А що ж чинити цьому що приблукав у якого поїджений міллю рукав шрам від меча й цвіркун у вусі?            тобто - даремно що повернувся перейшовши гори пустелі міста змарнувавши майно й літа?

«Він вибереться, він не може не вибратися, відтепер з ним усе буде добре.» Найдивніше те, що я не помилився.

...А мене вони заразили тьмяним чаром естетики курортного способу життя, неквапливості і оголеної товариськості. І води як найбільшої цінності, довкола якої все спроможне обертатися.

«Після Нобеля в мені нічого не змінилося, тільки світ змінився. Це досвід психозу, бо люди в такому стані вважають, що з ними все в порядку, а світ збожеволів».

Чи існує ще в якійсь країні подібний парадокс – щоб в одного етносу було дві мови? Бо в українців, окрім літературної мови, існує ще мова кіно, радіо й телебачення.

Пам’ятаєш, як вони запекло доводили, що нас нема і не може бути? Пам’ятаєш, як наші пісні і гімни вже/ще неіснуючої держави поперек горла їм стояли? Так-от, вони не вгадали – ми є.

Історія не залишила Лифарю нічого, крім місцевої ідентичності, що у своїх проявах так схожа на ностальгію багатьох лояльних до імперії обивателів сьогоднішнього дня.

«Ніхто не хоче бути великим мертвим письменником, батьком нації, який постфактум десь із труни про щось віщає»