дописи

»Вістник СВУ« 19.08.1917 Єврейські соціялїсти про українське питаннє.

Резолюція бюро Окружного південно-західнього Комітету Євр. соц.-дем. роб. партії, прийнята на засїданню бюро 12 липня (н. ст.) с. р. і на загальних зборах київської орґанїзації тогож дня, така, як подає Роб. Газ.:
Виходячи з погляду, що всї нації Росії мають безумовне право на полїтичне й культурне самовизначеннє, Окружний Комітет вітає тривале змаганнє українського народу до самоорґанїзації на автономно-демократичннх основах.
Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республикансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенню до України домаганнє національно-територіяльної автономії сеї округи в етноґрафічних межах, в такім розумінню, що ґеоґрафічно ся автономія має обіймати одностайну територію, в якій більшість населення становлять члени української нації.
При сїм у виборах до центральної установи представників України (сойм) мав брати участь усе населеннє України, без ріжницї національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без ріжниць полу й пропорціональні.
Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Українї (Руських, Євреїв, Поляків і ин.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загально-державного парляменту, Українського Сойму й орґанів місцевого самоурядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві орґани національного самоурядування окружні, всеукраїнські орґани й загально-російські — на персональних основах (представничий і виконавчий).
Головні основи територіяльно-політичної автономії України, національно-полїтичиої автономії національних меншостей, межі компетенції автономних орґанів і публичні права мов тих націй в усїх державних, окружних і місцевих орґанах — установляють ся за згодою всїх живучих на Українї націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загально-державне законодавство.
Будучи переконаним про необхідність повної згоди між тимчасовим урядом і орґанами, які в особі Центральної Ради й Ґенерального Секретаріяту утворила українська нація, а рівнож з иншими націями, які живуть на Українї, Окружний Комітет уважає за необхідне, щоб:
1. тимчасовий уряд признав Українську Центральну Раду й Ґенеральний Секретаріят — автономними центральними орґанами української нації яко такої.
2. Українська Рада враз з представниками національних меншостей підготовила працю над орґанїзацією територіяльно-автономного ладу на Українї, а для сього треба:
а) як найшвидше скликати територіальний зїзд України на підставі загального, рівного, безпосереднього, тайного, без ріжниць полу й пропорціонального виборчого права;
б) негайно утворити у Київі комітет з представників тимчасового уряду, ради роб. деп., ради салд. деп., ґубернського й військового вик. комітетів, громадських орґанїзацій усїх полїтичних партій і національних орґанїзацій (українських, руських, польських, єврейських) для згоди в міжнаціональних справах на Українї і установлення часу та способу скликання територіяльного з'їзду.
3. щоб при тимчасовім урядї була утворена рада для національних питань з рівної скількости представників усїх націй Росії; ся рада має стежити за всїма вчинками уряду, які відносять ся до тих націй;
4. щоб були відраховані в розпорядимість повстаючих національно-автономних орґанів окремих націй з загальнодержавних і місцевих засобів визначені суми для залагодження потреб даної нації.
Рівночасно Окружний Комітет уважає, що найкращою ґарантією інтересів національних меншостей на Україні — буде як найшвидше утвореннє сими меншостями своїх національно-автономних установ, як місцевих комун і окружних і всеросійських орґанів, які-б їх обєднювали. За сю працю треба взяти ся негайно.

»Дїло« 19.08.1917 Нові книжки і виданя.

В. Левинський : "Царская Россія и украинскій вопросъ". Женева, 1917, ст. VII + 104 + (4), цїна 1 фр. 50 сант.
Брошура В. Левинського має інформаційний характер і написана з цїлю, як се зазначає сам автор у передмові, "прийти на поміч бажаням богатьох російських соціялїстів, котрі часто-густо всї недостачі (?) у відносинах великоруського громадянства до українства поясняли виключно незнайомістю його з українським питанєм". Очевидно що се лиш викрут панів Росіян, котрі досї нїчого не хотїли знати про нас, бо маловажили нас як "quantite negligeаble". І з сього погляду всї стараня В. Левинського просвітити темних російських товаришів, розумієть ся, не осягнули би цїли. Кілько то вже було написано Українцями брошур про український рух, виходить навіть спеціяльна часопись "Украинская Жизнь"; одначе все надаремно — мимо всього панове Росіяни, від есдеків почавши, а скінчивши на лїбералах, закривали ся незнайомістю. Дїєть ся тут так само, як з нашими спробами просвітити австрійських полїтиків. Мимо цїлої повени меморіялів, брошур, книжок і ґазет всякі "міродатні чинники" від урядовця мінїстерства до "сaмoгo" товариша Адлєра чомусь завсїди непоінформовані, або поінформовані цїлком на відворіт.
Але не зважаючи на се, мусимо писати й ширити лїтературу про свою справу, хоч-би нераз головним споживачем її було таки само наше громадянство; все ж може хтось просвітить ся, або бодай не закине, що не може звідки поінформувати ся. Тепер, коли український рух так могучо пішов вперед на російській Українї, що з ним мимоволї мусять числити ся всї Росіяни, брошура В. Левинського готова сповнити покладані на неї автором надїї і в добрий час, бо брошура незла і її можна сміло поручити задля сього.
Складається вона з шести роздїлїв: 1) Історична боротьба Росії й Польщи за панованє над Україною; 2) Українська народність в рамцях російської державности; 3) "Довершенє дїла" великого князя Івана Калити; 4) Великоруське громадянство й українська справа; 5) Вплив російської державности на українську національну думку і 6) Закінченє, в котрім автор розправляєть ся з всїми дотеперішними орієнтаціями Українцїв.
З огляду на свіжість матеріялу брошура В. Левинського може бути добрим доповненєм до своїх попередниць. Деякі роздїли, спеціяльно 4-ий і 5-ий не без користи прочитає й кождий український читач. Дуже цїкаві ті сторінки, де автор цитує погляди Лєнїна на українську справу, котрий дуже енерґічно виступає проти душителїв України, або енерґічнї слова Винниченка з приводу словутньої балаканки російських радикалів ріжної масти про "непотрібність" національного питаня (ст. 55—59). На жаль, через брак місця годї їх нам тут навести.
Написана брошура горячо, але безпретенсіонально й зі знанєм річи. Зауважили ми тільки дві помилки: В. Левинський помішав старого критика і публїциста 70 рр. А Мілюкова, з котрим полємізував Драгоманів, з теперішним провідником кадетів істориком П. Мілюковим (пор. ст. 49); невірне також твердженє, немов би то статя Драгоманова "Пропащий час" написана перед смертю (ст. 86) — аджеж Драгоманів хотїв її умістити в "Громадї" і вже був видрукував, але не пустив в світ.
Вол. Дорошенко

»Дїло« 18.08.1917 Представники національностий в Українській Центральній Радї й Укр. Ґенер. Секретарїятї.

Відень, 14. серпня 1917.
"Новое Время" з 21. липня доносить:
Угода з Тимчасовим Правительством в тій формі, в якій вона була принята представниками Ради й трьома мінїстрами на дводневних переговорах, зустрілась з опозицією значної части Ради й була принята тільки незначною більшістю голосів; богато членів Ради здержалось від голосованя. Представники не-українських суспільних орґанїзацій, які брали участь в нарадах, домагали ся від представників Ради, щоби ті дали не Українцям половину місць в Радї. Їх піддержував Церетелї. Але представники Ради дали зрозуміти, що на такій основі угода з правительством немислима, й Церетелї відказав ся від домаганя половини місць. Подаючи до відома Українї про довершену угоду з правительством, Грушевський вчора на засїданю Ради заявив, що ся угода являєть ся найлїпшою нагородою за всї нанесені труди. Рада привитала перших українських мінїстрів й устроїла шумну овацію провідникам українського руху: Грушевському, Винниченкови й Петлюрї.
"Русское Слово" з 22. липня доносить: Як ми вже писали, після відїзду з Київа мінїстрів І. Г. Церетелї й М. І. Терещенка покликано до житя осібну комісію, цїлю якої є конкретне виясненє форм угоди, яку з мінїстрами намічено тільки в загальних лїнїях. Нинї робота комісії доходить до кінця. Кардинальне питанє про процентове відношенє не-українського представництва в будучім краєвім орґанї рішене: Не-Українцям віддано 30% місць. Так отже в Комітетї Центральної Ради із 57 місць не-Українцї дістають 17 місць. В Ґенеральнім Секретаріятї не-Українцї дістають на 12 місць — для себе 4. При тім вони мають дістати мінїстерства торговлї й промислу, виживленя, мінїстерство юстиції й почт, але під умовою, що заступниками їх мають бути українські дїячі.
Поки-що рішено, заки з'їдуть ся на наради орґанїзації й партії, доповнити склад Комітету Центральної Ради представниками отсих орґанїзацій: від виконавчого комітету — 1, від с. д. меншевиків — 2, від с. р. — 2, від большевиків — 1, від К. д. — 1, від польських соціялїстів — 1, від "Бунду"— 1, від жидівських соціялїстів — 1. від сіонїстів — 1, від "Поалєй Ціон" — 1, від жидівської ґрупи "Объединіе" — 1.

»Дїло« 17.08.1917 Уродини цїсаря Карла.

Львів, 16 серпня 1917
Завтра, коли се число буде в руках наших читачів, обходить цїсар Карло свої уродини — перші від хвилї вступленя на престол сеї монархії.
Чого в сей день можна — поза самозромілими, чисто людськими бажанями здоровля і віку — побажати новому держителеви престола старої держави?
Зміст бажань диктують нашому громадянинови самі відносини.
Ми глядимо на все те, що кождого дня дїєть ся в сїй державі з нашим народом на його рідній, прадїдній землї, — що дїєть ся з його мовою, з його національними правами. Глядимо на сю "нашу не-свою" землю, стежимо за плянами, які що до полїтичної й національної будучности сeї землї мріють ся в замислах історичного недруга нашого — тай із здавленим болем і негодованєм грудий видираєть ся нам могуча жадоба:
Визволити себе і свою землю! Зажити свобідним національним житєм у своїй країнї!
Коли отже цїсареви Карлови український громадянин Східної Галичини має що бажати в днї уродин, то пoчуванє се висловлюєть ся в бажаню, щоб молодий цїсар знайшов у собі міць і рішучість, аби покласти край дотеперішним відносинам у нашій країнї тай щоб від володїня цїсаря Карла датувала ся епоха Нової Австрії — держави вільних народів.
Нехай подув свободи дихне в замертвілу під польським самовладством українську Східну Галичину! Нехай український коронний край знайде місце в сїмї всїх наших національних країв коронних!
Таке найщирійше бажанє мілїонів українських горожан Австрії в днї свята цїсарських уродин.

»Дїло« 16.08.1917 Автокефалїя української церкви.

Домаганє українського духовенства.
Православний священик Українець о. Coколовський помістив у "Новій Радї" з 2. липня ось яку статю під наг. "Видатний ювилей":
В 1915 роцї Київська Духовна Академія і Братський монастир мали справляти свій трьохсотлїтний ювилей. Алеж через війну те свято відкладено до красшого часу.
Здаєть ся, що такий час тепер приспів: Україна вертає собі історичні права на свою національну волю, а тут і академії, до річи згадати, що і вона триста років назад, разом з Братським монастирем, народилась як раз для боротьби за самостійність української народности та її віри.
І після ще довго-довго доля сеї школи й Братства тїсно єднались з дїяльністю славних борцїв за вільну Україну.
Ось перед нашими очима встає гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний: зо всїм війском запорожським записуєть ся він в братчики; на папері його імя, а в Братстві його душа: він щирий титан монастира, він будує тут пeршy деревляну церкву (1620 р.). А як польський король Жигмунд III привернув у латинську віру мало не всїх наших архиєреїв, Сагайдачний благає подорожного Єрусалимського патріярха Феофана поставити православних епископів для нашого краю. І ось пізно в ночи козаки обступають Братський монастир для охорони, а патріярх тихенько ставить нам архиєреїв. Не дарма ж і прах сего великого чоловіка — гетьмама Сагайдачного і досї покоїть ся на цвинтарі Братського монастиря, а в ризницї є подарований від нього хрест із срібла з написом.
Потім славний гетьман Богдан Хмельницький, дарує Братству землї (1651 р.), "бо в сїм монастирі, щодекно за нас і за все війско запорожське віддасть ся хвала Божа".
А хтож се поставив теперішну камяну церкву й старий корпус для Академії? Та той же сїромаха, котрого імя стало страшним, кого по всїх соборах проклинали як зрадника і бунтаря, то б то гетьман Іван Мазепа (1693 р.), — "строїтель і благодїтель святої обителї сея..."
Отже, коли висша духовна школа — Академія, монастирське Братство й український нарід так звязані в своїй долї, то чогож досї "своя своїх не пізнають", чого Академія, Братство з монастирем не простягнуть руку народови для спільної роботи?
Щож вони тепер можуть зробити? А ось що:
1. Треба зєднати свято трьохсотлїття Академії і Братського монастиря з відродженєм України.
2. Вчена колєґія професорів Академії повинна взяти вирішеня питаня про автокефалію українскої церкви, про українізацію духовних шкіл і наук, орґанїзацію всеукраїнського церковного з’їзду, — словом принципіяльне кермуваннє перебудовою нашої церкви.
3. Поруч з тим треба орґанїзувати духовно студенську українську спілку, котра буде вести такі самі гуртуваня по всїх духовних школах краю.
4. Богоявленське Братство повинно відкрити по всїй Україні свої віддїли, справляти, друкувати й розсилати народні книжки і листки для полїтичної, національної й релїґійно моральної просвіти народа, учиняти збираня гроший в національний фонд, правити практичною дїяльністю духовенства.
5. Братський монастир, куди широку приходять маси прочан, мусить справляти всенародні богомоленя, хрестні ходи, церковні промови і роздачу народу книжок і листків.
6. Четверту школу прапорщиків, що тепер займає помешканя Академії, укомплєктувати самими тільки Українцями.
Священик К. Соколовський.

»Дїло« 14.08.1917 Ще про завданє учительства і економічну роботу.

Львів, 13. серпня 1917
З кінцем липня і з початком серпня с. р. принесло "Дїло" дві надіслані статї про завданє учительства і економічну роботу, які з двох противних точок розглядали сї справи. Нинї містимо ще одну надіслану нам до сеї теми статю і на нїй дискусію замикаємо.
Пише нам автор, котрого статя перша була викликала дискусію: Дискусія є добра й конечна річ, але лише тодї, коли вона річева, коли на арґументи даєть ся дїйсні контрарґументи, коли вона не виглядає на боротьбу з вітраками. Бо годї договорити ся з тими людьми, які поминають дані закиди, а творять собі инші, не істнуючі у противника, а відтак їх з тріюмфом збивають.
Щось таке є в статї поміщеній в "Дїлї" ч. 183, яка є відповідю на мою статю в "Дїлї" ч. 175. Замість держати ся моїх уваг і їх оспорювати автор "відповіди" говорить про ріжні річи, яких я цїлком не торкав ся. При чім тут н. пр. справа якоїсь спілки, скрита боротьба між якимись провідниками і тим подібні лєґенди, то Бог святий знає! Автор кружляє коло моїх уваг та неначе боїть ся їх доторкнути ся, а коли до них зближить ся, то переверне їх на свій лад і тодї з ними гей вітраками воює.
І так автор дає поученє, щоби позбути ся пороків та твopити народне добро. Тимчасом моя статя була чисто засаднича, оперта на обсервації моїй власній та инших людий — обсервації громадського житя в ріжних місцевостях. А головний зміст статї був такий: педаґоґи повинні пильнувати головно своїх обовязків і не анґажувати ся в економічній роботї (мій oпoнент перекручує слово "анґажувати ся" на "брати ся" мабуть тому, що не хоче розуміти ріжницї між тими словами!], а дальше щоби не збирати посад по ріжних економічних інституціях в одних руках, а допустити як найбільше людий до їх управи. Се ті два непростимі гріхи.
Що ж мій опонент на се? А каже, що то лише зависть подиктувала менї висше згадану статю, зависть, що, мовляв, X. на купецтві визнаєть ся а я нї, — ну і як можна догадати ся, зависть, що X. заробляє а я нї. Нї, добродїю! Не о купецтво і не о зарібки менї ходить! Як би менї о се ходило, то я не лише що був би взяв пропоновані менї посади, але був би й сам вистарав ся о них. Але я волю пристати на скромній платнї й скромно жити без побічних платних занять, а зате сповняти свої обовязки по можности совісно (очевидно в моїм розуміню), а вільний час посвятити не урядовій роботї а конечній, до якої люди не беруть ся, бо вона неплатна, зате вимагає доволї часу а то й видатків, а приносить, поминувши моє моральне вдоволенє, неласкаве око ворогів та неприємности. А як лишить ся вільний час, то може би прочитати якусь книжку, щоби не цїлком відстати від житя на полї штуки й науки! Але опонент є иншої гадки. На нїби мою увагу, що педаґоґ, віддавши ся економічній роботї, не має часу приготовити ся до школи, зауважує автор": "хоча він цїлими роками приготовляв ся". Отже хто відбув унїверситетські студії, в часї яких учив ся або й нї, повинен книжки винести на під і більше нїчого не вчити ся й не читати. А в наслїдках: учити історії української лїтератури лише "до Шевченка", всесвітної історії н. пр. до битви під Седаном, чи як там і т. д. А що в новійших часах стало ся, що кождий рік а то й день приносить, то для cегo педаґоґа найновішого типу має бути terra ignota. Аж тод] буде рай в українських школах! Цїкавий я, чому то правники, навіть старі, адвокати, радники студїюють новелї законів, носять ся з кодексами, коментарями! Та ж вони також того вчили ся і поздавали ріжні іспити та з практики знають богато. Може би дали сему спокій?
Коли я зауважив, що економістів квалїфікує сприт, помисловість, то автор "відповіди" заключає, що по моїй гадцї учитель має бути нездарний і непомисловий. Нї, добродїю! але сприт і помисловість в науковій чи педаґоґічній працї є трохи инші як при торговлї масла чи чого там.
Для мого опонента не істнує мабуть нїяка инша робота, як лиш економічна. Коли я радив педаґоґам до економічної роботи не анґажувати ся (а не — брати ся!), то опонент кличе: вже такі були, які радили, щоби кождий пильнував лиш своїх станових обовязків. Так неначе би поза економічною роботою не було роботи педаґоґічної, орґанїзаційної, просвітної! Тут поле педаґоґам до попису! А економічну роботу лишім радше духовенству, яке силою факту є в таке житє впрягнене. А дальше! Чому-ж урядники правники не беруть ся до економічної роботи, яким вона близша? Чому від них ceгo не вимагаєть ся, лиш від учителїв? Або чому не постарати ся о людий, які є без занятя і радо взяли би ся до такої роботи? З кінцї треба погодити ся з тим, що ми мусимо собі виховувати економістів фаховцїв, лиш треба хотїти таких виховувати, а дальше коли вони є, то хотїти їх приняти, а не обвантажувати одиниць ріжним крамом, з яким вони не можуть собі дати ради. І на се я бив у свої статї: допустіть людий до роботи, не дусїть житя в кількох руках, але дайте йому най розвинеть ся! Дальше каже автор, що рухливий педаґоґ і своє зробить на друге час найде. Так є лиш в теорії. Бо ті педаґоґи показують свою рухливість головно в економічних справах, де ся рухливість має більше приміненє як у педаґоґічній роботї. І здаєть ся надмірна рухливість каже декому легковажити своє занятє, а брати ся до иншого. Що так є — се не моя вина Facia loguntur, а факти є чимсь сильнїйшим від плаваня мого опонента по воздусїх. І коли автор хоче порівнати педаґоґа з господарем, то до своїх слів: добрий господар своє поле обробить і другому поможе — нехай додасть: добрий педаґоґ сповнить свої шкільні обовязки та возьметь ся ще до веденя ріжних курсів опіки над молодїжю, просвітної роботи і т. д. В противнім разї, як автор хоче порівнати доброго господаря з педаґоґом економістом, то так мусить сказати: добрий господар і своє поле обробить і сусїдови поставить хату, або зробить чоботи. А чи се правда?!
Автор оминає мої уваги та їх навіть не стараєть ся опрокидувати. Бо що-ж може на се сказати, що на економічних зборах педаґоґи (а було їх більше як 4) брали живійшу участь в дискусії, як на фахових зборах УПТ! Адже ж прецїнь ми цілком не стоїмо світло на педаґоґічнім полї: педаґоґічна лїтература майже нїяка, підручники здебільш переклади, до роботи УПУ н. пp. у Львові окрім 2—3 людий инші педаґоґи не беруть ся і т. д. А добрий майстер не покине свого ремесла, як має роботу, щоби віддати ся другому, лише кепський!
Ще зверну увагу на мої слова: педаґоґам не анґажувати ся в економічній роботї. Сюди не може підходити видїловство філії чи кружка С, Г. або поїздка на село в цїли основаня кружка С. Г., чи виголошеня реферату про причинки і т. д. Я мав головно на гадцї роботу по торговельно-промислових спілках, які вимагають богато часу й сили. А на конець запит до автора відповіди: коли педаґоґи мають віддавати ся економічній роботї, то хто буде працювати над нашою молодїжю в школї і поза школою? Хто навчить мови, лїтератури, історії? Хто заопікуєть ся виховавчими інституціями? Або пpoсвітною роботою, до якої беруть ся часто люди, що дають населеню замість зерна полову. Тут би попрацювати педаґоґам! А сотворенє педаґоґічної лїтератури до кого має належати? Чи може звернемо ся з тим до правників, або медиків?...
На зазив автора: покиньмо поганий гріх зависти, скажемо: у нас того гріха нема, а за те другим порадимо: покиньте поганий гріх користолюбія! Україна буде велика й богата, як ми будемо більше принципіяльні і совісні в виповнюваню своїх обовязків.

»Вістник СВУ« 12.08.1917 В справі обєднання революційних сил на Українї.

В попереднім числї "Вістника" подали ми інформації про заходи до обєднання у Київі російських орґанїзацій з українськими. Ся справа перед приїздом до Київа мінїстрів Терещенка, Керенського й Церетелї йшла туго. Як вона тепер, по угодї, стоїть, не маємо ще певних відомостей. Але для історії сеї дуже важної справи подаємо тут ряд цїкавих голосів.
На засїданню Центральної Української Ради з дня 10 липня обговорювало ся питаннє про комісію для порозуміння української демократії з иншими демократіями, в звязку з запросинами прислати своїх представників від Центральної Ради. Ц. Р. по короткій дискусії ухвалила таку резолюцію, запропоновану І. Пугачом: "Вислухавши запрошення київських (російських) виконуючих комітетів у справі орґанїзації комісії для порозуміння з національними меншостями та признаючи таке порозуміннє дуже бажаним в найблизшім часї, Центральна Рада доручує ту справу ґенеральному секретареви в міжнаціональних справах".
"Рѣчь" з дня 15/VII доносить за "Р. С.", що заходи Центральної Української Ради прийти до згоди з представниками демократій инших націй для утворення спільного краєвого орґану скінчили ся невдачею длятого, що Рада хоче цїлком підчинити собі загально-російські орґанїзації. Не-Українцям може бути дана в сїм орґанї лише 1/4 мандатів. Представники неукраїнської демократії настоюють на тім, щоб будучий краєвий орґан функціонував як орґан тимчасового правительства.
Ся відомість відносить ся до часу кілька днїв назад від дня 15/VII.
Про плян порозуміння знаходимо цїкаві інформації в "Новій Радї" з дня 14/VII, себто в часї побуту у Київі мінїстрів. Читаємо тут:
"Потребу порозуміння розуміють обидві сторони, прагнуть його й, хоч може поволї, йдуть до нього. Останнїми днями висунуто вже конкретні пляни такого порозуміння.
"Саме було два пляни. Один, що висувають заступники неукраїнських орґанїзацій, зводить ся до того, щоб створити новий краєвий орґан, у якому знайшли-б заступництво усї місцеві орґанїзації з відповідною участю від Центральної Ради. Другий, що виходить з українських кругів, полягає в тім, щоб нового орґану не творити, а реформувати Ц. Р., давши в нїй відповідне заступництво неукраїнським орґанїзаціям. Рівняючи сї два проєкти, не можемо не дати переваги останньому з мотивів чисто обєктивної природи.
"Дїло в тім, що Центральна Рада здобула вже собі серед мас на Українї широку популярність і має певний авторитет серед більшости місцевої людности, себто серед Українцїв. Хочби як був зручно й добре складений новий орґан, йому довело ся-б ще завойовувати собі популярність і довірє, і хто знає, чи се йому пощастило-б, і не відомо, чи хутко. А тимчасом ми живемо під таку гарячу пору, коли треба працювати над орґанїзацією краю зараз, не відкладаючи може нї на один день. До тогож, хочби й був утворений новий орґан, Центральна Рада не може бути просто розпущена, бо складав її цїлий ряд національних зїздів, як перший національний, селянський та військовий, і щоб розпустити її, треба-б постанови таких само авторитетних зібрань, як ті зїзди. Отже Центральна Рада все одно істнувала-б, і знов було-б два паралельних краєвих орґани, себто те саме роздвоюваннє, що даєть ся в знаки й тепер. А се кінець кінцем звело-б нїнащо й саме порозуміннє.
"Отже Центральна Рада мусить лишити ся. Але вона має поповнити свій склад новими елєментами, себто заступниками від тих національних меншостей та орґанїзацій, які досї стояли осторонь від українського життя. Се справа вже чисто технїчного порозуміння, але все-таки на практицї вона стрічає чималї трудности, які треба полагодити. Насамперед щодо числа нових членів, то тут маємо з одного боку проєкт Ц. Р., що дає їм 30 проц. місць, а з другого — домаганнє неукраїнських орґанїзацій, що се число побільшують до 50 проц. Не торкаючись основ такого збільшення, можемо зауважити, що воно могло-б причинитися до зменшення авторитету самої Центральної Ради серед селянської людности. Се в меншій мірі значило-б те саме, що й утвореннє нового орґану. Не визначаючи певного числа нових мандатів, скажемо тільки, що реформу треба провести по змозї так, щоб вона не дуже все-таки міняла первісний склад і через те не втратила своєї авторитетности.
"В усякім разї знов кажемо, се вже справа технїчна й на нїй сяк чи так обидві сторони певне погодять ся. А надто що в розмовах про се беруть участь такі популярні й поважні люде, як мінїстри-соцїялїсти Церетелї та Керенський. Треба сподївати ся, що сим разом порозуміннє дійде вже до щасливого кінця".

»Дїло« 11.08.1917 Гохштаплєрство невмируще!

Львів, 10. серпня 1917
Польське гохштаплєрство невмируще! Засїяна його вицвітами історія пок. Річипосполитої; насаджена ним сумна історія польського володїня над австрійською de nomine провінцією Галичини, розвернулось воно широко — од моржа до моржа. Жити понад стан — особисто і національно, вдавати з себе щось більше й важнїйше нїж ним є Поляк і Польща в дїйсности, присвоювати собі право говорити чужим іменем — все те належить до сущних прикмет одиничної і збірної душі сього любого племени.
Не вилїчила Поляків і Польщі від гохштаплєрства навіть траґедія сеї великої різнї-пожежі, яка раз на все стерла з обличя землї чимало застарілих ілюзій богатьох людий і народів Европи. Для наших симпатичних сусїдів дотеперішних досвідів очевидно замало. Мабуть прийдеть ся нам і їм ще ждати тої хвилї, коли — як пророкує один з визначних віденських професорів права державного, котрий вглибив ся в суть минулих і сьогочасних польських полїтичних претенсій — польське гохштаплєрство стріне та сама доля, котра вже стрінула — гохштаплєрство сербське.
П. д-р Білїнський є бувшим презесом кола польського. Можливо, що в сїй своїй "бувшій" ролї він і має право говорити щось щось іменем Поляків. Але говорити іменем Українцїв? І серед того перевороту в полїтичних відносинах, яке датуєть ся від української революції в Росії? Hї! — на щось таке може наважити ся хиба полїтичний гохштаплєр, якому гохштаплєрський рак перегриз мясо й кости. Отже п. д-р Білїнський, вірний своїй вдачі і вдачі свойого народу, телєґрафує до монарха подяку за визволенє Східної — історично і етнїчно української Галичини — іменем також "руського" населеня. Не видержав сарака і таки поважив ся виступити в депеші наче щось більше, нїж те, до чого мав право: наче якийсь куратор чи опікун також українського населеня. І перед ким то п. Білїнський рішив ся піти отсе знов за голосом своєї одїдиченої крови? Перед тим самим молодим монархом, котрий навчив ся глядїти так на річи, якими вони є, незалежно від старанно береженого зверхного блїхтру і від сполинялого покрову традицїйних привілеїв, — котрий отже й бачить і знає, які права п. Білїнському прислугують, а які не прислугують. Тай котрий уже приняв був у своїм часї вислів почувань правного господаря відбитої землї, вислав іменем українського народа депешу У. П. Р., тай котрий на ту депешу великодушно відповів!
Але п. Білїнський не був би справдїшним Поляком, якби був обмежив ся самим тільки присвоєнєм собі права говорити іменем української людности. Він не міг обминути такої знаменитої нагоди, щоб не висловити ще й другого типічно польського "штандпункту". Полягає сей "штандпункт" на ненависти до назви "український". Подібно, як орґан д-ра Бобжинського, краківський "Czas" нїяк не може освоїтись з думкою, що тепер раз на все настав кінець самообманови з трактованєм української людности й землї наче інвентаря "воєводства руського" у фікційній Річипосполитій від моря до моря тай конець швіндлєрському жонґльованю термінами "руський" і "російський", — так і п. Білїнський телєґрафує по нїмецьки des ruthenischen Volkes, і думає, що Бог зна, яку полїтичну штуку вшкварив. Одначе тріюмф був дуже короткий, а скартанє наспіло швидко.
Подібно, як свойого часу на телєґраму сенату львівського унїверситету, узурпаторською методою перехрещеного Поляками на унїверситет "Яна Казїміржа", прийшла з цїсарської канцелярії ласкава відповідь... на адресу унїверситету ім. Франца І.— так тепер знайшли ся у відповіди цїсаря Карла п. Білїнському слова ukrainischе Nationalität.
Хто знає, як пильно важить ся у віденських кабінетових канцеляріях кожде слово і кождий термін, якого має ужити монарх перед широким загалом, той не буде мати сумнївів що до значіня того супротиставленя польській фразї про "ruthenisches Volk" цїсарських слів про "ukrainische Nationalität". П. Білїнський старий дворак, то й певно зрозуміє лєкцію.

»Дїло« 10.08.1917 Поворот пoc. Окуневського з Росії.

Після занятя Городенки австро-угорськими і нїмецькими війсками пос. Окуневський, який перебував там під ту пору, приїхав до Відня. Про свій побут в Росії оповідав пос. Окуневський ось що: Коли Росіяни заняли Городенку, я оставав через якийсь час в спокою на місци. Що йно кілька тижнїв пізнїйше, коли я станув в оборонї одного з горожан, якого жовнїри били кольбами, мене поставлено під полїтичний дозір, а oпісля як заложника вивезено до Залїщик, відти до Чорткова. Тут мене на інтервенцію одного із знакомих офіцирів увільнено під тою умовою, що я виїду до Львова, чому я повинував ся. Та зі Львова неможливо було менї дістати ся до Відня і тому я виїхав до Київа, відки сподївав ся скорше вернути домів. Однак замість дозволу на виїзд за границю я одержав приказ виїхати у волжську область. Завдяки зичливости моїх приятелїв менї удалось заховати ся в Київі. Щоби заробити на удержанє своє і родини я працював спершу як книговодчик. Побираючи місячно 85 рублїв платнї а опісля, скінчивши молочарський курс, став працювати в робітнї масла за 150 рублів місячно. Після революції в Київі місто стало українїзувати ся з кождим днем що раз більше. Спершу на українських вічах важко приходило ся бесїдникам говорити по українськи, опісля вже і в трамваях прислуга стала говорити виключно по українськи. На Українї повстали два напрями: один репрезентований проф. Грушевським, який заявляєть ся за федерацією і злукою України з Росією, а другий з Антоновичем на чолї, який є за самостійністю України. Після вибуху революції я покористував ся першою нагодою, щоби вернути до Городенки, що менї повело ся. Тут урядував повітовий комісар Українець; в урядї і в школї панувала українська мова. Підчас російського відвороту я схоронив ся до церкви; коли вернув до своєї хати не застав там нїчого крім хатної обстанови. Маю тільки те, що на собі; та тїшу ся, що вкінци я між своїми другами і здоров.

»Дїло« 09.08.1917 В справі охорони української людности відбитих областий Подїля.

Bідень, 8. серпня 1917.
Відповідь, яку вислав іменований новим цїсарем директор кабінетової канцелярії д-р Польцер на телєґраму президії У. П. Р. в справі охорони української людности відбитих областий Подїля, є одною з познак, що настають нові часи також у сїй державі, а в її границях навіть для української Східної Галичини — тої найбільш упослїдженої давним режимом австрійської области. З національного українського й чисто людського становища треба привитати постанову монарха покласти край дотеперішному поведеню властий з українською людністю.
Завдяки великодушному рішеню молодого цїсаря повинен настати тепер конець сьому періодови мучеництва нашого народу. Сповістило українську суспільність про се подане нами вчора письмо директора цїсарської канцелярії кабінетової, письмо, яке перейде до історії як рідкий документ людяности в сих страшенних, нелюдських часах.
Та письмо се говорить тільки про охорону житя і здоровля людности, а мовчить про охорону добре набутих національних прав українського населеня, о яку теж звернуло ся українське заступництво з прошенєм до цїсаря. А охорони такої треба і то як найскорше. Ось що прим. пише нам очевидець, котрий мав нагоду тепер переїхати по відбитім українськім Подїлю:
"Бою ся, що до кількох днїв цвитуче Подїлє замінить ся на таку виснажену країну, як богато инших наших областий. Вже зачинають зникати всюди українські написи. Усувають вибрані за рос. часів українські ради громадські а привертають давних хрунів і жидів. Сьому можнаби зарадити лише сим способом, що до етапної служби покликано би Українцїв і до кождої дивізії придїлено-б офіцира Українця (до інтендантури), який переводив би реквізиції, не нарушуючи вимог людської і національної справедливости: се дасть ся осягнути, бо з початку війни нїмецька армія так робила і всюди були бодай наші підофіцири попридїлювані як мужі довіря чи товмачі. У нас товмачами самі жиди. Стрільцїв повинні рішучо ужити в цїли оборони населеня пред надужитями"...
Українське громаданство жде заради лихови.

»Дїло« 08.08.1917 Ще в справі видавництва для молодїжи.

Нам пишуть: Хочу дотнути й своїх кілька слів до дискусії про видавництво для молодїжи. На провінцію часопись приходить не точно, тож годї було прочитати усї статї до cеї справи.
Що видавництво для молодїжи дуже потрібне се признає кождий. І то періодичне, а ріжнородне. Ходить о те, чи творити нове, чи розширити дотеперішні. Мушу тут заявити, що для молодїжи у нас видано досить богато книжок, а недостачі є власне у дїточім видавництві. До тепер для дїтий виключно випускало книжочки товариство "Український Учитель" у Київі, а в послїдних часах і "Учительська Спілка" в Коломиї. Перед самою війною ухвалив з'їзд народного учительства у Львові приступити до видаваня періодичної часописї та книжочок для сїльських дїтий при учительськім товаристві "Взаїмна Поміч", але війна перешкодила, а властиво спинила працю.
Щоби вже і в часї війни дати дїтям до рук рідну книжку, і то евакуованим, що за нею тужать, приступив "Учительський Комітет" у Відни до видаваня "Воєнної читанки". Відтак перебрав видавництво Кружок "Взаїмної Помочи" у Ґміндї, зорґанїзував відповідну видавничу спілку і приєднав співробітників. Досї видано 7 книжочок та 5 карток. Книжочки ілюстровані та дешеві, тож зєднали собі симпатію серед баракової людности. Прим. листівку з портретом і біоґрафію Шевченка видано в 15.000 примірників і її зараз розхопили. Але видавництво не обчислене на зиск, а тільки оперте на власних силах (на удїлах народного учительства у Ґміндї). Через те мусить ждати, поки не випродасть увесь попередний наклад, а тодї може приступити до видаваня нових книжечок. Длятого богато рукописий лежить в тецї та ожидає своєї черги. Здало би ся, щоби, як не всї, то хоч учительствo піддержувало красше се видавництво — одиноке у нас для сїльської дїтвори, а тодї воно потрафило би розвинути ся лучше.
Се одна справа. А видавництво для молодїжи мусить дати нові твори з всїх областий знаня. Передовсїм звернути увагу на популяризованє української ґеоґрафії, історії, культури та помагати у виробленю національної свідомости.
З досвіду знаємо, що найскорше всяка ідея переходить в суспільність, як вона подана у повістевій формі. Тож на перше місце прийдуть історичні повісти, котрих у нас так мало. Але мусять вони бути ілюстровані. Оголосити конкурс, але з застереженєм, щоби автори брали по можности самі красші часи з нашої історії. (Не так як у біблїотецї Насальського, вийшло оповіданє "Ослїпленє князя Василька"!). Темними фактами нїкого не можна просвітити. Нехай молодїж вчить ся з історичних повістий любови рідного краю, пошани для своїх національних ідеалів. Те, чого бажає у житю, але ще не має, нехай бачить у повістях живуче, ясне. Нехай бере героїв повісти за взір для себе! Історичне оповіданє "Олеся" написав тільки сїльський учитель, не маючи претенсії дати лїтерітурний архитвір, але тільки подати в руки дїтворі на село теплий спомин минувшини.
У Поляків хто инший виробив патріотизм, як не письменники? Яка горяча любов рідного краю у Красїнського? Всюди подибати можна у Поляків історичні повісти Крашевського та Сєнкевича.
Також крім повістий дати для молодїжи цїлий ряд популярних оглядів, як історію мистецтва, музики і культури взагалї — хоч би після взірця В. Щербаківського: "Архітектура".
А природничі твори — можна перекладати з усїх чужих мов, прим. астрономічні повісти Флямаріона. Також дати цїлу серію книжок про пласт, руханку, забави, описи подорожий і т. д. Богато цїкавих книжок для молодїжи видала "Українська видавнича Спілка". Тільки дивно менї, як можна видавати "Казки 1000 і одної ночи" без ілюстрацій! За взір треба взяти ілюстровані "Казки та новелї" д. в. Гнатюка.
Лиш треба зараз приступити до працї! На російській Українї увес запас українських книжок вже розпроданий, у нас в Галичинї нема вже богато красших книжок.
Чи й тепер дискусія над видавництвом прогомонить безслїдно — чи дасть добрі наслїдки?
Б. З-ий.

»Дїло« 07.08.1917 Про порок зависті.

Львів, 6 серпня 1917.
До присланої нам і поміщеної в "Дїлї" з 28 липня статї про учительство і економічну роботу пишуть нам:
Зависть належить до великих пороків — особливо у демократів. І наша демократична нація зачисляє її до найбільш питоменних своїх гріхів. Прояв його безчисленна сила. В однім ся зависть обмежена: відноситься вона лиш до своїх.
Є в українськім повітї 10 адвокатів Поляків, 20 Жидів, а двох Українцїв. Чужинцї збивають маєтки з української клїєнтелї, держать в своїх руках директури і синдикати кас, в котрих ¾ членів наші селяни, і се не болить українських адвокатів, а нехай один з них заложить касу, торговельну спілку, або яке инше фінансове підприємство, то другий, котрий прийшов пізнїйше, або не має основательського талану, чи прямо не хоче коло нової роботи заходити ся, зараз розпічне всїх переконувати, як то зле для "народної справи, коли один усе захарапчить", коли директура і синдикат в одних руках, коли той сам чоловік тут і там директором і т. н. І зачинаєть ся підпольна боротьба, бо рідко коли іде справа відкритим шляхом, на загальних зборах товариства, звичайно іде боротьба тиха, закрита, одним словом починаєть ся інтриґа, від котрої народна справа терпить, бо люди, що повинні іти рyка в руку, взаїмно себе підпомагати, то взаїмно себе підкопують. В згодї могли би ся подїлити роботою та доходами, могли би спільними силами добути від чужих інституції збудовані нашим грошем, та посунути справу народну в перед, а так все нидіє через незгоду, в громадї росте нездоровий фермент.
Cкрита боротьба між провідниками викликує роздвоєнє, гнїви, неохоту до громадського дїла, а в наслїдках своїх занепад накрасших повітів. Примірів можна би подати сила.
Була собі прим. в однім повітовім містї спілка, одна з нечисленних, що серед війни попробувала завдяки 2—3 одиницям рухливійшим розвести трохи живійшу дїяльність. Вдалось їй дістати викупно збiжа і вона виказала ся добре зі своєї задачі. Селяни були викупном вдоволені, бо не потребували зі своєю працею годинами вичікувати, поки пан комісіонер відбере від них збіжє, діставали за него належитість без неоправданих потручень, спілка заробила пару ґрейцарів, каса, що доставила їй капіталу, зайшла для него добре спpoцeнтoвaнє, тай заробили при тім дещо cобї люди.
Та з того послїдного вийшло лихо. Поки чужі використовували нашого хлопа і богатили ся його коштом, усе було добре — як свій чоловік дещо заробив, дістаючи невелику винагороду за свою працю, зараз відозвав ся демон зависти і то у кого, у свого. Ще як адвокат заробить то пiв біди, "на те він і є". Та звідки приходить до того фільольоґ? Де він купецтва вчив ся? Як він може то робити, чого я не втну? І хоча фільольоґ показався пожиточним співробітником в несвоїм фаху, се йому нїчого не помогло і свій аж у Львів зі своїм протестом проти товариша купця подав ся. Були збори У. П. Т., на котрих було мало професорів, натомість було їх аж чотирох (!), на зборах Союза Спілок, а один професор мав навіть десь сказати, що за економічною роботою не має часу на шкільну, і з того вийшла цїла статя... Як професор торгує, то наука — мовляв — занепадає, бо він не має часу на приготованє до школи, хоча він цїлими роками до неї приготовляв ся, званє педаґоґа вимагає принципіяльности, ідейности, совістности, а економіста сприту, так, як-би ідейність і совісність шкодила українській кооперативній роботї, а український учитель мусить бути конче нездарний і непомисловий. Далї іде рада не брати ся педаґоґам до роботи економічної, бо вина їх скоро зі шкодою для шкільних обовязків поломить, так як би не можна одного з другим погодити І працювати щиро в своїм званю, а злишний час замість в кофейни перевести при роботї в своїй інституції...
Як би ми пішли консеквентно за радою незвістного автора дописи в "Дїлї" Ч. 157, то всї священики повинні тільки престола пильнувати, судї і адвокати суду, хлопи piлї і т. д., а хто тодї до народної роботи возьметь ся?
Та не є він перший, що так кличе!
Як тільки розпочало ся наше полїтичне відродженє, голосно відозвали ся голоси: "нєх пoп пільнує олтаржя, а хлоп попа"; до наших орґанїзаторів спілок збуту худоби теж викрикували згінники, що вони не до свого дїла беруть ся, а ось і в послїдних днях один зї старостів не міг з дива зійти, що український священик береться до викупна збіжа, бо він привик при тій роботї бачити тільки жидка.
Ми всї в тім згіднї, що для священика перший і найсвятїйший обовязок — церков, a для учителя школа, та при тім не треба забувати, що рухливі і роботящі люди сповнять добре свій обовязок і на друге ще час знайдуть. Добрий господар своє поле обробить і сусїдови поможе, а лихий і свому не дасть ради.
На се примірів у нас, зокрема серед педаґоґів богато. Власне робітники на народнім поли були і є у нас найкрасшими учителями, а нероби є ними і в школї. Вони набирають богато годин в своїм заведеню, а друге тільки по приватних та нїде як слїд своєї роботи не зроблять. Коли хто свій обовязок занедбає, потягнїмо його до відповідальности, але робім се індивідуально, не витягаймо з сего загальних, шкідних для народної роботи висновків.
Покиньмо поганий гріх зависти: Україна велика і богато працї і зарібку на нїй доволї. При тім нехай нам не здаєть ся, що хто при грошах робить, той зараз "великі гроші збирає". Зокрема у нас до тепер всяка инша робота лїпше оплачувала ся, а у професорів спеціяльно лєкції і веденє бурс.
Робота у фінансових інституціях була до недавна даремщиною, а і тепер вона зовсїм не така поплатна, як декому здаєть ся.
Як хто почуває охоту і хист до працї, нехай не стараєть ся заняти місце другим обсаджене, нехай собі витворить нове поле працї, або нехай видирає чужим, а не своїм. Тодї його посада буде національним добутком.
***
В доповненю нашого донесеня в попереднім числї про конференцію з дня 2. серпня 1917 з відпоручниками Централї для господарської відбудови Галичини подаємо, що конференція ся відбула ся з інїціятиви "Сїльського Господаря", що з рамени "Господарської Комісії" парляментарної Репрезентації обговорював справу пoc. д-р Кость Левицький при співучасти присутних тодї у Львові послїв, та що на засїданю під проводом о. Тита Войнаровського, голови "Сїльського Господаря", в льокали сего ж Товариства відпоручники господарських і і фінансових товариств обговорювано постуляти і бажаня населеня і краю.

»Дїло« 05.08.1917 Bплив пробудження України на галицьких москвофілів.

Першою громадою, котра в часї російського наїзду в Галичинї перейшла на правocлaвє, були Жовтанцї, в жовківскім повітї, одна в найбільших громад в краю де москвофільська aґiтaція перед війною була дуже сильною. Дня 21. падолиста 1914 в присутности архиепископа Евлогія, ґенерал ґубернатора ґр. Бобрінського, війскових російських ґенералів, членів Народного Совєта з д-ром Дудикевичем на чолї, проголошено в місцевій церкві урочисте "присоединенє" до православної церкви і поставлено парохом о. Василя Стисла, галицького москвофіла і вихованця житомірського духовного семинаря. Парада тодї була справдї дуже велика, а в витаню православного архиєрея взяв офіціяльну участь з процесією і в орнагі місцевий польський парох о. Анклєвич. В часї відвороту російських війск в червни 1915 р. за намовою О. Стисла і під грозою, що "ґерманцї" виріжуть все населенє, 478 родин в числї около 2000 душ виїхали з Жовтанець і по довшім скитальстві опинили сь в великій більшости в великій нїмецькій кольонїї Деовка, котузівської волости, в житомірськім повітї на Волини — разом з о. Стислом, а начальством громади, провізорами церковними і т. д, котрі всю цepковну утвар забрали з собою. Виселенцям живе ся тaм несогірше, бо до ужитку дістали господарства з інвентарем і будинками по нїмецьких кoльонiстаx, котрих рос. власти виселили в Сибір. Хоч перед війною завдяки праци місцевого пароха о. декана Кипріяна Ясенницького, coтрудника о. Прокурата, учительок пп. Залітачівних і Решетиловичівної стала поволи вкорінювати ся і українська національна думка та повстали українські товариства (читальня "Просвіти", Каса позичкова, аматорський кружок, відбували ся полїтичні віча з рефератами д-ра Степана Барана) то всеж більшість місцевих селян відносила ся з великою неохотою до українських орґанїзацій. Аж пробудженє російської України зробило те, чого не можна було зробити в краю. Всї жовтанецькі москвофіли, що опісля в Деовцї разом з о. Стислом навернули ся назад до греко-катол. церкви, про свій перехід повідомили настановленого митроп. Шептицьким греко-кат. ґенерального вікарія в Київі, а під національним зглядом перейшли всї в український національний табор. В листах і картках, які з Деовки одержує о. декан Кипріян Ясеницький його давні парохіяни тїшать ся дуже з пробудженя України, а неодин з давнїйших ряних москвофілїв селян кінчить свою кореспондентцію словами "Ще не вмерла Україна"...

зі старорусинів

»Вістник Союза визволення України« 21.11.1915 Професор Юлїян Кулаковський і його посланіє "русскимъ людямъ, именующимъ себя "украинцами".

Професорови Юлїянови Кулаковському попало в руки друге число льозанської "La Revue Ukrainienne" й він поспішив ся зараз похвалити ся її змістом перед невибагливою публикою чорносотенного, даруйте, тепер уже "поступового" "Кіевлянина" (ч. 258), щоб дати матеріял до другої частини Щоголївського "Современнаго украинства". Зокрема зацікавила п. професора статя про "Українських стрільцїв у Галичинї". Про польські лєґіони він чув уже та знає, що їх дуже неприхильно прийняли російські Поляки, але про "український лєґіон" він ніде не читав і, навіть прочитавши, не повірив би в можливість такого "оскопленія" розуму в "Зарубежній Руси". А тут треба повірити, бо автор дає назви всіх "Геростратів" й описи місцевостей і воєнних пригод.
Ще більший відчай обхопив нашого старого "приятеля" при читанню роздїлу "хроніки" з усїми його привітами, заявами, резолюціями від "Союза визволення України", від "Нац. Ради" й від инших українських орґанїзацій. Зокрема вразило його письмо українських полонених, що сміли заявити себе Українцями та, що більше, відважили ся висловити свою радість з приводу покинення Львова Росією, їх "історичним ворогом". Се видало ся йому так неправдоподібним, що він не вірить в автентичність листу та скорше схиляєть ся приписати його авторство якомусь сфанатизованому Полякови. Де-ж можна навіть подумати, щоб Українцї позабули на клич Хмельницького: "Волимо під царя московського, православного" та щоб таких Українцїв (і то без знаків наведення) знайшло ся аж 82!
Професор Кулаковський не може вийти з дива, до якого ступня заслїплення й нерозуму дійшли ті автори "Revue", що "всюди приписують собі право говорити від усього українського (тим разом у знаках наведення) народу" та присвоюють собі право представляти вірний настрій усїх "малоруських" мас народу, втягаючи під "польський термін" Україна весь "малоруський" край, Полтаву, Харків, Крим і Кавказ. Справдїшня паморока!
Де ж шукати джерела сього "розумового збочення" в Галичинї? На гадку проф. Кулаковського всьому винен не хто инший, тільки львівський унїверситет, а в головній мірі "фальшівник русскої історії", Михайло Грушевський. — Сей "лживий пророк" забув на своє "русское происхожденіе", забув на свого батька, що закінчив свою карієру на Кавказї, а приготовив ся до окремого дїла, "возлежавши на лонѣ В. Б. Антоновича". Ставши професором історії на львівськім унїверситетї, проявив Грушевський "величезну й дуже інтензивну дїяльність в области фальшовання "русскої" історії!
Проф. Кулаковський як учений історик і розкриває чорносотенцям усї тi фальшовання, які Грушевський пускав у світ не тільки в своїй "штучній" науковій мові та в нїмецьких перекладах, але и по "русски".
"Останню йoго працю того роду "Иллюстрированниую исторію Украины-Руси" розхвалили в російських критичних журналах його помічники (писання Кулаковського на сю тему поза "Кіевлянином" не мають вільного доступу) й вона мала значний успіх у читаючої публики. Зовсїм без стриму та сорому він виставляв там і заслуги Мазепи і подвиг Капнїста, що їздив з кінцем XVІІІ ст. до пруського короля з просьбою визволити "Малороссію", й давав портрети (що за відвага!) всїх виднїйших дїячів, часто підземних, українського сепаратизму. В 1905 р. він у революційній брошурі прозвав Росію "тюрмою народів" і той вираз повторяє тепер за ним і редактор Зелїб, виводячи звідси свою ідею. Брошура Грушевського має заголовок: "Единство или распаденіе Poсciи". На 18 сторінках невеликого формату д. Грушевський розбив і знищив усю велику історію творення російської держави та, називаючи Росію "механічною спорудою, позбавленою всякого внутрішньою звязку й піддержуваною тільки зовнішньою силою", йшов разом з иншими "інородцями" на "спільного ворога" "в переконанню, що можливо скинути спільне ярмо". Коли він був такий "задерикуватийу своїх творах, писаних по російськи та надрукованих у Росії, то як мусїв греміти (!) своєю штучною галицькою науковою мовою, коли викладав російську історію своїм ученикам у Львові. І наша академія наук все-таки піддержувала того борця й ще недавно обійшла наші газети відомість про те, що члени академії заступали ся за д. Грушевським, як за людиною, що обстоювала в Галичинї інтереси російського народу від натиску Поляків. Тепер, коли його ученики (!) наповнили галицький лєґіон і хвалять ся проливаннєм крови "русскаго солдата", тепер виводять на верх у цїлій, страшній наготї плоди того посїву, який поклав у Галичинї д. Грушевський".
Стільки про страшні подвиги Грушевського, якому проф. Кулаковський приписує сили "велитня". Донедавна ми чули про славного нашого родоначальника, гр. Стадіона, тепер від д. Кулаковського знатимемо вже й про нову ролю проф. Грушевського, ідеї якого мають нас "повести не до свободи, а грозять перемінити нас у погній (!) для нїмецької культури".
Ми переповіли головні пункти послання проф. Кулаковського: хай "образумять русскихъ людей, именующихся "украинцами".
З. К.

»Прикарпатская Русь« 16.06.1915 Обзоръ печати.

В. Немировичъ-Данченко описываетъ въ "Русскому Словѣ" живописную красоту мѣстностей Незвиска и Герасимовъ, къ югу отъ Днѣстра, которыя были недавно ареной кровавыхъ боевъ:
"Даже въ эту ужасную міровую войну невольно отдыхаешь душой, попадая въ такія горныя долины, какъ Незвиска, гдѣ только вчера окончился одинъ изъ тѣхъ боевъ, которыми по праву могутъ гордиться участвовавшіе въ нихъ полки. Глубокая котловина вся въ бѣлыхъ и розовыхъ облакахъ черешенъ и яблонь, въ тихомъ, дремотномъ шелестѣ чудесныхъ садовъ. Тонкіе и стройные рвутся изъ ихъ зеленыхъ объятій пирамидальные тополя и вокругъ, точно на стражѣ этого маленькаго рая, стали песчаные отвѣсы, причудливыя вершины, одѣтыя до макушекъ грозными окопами, фортами, окутанныя проволочною колючкой, подавшія одна другой руки соединительныхъ траншей. Весь профиль этой кажущейся неприступною мѣстности до того грозенъ, что не вѣришь собственнымъ глазамъ, видѣвшимъ, какъ ее брали наши сѣрые витязи. Къ сѣверу неодолимыми кручами она упираетъ въ излучину Днестра, съ юга — въ такіе же обрывы точно забронированнаго въ окопы и батареи Герасимова. По капризнымъ извилинамъ этой долины, похожей на ущелье, вьется свѣтловодная, чистая рѣчонка, огибая плетни и бѣлыя хаты, ласкаясь къ нимъ, весело журча у самыхъ дворовъ, гдѣ сейчасъ сбились въ яркія красныя и синія пятна бабы и дивчины, точно еще наканунѣ тутъ не дрались на жизнь и на смерть два народа, шрапнели не рвались надъ соломенными темными кровлями и зелеными полянками и громадные снаряды не впивались въ святую, политую трудовымъ потомъ, землю, стараясь разворотить ее до самыхъ ея нѣдръ..
Когда Незвиска и Герасимовъ были взяты, мы сами не могли сообразить, какъ можно было уступать такія позиціи".

"Жизнъ Волыни" пишетъ о курьезныхъ русскихъ вывѣскахъ въ Бродахъ:
"Курьезныя вещи происходятъ съ нашимъ русскимъ языкомъ, который мало по-малу получаетъ права гражданства въ Галичинѣ. Вотъ нѣсколько образцовъ вывѣсокъ, написанныхъ на "русскомъ" языкѣ надъ различными торговыми заведеніями въ Бродахъ:
"Гостиница хараша обѣды ужини".
"Золотой ділъ мастеръ".
"Сельцорская вода исладки перекуски"
"Фрухтовей магазенъ".
"Папаросы, цыгарій и бамага".
"Спродажъ квасу. Чай штаканъ 2 к." И т. д.
Рано или поздно, конечно, подобныя вывѣски исчезнутъ со стѣнъ домовъ галицкихъ городовъ и замѣнятся болѣе грамотными.
Но для начала и это хорошо"...

"Новое Время" высказывается за бeзотложный созывъ Государственной Думы. По мнѣнію газеты, вести выпавшую на долю Россіи колоссальную борьбу средствами какого-нибудь вѣдомства немыслимо. Подобная борьба требуетъ дѣятельнаго участія силъ всего общества и народа:
"Единеніе правительства и народа въ дружной работѣ подниметъ взаимное довѣріе, еще тѣснѣе сплотитъ Рсссію противъ угрожающаго eй врага и мощно увеличитъ средства национальнаго сооротивленія. Для того, чтобы по справедливости оцѣнить роль "штатской" Думы въ организаціи нашихъ военныхъ силъ, достаточно сравнить общую обстановку маньчжурской войны и нынѣшней. Какъ известно, во многихъ спеціальныхъ военно-техническихъ отрасляхъ думскія комиcciи, не связанныя военно-бюрократической рутиной, являлись чуть ли не иниціаторами весьма важныхъ улучшений. Все обновление русской арміи послѣ маньчжурской кампаніи проведено при ближайшемъ и непосредственномъ участіи Гос. Думы.
Въ дни самыхъ тяжкихъ историческихъ испытаній древняя Русь всегда умѣла находить силу и опору въ тѣсномъ духовномъ соприкосновенiя ея государей съ народомъ. Выпавшее на нашу долю отpаженіе тевтонскаго нашствія потребуетъ еще больше напряженныхъ усилiй, чѣм тѣ испытанія, в горнилѣ которыхъ окрѣпла Русь".

»Прикарпатская Русь« 14.06.1915 Поляки въ Австріи.

"Веч. Bp." сообщаютъ o положеніи и политикѣ польскаго общества въ Австро-Венгріи. Вся политическая жизнь поляковъ перекочевала въ Вѣну, такъ какъ Западная и Восточная Галичина опустѣли, а въ Краков вѣ, какъ важной крѣпости, осталось очень мало мирнаго населенія.
Въ Вѣнѣ большую дѣятельность проявляетъ главный народный комитетъ, выпустившій даже, съ разрѣшенія правительства, особые польскіе банкноты, несмотря на то, что самые солидные дѣятели вышли изъ комитета.
Предсѣдатель комитета, д-ръ Лео, заботясь больше объ окладѣ президента города Кракова, отказался отъ своего поста въ комитетѣ, а его замѣнилъ Владиславъ Леопольдъ Яворскій. Народный комитетъ теперь совершенно откровенно ведетъ австро и пруссофильскую политику.
Однимъ изъ наиболѣе рѣшительныхъ мѣропріятій комитета была отправка особой депутаціи въ Берлинъ для того, чтобы убѣдить польское коло рейхстага голосовать за военный бюджетъ.
Комитетъ распространяетъ самую нелѣпую ложь, надъ которою смѣются даже нѣмецкія вѣнскія газеты. Къ услугамъ комитета имѣются слѣдующія газеты, усиленно субсидируемыя вѣнскимъ правительствомъ: издающаяся по-нѣмецки и редактируемая Яворскимъ "Polen", "Вѣнскій Польскій Курьеръ" и "Новая Реформа".
Въ Западной Галичинѣ — голодъ и болѣзни. Населеніе разорено цѣлымъ рядомъ реквизиций и военныхъ постоевъ. Положеніе бѣженцевъ трагическое. Въ мѣстечкѣ Хожень (въ Чехіи) въ одномъ баракѣ помѣщалось въ началѣ апрѣля 30.000 бѣженцевъ, которымъ правительство давало по 7 коп. на человѣка. Въ настоящее время этихъ несчастныхъ, вслѣдствіе появившихся среди нихъ эпидемій холеры и сыпного тифа, окружили кордономъ и не выпускаютъ. Ежедневная смертность достигла 150 человѣкъ. Особенно мрутъ дѣти.
Правительство и власти относятся къ полякамъ враждебно и умышленно медлять съ помощью. Даже христіанско соціалистическія opганизаціи д-ра Венскирхнера отказываютъ полякамъ въ помощи, считая, что они симпатизируютъ русскимъ и французамъ. Малѣйшее подозрѣніе влечетъ за собою немедленный смертный приговоръ. Массовыя казни происходятъ ежедневно, причемъ вѣшаютъ и разстрѣливаютъ даже 14-лѣтнихъ подростковъ и женщинъ.
Вражда между поляками и австрійцами растетъ быстро, и поляки въ Вѣнѣ говорять, что единственно правильная для Польши позиція занята варшавскими поляками.
Что касается нѣмцевъ, то ихъ отношеніе къ полякамъ, между прочимъ, проявилось въ проектѣ члена вѣнскаго муниципалитета, доктора Штейнера, о проектѣ насильственнаго выселенія изъ Вѣны и другихъ большихъ городовъ всѣхъ поляковъ и галичанъ. Этотъ проектъ вызвалъ негодованіе среди славянъ Австро-Венгріи, a извѣстный польскій политическій деятель гр. Августъ Дѣдушицкій обратился къ президенту гор. Вѣны Вейскирхнеру съ письмомъ, доказывающимъ беззаконность и безнравственность проекта Штейнера.
Настроеніе въ Вѣнѣ и всей Австріи очень напряженное, а въ венгерскихъ городахъ были случаи нападенія на славянъ, въ частности — на поляковъ.

»Прикарпатская Русь« 20.05.1915 Галицкая страда.

Годовое собраніе Галицко-Русскаго общества въ Петроградѣ, состоявшееся подъ предсѣдательствомъ архіепископа волынскаго Евлогія, прибывшего недавно изъ Львова, дало краснорѣчивыя доказательства, какую кипучую дѣятельность пришлось проявить этому учрежденію въ годъ возсоединенія Червонной Руси съ Россіей. Задачи, которыя выпали на долю этого общества въ истекшемъ году, были крайне разнообразны и сложны.
По мѣрѣ того, какъ русскія войска занимали Галичину, открывалась ужасная картина австрійскихъ звѣрствъ и жестокостей. Росла нищета страны, въ которой девятый мѣсяцъ происходятъ бои. Количество жертвъ не поддается учету. Галицко-Русскому обществу пришлось сразу же осенью открыть особое попечительство для призрѣнія сиротъ, оставленныхъ казненными, замученными или увезенными въ глубь Австріи галицко-русскими дѣятелями. Благодаря пожертвованію Государя Императора, отзывчивости военнаго министра, Св. Синода і особенно почетнаго члена общества В. К. Саблера, попечительству удалось помѣстить около ста сиротъ въ особомъ пріютѣ при Іоанновскомъ монастырѣ на Карповкѣ. Предсѣдательница попечительства, извѣстная благотворительница О. П. Дмитріева, приложила всѣ усилія, чтобы сиротъ не только одѣть, обуть, накормить, но и дать имъ возможность продолжать начатое въ Галичинѣ образованіе. Дѣти были приняты въ реальное училище Крюковой, въ гимназію Колокольцевой, въ гимназію Русскаго собранія, по сдачѣ экзаменовъ, безвозмездно, и имѣли возможность окончить соотвѣтствующіе ихъ возрасту классы для оставшихся въ пріютѣ дѣтей были привлечены спеціальные учителя и учительницы, и успѣхи дѣтей за одну зиму по русскому языку, особенно же по исторіи и географіи Россіи, превзошли всѣ ожиданія.
На ряду съ пріютомъ для галицкихъ сиротъ обществу пришлось способствовать возвращенію галичанъ и галичанокъ-эмигрантовъ изъ Даніи и Америки въ освобожденную родину, заниматься судьбою застрявшихъ въ Швейцаріи и Италіи галицкихъ уроженцевъ, устраивать бѣженцевъ изъ Галичины, Буковины и Угорской Руси, служить почтовой конторой для пересылки на родину денегъ и писемъ галицкихъ эмигрантовъ, опекать сдавшихся въ плѣнъ галичанъ и освобождать отъ высылки въ приуральскія губерніи галицкихъ сородичей, не успѣвшихъ принять русскаго подданства.
Желая создать для Червонной Руси кадръ проводниковъ русскаго культурнаго вліянія изъ мѣстныхъ людей, общество устроило учительскіе курсы дла галичанъ и галичанокъ въ Петроградѣ. Начальница женскихъ естественно-научныхъ курсовъ М. А. Лохвицкая-Скалонь любезно предложила школьному комитету общества свое учебное заведеніе, преподавательскій персоналъ и свои учебныя пособія. Общество приняло на себя передъ властями ручательство за желавшихъ попасть на курсы, и благодаря этому въ началѣ текущаго года были устроены спеціальные учительскіе курсы для галичанъ и галичанокъ при учебномъ заведеніи М. А. Лохвицкой-Скалонь, на которыхъ обучаются теперь 158 человѣкъ. На содержание этихъ крсовъ министерствомъ народнаго просвѣщенія отпускается 35.000 рублей и петроградской городской думой 7.500 рублей. Занятія на курсахъ идутъ весьма успѣшно. Наблюдаетъ за курсами спеціальный попечительный coвѣтъ, подъ предсѣдательствомъ члена Г. Думы Е. П. Ковалевскаго.
По почину общества галицкіе учителя и учительницы прослушали въ педагогическомъ институтѣ нѣсколько лекцій извѣстнаго проф. С. Ф. Платонова о московскомъ царствѣ и проф. И. И. Лаппо (по исторіи Западной Руси). Послѣ окончанія занятій и испытаній галичане собираются совершить паломничество въ Москву, въ Успенскій соборъ, гдѣ помѣщается рака ихъ святого земляка, митрополита Петра, московскаго чудотворца, и гдѣ они будутъ служить благодарственный молебенъ за возсоединеніе Червонной Руси съ Россіей.
Помимо устройства курсовъ школьный комитетъ общества организовалъ на Рождествѣ поѣздку столичныхъ гимназистовъ вo Львовъ и раздачу тамъ галицкимъ гимназистамъ рождественскихъ подарковъ и устроилъ педагогическую выставку русскихъ учебниковъ.
Издательскій комитетъ общества, работавший подъ предсѣдательствомъ князя А. Е. Гагарина, приготовилъ къ изданію нѣсколько брошюръ по крестьянскому и вѣроисповѣдному вопросамъ Галичины и стѣнную карту Галичины, составленную П. П. Поддубнымъ.
Церковный комитетъ, подъ предсѣдательствомъ ректора духовной академіи епископа Анастасія, занялся пожертвованіями облаченій и утвари церковной для галицко-русскихъ церквей. Многое изъ этихъ пожертвованій было уже отправлено въ Галичину. Пожертвованія притекали не только вещами, но, напримѣръ, епископъ бѣлгородскій Никодимъ пожертвовалъ 20 билетовъ государственной лотереи, съ тѣмъ, чтобы выручка изъ выигрыша была обращена на созданіе въ Перемышлѣ храма святителя Іоасафа бѣлгородскаго.
Наконецъ, общество занялось устройствомъ пріютовъ для прокормленія дѣтей школьнаго возраста въ галицко-русскихъ городахъ, на средства, отпущенныя комитетомъ ея Высочества Великой Княжны Татіаны Николаевны. Съ цѣлью устройства этихъ пріютовъ въ Галичину отправились I. В. Никаноровъ и Е. В. Филевичъ. Въ настоящее время открыты уже въ разныхъ галицкихъ городахъ пять такихъ пріютовъ, дающихъ кровъ, пищу и обученіе нѣсколькимъ стамъ дѣтей.
Желая облегчить участь сдавшихся въ плѣнъ галичанъ и водворенныхъ въ приуральскихъ и сибирскихъ губерніяхъ, общество послало туда оффиціальнаго уполномоченнаго. На основаніи сообщеній его о положеніи плѣнныхъ общество обратилось въ совѣтъ министровъ съ ходатайствомъ о выдѣленіи сдавшихся въ плѣнъ галичанъ изъ состава другихъ австрійскихъ плѣнныхъ, объ облегченіи имъ возвращения въ православную вѣру ихъ предковъ и досрочномъ освобожденіи тѣхъ изъ плѣнныхъ галичанъ, родственники которыхъ казнены австрійцами или увезены въ качествѣ заложниковъ въ глубь Австріи.
Предлагая годовой отчетъ общему собранію, предсѣдательствовавшій въ обществѣ Д. Н. Вергунъ просилъ почтить вставаніемъ память всѣхъ, положившихъ жизнь свою за освобожденіе Галичини, и помянулъ особенно тепло двухъ галичанъ-поручиковъ Пухира и Лопатинскаго, сражавшихся въ рядахъ русской арміи.
Общее собраніе утвердило выборы въ почетные члены общества предсѣдательницы попечительства о сиротахъ О. П. Дмитріевой, предсѣдателя церковнаго комитета епископа Анастасія и сѣверо-американскаго архіепископа Евдокима, отправившегося въ Нью-Іоркъ съ нелегкой миссіей возвратить тамъ въ вѣру предковь тѣхъ галицкихъ эмигрантовъ, которые еще не отреклись отъ уніатской ереси въ Америкѣ.
Конецъ общаго собранія былъ посвященъ разсказу архіепископа Евлогія о пребываніи во Львовѣ Государя Императора и Верховнаго Главнокомандующего Великаго Князя Николая Николаевича. Владыка описалъ восторженный пріемъ, устроенный червонно-русскимъ населеніемъ своему прирожденному Царю, и возстановилъ въ памяти тѣ слова, которыя Государю Императору благоугодно было сказать съ балкона генералъ-губернаторскаго дворца. Государь поблагодарилъ русское населеніе Львова "за радушный пріемъ, за любовь и преданность" и произнесъ потомъ историческія слова: "Да будетъ едина и нераздѣльна великая, могучая Русь!"
Архіепископъ Евлогій коснулся и ряда церковныхъ вопросовъ, волнующихъ въ настоящее время галичанъ, отмѣтилъ трогательную привязанность мѣстнаго населенія къ православію, требующаго себѣ непремѣнно священниковъ, "такихъ, какъ въ Почаевѣ", и выразилъ уверенность, что культурное сліяніе Руси Прикарпатской съ остальной Россіей пойдетъ довольно быстро, несмотря на нѣкоторыя препятствія, которыя приходится теперь преодолѣвать тамъ русскимъ людямъ.
("Н. Вр.")

»Прикарпатская Русь« 16.05.1915 Обзоръ печати.

В. Немировичъ-Данченко описываетъ въ "Русскомъ Словѣ" живописную красоту местностей Незвиска и Герасимовъ, къ югу отъ Днѣстра, которыя были недавно ареной кровавыхъ боевъ:
"Даже въ эту ужасную міровую войну невольно отдыхаешь душой, попадая въ такія горныя долины, какъ Незвиска, гдѣ только вчера окончился одинъ изъ тѣхъ боевъ, которыми по праву могутъ гордиться участвовавшіе въ нихъ полки. Глубокая котловина вся въ бѣлыхъ и розовыхъ облакахъ черешень и яблонь, въ тихомъ, дремотномъ шелестѣ чудесныхъ садовъ. Тонкіе и стройные рвутся изъ ихъ зеленыхъ объятій пирамидальные тополи й вокругъ, точно на стражѣ этого маленькаго рая, стали песчаные отвѣсы, причудливыя вершины, одѣтыя до макушекъ грозными окопами, фортами, окутанныя проволочною колючкой, подавшія одна другой руки соединительныхъ траншей. Весь профиль этой кажущейся неприступною мѣстности до того грозенъ, что не вѣришь собственнымъ глазамъ, видѣвшимъ, какъ ее брали наши сѣрые витязи. Къ сѣверу неодолимыми кручами она упираетъ въ излучину Днѣстра, съ юга — въ такіе же обрывы точно забронированнаго въ окопы и батареи Герасимова. По капризнымъ извилинамъ этой долины, похожей на ущелье, вьет свѣтловодная, чистая рѣчонка, огибая плетни и бѣлыя хати, ласкаясь къ нимъ, весело журча у самыхъ дворовъ, гдѣ сейчасъ сбилась въ яркія красныя и синія пятна бабы и дивчины, точно еще наканунѣ тутъ не дрались на жизнь и на смерть два народа, шрапнели не рвались надъ соломенными темными кровлями и зелеными полянками и громадные снаряды не впивались въ святую, политую трудовымъ потомъ, землю, стараясь разворотить ее до caмыхъ ея нѣдръ..
Когда Незвиска и Герасимова была взяты, мы вами не могли сообразить, какъ можно было уступать такія позиціи".

»Прикарпатская Русь« 18.05.1915 Обзоръ печати.

Львовскій корреспондентъ "Новыхъ Дней" Арсеньевъ пишетъ:
"Haдo помнить, что мѣстное населеніе распредѣляется по тремъ наслоеніямъ: pусскіe, поляки, евреи. Первые встрѣтили нашъ приходъ съ радостью, привѣтствуя въ насъ родныхъ освободителей, вторые вѣжливо улыбаются, но занимаютъ выжидательное положеніе, а третьи проявили себя въ Галичинѣ, какъ опредѣленные сторонники австрійскихъ порядковъ. Ясно, что намъ слѣдуетъ опереться на русскихъ, о нихъ прежде всего заботиться, къ ихъ нуждамъ пріурочивать свою работу. Они на пространстѣ мучительныхъ для нихъ вѣковъ, сохранили для насъ край, вопреки гнету инородныхъ и инославныхъ. Уродливое украинофильство, конечно, проникло и въ среду здѣшней русской интеллигенціи, но подавляющее большинство народа съ негодованіемъ отворачивается отъ мазепинства. Ихъ противники — противники Россіи. Назвать ихъ "дезертирами своего народа" предоставимъ вѣнскимъ прислужникамъ и удивимся тому, что находятся русскіе журналисты, непристойнымъ повтореніемъ такихъ дрянныхъ и глупыхъ словъ отвѣчающіе на искренній порывъ прирожденнаго русскаго чувства. Въ виду этого было бы весьма важно озаботиться тѣмъ, чтобы вовникающія во Львовѣ новыя русскія газеты не попадали въ руки безтактныхъ и безграмотныхъ въ славянскихъ дѣлахъ праздныхъ крикуновъ, порождающихъ недоумѣніе и горький смѣхъ. Вообще, все русское, нами насаждаемое, должно быть безупречнымъ. Русскiе обыватели Галичины уверены въ томъ, что мы направимъ къ нимъ лучшiя свои силы. Такъ, очевидно, и будетъ".

Въ "Южной Копѣйкѣ" напечатана бесѣда съ возвратившимся изъ Львова предсѣдателемъ Гос. Думы М. В. Родзянкой, который сообщилъ сотруднику названной газеты слѣдующее:
"Я пробылъ въ Галичинѣ двѣ недѣли, побывалъ во Львовѣ, Перемышлѣ и другихъ занятыхъ нами пунктахъ и могу съ уверенностью сказать, что взаимоотношенія русской администраціи и коренного населенія Галичины — этихъ новыхъ русскихъ гражданъ — не оставляютъ желать ничего лучшаго.
Достаточно сказать, что населеніе, раньше приходившее въ ужасъ при одномъ упоминаніи о русскихъ, теперь само добровольно обращается къ мѣстной администраціи зa разрѣшеніемъ своихъ частныхъ недоразумѣній и затрудненій.
Въ лицѣ графа Бобринскаго новый край видитъ культурнаго и внимательнаго къ его нуждамъ администратора.
И если на первыхъ порахъ были замѣтны проявленія недоброжелательности во стороны отдѣльныхъ лицъ къ русскимъ, то теперь подобныя случаи совершенно исчезли.
Въ экономическомъ отношеніи Галичина сейчасъ переживаетъ кризисъ, что объясняется обстоятельствами военнаго времени, отсутствіемъ товарообмѣна, трудностью пользованія желѣзными дорогами и друг.
Но надо надѣяться, что это переходнее время не оставитъ глубокаго слѣда въ будущей торговой и экономической жизни края.
Страна это — богатая.
Подумайте, вѣдь доходы, получавшіеся австрійскимъ правительствомъ, составляли 60 проц. всѣхъ государственныхъ доходовъ Австріи!
Населенъ этoтъ край, главнымъ образомъ, торговымъ элементомъ.
Жизнь въ краѣ постепенно входитъ въ колею.
Открыты школы, гимназіи.
И когда попадаешь во Львовъ, то cpaзy не вѣрится, что находишься въ мѣстности, гдѣ еще не такъ давно шли жаркіе бои.
Населеніе проявляетъ интересъ къ русскому языку и Россіи".

»Прикарпатская Русь« 14.05.1915 Поляки въ Австріи.

"Веч. Вр." сообщаютъ о положеніи и политикѣ польскаго общества въ Австро-Венгріи. Вся политическая жизнь поляковъ перекочевала въ Вѣну, такъ какъ Западная и Восточная Галичина опустѣли, а въ Краковѣ, какъ важной крѣпости, осталось очень мало мирнаго населенія.
Въ Вѣнѣ большую дѣятельность проявляетъ главный народный комитетъ, випустившій даже, съ разрѣшенія правительства, особые польскіе банкноты, несмотря на то, что самые солидные дѣятели вышли изъ комитета.
Предсѣдатель комитета, д-ръ Лео, заботясь больше объ окладѣ президента города Кракова, отказался отъ своего поста въ комитетѣ, а его замѣнилъ Владиславъ Леопольдъ Яворскій. Народный комитетъ теперь совершенно откровенно ведетъ австро и пруссофильскую политику.
Однимъ изъ наиболѣе рѣшительныхъ мѣропріятій комитета была отправка особой депутаціи въ Берлинъ для того, чтобы убѣдить польское коло рейхстага голосовать зa военный бюджетъ.
Комитетъ распространяетъ самую нелѣпую ложь, надъ которою смѣются даже нѣмецкія вѣнскія газеты. Къ услугамъ комитета имѣются слѣдующія газеты, усиленно субсидируемыя вѣнскимъ правительствомъ: издающаяся по-нѣмецки и редактируемая Яворскимь "Polem", "Вѣнскій Польскій Курьеръ" и "Новая Реформа".
Въ Западной Галичинѣ — голодъ и болѣзни. Населеніе разорено цѣлымъ рядомъ рядомъ реквизицій и военныхъ постоевъ. Положеніе бѣженцевъ трагическое. Въ мѣстечкѣ Хожень (въ Чехіи) въ одномъ баракѣ помещалось въ началѣ апрѣля 30.000 бѣженцевъ, которымъ правительство давало по 7 коп. на человѣка. Въ настоящее время этихъ несчастныхъ, вслѣдствіе появившихся среди нихъ эпидемій холеры и сыпного тифа, окружили кордономъ и не выпускаютъ. Ежедневная смертность достигла 150 человѣкъ. Особенно мрутъ дѣти.
Правительство и власти относятся къ полякамъ враждебно и умышленно медлятъ съ помощью. Даже христіанско-соціалистическія организаціи д-ра Вейскирхнера отказываютъ полякамъ въ помощи, считая, что они симпатизируютъ русскимъ и французамъ. Малѣйшее подозрѣніе влечетъ зa собою немедленный смертный приговоръ. Массовыя казни происходить ежедневно, причемъ вѣшаютъ и разстрѣливають даже 14-лѣтнихъ подростковъ и женщинъ.
Вражда между поляками и австрійцами растетъ быстро, и поляки въ Вѣнѣ говорятъ, что единственно правильная для Польши позиція занята варшавскими поляками.
Что касается нѣмцевъ, то ихъ отношеніе къ полякамъ, между прочимъ, проявилось въ проектѣ члена вѣнскаго муниципалитета, доктора Штейнера, о проектѣ насильственнаго выселенія изъ Вѣны и другихъ большихъ городовъ всѣхъ поляковъ и галичанъ. Этотъ проектъ вызвалъ негодованіе среди славянъ Австро-Венгріи а извѣстный польскій политическій деятель гр. Августъ Дѣдушицкій обратился къ президенту гор. Вѣны Вейскирхнеру съ письмомъ, доказывающимъ беззаконность и безравственнкость проекта Штейнера.
Настроеніе въ Вѣнѣ и всей Австріи очень напряженное, а въ венгерскихъ городахъ были случаи нападенія на славянъ, въ частности — на поляковъ.

»Прикарпатская Русь« 09.05.1915 Чествованіе М. В Родзянка.

Вчера, 25-го апрѣля, въ Народномъ Дoмѣ происходило торжественное чествованіе предсѣдателя Государственной Думы М. В. Родзянка Народнымъ Совѣтомъ и другими русскими общественными организаціями Галичины.
М. В. Родзянко былъ встреченъ галицкимъ гимномъ "Пора за Русь". Послѣ этого председатель Народнаго Совѣта В. Ф. Дудыкевичъ произнесъ привѣтственную рѣчь, покрытую пѣніемь русскаго народнаго гимна. Въ отвѣтъ на пpивѣтствie В. Ф. Дудыкевича, предсѣдатель Государственной Думы М. В. Родзянко произнесъ прочувствованную pѣчь, вызвавшую шумныя рукоплесканія. Пocлѣ pѣчeй присутствовавшимъ былъ предложенъ чай. Состоялось также концертное oтдѣлeніe. Торжество посѣтили представители администраціи, члены Государственной Думы, имѣющіе пребываніе во Львовѣ и масса мѣстной русской публики. Подробности чествованія М. В. Родзянка сообщимъ завтра.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 01.01.1917 Ziemia Chełmska przypomina się Polsce.

(Oryg. korespondencja "Kuriera Lwowskiego").
Ziemia chełmska — to teren niedawnych bezwzględnych i konsekwentnych zakusów rusyfikacyjnych, staie rosnących apetytów ukraińskich z jednej strony, a asymilacyjnego oddzialywania kultury polskiej z drugiej. Oparciem dla wrogich nam działań miała być ludność prawosławna, a środkami prowadzącymi do zamierzonego celu: nieprzebierająca w środkach agitacja prawosławnych popów i urzędników, prowadzona przy pomocy pisma i słowa, procesji, obchodów i wieców, próbująca grać na żądzy ziemi u chłopów działalność orsyjskiego banku włościańskiego itd. Cala ta rzeczywiście wytrwała i na szeroką skalę zakreślona robota rosyjskich "dietateli" nie przyniosła jednak pożądanych rezultatów — mimo, że trudnem było przeciwstawić jej równie spreżystą i konsekwentną polską prace społeczną. To, co ze strony polskiej się przeciwstawiało, miało charakter sporadyczny, cząstkowy, na małe rozmiary, bez większego planu. Był to raczej mimowolny odruch niż planowa akcja. Przyczyną rosyjskich niepowodzeń było liżące w krwi. tkwiące w tradycji ciążenie ludności chełmskiej do kultury polskiej i katolicyzmu. Tem tylko wytłumaczyć sobie można masowe przechodzenie ludności z prawosławia na katolicyzm po ukazie tolerancyjnym w 1905 r., stale zarzucanie języka "chachłackiego", którym się jeszcze część chłopów chełmskich posługuje, przyjazne odnoszenie się zarówno chełmskiej ludności prawosławnej, jak i katolickiej do polskich działaczy, odporność wobec pokus wysuwanych przez bank włościański itd. To naturalne ciążenie ku polskości po zmianie rządów znacznie się zwiększyło zarówno z powodu większego znaczenia, jakie zyskał żywioł i język polski, jak i procentowego wzrostu katolików (obecnie liczy powiat chełmski 62.8 proc. ludności katolickiej), jak w końcu dzięki zwiększonej pracy kościoła i dworów i powstania sieci polskich szkól ludowych. Całość jednak tych wysiłków jeszcze nie odpowiada istniejącej potrzebie i obowiązkowi, jaki na narodowo uświadomionych żywiołach ciąży.
Teraz nadeszła chwila, w której należałoby: istniejące ośrodki polskiej pracy społeczno-kulturalniej wzmocnić, zmobilizować do niej wszelkie możliwe siły, zarysować jej pełny program, realizowany pod kierunkiem zasobnej w środki najwyższej w powicie instytucji oświatowo-kultkuralnej. Tylko tą drogą będzie można owo naturalne ciążenie do kultury polskiej spotęgować, ułatwić podniesienie się ludności na wyższy poziom świadomości i pracy i nadać ziemi chelmskiej charakter obszaru wyłącznie i niezaprzeczenie polskiego. Takim ośrodkrem polskiej pracy kulturalnej w powiecie chelmskim ma się stać z końcem października otwatty oddzial Macierzy szkolnej. Zarząd Macie rzy chelmskiej zmierza do skupienia wszystkich aktywnych spolecznie jednostek w powiecie, zgromadzenia większych środków pracy oświatowej i opracowania dostosowanego do lokalnych warunków programu pracy. Ma prawo też spodziewać się, że ogół spoleczeńswa polskiego, rozumiejący cale znaczenie dla naszej przyszłości umacniania kultuty polskiej na terenie obcych uroszczeń, a naszych praw — poprze te dążenia przez: przysyłanie tęższych, społecznie czynnych jednostek (zwlaszcza nauczycieli i nauczycielek), przez pomoc w postaci książek (instytucje wydawnicze i oświatowe) oraz przez datki pieniężne (za pośrednictwem pism).
Można być pewnym, że dziełem wspólnem dzialalności Macierzy szkolnej i pomocy ogółu spoleczeństwa będzie potężny, o zdrowych, silnych i fundamentach gmach polskiej pracy kulturalnej w Chelmszczyznie. Oby rezultat tej pracy ckazał się jak najpomyślniejszym!
*
Inne pisma polskie uprasza się uprzejmie o przedrukowanie.
W. Kłos.

»Kurjer Lwowski« 23.12.1916 O jasełkach i kolendach.

Wśród licznych widowisk obrzędowych wieków ubieglych, zanikających powoli w chaosie obcych naleciałości spotykamy najczęściej jaselka-szopki.
Jasełka — widowiska sceniczne, oparte na historji zdarzenia betlejemskiego, tworzono na wzór oratorjów chrześcijanskich — przybieraly w Polsce prawie zawsze charakter ludowo-narodowy.
Wpływ tysch widowisk (misterjów) dramatycznych na snerokie masy był i jest dotychczas olbrzymi. Dzalają bowem potężnie na wyobraźnię dusz, prostotą i szczerością swoją zagarniają serca — uczucia w czas długi. Legenda o Bożem Narodzeniu — choć przez rozlicznych autorów znanych i zaglażonych przerabiana, rozwijana, zmierza zawsze do uwydatnienia scen, związanych ściśle z przyjściem na świat Bożej Dzieciny.
W nędznej na odludziu stojącej stajence, krytej słomą, otuloną płatami bieluchnego śniegu, nad którą gwiazda w biegu stanęła i blaskiem nadziemskim jaśniała, spotykamy pasterzy, parobczaków, którzy na wieść o tej wesołej nowinie, rzucają swe stanowiska 1 kurne chaty i spieszą do malego Jezuska.
Tu przod żłóbkiem huczą kobzy góralskie, graję mujtanki, fujarki, śpiewają krakowiaki, kłanjają się Kurpiki i Litwini, tańczą Mazury, słowem wszyscy z ziemi całej Korony i Litwy się zbiegli. Wszyscy z darami różnymi, z czem kto mógł do Pana biegł.
Z rozrzewnieniem śledzimy przebieg akcji, odrywamy się od doby i stosunków dzisiejszych i za poetą wtórujemy:
"Tak się działo przed wiekami w tej boskiej stajence;
"Miał ci naród z czego dawać, bo miał pełne ręce,
"Miał granice niezmierzone, od morza do morza —
"Złoto w skrzyni, huk zwierzyny, pełne brogi zboża.

I dziś inaczejby nie było, pospieszylibyśmy z darami, ale poeta nas usprawiedliwia:
"A dziś z biedy, aż się kurczył i zębami zgrzyta,
"Dałby Panu, u nie może, bo goły i kwita.

_______
Naiwne to, pełne prostoty sceny zabarwione rubasznym, naturalnym humorem, nikną szybko przed widzami, budząc w nas zachwyt i uwielbieni zarazem. Poufałość z Dzieciątkiem Bożem, jaką znajdujemy w jaselkach, rozbraja nas, widzów, z tego "nie wypada" codziennego i zbliża serca nasze ku Niemu.
Muzyka ludowa, której najważniejszą gałęzią jest kolenda, obfita w pogodną i bujną fantazię, pełna czarującej malowniczości, ilustruje dokładnie uczucia osób, występujących w jasełkach. W tych różnorodnych kolendach o przeróżnym rymie, toku i rytmie złożył lud bezsprzeczne "swych myśli przędzę i swych uczuć kwiaty".
Rwie się jednak przędza, więdną kwiaty, choć z kolend tych płynie ta satna moc uczucia, ta sama idea, młość, cześć i pokora bezgraniczna dla Dziecięcia w szopce. Poezja ta, ilus rowana muzyką o tematach ludowych przeważnie, ta arka "między dawnymi i młodszymi laty", tonie wśród fali obcych, banalnych melodyjek operetkowych, które dziś często zasłyszeć można nawet w głebokiej wsi. Wraz ze strojem, ze zwyczajami obcymi wdarły się w dusze ludu, tego konserwatora i strażnika polskości i obce piosenki.
_______
Kolend nie nazwiemy dziś tylko pieśnią religijną, obrzędową. Stały się one bowiem pieśniami religijno-narodowemi. I choć u kilku zaledwie pierwiastek patriotyczny występuje, to jednak przez swojskość, przez rodzimy charakter swój są narodowe.
Wpływ kolend na naszą poezję — zwłaszcza ludową — jak dawniej, tak i obecnie jest niemały. Prawda, że często pod względem artyzmu, formy szwankują, zasadom i prawidłom poezji nie odpowiadają w zupełności, jednak przez swą moc uczucia wzniosłego, przez szczerą serdeczność, tęsknotę nabierają wdzięku i blasku.
I ukochaliśmy wszyscy te pieśni, maluczcy i wielcy. A "niosąc Panu serca w dani", krzepimy się i umacniamy, z ufnością i pokorą, błagamy, by błogosławił Ojczyźnie miłej w dobrym i złym bycie. Niejedna też kolenda staje się hymnem narodowym. A nowsze, które są dalszym nieprzerwanym cięgiem owych piosnek pastuszych, tętnią tak głęboką nutą patriotyczną, że w każdej duszy polskiej na dźwięk jej musi drgać serdecznicjszy odzew ojczysty.
Niestety, czasy obecne zachwiały, umniejszyły misję kolend. Wpływy obce i teorje nowe podkopały znaczenie tych pieśni. I gdy dawniej cała kantyczkę w każdym dworze, w każdej chacie prześpiewano, to dziś, ilu wśród nas nie zna słów i melodji, najbardziej rozpowszechnionych ongiś kolend. Wskutek naszej obojętności, niedbałości, a przedewszystkiem wskutek braku umiłowania rzeczy rodzimych, zanikają powoli te najwdzięczniejsze kwiaty poezji naszej.
Pamiętajmyż, że w czasach, gdy niemal wszystko wróg nam zagarnął, pozostał nam język, słowo, pieśń. Do czasów ostatnich była to skala, o którą rozbijały się wszystkie fale, zakusy zaborcze. Języka wydrzeć nam nie zdołano. I stało się tak, jak głosił wieszcz nasz nieśmiertelny, że:
"Płomień rozgryzie malowane dzieje, Skarby mieczowi spustoszą złodzieje,
Pieśń ujdzie cało!...
Umocnijmy zatem straże i czujnie baczmy, by lud nasz, dzieci nasze i my wszyscy nie uronili tych skarbów polskości. Pielęgnujmyż te pieśni, bo w nich jest moc, jest duch narodu i jego siła, ostoja. Baczmy, by pieśń uszła cało.
Rajmund Radwan Pragłowski.

»Kurjer Lwowski« 20.12.1916 Polskie Tow. przyrodników im. Kopernika.

We wtorek dnia 12. bm. mówił na posiedzeniu naukowem Towarzystwa prof. dr. B. Niklewski na temat "Kwestia nawozowa w kraju". Zwiększanie wydajności gleby zależy w wysokim stopniu od warunków ekonomicznych i od kultury całej ludności. Jednym ze środków, podnoszących te wydajnóśc jest nawożenie. Nawozy organiczne stanowią w każdym razie podstawę nawożenia, zaś nawozy sztuczne, mineralne są tylko ich uzupełnieniem. Pokrywają bowiem ów niedebór azotu, potasu i fosforu, którego rośliny mimo nawożenia nawoźem organicznym jeszcze potrzebują. Ta wszakże zachodzi różnica między nawozem organicznym a nieorganicznym, że w nawozie organicznym dajemy wszystkie składniki odrazu, a w nieorganicznym każdy zosobna. Skuteczność dzialania poszczególnych nawozów sztucznych na glebę śledzić można doświadczalnie na pólkach, których skład gleby jest ocstatecznie znany. Tego rodzaju doświadczenia wykonywa Stacja doświadczalna chemiczno-rolnicza w Dublanach, założona przez Wydział krajowy w r. 1895. Owe doświaczenia i badania gleto-znawcze prowadzą do wykrycia, jakich składników potrzebują nasze gleby.
Z kolei prelegent wyjaśnil, jak się przedstawia kwestia azotu, potasu i fosforu u nas w kraju, w szczególności, gdzie i w jaki sposób kraj może pokryć swoje zapotrzebowanie. Co do azotu, to założenie fabryki saletry w kraju znajduje się na najlepszej drodze. Nadto niedobór azotu może być pokryty przez uprawę roślin motylkowych (nawozy zielone) pośrednio przez wyzyskanie torfowisk, rozłożonych bardzo korzystnie w Polsce. Potasu dla Polski dostarczyć by mogły w wielkiej ilośći kopalnie w Kałuszu, gdyby produkowano sole wysokoprocentowe. Źródłem fosforu staćby się mogły fosforyty, występujące na Podolu, oraz intenzywna przeróbka kości i padliny w kraju. Ponieważ oba źródła są prawie nietknięte, przeto skazani jesteśmy na import żużli (tomasyny) i superfosfatów z zachodu. Handel nawozami fosforowymi przybrał wielkie rozmiary. Zalewa się wprost kraj bezwartościowymi nawozami, zazwyczaj ze szkodą naszego małego rolnika. Istnieje nawet pod Katowicami na Śląsku fabryka, produkująca fałszywe nawozy i eksportująca je do Galicji!
W dyskusji nad odczytem zabierali glos dr. Kling i prelegent.
Następnie prof. E. Romer zademonstrował zebranym mapy różnych okolic Szwajcarji, wykonane przez profesora z Fryburga Beckera, znanego ze sporu o Morskie Oko, który na krótko przed wojną otrzymał honorowy doktorat filozofji, uniwersytetu lwowskiego. Mapy owe tem różnią się od podobnych map wykonanych przez kartograficzne zakłady wojskowe czy inne, że są to jakby obrazy rzeźby powierzchni ziemi, obrazy, w których szczegóły topograficzne i stosunki wymiarowe idą o lepsze z doborem barw i cieni. Są to rzeczy artystyczne, które plastykę terenu przy użyclu pewnych barw i świateł, czynią tak doskonalą, iż mapy Beckerowskie są już dzisiaj ideałem kartografji. Bije wreszcie z każdej mapy specjalny koloryt krajobrazowy.
Pod koniec posiedzenia uchwalili zebrani na wniosek prof. Z. Weyberga przesiać życzenia z powodu owocnej 10-letniej pracy Stacji antropologicznej w Warszawie, powstałej zasługą K. Stołychwy, a na wniosek dra St. Pawłowskiego takie same życzenia Towarzystwu krajoznawczemu w Warszawie, stojącemu zaslugą A. Janowskiego i H. Kutwiecia.

»Kurjer Lwowski« 19.12.1916 Sprawa "Wielkiego Lwowa".

Młode Towarzystwo pielęgnowania nauk administracyjnych oddało dobrą usługę miastu naszemu, urządzając odczyt o kwestji "Wielkiego Lwowa", który może dać początek publicznej dyskusji o tem niewątpliwie ważnem dla Lwowa zagadnieniu. Odczyt ten odbył się w sobotę 16. bm. w sali ratuszowej wobec licznego grona słuchaczów, złożonego z reprezentantów interesowanych w tej sprawie gmin, a dalej — z pracowników i techników, których zajmują związane ze sprawa "Wielkiego Lwowa" administracyjne i techniczno zagadnienia fachowe i t. d. Prelegentem był inżynier Ignacy Drexler, starszy radca budownictwa w magistracie lwowskim i docent politechniki. Było to pierwsze publiczne roztrząsanie kwestji przyłączania do Lwowa najbliższych wsi przyległych, chociaż ta sprawa od dawna zajmuje koła interesowane, a w magistracie lwowskim od dawna jest przedmiotem pracowitych studjów, czego dowodem są choćby owe liczne plany i grafikony, jakie byly podczas sobotniej prelekcji porozwieszane ni ścianach sali ratuszowej.
Magistrat lwowski dawniej oświadczył się zasadnieco przyeciwko zjednioczeniu z miastem wsi przyległych, a to z obawy, iż uporządkowanie tych miejscowości w stylu miasta nowoczesnego, pochłonęłoby olbrzymie koszta. Lecz pomimo, ze sprawa ta złożoną została do aktów w magistracie, nie zeszła ona z porządku dziennego w życiu realnem. Szczególniej żywo przypomniała się nagląca konieczność uporządkowania trwałego w gminach podmiejskich stosunków sanitarnych, i wogółe urządzeń bezpieczeństwa publicznego teraz, w okresie wojennym — i to głównie w interesie Lwowa. Władze wojenne — nietylko austrjackje, ale nawet i rosyjskie podczas okupacji, uznały mianowicie, iż chcąc np. uchronić Lwów i garnizon lwowski od niebezpieczeństwa tyfusu, ospy, cholery i  t. d. nie można tego osiągnąć inaczej, jak przez organizacje systematycznego tłumienia epidemii w przedmiejskich gminach, skąd one w regule przenoszone bywają do Lwowa. Kanalizacja Lwowa, bez wciągnięcia w sieć kanałów miejskich terytorium Kleparowa, Zamarstynowa i Zniesienia, okazała się bezwarunkowo niemóżliwą. I wiele innych ważnych względów ekonomicznych i kulturalnych przemawia za rozszerzeniem granic naszego miasta, ażeby ono mogło rozbudować się i urządzic wedlug wymogów dzisiejszych czasów. Tak samo, jak przed laty nie mogło zmieścić się miasto nasze w obrębie murów średniowiecznych fortyfikacji tak dziś — gdy zaludnienie jego szybko wzrasta i w nowszych czasach miasta rozbudowują się bez porównania szerzej i wygodniej, niż w dawnych wiekach, za ciasno robi się Lwowowi w jego dzisiejszych granicach, chociaż one w porównamu z dawnym zabudowanym obszarem we wszystkich kierunkacn rozszerzyły się bardzo znacznie. Dzięki tramwajom mogą dziś mieszkać rodziny nawet mniej zamożnych ludzi pracujących na dalszych przedmieściach, pełnych zieloności, z czystem, zdrowem powietrzem, zaopatrzonych we wszelki komfort nowożytny — gdy centrum miasta pozostaje na biura rządowe, sklepy, kantory kupieckie, kancelarje adwokackie, lokale ordynacyjne lekarzy i dla rozmaitych przedsiębiorstw innych. Zarobkujący czlonkowie rodzin spędzają tam czas pracy, i ześrodkowuje się tam cały ruch i rozgwar interesów. Spokojne dzielnice wygodnych i zdrowych mieszkań powstają już i teraz we Lwowie w okolicy parku Kilińskiego, na Kastelówce, na polach górnego Łyczakowa i t. d. Ale daleko jeszcze Lwowowi do tych miast w krajach wysokiej kultury, okolonych planowo zatożonemi i wybornie urządzonemi dzielnicami ogrodowemi, chociaż miejsc wspaniałych na takie dzielnice nie brak mu w około za miastem dzisiejszym.
Dla rozwoju miasta nowożytnego ważnem jest także racjonalne urządzenie dzielnic fabrycznych i handlowych, do czego Lwów ma już cenne początki w Zamarstynowie i Zniesieniu. "Wsie" nie wiele mogą zrobić w tym kierunku, lecz potrzebne na to inwestycje: urządzenie tam sieci ulic, po których w każdej porze roku możnaby przewozić wielkie ciężary, zaopatrzenie tych miejscowości w tramwaje, telefony i kanały odpływowe — tylko wtrdy będą możliwe, gdy te miejscowości będą należały do Lwowa.
Takie dzikie stosunki, jakie istnieją w koloniach domków robotniczych, tworzących się poza granicami dzisiejszego Lwowa na Lewandówce (w Biłohorszczy) i w Sygniówce, nie powinne być cierpiane w XX. stuleciu.
Sprawa utworzenia Wielkiego Lwowa nie należy jednak do spraw łatwych. Jest ona i niezmiernie skon plikowana i ciężka. Nawet przed stanowczem okresleniem projektu granic rozszerzenia miasta potrzebne są bardzo uciążliwe pertraktacje żnorodne — i z interesowanemi gminami, i z rządem, i z Wydziałem krajowym, z Radą powiatową lwowską, a wreszcie i w łonie samej reprezentacji miasta Lwowa. Zarząd gminy m. Lwowa musiałby przecież zdać sobie sprawę z pytania, w jakie wypadałoby mu zaangażować gminę zobowiązania inwestycyjne wobec gmin sąsiednich, których całkowite lub częściowe przyłączenie do Lwowa miałoby być zaprojektowanym? Dopiero wynik tych przedwstępnych układów dałby poważną podstawę do dalszych prac przygotowawczych technicznych i rachunkowych.
Najpilniejszemi z tych rokowan przedwstępnych są układy z rządem co do ewentualnego przesunięcia rządowej linji akcyzowej na nowe granice Lwowa, bo żadna gmina nie chciałaby nawet mówić o przyłączeniu się do Lwowa, gdyby jej z góry nie zapewniono na ten wypadek wolności od akcyzy. Drugim ważnym przedmiotem układów z rządem, byłoby zapewnienie budowy kosztem panstwa linji kolei żelaznej od dworca na Łyczakowie do stacji na Persenkówce, jako zaniknięcia linji okrężnej w około miasta. Budowa tej linii jest już właściwie w zasadzie przez rząd dawno postanowioną. Lecz szłoby teraz o zapewnienie jej budowy w pewnym określonym czasie, co do ustalenia planu przyszłego rozwoju miasta jest niezbędnem.
Z Wydziałem krajowym wypadałoby ułożyć się co do bezzy łocznego wykończenia niezmiernie ważnej dla rozwoju podmiejskich miejscowości okrężnej drogi murowanej w około Lwowa, jako drogi krajowej.
Z Radą powiatową lwowską potrzeba omówic sprawę ewentualnej indemnizacji za ubytek dochodów funduszu powiatowego, gdyby największe gminy zostały wyłączone z powiatu, i tym sposobem zwolnione, zostały od obowiązku placenia powiatowych dodatków do podatków. Tak samo Wielki Kraków zapewni podobne wynagrodzenie za ubytek dochodów powiatowi wielickiemu.
Z gminami wreszcie wypadałoby porozumieć się co do pytania, co miałoby się stać z ich majatkiem gminnym na wypadek przyłączenia do Lwowa, jakich one wymagałyby od Lwowa wkładów na uporządkowanie ulic, kanalizacje, wodociągi, oświetlenie, budowę szkół i kościołów? W jakiej kolei miałyby być te inwestycje wykonane i w jakim mniej więcej okresie czasu?
Czas wojenny z rozmaitych względów nie nadaje się do traktowania sprawy rozszerzenia granic miasta — lecz z wielu względów znów jest on o tyle sposobniejszym do takich układów, że teraz idą one we wszystkiem raźniej jakoś, jak w czasach spokojnych. Dowodem tego Warszawa, gdzie jak słyszymy, sprawa rozszerzenia granic miasta, raźno naprzód postępuje, pomimo wojny.
Wszystkich tych zagadnień, związanych z projektami "Wielkiego Lwowa" dotknął w swoim wykładzie p. inżynier Drexler. Należy mu sie wdzięczność za to, ze zrobił początek poważnej dyskusji o tym przedmiecie, tak doniosłe mającym znaczęnie dla dalszego rozwoju naszego miasta. Oby ten początek był szczęśliwym!
Teofil Merunowicz.

»Kurjer Lwowski« 14.12.1916 Echo św. Mikołaja.

Swięty Mikołaj, zslępujący w tym roku na ziemię, z miejsca zaatakowany został przez ciekawstwo dziennikarskie. Nasadził się nań nasz reporter chytrze a podstępnie i dalejże wybadywać: gdzie, jak, dokąd?
Swięty, którego serce gołębie nikomu nic odmówić nie potrafi, oświadczył bez ogródek, że jakkolwiek wie, iż poczciwi ludziska wszędzie szczętem przyjmą go sercem, uważa jednak za obowiązek przedewszystkiem nawiedzić "Ochronę Dziecka", bowiem ta instytucja... Tu nastąpila cala litania wyrazów pochwalnych, zbyt długa, niestety, by szanujący się reporter, który nie chce być podejrzanym o spekulację na wierszowe, mógł ją powtórzyć ze spokojnem sumieniem.
Ale zachęcony powodzią pochwal, ruszył dzlennikarz w trop świętego i znalazł się niebawem u owej zachwalanej mety. I nie pożałował trudu — co w ustach dziennikarskich jest słowem rządkiem, a wielkiej wagi!
Ale bo też ów wieczór ku czci św. Mikołaja w "Ochronie Dzecka" zakrawał istotnie na to, jakoby jakiś szmat cudowności z królewskiego płaszcza bajki oderwał się i padł na ziemię. Wszystko tu mialo jakiś osobliwy, za serce chwytający nastrój; a to tak promieniowalo ciepło naiwnych serduszek dziecięcych, niby kwiat ku słońcu kierujących się, ku dobru i pięknu.
Wystarczyło popurzeć tylko na zebraną tłumnie rzeszę Milusińskich, aby zrozumieć, czem dla nich ta jasna chwila i samemu orzeźwić się tchnieniem "snu na kwiatach, snu złotego",
A było to tak:
Komitet z przewodniczącą swą, hr. Wolańską, chcąc zasilić fundusze "Przystani", niemało poświęcił pracy i trudu, aby wszystko wypadło jak najlepiej. Na ich prośbę przyłożył do całej imprezy rękę malarz wojenny W. Leonhard, a kto go zna, wie, że ma rękę wielką, w kunsztykach zaprawioną i szczęśliwą.
Strąbiono potem młody ludek z zakładu im. Niedziałkowskiej i z froeblówki muzycznej p. Strusińskiej i Tatarczuchowej i z żeńskiej szkoły im. Staszica — bo trudno przecie, aby w dziecięcych rolach występowali dziadkowie i babcie; a chocby wujaszkowie i ciocie...
Z takim to aparatem przystąpono do dzieła. Przynosi też ono prawdziwą chlubę inicjatorom, organizatorom i wykonawcom. Nie można było dość nasluchać się pieszczonych głosików w sympatycznej sztuczce "ad hoc" pn. "Ochrona Dziecka"; to zupełnie sprawiało takie wrażenie, jakby słuchało się nad rankiem w maju budzących się ledwie przyśpiewek ptaszęcych. A potem ćwiczenia rytmiczne piłką, a potem składny taniec litewską dziarski Krakowiak — toż to huczało i szumiało, toż to dla oczu byli uciecha..
Ale poezja dziecięctwa bynajmniej nie wyklucza realniejszych czynników. Wszystko to śliczne, podwieczorek jednak ma swoje prawa. Komitet złożył dowód należytej znajomości psychologji weku młodocianego, gościom swym przysposobiwszy "lege arts" podwieczorek, — a nadto ustawiwszy, jak pałac piernikowy w "Jasiu i Małgosi", okazały bufet i kramy pełne łakoci.
A gdy w ten sposób stało się zadość wymaganiom podniebienia małuczkich, nastąpił "moment psychologiczny". W otoczeniu aniołów — z różnych snać chórów anielskich, bo większych, mniejszych i najmniejszych — zapowiedziany wytworną deklamacją jednego z Białopiórych w osobie p. M. Szawlowskiej, zstąpił — "per procuram" br. Dziedustyckiego — sw. Mikołaj, jota w jotę taki, jak go malują na obrazkach i widokówkach — i dopieroż mówić, jak to on umie, pięknie, poczciwie, serdecznie, jakby miodem maścił, słowa zaś swoje poparł hojnem rozdawnictwem darów.
Podnioslą pieśnią Bogarodzicy zakończyła się uroczystość.
Znikł święty Mikołaj, uszły skrzydlate zjawy aniołów, ale na długo pozostaną w pamięci dziatwy. A tym jej wspomnieniom towarzyszyć będzje serdeczna wdzięczność rodziców.

»Kurjer Lwowski« 08.12.1916 O polskie stroje ludowe.

Otrzymujemy następującą odezwę:
Szwalnia pol. Związku niewiast katol. nieraz już zwracała się do społeczeństwa z prośbą o poparcie; niejednokrotnie podawała do publicznej wiadomości cele swe i drogi, jakierni doszła do znacznego rozwoju. I nieraz już dziękowała instytucjom i osobom prywatnym za ofiarność i dobrą wolę, tak bardzo jej pomocną w osiąganiu poważnych wyników pracy. Obecnie, na pewnych już stojąc podstawach, gdy miastu i prowincji nieobca jest jej nazwa, gdy zarówno inteligencja, jak lud wiejski zrozumiał, że towar, wykonany ręka polskiej szwaczki, lepszy jest od fabrykatów zagranicy, postanowiła Szwalnia rozszerzyć zakres działania ńa całą Galicję.
Dotąd ż wyrobów Szwalni korzystał Lwów i jego najbliższe okolice, obecnie pragniemy wytwarżać ubiory ludowe i mieszczańskie wedle zwyczajów i gustu różnych okolic kraju.
Dlatego zwracamy się z usilną prośbą do Wielebnego Duchowieństwa, do Pań Obywatelek, do Nauczycielstwa i Którowników Kółek rolniczych, by żechcieli przyjąć nam ż pomocą, nadsyłając Szwalni (Lwów, Rynek 30.) wzory ubrań kobiecych i dziecinnych, właściwych każdej okolicy. Wzory te pragnie Szwalnia nabywać na własność, lub tęż wypozyćzaĆ na krótki przeciąg czasu.
Ufamy, że sptawa tak ważna, zmierzająca do zachowania swojskiego charakteru strojów ludowych i micszczańskich, a zarazem do rozwoju polskiej wytwórczosci, znajdzie oddźwięk w całym kraju i że przy WSpÓludżiale ludzi dobrej woli zdołamy ubrać wieś polską bez pomocy fabryk zagranicznych.
Za Zarząd Szwalni P. Z. N. K.
Mieczyslawowa Teodorowiczowa, przew.

Do tej odezwy kilka wyrazów od nas:
Inicjatywa Zarządu Szwalni zasługuje na jak najgorętsze poparcie. Ze strojowi ludowemu grozi zagłada, wiadomo nie od dzisiaj. Styczność wsi z miastem, coraz ściślejsza, odbija się na niej takie pod tym wzgledem niekorzystnie. Skosinopoli yzo wanie czyni postępy — chyba z każdego względu niepożądane.
Strój wiejski ma w sobie coś z symbolu. Odbija się w nim charakter ludu danej okolicy. Ten strój wcale nie byl dziełem przypadku — utworzyło go przystosowanie się do miejscowych warunków życia, przyozdobiły upodobania duszy chłopskiej. Te pójdą również w niwecz. Zatrze odrębność zewnętrzni wsi, zatrze się i odrębność psychiki ludowej, która uszlachetniać, podnosić się powinno, lecz nie pozbawiać cech znamiennych. W tandetę obcą przyodziany lud, przestaje czuc się sobą; jego prostota zaciera się, jego pogląd wypacza, cały jego sposób mielenia odbiega od tej linii, której przestrzegał, dopóki nie rozstał się z sukmaną, a tak mu w niej do twarzy, z barwnemi spódnicami i katankami, z orzeźwiająca oczy wzorzystością swych chust i rantuchów.
Wiezieliśmy podczas pochodu d. 12. listopada grupę kobiet i młodzieży wiejskiej z okolic podlwowskich (mężczyzn dorosłych zabrakło, bo pociągnęła ich wojna do krwawego swego rydwanu). Jakiemże uradowaniem dla oczu były te krasne stroje: zdawalo się, jakby nagle jakaś ruchoma łąka zakwitla na tle szarzyzny miejskiej. Niejednemu też z pewnością wyniknąć się musiało wtedy westchnienie: Co za szkoda, że coraz mniej tej krasy coraz rzadziej ją się spotyka!
Ratowanie stroju ludowego — to jeden z obowiązków patriotycznych. Akcja Zarządu Szwalni ma właśnie spełnienie owego obowiązku na celu. Zatem poprzeć ja należy jak najusilniej.

»Kurjer Lwowski« 07.12.1916 Brak mleka.

Obiegają po mieście pogłoski o istniejącym w pewnych kołach aprowizacji projekcie, aby cala produkcję mleka dowożonego skoncentrować celem dalszego rozdziału w sklepach miejskich. Mianowicie wszelkie mleko i produkty mleczne mianoby na rogatkach odbierać kobietom znoszącym je i odstawiać do rozsprzedaży dalszej za pośrednictwem organów miasta.
Pominąwszy, że zasada usuwania pośrednictwa między producentem a konsumentem tym nowym projektem z wszelkiemi dalszemi konsekwencjami szkodliwemi, z przyrostem nowych znacznych kosztów zostałaby tu na nowo pogwałconą, byłby przytem też stary, uświęcony a wypróbowany praktycznie sposób aprowizacji bezpotrzebnie zniszczony. Stworzonoby sztucznie nowe nieskończone ogonki, stworzonoby nowy monopol i sposób spekulacji dla rzesz wynajmujących się do "stania", a zresztą narażonoby produkt ten cenny i delikatny na liczne szkody przez zakwaszenie (jeden mały garnek mleka skwaszonego, wlanego do reszty, zakwasiłby całe jego masy). Słowem, nieszczęsny ten projekt powinien być wszelkimi możliwymi sposobami zwalczany jako ze wszelkich względów bardzo szkodliwy, pominąwszy, że mleko produkowane w granicach miasta uzyskałoby cenę, o której się filozofom nie śnilo. Liczne rzesze kobiet, noszących mleko z dalszych okolic i tylko w pewne nieliczne dnie, zaprzestałyby dochodzić do miasta i znaczne zapasy mleka nie dostałyby się wcale do miasta.

»Kurjer Lwowski« 02.12.1916 Wykłady prof. Ign. Chrzanowskiego.

Wykłady prof. Ignacego Chrzanowskiego, zapowiedziane w jubileuszowym cyklu odczytów, urządzonych staraniem Towarzystwa literackiego im. A. Mickiewicza we Lwowie, wywołały wśród sfer literackich i naukowych naszego miasta niezwykle wielkie zainteresowanie, zupełnie zrozumiale ze względu na osobę prelegenta. Prof. Chrzanowski, jeden z najwybitnejszych naszych historyków literatury, ogłosił szereg cennych dziel i rozpraw z zakresu badan historyczno-literackich, że tu wymienimy choćby podstawową monografję jego o Marcinie Bielskim, cenną rozprawę o kazaniach sejmowych Skargi, prace nad sa yrą polski, doskonalą i wielce rozpowszechnioną Historię literatury niepodległej Polski, szereg wydań krytycznych i wiele innych drobniejszych rozpraw. Już wcześnie zwrócił na siebie uwagę społeczeństwa, wybijając się na pierwszy plan rzutkością swych pomysłów; przeprowadzanych w pracach, nowością i świeżością poglądów. W Warszawie rozwinął wyda ną działalność na polu oświatowem i kulturalnem — m. i. jako redaktor "Ateneum". Powołany na zaszczytne stanowisko profesora historji literatury polskiej w Uniwersytecie Jagiellońskim, porwał od samego początku wykładami swymi młodzież akademicką i zjednał ją sobie prawdziwą serdecznością i życzliwością, z jaką się do niej odnosi. Znany jest powszechnie jako jeden z najlepszych naszych prelegentów: każdą rzecz, opracowaną sumiennie i źródłowo, umie podać w formie kunsztownej, trafiając do przekonań i uczuć słuchaczy ciepłem i zapalem, jaki nadaje swym wywodom. Lecz pocóż więcej rozwodzić się nad osobą prelegenta, który i nam tutaj we Lwowie dobrze jest znany ze swych prac, ktory i tutaj ma wiele oddanych sobie osób. Witamy więc w osobie prof. Chrzanowskiego miłego gościa, wyczekując z upragnieniem jego wykładów, w tem przekonaniu, że przeżyjemy w tych ciężkich czasach wiele wzniosłych wrażeń, które nas oderwą choć na chwilę od smutnej rzeczywistości w krainę ideałów.

»Kurjer Lwowski« 29.11.1916 W rocznicę powstania listopadowego.

Aby uczcić Święto narodowe takie, jak powstanie listopadowe, mało jest ożywić w sobie tylko uczucia patrjotyczne — smutne lub radosne. Trzeba jeszcze wejść duchem w owe czasy i z wypadków, które decydowały o losie narodu wydobyć dla narodowego myślenia i działania mądrość patriotyczną, którą jest unikanie błędów przodków i przejmowanie ich doświadczeń dla obecnej i przyszłej pracy.
Przęwodnikem najlepszym na tej drodze może być ten, kto był w tym czasie najżarliwszem sercem patrjotycznem i głową, która umiała zrozumieć wszystkie ideowe i materjalne czynniki mogące Polsce dać upragnioną wolność. Mówimy o Mochnackim.
Po upadku powstania, gdy jego przebieg rozważał "sine ira et studio", policzął "do prawd niezaprzeczonych i zarazem do największych wypadków hiśterji nowoczesnej, że naród polski miał więcej sił w ostatniej wojnie swojej z Moskwą do odzyskania tego, co stracił, niżeli Moskwa do sprzeciwienia się temu sprawiedliwemu przedsięwzięciu polskiego narodu". Mimo calej różnorodności losów powstania, "nihdy nie bylismy w oitrzebie powiedzenia samym sobie: zginęliśmy bez nadzieji", tak "sprawa Polski 29. listopada nie tylko sprawiedliwa, ale i mocna była".
Cóż się więc stało, że tak pomyślny stan rzeczy, zamieńil się w klęskę narodu, iż pozostal nadal w niewoli? Oto "nie ulegliśmy przemocy, ale zwyciężył nas słabszy, ale mędrszy nieprzyjaciel".
Wynika to z rozważań o siłe narodowego powstania, które Mochnacki przeprowadza w następujący sposób:
Siła ta składała się z rozmaitych czynników, nie tylko wojsk. regularnego i ewentualnych nowych zaciągów. W skład jej — zauważa Mochnacki — wchodziło ponadto położenie geograficzne Polski, rola jej w "systemie politycznym Moskwy, konstytucja rządu i państwa carów, nakoniec temperament polityczny Europy, o ile na wodzy Austrię i Prusy trzymał".
Siła ta zatem rozporządzała czynnikami dwojakiego rodzaju. Takimi, które można było i należało stworzyć, oraz takimi, które były, a trzeba je było tytko wyzyskać.
Do tych ostatnich należy — zdaniem Mochnackiego — w pierwszym rzędzie geograficzne położenie Polski w stosunku do Rosji. Że tylko w Polsce "Moskwa od Europy odcięta... i zdobyta być może" — doświadczył tego już Napoleon w 1812. Zająwszy bowiem Polskę i Litwę, pokonał Rosję bez stanowczych bitew i nie w Petersburgu, ale w Polsce mógł wymusić na niej najkorzystniejszy dla siebie pokój. Tymczasem "chciał bitew po osiągnięcu celu wojny" i — pogrzebał swoją wielkość. Otóż na tej zasadzie — stwierdza Mochnacki — że Rosja może być pokonana jedynie na obwodzie swego imperjum, bo z obwodu do wnętrza "wbiegają promienie jej potęgi", bo po odcięciu obwodu zostaje jej to, czego nie warto zdobywać, rozpoczęło się powstanie w nocy 29. listopada. Podjęto je "w imię tej prawdy, że razem z ośmiu województwami nadwiślańskiemi powstaną bracia za Bugiem: w takiem przedsięwzięciu nic nie rokowało zwycięstwa Mikołajowi". Mogło się to stać tem bardziej, że Rosja nie "wypolszczyła" swego zaboru mimo usilnych starań. Przeto powstanie mogło rozporządzać siłą większą, niż konfederacja barska i niż Kościuszko.
Siłę tę wzmagała jeszcze ta okoliczność, że Rosja właśnie wówczas miała swój "moment niemocy". Wyczerpana bezpośrednio poprzedzającemi wojnami i militarnie zdezorganizowana, trapiona szerzeniem się głodu i pomoru, wysilona finansowo i zadłużona wcale niegroźnym była nieprzyjacielem. Do zorganizowania 120.000 armji, jaka brała udział w bitwie Grochowskiej, potrzebowała półtrzecia miesiąca. To wymowny dowód, jak słabą była wówczas.
Co do "temperamentu politycznego" Europy, to — jak go doskonale charakteryzuje Mochnacki — "życzyła nam ona zwycięstwa, ale tak jako niegdyś małemu życzyli Dawidowi świadkowie nierównej walki, żeby pokonał ogromnego Goljata, z bojaźnią w sercu, z tem przekonaniem, że tylko cud jaki uratować nas zdoła".
Główną jednak dźwignią narodowego powstania było wojsko. "Nie wykracjzając z granic najściślejszej pewności" oblicza Mochnacki, iż siła jego mogła wzrośc do sześćdziesięciu kilku tysięcy żołnierza. W chwili wybuchu powstania pod bronią było wojska trzydzieści kilka tysięcy. Prócz tego znajdowało się w kraju około 25 tysięcy żołnierzy dymisjonowanych, uczestników kampanji napoleońskich, albo takich, którzy lata swoje wysłużyli już w wojsku Królestwa kongresowego. Nie było więc żadnej trudności w uzyskaniu wyszkolonego żołnierza. Potrzebna broń i amunicja znajdowała się w arsenale warszawskim. Rezerwy wreszcie można było uformować z nowych zaciągów pod osłoną czynnej armji. Ludzi zdatnych do broni było podostatkiem. Według ksiąg komisji stiperrewizyjnej na ratuszu w Warszawie było takich 246.000. Z amunicją, bronią i umundurowaniem — wogóle ze środkami wojennymi także nie byłoby wielkiego kłopotu, gdyż mogła ich dostarczyć produkcja wewnętrzna przy pomocy rzemieślników, sprowadzonych z Niemiec i Anglji. Również skarb mógł w zupełności dopisać.
"Sześćdziesiąt kilka tysięcy najbitniejszego ludu na ziemi! — woła Mochnacki. Nie masz sprawy, którejby takie wojsko nie zapewniało szczęśliwego końca. Tą silą, gdyby dawnej Polski nie było na świecie, ledwie nie nową stworzyć pozwalałyby ówczesne tak miejscowe jako i postronne okoliczności".
A jednak dzieła nie dokonano, mimo istnienia tych warunków i jeszcze jednego — pierwszorzędnego: entuzjazmu patrjotycznego, opartego mocno na owym "konturowym zarysie" liczb. Przecież jednym z prawdziwych powodów rewolucji była wiara w jej powodzenie.
Rewolucja jednak upadła, gdyż jej "klima polityczne" było chłodne. Brak w niej było to cechy, którą Barere ujął w porównaniu rewolucji do "słońca strefy gorejącej, która nadaje gwałtowny popęd całej wegetacji, skracając czas gdzieindziej przepisany wzrostowi i dojrzałości roślin". U nas niestety tak nie było. "We wszystkiem, a szczególniej co do organizacji wojska tak poczynaliśmy sobie, że do czego zwykle potrzeba dziesięciu dni, to w nadzwyczajnych okolicznościach naszego odrodzenia się ledwie we dwudziestu do skutku przychodziło".
W związku z tą pozostaje druga przyczyna upadku powstania. Ster wzięli w ręce ludzie niewątpliwie poczciwi, otoczeni aureolą męczeństwa narodowego, ale nie zawsze dość zdolni, by w takiej chwili kierować sprawami narodu. Nie byli oni "sposobni do prędkich i dzielnych przedsięwzięć" — jakich było potrzeba. Im zaś dano władzę w rozumieniu, że pożytecznej jest kierować siłą, energią i dowcipem tego wieku, niżeli jemu samemu, żeby władał rzeczą publiczną, dopuścić". Stąd u stera była "ospałość lenistwa".
Oto jest ten "słabszy, ale mędrszy nieprzyjaciel", który nas pokonał i w niwecz obrócił najbardziej sposobną chwilę wydobycia się na wolność.
Słowa Mochnackiego zawierają w sobie niewątpliwie wiele z gorącej atmosfery emigracyjnej bezpośrednio po upadku powstania, oraz wicle z żywości jego temperamentu, ale ujmują rzecz trafnie i niezbicie wykazują prawdę, która dziś tak niebywale święci tryumfy, iż "siła, jaka naród zewnętrznego nieprzyjaciela pokonać zdoła, zostaje w ścisłym, bezpośrednim stosunku z siłą jego materjalną i moralną, wewnętrzną. Dla powiększenia pierwszej, potrzebą ostatnią pomnożyć, natężyć.
To zasada, która rozstrzyga o losach narodów, to jest też wielka nauka dla nas z całych dziejów, a szczególnie z powstania listopadowego.

»Kurjer Lwowski« 26.11.1916 Rusini galicyjscy wobec sprawy polskiej.

Nienawiść złym i szkodliwym jest nauczycielem. Moralnie poniża, myślowo wyjaławia, wszechstronnie zaślepia nietylko na dobre strony przeciwnika, ale i na własne korzyści. Zgubny niszczycielski wpływ nienawiści sięga tem dalej, im wyłączniej i bezwzględniej wypełnia ona treść duszy.
Tak właśnie niestety ma się rzecz z duszą ruską w jej stosunku do Polaków i do sprawy polskiej. Mówiąc to, mamy oczywiście na myśli tylko nieliczne względnie grono galicyjskiej inteligencji rusińskiej. Lud bowiem ruski w masie swej jest jeszcze materjałem naogół politycznie biernym i o ile jako czynnik w dziedzinie tej występuje, występuje wyłącznie jako nadużywane często narzędzie w rękach ambitnych prowodyrów.
Ci prowodyrowie robią istotnie wrażenie, jakgdyby żyli nie jakąkolwiek pozytywną treścią, ale tylko i wyłącznie ślepą i tyleż zaciekłą ile bezzasadną negacją w stosunku do wszelkich rzeczy polskich. Negacją nietylko dążein, przeciwnych interesom ruskim, (których w chwili obecnej np. dostrzedz nawet niepodobna), ale negacją faktów nawet i wszelkich wogóle dążeń, choćby one miały nawet leżeć na linji interesów ukraińskich, — że przypomnimy tu np. sprawę budowy galicyjskich kanałów, w której Rusini zajęli również opozycyjne stanowisko, wyłącznie dlatego, że projekt, korzystny wszakże również dla Rusinów, wyszedł ze strony polskiej.
Wobec tego nietrudno było przewidzieć, że urzędową zapowiedź powstania państwa polskiego i wyodrębnionej Galicji powitają Rusini wybuchem uczuć niechętnych i nienawistnych. O ileż kulturalniej i wprost bardziej po ludzku zachowali się Białorusini, aczkolwiek również niezmiernie są czuli i dbali o swój narodowy interes, którego odrębność bardzo dobitnie w chwili tej również akcentują.
Miarą zacietrzewienia Rusinów jest taki choćby — pierwszy z brzegu wzięty — fakt, że "Ukraińskie Słowo" np., pomieściwszy proklamację Cesarską w sprawie polskiej na ostatniej stronie, opuściło w niej na końcu słowa: "z rozkazu J. C. Mośći Franciszka Józefa I.", a podało tylko podpis: gen. Kuk. Cel takiego tendencyjnego opuszczenia części tekstu urzędowego jest aż nadto przejrzysty. Postępek cały ma oczywiście charakter politycznego żakostwa. Skądinąd zaś przypomina cenę egzorcyzmów z III. częśći Dziadów, gdzie djabeł, acz przyciśnięty niejako do muru przez ks. Hotra, wymówić nie jest w stanie samych nazw nienawistnych dlań Sakramentów.
"Diło" zamieściło artykuł, w którym podkreśliwszy, że Galicja w dwóch trzecich (sic!) częściach, a także Chełmszczyzna jest krajem istinn  ukraińskim, wyraża między innymi potem pretensję, że Polacy podczas obchodów uroczystych z racji ostatnich wypadków nic nie mówili o swoim stosunku przyszłym do ukraińskiego narodu. Natychmiast zaś potem powiada: "Rozumie się i podkreślamy to ze szczególnym naciskiem, że nieby się nie zmieniło w istocie rzeczy, gdyby Polacy lepiej byli obmyślili kwestję i powtórzyli znane swoje frazesy o miłości do "bratniego" ludu ruskiego, lub swoje hasło: wolni z wolnymi, równi z równymi! My przecież dobrze znamy prawdziwą wartość tych frazesów i haseł". Pomimo to znów dalej z naciskiem podnosi "Diło", że pominięcie kwestji ukraińskiej na uroczystych obchodach polskich jest "stanowczym dowodem", iż Polacy mają złe zamiary względem Ukraińców.
Na ten stek nonsensów i sprzeczności debrą odprawę daje "Czas" krakowski, którego wywody podajemy poniżej, — podkreślając ustępy, zdaniem naszem istotne:
"Z uwag "Diła" pomijamy znane zresztą skądinąd świadome przeinaczanie faktów, które stanowi stałą broń ruskiej publicystyki w polemice z Polakami; zadziwiać jednak musi podkreślenie (przez "Diło") zadowolenia "Czasu", że podział Galicji już nie nastąpi. Tyle przecież z długiego współżycia z Polakami mogli nauczyć się Rusini, że niema w Galicji ani w całej Polsce stronnictwa ani grupy, któraby niosła godzić się w jakiejkolwiek formie na podział naszej dzielnicy. "Diło" musi chyba wiedzieć, że w tej sprawie solidarność Polaków nie może być naruszona i nigdy się nie zachwieje. Nie wynika stad bynajmniej jakaś dziecinna radość, że "Rusini będą politycznie bezsilnymi". Daleko głębsze i poważniesze powody są w tej mierze dla nas decydujące, a chcąc "Diło" przekonać, należy odesłać ten dziennik do historji, gdzie znajdzie potrzebne informacje.
Również mogliby Rusini raz już skończyć z uroszczeniami do Chełmszczyzny, które nie mają ani historycznej, ani etnograficznej, ani polityczne; podstawy. Wszakże mają oni przed sobą taki ogrom pracy narodowej i kulturalnej we wschodniej Galicji, że całe pokolenia zaledwie jej podołają. Pocóż więc "anektować" jeszcze obszary polskie, w których ich narodowe aspiracje nie znajdą żadnego odgłosu. Rusini jednak doskonale wiedzą, że takie poruszenie sprawy chełmskiej drażni uczucia Polaków, i właśnie dlatego powtarzają uporczywie swoje dziwne pretensje. Nie jest to droga najprościej wiodąca do porozumienia.
Zresztą trudno rozprawiać ze ślepą zaciętością. "Diło" np. obawia się, że Polacy nic zdobyli się nawet na jakieś słowo o swoim przyszłym stosunku do "ukraińskiego narodu": ale zaraz dodaje, że "gdyby nawet wystąpili z jakimś programem, to i tak nicby się nie zmieniło" — bo "my przecież dobrze znamy prawdziwą wartość tych haseł". Więc i tak źle i tak nie dobrze. Gdy Polacy milczeli: "Co za nieprzyzwoitość" — woła "Diło": wyciągają rękę do zgody: wtedy dopiero "nic się nie zmieni"... Otóż istotnie nie pora na frazesy i deklamacje, a przyszłość nie jest jeszcze tak ustalona, aby już teraz można swobodnie układać ścisłe i realne plany polityczne: to jednak jest pewne, że Polacy swój stosunek do Rusinów układać będa zawsze według zasad sprawiedliwości i słuszności, jak to zresztą i dotychczas czynili. Skoro ruska ideologja dorośnie do zrozumienia polskiego stanowiska, wówczas i cały spór polsko-ruski rozstrzygnie się bez wstrząśnień".

»Kurjer Lwowski« 22.11.1916 Po uroczystym obchodzie we Lwowie.

W poniedziałek wieczorem odbyło się w ratuszu pod przewodnictwem radcy dworu Fiedlera posiedzenie ściślejszego komitetu obchodowego ku uczczeniu ogłoszenia niezawisłości Królestwa Polsk. Przewodniczący zaznaczył, że Lwów godnie uczcił wielką chwilę dziejową. Co do strony finansowej, to postanowiono wybrać komisje skarbową, która zajmie się zbadaniem rachunków i przedłoży je na następnem posiedzeniu komitetu ściślejszego, które odbędzie się dnia 27. bm. Zapowiedziane poprzednio publiczne posiedzenie nie odbędzie się. Sprawozdanie komitetu opublikowane zostanie w pismach.
Z wyborów do komisji skarbowej wyszli: pp. prof. Pawlewski, Mościcka, Szafrański i Sklepiński.
W sprawie wydawnictwa broszury pamiątkowej "5. listopada", która niebawem opuści prasę, postanowiono zwrócić się z prośba do zarządu miasta, aby gmina zakupiła pewną ilość tych broszur.
W dyskusji podniesiono z radością, że okna gmachu ratuszowego po raz pierwszy od niepamiętnych czasów ozdobiono nalepkami w czasie uroczystości. Ogółem sprzedano około 100.000 nalepek.

ситуація

»Дїло« 19.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Віднова російської армії?
ПЕТРОГРАД (Тбк.) Нач. вожд Корнїлов в розмові з дневникарями висловив надїю, що зарядженя, які він саме предложив до затвердженя правительству, доведуть до повної віднови армії. Сказав також, що слїд числити ся з війсковими операціями на велику міру на румунськім фронтї і на инших фронтах, особливо на північнім. Можлива також скомбінована акція сил сухопутних і морських. Зимова кампанія неминуча.
Приготованя до соціялїстичної конференції в Стокгольмі.
СТОКГОЛЬМ. (Ткб.) Орґанїзаційний комітет робить ревні приготованя до конференції. Подана свойого часу вістка, що конференцію отворить Чхеідзе, в сути річи потвердкуєть ся. Брантінґ і Троельстра будуть кермувати нарадами. На конференції буде 150 учасників, наколи будуть усунені пашпортові перепони. Наради вести муть ся в мові нїмецькій, француській, анґлїйській та російській. Комітет надїєть ся, що анґлїйські і француські соціялїсти возьмуть участь в конференції.
Послїдні вісти про війну.
БЕРЛЇН. Бюро Вольфа дня 18 серпня вечір: Боротьба артилєрії у Фляндрії в Артоа, над Еною і коло Вердену.
На Сходї нїчого нового.
ВІДЕНЬ. (Тбк.) З воєнної пресової кватири доносять: Південно-західний фронт: Від вчера по пол. в ходї борба артилєрії над Сочею. Змагала ся вона сильно над вечір.
Італїйцї острілювали головно область мостового причілка Тольмен включно до Монте Санто. Також в ночі їх артилєрія не спочивала. Нинї сильний огонь неприятельськоі артилєрії (звертаєть ся вже на 60 км. фронту від Мрзлї Врх до моря) і метавок мін. Є се повільний, пляновий огонь знищєня, який звертаєть ся головно на найпереднїйші лїнїї проти мнимих областей війскових зборищ, становищ батерій і місць команд. Італїйцї пробували кількома наворотами також наступу ґазами.
Східний фронт. На румунськім фронтї союзники легко відперли слабі частинні наступи між долиною Сушіти і Тротуш. Неприятельська артилєрія відзивала ся зі змінною силою. Слабий нічний наступ в долинї Ойтоз відперто зовсїм. Нїмецька батерія цїльним вистрілом повздержала поїзд на північ від Ґалача.
В Карпатах безнастанно паде дощ.
Цїсарський приказ.
ВІДЕНЬ (Ткб.) Цїсар видав ось такий письменний приказ: Богато з моїх хоробрих жовнїрів опустило боєвий фронт, понїсши рани, заки мали ще нагоду заслужити собі на вїдзначенє зa хоробру поставу. В подібнім положеню є також і ті, що з причин воєнних трудів захорували, понесли на своїм здоровлю тревалі шкоди, а тепер мусять оставати далеко від боротьби. Моїм бажанєм є, щоби ті хоробрі одержали зовнїшну відзнаку. Поручаю шефови ґенерального штабу, Моїм війсковим мінїстрам і командантам маринарки, щоби вони поробили пропозиції що до переведеня Моєї волї.
Замкненє француської границї.
БЕРН. (Ткб.) Після дневників замкненє француської границї треває дальше. Перепускаєть ся тільки дипломатичних курієрів. Рівночасно замкнено також границю францусько-швайцарську. Те вказує на перепроваджуванє війскових заряджень.

»Дїло« 18.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Мирові услівя папи.
ВІДЕНЬ. (Ткб.) Нота папи до цїсаря ще не надійшла. Прийде вона в найблизших днях. Папа пропонує мир на ось таких услївях, які правительства самі мають близше очеркнути і доповнити: насамперед поручує папа умову що-до рівночасного закінченя зоружень і щодо розємного суду та в страві знесеня всяких ограничень свободи моря.
Дальше поручує папа взаїмну резиґнацію з воєнних відшкодовань, але від тої основи в спеціяльних случаях можуть бути виїмки. Надто пропонує віддачу всїх окупованих областий. Що до спірних квестій між Австро-Угорщиною й Італїєю та Нїмеччиною і Францією територїяльної натури папа не подає нїякого конкретного способу розвязки, але висказує тільки надїю, що спірні сторони розслїдять ті квестії і узгляднять аспірації народів о скільки то відповідає їх власним інтересам та інтересам людської суспільности.
Вкінци папа думає, що всї инші квестії територіяльні і полїтичні будуть розслїджені в дусї слушности і справедливости.
Послїдні вісти про війну.
БЕРЛЇН. Бюро Вольфа доносить дня 17. серпня вечером: У Фляндрії і коло Верден тільки боротьба артилєрії змінчивої сили. В Ст. Кентін доми положені в найблизшім окруженю катедри стоять ще в огни. Огонь франц. артилєрії підсичує пожежі.
ВІДЕНЬ. З воєнної пресової кватири доносять :
I. Південнозахідний фронт: Коло Крн висадили Італїйцї вчора міну, якої вибух знищив головчо тільки італійські рови. Наступ італ. піхоти відперто ручними ґранатами. Неприятельська артилєрія над Сочею відзивала ся місцями частїйше. Дві ескадри летунів кинули бомби на плоскозгірє Красу і коло Десоля, однак не зробили більшої шкоди. Двох італ. летунів зістрілено.
II. Східний фронт: На боєвім фронтї на північ від Фокшанї тільки артилєрія була більше дїяльною. Наступів піхоти не було. В Карпатах неприятель місцями ставить ще завзятий опір та виконує протинаступи. В области Гусятина вчора була оживлена дїяльність неприятельської артилєрії.
БЕРЛЇН (Б. Вольфа). Другий день ґенеральної офензиви на заходї закінчив ся повною нїмецькою побідою. У Фляндрії, де був плянований головний удар, анґлїйські наступи катастрофально зломили ся. Також в другій битві о підставу підводних суден у Фляндрії нім. оружє побідило. Битва розіграла ся в двох фазах. Зразу Анґлїйцям удало ся посунутись поза знищені нїмецькі становища на південь від зелїзн. шляху до Foscapelle, Тут розпочав ся нїмецький протинаступ і приневолив Анґлїйцїв подати ся взад крок за кроком. Пополудни всї давні нїмецькі становища були відзискані, з виїмком висунених наперед становищ на півн. схід від Bixchoote. На південь від St. Julien нетільки відзискано давні становища, але крім того виперто Анґлїйцїв дальше. До вечера на лїнїї Френценбурґ і на півн. захiд від Вестгок відбито давні лїнїї з дня 31. липня.
Втрати Анґлїйцїв незвичайно тяжкі. Наступ в Артоа заломив ся також. На фронтї Ени Французи 16. с. м. не могли підприняти більших наступів.
На фронтї Вердену наступ ще не зачався. Боротьба артилєрії дійшла до крайнього напруженя.
На східнім фронтї молдавськім заломали ся рос. румунські протинаступи в нашім огни. Наступ союзників перебив на південь від долини Тротуш поступи і допровадив між Ґроцешті і фабрикою скла до виходу з лїса. Союзники взяли 20 офіцирів, 1600 жовнїрів, 1 гармату і 18 скорострілів.
В Македонії в луку Черни великий обоз мунїції неприятеля вилетїв у воздух.

»Дїло« 17.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Б. цар вивезений.
ПЕТРОГРАД (Райтер.) Бувший цар і царська родина в ночи 14. с. м. в повній тишинї вивезені в невідоме місце, котре пізнїйше буде подане до прилюдного відома. Доконало ся се на підставі рішеня тимч. правительства. Ради жовн.-робітн. не питано про думку
Робітничо-жовнїрська Рада в Петроградї і в Харкові не брала у вивезеню нїякої участи. Перевезеня доконано в найбільшій тайнї.
Надзвичайна конференція державна в Росії.
ПЕТРОГРАД (Аґ.) Тимч. правительство постановило з огляду на надзвичайні подїї теперішні і на цїль спілки правительства з усїми зорґанїзованими силами Росії скликати на час від 25 до 28 с. м. до Москви державну конференцію, в котрій брати муть участь представники публичних орґанїзацій демократичних, національних, господарських, торговельних, промислових, кермуючі органи армії, наукових заведень, унїверситетів і члени чотирох дум державних. Конференцію відкриє Керенський відчитанєм проґрами правительства. З черги представники окремих галузий адмінїстрації і державної господарки представлять свій погляд на положенє. Учасників буде 1000.
Російське правительство про стокгольмську конференцію.
ПЕТРОГРАД. (П. Т. А.) Тимчасове правительство є погляду, що розвязка питаня про мир і війну належить виключно до него і правительств союзних держав. Правительство було все далеке від думки відмовленя пашпортів до Стокгольму російським соціялїстам, однак не заперечуючи ваги соціялїстичної конференції, скликаної там, нїколи не може признати ухвалам того з'їзду такого характеру, який може прислугувати тільки рішеню союзних правительств.
Ромунське правительство переносить ся в Росію.
ЛЮГАНО. (Тбк.) Після російського звідомленя "Corriere della Sera" румунське правительство ладить ся до переносин в полудневу Росію. Здаєть ся, що найслабшою частю російсько-румунського фронту є часть на північ від Піатра в північній Молдавії, де брак лїнїї опертя на задах.
Втрати воєнні в липни.
БЕРЛЇН. (Вольф). В липни наші противники втратили на всїх фронтах 236 лїтаків і З4 бальонів на припонї. Ми втратили 50 лїтаків, зате анї одного бальона.
Війна з Китаєм.
ПЕКІН. Донесенє Бюра Райтера. Підписана президентом і всїми мінїстрами проклямація заявляє, що від дня 14. серпня год. 10. рано між Китаєм і Нїмеччиною та між Китаєм і Австро-Угорщиною істнує воєнний стан. Проклямація пригадує протест Китаю проти війни підводними суднами, виготовлений дня 9. лютого під адресою Нїмеччини і про зірванє зносин в дни 4. марта наслїдком безуспішности того протесту. Опіку над інтересами, які заступало австро-угорське посольство, обняло посольство голяндське.
Послїдні вісти про воєнне положенє
ВІДЕНЬ, 16. серпня. З воєнної пресової кватири доносять: Західний беріг Серету аж по місце на схід від Морацешті очищено від неприятеля. Між 54 офіцирами, яких вчора взято в полон крім 3500 жовнїрів, є двох командамтів полку і один француський майор. Неприятель, якого сильно попирала артилєрія, даремно пробував переломити наші лїнїї коло Страканї Сербешті. Коло Панчю дістав ся в руки союзників чисельний табор неприятельського війска. Неприятель, уступаючи по обох сторонах долини Сушіти, ставив знов опір на схід від Совеї. При здобутю гори Розбоюлуй в наші руки крім бранців дістали ся 3 скоростріли.
На фронтї над Сочею дїяльність ворожої артилєрії була вчора знов оживлена. В Каринтії з причини мраки дїяльність була слаба. В Тироли під тяжким огнем ворожої артилєрії були части узгіря по обох сторонах провалу Тоналє, а відтак також область від Ріви по Роверето.
БЕРЛЇН. Бюро Вольфа доносить: Дня 16. серпня вечером:
Ворожий нaступ у Фляндрії, який збільшив ся до ширини 30 км., не вдав ся серед тяжких втрат. Тільки над каналом Ізери і коло Langemarek мав неприятель місцеві успіхи. Тут іде борба ще дальше. Від Saint Qentin на північ від Іперн аж по Варнетон над Лї ворота всюди відперто. В Артезії і коло Верден сильні огневі борби.

»Дїло« 16.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Мир прийде по полїтичних боротьбах.
СТОКГОЛЬМ. (Ткб.) Голяндський посол Троельстра заявив в розмові з представником кореспонденційного бюра, що мимо заказу держав коалїції, який для нього не був несподїванкою, не тратить надїї. Вже перед півтора року передсказав він, що мир не прийде сам без полїтичних боротьб, які тепер зачали ся в Анґлїї і Франції.
В демократичних краях не можна володїти примусом. У Франції, в краю волї і в Америцї завішено дневники меншостий. Інтернаціонал тепер зрегабілітуєть ся. Стокгольм остає далї маґнетом для всїх приятелїв мира.
Закінченє конференції
БЕРЛЇН. "Norddeutsche Allg. Zeitung" доносить: Конференції державного канцлєра з австро-угорським мінїстром заграничних справ ґр. Чернїном відбували ся нинї дальше і закінчили ся о 2. годинї по пол. австро-угорські гостї були враз з членами нїмецького правительства на снїданю у державного канцлєра й його жінки. На снїданє дістали запрошенє турецький амбасадор і болгарський посол. По полудни відбуло ся в честь гр. Чернїна принятє у заступника державного канцлєра Гельферіха. Ґр. Чернїн відїхав о 7. годинї вечером.
З Росії.
БЕРН (Ткб). Російський співробітник Бунду поносить: Збори представників 1½ міліона Греків, що живуть в Росії, постановили подїлити усї грецькі кольонїї в Росії на 10 округів, які мають бути адмінїстровані спеціяльними радами. Збори постановили домагати ся окремого грецького архиепископа.
Російські дневники доносять, що друге головне племя Фінів Каролїйцї постановили домагати ся для себе автономії.
Ревізія будови зелїзницї Батум-Трапезунт, розпочатої 1916 року Миколаєм Миколаєвичем виказала, що досї кошти будови виносять суму 80 міліонів рублїв, а не вибудовано ще нї одної верстви зелїзницї. Московський дневник "Утро Росії" називає ті спроневіреня правдивим скандалом панамським.
Замкненє російської границї.
СТОКГОЛЬМ. "Svenska Dagblаdet" доносить з Гапаранди: Після вістий, які ту прийшли, замкненє російської границї продовжено о 10 днїв.
Послїдні вісти про воєнне положенє.
ВІДЕНЬ (Ткб). З воєнної пресової кватири доносять: Витревалість союзних війск, що стоять напроти Росіян в горішній долині Пуши, які відперли всї наступи, була заложенєм успіхів в области на північ від Фокшанї. Наступ виконаний Нїмцями на мостовий причілок Балтарешту цїлковито удав ся. Тут, як також в окрузї на захід від Панчію по обох берегах Путни, неприятель у відворотї. Також союзні війска, які досї хоробро боронили своїх становищ в горішній долинї Путни, тепер переслїдують уступаючого неприятеля. Число бранцїв виносить дотепер звиш 3000, а добича кільканайцять гармат і богато скорострілів. В околицї на захід від Тірґул Окнa неприятель знов кількакратно завзято наступав. Всі його зусиля спринити в тій области зміну були даремні. Здаєть ся, що вороги, уживаючи на сїм місци всїх сил, які мають до розпорядимости, старають ся крити й улекшити відворот війск в области на північ від Фокшані і Панчію.
На Буковинї неприятель силкуєть ся поправити свої становища. Дальше на північ при проминаючім оживленю огневої дїяльности неприятеля, підпринятя стеж випали для нас корисно. В останнїх днях зросла й на сїм фронтї дїяльність летунів.
БЕРЛЇН (Ткб). Бюро Вольфа доносить: На сходї від Балтійського моря аж по Тротуш не було важнїйших подїй. Боєва дїяльність концентруєть ся в південно східній Молдавії. Тут російсько румунська офензива стала незвичайно завзятою. Ті наступи ведуть ся дальше навіть і тепер, коли по дальших успіхах пролому, доконаного Нїмцями коло Золочева, загальне положенє змінило ся.
В приступах звернених передовсїм на Кашіну посвячено цвіт нововиставленого й новозорганїзованого румунського війска. Аж тепер під напором війск Макензена, що пруть з пiвночи від Фокшані Росіяни й Румуни розпочали відворот між ріками Кашіну й Путною. Союзники сильно напирають на них і посунули ся вже поза Совею. Ґрупа війск Макензена поступає дальше вперед між Серетом і горами. Внаслїдок обсадженя Балтарешту зелїзничий шлях на східнім березї Серету, від стації Текучію є тепер цїлком в руках союзників і через те замкнено Росіянам і Румунам в південній Молдавії найважнїйші полученя, що ведуть взад. Лїве крило посуваєть ся наперед в горах і через висші верхи окружує рівнож Росіян і Румунів, що стоять ще в долинї. Над Путною обсаджено село Сербештї, а на північ від Сушіти, Трачені.
БЕРЛЇН (Ткб.) Бюро Вольфа 15. серпня вечером: Боротьба артилєрії у Фляндрії в Артезії над Еною і коло Верден. Боротьби піхоти ведуть ся досї тільки на північ від Lens і на схід Сеrnу в Laonnais.
В Румунїї добрі поступи в погонї в горах і в наступах на захід від Серету.

»Дїло« 15.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Творенє дальших українських полків.
ВІДEНЬ, 13 серпня 1917. З Петрограду доносять до тутешних дневників:
Мінїстер війни дозволив на творенє українських війскових союзів в московськім окрузї війсковім.
Бльокада Кронштаду.
АМСТЕРДАМ (Ткб.) До "Algemeen Handelsblad" доносять з Стокгольму, що 20.000 моряків і жовнїрів, які стоять по сторонї большевиків, обсадило Кронштад. Правительство бльокує те місто і надїєть ся заняти його за 4 до 5 тижнїв.
Евакуація Камінця Подільського.
СТОКГОЛЬМ (Ткб.). До дневника "Русское Слово" доносять з Камінця Подільського, що державні і публичні заведеня видалили ся з міста. Богато склепів замкнено.
Послїдні вісти про воєнне положенє.
БЕРЛЇН (Б. Вольфа вечером). У Фляндрії і над Мозою гарматна боротьба зі змінною силою. В Румунїї неприятель під напором нашого наступу зачинає уступати в гірськім закутку між долинами рік Тротуш, Путна і Серет.
БЕРЛЇН. (Б. Вольфа). На східнім фронтї тільки в деяких відтинках була більш оживлена дїяльність артилєрії. На Буковинї і в Молдавії Росіяни і Румуни вичерпували свої сили дальше в даремних протинаступах. І так на південь від Сучави відперто сильний наступ Росіян, при чім вони понесли великі втрати. Так само не удав ся російсько-ромунський наступ на захід від долини Дофтана, як також між долинами Тротуш і Кашіну. На схід від Фокшан і на захід від впаду Бузев кріваві втрати неприятеля були ще більші. На північ від монастиря Лєпса підїзди союзних війск вдерли ся до ромунських ровів і вернули, взявши в полон 5 офіцирів і 56 жовнїрів, та здобули богато оружя. В Добруджі обосторонна дїяльність артилєрії була місцями незвичайно сильна.
ЛЬОНДОН (Райтер). Після певних звітів підчас останнього воздушного наступу на Sоuthend згинуло 32 особи, а 43 були ранені.
ВІДЕНЬ (Ткб). З нагоди 30 річницї вступленя на престол болгарського короля відбуло ся в місця осїдку начальної команди армії в присутности цїсаря торжественне богослуженє.
ВІДЕНЬ (Ткб). Пресова кватира: Сього дня в загальнім війсковім положеню не було важної зміни. Неприятельська боєва дїяльність в области на північ від Фокшан ослабла. На захід від Панчю нїмецькі війска осягнули нові успіхи. В области Тірґул Окна уперті завзяті наступи неприятеля не принесли йому успіхів. На Буковинї і над Збручем ґарматний огонь середної сили. Дальше на північ сильнїйший огонь артилєрії.
ВІДЕНЬ (Ткб). Прес. кват.: Під панованєм Росіян на Буковинї нe вільно було населенню відправляти заупокійних богослужень за цїсаря і короля Франца Йосифа І. Дня 13. с. м. відбуло ся в церквах перше богослуженє за упокій цїсаря в присутности четаря архикн. Альбрехта, війскових достойників та численної публики.
Телєґрами посла Василька до війскових командантів.
ВІДЕНЬ 14. серпня 1917. Посол Василько вислав в імени союза українських послів до державної ради і сойму з Буковини з нагоди відбитя Буковини телєґрами до війскових командантів, в яких висказує подяку українського населеня за осводженє їх вітчини з під зненавидженого московського панованя та заявляє, що занятє краю неприятелем нї на хвильку не відіпхнуло душі українського населеня від цїсанського дому.
Українцї все почували себе сторожею монархії на східних окраїнах.
Команданти відповіли сердечною подякою за переслані телєґрами. Маршалок Кевеш між ин. заявляє, що ентузіястичне принятє монарха в Чернївцях дня 6. с. м. є найкращим доказом настрою населеня.
Маршалок кн. Лєопольд баварський в своїй відповіди каже: Найкращою пальмою побіди для союзних війск є свідомість, що буковинському населеню, так тяжко діткненому і так вірно треваючому при цїсарськім престолї, привернено благословенє мирної працї.
Ґен.-полк. Бем Ермолї в своїй телєґрамі каже: В наслїдок успіхів в Галичинї також гарну Буковину з її вірним цїсареви і льояльним населенєм можна було увільнити з під неприятельського гнету, що ґен. полковника наповняє особливою радістю.
Ґен.-полк. архикнязь Йосиф відповів: Почуваю ся щасливим, що менї судило ся на чолї хоробрих війск в побіднім походї відзискати для вітчини й її улюбленого цїсаря Буковину. На урадуванім лици Українцїв бачив я слези радости, я бачив, що люди підносили руки, кличучи: Богу дякувати, що ви ту знов! Нехай власне факт, що угорські полки завдали рішаючий удар під Чернівцями, буде символом найтїснїйшої приязни і братерства обох народів.
Жаданє білоруських соціялїстів.
ЦІРІХ. (Ткб.) "Neue Zürchеr Ztg." доносить з Петрограду: Соціяльна демократія Білої Руси предложила правительству жаданє ґубернїй виленської, ковенської і гродненської, щоби ті ґубернії були получені з автономічною Білою Русю.

»Дїло« 14.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Галицьке ґубернаторство.
СТОКГОЛЬМ (Ткб.) 3 Петрограду доносять, що правительство перенесло осїдок галицького ґубернаторства до Київа.
Звідомленє ц. і к. ґенерального штабу з 13. серпня
Східний терен війни. Фронт Макензена. На північний захід від Фокшанї нїмецькі війска здобули вчера вперто боронене Панчію. На південний захід від тої місцевости наші війска викинули ворога з його становищ. Ворожі протинаступи на захід від колїна Дунзю, під Ґалачем і на північ від Фокшанї були без успіху.
Фронт архик. Йосифа: Наші сили стоять в борбі по обох берегах долїшного бігу потока Сдяніц перед становищами мостового причілка Окна. Неприятель виконує завзяті протинаступи.
Фронт князя Лєопольда баварського: Над Збручем і над Гнилою Росіяни висували вперед сильнїйшi вивідні віддїли. Відперто їх.
Італїйський фронт: Дїяльність ворожих летунїв над Сочею треває дальше.
Балканський фронт: Нїщо до оголошеня.
Звідомленє головної нїмецької кватири з 13 серпня.
Західний терен війни. На фронтї битви у Фляндрії після розмірно супокійного дня боєва дїяльність у вечірних годинах знов зросла до значної сили.
Здовж Шмен де Дам і в Шампанії боєва дїяльність значно зросла.
Східний терен війни. Фронт кн. Лєопольда Баварського: Значнїйший огонь тільки на південь від Сморґоня, на захід від Луцка, коло Тернополя над Збручем. У кількох місцях вивязали ся також сутички підїздів.
Фронт ґенерала полковника архикн. Йосифа: В західній Молдавії при дуже завзятім ворожім опорі, котрий виявив ся в богатьох сильних наступах, ми дальше розширили наш зиск у теренї на південь від Тротуша.
Ґрупа війск Макензена. Ми взяли приступом завзято боронену місцевість Панчію. Наступи Росіян і Румуні на сусїдні відтинки, ведені задля злекшеня фронту, не вдали ся. Над дол. Серетом боєва дїяльність оставала значна. Відперто кілька ворожих наступів між устєм Бузею і Дунаєм.
БЕРЛЇН (Б. Вольфа). У Фляндрїї й коло Вepдун жива борба артилєрії. В Румунії нові успіхи наших війск.
Всенародне голосованє в справі України.
БЕРН (Ткб.) "Temps" доносить, що француські соціялїсти у своїй відповіди на анкету голяндсько скандинавську жадають всенародного голосованя про Ельзас, Льотаринґію, Трентіно, Триєст, Литву; Фінляндію, Україну, Вірменїю і балканські краї.
Замкненє француської границї Швайцарією.
БЕРН. (Тбк.) Швейцарська телєґр. аґенція доносить під датою 11. с. м.: Француську границю замкнено нинї о півночи зовсїм.
Причина замкненя француської границї
БЕРНО. "Bеrner Tagblatt" пише про подїї у Франції: Причина цїлковитого замкненя француської границї не є ще докладно відома. Можуть тут входити в рахубу війскові, як і полїтичні згляди, або також оба згляди разом.
Фактом є, що полїтичне напруженє послїдних днїв звернуло виразно вістрє проти особи президента Поанкаре, що імовірно спричинило його намір уступленя. Належить пригадати, що Клємансо своїми острими виступами проти мінїстра внутрішних справ Мальвія, в дїйсности ціляв до президента Поанкаре. Димісія мінїстра маринарки і мінїстра бльокади скріпила опозицію проти Поанкаре яка ґрупуєть ся около особи Cuillouxa, що належить до републиканської лїґи, а з другої сторони між соціялїстами. Велике значінє має приступленє до опозиції Теріє (?) з його орґаном і Dhurrу-ого з дневником "Eveil".
Не треба також забувати, що та сама ґрупа металевого промислу, яка свого часу поперла Поанкаре, вимусила тепер димісію мінїстра маринарки Lucaze, який з огляду на досвід, вчинений з підводними суднами, не хотїв промовляти за жаданим металюрґістами кредитом на будову дорогих великих воєнних кораблїв.
Всї ті важкі потрясеня спричинили крізу в президентурі републики. Замкненє границї утруднює тепер провіренє відомостей, які в послїдних часах сюди надійшли.

»Дїло« 12.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відродженє Росії.
БЕРН. (Ткб.) Петроградський кореспондент "Morning Роst", якого звіти про положенє в Росії були в останнїх часах крайно песимістичні, надіслав 2. серпня звіт повний надїї, що Росія по тяжкій крізї знов двигнеть ся. Ту зміну приписує він твердій руцї Корнїлови. Він прогнав з фронту полїтичних бесїдників, які підкопували моральність жовнїрів та брутальністю завів дисциплїну. Корнїлов привернув назад кару смерти. Комендант корпусу ґвардії Маєвський засуджений воєнним судом на кару смерти за непослух приказови Корнїлова.
Кореспондент віщує, що Росія буде мати небавом знов воюючу армію та спосібну до боротьби фльоту. На великім конґресї в Москві соціялїстичні живла не будуть домінувати. В народах возьмуть участь усї члени думи а також посли попередних дум. Кадети, здаєть ся, готові до співпрацї з правительством. Є надїя, що прийшов час для людий дїла.
Добича Нїмеччини.
БЕРЛЇН. (Б. Вольфа.) До дня 26. липня 1917 відставлено до Нїмеччини, як воєнну добичу: 12.156 гармат, 4,931.056 набоїв, 10.640 мунїційних і инших возів, 3.216 метавок, 1.655.808 крісів, 155.829 пістолїв і револьверів, 8.352 скорострілів, 186 бальонів на пристанї, 3 воздушні бальони до кермованя. Крім того ужито зараз проти неприятеля близше необчислену скількість здобутих гармат і скорострілів.
Поанкаре хоче уступити.
БЕРН (Ткб) "Berne Тagblatt" довідуєть cя з Парижа, що президент Поанкаре повідомив президента мінїстрів Рібота, що наміряє уступити. Президент мінїстрів Рібот, спитавши мінїстерських товаришів про ту справу, просив Поанкаре, щоби її відложив до хвилї, коли збереть ся палата.

»Дїло« 11.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Протест проти війни без кінця.
ЛЬОНДОН (Райтер.) "Dеily Telegraph" поміщує меморіял виконуючого видїлу робітничої партії, котрий має бути предложений збираючій ся нинї конференції представників партії, як основа мирової пропозиції анґлїйської робітничої партії. Меморіял має бути предложений також осібній конференції, яка збереть ся 21. с. м. в Льондонї, а опісля буде представлений соціялістичній конференції союзників і міжнародній соціялїстичній конференції. Меморіял передовсїм затверджує заяву, приняту однодушно 14. лютого на конференції соціялїстичних робітничих партій союзників, в якій оповіщено постулят відбудови Польщі і право самоозначеня всїх поневолених народів від Альзації й Льотаринґії аж до Балкану. В меморіялї сказано, що конференція витає російську формулу "без анексії й контрибуції", домагаєть ся зараз утвореня союза народів і міжнародного законодавства. Конференція протестує проти провадженя війни без кінця. Найважнїйшим услївєм мира є відбудова й винагорода Бельґії Нїмцями.
Конференція домагаєть ся дальше територіяльної відбудови Сербії і Чорногори, бажає розвязати балканське питанє при помочи конференції представників балканських народів або авторитетною міжнародною комісією. Дальше домагаєть ся віддачі Франції Альзації і Льотаринґії, висказує горячу симпатію італїйській ірредентї і признає конечність забезпеченя управнених інтересів Італії над Адріятиком та Егейським морем. Дальше домагаєть ся рівноуправненя жидів у всїх краях і бажає, щоби Палестина стала вільною жидівською державою. Вірменська земля, Мезопотамія й Арабія не повинні бути віддані Туреччинї, але подібно як кольонїї в підзворотниковій Африцї мають бути адмінїстровані комісією союза народів. Константинополь має стати вільним невтральним портом. Всї европейські кольонії в Африцї мають бути віддані союзови народів і заряджувані безпартійною комісією, як независима невтральна держава. Меморіял заяляєть ся проти всякої господарської війни по зaключеню мира. З виїмком Бельґії, спустошеня, які повстали внаслїдок війни, мають бути направлені з міжнародних фондів, до котрих всі краї, що провадять війну, мають причинити ся в мiру своєї відвічальности за пороблені шкоди.
Австрійський соціялїст Отто Бавер в Петроградї.
ЛЮҐАНО. До "Messagero" доносять з Петрограду: Звісного австрійського соціялїста Оттона Бавера, якій був в полонї, увільнено на просьбу виконуючого видїлу ради робітників і жовнїрів. Він прибув до Петрограду, де Мартос представив його членам видїлу. Мінїстри Скобелев і Церетелї повитали його.
Послїдні вісти про воєнне положенє.
ВІДЕНЬ. Пресова кватира 10. серпня. В боротьбах на північ від Фокшанї від 6. серпня беруть участь також австро-угорські війска. І так вчора австро-угорські війска відперли сильний криловий наступ і в завзятій боротьбі дійшли до гостинця Д. С. Тішіта Балтарету. Узгірє Масаная здобуто приступом. В долинї Молдави і над Серетом сильний неприятельський опір. Між Серетом і Прутом неприятель силкував ся сильними протинаступами опізнити нам похід. В напрямі села Правортко (?) йшов 8 разів до приступу. Російска кіннота гнала вперед піхоту. Під Бродами взяли австро-угорські війска в полон 8 офіцирів і 205 жовнїрів та здобули 8 скорострілів і 1 метавку мін. В відбитій части Буковини добрі вигляди жнив. Росіяни, уступаючи знищили вправдї стан худоби, мости і деякі місцевости, але не всюди. Чернівцї не богато потерпіли. Населенє з одушевленєм витало цїсаря, який в 3 днї потім, як австро-угорські війска ввійшли до Черновець відвідав те місто.
На фронтї над Сочею австро-угорські лїтаки обкидали бомбами неприятельський табор в долинї Вальони і війскові заклади в Монфальконе. В долинї Адижі взято в полон 1 офіцира аспіранта і 51 жовнїрів.
БЕРЛЇН. (Тбк.) На сходї між Прутом і Сучавою докладали Росіяни 9. серпня найбільше зусиль, щоби відперти сюзників назад. Всї їх зусиля були безуспішнї. Всї хоробрі наступи відкинено, причім неприятель понїс великі втрати. Та сама доля стрінула протинаступи Росіян по обох берегах Молдави і здовж Бистрицї. По проломаню завзятого опору союзники пocyвають ся дальше вперед. На північ від Монте Клєя та на схід від фабрики шкла, що находить ся на північ від Касіну забрано неприятелеви на горах кілька становищ. Наступи противника на північнім березї Ойтош відперто. В области Фокшанї по сильнім приступі наших війск в відтинку Шушіти перейшли ми через дорогу, що веде на північ. Всї зусиля неприятеля сильними наступами, які місцями мали по 15 филь, відобрати втрачені становища розбили ся цїлковито в огни нїмецких скорострілїв. Втрати неприятеля дуже тяжкі. Цїлі филї, що ішли приступом лягли.
БЕРЛЇН. (Вольф) Нові успіхи підводних човнів на Атлянтійськім океанї і на Північнім морю 21.000 тон брутто.

»Дїло« 10.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Російське правительство переносить ся в Москву.
АМСТЕРДАМ. (Ткб.) "Allgemeеn handelsbladet" доносить: Ґенеральний ґубернатор Фінляндії, який повернув з Петрограду, доносить, що російське правительство ухвалило перенести ся в Москву.
Виділ оборони в Петроградї.
ФРАНКФУРТ. (Ткб.) "Frankfurter Ztg." пoдає за "Daily Tel.", що в Петроградї буде сотворений спеціяльний видїл оборони в родї анґлїйського вoєнногo кабінету. Видїл той, який буде сотворений в лонї правительства, складати ся ме з Керенського, Некрасова, Терещенка й Савінкова.
Демонстраційний вїзд козаків до Гельзіцґфорсу.
СТОКГОЛЬМ. (Тбк.) "Русская Воля" доносить про прибутє козаків з панцирними самоходами до Гельзінґфорсу. "Новое Время" доносить, що демонстраційний вїзд казаків викликав намірене вражінє.
Той самий дневник доносить, що групи фінського сойму ухвалили зібрати ся в иншім містї і продовжувати працю фінського сойму.
Послїдні вісти про воєнне положенє
ВІДЕНЬ, 9 серпня 1917. З воєнної пресової квітири доносять:
На фронтї в Тироли і над Сочею дїяльність артилєрії була знов більше оживлена. Коло Альбсрейо (?) кричали Італїйцї: Італїйська офензива вже зачала ся. В наших руках є уже 11.500 бранцїв. Італїйцї додавали до того, що австро-угор. війска повинні піддати ся. Та італїйська покуса до зломаня вірности кидає яскраве світло на духа італїйських жовнїрів, які очевидно вже в таких вістках бачуть причину підносити руки в гору.
В Ромунїї пішли наші успіхи дальше, мимо сильних протинаступів. По обох боках провалу Ойтош завдяки хоробрости австро-угорських війск здобули ми кілька важних сугорбів. Пpoби Ромунів видерти їх нам знов були даремні. Також на північ від провалу Тельтеш посунули ми наші лїнїї. Дальше на північ зближаємо ся до Ґурагумори. Незвичайно сильний є російський опір коло міста Серету.
БЕРЛЇН. Бюро Вольфа доносить. На східнім фронтї від Риґи аж до Збруча день 6. серпня перейшов без важнїйших подїй, поминувши переходове зміцненє вогня коло Сморгоня. Над Збручем, особливо коло Гусятина і при входї ріки до Днїстра та коло Тернополя віджила місцями огнева дїяльність. Між Днїстром і Серетом положенє незмінене. Відкинено російський наступ на північ під місцевости Серет. На північ від місцевости Солька заломили ми завзятий опір російський і здобули північний беріг ріки Сольки. Коло Арбора Росіяни намагали ся сильними наступами відзискати видерті їм становища. Відкинено їх всюди, причім потерпіли вони великі втрати. Дальше на південь серед боїв ми посунули ся вперед по обох береги Молдави аж до лїнїї сугорб Богсіка сугорб 868 на північ від Вами, Батріяно. Також по обох берегах Бистрицї аж до провалу Тельґеш поробили ми поступи. Дальше на південь в Карпатах боротьби для нас успішні. Противник потерпів кріваві втрати в своїх поновних наступах коло Касінулуй, Радґонїлуй, Збольна Невґре та в наступах на сугорби на північ від Монастиря Лєпса. На північ від Фокшані наші війска в успішних боротьбах дали доказ офензивного духа.

»Дїло« 09.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

На галицько-буковинськім фронтї.
БЕРЛЇН 8. серпня (Б. Вольфа) На галицько-російській границї, а також у сxідній Буковинї стан незмінений. Під натиском австро-угорських війск російський фронт в Карпатах заломлюєть ся дальше. На південь від Бистрицї здобуто приступом гори: Теяра, Шпеґе, Чешул і Ля Сомарнїк. Дня 7. с. м. ворог виконав сильний наступ на північ від долини Касїну, одначе наступ той зломано, причім ворог понїс нечувано тяжкі кроваві втрати. Так само не вдались сильні протинаступи на північ від Фокшанї, де союзники посувають ся вперед на західному березї Серету.
Нове російське правительство при роботї.
ПЕТРОГРАД, 7 серпня (ПТА). Нинї відбуло ся перше засїданє нового тимчасового правительства під проводом Керенського. В своїй промові Керенський заявив, що кабінет мусить посвятити всю увагу обороні народу і справі орґанїзації головно фінансового й господарського житя. Апелював до членів правительства, щоби подвоїли зусилє в цїли зopґанїзованя себе самих та збільшеня вислїду пpaцї на ріжних полях. По нїм говорив мінїстер заграничних справ Терещенко, виявляючи намір подорожи до головної кватири. Правительство ухвалило внести становище старшого прокуратора св. Синоду та утворити мінїстерство віроісповідань. Становище се одержить старший прокуратор св. Синоду Карташев.
Мінїстер Терещенко в головній кватирі.
ПЕТРОГРАД. (П. Т. А) Мінїстер заграничних справ Терещенко виїхав до головної кватири. Того самого дня удав ся туди також ромунський посол Діяманді.
Француські соціялїсти проти правительства.
ВІДЕНЬ, 8-го серпня 1917. "Humanite" доносить: Француська соціялїстична партія палати послів заявляє, що з днем 5 серпня виступає з правительственної більшости.
Японія з'оружуєть ся горячково.
"Oesterr. Morgenzeitung" доносить на підставі американських інформацій, що Японїя держить під оружєм півтретя мілїона зовсїм заосмотреного в поживу і мунїцію війска. Для транспортів тих війск приготовлено тисячі зелїзничих возів.

»Дїло« 07.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

З пресової кватири.
ВІДЕНЬ, 6. серпня 1917. На фронтї Сочи незвичайно оживлена дїяльність артилєрії. Також плоскі горби Красу були метою огню ворожої артилєрії. Взивала вона стрілен, які видавали отруйливі ґази і летїли далеко поза фронт.
Наші хоробрі летуни обкидали вчорайшої ночи зелїзн. стацію і табор в Пелєцо. Стверджено чимало цільних метів. Мимо хмарної погоди була і в Каринтії жива боєва дїяльність.
На Буковинї опір ворога росте, головнож межи Днїстром і Прутом. За те з буковинських гір уступає ворог перед наступами наших хоробрих війск, які обсадили Гадікфальву Сольку, стоять під містом Серетом, а від Сучави дїлить їx тільки однодневний марш.
Укр. посли Буковини до Цїсаря.
ВІДЕНЬ. (Тбк.) Голова клюбу укр. парлям. і сойм. послів Буковини п. Василько вислав до Цїсаря чолобитню іменем укр. населеня Буковини і його правних представників з заявою, що мимо ворожого наїзду буков. Українцї лишили ся в душі вірні тим почуванєм, які їм диктує сторожа на найдальшім сходї: вірні Цїсареви і Австрії.
З парляментарних комісій.
ВІДЕНЬ. (Тбк.) Правнича комісія зібрала ся нинї. Вибрала референтів, а пoс. Офнер реферував про зміни пороблені палатою панів в ухвалах посольської палати що до війскового судівництва і ревізії вироків полевих судів. Рішено тих змін не признати.
Тайні умови між Францією і Росією.
БЕРН (Ткб.) В анґлїйськім парляментї внїс пoc. Сміс інтерпеляцію що до тайної умови між Росією і Францією і питав, чи правительство знає що в тій справі, чи справдї крім Альзації і Льотаринґії мало би ся Нїмцям зрабувати землї на схід від Рену.
Бальфур відповів, що про ту справу знає тільки з часописий. Коли пoc. Сміс почав далї говорити, відібрано йому голос.
СТОКГОЛЬМ (Ткб.) Петроградський дневник "Ізвєстія" вимагає від франц. правительства ясної відповіди, чи правдиві ревеляції нїмецького канцлєра про тайні уклади між Росією і Францією дотично намірених анексій нїмецьких земель.
Коло польське і правительство.
КРАКІВ. (Ткб.) Зібране тут Коло польське рішило не взяти участи в зложеню парляментарного кабінету.

»Дїло« 05.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Послїдні депеші про воєнне положенє.
БЕРЛЇН 4. серпня вечером. У Фляндрії натуга огневої боротьби хитає ся. На Буковинї і в північно-західнім закутку Молдави вдоволяючі поступи.
Розгін офензиви.
ВІДЕНЬ (Ткб). Нестримний розгін офензиви наших війск пересунув боєву лїнїю значно вперед. Перебігає вона від Гощови над Днїстром на південь, перекидаєть ся через Прут 4 км. на схід від Чернївцїв вигинаєть ся трохи на захід до Сородини над Серетом, а відси йде на полудне через Кімполунґ і Голду; 30 км. на півд. від Дорна Ватри входить у давний фронт в Лїсних Карпатах.
Під Голдою стоїмо на ромунській території.
Від Чернївців до Сучави бють ся наші війска вже на гірськім теренї І отворили собі дорогу вдовж Сучави в радовецьку кітловину.
Вчера зполудня після двогодинного артилєрійського приготованя пішли Ромуни приступом на наші становища між долиною Касїну і Мгр. Касінулуй, але без успіхів. Також другий їх приступ коло 10 вечер, слабший уже — не вдав ся.
В російську армію вступає дух.
ПЕТРОГРАД (Ткб.) Комісар пол. західн. фронту повідомив мінїстра війни, що армії на тім фронтї під командою ґен. Корнїлова, особливо 11-та армія, якої полки недавно покинули фронт самовільно, тепер завзято відпирають всі зусилля ворога який стараєть ся вдерти на нашу територію. У завзятих боях коло Гусятина 7-ма армія взяла в полон нїмецьких жовнїрів.
Вражінє занятя Чернівцїв у Берлїнї.
БЕРЛЇН 4. серпня (Б. Вольфа). Мешканцї нашого міста приняли з великою радістю вістку про освободженє Чернівцїв. Вістка про освободженє розійшла ся по мiстї ще перед виходом вечірних дневників. О год. 5 заїхала батерія 1 гвардійського полку артилєрії до парку Люстґартен, аби згідно з приказом цїсаря віддати стріли на знак побіди.
Ранїшні дневники величають воєнні успіхи на сходї і заходї.
Дотеперішні втрати коалїції.
БЕРЛЇН. Втрати коалїції виносять до тепер поверх 18 мілїонів жовнїрів, що чисельно рівнає ся населеню Данїї, Швеції, Норвеґії і Голяндії. Воєнні кошти коалїції виносять 258 мілїярдів марок супроти 107 мілїярдів марок у центральних держав.

»Дїло« 03.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Самостійна Україна. Полк ім. Грушевського.
БЕРНО (Ткб.) Українська Кореспонденція доносить, що сепаратистичний рух між українськими полками треває дальше. Утворено вже чисто український полк під іменем полку Грушевського.
Звідомленє ц. і к. ґенерального штабу з 2. серпня
Війна на сходї. Фронт ґенерала полковника архикн. Йосифа: Між долинами Ойтoс і Кавіну ворог також вчера кинув в бій значні сили, щоби здобути Казінуль. Його наступи виконані по нагальнім огнї, не повели ся. Ворог кілька разїв наступав по обох сторонах долини Казіну. Цїлу годину тревала рукопашна боротьба. Росіяни по тяжких втратах подали ся.
Армія ґен. полк. Кевеша зискує на теренї в боротьбі. Гори в закутинї трьох країв на схід від Драґосез й околицї на північ від Кімполюнга в наших руках.
Війна з Італїєю і на Балканї. Нїчого нового.
Ромунська армія в руху.
ВІДЕНЬ (Ткб.) Пресова кватира доносить: Вчера Ромуни в незвичайно кровавій битві тричі пробували здобути наші становища коло долини Казіну, а о год. 6. по пол. пішли на них новим приступом. Рукопашна боротьба більше чим годину вaгaлa ся то в одну, то в другу сторону, поки не відперто неприятеля, причім визначили ся секлєрскі війска. Коло год. 8. веч. поновив неприятель свій наступ під охороною найстрашнїйшого барабанного огня. Але осягнув тільки втрати.
В долинї Молдави й Сучави опирають ся Росіяни, але австро-угорські війска витревало сунуть вперед. По обох берегах Прута дійшли вони на 12. клм. від Черновець, опісля на віддаль арматного стрілу.
Подїї в Росії.
РОТТЕРДАМ. (Тбк.) 3 Петербурга доносять під датою 31. липня, що Керенський вчера вернув з головної кватири і що вигляди утвореня нового кабінету нерожеві. Кадети домагають ся між ин. відложеня розвязки земельної справи і форми правлїня, за те видїли виконуючої ради жовнїрів і селян постановили, що коалїційний уряд має зараз взяти до земельної реформи та перевести мир без анексій і контрібуцій на засадї, що народи самі мають становити про себе.
ПЕТРОГРАД. (П. Т. А.) Новий мінїстер внутрішних справ Церетелї видав обіжник до всїх правит. комісарів на провінції, щоби виступили проти всяких проб селянста, розвязаня земельної справи перед установчими зборами.
З Польщі.
ЛЮБЛИН (Ткб.) "Dziennik Narodowy" доносить, що в тих днях наступлять номінації президентів найвисшого судового трибуналу, суду апеляційного й окружних прокураторів і т. п. та що часть польських суднїв і урядників з Галичини перейде на етат ради стану.

»Дїло« 02.08.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Під Чернівцями і над устєм Збруча.
Битва у Фляндрії — одна з найнагальнїйших в третім роцї війни
Звідомленє ц. і к. ґенерального штабу з 1. серпня
На півнїч від долини Кашіни знов зломано завзяті наступи ворога. Секлєрський полк ч. 82 бореть ся там з випробованою силою.
В области закутин трьох країв наші війска несподївано напали на гори, обсаджені Росіянами. Виперто ворога.
У південній Буковинї посуваємо ся на Кімполюнґ. На південний захід і північний захід від Чернївцїв у завзятих боях зломано зновлений опір Росіян, скріплений протинаступами. Росіяни уступають. Також в области устя Збруча союзники осягнули дальші поступи.
Польське коло знов відгрожуєть ся правительству.
ЛЬВІВ, 1. серпня 1917. "Morgenzaitung" доносить в депеші з Кракова: На довірочнім засїданю польського кола стверджено, що правительство не сповнило нї одного домаганя польського кола, а в першій мірі жаданя, щоби адмінїстрація краю перейшла в руки цивільного намісника. Людність Галичини — мовляв — не одержала нїчого з того, що пообіцяло правительство. Ухвалено зірвати зносини з президентом мінїстрів і перейти до рішучої опозиції проти правительства. Те рішенє буде предложене повному засїданю польського кола в кождім случаю остаточне рішенє польського кола буде залежне від конференції президії кола з ґр. Чернїном, яка відбудеть ся після наради ґр. Черніна з нїмецьким канцлєром д-ром Міхкелїсом. Повне засїданє кола скликано на 5. с. м.
Нїмецький цїсар про положенє.
БЕРЛЇН. Цїсар Вільгельм видав до війска і фльоти приказ, в якім вказує, що помножило ся число ворогів, однак не збільшили ся їх вигляди на кінцевий успіх. Ромунїя й Росія покровавлені. В Македонїї ставлено сильно чоло неприятельським наступам. На заходї жовнїрі певні положеня. Маринарка заперечує неприятелеви панованя на морю. Цїсар дякує жовнїрам за їх подвиги, згадує про хоробрих, що лягли головами і кінчить: Війна є і дальше накиненою. Боремо ся за своє істнованє і свою будучність з незломною рішучістю. Нїкому не вдасть ся нас побідити.
Нагінка за большевиками.
СТОКГОЛЬМ. Дневники доносять, що також фінляндсько-рос. граници є замкнена і пильно бережена. 3ачувати, що до Фінляндїї схоронили ся богато большевиків. Рос. власти піcлали війско до рівних місцевостий вишукувати большевиків.

»Дїло« 31.07.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Звідомленє ц. і к. ґенерального штабу з 30. липня.
Східний терен війни. На північ від Сушіти і по обох сторонах Касіну кілька неприятельських наступів остало без успіху. Hа Буковинї поборюємо завзятий російський опір і зискуємо на теренї. Коло Валепутни добуто точку опертя в тунелю. Горі від Фундул Молдові ми переправили ся через долину Молдави. На північний схід від Кут союзники ведуть боротьбу на правім березї Черемоша. Між Пругом і Днїстром знова виперто неприятеля. Ми перейшли західну границю Буковини. Гонведи обсадили Залїщики. Між Скалою і Гусятином очищено галицький беріг Збруча. Ми місцями вимусили перехід на російську територію. На південь від Бродів австро-угорські і нїмецькі віддїли з успіхом вдерли ся до неприятельських ровів.
Італїя і Балкани: Нїщо не змінило ся.
Звідомленє головної нїмецької кватири з 30 липня.
Західний терен війни. Ґрупа кн. Рупрехта: Наслїдком нашої оборони, боєва дїяльність неприятельської артилєрії у Фляндрії вчера до полудня була мала. Що йно пізнїйше вона збільшила ся, але не досягла сили попередного дня. На побережу і у відтинку Het Sas тривала дальше огнева боротьба і також в ночи була нагальна. Кілька анґлїйських стежних віддїлів, які посували ся до нашої третої лїнїї відперто.
Ґрупа війск нїмецькоо наступника престола. На Шмен де Дам вчера французька управа знова пробувала великого атаку на фронтї ширини 9 км., впроваджуючи до бою що найменше три дивізії. Після безнастанного огня неприятель рушив до приступу кількакратно від Сеrnу до Зимової Гори під Сrаоnnе. Всюди відперли його наші випробувані дивізії огнем і протинаступом. Вечером неприятель на південь від Лїль поновив наступ ще двічи, але і ті наступи остали без успіху.
Східний терен війни. Ґрупа війск.ґен. полк. Бем Ермолїя: Російські сили держать ся на горбах на схід від граничної ріки Збруча, через яку в кількох місцях мимо сильного опору ми переправили ся, а до якої дійшли наші дивізії на південь від Скали. На північнім березї Днїстра ми зискали на теренї за Королївкою. Між Днїстром і Прутом неприятель на ново ставив завзятий опір, але на південь від Залїщик його відперто дальше в зад.
Фронт ґен. полк. архикн. Йосифа: Вздовж Черемоша неприятель боронить ся ще на східних побережних горбах. Наш атак між Залучем і Вижницею поступає дальше. В долинї Сучави наші війска йдуть на Селетин. Також на схід від долини горішної Молдави серед боротьби посуваємо ся вперед.
Ґрупа війск ґенерала маршала пол. Макензена. Успішні наступи принесли нам кількасот бранцїв на північ від Фокшані ї біля устя Рімнікула.
Македонський фронт: Нїчого нового.
З воєнної пресової кватири.
ВІДЕНЬ, 30. липня. Австро-yг. війска старають ся посунутись наперед через долину Молдави в напрямі Кімполюнґа. Наша лїнїя біжить тепер менше більше від Дорна Ватри на захід від Валєпутни, через долину Путни, відтак на захід від Фундул Молдові через Брече, здовж горішної Молдави через Шипіт, Вижницю здовж долини Черемоша. Між Днїстром і Пругом стараєть ся непри ятель ставити опір. За те між Днїстром і Збручем його сила опору ще зломана. В долину ріки Скали буде небавом область між Збручем і Днїстром вільна.
БЕРЛЇН, 30. липня. Бюро Вольфа доносить: Боротьба артилєрії у Фляндрії шалїла також 29. липня з найбільшою завзятістю. Тяжкий огонь звертаєть ся в день і в ночи на дороги і стежки, що провадять до становищ і на сховки, а також і на области положені поза становищами. Нїмецьке протидїланє не втратило досі на силї і поборює неприятеля з поводженєм.
Анґлїйські батерії намагають часто yкpивати ся перед дїланєм нїмецьких батерій в той спосіб, що окружають ся непрозорими ґазами. Проба острілювати нїмецькі надбережні батерії зі сторони суші і приневолити їх в той спосіб до мовчанки не вдала ся. Анґл. монїтори і торпедові лодки, які намагались зблизити ся до побережа, відогнали ми по короткій боротьбі. На довгім фронтї від побережа до Lille зачинають зарисовувати ся огнища наступів піхоти, яких треба очікувати в найблизшім часї. Особливо нагальним був анґ. безнастанний огонь між Hetsas і Vіrlije. Всї поважнїйші неприятельські наступи дня 29. і 30. линня не удали ся. Так само над побережем були боротьби артилєрії дуже нагальні. Анґлїйцї що дня пробують направити мости над Ізерою і каналом Nieuport, але нїм. огонь ударемнює ті проби. На рештї західн. фронту прийшло до боротьби піхоти коло Hollach, Lene і Saint Questin.
Французи пробували поперти анґл. наступ у Фляндрії наступом на фронтї Aisne, однак без успіху. Протягом дня 29. липня Французи на цїлім фронтї від Сеrnу до Зимового узгіря наступали все даремно.
Східна Галичина можна сказати вже освободжена. Росіяни задержали ся на східнім березї Збруча. Коло Тульча фронт, що біжить здовж. ріки, в півд. західнім напрямі і біжить через Королївку, Городок, Стецеву і Черемош, опоясуючи широким луком область Черновець. В тій области робили Росіяни все, щоби не дати ся окружити. Завзята боротьба ведеть ся о лїсисті горби між Збручем і Днїстром, між Днїстром і Прутом та по обох боках Черемоша. Всякий опір не може здержати походу вперед. Пільна артилєрія і тяжкі батерії також на найгірших дорогах поступають зараз за війском і бере участь у всїх боротьбах. На ріжних місцях, де неприятель ставив значний опір, минали ми цїлі поля побитих рос. жовнїрів. В Карпатах рідбуваєть ся похід наперед. Осягнено узгірє Дольнїто на захід від Фундул Молдові.