Відхід Орбана з владного Олімпу все ще не означає, що в Брюсселі або в Києві можуть полегшено зітхнути. У Рада ЄУ того й дивись, хтось примірить на себе орбанівську машкару.
У неділю, 12 квітня, коли православний світ святкував Великдень, Європа, яка у своїй основній масі відзначила Воскресіння Христа тижнем раніше, пильно слідкувала за подіями у відносно невеликій і, здавалося б, не надто значній Угорщині. Бо саме в цій країні того дня – ні багато, ні мало – творилася історія: угорці на парламентських виборах обирали подальший шлях не лише своєї країни, а можливо цілого західного світу. Спробую далі пояснити цю тезу.
Отже, як ми нині вже знаємо, Угорщина зробила свій вибір не користь нового, сподіваємося, кращого, світлішого, відмовившись від старого, корумпованого, темного, деспотичного. Після 16 років правління Віктора Орбана та його партії Fidesz угорці твердо вирішили – досить! Мобілізувавшись, мов на справжню війну, продемонструвавши рекордну електоральну фреквенцію, вони зуміли повернути собі народний контроль над країною. Який здавався вже давно й безповоротно втраченим. Багато хто був переконаним, що мафіозна держава, яку будував Орбан і його посіпаки, ніколи вже не відпустять владне кермо, адже це означало б для них не просто втрату уряду, а втрату всього.
Здавалося, що Орбан, може собі дозволити все що завгодно, будь-яке шахрайство на виборах, оскільки має двох таких потужних захисників: одного – в Кремлі, другого в Білому домі. А в самому Будапешті відкрито працювали на його виборчу кампанію путінські політтехнологи, які не цураються найбрудніших методів електоральної боротьби. Але це не допомогло угорському недодиктатору.
Перемога опозиційної «Тиси» на чолі з, принаймні на словах, ліберальним Петером Мадяром поклала, за словами знаної американської історикині, письменниці й публіцистки Енн Епплбаум, край «епосі, в якій Угорщина була російською маріонеткою в Європі», коли країна блокувала європейські санкції, накладені на Росію, та європейську допомогу, призначену для України. «І, можливо, не менш важливо, що покладено край ідеї неминучості, згідно з якою, якщо ультраправі переможуть, вони контролюватимуть політику до кінця часів. Це показує, що режим, який контролює все – державу, законодавчу владу, ЗМІ, – може програти, а його місце займуть люди, які хочуть жити в іншій, кращій країні», – наголосила пані Епплбаум, коментуючи результати угорських виборів.
У цьому контексті дуже символічно, що двома головними гаслами цих виборів були: «Європа!» і «Росіяни, додому!». Останнє в оригіналі звучить, як Ruszkik haza! – це знане гасло угорської революції 1956 року, яку Москва втопила в крові. Причому не вперше, ще 1948 року угорську революцію придушував російський експедиційний корпус генерал-фельдмаршала Івана Паскевича. Здавалося б, що після цих російських «заштриків» угорці мали б раз і назавжди сформувати свій стійкий імунітет до Москви. Але чомусь – ні, раз-по-раз доводиться їм нагадувати про ці історії з їхньої минувшини.
Вже перші результати вибрів в Угорщині, які в неділю ввечері почало оголошувати Національне виборче бюро, не залишали жодних сумнівів: Орбан з тріском програв, Мадяр феєрично переміг. Орбан мусив публічно визнати свою поразку. Шансів хитрувати, маніпулювати, викручуватися не залишилося жодних. А такі плани в орбанівців точно були.
Для нас, українців, радість не менше, ніж для угорців: прибрано зі шляху головного українофоба Європейської Унії, який намагався підрізати під корінь чи не кожну українську ініціативу Брюсселя. Також і в самому Брюсселі це момент довгоочікуваного тріумфу – кінець епохи, в якій Орбан був головним саботажником європейської єдності та улюбленцем диктатора Путіна та євроскептика Трампа.
«Для європейських інституцій, які у самій Угорщині довгий час до цього не мали права голосу, – це сигнал повернення довіри до них. Угорщина повернулася на свій європейський шлях», – написала у соцмережі Х президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, причому угорською мовою.
Передача влади в Будапешті відбувається у надзвичайно складний і визначальний для Європейської Унії час. Триває російсько-українська війна і Європі треба посилити військову допомогу Україні, щоб допомогти остаточно знищити наступальний потенціал аґресора. Триває конфлікт у Перській затоці і Європі треба вирішити питання своєї участі в ньому, проблему розблокування Ормузької протоки і вирішення енергетичної кризи з цим пов’язаної. Унія повинна зараз, як ніколи, продемонструвати свою єдність, щоб ухвалити чергові антиросійські санкції, затвердити бюджет, проголосувати інші важливі рішення, які потребують одностайності.
Але відхід Орбана з владного Олімпу все ще не означає, що в Брюсселі або в Києві можуть полегшено зітхнути й остаточно розпружитися. У Європейській Рада, де зустрічаються всі 27 лідерів, того й дивись, хтось примірить на себе орбанівську машкару.
Першим у списку кандидатів на «Орбана 2.0» ми, звісно ж бачимо словацького прем’єра Роберта Фіцо. Він, зрештою ніколи й не приховував ні своєї (хай і не такої великої, як в Орбана) українофобії, ні прихильності до Росії, ні євроскептицизму. «Я зацікавлений бути конструктивним гравцем у Європейській Унії, але не за рахунок Словацької Республіки», – так хитро Фіцо окреслив поле для своєї саботажної гри. А минулого місяця Фіцо без жодних евфемізмів пригрозив, що може накласти вето на транш у розмірі 90 мільярдів євро для Києва замість Орбана, якщо той програє вибори.
Другим кандидатом на нешановану посаду «Орбан 2.0» є 71-річний мільярдер-популіст, чинний прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш, який вже давно звинувачується в корупції. Не дарма його називають «чеським Трампом». Саме Бабіш, Фіцо й Орбан наполягли, що їхні країни жодним чином не долучаться до виплати України 90-мільярдного кредиту. І решта країн-членів погодилися на це. То, здавалося б, чому вони й досі намагаються пхати патики в колеса, гроші ж не їхні? Та отака натура. Чи інтерес?
Йдемо далі в бік Болгарії. Румен Радев – колишній помірковано проросійський президент Болгарії пішов у відставку в січні, щоб заснувати нову партію та балотуватися на парламентських виборах у неділю. І нині він має досить реальні шанси на перемогу, а з нею – на прем’єрство. І ця перемога може перетворитися на проблему для України та її європейських союзників. У 2025 році Радев заявляв, що Україна «приречена» у своїй війні проти Росії, і стверджував, що збільшення військової допомоги ЄУ або «надання більшої кількості зброї» Києву не є правильною відповіддю. Він також звинувачував європейських лідерів у заохоченні контрнаступу Києва, заявивши, що це призвело до «сотень тисяч жертв» в Україні. Радев належить до тих європейських політиків, які переконані, що лише територіальні поступки України можуть покласти край війні.
Чи це повний список? Відносно. Дехто вписує до нього ще й милу нам італійську прем’єрку Джорджу Мелоні. Так, нині вона консеквентно виступає з чітких проукраїнських позицій. Але пригадаймо, як вона повелася під час вирішення питання про заморожені російські активи. А коли Орбан блокував рішення ЄУ щодо 90 мільярдів для України, саме вона єдина вирішила не критикувати угорського колегу, а заявила, що розуміє позицію Орбана.
Всі ці проблеми не набирали б такої гостроти, якби ще 22 роки тому, під так званого Big Bang-розширення чинні на той момент країни члени Євроунії подумали, що може таки варто змінити систему ухвалення рішень. Відмовитися від консенсусної системи. Адже до ЄУ долучалися тоді 10 нових країн: Кіпр, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина та Словенія. Тобто, кількість країн-членів одразу зросла з 15 до 25, а населення Євроунії збільшувалося приблизно на 75 мільйонів людей.
Тоді лунали голоси глузду, що варто одностайність залишити для якихось особливих (бажано суто церемоніальних питань), а для робочих моментів запровадити рішення, де потрібно – простою, а де потрібно – кваліфікованою більшістю. Уявляєте собі, скільки б проблем знялося, якби 15 чинних на той момент країн-членів так і вирішили? Але, на жаль…
Щойно тепер в Брюсселі спохватилися. Президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн, не гаючи часу, зразу ж після поразки Орбана запропонувала зміни до правил голосування в ЄУ, щоб уникнути майбутніх проблем. Утім, чи вдасться тепер виправити ситуацію – не відомо. Важко собі уявити, що якась країна, яка за умов консенсусної системи ухвалювання рішень здатна зробити себе «товстою рибою», відмовиться від такої можливості. Навіть усвідомлюючи, що відсутність реформ може спричинити параліч всієї Унії в найгостріший історичний момент її існування.
