Оповідання «Salonarji» словенський автор вирішив перекласти на мови народів колишньої Австро-Угорщини, щоб таким чином підкреслити спільну пам'ять...

Щось спільного є у наших часах і часах Пінзеля: ми не маємо щастя жити в ілюзії рівноваги як у людині, так і у світі, ми не є людьми балансу та гармонії – життя у тривозі перед чимось страшним

«Він впав, як той сухий листок...» Між поколіннями листків – «холодна пауза життя». Між людськими – тепла пам’ять серця. З цього тепла й народжується сповнене жаги світла – нове життя...

“Росії майбутнього” не буде, поки вони не розквитаються із “Росією минулого”, не лиш репресивно-тоталітарною, а й загарбницько-колоніальною

Тепер тиша – моя довірена особа, хоча раніше я насолоджувалася цими прогулянками, розмовляючи з тобою по телефону. Але тебе ніде немає. Тебе більше немає... 

Сучасна Росія – це не Радянський Союз і навіть не Російська імперія. Вона Гоголю міфологізації України й «очорнення» Росії не подарує. Вона Гоголя з себе виблює

... цей метеоритний дощ звуків, ця злива голосів. Це піднесення і падіння – разом із моїм збитим диханням і спазмами в горлі.

Осінній краєвид, притишений, але примітний, в приглушених від проминання охрових, жовто-брунатних барвах пори став її уособленням та образом