими відтинками найшлося в одній з котованських землянок також обсідіянове ядрище, як матеріал до виробу потрібного знаряддя.
Ці два факти — найдення землянок з волютовою керамікою, що є першими досі вповні прослідженими житловими останками цієї культури в Галичині, та безсумнівне ствердження часу найстарших торговельних черезкарпатських зносин Галичини з Закарпаттям — це важний вислід наших сьогорічних розкопів на Бойківщині, завданням яких було по змозі виповнити одну з прогалин у найстаршій історії цієї частини українських земель.
Ярослав Пастернак.

Львівські вісті 08.11.1942 Мистецький кабарет

Клюбовий театрик західно-европейського характеру
Львів, 7 листопада.
Літературно-Мистецький Клюб у Львові старається зорґанізувати справді по европейському життя своїх членів. В елегантній залі Клюбу відбуваються раз-у-раз мистецькі вечори, щоденно працює читальня та простора домівка, в якій має кожний змогу знайти культурну розвагу. Та найважніше у Клюбі працює вже нормально харчівня і буфет, які тепер дістали нове, обширне приміщення.
Від якогось часу ремонтні роботи у залі Клюбу вказують знову на якусь нову несподіванку. Щоб не побиватись у сумнівах, заходимо до кабінету голови Літературно-Мистецького Клюбу, д-ра Гр. Лужницького по інформації. І вже перше слово розмови сензація. У Клюбі орґанізується клюбовий театр на західно-европейський зразок. Справді приємна сензація! Щойно тепер члени Літературно-Мистецького Клюбу матимуть нагоду не лиш знайти у Клюбі звичайну розвагу, як партію шахів, чи білярду, але знайдугь там теж щоразу нову несподіванку, яка у репертуарі нового театрику буде завжди інша, завжди цікава і завжди приємна. Такий театрик зможе не лиш ставити короткі п'єси, передусім комедії загального характеру, але може трактувати теж вузьку клюбову тематику. Інтимна, сказати б, камерна закраска заповідає нам вистави невеликого ансамблю, але й тому високо-мистецького. Вже сам провід театру дає запоруку високого рівня вистав. Мистецьким керівником театру є дир. Оперного Театру, В. Блавацький, літературним — д-р Гр. Лужницький, а декоративним оформленням кермує відомий мистець-карикатурист, колишній редактор "Комара", Едвард Козак. Справді дібраний тріюмвірат, щоб кермувати нашим мистецьким смаком і задовольняти його. В репертуар театру намічено вже крім вистав західно-европейських, чито німецьких авторів, дещо з дрібного українського репертуару, як етюди Олеся, Васильченка, Карпенка і ін. Та сензацією театру буде безперечно т. зв. "клюбова качка", яка реаґувати буде на всі наші буденні справи та найкраще реаґувати буде на наш поганий настрій, якого в Клюбі кожний легко позбудеться. Акторський ансамбль творитимуть артисти Львівського Оперного Театру. Та це не перешкодить виступити і членам поодиноких мистецьких Спілок. Кожний матиме змогу виступити у клюбовій "Качці" із власним репертуаром. Розуміється, що така дійсність заступить нам у деякій мірі сатиричний журнал, якого видання у живому виді зображуватиме по трохи клюбовий театр. Cпpaвді половина членів Клюбу мріє вже тепер про головні ролі амантів на новій сцені, але покищо ролі роздано акторам і вже до двох тижнів клюбовий театр зачне своє химерне життя. Членам дозволено покищо зорґанізувати "зразковий" хор ревелерсів, який виступить вже підчас інавгураційної вистави. Злобні літератори мають уже цілі томища калямбурів колючок і тим подібних плодів їхнього ґеніяльного думання, якими обкидуватимуть себе тепер просто зі сцени. Та це заохотить їx більше до праці тим більше, що театрик у Клюбі кожну нову річ попробує, так сказати б, "намацально" на сцені. Тут теж попробують уперше своїх сил нові молоді акторські сили щоб не "різатись" відразу на великій сцені.
Літературно-Мистецький Клюб набірає справді розмаху. Ось розмахнеться (цей розмах триватиме ще лише два тижні) і відкриється куртина нового клюбового театрику, а тоді... Справді, чи є хтонебуть, хто б не палав цікавістю вже сьогодні до тих усіх вистав які даватимуть нам щораз нову й нову розвагу?
Е.

з поляkів

»Gazeta Lwowska« 16.10.1938 Uroczystości 10-lecia Aeroklubu Lwowskiego.

Aeroklub Lwowski obchodzić będzie w dniach 15 i 16 b. m. uroczystosc dziesięciolecia swego istnienia. — Uroczystoici jubileuszowe odbędą się na lotnisku w Sknilowie pod protektoratem p. wojew. Bilyka i D-cy O. K. gen Langnera.
Wstępne uroczystosci rozpoczną się na lotnisku cywtlnyjn w Sknilowie w sobotę 15 b. m. o godzinie 20.30, opuscieniem flagi do pół masztu i przemówieniem prezesa Aeroklubu Lwowskiego ku czti poległym pilotom Aeroklubu Lwowskiego. Z kolej nastąpi apel poległych, odsłonięcie pomnika poległych, dwu minutowa cisza ku czci zmarłych członków Aeroklubu Lwówskiego. Uroczystość sobotnia zakonczy się odegraniem marsza żałebnego. Lotnisko podczas tej uroczystości będze odpowiednio iluminowane.
W niedzielę nastąpią uroczystości główne, w których węzmą udział przed stawiciele władz i zaproszeni goscie. O godzinie 10.30 ks. Zak dokona z samolotu poświęcenia lotniska po czym odbędzie się Msza sw. polowa, następnie przemówi prezes Aeroklubu. Z kolei nastąpi akt rozdania odznak klubowych, akt afiliacji Aeroklubów: łuc¬kiego. stanisławowskiego i tarnopolskiego — do Aeroklubu Lwowskiego, dekoracja samolotów Aeroklubu Lwowskiego, oraz wspólny obiad zolnierski w hangarze da uczestników uroczystości.
O godzinie 14 na lotnisku cywilnym odbędzie się meeting lotniczy. W programie: start szybowców, lot 2 kluczy samolotów, skoki spadochronowe, strącanie baloników i konkurs akrobacji.
O godzinie 20 — zebranie koleżenskie w lokalu Aeroklubu Lwowskiego przy ul. Dąbrowskiego 2 — zakończy program uroczystosci jubileuszowych dziesięciolecia Aeroklubu Lwowskiego.

»Gazeta Lwowska« 11.10.1938 Wystawa obrazów w Tow. Przyjaciół sztuk Pięknych.

W wystawie otwartej obecnie w salach Tow. Sztuk Pięknych biorą udział dwaj artyści krakowscy, Jakubowski i Strassberg, i dwie artystki lwowskie, Nowotnowa i Opolska.
Jakubowski jest grafikiem dobrze znanym naszej publiczności z wystawy zbiorowej swoich prac urządzonej we Lwowie przed ośmiu laty. Od tego czasu twórczość jego nie uległa żadnej istotnej zmianie ani stylistycznie, ant tematowo. Interesują go wciąż te same motywy: widoki wiejskich pól i chat, starych kapliczek i kościółków, pomniki architektury zabytkowej Krakowa, a nad wszytko legendarny świat Polski pogańskiej. Obraz tego świata w grafice Jakubowskiego nie jest zresztą zbyt oryginalny; zasadnicze swoje kontury zawdzięcza genialnej wizji Wyspiańskiego, jego rysunkom do "Legendy" i „Bolesława Śmiałego".
Twórczość Jakubowskiego wyrosła z ducha swoistego romantyzmu, a charakterystyczną stylizacja wiąże się dość wyraźnie z okresem przedwojennej „secesji"; z problematyka dzisiejszej sztuki mało ma współnego. Strassberg natomiast dba o to, by być nowoczesnym. W ostatnich swoich rysunkach usiłuje on naśladować jedną z postaci nowoczesnego klasycyzmu. W akwarelach zaś i temperach próbuje stworzyć coś w rodzaju obrazów ekspresjonistycznych. Ani w jednym, ani w drugim kierunku nie dochodzi jednak do wyników zasługujących na aprobatę. Brak mu jakich kolwiek. uzdolnień kolorystycznych.
Dopełniają wystawę trzy bardzo charakterystyczne obrazy Marii Opolskiej i nie wielka kolekcja niczem nie wyróżniających się prac Janiny Nowotnowej. 
J.G.

»Gazeta Lwowska« 27.09.1938 O stylowe budownictwo w Karpatach.

Wzmagający się z roku na rok ruch turystyczny i rozwój przemysłu letniskowego na całym podkarpaciu i w górach aktualizują sprawę nie tylko racjonalnej, ale estetycznej i stylowej rozbudowy na terenie ziem górskich.
Charakterystyczne budownictwo karpackie ginie pod wpływem urbanizacji, wciskającej się różnymi drogami w zycie wiejskie, intensywnie reklamujące się rozmaite zakłady przemysłowe, jak walcownie blachy, betoniarnie itp. wypowiadają walkę drzewu, zasadniczemu materiałowi nie tylko w budownictwie, ale i kulturze ludowej.
Zwiazek ziem górskich, pilnie strzegacy ochrony swojszczyzny, i temu tematowi poświęca wiele czasu czynąc obecnie starania o rewizje ustawy budowlanej i ustawy o ubezpieczeniach od pożaru, która niewsoółmiernie wysokie stawki nakłada na objekty dtrewniane.
Zagadnienie jednak ochrony budownictwa drewnianego wymaga przede wszystkim powszechnego udostępnienia wzorców budownictwa.
Jeżeli chodzi o typy budownictwa wzdłuż pasma karpackiego, to na wschodzie reprezentacyjną formą jest grażda huculska, na zachodzie koliba podhalańska, której wariantem jest z jednej strony chata śląska, a z drugiej spiska. Osobną grupę stanowi chata żywiecka z facjatką górna, t. j. ganeczkiem, wspartym na dachu i „chałpa" z gankiem, którego słupce ustawione są na ziemi, wreszcie chata z obydwoma typami ganków. Osobne typy stanowią: chata orawska z „wyzką", wre-szcie chata łemkowska. Mniei indywidualnie zarysowane są chata bojkowska, sądecka i in.
Związek Ziem górskich projektuje wydanie drukiem wymienionych typów budownictwa, opierajac sie na bezcennej kopalni materiałów, zbieranych od lat przez studentów Zakładu architektury Politechniki warszawskiej pod kierunkiem prof. Oskara Sosnowskiego, którzy w czasie swych wędrówek w terenie zarejestrowali setki najcharakterystyczniejszych form budownictwa ludowego.
Wzorce podawałyby jeden lub dwa typy w ujęciu syntetycznym dla danego regionu bez wyszczególnienia skali wielu odmian Szczególną uwagę poświęconoby budowie domków letniskowych, sklepów wiejskich, karczem, budynków użyteczności publicznej itd.
Zagadnienie to w różnych regionach przedstawia się różnie. Jedne bowiem formy budownictwa ludowego można przystosować do nowych potrzebę, wysuwanych przez życie, inne znów mniej nadają się do tych celów. Jeżeli chodzi o budownictwo domków letniskowych, świetnie nadaje się tu typ chaty żywieckiej i orawskiej oraz grazda huculska.
Mistrzowski przykład przystosowania formy grazdy huculskiej do potrzeb nowoczesnych dał arch. Żukówski w budowie schroniska na Kostrzycy koło pasma Czarnohory, ale ten sam architekt w budowie tatrzańskiego schroniska na Głodówce nie mógł ze względu na konieczność większych rozmiarów budynku zadowolić się samą syntetyczną formą koleby podhalańskiej, uznał więc za naczelny postulat swego planu utworzenie budynku, którego forma harmonizowałaby z otoczeniem bez uciekania sie do sztucznych wybiegów w sensie stylu witkiewiczowskiego.
Należy mieć nadzieję, że akcja Związku Ziem górskich, która tak wspaniale wydaje rezultaty w dziedzinie ochrony i renesansu stroju ludowego, znajdzie zrozumienie zarówno wśród czynników miarodajnych, jak i ludności ziem górskich i powstrzyma falę przypadkowego i pseudonowoczesnego budownictwa, szpecącego krajobraz górski i obcego duchowi kultury ludowej tych okolic.

»Свобода« 18.09.1938 Полісся

Від яких двох місяців відома польська письменниця Ванда Васілєвська у щоденнику „Роботнік" містить репортаж зі своєї подорожі по Поліссі — по землі, що живе своїм, далеким від цивілізації 20 століття життям і водночас переживає найглибше кольонізаційно-кресові експерименти. Що ця земля — одинокий в Европі пустар, що живуть на ній люди, як дикуни, місяцями без сірника й роками без куска мяса, що нужда й жах там безприкладний — це для експериментів байдужа справа. Для них важне, що тут є ще кількасот „зайвих обєктів"-православних церков, що міліон українців Полісся мусить бути відтятий від Галичини і статись „тутешніми", нарешті це для них важне „Поліський ярмарок", що тільки недавно скінчився й був реклямований з перебільшеною вервою.
Бо ось, час до часу, озивається з Полісся дійсність. Позакондієрська й позаекспериментальна. Сіра. І ось вона каже:
„У дворах — каже у своїм репортажі „Водами Полісся" Ванда Васілєвська — на-загал небагато заробітків. За луки й пасовиська, що їх селянам винаймають на відробок, двір має насправді дармових робітників. Там, де цього нема, мужчина дістає за працю у жнива 1 зол., жінка 80 сот. І день роботи має 12—14 годин. Платять травою, соломою, деревом, залягають з виплатою, треба багато разів ходити, заки добудете належність.
Що далі від небагатьох міст і містечок — то гірше. Готівка є мітом, казкою, лєґендою, чимсь недосяжним. Нема кому продати навіть тоді, коли є щось до продажі. Нема способу роздобути готівку".
Авторка описує, як голодуючі рибалки сидять над річками з вудкою й побачивши, що “пани ядуть", сподіваються, що „хлєб будєт".
„Старший чоловік киває рукою. „Пани, дайтє хлєба". Причалюємо до берега. Дивимось зблизька, обличчя в обличчя голодові. Полотняні, обірвані штани, обірвані сорочки. Несамовито худі — кістяки, обтягнені перґаменом шкіри. Запалі лиця, кудлаті, неголені обличчя й очі в чорних ямах, що палають підозрілим вогнем. Виросли перед нами в погідний, блакитний, золотий день, як примари. Витягнули до нас долоні-кіхгі. Гарячково добуваємо запаси.
Кільканацять кроків далі те саме. Людина-примара, понурий кістяк, з очей виглядав йому вовчий голод. Ми плили поволі попри беріг, де чекав на нас новий: в лахманах, голодний чоловік, що жебрав хліба''.
Потім Ванда Васілєвська побувала в селі Білій коло Пинська, що лежить на пісках, ялових ґрунтах і де на селянина випадає по гектарові й менше. Минулого року навістив це село град і витовк дослівно все. Село Біла не зібрало ні колоска збіжжа. Не сіяло нічого.
„Настали — пише вона — в селі Білій погані дні. Як далеко й широко — нема заробітків. Нема защо зачіпити рук. І село Біла пішло „по милостині". По нужденних поліських селах, селах кривоногих дітей, селах біди і лахманів пішли люди з Білої шукати людського милосердя. Слабі з голоду, вихуділі, обдерті".
Авторка під'їхала під село.
„В селі ті, що не мали сили, щоб піти на жебри. Кудлаті й понурі діти, жінки й діти, що пухнуть з голоду, роздуті, тихо вмираючі на запічках. Ми не могли вирішитись. Намовляли нас, аґітували сухі, потріскані, мертві губи примар на березі. Обіцяли незвичайне видовище: село, що конає з голоду. Але я не відважилася помандрувати до Білої".
Та втекти від поліської дійсності авторці було годі. Що крок зустрічає відгомін Білої.
„В тісних хатах кричать немовлята, овинені в лахи, зболені від опаренин. Дорослі приймають гостинець-ковбасу, кажучи, що їдять її вперше в житті. Малий хлопчина дреться на коліна батькові і вперто домагається вияснення, що це таке цукор. І батько мальовничо описує, як цукор виглядає, як смакує, як він надзвичайний і предивний".
Але це ще не все.
„По дорозі на Невель понадаємо на видовбане з пня дерева човно. Сидить у нім старець і дівчина. Жінка рве очерет — старець беззубими губами мне било очерету Жінка гризе швидко, обгризає аж до того місця, де очерет темніє і мякуш ділиться у тверді, волокнисті комірки. Хвилину дивимося на цю дивну сцену.
— Це добре, солодке — каже старий і простягає нам свіжо зірване било. Але жінка всміхається гірко:
— Як хліба нема, то й очерет добрий....
Під Прикладниками на човні жінка і троє дітей. Рвуть очерет, їдять. Як хліба нема..."
В Березнім над Гориню ще краща несподіванка:
“У вечір сідаємо до миски з цілою родиною — годі відмовити. Сидимо тісно на лавах — нас двоє, троє дітей і стара, півсліпа бабуся. У глиняній мисці молоко з якоюсь кашою. Тверді крупи, дикий смак сирини.
— Трохи за рідке — впевняє бабка, але діти протестують:
— Добре, добре!
Питаємо, що це. Дивуються, що ми не пізнали. Це чейже „майна", збирана з росою на розцвілій луці. Біла квітова кашка, омана харчу, не лізе нам у горло. Але вони їдять зі смаком. А коли вранці виносимо зі стодоли свої причандали, господині не має вже в хаті, пішла на луг збирати „майну". Ось-там іде, підійнявши спідницю, в росі по пояс і широким рухом рамена збирає в решето зелено-білі цвіточки, щоб дати дітям сніданок".
І так бачить авторка, Ванда Васілєвська, скрізь справжнє Полісся. Бачить у дитині „з так фантастично вигненими рахітизмом ногах, що моглиб послужити яскравим зразком на якусь медичну виставу", людей, що „вгинаються під вантажем невиносимої нужди", шіснадцять-голову родину у Щитині, що спить в одній кімнатці, людей, що обтяжені родиною живуть з гектара, з двох, з половини. А коли авторка питає двічі:
— Як ви оце живете?
дістає двічі однакову відповідь:
— А хіба ми живемо?
Та так пише про Полісся, справжнє, лячне й несамовите Полісся Ванда Васілєвська. Безліч її земляків бачить цю нещасну землю інакше: як терен для колонізації селянами з заходу, як предмет експериментів. Адже дітей Полісся возять по Варшавах, у поліських селах вишукують „шляхту", а „кресові дзялаче" стають диктаторами навіть в релігійних справах.
— Пани ядуть! Хлєб будєт! — кажуть поліщуки і платять за той хліб гірко...
(ак.)

»Діло« 16.09.1938 Польська преса про розвязання сойму й сенату.

У свому розпорядку про розвязання парляменту президент держави зазначив, що новий сойм має занятися справою зміни виборч. ординації. Виринає питання, чи тільки тією справою. Цікаво, чи той новий сойм після зміни виборчої реформи стріне доля його попередника, чи може він вибиратиме ще й президента держави в 1940-ому і потім уже аж до кінця каденції. У цій справі „Вєк Нови" (з 15-го ц. м.) пише:
„Життя сойму і сенату, що виклюється з найближчих виборів, буде недовге, бо найдальше взимі 1939—40 р. відбудуться нові парляментарні вибори, які дадуть водночас членів для найближчих зборів елєкторів". Недвозначне побажання в цьому напрямі висловив К. Чапінський в „Роботніку" (ч. 259 з 15. вересня ц. р.) у статті п. н. „Важна хвилина" пишучи про те, що шлях до зміни виборчої ординації, який вибрав президент держави, надто довгий.
„Але може бути скорочений, якщо новий сойм відразу, від початку займеться зміною ординації; якщо швидко її полагодить; якщо обмежить своє життя до швидкого полагодження тієї справи. Мусить бути рішуча постанова негайно розвязати цю справу. Саме про цю постанову йде". П. Чапінський хотів би, щоб новий сойм був ствердженням демократизації країни.
„Розвязання теперішнього сойму може бути кроком в напрямі демократизації держа[ви]. А цього прагне ціле громадянство; прагнутьособливо працюючі маси робітників, працівників, селян. Річ тільки в тому, щоб за цим першим кроком консеквентно прийшли дальші... Чи прийдуть?"
Цат-Мацкевич у виленському „Слові" (ч. 253 з 14-го вересня ц. р.) міркуючи на тему нового сойму ставить питання: „Хто в цьому соймі буде, кого в ньому не буде?" і відповідає:
„Опінія Варшави гадає, що декрет, яким розвязано парлямент, був спрямований у так звану режімову опозицію, тобто в тих співробітників Великого Маршала, що не ввійшли до Озону. В часі вибору полк. Славека маршалам сойму були-ж голоси, що цей вибір приспішить розвязання сойму. Це пророцтво несподівано справдилося. Чи кола, які уважають полк. Славека за свій моральний прапор, стануть до конкуренції з Озоном, чи ні, про це ще передчасно говорити. Чи „Стронніцтво Народове'' покине своє становище внутрішньої еміґрації, чи вступить у виборчі ряди, цього сьогодні теж не можна пересуджувати... Зате напевно візьме участь у виборах Направа, яку фірмує Озон, майже напевно візьме „Стронніцтво Праци" і вкінці дуже можливе, що ППС. Таким чином до сойму ввійдуть широким віяльцем всі люди, яких сьогодні окреслюють як фронт міністра Квятковського. Від „Нової Річи посполитої" через „Ґонєц", Озон аж до переферій соціялістів".
Деяке світло на справу участи „Стронніцтва Людового" в виборах кинув його орґан „Дзєннік Людови", який підкресливши, що є деяка суперечність в тому, що новий сойм, який має занятися зміною виборчої ординації, мають вибирати ще на підставі старої ординації, пише: „Дальший розвиток політичного життя в Польщі цю суперечність без сумніву усуне і чим швидше це прийде, тим скоріше здійсняться слова декрету, яким розвязано сойм і сенат, про покликання до життя палат, що могли би своїй праці дати повніший вислів течій, що нуртують у громадянстві Не тільки повніший, але зовсім повний! Отже від учорашнього дня гасло зміни виборчої ординації в дусі демократичних постулятів набирає особливої сили і значіння. Боротьба за реалізацію постуляту входить в рішальну фазу".
Консервативний „Час" (ч. 253 з 15-го вересня ц. р.) пише:
„Важко ще сьогодні передбачити, чи виборча підстава майбутніх палат буде поширена в усіх напрямках і чи не будуть виправдані побоювання, що її поширять односторонно  в напрямі лівиці. А крім цьoгo треба мати під увагу ще один факт. Виборча ординація до сойму, що досі обовязує, ділить виборчий акт на дві частини: вибір кандидатів і вибір послів зпоміж кандидатів. Кандидатів вибирають виборчі колєґії, на яких склад мають рішальний вплив самоуправні тіла. Цi самоуправні тіла від 1935-го року не змінилися. Отже виринає питання, чи при найближчих виборах ці тіла кермуватимуться іншими мотивами, ніж при попередніх виборах".
Загалом беручи всі голоси польської преси у звязку з розвязанням сойму і сенату та майбутніми виборами зводяться до здогадів та запитів, на які поки що не знаходять відповіди.

»Діло« 07.09.1938 Тріска в чужім оці...

Спираючись на промові папи Пія XI. про надмірно розвинений націоналізм, львівський "Дзеннік Польські" (ч. 248 з 9-го вересня ц. р.) містить статтю п. н. "Надмірний націоналізм тріюмфує під копулами греко-католицъкої Церкви".
"Папа, промовляючи до цілого католицького світа, накликуючи й перестерігаючи ціле людство перед погубними наслідками надмірного націоналізму, може і не здогадується до сьогодні, що моральна недуга, яку він осудив, запустила глибоке коріння, ба! охопила майже цілковито цілий відлам його вівчарні. Піддалися цій недузі не "покірні духом", не самі тільки овечки, але передовсім пастирі і достойники.
Те, що діється в посвячених мурах греко-католицьких церков на наших південно-східних землях, своєю огидою, своєю їддю ненависти переходить все, що видумав досі якийнебудь расизм чи якийсь інший надмірний націоналізм на світі. Стократно гірше, бо місцем культу тієї ненависти є святині, а брутальні й ненависні слова падуть з проповідниць, з уст католицьких священників, зодягнених у літурґічні ризи".
І "Дзеннік Польскі" наводить як приклад випадок о. Івана Бурого, якого перемиський суд засудив за те, що він сказав у проповіди, що буде молитися, щоб померли ті українські діти, яких охрестили в римо-католицькому обряді. "Дзєннік Польскі" робить крик з цього приводу і ломить руки... "Дзєннік Польскі" обурюється, що — подаємо це дослівно — о. Теодор Гура з с. Торки перед вінчанням Анни Хитри домагався, щоб вона ще раз охрестилася в церкві, бо те, що її охрестили в 1914-ому році в костелі — неважне. "Дзєннік Польскі" жахається: "Чи може бути щось морально страшніше й огидніше?"
А тимчасом — це саме методи польського духовенства. Свого часу писали ми про польського священника, який казав на проповіди, що його вірний нехай іде радше до коршми, ніж мав би йти до греко-католицької церкви. А випадки, де польські священники з проповідниць в імя польщини виступають проти греко-католицьких церков, називаючи їх божницями, не переводяться. Якщо можна говорити про надмірний націоналізм, то папа Пій XI. знайшов би чудові його зразки у проповідях великої більшости польського духовенства, особливо на нашій галицькій провінції. І коли "Дзєннік Польскі" пише, що "папа Пій XI може і не здогадується, що недуга, яку він осудив, запустила глибоке коріння", то він має рацію. Як глибоко вросло це коріння, свідчить проречисто факт, який ми теж недавно подавали, що учителька-полька в Долинщині на поздоровлення української дитини словами "Слава Ісусу Христу" — відповіла: "Повєдз то псу!" Папа Пій XI. напевно про це не знає. Але власне те глибоко запущене коріння національної ненависти того надмірного націоналізму, що їх поширює польське духовенство, польське громадянство і польська преса (нехай сам "Дзєннік Польскі" вдариться в груди!) довели до того стану, який маємо сьогодні на наших землях. Промова папи тут нічого не поможе. Тут треба, щоб "Дзеннік Польскі", замість дорікати за тріску в українському оці, доглянув поліно у свому.

»Діло« 25.08.1938 Офіційний комунікат про конфіскату Пастирського Листа Митрополита Шептицького.

ПАТ повідомляє:
Адміністраційна влада у Львові наказала конфіскату українського часопису „Діло“ з дня 23.серпня ц. р., що помістило Пастирський Лист Львівського Митрополита греко-русинського (?) обряду о. Андрея Шептицького, що насвітлює тенденційно і незгідно з фактичним станом справу ліквідації зайвих православних обєктів на просторі деяких повітів люблинського воєвідства.
Слід згадати, що конфіскаті підпав „Новий Час“ з 24. ц. м. та „Українські Вісти" з 24. ц. м. теж за Пастирський Лист Митрополита.

 

»Діло« 29.07.1938 3 польського руху на наших землях.

Зі звіту „Тов[ажиства] Розвою Зєм Всходніх” у Варшаві за останні два роки виходить, що найдіяльнішим з 6-тьох реґіональних кружків, які істнують при цьому товаристві (кружки Львова, Золочева, Тернополя, Бережан і Чорткова), є кружок Бережани. Товариство звернуло найпильнішу увагу на Бережанщину, тіснішу батьківщину маршала Ридза Сьміґлого, спонукуючи цілу низку варшавських орґанізацій та установ перебрати опіку над окремими селами. В подробицях представляється справа цієї опіки так:
1) Академічні товариства шкіл політичних наук у Варшаві, Вильні та Кракові взяли на себе  обовязок „культурного, освітнього й господарського двигнення”  сіл: Кальне й Вівсє;
2) Товариство урядовців Почтової Каси Ощадности (ПКО) обняло опіку над селом Буще, де вже в цьому році буде готовий „Дім Людовий” і доставлені будуть фонди для створення, „безвідсоткової каси”, з якої мають користати мешканці збірної громади Буще. Урядовці інших відділів ПКО переняли такий самий протекторат над селами: Поточани, Плихів, Урмань, Дрищів, Шумляни, Вербів і Калинівка. Доставлено все до цих сіл книжки, зшитки, матеріял до писання, ноти до співу, орхестри, спортове приладдя, а вбогих дітей обдаровано крім того одягом. З цього самого джерела вислано радіоапарати для шкіл;
3) Союз Молоді Далекого Сходу піклується селом Надорожнів.
4) Організації в Катовицях взяли на себе опіку над селом Дібще.
Бережанський кружок при „Тов. Розвою Зєм Всходніх“ спонукав військові кола заопікуватися двома вселюдними школами Бережанщини. Переговори з іншими орґанізаціями, щоби приєдналися до цієї акції, ведуться з успіхом. Управа цього кружка виєднала в урядових колах дозвіл завести в Бережанщині управу тютюну; також за її почином відбуваються винозбори в Заліщиках.
Крім того управа бережанського кружка постаралася про субвенцію в сумі 1.500 зол. на докінчення будови „Дому Людового" в селі Баранівці, бережанського повіту і про більші або менші грошеві допомоги на будову кількох костелів та римо-кат. каплиць. Врешті вислано для польських освітніх установ Бережанщини 24 нових радіо-апаратів, які розділено в день імянин марш. Ридза Сьміґлого.

ситуація

»Львівські вісті« 20.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

На один французький вітрильник, що віз французів із Марокка до Еспанії і Поруґалії, напав один воєнний британський корабель. Англійські та американські літаки скинули на корабель бомби і обстрілювали його покладовою зброєю. Вітрильник затонув. Всі пасажири, що були на палубі, згинули.
Підраховано, що німецькі й італійські підводні човни затопили біля Альжирії й Марокка майже 100.000 брт. аліянтського корабельного тонажу.
Ґенеральний ґубернатор французького Індокитаю, адмірал Деку, заявив з нагоди одного інтервю, що між французьким Індокитаєм і Японією є найсердечніші взаємини та що обі країни роблять зусилля, щоби задоволити обопільні потреби. Господарка Індокитаю залежна від його приналежности до Великоазійського  простору та від його віднoшення до Японії.
З початком балканської кампанії треба було перервати словацько-грецький товарообмін. Тепер з днем 25-го жовтня товарообмін між Грецією і Словаччиною почався знову. Він буде відбуватися в рямцях інструкцій, важних ще до перервання взаємин з деякими додатковими обмеженнями щодо транспортних шляхів та фінансового розрахунку.
Аґенція Стефані довідується з Альджижерасу, що в понеділок перед полуднем прибув до Ґібральтару один британський есмінець, який висадив на беріг велику спільність поранених. Британський есмінець мав видні знаки важких бомбових поцілів.
Аґенція ДНБ довідується з військових джерел, що в останніх боях втратили большевики 85 танків в той час, коли по німецькому боці опало 16 машин.
Часопис "Йоміурі Готчі" повідомляє, що 9-го і 10-го листопада відбувалися більші повітряні бої над пристанню Акіаб в Бірмі. Японська оборона зістрілила сім бомбовиків типу "Блєнгайм" та два ловецькі літаки.
Сейсмографи букарештської обсерваторії затотували в неділю в годині 19.02 сильніший землетрус, якого осередок повинен бути на віддалі яких 800 км. в південному напрямі від Букарешту. Ще перед закінченням цього землетрусу, в год. 19.25 занотовано другий землетрус на далеко-більшій віддалі, а в год. 20-ій ще один третій землетрус, правдоподібно, як наслідок попередніх.
Американську канонірку, яку згідно з повідомсенням американської аґенції пошкодив підводний човен, треба було затопити коло південного побережжя Куракао. Цю американську канонірку спущено на воду щойно в 1936 році.
Останній японський посол у Злучених Державах Номура промовляв у Токіо перед п'ятьсот студентами, які студіювали у Злучених Державах. Номура заявив, що він намагався постійно переконувати американців про чесні і мирні наміри Японії. Він запитував при кожній нагоді американців, чому країна з такою високою цивілізацією кидається наосліп у війну.
"Дагпостен" повідомляє, що англійці арештували командира французької воєнної фльоти в Олександрії. Шведська преса подає до відома за відомостями в Анкарі, що командир французької воєнної фльоти, яку англійці задержали в Олександрії, адмірал Годфроа, арештований англійськими властями в Олександрії. Англійці пояснюють те арештування тим, що французький адмірал Годфроа не хотів видати британцям французької фльоти.
Стрімкоспадні літаки бомбардували 7 листопада гарматні становища і бункерні лінії большевиків на бойовому відтинку середнього фронту. Знищено 5 гармат, багато протилетунських батерій припинило свій вогонь. Наступної ночі німецькі бойові літаки повели успішні атаки з приземного лету на колони і становища поготівля. Німецькі ловецькі літаки, яким було призначено охороняти бойові літаки збили 3 большевицькі машини.

»Львівські вісті« 19.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Французький ґубернатор Кохінхіни заявив пресі, що він під кожним оглядом долучується до заяви ґенерального ґубернатора французького Індокитаю, Деку, якою висловлено непохитну рішучість скріпити союз французького Індокитаю із Японією та поглибити співпрацю з державами осі після англо-американського нападу на французькі посілості в Північні Африці.
Згідно з повідомленням аґенції Ройтера, також Бразилія і Панама зірвали дипломатичні взаємини з Францією.
Згідно з повідомленням часопису "Автонтіднінген" з Мексикошті, упав один мексиканський транспортовий літак, який правдоподібно попав на тайфун, над Караібським морем. При цьому згинуло 7 осіб, а них 3 члени залоги.
Часопис "Афгонблядет" повідомляє з Гельсінків, що один совєтський бомбовик втратив орієнтацію та осів на одному фінському летовищі. Побачивши свою помилку, совєтські летуни намагалися знову піднятися в повітря, але літак зістрілено, при чому згинуло 6 осіб залоги.
Кореспондент морських справ часопису "Дейлі Телеграф" висловлюється про посилену діяльність німецько-італійських підводних човнів у Середземному морі. Не можна заперечити факту, стверджує він, що воєнні й торговельні кораблі аліянтів, які оперують перед північно-африканським побережжям, переживають тепер дуже важкий час, бо вони є під постійними атаками.
З нагоди 4-тих роковин дня смерти турецького президента Ататюрка німецький амбасадор фон Папен зложив на могилі Ататюрка віно к із жалібними лентами від всіх держав осі. При цьому німецький амбасадор заявив таке: "Маю честь зложити цей вінок  імені держав осі і їх приятелів на знак незабутньоїї пам'яті великого державного мужа Ататюрка".
Близький співробітник Рузвельта Гансон Балдвін закинув Австралії, що вона замало піддержує Мек Артура і взагалі рівнодушно ставиться до війни. Мек Артур цею статтею Балдвіна був приневолений відкликати цю нібито обиду Австралії та заявити, що він не має на що нарікати. Часопис "Сідней Морнінґ Ґералд" заявляє у зв'язку з тією справою таке: "Цими непорозуміннями між аліянтами можна програти війну на Тихому океані".
Після полудня, 12 листопада, три британські бомбовики типу "Бостон" намагалися заатакувати північно-західну частину французького побережжя в околиці Шербургу. Негайно напало на них з'єднання ловецьких літаків "Фоке-Вульф". Прийшло до короткої перестрілки. Британські бомбовики звернули на захід, щоб втекти в сторону моря. При цьому німецькі ловецькі літаки зістрілили два бомбовики. Третій британський літак попав у зосереджений вогонь німецької артилерії і впав горіючи.
Турецький премієр Сарачоглю виголосив промову перед турецькими національними зборами. Турецький премієр говорив у своїй промові головно про важку господарську ситуацію Туреччини, яка внаслідок війни щораз погіршується. Всі засоби в справі стабілізації цін і забезпеки постачання покищо завели. Турецький премієр заповів, що уряд дбатиме про поправу ситуації верстви державних урядовців і службовиків, яких є в Туреччині на 1,5 міліона.
Згідно з повідомленнями, що наспіли з Ріо де Жанейро, поліція округи Ріо де Жанейро видала розпорядок, яким забороняється всім чужинцям, якої б вони національности не були, покидати без особливого дозволу столицю. Щоб дістати дозвіл, треба подавати причину їзди.

»Львівські вісті« 18.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

До Англії для активної служби прибув перший континґент канадійського жіночого армійного корпусу.
За повідомленням американської агенції, Гватемаля зірвала взаємини з Францією.
Нікарагуа теж зірвала дипломатичні взаємини в Віші.
Як повідомляє аґенція "Асошіейтед Прес", Гондурас зірвав дипломатичні взаємини з Францією.
Як повідомляє метеорологічна стація в Бангкок, у південній частині Сіяму лютував між 8-им і 11-им листопада сильний тайфун. Повінь, яка повстала з цієї нагоди, спричинила деякі шкоди.
Як повідомляють, цикльон який пролетів 16 жовтня над значними частинами індійської провінції Бенгалії та спричинив 11.000 людських жертв, знищив майже 700.000 хат. Около 1,5 міл. людей залишилися без притулку.
Віцепрезидент Злучених Держав Вольс виголосив промову на так званому конгресі американсько-совєтськоі приязни. У цій промові той американський достойник висловив нову теорію, яка повинна бути сумішкою комунізму та політично-господарської і виховної демократії. Американський достойник уявляє собі, що з суперечних ідей можна таксамо створити коктейль, як його американці залюбки роблять у різних барах.
З додаткових відомостей довідуємося, що 13 листопада збито 5 англійських ловецьких і бомбових літаків при їх спробі налетіти на Західну Німеччину.
Вніч на 6 листопада обсерватори університету в Турко відкрили комету 13-ої величини, якої сила світла в наступних тижнях буде зростати. З 4-х комет, відкритих в цьому році, самі тільки обсерватори в Турко відкрили 3.
Мексиканський уряд вже згодився під напором Вашингтону вислати частини мексиканської армії через море, але справа вишколу вояків стоїть, покищо, дуже зле. Часописи "Новедадес" і "Ексельзіор" повідомляють одноголосно, що 100.000 людей, значить майже цілу армію, вишколять покищо деревляними рушницями, які матимуть "вагу правдивої рушниці".
В протоці Канзр між Новою Скотією та Кап Бретон, злетів британський гидроплян. 4 летуни згинули, два інші можна було врятувати. Вони ранені.
Підчас налету японських літаків на летовище Квейлін і Лінглін збито в повітряних боях 10 американських літаків типу "П 40". Ці японські налети на Квейлін і Лінглінг завдали тяжкого удару недобиткам чункінських сил, що за допомогою американських летунів хотіли виконати протиатаку на японців.
З британських джерел наспіла вістка, що німецькі літаки перший раз заатакували одну американську воєнну базу у Великобританії. В низькому леті літаки обстрілювали військові табори із своєї покладової зброї.
Британський уряд постановив впровадити державну контролю в перевозі товарів у Великобританію на час війни.
В Анкарі почалася ревізія процесу проти турецьких громадян Сулеймана і Абдура Рамана, як теж совєтських громадян Павлова і Корнілова, вмішаних в бомбовий замах на німецького амбасадора фон Папена. Обвинувачений Корнілов пробував продовжувати дальше свою попередню тактику затягання процесу, підносячи остереження проти порядку, так що через те суд не міг дійти до властивої процедури.

»Львівські вісті« 17.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Данський парлямент дав новому урядові Скавеніюса уповноваження безпосередньо видавати розпорядки для задержання спокою, ладу і безпеки в Данії. Проєкт цього закону прийнято в обох палатах підчас трьох засідань, що одне за другим чергували б. В парляменті — фолькетінгу — принято проєкт закону 104 голосами при кількох, що здержались, в Сенаті — Ляндстінг — прийнято одноголосно 54 голосами.
Згідно з повідомленням аґенції Домей з Ганой, японський амбасадор у французькому Індокитаю Кенкічі Йошіцава був в середу у французького ґенерального ґубернатора віцеадмірала Жані Деку. Йошіцава і Деку мали нараду про взаємини між обома країнами. Японський амбасадор поїде незабаром до Токіо, де нараджуватиметься в справі деяких питань з японським міністром для справ Великосхідньої Азії.
У Вашінгтоні очікують відвідин президента Еквадору.
Відділ преси японських сухопутніх військ у Китаю подав до відома, що одна японська ловецька ескадра, яка виконала атаку на летовище в Квелійні у центральній провінції Кванзі, збила у повітряних боях з американськими літаками над летовищем Лінґдінґ (провінція Гує Нан) 4 літаки та пошкодила важко інші три. На іншому місці знищили японські летуни 3 літаки.
Большевики намагалися в останніх днях відбудувати свої позиції батерій на східному побережжю Волги проти Сталінграду, що їх важко збомбардували німецькі бойові та спадні літаки. Большевики хотіли спровадити нові гармати-моздіри. Але німецькі літаки взяли знову під вогонь совєтські батерії та знищили їх, атакуючи з низького лету. Протилетунська артилєрія обстрілювала військові спорядження на східному побережжі Волги. Вилетів в повітря один большевицький склад муніції.
Спікер японського амбасадного бюра у французькому Індокитаю, Нонору Огава заявив, що несподіване насилля над французькими посілостями у Північній Африці дає нагоду французам й японцям у французькому Індокитаю поглибити порозуміння і співпрацю у змислі оборонного договору між Японією і французьким Індокитаєм. Огава сказав, що цей договір — це доказ доброї волі французького Індокитаю співпрацювати  з Японією у справі відбудови порядку у Східній Азії.
Несприятливий стан погоди на Кавказькому фронті перешкоджав останніми днями в більших акціях. Словацькі бойові частини вдержували сутички з большевиками і висилали ударні частини і розвідувальні відділи, які атакували окремі укріплені пункти. Захоплено полонених та воєнний матеріял. Словацька артилерія обстрілювала успішно укріплені большевицькі становища. Їй вдалося знищити декілька большевицьких батерій і важку зброю.
Минулими днями атаки німецького летунства були спрямовані на большевицькі шляхи постачання в запіллю на середньому відтинку східного фронту. Безупинні напади німецьких бойових літаків мали як настілок послаблення совєтського постачального руху. В днях 9-го, 10-го і 11-го ц. м. німецькі летуни атакували  важні лучбові шляхи большевиків. Вдень і вночі бомбардовано залізничі стації та інші залізничі споруди і перервано залізничу лінію. Поцілено бомбами більше число довгих транспортних поїздів, вщерть навантажених військом та воєнними матеріялами. З такою самою рішучістю поборювано також большевицькі колони самоходів.

»Львівські вісті« 15.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Тенно вислав королеві й цісареві Італії Вікторові Емануелеві телеграму з побажанням з нагоди дня його уродин.
Реґент Горті переслав італійському королеві і цісареві Вікторові Емануелеві телеграфічно свої побажання з нагоди закінчення 73-го року життя.
Данський уряд під проводом міністра закордонних справ і державного міністра Скавеніюса видав програмову заяву, в якій між іншим читаємо: "Новостворений уряд, що перейняв оце свої функції, продовжуватиме. коли йде про внутрішні справи, дотеперішню політику, кладучи окрему увагу на всі заходи в ділянці господарській, фінансовій та в ділянці затруднення людей і працюватиме для здорового і корисного для народу і країни розвитку подій. Коли йде про справи закордонної політики, то уряд уважатиме своїм найважливішим завданням вплинути на скріплення і посилення добросусідських і приязних взаємин між Данією і Німеччиною.
Еспанська амбасада в Буенос Айрес подає до відома в одній нот — як повідомляє аґенція "Ефе" — ось що: "Коміте Консультіво да Джудаданія намагається повести кампанію проти опінії і честі Еспанії, подаючи до відома сфінговані шифрові телеграми, що з їх перекладу мали б виходити, наче б то еспанської поспішної посилки мали вживати для шпигунства. Еспанська амбасада в Буенос Айрес уповноважена міністерством закордонних прав у Мадриді енергійно спростувала оці махінації.
Північно-американське міністерство фльоти повідомило, що один американський торговельний пароплав середньої величини затоплений більш менш в половині жовтня підводним човном біля північних берегів Південної Америки. Врятовані з цього корабля прибули до одного порту на північно-американському побережжі.
Відомий співробітник часопису "Ню-Йорк Таймс" Артур Крок пише в передовій статті, що вся американська воєнна машина може завалитися, якщо не розв'яжеться проблема придбання робітників. В теперішній хвилині треба притягати до праці жінок і дітей, щоб рятувати американську господарку від заломання. Ця потреба придбання робочих сил незвичайно велика.
Далекобійні батерії німецької воєнної фльоти обстрілювали в ніч на 11-е листопада важні воєнні об'єкти на британському південному побережжі. В містах Фолькотоун і Довер завважено пожежі.
В ніч на 11 листопада, в Бомбаю, в окрузі Дагар, вибухла пожежа, яка дуже швидко поширилась. Згідно з дотеперішніми повідомленнями, в полум'ю згинуло 25 осіб.
Сейсмограф астрономічної стації Гайдельберґу дня 10 XI. вполудне занотував далекий землетрус. Землетрус наступив точно в год. 1259 і 5 сек. Віддаль епіцентру повинна бути яких 8.500 км.
Підчас одної маніфестації ірляндський премієр Де Валера ще раз підкреслив бажання миру ірляндського народу. Ірляндія не хоче, щоб її було втягнено у війну. Щоб цього не сталося, не вистачає тільки одного бажання, бо тільки рішучість зможе допомогти країні.
Японська Головна Цісарська Кватира повідомляє, що морські збройні сили вдержують різні зайняті стратеґічні точки на островах Алевтах. Між 12-им червнем і 30-им жовтнем збито у повітряних боях 32 американські літаки. Японці мали в тому самому часі такі втрати: Один есмінець затоплений, два транспортні кораблі важко ушкоджені, 15 водолітаків не вернулося. Крім того спричинено незначні шкоди військовим спорудам.
В Уруґваю застановлено зовсім плавбу річкових кораблів в горішньому бігу ріки Уруґвай внаслідок браку пального матеріялу.
Есмінець ЗДА, що його затоплено вночі на 12 жовтня в боях біля Ґвадальканару, звався, як подано це в комунікаті департаменту мореплавби ЗДА за 8-ме листопада, "Денкан". Подробиць про затоплення не подано. П'ять старшин і 58 моряків згинуло або пропало.

»Львівські вісті« 14.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Під командуванням ґенерал-майора Нукане цими днями у віддаленні 20 км. на захід від Токіо відбудуться маневри молодих старшинських аспірантів армії і летунства. В маневрах візьме участь 10.000 членів військової академії і академії летунства. В маневрах, які триватимуть теж вночі, вживатимуть механізованих одиниць і літаків. На закінчення відбудеться велика дефіляда перед шефом для військового виховання, генералом Майядою.
Кореспондент часопису "Дагенс Нігетер" нарікає — як про це повідомляють у столиці Швеції — на методи пресової цензури в ЗДА. Закордонним журналістам часто було неможливо добитися до установи цензури, але навіть відмовляли всяких інформацій про те які зміни прийняла цензура та чи подаватимуть загалом закордонні телеграми.
Часопис "Брюсселєр Цайтунг" пише про оглядини надбережних укріплень над Атлянтійським океаном німецьким генералом Якобом, що це не були ніякі примусові відвідини. Над побережжям Атлянтійського океану збудовано велетенські модерні укріплення, яких значіння вийде далеко поза теперішність, коли порівняти їх з китайським муром, як символом непорушности границь. "Укріплення над Атлянтійським океаном — це китайський мур европейського суходолу", пише часопис.
Японське цісарське морське міністерство подало до відома, що адмірала Ценге Йошідас іменовано верховним командантом японської фльоти на китайських водах на місце адмірала Мінеічі Кога, який перейняв становище головного команданта морської бази. Одночасно повідомляють, що адмірала Суезу Тойода та Віцеадмірала Ногору Гірату іменовано членами найвищої воєнної ради. Віцеадмірал Коремочі Такагаші іменований командантом морської воєнної бази Куре.
Аґенція Домеї повідомляє, що японський амбасадор в Індокитаю Йошізава, перед своїм від’їздом до Токіо заявив представникам преси в Ґапой, що заснування нового міністерства для Великосхідної Азії, не спричинить ніяких змін в політичному наставленні Японії до Індокитаю. В Токіо японський амбасадор матиме нараду з новим міністром для справ Велико-східньої Азії.
Французько-мароканське радіо з Рабату повідомляє, що американські летунські сили збомбардували пристань Касаблянка. Султан Марокка відмовився покинути Рабат та візвав арабське населення до спротиву проти американців. Французька прибережна артилерія затопила біля Могадора 2 великі американські висадні човни. Члени французького легіону фронтовиків у Касаблянці вхопили за зброю та боряться в околиці свого міста проти напасників. У Тунісі спокійно, хоч і там приготовляються до спротиву.
Як повідомляють французькі часописи з Руен, британське летунство заатакувало знову французьке цивільне населення. Цим разом англійські летуни заатакували скорострілами барак в Больбек, де були примішені побиті біженці з Гавру. Одну француженку вбито, другу смертно ранено.
Римські кола, що стоять близько до Ватикану. звернули увагу на заяву райхсміністра Розенберга, в зв'язку з реліґійним питанням в Німеччині. Становище що його зайняв націонал-соціялізм до усіх релігійних організацій, яких діяльність не нарушує почуття моралі або не виступає проти існування Райху, повна терпимість: це становище прийнято як офіційне і остаточне наставлення Райху в цій справі. Розенберг підкреслив що ця терпимість в широкому змислі торкається уяви про безсмертність, що є справою свободи совісти кожного німця.
Ґенерал Ноґ, верховний командувач французьких військ у північній Африці видав відозву, в якій каже, що спроби американських та англійських воєнних кораблів — виселити військо на французькому побережжі не повелися. Усі атаки відбито. На терені Марокка проголошено стан облоги.

»Львівські вісті« 13.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Американські летуни, які літають між Чункіном і Індією є тої самої думки, що цей повітряний шлях найгірший у світі, як про це повідомляє кореспондент "Юнайтед Прес" з Чункінґу. Американські летуни підкреслюють, що не тільки погана погода, але й постійні японські повітряні атаки, творять найбільші труднощі цьому повітряному транспортному рухові.
Бюро японської амбасади в Шангаю повідомляє, що японські концерни перейняли 10 листопада управління багатьох англійських і американських торговельних домів і будинків аліянтів, а також "Шангайський Банк" і "Шартерд Банк". В Шангаю є чутки, що в складі нанкінського уряду зайшли правдоподібно деякі персональні зміни.
Англійський генерал сер Клайв Ліддел подався до димісії. Цей дотеперішний комендант гібралтарської твердині дістав після одної летунської атаки на Гібральтар атаку нервів і настільки недужий, що не може сповняти своїх чинностей. На його місце іменовано лорда Горта.
Процес проти виконавців бомбового замаху на німецького амбасадора в Туреччині, фон Папена, почався наново. На лаві підсудних засіли обвинувачені, Павлов та Корнілов оба совєтські горожани.
Премієр французького уряду, Ляваль покинув Париж та подався до Віші.
Часопис "Юнайтед Прес" повідомляє, що 50 американських високих шкіл найшлося у фінансових труднощах: вони мусіли припинити навчання. В такому ж самому положенню є і інші американські високі школи.
Агенція Стефані повідомляє з Ля Лінеа, що з Середземного моря прибув до гібральтарської пристані британський есмінець, на якому були британські ранені.
Представникам мадярського часопису, що тими днями перебували в Софії, заявив болгарський міністер війни Мішоф, що болгарська армія є свідома своїх завдань і тепер і в майбутньому. Вона стоїть на поготівлі і знає, що мусить зробити. В загалному — так зазначує мадярський часопис — в Болгарії громадянство дивиться ясно та з вірою в майбутнє.
Англійська пресова служба повідомляє з Капштадту, що на цілому південно-африканському побережжі заведено примусове затемнення.
Дотепер у Франції існував закон, на підставі якого замужні французькі жінки не мали права працювати на державних становищах. Цей розпорядок видано у зв'язку зі загальним безробіттям, а саме, щоб жінки, яких мужі працюють, не займали місць мужчинам. Тепер цей розпорядок скасували. Таким чином у зв'язку з мобілізацією усіх робочих сил Франції жінки теж мусять стати до державної служби. В найближчому часі будуть могти францужанки виконувати навіть ті адміністративні чинності, які дотепер виконували тільки мужчини.
Португальський міністер справедливости промовляв в португальській радіовисильні. В своїй промові він підкреслив що комунізм не дасться ніяк погодити з державною організацією Португалії.
Аргентинська управа пошт заборонила ввозити північно-американський часопис "Таймс". Причина заборони — це кілька статтей, звернених проти Арґентини.
З Чункіну подано офіційно до відома, що шефа британської військової місії в Чункін-Китаю. ґенерала-майора Брюс відкликано. Він вернувся вже 30-го жовтня до Британської Індії. Його заступником іменовано ґенерал-ляйтнанта Грінсдайля, який задержує й далі свою функцію військового аташе при британській амбасаді в Чункіні.

»Львівські вісті« 12.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Промовляючи перед зібранням 1200 учителів в Кобе, колишній японський амбасадор у Вашингтоні адмірал Дічі-сабуро Номура, сказав між іншим, що Японія мусить вичекати вирішного моменту, щоб завдати удару Великобританії і Злученим Державам Америки та здобути кінцеву перемогу. Номура далі заявив, що Злучені Держави зірвали зі своєю традиційною політикою не вмішуватися в чужі війни та завдали в такий спосіб "удар в лице" доктрині Монроє.
Стиснуті на вузькому просторі, большевики намагалися в суботу завзятими протинаступами освободитися з кліщів словацьких частин. Про це повідомляє спеціяльний кореспондент зі словацького відтринка боїв. Завдяки співпраці військових части усіх родів зброї большевиків відбито з великими для них втратами. Після успішної артилерійської підготови словацькі штурмові відділи і піхотні частини викинули ворога з численних укріплень і бункрів.
В одній зі своїх статтей військовий співробітник "Ню Йорк Таймсу" займається положенням біля Соломонських островів; він перестерігає, що там час та простір діють проти американців. Це буде мати від'ємний вплив на операції біля цих островів. Прийде нова кріза. Аліянти мусять зробити довгий шлях, щоб здобути назад від японців місцевості Буна, Лає та Саламауа на Новій Ґвінеї.
Японці затопили від кінця липня цього року до кінця жовтня 21 підводний човен. У тому самому часі затоплено 34 аліянтські кораблі, разом містоти 252.400 тон. Японці втратили в тому часі 29 кораблів, містоти 122.500 тон.
Вислід останніх американських виборів матиме вплив на розвиток внутрішніх політичних подій у Злучених Державах. Американські часописи передбачають, що республіканські посли і сенатори об'єднаються з консервативною частиною демократів та спільно виступлять проти господарської політики Рузвельта. Вже тепер деякі чільні республіканські політики у Злучених Державах домагаються припинити так звану "Ню Діль—Політік" Рузвельта та змінити цілу низку господарських законів, що торкаються праці і заробітків. Таким чином, хоч останні вибори не мають покищо впливу на зміну закордонної політики Злучених Держав, проте вони можуть стати причиною поважної внутрішної кризи у Злучених Державах.
Японський парлямент збереться на надзвичайне засідання 24-го грудня цього року. На тому засіданні парляменту будуть обмірковувати виключно лише справи, що стоять у найтіснішому зв’язку з теперішньою війною.
Тенно прийняв в понеділок японського амбасадора при китайському національному уряді в Нанкінгу, Мамору Шігемітсу. Він має скласти цісареві звідомлення про положення в Китаю.
Як повідомляє аґенція "Ройтер" з Калькути, в неділю післяполудня, у північній частині цього міста вибухла велика пожежа. При цьому 119 осіб згинуло, а 100 було ранених.
У Канабалі біля Барселони злетів у море в неділю післяполудня британський чотиромоторовий літак. 7 членів залоги літака встигло ще скочити на легкопаді, 3 інших поранених виловила еспанська прибережна сторожа.
На південний схід від Ільменського озера в останніх днях численні місцеві наступи німецьких частин довели до пересунення становищ в корисніший відтинок терену. Бої з 6-го і 7-го листопада, що про них згадувало Верховне Командування Збройних Сил, принесли частинні успіхи в акціях, що ще тривають. Змагання в багнах і лісах в цьому терені боїв важкі.
У Ляйпціґу відкрито в святочний спосіб у прияві цісарсько-японського амбасадора ґен. Ошіми філію німецько-японського товариства.
Згідно із повідомленнями з Вашінгтону, особистий дорадник Рузвельта Гаррі Гопкініс у заяві про воєнну участь американських робітників повідомив, що під теперішню пору в ЗДА є 6 міліонів безробітних.