Перші кроки...

(Лист з Волині).

Якось "Укр. Вістник", обговорюючи справу важкого матеріяльного становища наших інтернованих по польських концентраційних таборах, радив домагатися від польського уряду, аби їм було дозволено замешкати ті землі, що призначено для мазурської кольонізації на Волині. На це Ланцутська "Наша Зоря", не задумуючись, зараз-же дала свою відповідь, та ще й віршом:

"Як нам кольонізація Волині,

То вам бубновий туз на спині"...

Отже, залишилися при свому кориті. Як сиділи, так сидять, як терпіли, так терплять і досі. Тарнівські "референти", які ранійш досить часто навідувалися до таборів і тішили їх тим, що в когось там "під самим носом шишка", тепер цілком забули за ці осередовища нужди й горя і, як коли їх і зловлять де небудь в тіснім кутку, то на всі запитання нужденників відповідають таким "клясично-діпльоматичним": — "Як буде так, то буде сяк, а як буде сяк, то буде так!"... Після такої "мудрої" відповіди, цілком зрозуміло, що нічого більше питати — і так "задовольняються"...

Тим часом кольонізація Волині вже роспочалася. Перші кроки польського мазура досить сміливі, а поведінка його зверх нахабна... Ґазети подають відомости про кількість перших транспортів, які сягають до 30.000 чоловіка, себ-то в два рази більше всього інтернованого "Петлюрівського" війська...

І так на наших очах українська Волинь насильно робиться "польською землею".

"Через Красне-Броди проїхала на Волинь нова партія мазурських кольоністів, яка добре озброєна карабінами й скорострілами"... — подає до відома своїх читачів "Український Вістник".

"Загоровський православний монастир на Волині, якого збудовано заходами й коштами українського православного шляхтича Загорова і який ніколи не був навіть уніятським, зараз місцевими Поляками насильно обернуто в католицький костьол", — лагідно, щоб не образити своїх хлібодавців, пише "Українська Трибуна".

"В селі N... Крем. пов. на Волині, польська жандармерія заставляє селян по дві неділі дурно працювати на себе", — згадує "Вперед", говорячи про нову панщину.

Одночасно з цим польський уряд випроважає "під три віри" всіх еміґрантів з України, гонить у світ за очі навіть самих мешканців Волині і пакує до земляних льохів на Домбє всіх тих "союзників", які наважуються вийти з-за Ланцутських дротів і переступити за межу Західної Галичини до Східної, або — (не дай Боже!) — приїхати на ту саму Волинь, якої так гордо зріклася "Наша Зоря"...

Польська-ж преса, не виключаючи й "соціялістичної", в один голос кричить про прискорення кольонізації і з величезним захопленням описує її перші кроки. Ось як солоденько росписує це все краківський "Ilustrowany Kuryer Codzienny": "В найкращім закутку Волинської Землі, який призначено для заселення нашими жовнірами, в місцевости Гуків Гай, на взгіррю, з якого буйний зір очей сягає аж до Кремянецьких скель, — вибрав жовнір місце для садиби свого Начального вожда*). Дванадцята дивізія обов'язково хоче мати серед своїх садиб садибу Начальника, хоч він сам обмежив свою ділянку всього 5 морґами, що вистачає лише на сад та город... Впорядкування своєї оселі Начальник Держави доручив майорові Соломоничеві"...

І далі:

"Тепер в загороді Пілсудського здіймається в гору лише руїна фільваркового будинку та ростуть дикі бур'яни, між якими стоять декілько фруктових дерев. Але вже під осінь там стане дімочок в польському стилю — не багата резиденція, але така, якої хоче жовнір, — оточена звідусіль ланами поселенців" ...

Волинь, а передовсім Кремянецький повіт, де тепер панує найбільша нужда місцевого населення, — центр польонізації. Тут знаходиться ліцей, тут скупчуються всі сучасні єзуїти й розробляються ґрандіозні пляни знищення того всього, що дороге для місцевої людности. Звідси й походить відомий воєводський наказ про заведення в православних церквах урядової польської мови, чого не було навіть за старих уніятських часів.

Як би так Почаївська Лавра не була тепер пристановищем усяких деникинців, пермикинців та бредовців, то вона могла-б стати справжньою твердинею Духа змагаючого Волиняка. На превеликий жаль, московська білоґвардійщина по старій пам'яти посунула сюда і створила тут настільки міцне своє кодло, що хіба тільки озброєні Мазури розженуть їх, бо самі чернці нічого з ними не вдіють... Бувші полковники та ґенерали, понатягали на себе підрясники і розсілися, як у себе в дому, сподіваючись "вѣтровъ благопріятныхъ", які повійнуть на них з боку "единой и недѣлимой", коли вони зможуть скинути з себе чернечі халамиди й повернутися на свої давні місця. Тоді, як кажуть ці панове, — "Польщѣ можно будеть дать маленкую автономію, а Украинѣ и на Камчаткѣ мѣста хватить" ... Ні Революція, ні большевизм, ні боротьба за Українську Державність, ні навіть самий факт істнування молодої Польської Держави — нічого не кажуть їм. Дивно, як тільки могли так добре зберегтися вихованці Дубровина та Глинки Янчевського на цім нещаснім закутку української землі та ще й під польською опікою?!...

З болем в серці приходиться мовчати на ті всі випади, які робить тепер польська шовіністична преса по адресі Богові духом винних чернців Почаївської Лаври, хоч знаємо добре, що не моральний бік справи цікавить польських писак, а матеріяльні добра святої гори звертають на себе їх увагу і вже можна догадатися, що Лавру чекає доля Загоровського монастиря. І коли-б так сталося, то вже не наша буде в тім вина, а вина тих, що своїм ганебним поводженням ведуть до цього. Ряд статей на сторінках вшехпольської преси свідчить, що на Лавру вже готується замах, а поки-що йде підготовча робота. І недаремно-ж "Kuryer Lwowski" починає писати — "Co słychać w monastyrze Poczajowskim?..." Не даремне росповсюджуються краківським "Kuryer-ом Codzienny-м" такі відомости, як от:

"Відомий монастир Почаївський, на Волині, (до війни на самому австрійсько-російському кордоні), голосний яко розсадник з ненависти до католицизму і до Польщі, — зараз перейшов під владу Річи Посполитої Польської.

"Монастир цей являється одною з найкращих пам'яток пізнього ренесансу польської архитектури. Збудований на високій горі, стремить до неба своїми позолоченими банями, пристань, до якої хвилями пливуть волинські збіжжа ланів ситих.

"З церквою сполучається монастир, з будинками прочан, чернців, яких свого часу найбільшим опікуном був сам цар, а керманичем — орґанізатор чорної сотні Пуришкевич. З їх кола вийшов славний Распутін, утіха Сазонова й радість петербурського двору.

"І от постаті чернців:

"Одні довгі, сухорляві, другі товсті й присадкуваті, з обвислими животами. Блідолиці, анемічні послушники і потворно ростовстілі "старці". Годі знайти тут духовно-фізичну міцну постать!

"Духовний рівень чернців взагалі нижчий нижчого. Ніщо їх не цікавить, нічого не роблять, хіба що працюють трохи на полі. Колись було їх 500, тепер число їх доходить до 100. Серед них богато бувших російських офіцерів, людей розумово обмежених і духово низьких.

"Тепер Почаївський Монастир — то держава без підданих. Загинув опікун Лаври, цар, а озброєні ватаги всяких армій перетрубили монастирські магазини, й розвіяли по вітру багату чернечу скарбницю. Пустка й руїна світить в правому крилі монастирського копусу, де колись містилася друкарня гадючої і полякожерної ґазети "Почаевскій Листокъ". Тільки десь ще по найскритніших закутках, блукають хитрі тіни архиепископа Антонія та архимандрита Виталія, двох духовних вождів войовничого православія.

"Так, давня "святість" гине, але чи зосталися вірні?

"На таке питання вирік з гнівом один "старець" таку сентенцію;

— Такіе верные, это невѣрные!...

"І скаржаться люто й сердито на страшний моральний упадок населення, що сталося наслідком війни, а самі стоять не далеко вище того населення.

"В часи большевицького наїзду, почаївські вірні ще й самі допомогали грабувати монастир, арештовували чернців і, взагалі, постаралися виявити себе як найкраще для червоних гостів.

"Тепер почаївські відпусти приваблюють трохи сільських баб та жебраків, для яких то є єдина в сучаснім життю розвага — але не те, що було колись....

"На майбутнє муситимуть "святі отці" міцніше попідтягати пояси на своїх милих животах і взятися за працю, бо величезні ix добра незабаром перейдуть на користь Польської Держави, — теж декількосот десятин землі, залишиться тільки один город в обгорожі монастирського муру (видержавленого минулого року за 4 і пів міліона марок!).

"Тимчасом живеться їм ще не зле. Вистачає, — як кажуть втаємничені, — на вино, мед і женщин.

"На питання, яка мета їхнього чернечого життя, відповіли нам: власне спасіння. Ці лагідні отці з обуренням відкидають думку про спасіння инших людей, намагаючись захопити для себе місце в "царстві небеснім".

"Свій нанажерливий шлунок задовольняють так, як може тільки задовольняти найвибагливійщий сибарит і вся їх сучасна монастирська політика скерована в бік одної наживи. І не маючи нових доходів, святі отці, з піною біля вуст нападають не тільки на своіх вірних, називаючи їх "невірними", але й ведуть злочинну аґітацію проти істнуючого державного устрію"...

Треба сказати правду, що автор цього має рацію. Инша річ, що на монастирських землях сядуть Мазури, але факт безпутного життя чернців Почаївської Лаври остільки очевидний, що можна сказати вже й зараз, що могутня твердиня волинського духу падає і "старці" доживають останні дні своєї слави.

В той час, як нарід, сільське духовенство і навіть єпископ, змагаються за питомість своїх споконвічних звичаїв і віри, маючи за зброю свою рідну мову, почаївські черці вперто тримаються "волі московського патріярха" і продають рештки монастирської землі за 4 з половиною міліонів марок Польській Державі. — Чи можуть вони після цього чесно протестувати, або говорити щось проти того, що в твердині православія запанує латинство?...

"Ті, що сіють вітер, бурю пожинають"... Почаївські черці також сіяли вітер і з вітром розвіються по світу... Всьому є свій кінець. Є кінець і безмежному терпінню Волиняків, який, здається, вже недалеко... Факт упадку Почаївської Лаври мусить де-чому навчити і тих, що зараз сприяють цьому... Треба знати, що не все певне те, що робиться одним насильством та крутійством...

Можна на монастирських землях посадити якусь тисячу Мазурів і виділити ще 5 морґів для садиби начальника, можна розігнати чернців, бо вони цього варті, але неможливо із споконвічної твердині православія створити католицький "кляштор", бо проти цього буде сама природа волинська, та сама природа, яка в минулому створила свого вогненного стовпа на горі Почаївській, відблиск якого ще досі світиться в душах волинських народніх мас, а вони нової наруги не стерплять...

А поки-що, польський Мазур робить свої перші кроки...

*) Всі підкреслення "Kurуerа". — К. Л.

1921 р., 15. серпня, м. Збараж

[Воля, 17.09.1921]