Шторм світу й кілька F

Щорічний проєкт «ОАЗА» : виставка «РЕЗИЛЬЄНТНІСТЬ» із супровідною перформативною програмою у Львівському палаці мистецтв 4 квітня - 12 травня

“Біжи”, “бий”, “завмри” (flight, fight, freeze) — це три мимовільні реакції нервової системи, про які найчастіше згадують у контексті небезпечної ситуації і стресу. Кожна з них передбачає певну поведінкову модель: або втечу від загрози, або готовність до прямої конфронтації, або застигання в очікуванні. І кожну з них можна використати як шаблон соціальної дії, коли люди колективно втікають, борються чи уникають щось робити.

Сучасні психологічні дослідження додають до цих трьох базових реакцій ще три — і вони також починаються з літери “F”: flop, fawn, friend, що можна перекласти як “відключися”, “догоди”, “дружи”. Перша з них — це повна дисоціація, колапс захисних систем, непритомність. Друга вказує на уникнення конфлікту через задобрення агресора і пригнічення власних потреб. Третя ж передбачає заклик про допомогу, пошук союзників і тоді колективну відповідь на небезпеку.

Хоча це досить спокусливо — переносити ці індивідуальні реакції на дії груп людей, та все ж соціальні стосунки не варто редукувати до психологічних механізмів. Колективно люди набувають нових якостей, яких кожен і кожна з них не мають наодинці — також і виставка трьох художників є чимось більшим, аніж сума їхніх робіт. Тому відправною точкою для моїх міркувань є реакція “дружи”: саме в ній я бачу посил до співпраці і горизонтальної взаємодії, яка разом із готовністю битися була і лишається визначальною в українському опорі повномасштабному російському вторгненню.

Людина є більшою за своє тіло. Її також визначають мережива стосунків: успадкованих, збережених, віднайдених, витворених, розбудованих. Коли вона втрачає когось чи щось для себе важливе, то втрачає і частинку себе — такого чи таку, ким вона була у цих стосунках. Ці зв’язки легко уявити як невидимі нитки, які тримають людей разом. Людина носить їх зі собою, і в момент загрози вони можуть стати для неї коконом чи зброєю.

(Колись у дитинстві я була в захваті від аніме «Вольтрон — захисник всесвіту». Мабуть, це взагалі перший мультфільм, який я пам’ятаю. У ньому п’ятеро пілотів зоряних кораблів об’єднувалися у єдину структуру — легендарного робота Вольтрона, здатного протистояти Галактичній імперії. Кожен із пілотів разом зі своїм кораблем ставав сильнішим, але тільки разом вони могли протистояти злу.) Швидкість і гнучність у творенні нових плетив, здатність до самоорганізації, сила слабких зв’язків — це ті поняття, які зринають у соціальних науках, аби пояснити опір українського суспільства.

Людина — це постійне становлення. Вона здатна змінюватися, рости й за потреби адаптуватися навіть до найскладніших обставин. Але тривалий тиск і насилля руйнуть крихкі тіла і розривають нитки стосунків, позбавляючи людину здатності робити щось більше, ніж просто виживати. Все ж вона має у собі те, що тримає — як всередині (цінності і віра, плани і мрії), так і назовні (спілкування і підтримка).

Внутрішнє і зовнішнє тут не є протилежностями — вони взаємно визначаються: у співпраці увиразнюються цінності, через розмову люди запалюються спільними мріями. Без одиниці не буде цілого, але ціле теж визначає цю одиницю. Коли ламається звичний світ, саме зрощення того, що важливе — унікального для кожного і кожної, але багато в чому спільного — стає тим простором, який уможливлює індивідуальну і колективну опірність насиллю.

Опірність, стійкість, адаптивність — врешті також і резилієнтність — цими поняттями окреслюють здатність окремих людей, суспільних груп, інституцій протистояти труднощам або швидко відновлюватися після них. Звернення до цих слів акцентує на проактивних реакціях у відповідь на зовнішній тиск — лишаючи менше уваги тому, що чинить цей тиск, а також звужуючи простір для визнання крихкості і вразливості. В устах тих, хто не досвідчує тиску і насильства, резилієнтність — як і опірність, як і незламність — перетворюється на перенесення відповідальності, адже “Ти маєш бути стійким, ти все витримаєш”. Це слово для мене завжди означає ціну, яку треба платити за те, щоб відновитися.

Буття у тривалій війні вимагає від людей не стільки адаптації, скільки пошуку нових рішень, побудови нової якості. Воно потребує ресурсу, завдяки якому можна перескласти себе (Колись у дитинстві ми з батьком збирали колекцію метеликів. Я бачила, як гусінь перетворювалася на лялечку, а потім через певний час із цього панцира прорізаються крила і виникає нова істота.). Тож до тих шести швидких реакцій, із яких починала, я б хотіла додати сьому, більш утривалену: “транс-формуйся” (trans-form, щоби зберегти римування з літерою “F”). Шторм світу вкотре нагадує, що старі рішення більше не працюють і потрібна уява про те, як жити в цих обставинах, а також дії, які творитимуть нову реальність. Можливо, саме мистецтво є тим простором, в якому їх варто шукати?