дописи

»Краківські вісті« 25.06.1942 Геройська Фінляндія

(В роковини протибольшевицького походу)
Вже те, що в одній зі своїх промов Фірер назвав фінляндців народом правдивих героїв, а що недавно з нагоди 75-ліття уродин творця фінляндської армії та національного героя маршала Манергайма, відвідав Фінляндію, щоб особисто зложити йому побажання, говорить само про себе — як високо цінена Фінляндія як союзник та як прославився цей героїчний народ півночі.
Про Фінляндію ми досі знали за мало. В школі чули тільки, що це країна тисячі озер, хоча фінляндці нараховують цих озер коло 3.000, що головне багатство Фінляндії її ліси, що північна її частина зветься Ляпляндія, покрита карловатим лісом і тундрою, що Фінляндія великий простором край, має небагато понад 3 міл. населення, врешті знали про її епопею "Калєвалу" декількох визначних поетів і славного музика Сивеліюса, що між інш. на українських народніх мотивах скомпонував один зі своїх великих творів.
Історія Фінляндії також мало нам відома: фіни виперли первісних мешканців — ляпюнців, 1157 р. почався підбій Фінляндії Швецією і водночас навернення на христіянство; дальша історія Фінляндії як автономічної шведської провінції (від 1581 велике князівство Фінляндії), тісно знизана з історією Швеції, з якою прийняли фіни і протестантизм, та виповнена твердими змаганнями зі зазіханнями східного сусіда — Москви. В 1809 р. після шведсько-російської війни, Фінляндія перейшла під російську владу, задержуючи однак свою автономію. Це був парадокс, що в абсолютній Росії Фінляндія мала свій парлямент і окреме військо впродовж цілого століття. Москва очевидно старалася постепенно ці права Фінляндії зменшувати — врешті їх до решти знести — зовсім так як права України по Переяславській умові. Боротьба за автономію, це головний зміст історії Фінляндії останніх десятиліть XIX віку, закінчена скасуванням цеї автономії 1903 р., а далі боротьба за повну незалежність, яку Фінляндія осягнула 1918 р. при німецькій допомозі.
Треба ще тут зазначити цікавий процес творення фінляндської нації. Довга приналежність до Швеції спричинила, що у Фінляндії оселилося багато шведів і ще нині західня частина Фінляндії заселена населенням, що говорить шведською мовою. Вся культурна провідна верства складалася зі шведів і шведська мова була урядовою мовою аж до 1887 р., коли то з царського наказу фінську мову по довшім спорі між т. зв. свекоманами, себто "шведофінами" і фіноманами — "фінофілами" допущено до урядів і зрівняно правно зі шведською. Пізніше фіномани поділилися на два табори — один русофільський, другий т. зв. молодо-фіномани, що в справах оборони прав Фінляндії супроти Росії йшли разом зі свекоманами. Тут мимоволі насувається порівнання, як частина нашого народу спольонізувалася, інша підпала під московський вплив і як новий народницький рух відроджував нарід. Нажаль, ми не зуміли так як молодо-фіномани обєднати різні елементи нації на підставі територіяльного патріотизму, любови до спільної землі, але ще й нині бувають усякі помилки, що їх позначує примітивізм, нестерпність, нетакт чи незрозуміння певних історичних обставин, а через це відтручується звичайно ті найцінніші елементи, заганяючи їх у ворожий табор.
У світовій війні фінляндці, так як і галицькі українці, творять свій леґіон по боці центральних держав. І так як наші Січові Стрільці так і фінляндський леґіон стає завязком збройної сили. При помочі німецького корпусу Фінляндія вспіла проголосити незалежність і оборонитися проти большевицької навали. Героєм цієї першої війни з большевиками був саме марш. Манергайм, який брав ще участь, як старшина царської армії у японській та світовій війні. А проте це не перешкодило фінляндським патріотам, що воювали по боці Німеччини, признати військовий і державний авторитет Манергайма. Вони не називали його ні "царським генералом", ні не лаяли "шведом", бо ними кермував, не лише розум, але й зрозуміння історичної хвилини, яка вимагає авторитетів на відповідних місцях, а зокрема досвіду та знання.
В 1918 р. Фінляндія визнала Україну, а фінляндський відомий поет Ейно Лейно написав з цього приводу палку поему, присвячуючи її народові, з яким Фінляндія несла так довго спільну долю та все була звязана щирою приязністю.
Тому і в ці роковини протибольшевицького походу, ввесь український народ повинен звернути свої очі туди на північну героїчну країну, що видержала на собі цю жахливу большевицьку навалу 1940 р., а тепер уже знову рік кривавиться в борбі за свою славу і державу, а разом із цим — за краще завтра неволених Москвою народів.
Героїчній Фінляндії та її 75-літньому маршалові, що очолює визвольницькі змагання фінської нації, — ми можемо тільки бажати зі всієї душі того, що найдорожче — слави і остаточної перемоги над споконвічним ворогом.
О. Г.

»Краківські вісті« 24.06.1942 Самозбережний інстинкт

Кожний живий і життєздатний організм боронить своє існування перед усякими небезпеками.
Коли до організму вдирається отруя, організм самочинно виділює відповідні протитоксини. Коли загрожує нечайна небезпека зізовні, самі нерви, без співділання мізку, виконують відрух, що є реакцією проти небезпеки. Але при складніших небезпеках реакцію диктує вже мозок, що оцінює небезпеку та намічує реакцію на неї. Чим та оцінка скоріша і вірніша, чим реакція скоріша і доцільніша — тим краще розвинений самозбережний інстинкт.
Національний інстинкт проявляється в реакції членів нації на небезпеки, що цій нації загрожують. Чим більша частина нації виявляє такий інстинкт і чим ті самозбережні реакції доцільніші та бистріші, тим краще запевнене існування нації. Народи без самозбережного інстинкту, народи, які не вміють якслід протиставитися небезпекам, що їм загрожують, зникають з лиця землі.
Коли український нарід втримався при існуванні на своїй території на межі степів, що нею перекочувались кочовики і різні народи, коли не винародовився за століття чужого панування і гніту, то тим виявив він велику життєздатність — високо розвинений самозбережний інстинкт. Коли до нашого національного організму вкрадалися заразки ренеґатства, він витворював антитоксини погорди для "лакімства нещасного" та зміцнював привязання до своєї Церкви. Польський гніт на наших історичних землях викликав здоровий, сміливий відрух — кольонізацію степів, що подвоїла нашу етнографічну територію і вдруге поширила її до морських побереж та до підніж Кавказу. Коли виринали складніші небезпеки, наша верхівка шукала виходу. Але що в деяких періодах нашої історії та верхівка була знищена, або не стояла на висоті свого завдання, то продумані самозбережні реакції були деколи слабші, ніж відрухи народньої маси.
Посилений большевицький та польський наступ останніх десятиліть викликав сильні прояви самозбережного інстинкту, завдяки яким наш нарід вийшов з тієї важкої проби з розмірно невеликими втратами. Все таки трапляються й у нас одиниці з нерозвиненим національним самозбережним інстинктом.
Цей недорозвиток проявляється інакше в оптиміста, інакше в песиміста.
Оптиміст без самозбережного інстинкту не добачує небезпеки або легковажить її. Він завсіди вважає, що "якось то воно буде" і деколи будує цілі доктрини для оптимістичної інтерпретації грізної дійсности, напр. доказує, як то воно добре, що його батьківщина "нєржондем стої". Такий оптимізм — наркоза, що параліжує самозбережні відрухи, але має одну добру історійку: кожний оптимізм скріплює видержність. Під цим оглядом більше небезпечний песиміст, який поважно оцінює небезпеку, але не реаґує на неї; тому та свідомість небезпеки не дає ніякого хісна, лише один неґативний наслідок; робить людину податливою на удари, що їх приносить життя.
Між песимістами без самозбережного інстинкту можна відрізнити два типи: панікерів та стоїків. Перший зокрема несимпатичний та небезпечний — постійно плаче, бідкається, маніфестує безсилля і незарадність, пригноблює інших.
Скептик менше небезпечний. Він оцінює положення песимістично, але спокійно. Стверджує, що є зле, що так мусить бути, що нема на це ради, але подає ті ствердження у безпристрастній формі, яка менше ділає на нерви. Він часто дотепний — схоплює комічні сторінки положення, зясовує його з великого дозою "шибеничного гумору". Часто він інтелектуаліст; оцінюючи положення як безнадійне, він спирається на наукових арґументах і доказує, як 1+1=2, що наше положення безвихідне.
Яка на це рада? На це наш скептик так радо не відповість. Це вже трудніша справа — важче знайти добру розвязку, лекше сказати щось наївного. Тому простіше і доцільніше обмежуватись до самої оцінки ситуації, де лекше проявити блискучий інтелект та не менш блискучий дотеп. Коли ж хто інший піддає вихід з положення — розвязку, яку можна прийняти або ні, але над якою варто спинитися хочби як над площиною до дискусії — тоді наш скептик не вважає за відповідне виснажувати свій мозок над розвязкою проблеми. Він не візьме участи в дискусії над пекучим питанням, не висловить свого погляду, лише опісля докине скептично, що висловлені думки "тільки дискусійного характеру", що до них можна мати "багато застережень" і т. д.
Відкіля беруться в нашому, такому життєздатному народі ті люди без самозбережного інстинкту — без снаги до розвязки життєвих проблем, до боротьби з лихом? Може в них пробиваються впливи східного фаталізму, або такого російського "непротивлення злу"? Коли так, вони мусять собі зясувати, що великі европейські нації втрималися при житті і здобули панівне стано вище не тому, щоб не зустрічали на свому історичному шляху зла і небезпек, а тому, що безпощадно протиставились їм.
Коли зустрічаємо в житті перешкоди, небезпеки, удари — в тому ще нема траґедії. Траґедія була би щойно, коли б ми не протиставились їм з відповідною натугою активности, коли б наш загал не проявив доволі енерґії та ініціятиви в тону напрямі.
Лиш таке єство має право до життя, яке проявляє самозбережний інстинкт. Лиш той громадянин може вважати себе повновартним членом своєї національної спільноти, який скоро й енерґійно реаґує на небезпеки та труднощі, що перед ними стає його нарід, хто розвиває в тому напрямі максімум енерґії та ініціятиви.
Б. Галіт.

»Краківські вісті« 20.06.1942 Суспільна опіка на нових шляхах

Наше громадянство, дарма що від років жило в невідрадних умовинах, утримувало своїх інвалідів, студентів, сиріт. Свідомі суспільних обовязків, жертвенні громадяни не жалували гроша ані праці, щоб помогти землякам, які знайшлися в потребі; лиш тодішні форми організації нашого життя не дали змоги поставити тої важної справи у цілій ширині.
У Львові жив великий Меценат, у Львові жило декілька здібних та охочих до праці людей, тому у Львові були сирітські захисти, захоронки, захисти для слуг, бурси. Де не знайшлося людей доброї волі, там сироти попадали під "опіку" сусідських душехватів, безробітні слуги сходили на манівці, бідна молодь не могла думати про науку.
Мали ми захисти, захоронки, що запевнювали виховання або й прожиток соткам дітей... Але кожного переднівка голодували десятки тисяч лемківських, бойківських та гуцульських дітей; одно за одним виростали в нашій Верховині покоління виголоднілої, фізично недорозвиненої дітвори.
Тимчасом у подільському селі можна було восени дістати збіжжя майже за безцін. Вистало переїхати фірою по селі, а добрі люди — "громада по нитці" — були би легко зложили по кільканадцять кірців. Оборот збіжжям не був обмежений, транспорт також ні, без великого вкладу гроша й енергії можна було кинути кілька вагонів подільського збіжжя у виголоднілу Верховину. Можна було зібрати восени хоча б трохи збіжжя для місцевих бідняків. Можна було — але того не роблено. Чому? Хто у тому винуватий? Ніхто — просто не було тоді у нас організаційних рямок для наладнання такої справи, не було одного краєвого диспозиційного осередку, який міг би доручити таку акцію, не було місцевих диспозиційних осередків, які могли б її перевести. І тому наші верховинці голодували — мусіли голодувати.
Тепер — важкий час, чимало змінилося. Згідно зі засадами воєнної господарки — збіжжя вийшло зі свобідного обороту, вся надвишка йде на прохарчування армії та міст. Залізниці перевантажені військовими транспортами. Здавалось би, що нема ніякої спромоги роздобути або перевезти трохи харчів для виголоднілої Верховини.
А все таки... якось роздобуто понад 500 тон харчів, якось перевезено їх туди, де треба, покищо якось запевнено сяке-таке прохарчування 100 тисячам тих, що того найбільш потребують. Якось перекинено 25.000 виголоднілих дітей у далеке Поділля й Надбужанщину. Якось здійснено ті завдання, що на перший погляд видавались би неможливими до переведення, переможено труднощі, що на перший погляд робили вражіния непереможних.
Чому? Бо було кому заплянувати, намітити й перевести того роду завдання. Бо маємо один краєвий осередок, який обхоплює всі царини нашого зорганізованого життя, який може в кожному менті кинути на потрібний відтинок поважні людські і матеріальні засоби. Бо той осередок диспонує суцільним, здисциплінованим апаратом, єрархічно розміщеним по всьому краю, — апаратом, який готов у короткому часі здійснити кожне доручення, яке дістане згори — все одно, чи йде про переселених десяток тисяч дітей, чи про опіку над десятками тисяч полонених.
В рямках Українського Центрального Комітету маємо зорганізовану суспільну опіку, яка послідовно, всебічно хоронить наш нарід перед воєнним лихоліттям, використовуючи до того всі можливості. В якому ступні сповнить вона те завдання, яку скількість українців охоронить вона перед голодом, злиднями, може й перед смертю — це вже не залежить від тих, що кермують нашою суспільною акцією. Це залежить виключно від грошевих засобів, що їх наше громадянство поставить до диспозиції Українських Комітетів та від кількости людей, що стануть до жертвенної, здисциплінованої праці під цим важним, великим ділом.
Б. Галіт.

»Львівські вісті« 20.06.1942 Допомога Суспільної Обезпечальні породільницям

На випадок пологу обезпечені мають право на таку допомогу Суспільної Обезпечальні:
1) Лікувальну і положничу поміч перед, підчас і після породу без жодних доплат за лікарську опіку.
2) Пологову грошеву допомогу через час, в якому породільниця здержується від праці, не виключаючи неділь і свят, одначе не довше, як 8 тижнів, з чого бодай 6 тижнів повинно припадати після породу. Коли породільниця після того часу є нездібна до праці, має право до хворобової грошевої допомоги.
Хворобова грошева допомога 50% пересічного тижневого заробітку обезпеченої.
3) Допомога в натурі для матерів. що годують, а саме 1 літра молока денно або його рівновартість готівкою через час годування від скінчення грошевої допомоги, одначе не довше, як 12 тижнів.
Право до згаданих вище грошевих допомог мають лише ті обов'язково обезпечені, що в останніх 12 місяцях перед породом бодай 4 місяці мали заняття, що оправдувало обов'язок обезпечення.
Добровільно обезпечені особи мають право до тих допомог, якщо були обезпечені бодай 10 місяців перед породом.
а) робітниці за час, в якому згідно зі службовими приписами або з умовою одержують від працедавців повну винагороду,
б) умові працівнички за час, в якому згідно зі законними приписами прислугує їм право до повної винагороди від працедавця (засадничо через 3 місяці).

»Краківські вісті« 18.06.1942 3 українського життя на Криму

Як скрізь по Україні, так і в Криму починає відроджуватись українське культурно-національне життя, визволене з-під большевицької кормиги.
Позбавлені всякої оборони під большевицьким режімом, мусіли українці Криму перетерпіти ввесь цей русифікаторський шал Москви і треба, на жаль ствердити, що русифікація українців в Криму зробила значні поступи.
Сумної слави тип "совітської людини" далеко тут не перевівся, і тому треба відмітити всі ці свідоміші одиниці, котрі не зважаючи на несприятливі умовини взялися із запалом до праці над відбудовою українського культурного життя.
Дня 2. червня 1942 р. відбулася в симферопольськім Міськім Театрі перша вистава для цивільного населення опери Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Виставу дав новостворений український муз.-драматичний театр в Симферополі під режисурою енерґійного п. Петренка, та під умілою музичною кермою диригента Н. Орлянського. В головних ролях виступали: п. Петренко (Карась), п-ні Мірська (Одарка), п.п-ні Азарова і Русанова, п. Пасічник (Андрій) та п. Брунов (султан).
Гра артистів була, — коли взяти під увагу, що за вийнятком кількох досвідчених артистів, решта молоді початкуючі актори — задовольняюча.
При дальшому вкладі стільки посвяти і зусилля, як це виявили до тепер всі, зокрема ж. п. Петренко, Орлянський та Янчишин, можна надіятись і найкращого.
Додати б тільки, ще оперу "Катерина", драму "Тарас Бульба", комедію "Мина Мазайло" та інше. А сам факт, що в Симферополі заіснував знову постійний український театр, — після 22-літньої перерви від р. 1918! — свідчить про живучість українців у Криму, що не піддались і найважчим ударам долі.
В Симферополі працює під той час українська початкова школа під управою п. Пентелейчука. Відчувається дошкульну недостачу шкільних підручників та шкільного приладдя. Планується, в майбутньому помножити число українських народних шкіл та заснувати дві українські гімназії хлопячу й дівочу.
Так із великим зацікавленням ставляться місцеві українці до справа наладнання церковно-реліґійного життя. Приміщення на церкву вже є та бракує священика. Є тут, що правда, деякі дяки-липківці і так вони, як і все україн. міське населення дуже тішаться створенням Української Автокефальної Церкви.
В Криму відчувається брак українського часопису, тому знову поновлено заходи щоби одержати дозвіл на видавання україн. ґазети. Українці прохали такого дозволу зараз після приходу німецьких військ, та місцеві москалі вспіли випередити і дістати дозвіл на московський "Голось Крима". Крім московського виходить тут ще татарський часопис "Азат Крим". Треба завважити, що татари все ставилися прихильно до українців, а тепер ця прихильність ще збільшилась, завдяки тому, що українці вміли жити щиро зі своїми добрими сусідами.
Червень 1942 р.
Ярослав Савка.

»Краківські вісті« 16.06.1942 Жахливе десятиліття

Перед десятьма роками (1932—1933) в Україні лютував голод. Більший, ніж у 1921 році. А в 1921 році був голод, якого мабуть не було в цілій довгій історії нашого народу.
Отож, за недовгих літ большевицького "господарювання" двічі був побитий "рекорд" смерти, 15. міліонів (словами: пятнадцять міліонів!) душ вигибло українського народу. Колись бували й голоди, холера та всякі пошести, а проте за всю цю історію української землі, за цілі віки разом не вигибло стільки населення.
Цей останній і найбільший голод був перед десятьма роками, значить саме тепер цей жахливий "ювилей*. Ще не знаємо, як історія назве оте лихоліття большевизму, але знаємо, що про голод писатимуть довго та багато, що його будуть досліджувати вчені, що про нього співатимуть сумних пісень, що колись може котрийсь і наш прийдешній великий епік напише роман під назвою "Голод".
Правда, Кнут Гамсун написав уже такий роман і називається він "Голод", але що спільного мають переживання якогось вічно голодного інтелігента з голодом у тому царстві сатани, з тим голодом, коли цілі села, повіти, міліони людей пухнули та вмирали з голоду?! Коли читали Гамсунів роман, жахались і... захоплювались. Але, якже ж далеко літературний жах і літературні страхіття від справжньої невблаганної дійсности?
В одному із своїх оповідань Іван Франко пише, як то один мазур, дідок, зарізуючи для родини, що голодувала, свого — здається — внука, піставляє миску під горло дитини, бо "шкода крови...". Ці факти брав Франко з поліційних протоколів, отже — з дійсної дійсности.
П. Тичина, віршуючи в поемі "Скорбна Мати":
"Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розпяту..." —

мабуть писав би ще скорбніше, якби він, поет із Божої милости, був дожив до обох українських голодів. Правда, Тичина фізично дожив обох голодів (і був би може дочекався і третього), але він уже був членом Академії та "орденоносцем" і йому ніяково було писати про голод. До того саме тоді почали писати про "радісне й веселе життя", складали пісні про батька-Сталіна ("Ми кращих не знаєм пісень"), про "квітучу" Україну ("Україно, моя Україно, золотая сторона" — відома пісня).
А люди вмирали з голоду. Сотнями, тисячами денно... Худобу їсти не могли, бо та була в колгоспах... Поїли птицю, собак, котів, їли лободу, буряни, ловили в полі сусликів, не цуралися горобця чи слимака якого... Та це все не могло помогти — люди пухли і вмирали. Деякі, меткіші, хотіли втекти від голодової смерти на Московщину, але їх ловили і завертали назад.
А коли вже колоски колгоспної пшениці наливались, люди брали вночі ножиці, стригли до подолків чи кишень колоски — і так живились. Посіпаки большевицькі справляли на цих, як вони казали, "стригунів" справжні лови, а кого піймали —  розстрілювали. Та люди на це й не зважали, бо все одно — і так смерть!..
Багато їх харцизи застрілили, але були й такі, що цими колосками таки порятувалися і якось дочекалися жнив. Думалося — по жнивах буде краще. А не було! Приписали такий "продналог", що колгосп усе віддав, а на трудодні — нічого не вистало. І колосків на полі збирати не можна було, бо треба ж на панщину йти, "трудодні" відробляти...
Ще добре, що колгоспна кукурудза на полі залишилась. І знову вночі люди по кукурудзяні качани ходили. Ще поки не впав сніг — можна було, але як уже доводилося качанів під снігом шукати, було погано: на снігу сліди залишались і колгоспні доглядачі, пізнавши сліди, йшли впрост до хати. А де вже вони прийшли — було по турботі: "злодія колгоспної власности", разом із родиною, розстрілювали, щоби, мовляв, памятав до десятого коліна.
І от, подекуди, сталось таке, про що писав Ів. Франко... Люди ввечері боялись виходити з хати, а особливо боялись випускати дітей... Цілі родини й села вимирали, мертвих ховати не було кому... Були це часи того, котрому, "дана власть
вбивати на четвертій частині землі мечем, і голодом, і смертю, і звірми земними", як сказано в обявленні св. Івана.
Було це пекло на землі, влада Сатани.
Павло Котович

»Львівські вісті« 14.06.1942 Історія — вчителька життя

Наші завдання під сучасну хвилину
Львів, 13 червня.
Коли поглянути в історію Галичини, в історію кількох останніх десятиліть, зокрема її національно-культурну працю, так без перебільшень можемо сказати, що Галичина довоєнних (1914 р.) і післявоєнних часів сповнила важне завдання. Вистарчить пригадати роки першого національного відродження в Галичині, коли тут ніби пробуджена з довговічного сну знову до життя воскресла наша культура; вистарчить пригадати пам'ятний 1848 рік — весну нашого другого національно-культурного і політичного відродження, чи врешті велику і творчу добу, коли жив і творив найкращий син Галицької землі Іван Франко. Довгими століттями викреслена з рамців національної спільноти европейських народів. перемінена польською шляхетщиною в провінцію Речі-посполитої, Галичина зуміла отрястись з довголтніх оков і стомилевими кроками доганяти те, чого не могла досягти цілими століттями: свій культурно-національний ріст, свій загальмований поступ і розвиток. Здається, історія народів не знає другого подібного явища, як стихійний, прямо революційний, ренесанс, що його пережила Галичина за останніх 100 років. Те, що інші народи творили і розбудовували цілими сторіччями при повному використанні своїх державних апаратів, ми мали на те ледве кілька десяток років, а до того ще починали творити з нічого. Тільки здоровий національний гін, тільки чорна муравлина праця цілих поколінь. тільки чесність, характерність і віра провідників народу допомогли нам двигнутись із культурного занепаду та стати себе свідомою і сконсолідованою віткою народу. Таким чином у Галичині від 70-их років починаючи, засновано Український театр у Львові, "Просвіту", "Українське Педагогічне Товариство", "Наукове т-во ім. Шевченка", "Дністер", "Народну Торгівлю", "Січ", "Сокіл", "Пласт" і цілу низку культурно-національних та господарсько-економічних установ, що були виразником нашого продуманого збірного життя і його невпинного росту. А на сторожі цього життя стояла наша преса в Галичині, що завжди була сумлінням народу і сторожко зорила за розвитком та завжди була трибуною творчої і корисної думки. Галичина була осередком української науки і видавничої діяльности. Галичина творила перші організації українського селянства, робітництва і міщанства і перші організації молоді. Правда, типові політичні умовини, в яких довелось це життя організувати, не завжди сприяло наміченій праці і її розвиткові. Зокрема після прилучення Галичини до колишньої польської держави треба було неоднократно деякі ділянки цієї праці обмежувати або треба було змагатись за їх дальше існування. А проте в основному вся ця праця безупинно велась, постійно кріпшала і давала гарні і творчі висліди.
Саме третій рік минає, як почалась війна за новий лад світу, а рік з цього моменту, як визволена Німецькою Армією Галичина після дворічного панування большевиків зажила зовсім новим життям. Переживши жахливу большевицьку руїну, загартувавшись в нерівній боротьбі за своє обличчя, Галицька земля перейшла низку радикальних змін і в нутрі свого етнічного складу і в загальному процесі свого національного росту і своєї культурної праці. Після дворічної перерви знову віджили типові для нашого життя в Галичині методи сконцентрованої продуманої праці на поодиноких ділянках життя, знову навязано нитку традиції до наших давніх зусиль і досягнень, але вже у нових, дещо  інших, пристосованих до сучасних обставин, умовинах.
Основною прикметою нових метод праці в новій дійсності являється засада авторитаризму, що виявлені в єдиному органі, відповідальному за все наше зорганізоване життя, творить площину, на якій реалізується всю нашу національну працю. І саме ця засада одного проводу, одної думки і одного випрацьованого плану праці, єдина база, на площині якої мусимо розв'язувати всі наші дальші почини. Стосуючись до неї, в нав'язанні до наших національних, культурних, суспільних і інших традицій, мусимо сучасне наше життя виповнити таким змістом, якого вимагає сьогоднішня хвилина. Пам'ятаючи про добуті у важкій боротьбі досягнення, ми перед історією власного народу зобов'язані культивувати всі ті форми праці, які в даний момент є нам дані і доступні. В усіх осередках нашого життя, чи буде це економічна, чи суспільна, мистецька чи наукова установа, мусимо витворити теж засаду авторитарности, засаду послуху, карности, внутрішньої дисципліни і праці, яка має і яка мусить стимулювати кожний наш крок, кожний наш почин.
Цій засаді одного проводу від найменшої клітини аж до життя цілої національної збірноти включно, засаді пошанування авторитету в кожній нашій організації, мусить підпорядкуватися вся наша психіка. Бо тільки зберігаючи засаду повної організованости і дисциплінованости, або тільки кермуючись здоровим національним інстинктом, зможемо забезпечити собі наш дальший ріст. Цього вимагає від нас сучасна історична хвилина і відповідальність перед історією. Коли наші діди і прадіди 100 років тому зуміли знайти методи і шляхи для повного відродження, коли цілі наступні покоління вміли добуте батьками діло гідно продовжувати і розвивати, зуміємо і ми і наші надбання відповідно розбудувати і перстривати часи світової завірюхи сповнені вірою в краще завтра.
М. О. С.

»Львівські вісті« 13.06.1942 Живучість української інтелігенції

Львів, 12 червня.
— Кількамісячний тренінг допоміг мені збагнути таємниці моєї нової професії, і сьогодні назовні виглядаю більш-менш, як чистокровний комерційник.
— Свої давні наукові зацікавлення, очевидно, довелось закинути?
— Не зовсім. На скільки дозволяє час, у вільних хвилинах "для передишки" заглядаю до своїх робіт". Може й це придасться...
Тут нарочно наведено короткий фрагмент недавно проведеної розмови з одним із наших інтелігентів, якого життєві умовини заставили змінити основну професію і заступити такою, що забезпечує йому прожиток.
Зміна професії, праця в різних ділянках, нерідко діяметрально інших, поєднування в одних руках інколи й кілька спеціяльностей — явище в нашому інтелігентському середовищі не спорадичне й не нове. Воно має за собою вже традицію довгих років і видається нам чимсь зовсім звичайним. Те, що в умовах інших народів, головно державних, може виглядати навіть диковинно, для нас воно природне й самозрозуміле. Чи хтось у нас коли дивується, як напр. доктор філологічних наук працює в кооперації, юрист продає в крамниці, музик інкасує касові прибутки тощо? Так було в нас від ряду літ, головно в двох останніх десятиріччях, ми звикли до цього й зжилися з цим.
Ніхто в нас не робить з цього приводу надзвичайних трагедій, не проливає зайвих сліз, обгорнувшись жалібним серпанком життєвого невдачника.
Більшість сприймає це переважно з своєрідною погордою духа, мовляв "Головою муру не проб'єш", дехто навіть засмаковує в новій спеціяльності і посвячується їй всеціло, інші відбувають це, як переходову "кварантанну" до нових, кращих часів.
Факт, коли людина змушена працювати не в тій спеціяльності, до якої вона має природній нахил і відповідну підготову, на довшу мету явище ненормальне і шкідливе. Як виплив нездорових суспільно-господарських умовин (це гостро помічується особливо в капіталістичних державах), воно автоматично само ліквідується з хвилиною корисної політично-господарської конюнктури даної країни.
Не треба окремо підкреслювати, як дуже некорисні під кожним оглядом були умовини, що в них доводилось жити українському народові під кількома займанщинами в довоєнних роках. Наш народ змагався з ними з геройським зусиллям в кожній із ділянок на свій окремий спосіб. Ворожий наступ пляново йшов до повного винищення українського народу, ставлячи на перший вогонь передусім українську інтелігенцію.
А проте наша інтелігенція з подивугідною відпорністю зуміла протиставитись ворожим затіям, даючи не одноразово вияви своєї живучости. Наведений приклад на своєрідну розв'язку несприятливих господарських відносин шляхом "тавзендкюнстлерства" — багатомовний доказ не абиякої вітальної енергії і непередбачених потенціяльних можливостей, але він не вичерпує ще цілого питання. Це тільки одна ланка, один з випадків, подиктованих законом самозбереження.
В твердій боротьбі за щоденний хліб, що інколи зуживає найкращі запаси психічних сил, український інтелігент ніколи не засклеплювався у вузькому колі виключно особистих інтересів, не відгороджував себе недоступним муром недоторканости від решти суспільства. Вийшовши здебільша з народніх шарів, він усе життя відчував на собі ненакинений ніким обов'язок сплатити довг вдячности свому народові шляхом безупинної праці над його розвитком. Завдяки цьому українська нація не знає штучного провалля між т. зв. "духовою елітою" і простолюддям, що так часто трапляється в інших народів. У нас до буденних явищ належать випадки, коли наші найбільші вчені, письменники, мистці є одночасно найкращими громадськими робітниками, і можна сказати, майже ніколи не трапляється, щоб хтось із наших передових людей не присвячував себе й суспільній роботі. У нас просто стало загально принятим звичаєм, подиктованим неписаним законом, що пересічно кожний здоровий інтелігент частину своїх сил і часу повинен віддати на службу суспільству, щоб хоч частинно зробити необхідну роботу, що її в державних народів виконують державні чинники. Висліди праці наших довоєнних культурно-освітніх і господарських установ, що в них львину частину роботи виконувала інтелігенція, аж надто наглядні і їх вартість окремо доказувати не треба.
Але на плечах української інтелігенції спочиває ще один почесний обов'язок, що від нього не звільнюють її ні тверді будні матеріяльних недостатків, ні муравлина громадянська робота. Це творення духової культури, творення найбільших ціннощів, без яких не може існувати ніякий повновартний нарід.
І в цьому випадку також український інтелігент виявив себе гідно. Можна різно підходити до наших духових надбань, коли порівняльною методою зіставляти їх з духовими надбаннями інших щасливіших народів, але ж саме ця порівняльна метода буде аргументом у нашу користь. Український учений, письменник, мистець, не користувався привілеєм творити в затишних кабінетах, добре влаштованих лабораторіях і ателіє при моральній та матеріяльній підтримці держави й народу. Але, не зважаючи на те, наші творці давали з себе те, чого вимагали від них їх творче сумління й почуття обов'язку у відношенні до рідного народу, нерідко оплачуючи кожне своє сміливіше слово й думку коштом особистих вигод, а то й життя. Плодом їх жертвенної праці — наша сьогоднішня культура. Вона відкриває нам вступ у коло европейських народів.
Події останнього часу основно змінили дотеперішні умовини нашого народу, поставили перед ним нові можливості праці й нові завдання. З перебудовою цілого життя основно змінюється роля і функції нашої інтелігенції. Вже в короткому часі українська інтелігенція неодноразово мала нагоду проявити свої організаційні вартості й ініціятиву, беручи активну участь у наладнанні життя в різних ділянках. Український інтелігент з питомим йому практичним змислом умів підібрати собі різноманітні варстати праці, і з небуденним ентузіязмом узявся ліквідувати питання щоденного прожитку. Це, безсумніву, відрадне явище, але на ньому не вичерпується ще ціла справа.
Щоб бути гідним репрезентантом великої нації, її справжньою духовою елітою, українська інтелігенція не сміє, заглибившись у дрібних справах будня, відвертати очі від широких перспектив, що їх перед нею ставить нова доба.
М. Т.

без політиkи

Краківські вісті 24.06.1942 По українських селах у Словаччині

Недавно я мав змогу побувати у Словаччині та відвідати декілька сіл, заселених українцями. Українці опинилися у Словаччині внаслідок Віденського арбітражу в числі коло 200.000. Це найбільше на захід висунена частина нашої території, що тягнеться вздовж західного узбіччя Татр.
Перейшовши границю в Пивничній по нашому боці, а в Мнішку над Попрадом по словацькім, зайшов я до села Ґранастова, віддаленого 5 км. від кордону. Село має коло 100 домів. Приблизно половина населення — це українці, друга половина римо-католики, що вважають себе словаками. В селі є спільна стара деревяна церква, в якій що третю неділю відправляються на переміну богослуження раз у нашому, раз у латинському обряді. Греко-католицькі богослужепня відправляє священик із Кремпаха, сусіднього села, о. Дубай, а римо-католицький священик із Мнішка. Всі діти в шкільному віці так у Братові, як і в Кремпаху поздоровляються на вулиці словацьким національнии привітом "На страж!" Школи в обидвох селах словацькі, а вчительство частинно словацьке, частинно пословакізоване. В Кремпаху вчить м. ін. донька вчителя Ставровського, брата відомого поета Ставровського-Попрадова.
Чотири кільометри на південий захід від Кремпаха велике село Ярабіна (стара назва Орябина), що нараховує тепер 235 домів та 1350 душ. Всі як також старші поздоровляються на вулиці нашим старинним христіянським привітом "Слава Іcycy Христу". Розмовляємо з людьми. Бачимо досить розвинену національну свідомість, що особливо впадає в очі на тлі інших сіл з українським населенням у Словаччині, в яких населення здебільшого настроєне на москофільський лад.
Таємницю Ярабіни я зрозумів тоді, коли довідався, що в них парохом є уродженець Галичини, о. О. С—о, а крім того тут учителювали свідомі українці, котрих люди дуже любили, не зважаючи на дику аґітацію проти них вихованців пряшівських москвофільських, чи радше московських, середніх шкіл. З розмови з ґаздами довідався я, що українських дітей учать тепер у школі московською мовою, хоч діти цієї мови взагалі не розуміють. Місцевих українців у Словаччині зовуть русинами, або руснаками і вважають їx здебільша за частину московського народу, про що нераз можна прочитати в ґазетах та в окремих публікаціях. Між іншим мені показували збірку новель Івана Франка в перекладі на словацьку мову під спільною, такою нехарактеристичною для поета, назвою "Жид". У передмові автор обстоює погляд, що українська література є тільки частиною великої російської літератури, і дуже жалує, що українські автори вперто пишуть "українським нарєчієм"...
Навчання в школах, призначених для "руснаків" натрапляє на досить великі труднощі, бо для учнів не видано ще досі ніяких підручників. Учні від першої до останньої кляси примушені "вчитися" з календаря "Новоє Время за год 1942", який міністерство освіти в Братиславі затвердилo для вжитку в школах для "руснаків" замість шкільних підручників. (В минулому році шкільні підручники заступав додаток до московського тижневика "Новоє Время" п. з. "Юнашество" з якого "вчилися" діти всіх кляс в усіх "руснацьких" школах усіх предметів... А тому, що "Юнашества" не можна було передплачувати без "Новаго Времєні", ця ґазета була дуже поширена. Та коли міністерство освіти затвердило для шкіл калєндар, згадана ґазета (до речі одинока для "руснаків") втратила коло 90% передплатників.
Сусїднє село Камінка, в якому довелося мені побувати, ще більше від Ярабіни. Воно має характер нашого галицького села 80-х років минулого століття. Школу в цьому селі ведуть уже від ряду літ москвофіли, які не признають навіть у розмовах матірної мови а калічать безпорадно "істінно-рyccкiй язик".
Село Якубяки ще більше від Камінки, вже майже словацьке. Тут є 8-клясова державна словацька шкода та 2-клясова школа для "руснаків".
Пiд господарським оглядом наші брати в Словаччині мають краще від нас, бо ціни продуктів у них нижчі, а заробіток більший. Карткова система заведена тільки на черевики, шкіру та муку. Все інше можна набути в потрібній кількості і по нормальних цінах на вільному ринку без карток. Натомість інакше виглядає життя в культурній ділянці. Як не рахувати московської школи та московського тижневика, українське населення в Словаччині не має тепер ніяких власних культурних станиць, які репрезентували б тут його культуру та створили б умовини для дальшого її розвитку. На шляху дальшого розвитку стоїть на перешкоді м. ін. розмірно слабо розвинена свідомість, що сприяє поширенню різних, часто шкідливих для нас впливів. Деяким таким впливам немало сприяє, а навіть допомагає і розбуджує введення в школу московської мови та московських ґазет та калєндарів, що в багатьох випадках підготовило ґрунт для орієнтації небажаної ні для українського населення ані для словацької держави.
Tа найбільшим лихом для наших братів у Словаччині треба вважати майже повний брак свідомої української інтеліґенції. Дотепер маємо такий стан: село в своїй основі здорове, як не рахувати частинної чужої асиміляції, та штучного і поверховного насаджування московщини. Зате з інтеліґенцією зовсім погано: духовенство в своїй більшості — це старі мадярони, які живуть мадярською культурою та її ідеями, а вчительство здебільшого змосковщене та задурманене мріями про "єдінство русскаго народа". Іншої української інтеліґенції, т. зв. вільних професій посеред українського населення у Словаччині майже немає взагалі. Та не зважаючи на те все молодь співає по селах українських пісень та розмовляє між собою рідною мовою зі своєрідним дещо зближеним до лемківського акцентом, і вірить у кращу будуччину.
С. О.

Краківські вісті 21.06.1942 З нових видань про Україну

Серед численних видань присвячених питанням України і Сходу, особливу увагу повинна звернути "Ді Біхерай дер Остраумс" (Бібліотека Сходу), яку став видавати Ґеорґ Ляйббрант у Берліні*). Як можна здогадуватися з перегляду випусків, що дотепер вийшли у світ, видавець звертає увагу на особливо важливі і вузлові проблеми, яким присвячує окремі, невеликі монографії.
Перший випуск дістався Україні. Книжечка невелика (114 сторінок); складається з двох частин: І. Нарис української історії і 2. Територія, господарство, заселення. Це невелика енциклопедія, що інформує читача про основні проблеми України в минулому і сучасному.
В огляді історії автор звертає головну увагу на звязки України з Німеччиною. В короткому, але передуманому огляді підкреслено ті близькі звязки, які від непамятних часів вязали з собою дві країни і два народи. Ця сторінка книжки особливо цікава для українського читача.
Українці, таксамо як ґермани, належать до індоґерманської мовної родини і вийшли з тої самої прабатьківщини. Пізніше доля їх розлучила: ґермани осіли над балтійським морем та увійшли у круговорот західно-европейського життя, предки українського народу залишилися у глибині суходолу східної Европи. Але згодом обновилися звязки між ними. Одно з германських племен, — ґоти, коло 220 р. осіли над Чорним морем і прожили там два століття. Вони заснували велику державу, під впливом грецько-римської цивілізації створили свою культуру, витворили своє письмо, прийняли христіянство, дочекалися свого перекладу біблії; тут мабуть витворився культ Одина і пісня про нібелунґів. Держава ґотів упала під навалою ґунів. Спадщину по ґотах обняли анти предки українців, які мали перейняти від своїх попередників головні риси їx політичної організації. Але й анти упали під напором азійських кочовиків.
Вдруге з українцями зустрілися ґермани під назвою варягів, скандинавців. Варяги опанували водні шляхи східної Европи, добули давній вузол торгових шляхів, Київ, і зробили його центром великої держави. Під проводом нових князів українські племена зєдналися в одну цілість. Між київськими купцями і скандинавськими войовниками прийшло до тісної співпраці, — варязькі дружини запевнили українській торгівлі збройну охорону. Скандинавці з часом прийняли мову місцевого населення, увійшли з ним у подружні звязки і до решти зісловянщилися, — київська держава прийняла український характер. При тому київські князі були заєдно у живих звязках з Німеччиною, обі династії звязували себе подружжями, українські купці у своїх подорожжах часто зустрічалися з німцями.
Князівська Україна, положена на краю Европи, вела безнастанну боротьбу з азійськими ордами і своїми полками боронила Европу від руйнуючих наїздів. Автор зазначує: "Майже пять століть українство забезпечувало відкритий простір европейського суходолу, і в невтомній боротьбі проти азійських кочовиків підпомагало Німеччину". В боротьбі з Азією київська держава упала.
Дальшу боротьбу з азійським сходом продовжувала козаччина. Запорожці дуже cкopo увійшли у звязки з Німеччиною. Вже в 1594 р. приїхало на Запорожжя посольство цісаря Рудольфа ІІ. і козаки дали цісареві допомогу проти турків. Коли Богдан Хмельницький зорганізував нову Українську Державу, він знову шукав порозуміння з Бранденбурґією! — Прусією. Таксамо Петро Дорошенко вів листування з бранденбурзьким курфірстом. І навіть, коли вже козацька держава була знищена, українська старшина устами Капніста завзивала пруського короля на допомогу Україні. Дуже живі були торговельні і культурні звязки України з Німеччиною в XVII—XVIII ст. Валки українських купців прямували безнастанно до Данцігу і Кеніґсберґу. Українська молодь у великому числі відвідувала німецькі університети. Українці і німці зустрілися разом у Московщині часів Петра І. і разом працювали над піднесенням культури відсталої країни.
В XIX. ст. станули проти себе Европа, на нових основах зорганізована Бісмарком і Росія. "У ці змагання між европейсько-ґерманським та азійсько-московським світом влучується найновіший період української історії, в якому українці разом з іншими неросійськими народами творили внутрішній фронт проти Росії". Німецька політика більш сторожко зверталася проти Росії. Бісмарк уже в 1879 р. заявляв, що европейському мирови "загрожує Росія — і тільки Росія". А в 1887 р. появились інспіровані Бісмарком статті Гартмана про потребу створити київське князівство. У першій світовій війні українці заявилися проти Росії по боці Німеччини — повстав Союз Визволення України, зорганізовано леґіон Українських Січових Стрільців. Німеччина визнала Українську Державу і допомогла їй у боротьбі з большевиками.
У новій війні українське громадянство знов стало проти комуністичної Росії. "Майбутнє гасло", кінчить автор, "це поклик до жертвенної праці, щоб під охороною Німецької Держави поволі вилікувати рани, що їх завдала жахлива доля"...
І. К.
Книжка, видана Ґ. Ляйббрантом, дає українським читачам багатий матеріял до роздумувань і дискусій.
*) Die Bucherei des Ostraums, herausgegeben von Gtorg Leibbrandt, Verlafsanstalt Otto Stollberg, Berlin W 9. Дотепер вийшли випуски: 1. Ukraine, 2. Die Ostraumes, 3. Das Judentum, das wahre gesicht der Sowjets, 4. Ud SSR, Staatssystem, Parteisofosa, Komintern.

Львівські вісті 21.06.1942 У неділю до Винник...

(Репортаж)
ДЕЩО ЛІТЕРАТУРИ...
Це вже сьогодні відомий у Львові секрет, що Український Літературно-Мистецький Клюб мав неабияке щастя. Може не так в самі "чистій" літературі, як у своїх імпрезах. Злісні не-письменники навіть впевнюють, що запорука успіху є відворотнопропорційна літературній насиченості програми. А тому, що на минулонедільну прогулянку до Винник вибрався (і.. дійшов) всього один признаний письменник і не було мови про якісь літературні зайняття у лісі — прогулянка вдалася напричуд гарно. Люди, що відважились взяти на свої плечі сонце, а в долоні багато гумору (о, незабутній інженере!), провідник зрадив, повернулись живі і здорові — і навіть дехто вдоволений — назад у свій дрімливий вечором і курявою Львів. А я поважився у цю неділю повторити екскурзію. Пішов "історичними" слідами минулотижневої прогулянки і це дає мені повне право назвати дальший підрозділ
ДЕЩО ІСТОРІЇ
Звичайно, я не буду писати про гронами вагітні винниці наших древніх князів (звідси пішли і Винники), про таборування тут татарів в часі облоги Львова гетьманом Хмельницьким (звідси у винницьких дівчат татарські вогники в очах), про недавні бої українсько-польської війни (звідси хрести і пам'ятник серед могил на склоні лісистої гори, ввесь у ніжній зелені та у суворому спокою), ні врешті про німецько-вовєтську перестрілку у вересні 1939 (звідси три розвалені хати, чотири обгорілі совєтські панцирні вози, яких, до речі, вже давно нема, і дата... 22-го червня 1941 р.). Волю, як і кожний що раз попав у винницькі ліси, положитися у холоді "трепітливого трепоту трепет" (О. Тарнавський) і марити хочби про "Лісову Пісню" Л. Українки. І — це тільки в Винниках можливе; мрія ваша здійсняється. З лісу нєжданно виринають дві мавки, а за ними тічня лісовиків. Ще й пісень співають! Протираєте з просоння очі і пізнаєте прогулянку УССК-у. Загальні настрої обмотують вашу уяву і ви пишете третій розділ по-юнацькому.
ДЕЩО СПОРТУ
Зразу хочеться вам скакати, бігати, плавати, грати відбиванки (це явище має вплив і на 60-літніх) і ви врешті по довгих ваганнях "чи не задалеко" рішається піти на меч УССК-у з місцевим "Дніпром". Паритесь на сонці та подивляєте, як винницькі парні високо підскакують при відбиванні та з якою завзятістю копають м'яч чи навіть ноги противника; захоплюєтесь колективою поставою усіх видців, коли суддя (зі Львова!), не дай Господи, свисне наперекір бажанням господарів. Хочете бачити дантейські сцени — їдьте на матч до Винник! Коли ви бойово доволі насичені, намагаєтеся непомітно усунутися з грища (у Винниках розумують категоріями збірної відповідальности); натрапляєте на нового ворога. З кожного стовпа стріляють на вас грізні плякати про те, що сьогодні прем'єра, і напевне остання вистава, комедії Коцеби "Заколот". Вступаєте до читальні, щоб по гарячому прохолодитися.
ДЕЩО МИСТЕЦТВА
Вам, як гостеві, швидко доставляють окремого крісла (заля битком заповнена) і ви, замість прохолоди, прієте від сміху, холи пан Ходаковський (п. Пак) являється у білій простині, коли Міша (п. Лема) дотепно пов'язує свої інтриґи, і снуєте смілі думи про те, що такі артистки, як п. Наталка Перепeлиця чи Г. Пивовар могли б успішно суперничати не з одними зі Львова. А коли у вас мокра сорочка і годинник нагадує північ, ви — не діждавшись, аж пан Ходаковський врешті зможе подрімати на сцені — прощаєтесь з дружніми Винниками, щоб разом з сонцем явитися у Львові. Увесь час лісної дороги верзеться у вашій сонній голові одна, єдина думка, яку конечно хочеться вчепити лінивим Львовянам: коли хочеш посміятися та відмолодіти, іди обов'язково у неділю до Винник.
Тарас Мигаль.

Краківські вісті 19.06.1942 На переломі

"Европа та її культура в небезпеці, вона є предметом вирішального змагу" — писала "Франкфуртер Цайтунґ" у звязку зі закликом Палати Мистецтв до німецьких мистців. — Коли ми говоримо сьогодні "Европа", то маємо на думці передусім щось прийдешнє. Поняття Европи не вяжеться у нас ні із поняттям минувшини ні із поняттям сучасного; нема в ньому нічого одідиченого, але радше натяк на майбутнє творення. Та коли ми говоримо про західну Европу й західно-европейську культуру, то маємо на думці традицію, те, що існує від давна і що ми бажаємо зберегти й далі розвинути. Джерел західно-европейської культури треба шукати у римсько-грецькій актиці, стисліше — у тій формі в якій вона проявлялася у пізній Римській Імперії і в християнстві римо-католицького виду. Із зустрічі північного духа із струмом, що плив із полудня, повстав "Захід".
"У своїх початках — читаємо далі — західна культура мала виразні географічні границі; з часом ті границі зрізничкувалися, головно з почином національних культур на заході Европи так, що сьогодні дуже важко, а то й неможливо найти ті границі й розпізнавчі критерії. Напевно християнська ідея є нероздільна з поняттям західно-европейської культури, навпаки, політичні форми не мають з ним нічого до діла. Західно-европейська культура є духовим і моральним поняттям, що поруч із вічними ховає в собі також і дочасні, отже і зміняємі вартості".
Стільки німецький щоденник. Та ми добачуємо певний ґенетичний звязок між еволюцією західно-европейської культури й історичними перемінами політичних форм західно-европейського життя, таксамо як на нашу думку політичні форми чи то старої Еллади чи то Римської Імперії були характеристичними виявами їх культур, виявами, що їх ми підтягнули б під "дочасні, значить і змінні вартості", про які згадує автор згаданої статті.
Треба б підчеркнути і велетенське значіння Ренесансу в історичній еволюції західно-европейської духовости. Також і протестантизм залишив свій вплив у деякій частині Европи. Без сумніву, докладне очеркнення усіх питоменностей західно-европейського світу, вимагає обширної студії у різних вимірах, історії, соціології, філософії, економії, релігії, тощо. Але ж, у загальному, можна дати таку оцінку західного европейця.
Високий рівень техніки й матеріяльної культури, вслід за тим високий життєвий стандарт і замилування до вигоди в домашньому житті та в умовинах праці. Позитивніше відношення до життя ніж на сході й полудні Европи.
Західний европеєць — індивідуаліст із міцним почуттям своєї вартости. Він любить мати свою думку про все, влаштовувати собі життя по своїй уподобі і пробиватися власним розумом. Індивідуалізм західного европейця веде часто до егоцентричних, але ніколи до анархічних форм життя. Західний европеєць А. і західний европеєць Б. не будуть ворогувати між собою тому, що їх світогляд, їх переконання, або їх думка про дану справу неоднакові. Товариська чемність і пошана для конвенансу є притаманні для західного европей ця, який є "анімаль сосіяль" з найкращою рутиною. Повторяємо "рутиною", бо почуття соціяльної спільноти випливає в нього радше з розуму ніж із душі і має радше клясовий ніж всеобіймаюче-національний характер.
І душевно західний европеєць є погіднішим типом ніж напр. славянин. Він не ускладнює собі життя філософським сумнівом (Монтень: сумнів, це мяка подушка для гарно зорганізованої голови). В душі західного европейця гамлетівське питання не має тієї трагічно-сантиментальної величі, що в душі славянина. Західний европеєць є менше напоєний метафізичним первнем, але без порівняння більше практичним змислом боротьби із життям.
Коли ж говорити про західно-европейську культуру, то це не будова, зложена з цегол і кусків дерева, а радше дерево зі своїм тисячелітнім корінням, своїм віттям і своїми бруньками, щось, в чому є поняття органічної тяглости і величі. І так, як кожне органічне єство, має вона свої небезпеки і недуги, свої бацилі й мікроби. Алярмуючі голоси й регенеративні спроби датуються на Заході не від сьогодні. З найновіших таких спроб згадаймо хоч би палкі виступи відомого французького письменника Дюгамеля та відомого біолога-мислителя Кареля проти надмірного модернізування, чи механізування культури. Реакція проти капіталізму, що із здорових первнів вироджувався постепенно в недугу, яка підточувала духове життя Заходу, довела до різних суспільно-політичних рухів без остаточного успіху.
Щойно націонал-соціялістична революція Німеччини принесла зі собою глибшу спробу реакції та обнови.
Духові шляхи цього світу, який має зватися "Новою Европою", ще остаточно не оформлені й не завершені. Війна із усіми своїми невеселими сторінками прислонює ще очі, які хочуть бачити майбутнє. Але ж сподвижники Нової Европи серед інтеллектуальних еліт чи то Німеччини, чи то Франції, Голяндії, Бельґії, не уявляють собі її без того, щоби начеркнені нами прикмети західного европейця не лягли в її психологічних основах.
Жигмонт Процишин.

Львівські вісті 18.06.1942 За розвиток українського хорового мистецтва

Краєвий конкурс українських хорів
Львів, 17 червня.
Кажуть, що підчас війни мовчать музи. Але ця латинська приповідка не має в наших часах такої всеобов'язуючої сили, як це може було колись. Якраз у війні наука має в деяких своїх ділянках більше поля до попису, як у часі миру. Та не тільки наука. Навіть мистецтво, а зокрема спів і музику запряг Марс до свого воєнного воза, бо, відомо, війна тепер тотальна. Це видно також у нас — українців. Наше мистецтво й зацікавлення ним помітно оживились, не зважаючи на те, що тут і там чути в нас голоси про кризу мистецтва, а в першу чергу — кризу письменства. Це свідчить про те, що в нас у тій ділянці проходить "переоцінка цінностей", шукання нових доріг і нових виявів мистецтва, що відповідали б духові теперішніх переломових часів і відзеркалювали б їх. Цей дух часу проявляється в нас м. і. і в тому, що українське зорганізується в одно всенаціональне русло, кермоване одним диспозиційним центром — на терені Галичини і тих земель Генерал-Губернаторства, де живуть українці.
І наше мистецьке життя теж охоплене в рямці цієї одної цілеспрямованості. Одначе це не значить, що через те обмежуються індивідуальні прояви мистецького вияву. Навпаки — розумна пляновість й організованість пособляють тільки цьому виявові. Іде тільки про те, щоб тут не запанував шабльон, трафарет і казьонщина, а тільки творча ініціятива.
Один з таких проявів нашого мистецького життя це — Краєвий Конкурс українських хорів, що має відбутися при кінці червня, або на початку липня ц. р. Цей конкурс присвячений 100-річчю з дня народин найбільшого українського композитора і музика — Миколи Лисенка. Мета цього конкурсу: дальший розвиток та піднесення мистецького рівня праці українських хорів. Загальний провід конкурсу спочиває в руках УЦК, а на місцях виконують його низові клітини УЦК — Українські Окружні Комітети, Районові і Повітові Делєгатури та Мужі Довір'я. Всю практичну роботу проведення Конкурсу доручив УЦК Інститутові Народної Творчости у Львові та його філіям. При УЦК існує Центральна Конкурсова Комісія. Ця комісія є найвищим краєвим органом конкурсу. Вона сповняє також ролю жюрі (оціночної комісії) при кінцевому конкурсі у Львові. Крім цього існують окружні, повітові і місцеві конкурсові комісії при УОК, при районових і повітових УК, Делєгатурах та Мужах Довір'я. В центральній конкурсовій комісії вирішено критерії оцінки хорів підчас конкурсів.
Участь у конкурсі беруть усі співочі товариства в Галичині, всі хори.
Перед краєвим конкурсом відбудуться повітові й окружні конкурси (змаги) сільських хорів. Перші з них закінчилися 7. VI., другі мають закінчитися 22. VI. ц. р. В конкурсі візьмуть теж участь хори з Лемківщини, Холмщини і Підляшшя. До Львова на краєвий конкурс має приїхати коло 30 найкращих хорів з краю. В конкурсовий репертуар входять тільки композиції М. Лисенка. Для кращого проведення підготовної праці до конкурсу видано у свій час правильник конкурсу, відповідні вказівки та ноти з текстом Лисенкових композицій.
За найкраще виконання пісень на повітових, окружних конкурсах і краєвому конкурсі, хори одержать на основі рішення конкурсових комісій відзначення першого, другого або третього ступня. Відзначення і грамоти одержать теж найкращі диригенти. Передбачені теж грошові і річеві нагороди.
Підготова до конкурсу в повному ході. Всі цією справою зацікавлені повинні призадуматись, чи їх хор готовий уже до виступу. Якщо ні, треба напружити всі сили, щоб надробити те, що недовиконане, бо час до виступів уже короткий.
Конкурс хорів із цілого краю має виявити нашу організованість та ще більше закріпити за нами опінію, що ми нарід співучий, що любимо свою рідну пісню, дорожимо нею і вміємо вшанувати світлу пам'ять Того, що, як казав А. Вахнянин у 1903 році підчас ювілею 35-ліття праці М. Лисенка, "полюбив народну пісню, пригорнув її до теплих грудей, викохав її, виплекав, вилеліяв, прибрав у святочну одежу і посадив високо заквітчану, вимережану, пристроєну і сердечну, буйну та велично, якою вийшла вона з грудей цілого народу".
М. Подільський.

Краківські вісті 18.06.1942 Гроші як загальний середник обміну

В березні ц. р. Німеччина святкувала століття уродин відомого вченого й економічного теоретика: Юрія Фридриха Кнаппа. Всі часописи помістили більші чи менші статті, присвячені діяльности і творам тієї видатної людини, підчеркуючи зокрема його піонірську працю в ділянці теорії грошей. Кнапп є автором твору п. з. "Державна теорія грошей'', основні думки якого здійснив щойно націонал-соціялістичний уряд Німеччини.
Це мені нагадує один момент з моїх молодечих літ. Почуваючи велику і непереможну тягу до студій над питаннями з ділянки теоретичної економії, я встиг побувати в роках 1912—13, отже коротко перед вибухом світової війни, в берлінському університеті, саме для цих студій. Працював я спочатку в семинарі проф. Шмоллера, голови т. зв. історичної школи, потім у семинарі проф. Ваґнера, відомого представника школи т. зв. Катедер-соціялізму.
Семинарі цього останнього професора, до речі: тоді вже напів осліплого старця, уявляли собою зборище молодих людей всіх народів, рас і держав світу. Особливо цікаві були дискусії над відчитуваними рефератами, котрими незрівнано керував сам старий професор.
Отже якийсь бразилієць чи арґентинець дістав на тему реферату саме щойно згадану книжку Кнаппа, про державну теорію гроша, а мене назначив проф. Ваґнер корреферентом. Темою дискусії було питання про правильність чи неправильність теорії Кнаппа, котрий всупереч усвяченим думкам клясичної школи (Сміта, Рікардо та інших) запевняв, що справжним "творцем" грошей не є господарське життя, тільки держава, яка правним актом надає "вартість" усім курсуючим грошевим знакам, без огляду на їх золотове покриття. І хоч кожний посідач банкноту міг у кожній хвилині піти до Державного Банку, цей банкнот виміняти на золото, — по думці Кнаппа: цей факт мав і має лише психологічне значіння, а на ділі — для народнього господарства це зовсім байдуже, бо сила і авторитет держави мають змогу надати грошеву "вартість" навіть звичайному клаптикові задрукованого паперу.
Так, загально, виглядають думки Кнаппа і з першого початку ясно, що вони уявляють собою звичайний труїзм, бо кожний знає, що паперові гроші є чи радше були тоді таким самим грошем, як золота монета, хоча вчені запевняли, що паперові гроші є тільки "сурогатом", тоб-то підмінкою "правдивих" монет зі золота чи срібла. Існували лише різниці в покриттю золотом у різних держав. І коли нпр. кожен банкнот фунта стерлінґа, що виходить з Англійського Банку, мусів в цілості бути покритий відповідним запасом золота в пивницях банку, то Емісійні Банки на континенті мали це покриття у різній висоті: від 30—70%. Відповідно до цього і оцінювали "вартість" поодиноких валют. На верху стояв тоді фунт і його загально називали вежою зі слонової кости. А далі йшли інші валюти — сильніші і слабші.
Проте, всі люди непохитно вірили, що в господарському житті царить золото. Цих трьох головних фундаментів життя людства: реліґійного, державного і господарського ніхто не важився рухати. Бо навіть трудно було собі уявити, як виглядало б життя цього людства, коли б їх одного дня нагло не стало?!...
Одначе глибша призадума над згаданим питанням, першусього, доводила до гострого відмежування двох цілком окремих прояв: грошей і валюти. Валюта — це марки, франки, рублі, доляри, фунти стерлінґи і т. д. А гроші — це загальна господарська проява, котру видвигає і родить само господарське життя і яка виконує свої господарські функції спочатку без державної санкції, так мовити: сама по собі, і то, як з історії знаємо, впродовж довгих століть. По просту: практика і досвід навчив людей, що слід підшукати якусь третю річ, котру в обороті всі приймають тому, бо знають, що все і в кожній хвилині її можуть виміняти за кожний бажаний предмет. В римлян напр. довго таким загальним середником обміну була тварина і тому в латинській мові "пекунія" означає тварину і гроші. Згодом римляни переконалися, що обмін твариною непрактичний і тяжкий, тому загальним засобом обміну почали вживати відповідно відважені кількості заліза чи криці і тому "фунт", по латині: лібра — знов означає одиницю ваги і одиницю гроша. У нас, в київській державі, такою одиницею були напр. скір куниць, віск і т. д. А тихо-океанські тубильці ще й сьогодні за гроші вживають листя з пальм, перлову матицю і т. п.
Отже приходимо до висновку, що грошем в обороті називаємо кожний середник і кожний предмет, що має характер загального середника обміну, себто таку річ, яку всі приймають тому, бо знають, що в кожній хвилині матимуть змогу її далі пустити в рух — без уваги на її субстанцію.
Д-р Павло Лисяк.

Краківські вісті 14.06.1942 Дух культури

Українському громадянству менше відомі філософ.-релігійні погляди "Міту 20. століття", хоч хто їх не знає, не може зрозуміти сучасного духового життя Німеччини. Ця книга поділена на три частини. Перша обговорює реліг. світогляд, друга є знаменитим викладом про дух мистецтва, третя говорить про ідейні підвалини держави.
Автор, міністер А. Розенберґ, зазначує виразно, що його книга писана передовсім для німців, бо кожний нарід повинен здобутися на власні ідеї, що випливають з його духа, і дати власну відповідь добі. Всеж друга частина його твору, іменно про дух мистецтва, заслуговує на нашу особливу увагу у звязку з останніми дискусіями про українське мистецтво хоча би на сторінках "Кр. Вістей". Дискусія виявила, що про дух, цілі, та завдання нашого мистецтва немає в нас ясних пойнять, як це слушно завважив між інш. П. Мегик у своїй статті, поміщеній в "Кр. Вістях". Тому добре було б, якщо б хтось докладніше зреферував незвичайно ядерні думки А. Розенберґа про мистецтво, бо це причинилось би до вияснення багатьох питань вияснених саме в дискусіях про українське мистецтво і культуру.
На думку А. Розенберґа творчий змисл у мистецтві мають лиш нації нордичної раси. Жиди-семіти виявилися у мистецтві безплідними, чи створили таке здеґенероване "мистецтво" як кубізм і т. п. Мистецтво старинних греків, які так само як старинні індійці, перси і римляни мають у собі і нордичну кров (грецькі дорійці прийшли з півночі, а Гомер в "Іліяді" часто говорить про синьооких і ясноволосих людей) — полягало на обожанні краси людського тіла і на статиці — спокою. Зате ґерманське мистецтво проявляє себе динамізмом і силою характерів. У будівництві Греції бачимо спокійні, клясичні форми святинь, а найкращим виявом ґерманського духа є стрілистий ґотик. Словом, у грецькім мистецтві відзеркалюється особа, в ґерманськім особовість. При розгляданні мистецького твору треба звертати увагу передовсім на творчу волю самого мистця. При цьому А. Розенберґ вияснює, що під волею він розуміє щось інше ніж Шопенгавер. Шопенгавер змішав у свому пойнятті волі два різні пойняття: гін і волю, але ця остання є моральна і має опановувати низькі людські гони.
Ці думки повинні помогти і нам віднайти суть української культури. Я думаю, що зайво вже нам говорити про західні і східні впливи в українській культурі, бо це непорозуміння. Краще говорити про впливи півночі й полудня, бо ж ціла українська культура й сама українська нація формувалася по лінії оси північ-полудне, Балтик-Чорне Море і ціла українська культура є випливрм синтези — зєднанням цих впливів.
Племена з півдня принесли рільничу культуру і матріярхальний устрій, племена з півночі — ловецьку культуру і батьківський устрій (В. Щербаківський: "Формація української нації"). Зі зєднаних цих культур витворилася українська хліборобська культура і родовий устрій, рід під проводом батька-господаря. Звідси такий культ родини в українськім народі і, як вищий вияв організації, форма родової влади у Босфорській Державі Мітридата Великого, Княжій Київській Богдана Хмельницького (гл. Ю. Липа "Призначення України ).
Така ж синтеза півночі й полудня відзеркалюється й у релігійних наших віруваннях. Прапредки з передньої Азії принесли зі собою культ матері-землі. Звідси така просто релігійна любов і привязання в нас до "Святої земленьки". Індоґерманці, що прийшли з півночі, де сонце світить коротко, де вони тужили за сонцем полудня, створили міт-релігію сонця і принесли в Україну зі собою культ Дажбога. Згодом прийшло до нас з півдня, з Візантії (а також полуднево-західні впливи з Риму) христіянство.
Очевидно, кожний нарід має в собі свою релігійну свідомість (гл. Річинський: Проблема української релігійної свідомости", у "Л. Н. В.") і тому христіянство в Україні набрало в себе, просякло українським духом. Тому й українське православя щось зовсім іншого ніж православя московське, а віра українців греко-католиків перейнята іншим духом ніж прим. польський католицизм. Тому справжні вірні обох церков, вповні усвідомляють собі цю спільність та і українськість.
На заході Европи були часто незгодини між релігійними і національними почуваннями, що виладовувалися у трагічних конфліктах, але в Україні релігійних воєн не було. Завдяки нашому синтетичному характерові нам вдасться створити синтезу цих почувань. На заході Европи не вдавалася синтеза лицаря і ченця, що створилася в часах хрестоносних походів, але в нас обі Церкви, православна і греко-католицька тепер звінчалися мученичим вінцем, священики обох церков гинули за віру і справу і тип лицаря-козака, що за віру і народ готов муки терпіти і життя віддати, живий досі. І оборона Батьківщини й Віри перед східними варварами сплелася у нас в одну нерозлучну цілість...
Такаж синтеза півночі й полудня слідна й в усій нашій культурі. У філософії Сковорода, котрого ми — на жаль мало знаємо, створює щасливу синтезу одуховлености і змисловости. В архітектурі спокійна форма наших низьких церков, що немов вросли в землю, щоб зазначити привязання до землі, зєднується зі стрімкими вежами, щось немов получення грецьких та нордийських ідей. В малярстві — поглянувши на синтетично уставлені постаті в образі "Запорожці пишуть лист до султана" Рєпіна, на полотна Холодного, бачиться не лише красу, але й волю, лицарськість і шляхотність у лицях мальованих ними постатей. В літературі — ціла скаля почувань у Шевченка: від ліричних, соняшних описів вишневого садка коло хати, до геройських поривів козацтва. Навіть не українці, от як нім. історик д-р Фріхтль, звертають увагу на синтетичний характер українців.
В московській фантазії зло є таке сильне, що з цим навіть не можливо боротися і Толстой доводить до дикої ідеї "нєпротівлєнія злу". Натомість в українській народній фантазії чорт-зло не страшна, а сміховинна постать. Ми є за чесні і моральні, щоби мати прим. порнографічну літературу, ба ще більше — ми навіть розуміти не можемо, що інші народи можуть супроти нас бути нечесними. В нашій літературі є сильні нотки — Шевченка: Боритеся — поборете! Вам Бог помагає! — і Франка: Лиш боротись — значить жить! — боротьби-змагу добра зі злом. Чи нічого нам не говорить типово українське замилування до синтетичної музики? Може й тому ми слабі у драмі і майже не створили трагедії, бо ми синтетики не любимо трагічних закінчень, а шукаємо синтези-вирівняння.
Отже синтеза, обєднання північних і полуднених елементів — це українська душа. Зрозуміти це — значить знайти і шлях дальшого розвитку нашої культури.
М-р Осип Губчак.

Львівські вісті 10.06.1942 Пам'яти дир. Онуфрія Пащака

Посмертна згадка
Львів, 9 червня. Щойно тепер довідалися ми, що ще в квітні ц. р. помер в родинному селі Черневій, у Мостищині, бл. п. О. Пащак, співосновник і довголітний директор одної з кращих наших установ, єдиної досі кооперативи готелевого промислу "Народна Гостинниця" у Львові.
З Покійним зійшов до гробу чоловік, що з убогого сільського хлопчини зумів, дякуюи своїй великій працьовитості, завзяттю і впертості в досягненні наміченої мети та совісности і чесноті у сповнюванню своїх обов'язків, добитися визначнішого становища директора загальнозвісної, краєвого значіння установи. Знову ж для цієї установи добув Він як найкраще ім'я у своїх і чужих, бо своєю чистотою, гарною обстановкою. доброю обслугою "Нар. Гостинниця" займала і досі займає передове місце серед гостинниць города Кн. Льва. Він служить приміром, як чесною працею можна добитися гарного становиська і послужити народові, та майже з нічого придбати йому міліонової вартости майно. Своє становище Він завдячував. По фаху друкарський складач, взяв участь в організації "Н. Г." під проводом незабутнього будівничого українського господарського життя, бл. п. інж. Василя Нагірного.
Тодішним звичаєм зразу безкорисною працею для установи, поки вона була в стадії розвитку, дійшов він до становища її директора, бо виробився на доброго фахівця в чужій собі ділянці праці та дався пізнати як цінний працівник. На свому становищі вибув повних 37 літ, без одної днини відпустки, бо не хотів ні на хвилину з своїх твердих, але справедливих рук пустити керми дорогої серцю установи. Першовзором таких робітників був незабутній організатор Т-ва "Дністер" д-р Ярослав Кулачківський. Дай Боже, щоб таких працівників було у нас як найбільше, бо вони необхідно потрібні для розбудови нашого життя не лише на господарському полі. Нам треба людей охочих до творчої народної праці, до яких теж Покійний належав. Тому честь Його Памяті! В. Й. П.

Львівські вісті 09.06.1942 За скріплення культу української пісні

Львів, 8 червня.
Дбаючи про культ української пісні та про піднесення рівня українських хорів, інститут Народної Творчости, як секція Культурно-Освітного Відділу УЦК. у Львові, влаштовує знагоди 100-річчя народин найбільшого українського музика й композитора, М. Лисенка, Краєвий Конкурс наших хорів у Генерал-Губернаторстві, в якому візьмуть участь співочі товариства, хорові гуртки сіл і міст при читальнях, церквах та інших установах, при фабриках, при вищих і середніх школах.
Конкурси хорів матимуть передусім велике загально культурне значення. Наша пісня здобула собі славу у цілому культурному світі, тому й свідомий культ та опіка над нею, дбання про її дальший розвиток та піднесення її на вищий рівень — це одне з основних наших завдань. Конкурси хорів надають діяльності наших співочих гуртків, що досі працювали на власну руку, організований характер, охоплять їх в одноцілі рами і об'єднають в одному організаційному центрі. Це причиниться у великій мірі до уодностайнення їх праці й до планового ведення діяльности. Конкурс матиме теж велике виховне значення, бо заставить співочі гуртки інтенсивно працювати, точно й систематично відбувати проби та приготовитися так, щоб осягнути успіх. Важну ролю відіграє тут теж емоційний момент, як невідлучний чинник при співзмаганнях. Зв'язання конкурсу хорів зі 100-річчям народження Лисенка причиниться до пізнання ближче його життя й музичної творчости, спопуляризує його твори та поширить і закріпить його культ серед найширших мас нашого громадянства. З тією метою УЦК за посередництвом ІНТ, видав серію Лисенківських творів, брошуру про його життя й творчість, портрети великого мистця тонів, листівки та металеві відзнаки.
Краєвий конкурс хорів, на який прибудуть хори з усіх закутин нашого краю, відбудеться у Львові при кінці червня або на початку липня ц. р. Тому, щоб конкурс вийшов якнайкраще, йде вже від зими планова підготова. — Представники ІНТ виїхали в терен, переводять провірну роботу, дають вказівки. З місць приходять до централі зголошення, звіти про дотеперішній хід праці, про стан приготувань і про висліди вже переведених конкурсів. Праця йде за інструкціями й вказівками та згідно з правильником, який ІНТ своєчасно розіслав Окружним Комітетам, Районовим Делегатурам і поодиноким хоровим гурткам. Згідно з цими інструкціями й з правильником конкурси хорів відбудуться у чотирьох етапах, а саме: місцевому, повітовому, окружному й краєвому. Для кожного етапу створено спеціяльну комісію, якої завданням є організація й переведення відносного конкурсу. Центральна конкурсова комісія перевела точне розмежування хорів на окремі категорії, а саме: категорію сільських, містечкових і репрезентаційних хорів, при чому для кожної категорії обов'язують окремі критерії оцінки.
До конкурсу зголосилося понад 300 хорів. Місцевий етап конкурсів усюди вже переведений, тепер відбувають ся повітові конкурси. Після того кожний повіт вишле три найкращі хори на окружний конкурс, а кожна округа по два хори на конкурс до Львова. Слід сподіватися, що до Львова приїде коло 30 хорів з різних земель Генерал-Губернаторства.
Найкращі хори і диригенти одержать відповідні грамоти й відзначення. Передбачується теж грошеві нагороди.
Наші хорові гуртки повинні подбати, щоб ця величава імпреза, якою являється Краєвий хонкурс хорів, вийшла якнайкраще, бо його хід і вислід дасть доказ нашої організованости і причиниться до піднесення наших самодіяльних і фахових хорів на вищий щабель співацької культури.
Т. П.

Краківські вісті 09.06.1942 Прощання суспільної діячки

Наша національна спільнота — як і кожна інша — складається з усяких одиниць: одні все кладуть на жертвеннику батьківщини й усе своє трудолюбиве життя віддають їй; інші в суспільній праці шукають і для себе користи; а є й такі, що думають виключно про свої особисті інтереси, а щойно на задньому плані, бачать націю й її інтереси. Розуміється, що найменше є тих перших безсребренників у важкій праці для народу.
До першої категорії народніх працівників належить і п. Олена Кисілевська. Хто з вас, українців, не чув, не знає, хто така О. Кисілевська? Напевне, що й найбайдужніший із нас знає цю суспільну діячку, знає її широку діяльність серед усіx верств нашого жіноцтва, що дивилося отвертими очима на життя і не сягало в сферу шкідливих ідей "емансипації" жіноцтва. Хто ж не знає "Жіночої Долі" безліч популярних книжок і книжечок О. Кисілевської, що в них вона довгими роками проповідувала здорові, тривкі, основні ідеї, на яких спирається сила народу: здоровя жінки, дитини, хати, села. Проповідуючи здоровя, вона вкладала в нього і чистоту, гіґієну, як одягатись, що їсти — словом: усе, що торкається щоденного життя людини, котра має бути здорова.
В 1939 році п. О. Кисілевська, з приводу відомих історичних подій, покидає свою Коломию-Покуття й їде в Сянік, на Лемківщину. І тут знову починає свою муравлину, вперту діяльність серед жіноцтва Лемківщини й Посяння. Не стримує її від поїздок на села ні мороз, ні слота, ні спека, ні її літа: вона несе в цей забутий нами, занедбаний кут господарську освіту, культуру серед жіноцтва. Вона знову стала тут ходячим, практичним університетом. У цій сірій, важкій праці вона находила романтизм. Усю свою неподолану силу вкладала в цю діяльність. Інколи в цій щоденній праці, натрапляла й на прикрості: бо люди людьми. Вона не зражувалась.
Тепер п-ні О. Кисілевська покидає Лемківщину й вертається у свою Коломию, на Покуття. І Лемківщина з правдивим жалем пращає її. Після наради представниць жіноцтва сяніцької округи, що відбулась 31 травня ц. р. у салі УДК в Сяноці, селянки з Команьчі, Устрік, Боська в гарячих словах пращались із нею, передаючи їй пращальні гостинці. Від жіноцтва Сянока, зворушливими і щирими словами пращала її п-ні М. Витвицька, вручаючи їй намисто лемківського стилю. Опісля всі приявні жінки зробили собі спільну світлину. Вечором, того ж дня, відбувся в салі УДК комерс, на якому, при скромній закусці та солодощах і чаю, у своїх сердешних промовах пращали п. О. Кисілевську численно зібрані громадяни, старші й молоді, м. Сянока. Пані О. К., подякувавши за щирі слова пращання, оповіла зібраним про своє знайомство з Ольгою Кобилянською, про її вдачу, про героїв із творчости письменниці. На цьому цей родинний вечір закінчився.
М. О.

з поляkів

»Gazeta Lwowska« 16.10.1938 Uroczystości 10-lecia Aeroklubu Lwowskiego.

Aeroklub Lwowski obchodzić będzie w dniach 15 i 16 b. m. uroczystosc dziesięciolecia swego istnienia. — Uroczystoici jubileuszowe odbędą się na lotnisku w Sknilowie pod protektoratem p. wojew. Bilyka i D-cy O. K. gen Langnera.
Wstępne uroczystosci rozpoczną się na lotnisku cywtlnyjn w Sknilowie w sobotę 15 b. m. o godzinie 20.30, opuscieniem flagi do pół masztu i przemówieniem prezesa Aeroklubu Lwowskiego ku czti poległym pilotom Aeroklubu Lwowskiego. Z kolej nastąpi apel poległych, odsłonięcie pomnika poległych, dwu minutowa cisza ku czci zmarłych członków Aeroklubu Lwówskiego. Uroczystość sobotnia zakonczy się odegraniem marsza żałebnego. Lotnisko podczas tej uroczystości będze odpowiednio iluminowane.
W niedzielę nastąpią uroczystości główne, w których węzmą udział przed stawiciele władz i zaproszeni goscie. O godzinie 10.30 ks. Zak dokona z samolotu poświęcenia lotniska po czym odbędzie się Msza sw. polowa, następnie przemówi prezes Aeroklubu. Z kolei nastąpi akt rozdania odznak klubowych, akt afiliacji Aeroklubów: łuc¬kiego. stanisławowskiego i tarnopolskiego — do Aeroklubu Lwowskiego, dekoracja samolotów Aeroklubu Lwowskiego, oraz wspólny obiad zolnierski w hangarze da uczestników uroczystości.
O godzinie 14 na lotnisku cywilnym odbędzie się meeting lotniczy. W programie: start szybowców, lot 2 kluczy samolotów, skoki spadochronowe, strącanie baloników i konkurs akrobacji.
O godzinie 20 — zebranie koleżenskie w lokalu Aeroklubu Lwowskiego przy ul. Dąbrowskiego 2 — zakończy program uroczystosci jubileuszowych dziesięciolecia Aeroklubu Lwowskiego.

»Gazeta Lwowska« 11.10.1938 Wystawa obrazów w Tow. Przyjaciół sztuk Pięknych.

W wystawie otwartej obecnie w salach Tow. Sztuk Pięknych biorą udział dwaj artyści krakowscy, Jakubowski i Strassberg, i dwie artystki lwowskie, Nowotnowa i Opolska.
Jakubowski jest grafikiem dobrze znanym naszej publiczności z wystawy zbiorowej swoich prac urządzonej we Lwowie przed ośmiu laty. Od tego czasu twórczość jego nie uległa żadnej istotnej zmianie ani stylistycznie, ant tematowo. Interesują go wciąż te same motywy: widoki wiejskich pól i chat, starych kapliczek i kościółków, pomniki architektury zabytkowej Krakowa, a nad wszytko legendarny świat Polski pogańskiej. Obraz tego świata w grafice Jakubowskiego nie jest zresztą zbyt oryginalny; zasadnicze swoje kontury zawdzięcza genialnej wizji Wyspiańskiego, jego rysunkom do "Legendy" i „Bolesława Śmiałego".
Twórczość Jakubowskiego wyrosła z ducha swoistego romantyzmu, a charakterystyczną stylizacja wiąże się dość wyraźnie z okresem przedwojennej „secesji"; z problematyka dzisiejszej sztuki mało ma współnego. Strassberg natomiast dba o to, by być nowoczesnym. W ostatnich swoich rysunkach usiłuje on naśladować jedną z postaci nowoczesnego klasycyzmu. W akwarelach zaś i temperach próbuje stworzyć coś w rodzaju obrazów ekspresjonistycznych. Ani w jednym, ani w drugim kierunku nie dochodzi jednak do wyników zasługujących na aprobatę. Brak mu jakich kolwiek. uzdolnień kolorystycznych.
Dopełniają wystawę trzy bardzo charakterystyczne obrazy Marii Opolskiej i nie wielka kolekcja niczem nie wyróżniających się prac Janiny Nowotnowej. 
J.G.

»Gazeta Lwowska« 27.09.1938 O stylowe budownictwo w Karpatach.

Wzmagający się z roku na rok ruch turystyczny i rozwój przemysłu letniskowego na całym podkarpaciu i w górach aktualizują sprawę nie tylko racjonalnej, ale estetycznej i stylowej rozbudowy na terenie ziem górskich.
Charakterystyczne budownictwo karpackie ginie pod wpływem urbanizacji, wciskającej się różnymi drogami w zycie wiejskie, intensywnie reklamujące się rozmaite zakłady przemysłowe, jak walcownie blachy, betoniarnie itp. wypowiadają walkę drzewu, zasadniczemu materiałowi nie tylko w budownictwie, ale i kulturze ludowej.
Zwiazek ziem górskich, pilnie strzegacy ochrony swojszczyzny, i temu tematowi poświęca wiele czasu czynąc obecnie starania o rewizje ustawy budowlanej i ustawy o ubezpieczeniach od pożaru, która niewsoółmiernie wysokie stawki nakłada na objekty dtrewniane.
Zagadnienie jednak ochrony budownictwa drewnianego wymaga przede wszystkim powszechnego udostępnienia wzorców budownictwa.
Jeżeli chodzi o typy budownictwa wzdłuż pasma karpackiego, to na wschodzie reprezentacyjną formą jest grażda huculska, na zachodzie koliba podhalańska, której wariantem jest z jednej strony chata śląska, a z drugiej spiska. Osobną grupę stanowi chata żywiecka z facjatką górna, t. j. ganeczkiem, wspartym na dachu i „chałpa" z gankiem, którego słupce ustawione są na ziemi, wreszcie chata z obydwoma typami ganków. Osobne typy stanowią: chata orawska z „wyzką", wre-szcie chata łemkowska. Mniei indywidualnie zarysowane są chata bojkowska, sądecka i in.
Związek Ziem górskich projektuje wydanie drukiem wymienionych typów budownictwa, opierajac sie na bezcennej kopalni materiałów, zbieranych od lat przez studentów Zakładu architektury Politechniki warszawskiej pod kierunkiem prof. Oskara Sosnowskiego, którzy w czasie swych wędrówek w terenie zarejestrowali setki najcharakterystyczniejszych form budownictwa ludowego.
Wzorce podawałyby jeden lub dwa typy w ujęciu syntetycznym dla danego regionu bez wyszczególnienia skali wielu odmian Szczególną uwagę poświęconoby budowie domków letniskowych, sklepów wiejskich, karczem, budynków użyteczności publicznej itd.
Zagadnienie to w różnych regionach przedstawia się różnie. Jedne bowiem formy budownictwa ludowego można przystosować do nowych potrzebę, wysuwanych przez życie, inne znów mniej nadają się do tych celów. Jeżeli chodzi o budownictwo domków letniskowych, świetnie nadaje się tu typ chaty żywieckiej i orawskiej oraz grazda huculska.
Mistrzowski przykład przystosowania formy grazdy huculskiej do potrzeb nowoczesnych dał arch. Żukówski w budowie schroniska na Kostrzycy koło pasma Czarnohory, ale ten sam architekt w budowie tatrzańskiego schroniska na Głodówce nie mógł ze względu na konieczność większych rozmiarów budynku zadowolić się samą syntetyczną formą koleby podhalańskiej, uznał więc za naczelny postulat swego planu utworzenie budynku, którego forma harmonizowałaby z otoczeniem bez uciekania sie do sztucznych wybiegów w sensie stylu witkiewiczowskiego.
Należy mieć nadzieję, że akcja Związku Ziem górskich, która tak wspaniale wydaje rezultaty w dziedzinie ochrony i renesansu stroju ludowego, znajdzie zrozumienie zarówno wśród czynników miarodajnych, jak i ludności ziem górskich i powstrzyma falę przypadkowego i pseudonowoczesnego budownictwa, szpecącego krajobraz górski i obcego duchowi kultury ludowej tych okolic.

»Свобода« 18.09.1938 Полісся

Від яких двох місяців відома польська письменниця Ванда Васілєвська у щоденнику „Роботнік" містить репортаж зі своєї подорожі по Поліссі — по землі, що живе своїм, далеким від цивілізації 20 століття життям і водночас переживає найглибше кольонізаційно-кресові експерименти. Що ця земля — одинокий в Европі пустар, що живуть на ній люди, як дикуни, місяцями без сірника й роками без куска мяса, що нужда й жах там безприкладний — це для експериментів байдужа справа. Для них важне, що тут є ще кількасот „зайвих обєктів"-православних церков, що міліон українців Полісся мусить бути відтятий від Галичини і статись „тутешніми", нарешті це для них важне „Поліський ярмарок", що тільки недавно скінчився й був реклямований з перебільшеною вервою.
Бо ось, час до часу, озивається з Полісся дійсність. Позакондієрська й позаекспериментальна. Сіра. І ось вона каже:
„У дворах — каже у своїм репортажі „Водами Полісся" Ванда Васілєвська — на-загал небагато заробітків. За луки й пасовиська, що їх селянам винаймають на відробок, двір має насправді дармових робітників. Там, де цього нема, мужчина дістає за працю у жнива 1 зол., жінка 80 сот. І день роботи має 12—14 годин. Платять травою, соломою, деревом, залягають з виплатою, треба багато разів ходити, заки добудете належність.
Що далі від небагатьох міст і містечок — то гірше. Готівка є мітом, казкою, лєґендою, чимсь недосяжним. Нема кому продати навіть тоді, коли є щось до продажі. Нема способу роздобути готівку".
Авторка описує, як голодуючі рибалки сидять над річками з вудкою й побачивши, що “пани ядуть", сподіваються, що „хлєб будєт".
„Старший чоловік киває рукою. „Пани, дайтє хлєба". Причалюємо до берега. Дивимось зблизька, обличчя в обличчя голодові. Полотняні, обірвані штани, обірвані сорочки. Несамовито худі — кістяки, обтягнені перґаменом шкіри. Запалі лиця, кудлаті, неголені обличчя й очі в чорних ямах, що палають підозрілим вогнем. Виросли перед нами в погідний, блакитний, золотий день, як примари. Витягнули до нас долоні-кіхгі. Гарячково добуваємо запаси.
Кільканацять кроків далі те саме. Людина-примара, понурий кістяк, з очей виглядав йому вовчий голод. Ми плили поволі попри беріг, де чекав на нас новий: в лахманах, голодний чоловік, що жебрав хліба''.
Потім Ванда Васілєвська побувала в селі Білій коло Пинська, що лежить на пісках, ялових ґрунтах і де на селянина випадає по гектарові й менше. Минулого року навістив це село град і витовк дослівно все. Село Біла не зібрало ні колоска збіжжа. Не сіяло нічого.
„Настали — пише вона — в селі Білій погані дні. Як далеко й широко — нема заробітків. Нема защо зачіпити рук. І село Біла пішло „по милостині". По нужденних поліських селах, селах кривоногих дітей, селах біди і лахманів пішли люди з Білої шукати людського милосердя. Слабі з голоду, вихуділі, обдерті".
Авторка під'їхала під село.
„В селі ті, що не мали сили, щоб піти на жебри. Кудлаті й понурі діти, жінки й діти, що пухнуть з голоду, роздуті, тихо вмираючі на запічках. Ми не могли вирішитись. Намовляли нас, аґітували сухі, потріскані, мертві губи примар на березі. Обіцяли незвичайне видовище: село, що конає з голоду. Але я не відважилася помандрувати до Білої".
Та втекти від поліської дійсності авторці було годі. Що крок зустрічає відгомін Білої.
„В тісних хатах кричать немовлята, овинені в лахи, зболені від опаренин. Дорослі приймають гостинець-ковбасу, кажучи, що їдять її вперше в житті. Малий хлопчина дреться на коліна батькові і вперто домагається вияснення, що це таке цукор. І батько мальовничо описує, як цукор виглядає, як смакує, як він надзвичайний і предивний".
Але це ще не все.
„По дорозі на Невель понадаємо на видовбане з пня дерева човно. Сидить у нім старець і дівчина. Жінка рве очерет — старець беззубими губами мне било очерету Жінка гризе швидко, обгризає аж до того місця, де очерет темніє і мякуш ділиться у тверді, волокнисті комірки. Хвилину дивимося на цю дивну сцену.
— Це добре, солодке — каже старий і простягає нам свіжо зірване било. Але жінка всміхається гірко:
— Як хліба нема, то й очерет добрий....
Під Прикладниками на човні жінка і троє дітей. Рвуть очерет, їдять. Як хліба нема..."
В Березнім над Гориню ще краща несподіванка:
“У вечір сідаємо до миски з цілою родиною — годі відмовити. Сидимо тісно на лавах — нас двоє, троє дітей і стара, півсліпа бабуся. У глиняній мисці молоко з якоюсь кашою. Тверді крупи, дикий смак сирини.
— Трохи за рідке — впевняє бабка, але діти протестують:
— Добре, добре!
Питаємо, що це. Дивуються, що ми не пізнали. Це чейже „майна", збирана з росою на розцвілій луці. Біла квітова кашка, омана харчу, не лізе нам у горло. Але вони їдять зі смаком. А коли вранці виносимо зі стодоли свої причандали, господині не має вже в хаті, пішла на луг збирати „майну". Ось-там іде, підійнявши спідницю, в росі по пояс і широким рухом рамена збирає в решето зелено-білі цвіточки, щоб дати дітям сніданок".
І так бачить авторка, Ванда Васілєвська, скрізь справжнє Полісся. Бачить у дитині „з так фантастично вигненими рахітизмом ногах, що моглиб послужити яскравим зразком на якусь медичну виставу", людей, що „вгинаються під вантажем невиносимої нужди", шіснадцять-голову родину у Щитині, що спить в одній кімнатці, людей, що обтяжені родиною живуть з гектара, з двох, з половини. А коли авторка питає двічі:
— Як ви оце живете?
дістає двічі однакову відповідь:
— А хіба ми живемо?
Та так пише про Полісся, справжнє, лячне й несамовите Полісся Ванда Васілєвська. Безліч її земляків бачить цю нещасну землю інакше: як терен для колонізації селянами з заходу, як предмет експериментів. Адже дітей Полісся возять по Варшавах, у поліських селах вишукують „шляхту", а „кресові дзялаче" стають диктаторами навіть в релігійних справах.
— Пани ядуть! Хлєб будєт! — кажуть поліщуки і платять за той хліб гірко...
(ак.)

»Діло« 16.09.1938 Польська преса про розвязання сойму й сенату.

У свому розпорядку про розвязання парляменту президент держави зазначив, що новий сойм має занятися справою зміни виборч. ординації. Виринає питання, чи тільки тією справою. Цікаво, чи той новий сойм після зміни виборчої реформи стріне доля його попередника, чи може він вибиратиме ще й президента держави в 1940-ому і потім уже аж до кінця каденції. У цій справі „Вєк Нови" (з 15-го ц. м.) пише:
„Життя сойму і сенату, що виклюється з найближчих виборів, буде недовге, бо найдальше взимі 1939—40 р. відбудуться нові парляментарні вибори, які дадуть водночас членів для найближчих зборів елєкторів". Недвозначне побажання в цьому напрямі висловив К. Чапінський в „Роботніку" (ч. 259 з 15. вересня ц. р.) у статті п. н. „Важна хвилина" пишучи про те, що шлях до зміни виборчої ординації, який вибрав президент держави, надто довгий.
„Але може бути скорочений, якщо новий сойм відразу, від початку займеться зміною ординації; якщо швидко її полагодить; якщо обмежить своє життя до швидкого полагодження тієї справи. Мусить бути рішуча постанова негайно розвязати цю справу. Саме про цю постанову йде". П. Чапінський хотів би, щоб новий сойм був ствердженням демократизації країни.
„Розвязання теперішнього сойму може бути кроком в напрямі демократизації держа[ви]. А цього прагне ціле громадянство; прагнутьособливо працюючі маси робітників, працівників, селян. Річ тільки в тому, щоб за цим першим кроком консеквентно прийшли дальші... Чи прийдуть?"
Цат-Мацкевич у виленському „Слові" (ч. 253 з 14-го вересня ц. р.) міркуючи на тему нового сойму ставить питання: „Хто в цьому соймі буде, кого в ньому не буде?" і відповідає:
„Опінія Варшави гадає, що декрет, яким розвязано парлямент, був спрямований у так звану режімову опозицію, тобто в тих співробітників Великого Маршала, що не ввійшли до Озону. В часі вибору полк. Славека маршалам сойму були-ж голоси, що цей вибір приспішить розвязання сойму. Це пророцтво несподівано справдилося. Чи кола, які уважають полк. Славека за свій моральний прапор, стануть до конкуренції з Озоном, чи ні, про це ще передчасно говорити. Чи „Стронніцтво Народове'' покине своє становище внутрішньої еміґрації, чи вступить у виборчі ряди, цього сьогодні теж не можна пересуджувати... Зате напевно візьме участь у виборах Направа, яку фірмує Озон, майже напевно візьме „Стронніцтво Праци" і вкінці дуже можливе, що ППС. Таким чином до сойму ввійдуть широким віяльцем всі люди, яких сьогодні окреслюють як фронт міністра Квятковського. Від „Нової Річи посполитої" через „Ґонєц", Озон аж до переферій соціялістів".
Деяке світло на справу участи „Стронніцтва Людового" в виборах кинув його орґан „Дзєннік Людови", який підкресливши, що є деяка суперечність в тому, що новий сойм, який має занятися зміною виборчої ординації, мають вибирати ще на підставі старої ординації, пише: „Дальший розвиток політичного життя в Польщі цю суперечність без сумніву усуне і чим швидше це прийде, тим скоріше здійсняться слова декрету, яким розвязано сойм і сенат, про покликання до життя палат, що могли би своїй праці дати повніший вислів течій, що нуртують у громадянстві Не тільки повніший, але зовсім повний! Отже від учорашнього дня гасло зміни виборчої ординації в дусі демократичних постулятів набирає особливої сили і значіння. Боротьба за реалізацію постуляту входить в рішальну фазу".
Консервативний „Час" (ч. 253 з 15-го вересня ц. р.) пише:
„Важко ще сьогодні передбачити, чи виборча підстава майбутніх палат буде поширена в усіх напрямках і чи не будуть виправдані побоювання, що її поширять односторонно  в напрямі лівиці. А крім цьoгo треба мати під увагу ще один факт. Виборча ординація до сойму, що досі обовязує, ділить виборчий акт на дві частини: вибір кандидатів і вибір послів зпоміж кандидатів. Кандидатів вибирають виборчі колєґії, на яких склад мають рішальний вплив самоуправні тіла. Цi самоуправні тіла від 1935-го року не змінилися. Отже виринає питання, чи при найближчих виборах ці тіла кермуватимуться іншими мотивами, ніж при попередніх виборах".
Загалом беручи всі голоси польської преси у звязку з розвязанням сойму і сенату та майбутніми виборами зводяться до здогадів та запитів, на які поки що не знаходять відповіди.

»Діло« 07.09.1938 Тріска в чужім оці...

Спираючись на промові папи Пія XI. про надмірно розвинений націоналізм, львівський "Дзеннік Польські" (ч. 248 з 9-го вересня ц. р.) містить статтю п. н. "Надмірний націоналізм тріюмфує під копулами греко-католицъкої Церкви".
"Папа, промовляючи до цілого католицького світа, накликуючи й перестерігаючи ціле людство перед погубними наслідками надмірного націоналізму, може і не здогадується до сьогодні, що моральна недуга, яку він осудив, запустила глибоке коріння, ба! охопила майже цілковито цілий відлам його вівчарні. Піддалися цій недузі не "покірні духом", не самі тільки овечки, але передовсім пастирі і достойники.
Те, що діється в посвячених мурах греко-католицьких церков на наших південно-східних землях, своєю огидою, своєю їддю ненависти переходить все, що видумав досі якийнебудь расизм чи якийсь інший надмірний націоналізм на світі. Стократно гірше, бо місцем культу тієї ненависти є святині, а брутальні й ненависні слова падуть з проповідниць, з уст католицьких священників, зодягнених у літурґічні ризи".
І "Дзеннік Польскі" наводить як приклад випадок о. Івана Бурого, якого перемиський суд засудив за те, що він сказав у проповіди, що буде молитися, щоб померли ті українські діти, яких охрестили в римо-католицькому обряді. "Дзєннік Польскі" робить крик з цього приводу і ломить руки... "Дзєннік Польскі" обурюється, що — подаємо це дослівно — о. Теодор Гура з с. Торки перед вінчанням Анни Хитри домагався, щоб вона ще раз охрестилася в церкві, бо те, що її охрестили в 1914-ому році в костелі — неважне. "Дзєннік Польскі" жахається: "Чи може бути щось морально страшніше й огидніше?"
А тимчасом — це саме методи польського духовенства. Свого часу писали ми про польського священника, який казав на проповіди, що його вірний нехай іде радше до коршми, ніж мав би йти до греко-католицької церкви. А випадки, де польські священники з проповідниць в імя польщини виступають проти греко-католицьких церков, називаючи їх божницями, не переводяться. Якщо можна говорити про надмірний націоналізм, то папа Пій XI. знайшов би чудові його зразки у проповідях великої більшости польського духовенства, особливо на нашій галицькій провінції. І коли "Дзєннік Польскі" пише, що "папа Пій XI може і не здогадується, що недуга, яку він осудив, запустила глибоке коріння", то він має рацію. Як глибоко вросло це коріння, свідчить проречисто факт, який ми теж недавно подавали, що учителька-полька в Долинщині на поздоровлення української дитини словами "Слава Ісусу Христу" — відповіла: "Повєдз то псу!" Папа Пій XI. напевно про це не знає. Але власне те глибоко запущене коріння національної ненависти того надмірного націоналізму, що їх поширює польське духовенство, польське громадянство і польська преса (нехай сам "Дзєннік Польскі" вдариться в груди!) довели до того стану, який маємо сьогодні на наших землях. Промова папи тут нічого не поможе. Тут треба, щоб "Дзеннік Польскі", замість дорікати за тріску в українському оці, доглянув поліно у свому.

»Діло« 25.08.1938 Офіційний комунікат про конфіскату Пастирського Листа Митрополита Шептицького.

ПАТ повідомляє:
Адміністраційна влада у Львові наказала конфіскату українського часопису „Діло“ з дня 23.серпня ц. р., що помістило Пастирський Лист Львівського Митрополита греко-русинського (?) обряду о. Андрея Шептицького, що насвітлює тенденційно і незгідно з фактичним станом справу ліквідації зайвих православних обєктів на просторі деяких повітів люблинського воєвідства.
Слід згадати, що конфіскаті підпав „Новий Час“ з 24. ц. м. та „Українські Вісти" з 24. ц. м. теж за Пастирський Лист Митрополита.

****

За сприяння вдячні
працівникам наукового відділу періодичних видань
ЛЬВІВСЬКОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ
ім. В.Стефаника
і спеціально завідувачеві п. Юрію РОМАНИШИНУ

 

»Діло« 29.07.1938 3 польського руху на наших землях.

Зі звіту „Тов[ажиства] Розвою Зєм Всходніх” у Варшаві за останні два роки виходить, що найдіяльнішим з 6-тьох реґіональних кружків, які істнують при цьому товаристві (кружки Львова, Золочева, Тернополя, Бережан і Чорткова), є кружок Бережани. Товариство звернуло найпильнішу увагу на Бережанщину, тіснішу батьківщину маршала Ридза Сьміґлого, спонукуючи цілу низку варшавських орґанізацій та установ перебрати опіку над окремими селами. В подробицях представляється справа цієї опіки так:
1) Академічні товариства шкіл політичних наук у Варшаві, Вильні та Кракові взяли на себе  обовязок „культурного, освітнього й господарського двигнення”  сіл: Кальне й Вівсє;
2) Товариство урядовців Почтової Каси Ощадности (ПКО) обняло опіку над селом Буще, де вже в цьому році буде готовий „Дім Людовий” і доставлені будуть фонди для створення, „безвідсоткової каси”, з якої мають користати мешканці збірної громади Буще. Урядовці інших відділів ПКО переняли такий самий протекторат над селами: Поточани, Плихів, Урмань, Дрищів, Шумляни, Вербів і Калинівка. Доставлено все до цих сіл книжки, зшитки, матеріял до писання, ноти до співу, орхестри, спортове приладдя, а вбогих дітей обдаровано крім того одягом. З цього самого джерела вислано радіоапарати для шкіл;
3) Союз Молоді Далекого Сходу піклується селом Надорожнів.
4) Організації в Катовицях взяли на себе опіку над селом Дібще.
Бережанський кружок при „Тов. Розвою Зєм Всходніх“ спонукав військові кола заопікуватися двома вселюдними школами Бережанщини. Переговори з іншими орґанізаціями, щоби приєдналися до цієї акції, ведуться з успіхом. Управа цього кружка виєднала в урядових колах дозвіл завести в Бережанщині управу тютюну; також за її почином відбуваються винозбори в Заліщиках.
Крім того управа бережанського кружка постаралася про субвенцію в сумі 1.500 зол. на докінчення будови „Дому Людового" в селі Баранівці, бережанського повіту і про більші або менші грошеві допомоги на будову кількох костелів та римо-кат. каплиць. Врешті вислано для польських освітніх установ Бережанщини 24 нових радіо-апаратів, які розділено в день імянин марш. Ридза Сьміґлого.

ситуація

»Львівські вісті« 21.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Верховне Командування Hімецьких Збройних Сил повідомляє:
Перед Севастополем відбувається винищування решток ворога, що стоять ще на північ від Північного Заливу. Здобуто один артилерійський форт і терени обабіч сухого доку.
Йдуть запеклі бої за останній прибережний форт північної частини фортеці, що ще держиться. На південному відтинку оточувального фронту німецькі і румунські війська по обороні перед ворожими протинаступами вдерли ся дальше наперід і приступом здобули численні укріплені височини. Повітряні сили продовжували розбивати бомбами важкого і найважчого калібру фортечні споруди. Німецький швидкохідний катер потопив у ночі на 19-го червня перед Севастополем один військовий транспортовець містоти 3.000 брт.
На Чорному морі потопили Італійські швидкохідні катери одне советське підводне човно і 2 малі воєнні судна.
У районі на північний схід від Харкова оточувальним наступом замкнено одну совєтську дивізію і в більшості знищено її.
В середньому відтинку східного фронту прочищено дальші терени від розпорошених большевицьких банд.
У різних місцях на північному відтинку наступом посунено вперед власний фронт. На фронті Волхова спроба Совєтів пробитися, піддержана танками, розбилася у завзятих боях.
У Північній Африці німецько-італійські війська наступають і переслідують. Здобуто важливі постачальні табори і взято кількасот полонених. У Каналі німецькі виловлювачі і прочищувачі мін потопили в морській сутичці одну британську канонірку і один швидкохідний катер, важко пошкодили численні інші швидкохідні катери і підчас сутички взяли певне число полонених. Один власний виловлювач мін, що під тяжким вогнем взяв на буксир пошкоджений прочищувач, був притому важко пошкоджений.
Перед бельгійсько-голяндським побережжям німецькі винищувачі зістрілили без власних втрат 5 британських винищувачів.
Британські бомбардувальники заатакували останньої ночі деякі місцевості в північно-західній Німеччині переважно запалювальними бомбами. В Оснабрік поцілено численні будинки. Цивільне населення мало невеликі втрати.
Італійське воєнне звідомлення
Війська держав осі дійшли вже до крайніх оборонніх ліній Тобрука. Підчас очищувальної акції занятих недавно теренів і при очищуванню його від ворожих гнізд спротиву взято в полон в переможних боях майже 1000 вояків, знищено 10 панцирних возів, а крім цього здобуто численний воєнний матеріял. На летовищах, які зайнято блискавично, здобуто 15 ворожих відставлених літаків.
Підчас численних повітряних боїв зістрілили німецькі ловецькі літаки 10 ворожих машин.
Одна одиниця нашої фльоти скорих підводних човнів, що є тепер на Чорному морі, сторпедувала на водах коло Севастополя одно підводне судно.
Фінське воєнне звідомлення
ГЕЛЬСІНКІ, 20 червня. У східній частині Карельської вузини заатакував ворог по сильнім артилерійськім приготуванню одну з наших баз, і продерся до наших висунених стрілецьких ровів, де одначе по короткім бою його відкинуто.
На вузині Авнус розбила артилерія одну ворожу спробу наступу та пошкодила важко новозбудовані полеві становища.
На східному фронті звичайна розвідувальна діяльність.
Наші ловецькі літаки заатакували вчора пополудні над Ладожським озером 6 ворожих стрімкоспадних бомбовиків типу "Пе 2", не зважаючи на ворожу перевагу та перешкодили їм у дальшому леті. Наші літаки одержали деякі поціли, та все ж таки повернулися до своїх баз. Потверджується, що 16. ц. м. ворог втратив в повітряному бою над Свіром ще другий ловецький літак типу "Міг". Підчас останніх 24 годин стверджено деякі налети над фінським морським заливом, які в околиці Котка викликали летунські алярми. Бомб не скинено.

»Львівські вісті« 20.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

СТОКГОЛЬМ, 19 червня. — Виміна телеграм між англійським королем Юрієм VI і Калініном, в якій король стверджує рішучість до бою серед свободолюбивих аліянтських народів, кидає ярке світло на зміну англійського становища супроти большевизму.
СОФІЯ, 19 червня. — Група болгарських поетів домагається у парляменті, щоб у Болгарії завести також назверхнє позначення жидів та відокремити жидівські мешкальні дільниці.
ГЕЛЬСІНКІ, 19 червня. — Совєтські літаки виконують час до часу подібні терористичні налети на фінські відкриті міста й оселі, як англійські літаки на німецькі. Большевицьке летунство намагалося останньої ночі налетіти на Фінляндію. Протилетунська артилерія примусила совєтські машини завернути назад. Большевики скинули кілька бомб на околицю Льовова та на місцевість Ляденполя. Проголошено летунський алярм також у столиці Фінляндії, Гельсінках.
ТОКІО, 19 червня. Найкращим доказом воєнної ситуації на протикитайському фронті та пригнічених настроїв серед чункінської армії є нова подія, про яку повідомляють із Токіо. А саме — генерал Лін-Юх-Тін, комендант третьої чункінської дивізії піддався разом із поверх 100 старшинами та підчиненими їм вояками японським військам, що діють у провінціях Гоппей, Шансі і Гонан. Перейшовши на японську сторону, генерал Лін заявив, що прилучується до табору національного уряду в Нанкіні та віддається до його диспозиції. — Водночас японці окружили на схід від Шансі, у середній провінції Гупех. чункінську армійську групу з 15 тисяч вояків.
АНКАРА, 19 червня. — В одному зі звідомлень московської "Правди" читаємо, що зложено спеціяльну комісію з достовірних людей, які покищо займаються справами большевицького збройового промислу, а яким поручили завдання, шукати в різних областях Сибіру місця, які надавались би для збройового промислу, що тепер є в Европейській частині Росії. Для перенесення будується окремі залізничні шляхи. В турецьких колах дійшли до переконання, що супроти цього для майбутньої боротьби большевики самі не ворожать собі великих надій.

»Львівські вісті« 19.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

ТОКІО, 18 червня. — Японські морські власти постановили — за звідомленнями японського часопису "Токіо Асагі Шімбун" будувати спеціяльні кораблі для оборони побереж. Вони будуть збудовані на наймодерніших зразках, та звільнять ті всі кружляки та бойові кораблі, яких дотепер для цих цілей вживалося.
ТОКІО, 18 червня. — Тенно, себто японський цісар, приняв сьогодні премієр-міністра Тойо, який склав йому широкий звіт про актуальні політичні справи.
СОФІЯ, 18 червня. — Недалеко стації Сіндель на шляху Софія — Варна мусів поспішний поїзд перервати свою їзду на 5 годин, бо шлях бльокувала велетенська кількість гусениць.
ВІШІ, 18 червня. — Група 18 молодих дівчат з міст департаменту Соми від'їхала з Амієн до Віші. Там приймуть її шеф держави Петен та шеф уряду Ляваль як "посолки" областей, які навістили англійські бомбові налети.
РИМ, 18 червня. — Італійським державним урядовцям можна в цьому році тільки тоді давати відпустки, коли умовини на це дозволять. На всякий випадок не може відпустка перевищати половити нормальної відпустки.
АТЕНИ, 18 червня. Вчора перед полуднем був землетрус у великій частині Тракії та у західній і у середній Анатолії у Туреччині. Землетрус накоїв лише невеликої шкоди в будинках. В Стамбулі треба було негайно розібрати один ушкоджений землетрусом мінарет. В Істамбулі люди були такі схвильовані, що масово вибігли на вулиці та щойно по якомусь часі зважилися вернутися до своїх домів. Перший землетрус тривав 20 секунд, після того можна було відчути ще два дальші, але вже слабші та коротші.

»Львівські вісті« 16.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Турецько-совєтські взаємини напружені
АНКАРА, 15 червня. — Турецький посол у Совєтах, Гайдар Актай, виїхав при кінці квітня ц. р. зі Самари, чи з Куйбишева до Анкари і досі ще не вернувся на своє становище. Вправді турецький офіціяльний часопис "Улюс" заповів, що можна рахуватися з поворотом турецького посла до Совєтів, із застереженням, якщо "стан здоров'я посла дозволить на таку подорож", проте німецька преса сумнівається, щоб Туреччина швидко вислала до Совєтів свого посла. Судовий процес проти атентатчиків на німецького посла в Туреччині, фон Папена, значно загострив відносини між Туреччиною та Совєтами. Совєтські підводні човни уладжують справжні лови на малі кораблі та човна, що пливуть на турецьких чи болгарських прибережних водах.
Італійське воєнне звідомлення
РИМ, 15 червня. — Верховне Командування Італійських Збройних Сил повідомило 14 червня 1912 р.:
Бій у Мармаріці триває. В околиці Айн ель Газаля атака ворожих змоторизованих відділів проти наших піхотних частин вповні не вдалася. Атаку легко відбито, ворог мав важкі втрати. На південь від Ель Алея частини панцирних возів осі перемогли поважні відділи ворожих збройних сил. Знищено 54 панцирні вози та захоплено кількасот полонених. Німецькі ловецькі літаки збили у бою у повітрі 6 "Кюртес" і три "Гарікейни". Летунство бомбардувало морські й летунські бази на Мальті. Жвава розвідна діяльність над Середземним морем. Один з наших розвідних літаків не вернувся. Англійські літаки скинули минулої ночі кілька бомб на терен, що не спричинили ні шкід, ні жертв. На водах біля Севастополю наші скорі човни сторпедували вночі під 13 червня черговий навантажений муніцією 10-тисяч-тонний моторовий корабель. Ворог пробував притягнути цей моторовий корабель до берега, але німецькі бойові літаки, що діяли у зв'язку зі скорими човнами, поцілили його бомбами й висадили в повітря.
Фінське воєнне звідомлення
ГЕЛЬСІНКІ, 15 червня. — На сухопутніх фронтах не занотовано ніякої важнішої бойової діяльности. У Фінському заливі легкі одиниці фльоти входили кілька разів у бойову зустріч з ворожими сторожевими човнами. Ворожі сторожеві човни, що наблизилися минулої ночі до нашого побережжя, приневолила прибережна артилерія завернути. Летунство затопило на морському відтинку у південній частині східного фронту ворожий транспортовець і пошкодило інший так важко, що мабуть у висліді вибуху кітла він залишився в вогні. У південній частині мурманської залізниці обкинено успішно бомбами ворожий рухомий табор. У південній частині Фінського заливу було минулої ночі кілька ворожих налетів. Бомб не скинено.
Паломництво Молотова
БЕРЛІН, 16 червня. — Молотов їздив до Лондону і Вашингтону жебрати допомоги. Московське радіо поспішило з цієї нагоди запевнити, що між американцями, англійцями та большевиками існує одностайність поглядів на справу т. зв. другого фронту і то ще в 1942 р. Нема сумніву, що найважнішою, чи радше єдиною місією Молотова було натиснути на Лондон та Вашингтон, щоб вони відтяжили большевицький фронт та щоб приспішеною ходою присилали до Совєтів літаки та танки. З нагоди перебування Молотова у Лондоні підписано умову, в якій Англія, Совєти та ЗДА зобов'язуються взаємно піддержувати себе та не заключати сепаратного ми ру. Ця умова важна на 20 років, очевидно, якщо Совєти існуватимуть ще 20 років. Як завжди, так і цим разом Молотов заявив, що Совєти не хочуть чужих територій а не вмішуються до справ чужих держав. Знаємо найкраще, яку практичну вартість має таке забріхане большевицьке запевнення.
Знищення на Мальті
Представник північно-американської інформаційної агенції "Юнайтед Пресс" відвідав недавно Мальту і вислав з неї звідомлення про свої вражіння. Він пише, що від початку війни на Мальті знищено не менше, як 15.500 домів. Найтяжчі ушкодження та спустошення має столиця Мальти, Ля Валєтта та три інші міста острову — Біргу, Бормля і Зенглєа. Обраховано, що треба буде щонайменше 60 років, щоб відбудувати знову те, що знищено чи ушкоджено. Найгірше виглядають околиці англійських летовищ і летунських баз, де бомби шаліли найчастіше.
TOKIO, 16 червня. — В суботу ранком заняли приступом японські пробоєві частини Патучан, в провінції Кіянгсі, підчас, коли інші японські військові групи — також у провінції Кіянгсі — гонили наперед себе розбиті ворожі частини. — Одна японська частина, що продиралася в західному напрямку здовж залізничої лінії Чакіянг-Кіянгсі, осягнула після зайняття важної летунської бази Юшан, крім цього ще одну місцевість, положену 8 км. на південь під Юшан. Крім цього, згідно з фронтовими повідомленнями, японська частина винищила 500 вояків з залишків 105 і 25 китайської дивізії, що пробилася крізь залізничу лінію Чекіянг-Кіянгсі.
БУКАРЕШТ, 15 червня. — Король Михайло І. приняв в п'ятницю фінського посла в Букарешті, який в імені фінського президента Риті передав йому відзнаки ордену "Білої Троянди".
БУДАПЕШТ, 15 червня. — В неділю вечором помер у 56-ому році життя мадярський міністер постачання, Жорфі-Бенгеєль.
БУКАРЕШТ, 15 червня. — Шеф румунської держави маршал Антонеску, кінчить 15-го червня 60 років життя.

»Львівські вісті« 14.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Турецький посол про можливість другого фронту
АНКАРА, 13 червня. Начальний редактор офіціяльного турецького часопису "Улюс" посол Ріфкі Атай займається у вступній статті ще раз справою другого фронту проти Німеччини, що його жадає Совєтський Союз. Ріфкі розсліджує можливості офензиви в західній Европі та зазначує, що Велика Британія не може думати про те, щоб творити другий фронт, тимбільше, що ситуація на сході не складається для Англії корисно. Увесь тягар майбутнього німецького наступу мусить тому без сумніву нести сам Совєтський Союз. Коли під цю пору панує на сході назагал спокій, то не треба цим обманюватися. Німеччина стане на сході зовсім певно у відповідній годині активною. Керч, Харків і Севастопіль доказують вистарчаючо, що Німеччина може перейти кожної хвилі до офензиви. Цікава річ, так підкреслив турецький журналіст, що не Велика Британія, але Німеччина сама створила другий фронт: а це в північній Африці! Це є незаперечний вияв німецької сили, бо коли Німеччина не могла б собі на те позволити, тоді Роммель не зачинав би свого наступу.
Італійське воєнне звідомлення
РИМ. 13 червня. — Головна Кватира Італійських Збройних Сил повідомила 12. червня 1942:
У четвер вранці італійська та німецька змоторизована піхота добули приступом сильно розбудоване та завзято боронене становище Бір Гахайм.
Наступ попередив сильний концентричний артилерійський вогонь. Його піддержували масові атаки дуже сильних повітряних ескадр. Число полонених перевищує 2 тисячі. Добича дуже велика. Вона охоплює велику кількість гармат та інших бойових засобів, які по більшій часті ще можна вживати. На терені боїв в короткому часі нараховано понад 1.000 полонених. Частина залоги, яка переважно складалася з французьких бунтівників, пробувала врятуватися втечею. Втікачів переслідувано, а бойові літаки держав осі безупинно їх атакували. Вони зазнали чергових дуже важких втрат в людях та в матеріялі. Випад британських панцирних сил на північ від Бір Гахайму розбився об успішний та на коротку віддаль цільний артилерійський вогонь дивізії "Арієте", що обернув внівець атаку ворожих панцирних возів, з яких більшу частину розпорошено.
Летунство і далі атакувало вороже запілля, запалюючи або пошкоджуючи велику кількість панцирних возів та інших підвод постачання. У повітряних боях німецькі винищувачі збили пять британських літаків.
На Середземному морі ми втратили один есмінець, що одержав поціл торпеди та потонув. Ще оди есмінець тієї самої величини потонув, наїхавши на морську міну. Більшість залоги врятована. Родину повідомлено.
Число вбитих підчас ворожої повітряної атаки на Тарент зросло з 20 на 41. Кілька бомб, скинутих минулої ночі на передмістя Таренту, не спричинили ніяких шкід, ані жертв.
Фінське воєнне звідомлення
ГЕЛЬСІНКІ, 13 червня. — На Карельській вузині наші війська відбили дві атаки ворога, підготовані сильним артилерійським вогнем. Кільком ворожим групам вдалося пробитися аж до наших перших окопів, відки їх протинаступом вибито. Ворог втратив підчас цього 100 осіб вбитими. На вузині Авнус вогнева діяльність була жвавіша, як звичайно. Наша артилерія нищила бункри ворога, обстрілювала приміщення, розігнала одну транспортову колону в 40 самоходів та ворожи відділ в силі чети і завдала йому втрат. Наші гранатомети вибили половину ворожого відділу в силі 30-ох вояків, що продерлися аж у передпілля наших баз. В атаках, що їх повів ворог, у південній частині східного фронту, прогнала його наша артилерія й піхота. Ворог завернув з втратами на свої вихідні становища. На середньому й північному відтинках цього фронту не віднотовано ніякої важнішої бойової діяльности. Останніх 24 годин ворожих налетів у наше запілля не було.

»Львівські вісті« 13.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Верховне Командування Німецьких Збройних Сил повідомляє:
Наступ під Севастополем увінчався дальшими тереновими осягами в запеклому бою за численні фортечні споруди. Повторені протинаступи ворога розбились з великими для нього втратами. Штурмові повітряні сили продовжали з наглядними наслідками свої атаки на глибоко розчленовані фортечні споруди.
На решті східного фронту успішні власні наступальні дії, які на схід від Харкова прибрали більший розмір.
На фронті Волхова розбились численні наступи Совєтів.
У Північній Африці в боях за фортецю Бор Гахайм взято в полон понад 2.000 вояків — у більшості наємних рояків генерала де Голля — і здобуто або знищено численні гармати, як теж кількасот авт. Криваві втрати ворога дуже високі. У східній частині Середземного моря коло берегів Палестини потопило одно німецьке підводне човно 2 пароплави, разом 4.000 брт., як теж два транспортні вітрильники. Один дальший більший пароплав пошкоджено поцілом торпеди.
Підчас наступу німецьких підводних човнів на сильно бережену конвойну валку у східній частині Середземного моря, про що повідомляло звідомлення Верховного Командування Німецьких Збройних Сил з 11 червня, потоплено дальший транспортний корабель у 6.000 брт.
Підчас виснажувальних налетів поодиноких британських бомбардувальників на німецькі, данські і голяндські прибережні райони, зістрілено останньої ночі 3 ворожі літаки.
Еспанський міністр закордонних справ Серрано Сунер виїхав у товаристві кількох вищих урядовців до Італії, де він буде гостем італійського міністра закордонних справ, гр. Чіяно.
За вістками з Ірану росте щораз більше затривоження іранського населення зприводу відносин в областях, зайнятих Совєтами. Особливою причиною до цього занепокоєння є брак толєранції Совєтів у відношенні іранських магомедан. Особливо розчаровані є всі рівнодушністю, яку виявляють північно-американські кола іранського населення під совєтським терором.
Присуд у процесі за атентат на амб. Папена проголосять 17-го червня в 16-тій год. в Анкарі.
Mадярський парлямент ухвалив по довшій дискусії проєкт закону про вивласнення всієї жидівської земельної посілости.

»Львівські вісті« 12.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Верховне Командування Німецьких Збройних Сил повідомляє:
В укріпленій смузі Севастополя у важких боях продовжувався дальше наступ. Розпучливі ворожі протинаступи були безуспішні. Підчас завзятих повітряних атак на область Севастополя затоплено бомбовими поцілами в пристані тієї твердині торговельний корабель, на 3000 рбт.
На північному відтинку східного фронту покинув ворог під напором наших відділів, що посуваються вперед, численні місцевості. На фронті Волхова відбито сильні ворожі наступи з кривавими втратами для ворога. Надбережна артилерія сухопутнього війська успішно атакувала ворожий корабельний рух у Кронштадському заливі. Стрілами запалено один підводний човен, що вийшов з Ленінграду і один супровідний човен.
У Північній Африці взято приступом в передполудневих годинах після кількаденного запеклого спротиву сильних ворожих сил форт Бор Гахайм, південну опору британської оборонної системи. Повітряні сили встрявали в наземних боях і бомбардували британські військові з'єднання та колони. В повітряних боях втратили британці 21 літак.
У східній частині Середземного моря заатакували німецькі підводні човни сильно забезпечену, призначену для Тобрука конвойну валку. Вони затопили в завзятому наступі два сильно навантажені танкери, разом 12.000 брт. Крім цього пошкоджено торпедними поцілами 4 транспортні кораблі.
На острові Мальта бомбардовано вдень і вночі британ ські летунські майдани. Німецькі та італійські ловецькі літаки знищили притому 8 британських літаків.
Останньої ночі бойові літаки влучили перед англійським південним побережжям бомбовими поцілами важкого калібру 3 торговельні кораблі середньої величини.
Фінське воєнне звідомлення
ГЕЛЬСІНКІ, 11 червня. На Карельській вузині зробив ворог на відтинку побережжя озера Ладога спробу місцевого наступу, яку вогнем нашої артилерії та піхоти здавлено у зародку. Винищено ворожі розвідні відділи, що з різних боків робили випади на наші становища. На вузині Авнус наша артилерія продовжувала успішно свій вогонь і порозганяла ворожі кольони у марші, приневолила до мовчанки батерії  та попідпалювала приміщення. У південній частині східного фронту відбулася тільки слаба вогнева діяльність. Наша протипанцирна оборона винищила кілька ворожих гнізд спротиву. Глибоко на півночі віднотовано особливо на відтинку Люги жваву діяльність розвідних відділів. В боях в повітрі в вечері 9 червня збили наші ловецькі літаки в околиці Рукаєрві, крім тих, про які вже повідомлено, ще одну машину "Геррікейн", підвищуючи отак ворожі втрати в цьому бою до загальної суми. 5 машин "Геррікейнів". Кілька налетів ворожих літаків викликало останньої ночі летунський алярм в околиці Котка. Наша протилетунська артилєрія прогнала кілька машин, що вдосвіта пробували наблизитися до Віїпурі.
Італійське воєнне звідомлення
РИМ, 11 червня. Головна Кватира Збройних Сил повідомила 10 червня:
На різних відтинках Мармаріки відбувалися теж учора завзяті бої. Ворожі, піддержувані панцирними частинами протиатаки, відбито серед дошкульних втрат для ворога, якому летунство не давало спокою, бомбардуючи його оборонні становища та обстрілюючи покладовою зброєю його постачальні колони. Італійські та німецькі винищувачі, що в переможних боях збили 17 машин типу "Кертіс", проявляли оживлену діяльність. Два наші літаки не вернулися.
Бомбові ескадри атакували летовища Мікаба та Ля Венеція. Над Мальтою англійське летунство втратило в повітряних боях з ескадрами винищувачів держав осі 5 літаків.
Англійські літаки знову скинули розривні та запальні бомби на Тарент. Три мешкальні доми завалилися. Повстали деякі пожежі, які швидко зльокалізовано та погашено. Досі начислено серед жертв 20 убитих та 74 ранених. Населення виявило зразкову поставу. Наші підводні човни, що оперують на Атлянтійському океані під командуванням фрегатного капітана Енцо Гросса, корветного капітана Люіджі Лонданезі Катані та капітан-підпоручника Марка Реведіна, затопили ворожі торговельні кораблі загальної містоти 30 тисяч тон. З цього припадає 27 тисяч тон на кораблі-цистерни.

»Львівські вісті« 10.06.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

СТОКГОЛЬМ, 9 червня. — За вісткою з американського джерела прибережну смугу 1.200 миль здовж побережжя південного Уельсу мають затемнювати. У звязку з цим додають, що австрійські кола вважають це зарядження великим засобом обережности, бо японський наступ на Сідней треба вважати тільки дошкулювальним наступом.
ВІШІ, 9 червня. — Шеф генерального штабу французької збройної сили, генерал Ревер, прибув до Казаблянки, щоб почати інспекційну подорож по Марокко.
ТОКІО, 9 червня. — Японське Інформаційне Бюро Домеї подає з фронту Квантунг: Японські війська зайняли місто Юнтангію і почали нові операції у великому стилі, щоб побороти частину 154-ої чункінської дивізії що стоїть на південь від Юнтаншу.
ТОКІО, 9 червня. — Пробившись ненадійно через Гоанго і дершись у долину Ордос, затягли японські війська новий фронт над Жовтою рікою у провінції Суюан у виутрішній Монголії. Значення цих операцій годі покищо уявити собі. Відомо тільки, що японці йдуть з трьох боків на Імнанхво, щоб розбити стаціоновану у тому місті 32-ту чункінську дивізію. Бої відбуваються вже по тому боці китайського муру.
БАНГКОК, 9 червня. — 24-го червня відбудеться в Бангкоку велетенська маніфестація, присвячена запланованій будові нової столиці Таї. Вона буде називатися Сарабурі і лежатиме 120 км на північний схід від Бангкоку. Збудують її на просторі рівно 200 кв. км Час будови столиці обрахований на 15 літ, кошти на 150 міліонів.
ГЕЛЬСІНКІ, 9 червня. — Італійський посол Чіконарді передав у суботу в супроводі військового аташе маршалові Фінляндії, Маннергаймові, інсігнії військового ордеру Савоїв. Фінська преса опублікувала також побажання румунського короля, маршала Антонеску і фельдмаршала Кватерніка маршалові Маннергаймові.
БЕРЛІН, 9 червня. — Число жертв англійського терористичного налету на відкрите німецьке місто Кельн, зросло до 306 осіб, що згинули на місці, або померли згодом з одержаних ран.
СОФІЯ, 9 червня. — Між столицею Болгарії Софією та Істамбулом відкривають в половині цього місяця знову безпосередній залізничий рух.
СТОКГОЛЬМ, 9 червня. — Згідно із повідомленням з Ню Йорку, в експльозії, яка трапилася в найбільшій американській фабриці муніції, що віддалена яких 24 км від Чікаго, 16 осіб найшло смерть, 50 інших важко поранених.
ТОКІО, 9 червня. — Японці покликали на голову центрального управління в Бірмі колишнього бірменського прем'єра Маунга. Маунг відомий із протианглійських поглядів. Два роки тому англійці арештували його, однак йому здалось втекти. 12 травня ц. р. визволили його японські війська та покликали назад до влади.
СОФІЯ, 9 червня. — "Нам зовсім байдуже, що говорять в Америці, про виповідження війни Болгарії, Румунії та Мадярщині" — так заявляє болгарський урядовий часопис "Днесь" у зв'язку з офіціяльним проголошенням війни між ЗДА та Болгарією.
ІСТАМБУЛ, 9 червня. — Анатольська інформаційна служба повідомляє, що в Багдаді відбулася зміна кабінету. Прем'єр-міністр Нурі Паша повідомив про свою димісію, одначе водночас повірено йому створення нового уряду. Ще нема ближчих відомостей про склад цього нового уряду.
Фінське воєнне звідомлення
ГЕЛЬСІНКИ, 9 червня. — Артилерія продовжувала з добрим успіхом обстріл большевицьких укріплень та приміщень на Карельській вузині. На вузині Авнус відбито спроби атак менших большевицьких відділів. Наша артилерія обстріляла одне зайняте большевиками село. Бойова діяльність на східному фронті обмежувалася до слабкого заставного вогню гармат і гранатометів та до акцій розвідних частин.