дописи

»Дїло« 22.01.1918 Ще про переговори в Берестю.

Львів, 21. сїчня 1918
В останній хвилї, коли переговори в Берестю між осередними державами й Українською Народньою Републикою — як запевняють урядові комунїкати ґр. Чернїна — поступили вже дуже далеко і для осередних держав, зокрема для Австро-Угорщини вдоволяючо, — Народний Комітет на вчерашнім надзвичайнім засїданю забрав голос, щоб поставити ясно справу здїйсненя нашого національного ідеалу в сїй незвичайній хвилї, яка раз на столїтя настає для народів.
Провідну думку, яка лягла в основу все народного протесту Ширшого Народного Комітету з 22. падолиста 1917 проти прилученя старинного Галицько-Володимирського Королївства до плянованої польської держави, вчерашня резолюція Народного Комітету висловляє в формі конкретного домаганя, заявляючи, що воно єдине і тільки воно відповідає волї і бажаню цїлого українського народу.
Тепер черга на Українську Парляментарну Репрезентацію дати вислів сїй єдиній волї і єдиному бажаню українського народу з парляментарної і делєґаційної трибуни, зложити заяву перед цїлим світом, що в хвилї, коли повстала українська держава, весь український нарід, без огляду на дотеперішні державні границї, стоїть з'єдинений одним-єдиним ідеалом. Сей свій обовязок УПР. очевидно сповнить.
Сповненє його — з як найбільшим натиском — тим потрібнїйше, що над тою частю українського народу, яка остає поза границями Української Народної Републики, зависли важкі хмари.
З одної сторони доходять нас трівожні вісти, що наша близша вітчина має ввійти в звязь з польською державною формацією — на ось яких основах: Найдальше на захід висунені українські повіти мали би разом з польською Західною Галичиною відійти до Польського Королївства як орґанічна часть Польщі, а так обкроєна Українська Галичина мала би творити в польській формації окрему державну одиницю.
З другої сторони вісти, які приходять з Берестя, містять для нас також мало відрадного. Коли візьмемо на увагу, що ґр. Чернїн щодо українських земель Австрії стоїть на становищи відлученя їх висше поданим способом до польської держави, то не може бути сумнїву, що значать для нас офіціяльні комунїкати з Берестя, в яких говорить ся, що переговори з українською делєґацією йдуть вдоволяючо. Видно, що наші закордонні брати, зацитькані запевненями про ті "свободи", які нам мають бути "запоручені" при польській державі, не обстоють так нашої справи, як се єдино відповідало би нашому національному ідеалови.
Не без горечи мусимо ствердити, що в Київі не мають належного зрозуміня для справи українських областий Австрії. Полїтичне вихованє в централїстичній Росії, яке навчило наших братів оцїнювати австрійське житє по російському шабльону: що, мовляв, усї народи гнете "Австрія", "австро-нїмецький централїзм", тай репутація, яку роблено Австрії в західних державах антанти, в кінци та обставина, що в Росії Поляки належали до поневолених народів, — все те спричинило, що наші брати вважають нас жертвою "австрійського" гнету, не доцінюючи, в чиїм національнім інтересї той гнет проявив ся, не добачуючи як слїд того, що тут ходить о історичний спір між Польщею й Україною. І вони тепер готові вдоволити ся, коли нам замість дотеперішного "австрійського" гнету будуть запоручені "свободи" в польській державі.
Супроти сього мусимо торжественно заявити, — і се заявляє Народний Комітет, — що прилученє нашої землї до польської держави — незалежно від усїх державно-правних і навіть міжнародних ґарантій — уважаємо найбільшим історичним нещастєм яке нас може зустріти в теперішну переломову хвилю. Проти такого рішеня нашої будучности як найрішучійше протестуємо і будемо проти нього до краю боронити ся.
І коли б воно мало нас справдї постигнути, то нехай всї інтересовані державні чинники приймуть уже тепер до відома: З хвилею прилученя нашої землї до польської держави ми вважали ся би звільненими від усяких обовязків, які накладає державна приналежність; наше становище супроти накиненої нам польської держави було би таке, як становище вільного народу супроти чужої ворожої держави, яка хоче нам накинути своє панованє.
Се становище українського народу повинно знайти як найповнїйший вислів у полїтицї нашого парляментарного заступництва.

»Вістник політики, літератури й життя« 20.01.1918 Національні й економічні відносини на Підляшу.

Коли говорити про населеннє, яке заселює Підляше, себто частину колишньої сїдлецької ґуб., воно складаєть ся з Українцїв, польської бідноти й польських Жидів. Українцї становлять переважаючу більшість, навіть і тепер, коли частина їх виїхала з Москалями. На їх місце прийшли з Польщі Поляки й Жиди.
Коли взяти на увагу, що Підляше ранїйш належало до Польщі, нема в тім нїчого дивного, що тутешнї Українцї національно несвідомі, а подекуди й спольонїзовані, особливо молоде поколїннє. Коли Підляше було відірване від Польщі й прилучене до Холмщини, московське правительство заходило ся насаджувати тут православє й російщити українське населеннє.
Під час війни, по відворотї Москалїв, коли Поляки знову через своїх ксьондзів розпочали свою польонїзаторську роботу, її населеннє не знає, за кого себе видавати. Та тільки частина молодого поколїння підлягає польським впливам, а то тому, що має римо-католицьку віру, а ксьондзи навчають, що хто римо-католик, той Поляк.
Старші люде свідомі того, що вони не Поляки, а Українцї, й не римо-католицької віри, а унїятської. Мова, піснї, одяг і звичаї у населення українські. Нїодин Українець не вміє по польськи балакати або по польськи заспівати.
Коли спольонїзований Українець каже, що він Поляк, і силкуєть ся балакати по польськи (українську мову, як і в Українській Народнїй Республицї, несвідомі люде уважають за мужицьку), тодї він говорить також по українськи, але уживає кілька польських слів і переставляє в українських словах наголос на польський лад. У родиннім життю всї без виїмки місцеві люде балакають по українськи.
На Підляшу є також багато виселенцїв Українцїв зпід Пинська. Cї виселенцї дуже гарно впливають на спольонїзовані елєменти й сим допомагають до їх національного освідомлення. Инші частини території в нїмецькій окупації (Поліссє) заселені виключно Українцями, розумієть ся, зі своїми Жидами.
По селах на сих територіях не чути нї польської нї московської мови, тутешнїй мешканець нїколи не скаже, що він Поляк або Москаль. Тут зберігли ся старі українські звичаї, мова, одежа, піснї про козаків і т. ин.
І тут по селах можна стрінути поодинокі польські родини, але й ті вже зукраїнїзовані. Сюди також зайшло немало Поляків і Жидів під час війни з Польщі, тут також пробували Поляки вести свою пропаґанду й прищіплювати католицьку віру, але се не має найменшого впливу на населеннє.
Навпаки українське населеннє ухиляєть ся від усього польського, береже свою мову, звичаї, одежу, особливо віру, й рішуче протестує, коли польський ксьондз приїзджає в село й пробує намовляти селян, щоб несли хрестити дїтей до нього або дозволили йому хоронити вмерлого.
Українське населеннє волїє, щоб дїти росли нехрещені, а мерцї закопувались без православного попа (православні попи виїхали з російською армією), лише щоб ксьондзи не вміщували ся в їх віру та православні звичаї. Тому тут дїти до трьох років досї нехрещені.
Пробували також Поляки в деяких селах на Полїссю закладати польські школи, але населеннє рішуче запротестувало проти засновування їх, а відкриті польські школи бойкотувало й таким чином польські школи самі собою зникли. В деяких містечках Поляки встигли вже збудувати косцьоли й посадити своїх ксьондзів, але Українцї боять ся й заглянути до косцьола.
Не зважаючи на те, що до війни населеннє було багате й не відчувало матеріяльної нужди, тепер опинило ся в лихім становищі. До сього причинили ся в першій мірі московські війська, які під час свого відвороту руйнували цїлі села й рабували населеннє.
Майже третина населення не має свого пристановища. Всї міста й села, які стоять поблизько залїзницї або великої битої дороги, цїлком випалені й мешканцї з них розійшли ся по селах далеко в лїси, а частина виїхала з Москалями до Росії. Села, які лежать дальше від залїзниць і великих доріг, цїлі й населеннє лишило ся на місцї.
Дуже зле відбивають ся на економічнім станї селян реквізиції, які роблять ся час від часу військовими властями.
Великим тягаром на населеннє лягли Жиди. Вони ріжними брудними способами вимагають у селян все, що можуть: гроші, худобу, збіже й инші предмети поживи. Жиди, користуючи ся несвідомістю сїльського населення, залякують останнїх ріжними доносами й витягають у селян усе, чого хотять.
В зносинах з населеннєм Нїмцї вживають Жидів яко перекладчиків і сього Жиди на кожнім кроцї надуживають. При реквізиціях забирають останнє у тих, котрі не підкупили Жида-товмача.
Кожний селянин має до ужитку ту землю, котрою він користував ся в мирний час. Але наслїдком недостачі робочих рук і худоби не кождий обробляє свою землю. Тому багато землї лежить необробленою.
Крім того лишили ся землї тих поміщиків і селян, котрі виїхали до Росії. Сї землі командатури оброблюють полоненими, селянами та своїми салдатами. Новим еміґрантам також даєть ся земля, щоб обробляли в свою користь. Тим, котрі не мають чим обробляти, командатури дають конї за малу плату.
Деякі командатури й Жидам роздають землю, по одній десятинї на кождого, та примушують їх обробляти, але Жиди ріжними способами ухиляють ся від сього. Жиди тїкають з великих міст на села й там займають ся ріжними ґешефтами.        
Я. Т.

»Дїло« 19.01.1918 "Вдоволяючий" перебіг берестейських переговорів.

Львів, дня 18. сїчня 1918.
Вже два урядові комунїкати, один по однім повідомляють українське громадянство Галичини про те, що берестейські переговори між представниками осередних держав і України мають "вдоволяючий" перебіг, який позваляє сподївати ся скорого довершеня угоди між новою державою нашої нації і державами осередними. З осередних держав входить тут очевидно в гру передовсїм і — на скільки вона йде про полїтичний, а не господарський бік питаня — головно Австро-Угорщина. З австро-угорською монархією, котра в обох своїх складових частях у столїтю перед війною і в часї війчи самої уладила нашій галузи українського народу відносини житя такі, про зміст, форму і цїль яких не має і не може бути двох думок нї в керманичів сеї монархії, нї в Європі цїлій, а найменше вже в надднїстрянській і надднїпрянській области України, — з представниками сеї монархії ведуть на наших днях українські делєґати "вдоволяючі" переговори. Вдоволяючі — кого? Про се комунїкати мовчать, а коли зі слів їх що-небудь можна на певне виводити, то хиба тільки, що вдоволяючими вважає їх для себе та сторона, котра нам комунїкати подає. Що з другою стороною? Чи й вона ходом сих переговорів вдоволена, про се мовчать комунїкати, не потверджуючи сього але й не заперечуючи сього. А що до нас, приднїстрянської галузи України, — що несуть нам, страждальцям сеї війни, сї переговори? Про се не знаємо нїчогісько. Знаємо тільки те, що кождого дня з нами робить австрійський уряд з помічю своїх польських урядників на нашій землї: про дрібну, тільки найменшу частину сього свідчать випалені польськими полїціянтами австрійського уряду білі плями на сторінках українських ґазет...
Не хотячи вдавати ся в безвиглядне розвязуванє загадок, які нам ставлять берестейські комунїкати ц. к. Бюра кореспонденційного на точцї австрійсько-українських переговорів, лишаємо нинї сю тему на боцї, а за те кілька хвиль спинимо ся на справі, яка до берестейських переговорів відносить ся, правда, тільки посередно, та в кождім разї найглибшою своєю сутию.
Як відомо, в берестейських переговорах взагалї, себто нетільки в австрійсько-українських, одним з центральних питань, кругом якого повертають ся дебати і спори, є питанє про cпосіб, яким має виявити ся воля народів що до їх державної приналежности. Як ідеальний спосіб такої вияви загально народної волї згідно означуєть ся вселюдне референдум; як сурогат референдуму подають вияву волї народу за посередництвом заступників, вибраних загальним і рівним голосованєм, в данім paзї за посередництвом послів. Формула волї, висловлена сею дорогою, мала би, за неможністю переведеня референдуму, бути признана формулою волї народного загалу.
Як звучить ся формула в приложеню до української Галичини, висловлена українською парляментарною репрезентацією? Чи заяви У.П.Р. в справі будучности нашої землї і нашої вiтки українського народу звучать так, аби весь світ — Відень і Петроград в рівній мірі, як Київ — для того катеґоричний, недвозначний і неуслівний вислів вoлї українського народу Галичини? Чи заяви У. П. Р., складані в поворотній хвилї нашої історії, дають світови cпpавдїшний і ясний вислїв начального, одного і єдиного національного полїтичного ідеалу галицької України? Такий вислів, якого не можна би накручувати і викручувати на дві або три сторони? Чи наші закордонні земляки мають у заявах У. П. Р. якраз такий, нам і їм бажаний, вислів національного ідеалу українського народу і чи можуть на ньому, як на твердім і безсумнївнім фактї, будувати свої полїтичні концепції і на нього в разї потреби — покликувати ся?
Замість відповідати на се потрясаюче нас до живого і непомірно болюче питанє, відсилаємо українське громадянство до відомого тексту заяви УПР. з 19. грудня 1917 р. в радї державній. Знайде в сїм текстї українське громадянство все можливе — і многословність і т. зв. високополїтичне мудрованє — тільки не знайде одного і єдинoгo, недвозначного і мyжeського голосу душ українського народу в Галичинї. Заявою сею висказувала УПР. сущу точку всенародного протесту, піднесеного зїздом Ширшого Н. К. з 22. падолиста 1917, і заяву сю президія УПР. cвoїм авторитетом вспіла накинути Народному З’їздови 24 і 25 грудня 1917 — сим pазoм проти предложеня п. Сїнґалевича, яке єдино і виключно відповідало повазї моменту і вимoгам загально-національної полїтики.
Коли наша редакція одержала на днях з того боку кордону донесенє, що там "високополїтична" заява УПР. спричинила дуже поважне хитанє міродатних українських кругів в їх думках про будучність Галичини, і коли би хитанє се і сумнїви мали мати наслїдки в міжнародних кругах — то ми й цїла наша галицька українська суспільність знаємо і будемо знати, в котрих саме полїтичних кругах глядати одної з дуже важних причин небажаного обороту подїй.
Одначе: ще не завершив ся день і не запала ще темна ніч. І може би ще направити тяжку помилку, поки ще час і — на скільки ще є час?!
В. П.

»Дїло« 18.01.1918 † Володислав Федорович.

З молодших мало хто його знає. Хоч був почесним членом тoв-а "Просвіта" і членом Палати панів, одначе не брав у публичнім житю нїякої участи. Господарив у своїх маєтках на Поділю і доживав віку. Раз всего пригадав ся рядом афоризмів в ювилейнім альманаху віденської "Сїчи" з 1908 р.
Від вибуху війни оставав під російським наїздом. Помер нeдавно в столици Української Народної Републики, проживши над 70 лїт.
Та коли заглянемо до історії нашого відродженя, знайдемо його імя — що правда, тільки на короткий час — гарно в нїй записане.
По смерти другого голови тов-а "Просвіта", віцемаршалка Юлїяна Лаврівського, вибрали його загальні збори в дни 22. мая 1873 р. третїм головою "Просвіти". Вибираючи його на таке почесне становище — оповідає один з сучасних — члени "Просвіти" бачили в нїм патріота-народовця, чоловіка молодого й освіченого в лїберальнім західно-европейськім дусї a при тім маєтково незалежного і полїтично нїчим не звязаного. Обнявши по виборі дальший провід зборів, Федорович виголосив гарну промову про значінє просвіти для народного житя.
"Нам Русинам — говорив він між иншим — треба передовсїм тямити, що скільки голов здобудемо для просвіти, стільки душ скаже, ще отся земля Русь, а вони Русини. Нехай-же руською полїтикою буде тепер праця над просвітою народу. Тільки власною працею можемо собі вибороти наші права. А ті наші права, се права чоловіка, воля. Отже я хочу, щоби всяка чужа геґемонїя над нашим народам скінчила ся, щоб нїхто не опікував ся нами прати нашої волї. Русь для Русинів!"
Головою "Просвіти" був покійний до мая 1877 р.
Рік перед тим, в маю 1876 р., підчас соймовoї сесії виступив польський посол Поляновський в острій промові проти удїлюваня запомог для руського театру і для "Просвіти", зaкидаючи обом сим інституціям, що вони ширять "схизму", а "Просвіта" ще й суспільну ненависть, підбурюючи хлопів проти панів.
Виступ Поляновського в соймі був 26 мая, а 27. мая були загальні збори "Просвіти". Зборам проводив тодїшний голова Володислав Федорович. Привитавши зібраних, перейшов він до подїї в соймі і збивши всї закиди Поляновського, сказав отсї смілі слова:
"Просвіта" є товариством від нїкого незалежним. Коли вона прийняла на себе труд видавати шкільні книжки, то робить се тільки для добра свого народу, а з гроший, котрі край має обовязок давати на видаванє шкільних книжок, здає точні рахунки. А що до видавництва популярних книжочок, то "Просвіта" стоїть під опікою лиш одного права. Що вільно писати Полякам або Нїмцям, те писати не може бути заборонено Русинам. Анї посол Поляновський анї сойм не має права цензурувати популярних видань. Однакож, щоб увільнити "Просвіту" на будуче від таких неприхильних людий, я відступлю і дарую "Просвіті" 12.000 золотих (т. є 24000 кор.), заінтабульованих на маєтку Клебанівка, і сподїваю ся, що товариство запомоги при таких понижаючих обставинах не прийме. "Просвіта" є товариством людий нeзaлежних, що мають задачу працювати для матеріяльного й морального піднесеня свого на роду. "Просвіта" не оглядаєть ся нї на пана Поляновського, нї на сойм, нї на раду державнy, тільки на сей 20 мілїоновий нарід, для котрого є вона осередком народного житя, котрого є вона серцем і головою. Лиш сей нарід а не хто другий є наш судя. І сей нарід дав нам уже доказ довіря, розкупивши в сїм роцї 30.000 популярних книжочок".
Пригадуємо сї ясні хвилї з "юних днїв — днїв весни" Покійного, нехай вони засвідчать тепер, коли він відійшов від нас, про його заслуги для українського народу.
Честь його памяти!

»Дїло« 17.01.1918 Важне до хлїборобів.

З Централї краєвої для господарської відбудови Галичини одержало товариство "Сїльський Господар" обіжник ц. к. Намісництва з дня 18. грудня 1917, який подає отсе до відома загалу.
"З рільничих кругів наливають безчисленні поданя до Централї, в котрих петенти подають подрібні всї шкоди, які понесли вони наслїдком воєнних подїй і домагають ся виплати високих субвенцій в готівцї.
Просьби ті вказують, що загал зовсїм хибно poзумiє задачу ц. к. Намісництва, кр. Централї для госп. відб. Галичини і думає, що її цїлию є передовсїм цїлковита або частинна виплата воєнних відшкодувань.
Тому, що сей погляд є хибний, а вношенє таких просьб обтяжає вельми ц. к. Намісництво безпожиточною роботою, а сторони наражує на завід. Тому належить тямити, що хотяй виплата якої небудь субвенції є безпосередним вирівнанєм частинним школи воєнної, то однак властивою цїлию для якої Секція Ц.П.В.Г. субвенції удїляє є відбудова дїйсна і як найперша всїх галузий рільництва, що лежить в інтересї загалу a не тільки поодиноких одиниць.
Ц. к. Намісництву розходить ся передовсїм о се, щоби публичний фонд зістав ужитий безуслівно і о скільки мож як найскорше на вказану цїль, то є на відбудову рільництва, що би ту цїль запевнити, не буде ц. к. Намісництво Ц.В.Г.С. ІІ в будучности виплачувати на раз цїлої признаної субвенції, але тільки ратами в висотї 1/3 части признаної квоти, а виплату дальших рат учинить залежною від виказу, що попередну рату ужито на згадану цїль.
При тій нагодї треба тямити: 1) щоби не вносити поданя збірного о субвенцію на ріжні галузи рільництва, бо признаванє субвенції на ріжні галузи відбуваєть ся після ріжних норм, тому комульованє ріжних справ утрудняє дуже і спізняє їх полагоджуванє. 2) Що до відбудови знижених огороджень садів i городів яринних предвиджують установлені норми тільки поміч в забезпеченю впроваджених там культур, а не цїлковите відшкодованє, при чім кошт субвенціонованого огородженя мусить стояти у відповіднім відношеню до вартости землї ужитої під город.
Кромі сего мають предкладані просьби на відбудову огорож містити в собі плян городу і кошторис на огороженє, зладжені уповажненим технїком.

»Краківські вісті« 13.01.1918 Годі легковажити небезпеку

Львів, січень 1943.
Що теперішня воєнна заверюха забрала у нашому народі чимало жертв, це загально відоме, але яке відношення цих втрат до народин, то мало хто здає собі з того справу, бо не маємо статистичних даних, які дали б нам повну авторитетну відповідь на таке питання. Можемо хіба поробити помічення на малих теренах у поодиноких селах. І ті дрібні, фраґментаричні помічення заслуговують на розгляд. Напр. один громадянин, що добре знає терен Товмаччини, подає цікаві дані про кількість уродин і смерти в деяких селах того повіту за 11 місяців минулого року. Довідуємося від нього що: у Будзині уродилося 2, померло 3, у Вікнянах уродилося 27, померло 35, у Кутиськах уродилося 35, померло 52, у Надорожній уродилося 20, померло 36, у Прибишеві уродилося 18, померло 29, у Острині уродилося 18, померло 36, у Нижневі уродилося 43, померло 89, у Локитках уродилося 6, померло 13. Цифри грізні. У багатьох селах умирає майже вдвоє стільки, скільки родиться, у двох навіть більше. Проти одної колиски, дві домовини — це вже не жарти. Може це лише хвилева популяційна криза, може криза природнього приросту скоро підійметься, але на даль, нема поважних причин до оптимізму, бо зі зменшенням приросту йде зменшення кількости подруж. Напр. у 3 селах Товмаччини було за 11 місяців по 2 вінчання, у 6-ох по одному, в І-му ні одного.
Без сумніву, популяційна криза, яку ми мали нагоду помітити на одному невеликому терені, звязана з воєнним лихоліттям — та все ж таки годі її легковажити. Зменшення скількости уродин зокрема небезпечне для нашого народу. Західні народи живуть в устабілізованих відносинах, серед добрих господарських та здорових умовин, що зводять смертність до мінімум. У тих народів і при малому відсотку народин нарід не вигибає, а то й виявляє деякий скромний приріст.
Наш нарід протиставив усім ударам історії свою велику розродчість, завдяки якій зберіг існування. А проте теперішня дійсність доволі загрозлива.
Як довго не можемо основно змінити життєвих умовин і тимсамим обнизити відсотку смертности, обниження відсотку народин мусить принести у нас небезпечний дефіцит. Наскільки вірити останній совітській статистиці, ще перед вибухом цієї війни відсоток українців у давніх межах СССР помітно змалів, бо за 13 років між двома переписами майже не було приросту. Слід побоюватися, що поважний убуток принесла теперішня війна, яка кинула міліони наших людей у ряди червоної армії та на скитання у запіллі. Прикрою несподіванкою треба вважати зменшення населення у Галичині, де совітська влада була недовго i де не встигла перевести послідовно; мобілізації — і то у заможнішому покутському повіті. Що тоді можна сподіватися від гірських околиць, які кожного переднівку навіть перед війною голодували, а минулого року так жахливо потерпіли від повені?
Цих кілька цифр з Товмаччини ставить перед нами грізну проблему, яка висить мов Дамоклів меч, якої не сміємо забувати при буденних турботах. Годі вдоволятись оптимістичним "якось то буде", годі здаватися на стихійну розродчу силу народу, бо і вона підпадає під вплив економічних умовин. Убуток населення, спричинений війною, ставить перед нами популяційну проблему у цілій гостроті. Довгі часи не зустрічала вона у нас належного зрозуміння. Коли держави вели інтенсивну популяційну політику, піддаючи великі родини дбайливій опіці, признаючи їхнім батькам першенство при вишуканні праці та її винагороді — деякі наші установи осмілювались навіть у прилюдних оголошеннях заявляти, що приймають до праці лиш нежонатих, а вже родинні додатки для службовиків були рідким вийнятком.
Щойно нині, коли все нашу життя зосередилося в одній організації, проблема доросту знайшла належне зрозуміння. Суспільна Опіка УЦК постійно ставить на першому пляні опіку над дітворою та молоддю.
Коли засобів замало, щоб заспокоїти всі потреби, слід у першу чергу підтримати при житті молоді організми, які потребують стільки сил для розвитку і від яких залежить наше майбутнє. Ті, яким батьки не всилі запевнити прожитку, мусять діставати необхідну відживу — у кухнях при дитячих садках та школах, в інтернатах. Для тих, що їм воєнна хуртовина забрала батьків, мусить знайтися місце в дитячих яслах, сирітських захистах.
Мусимо дати засоби на ту ціль нашій суспільній опіці — і мусимо зорганізувати допомогову акцію на місцях. Не сміє загинути ні одна життєздатна українська дитина — це мусить стати нашою девізою, бо занадто мало у нас тепер дітей. Від жертв на ту ціль не сміє відмовитись ніхто, хто вважає себе членом української національної спільноти. Бо це ж іде про найважнішу справу, про збереження самої національної субстанції.
Б. Галіт.

»Дїло« 13.01.1918 Чи знають про таке в Київі?

Як Поляки ставлять ся до прав української людности Львова.
Львів, дня 12. сїчня 1918.
Під заг. "Автономія Львова і Українцї" пише краківський "Czаs" в числї з 5. с. м. дослівно таке:
"Як звісно, правительство відмовило жаданю міста Львова що до приверненя міської автономії. Мимо попертя зi сторони намісника мінїстер внутрішних справ ґр. Тоґґенбурґ заявив, що не вірить в вибори під кличем "Burgfrieden" у Львові. Однак в часї, коли на кождім поли панує т. зв. "Ersatz", правительство склонюєть ся до суроґату. Після ceгo проєкту має бути іменований правительственний комісар (певне посол д-р Стеслович), трох його заступників і прибічна Рада, зложена зі сто членів. Компетенція сеї прибічної Ради булаб зовсїм така сама як нормальної міської Ради, при тім самім подїлї на секції і т. д. З сего роду суроґатом можна би ще остаточно погодити ся. Але якеж є виконанє ceгo пляну?
"Прибічна Рада після правительственного проєкту має складати ся переважно з давних членів міської Ради, однак з дуже донеслим застереженєм. Питанє рeпрезентації жидів не представляє трудности, бо інтересовані чинники годять ся на полишенє жидам такого самого числа членів, яке мають на основі компромісу від десяток лїт. Однак прaвительство впало будь що будь на ориґінальну думку введеня дo Ради iure саduсo також певного числа Українцїв.
З якого титулу? При загальних виборах числять Українцї ("Rusini") у Львові 6 прц. виборцїв, при виборах опертих на податковім цензї не буде їх навіть 3 прц., а демонстраційно висувані українські кандидати одержують смішно малу скількість голосів. Отже сумнів супроти проби штучного зменшеня в польскі містї української сфери посїданя з акрмпанїяментом язикових і всяких инших спорів. Відень числить понад ¼ мілїона Чехів, а хиба нїяке правительство не відважило ся би на покликанє анальоґічних чеських членів до прибічної ради. Правительство oпиpaєть ся певне на тім, що Львів є столицею мішаного кpаю; а прецїнь не ходить тут о нїякі краєві вибори, тільки о міський вибір і жадному правительству не вільно накидати містови характеру, якого воно не має. Не могли Українцї перевести нї одного кандидата при виборах, тому також не належить ся їм нї одного представника в іменованій правительством прибічній Радї.
"Переведенє правительственного пляну, а виразно говорячи пляну ґр. Тоґґенбурґа, не знати під яким впливом принятого, Львів буде вважати замахом на свій національний характер, а і коло польське у Відни сеї справи не замовчить. Впрочім може так стати ся, що польські члени прибічної Ради номінації не приймуть".
Таке пише краківська ґазета, а решта польської преси, не виключаючи й соціялїстичної, співає ту саму пісоньку. Пісонька се тим більше симптоматична для польського розуміня національної справедливости, що мимо відомих польських "метод" переводженє польськими урядниками спису людности у Львові і в цїлій Східній Галичинї і мимо цїлого страшенного польонїзаційного напору — останній спис людности показує, що у Львові побіч римо-католицької і жидівської людности жиє кругло сорок тиcяч (40.000) людности греко-католицької, яка становить основу українського національного стану посїданя у Львові і яка процентово що pаз висше зростає.
Всю ту людність наші польські "брати" хотїли би позбавити всяких національних прав в істoричнім українськім городї Львові.

»Вістник полїтики, лїтератури й життя« 11.01.1918 В нові роцї.

Входимо в пятий рік істнування нашої часописи. Почала вона виходити скоро по вибуху війни і є орґаном Союза визволення України. В новім роцї здіймаємо з часописи ярму Союза. Для чого се робимо?
З вибухом російської революції репрезентаційно-полїтична роля Союза визволення України за границею відпала, змінила ся також його полїтична позиція. Назначено се в ухвалах президії Союза з дня 2 мая 1917. Визначив собі тодї Союз обмежені практичні завдання — опіку над культурними потребами полонених і українського населення окупованих українських земель.
Сї задачі істнують так довго, як довго тягнеть ся ще Україна. З хвилею, коли війна скінчить ся і ті задачі Союза відпадуть, сам же Союз, як орґанїзація, викликана війною і призначена на час війни, при тім орґанїзація, зложена з ріжнородних під партійним оглядом елєментів, з кінцем війни напевно розвяжеть ся.
Через цїлих чотирі роки полїтичний напрямок видавництвам Союза надавали поодинокі його члени. Видавництва в українській мові виходили на переміну під кермою В. Дорошенка або А. Жука, нїмецька кореспонденція — "Ukrainische Nachrichten" видавалась під кермою М. Меленевського, инші члени орґанїзації, крім М. Троцького, майже не брали участи в видавничій дїяльности Союза й не впливали на його зміст і напрямок.
Тепер, коли два члени президії Союза — М. Меленевський і О. Скоропис-Іолтуховський виїхали на Україну, а третїй член президії Союза В. Дорошенко постійно перебуває Львові і звідти близше займаєть ся окупованими українськими землями. Не тільки видавничі, а й усї инші справи Союза в Австрії полагоджують ся під індивідуальним проводом єдиного зоставшого у Віднї члена президії Союза А. Жука, в Нїмеччинї — секретарем берлїнської експозитури Союза Козловським.
Лишати в сих обставинах далї в наголовку часописи ширму Союза значило-б давати підставу читачам думати, що на часописи відбиваєть cя колєктивна думка орґанїзації, чого в дїйсности нема.
Се не значить, що наша часопись перестає бути спільною полїтичною власністю всїх тих, хто створив Союз і виконав під його фірмою велику щодо результатів полїтичну й культурну працю, що вона зміняє своє полїтичне обличчє і свої завдання. Нї. Нїяких особливих змін не зайде. Констатуєть ся тільки фактичний стан річей, з цїллю звільнення перебуваючих поза межами осїдку Союза і в його дїяльности безпосередньої участи тепер не приймаючих членів орґанїзації від відповідальності за зміст і напрямок часописи.
Завданнєм нашої часописи все було вести національно-полїтичне освідомленнє серед найширших верств нашого народу, виховувати в них почуттє національної гідности й завзяттє до боротьби за здїйсненнє виставленого нами національно-полїтичного домагання — державної самостійности України.
Обслугувала наша часопись українську людність по сей бік бойового фронту й то переважно людність, задротовану в таборах полопепих і виселенцїв та розкидану в стрілецьких окопах і військових шпиталях. Зробила тут вона своє велике дїло, бо виховала або врятувала для України тисячі свідомих синів.
Але й по тім боцї бойової лїнїї не без значіння була наша часопись і своїм фактом істнування і своїми ідеями, які вона голосила, хоч і рідко туди доходила, особливо за часів царського режіму. Тодї, серед страшної темряви та мряки єдиним, далеким від Рідного Краю огником миготїв Союз визволення України зі своїми видавництвами та своєю полїтичною дїяльністю і вказував дорогу національно-полїтичній думцї — до державної самостійности України.
Тепер се сталось фактом. Сталось силою обєктивного ходу річей в процесї збройної міжнародньої боротьби. Розбито царат — передумова національного визволення нашого народу, виставлена Союзом на початку війни — і на руїнах його повстала, як з землї виросла, — Українська Народня Республика.
І тепер, коли державна самостійність України є фактом, коли від кождого вірного сина України вимагаєть ся найбільшого напруження сил для удержання і утривалення завойованого, для відпертя всїх ворожих атаків на Українську Народню Республику, завданнєм нашої часописи буде приготовляти своїх читачів до важкого й відповідального завдання свідомих горожан — робітників української держави.
Стоячи на точцї погляду тїсного полїтичного співробітництва всїх кляс і верств народу, віддаючи перевагу всьому тому, що є спільним для цїлого народу перед інтересами окремих суспільних кляс і ґруп, ми будемо кликати наших читачів до творчої, орґанїчної працї над виведеннєм і викінченнєм будови, основи якої положено унїверсалом Центральної Української Ради з 20 листопада 1917 р.
Не замикаючись в круг національних інтересів тої части нашого народу, на землї якої вже будуєть ся українська державність, наша часопись буде звертати пильну увагу і на инші частини наших земель та на виселенцїв, підносячи на своїх сторінках і реєструючи все те, що веде до осягнення народньої суверенности скрізь, де наш нарід живе, та що веде до тїсної культурної, полїтичної й економічної звязи всїх частин і всїх членів нашого народу.
З сим вступаємо в новий рік істнування нашої часописи та шлемо найкращі новорічні й святочні поздоровлення всїм нашим читачам, прихильникам і співробітникам.
А. Жук.

»Дїло« 11.01.1918 Енґельберт Пернерсторфер

В недїлю, 6. с. м., помер у Відни в 68. роцї житя соціяльно-демократичний віцепрезидент палати послів Енґельберт Пернерсторфер. З фаху фільольоґ, знавець і критик лїтератури і штуки, він був також одною з найвизначнїйших полїтичних постатий в Австрії.
До парляменту ввійшов 1885 р. як самостійний кандидат з міської курії в Wiener Neustadt і той сам мандат здобув вдруге 1891 р.; в 1897 р. як соціяльно-демократичний кандидат (до соц. дем. партії вступив в 1896 р.) з пятої курії втім самім містї перепав, та зате в 1900 р. здобув сей мандат; в 1907 р. і 1911 р. вийшов у тім самім містї послом з загального голосованя.
В парляментї разом з віденським послом пок. Кронаветтером швидко здобув славу непримиримого опозиціонїста і речника всїх покривджених; заки ще вступив до соц.-дем. паpтії, був властиво її заступником в парляментї. Знала його тодї й Галичина як противника "шляхотської господарки" й "галицьких виборів"; коли в 1897 р. він упав у своїм окрузї, поставлено його для демонстрації кандидатом з міської курії в Станиславові (тодї ще польські демократи виступали як противники, а не спадкоємцї і сторожі польсько-шляхотської ідеольоґії і польсько-шляхотського "стану посїданя").
В соціялїстичних кругах як в Австрії так і заграницею був поважною й шанованою фіґурою, хоч закидали йому націоналїзм і опортунїзм. В парляментї загального голосованя репрезентував соціяльну демократію в президії.
Окремо треба згадати про його прихильність до української справи. Як уже сказано, вже в початках своєї парляментарної дїяльности виступав проти польського панованя в Галичинї. В своїм орґанї "Deutschе Worte" містив статї Українцїв; між ин. в 1890-их роках статї пос. В. Будзиновського, а в 1903 р. мої статї про аґрарний страйк наших селян і про унїверситетську справу. Пригадую, в лїтї 1903 р. було в Відни соц.-дем. віче з проґрамою "Фінляндія і Кишинїв" (ходило о царські зарядженя проти автономії Фінляндії і про жидівські погроми в Кишеневі); коли на сїм вічу я зголосив ся до слова і зачав свою промову тим, що хочу пригадати зібраним націю більшу й більше поневолену від Фінляндії, Україну, Пернерсторфер кинув менї заохочуючий "Zwis benruf": "Sehr gut!" Підчас війни помістив у "Berliner Tagblatt" кілька статий про українську справу, в яких популяризував наші змаганя до державної самостійности. Був тим, що з любови до правди, зі співчутя до покривджених помагав нам бороти ся з нашим поневоленєм, і належить ся йому вдячна згадка в нашім народї.
М. Лозинський.

»Дїло« 06.01.1918 Наші шкільні й наукові завданя по війнї.

Inter arma silent mutae. Отсю стару приповідку ми, Українцї, аж надто тямимо. Справдї, нїде науковий білянс під сю страшну світову завірюху не був такий мізерний, як саме у нас! Розумієть ся, нам нема чого навіть виправдувати ся. Аджеж наша тутешня українська інтелїґенція майже вся поголовно у війску, де очевидно не місце і не час на наукові дослїди й виданя. А знову закордонна Україна не такий час пережидала й переживає, щоби віддавати ся кабінетній працї. З початку було їй не до муз, бо цїлу її скував страшний московский абсолютизм, тепер же всї сили мусить вона зуживати на будову власної державности серед брязкуту зброї і підступів ворога.
Але хоч як не на часї тепер академічна робота, то всеж нїколи не вадить — навіть у найгіршім часї — поговорити про академічні справи, пригадати громадянству про істнованє рідної науки й поговорити про її потреби. Рано чи пізно — буря мине й настане змога до мирної працї. А серед усякої иншої працї — наукова має також не останнє значінє, скажу більше — має першорядне значінє, бо від того чи іншого положеня рідної науки в великій мірі залежить і успіх нашої практики. А надто тепер, коли чекає на нас величезна просто робота — відбудова знищеного війною передвоєнного набутку й будова власної державности. Тому, гадаю, читачів не здивує предмет моєї статтї.
Рівно перед роком на сїм саме місци порушив був я справу одної галузи нашої науки — історії. Рік війни нї в чім не змінив дезідератів висловлених у тій статї. Навпаки, привівши нас до здїйснюваня нашої споконвічної мрії — реалїзації української держави, тільки потвердив їх у найвисшій мірі. Сподївано ся, що наша молода република в недалекім уже часї переведе всї ті дезідерати з житє.
Сим разом хочу поговорити про наші на умові потреби в инших царинах українознавстві, передовсїм на полї рідної лїтератури й фільольоґії.
Вже перед війною дуже діткливо давала ся відчути недостача наукової історії української лїтератури.
Правда, спромогли ся ми вже на пару популярних оглядів нашого письменства, але річ очевидна, не могли вони заступити докладного наукового огляду його, бо й самі такі популяризації, щоб бути добрими популяризаціями, вимагають істнованя солїдного наукового курсу. А його у нас і досї не було мимо довголїтнього істнованя аж двох катедр історії української лїтератури на львівськім унїверситетї! Давно вже наші визначні люди відчували сю прогалину в українській науцї. Адже ж ще Драгоманів марив про написанє історії української лїтератури в звязку з історією нашої культури. Думав про се й покійний Франко. Та обом їм сувора доля не дала змоги довершити сього дїла, хоч саме вони найбільше може були покликанi до того, щоб зробити його і зробити як найкраще. І от ми й досї можемо похвалити ся тільки фраґментом такої роботи — славнозвісним нарисом проф. Дашкевича, — але він же з природи річи неповний, бо се лише критика на працю проф. М. Петрова, не кажучи вже про те, що від появи сього нарису минуло вже чимало лїт, які принесли й більше лїтературних творів і більше історично-лїтературних розвідок. Але основний метод, проґрама, спосіб опрацьованя історії укр. лїтератури зостали ся в сїй одинокій в своїм родї працї не перестарілими й ждуть, щоб новий дослїдник положив їх у основу повного й систематичного огляду історії нашого письменства. Потреба такого огляду стає тим більше пекучою, коли перед нами відкрила ся можливість всестороннього, широкого розвитку нашого шкільництва. Аджеж і учителї будучиx укр. ґімназій і студенти укр. yнїверситетів без такого огляду будуть як без рук.
Отже поява його є пекучою потребою й можна сподївати ся, що наші вчені числитимуть з сею потребою й постарають ся її як найскорше заспокоїти, а мінїстерство просвіти Укр. Народної Републики доложить усїх зусиль, щоби така праця дійсто появило ся.
Йдучи на зустріч згаданій потребі, проф. К. Студинський на засїданю історично-фільльоґічної секції Наук. Товариства ім. Шевченка, висловив намір приступити доопрацювання подібного курсу, який думає дати в кількох томах (до 5-ти). Бажаємо йому як найкрасшого й найшвидшого доведеня свого наміру до кінця й сподїваємо ся, що й відомий закордонний вчений проф. Вол. Перета не занедбає подарувати нашій науцї й нації таку саму основну моноґрафію.
Само собою розумієть ся, що крім історії нашої книжної лїтератури варто мати також добрий систематичний огляд нашої народної словесности.
Поруч з великим науковим оглядом мусить появити ся й прозорий популярний підручник, котрий би в легкій і займаючій формі давав перегляд лїтературних фактів і їх історії.
Дальше конечно потрібна нам історична хрестоматія нашого письменства, без якої годї викладати його історію по школах і яка повинна бути в руках у учеників поруч з підручником до лїтературної історії. Досї ми мали одну хрестоматію — Огоновського (як що не згадувати за Головацького), але раз, що вона перестаріла й неповна, а друге, зробила ся великою біблїоґрафічною рідкістю.
Були б се найважнїйші дезідерати що-до історії лїтератури. Очевидно, можна би значно їх розширити, та се перейшло-би вже за рами нашої статї.
Конечне напр. було би популярне виданє в перекладах на лїтературну мову ріжних давних памяток, як от лїтописий, козацьких хронїк, то-що. Конечні також повні критичні виданя творів наших клясиків новійшого часу й дешеві масові виданя окремих їх творів, і т. д. Се таке конечне в інтересї шкільної і позашкільної освіти, що можна мабуть бути певним, що й мінїстерство просвіти і поодинокі орґани місцевої самоуправи Української Народної Републики не занедбають сеї справи, такої важної для національного розвитку й усвідомленя найширших народних верств.
Тай приватні видавництва, числячи ся з тим кольосальним просто ринком, який тепер перед ними відкриваєть ся, й собі розвинуть по війнї на сїм полї інтензивну дїяльність. Поза сим піднесу ще тут потребу систематичного огляду історії нашої культури, а з'окрема історії театру й мистецтва взагалї.
В области мови потрібна нам передовсїм історична граматика української мови, якої, на превеликий жаль і сором, досї не маємо. Здала ся би і добра популярна граматика, але покищо можна обійти ся й істнуючими. Зрештою під рукою у мене є дуже гарна спроба тaкoгo підручника — початкові аркуші популярної української граматики проф. Василя Сїмовича, одного із красших знавцїв нашої мови, так, що щодо сього ми можемо бути спокійні. (Проф. Сїмович занятий тепер як учитель в однім із українських таборів в Нїмеччинї, йдучи нa зустріч відчуваній потребі, зладив прозору популярну граматику, яка саме друкуєть ся в таборовій друкарнї. Можна напевно сказати, що ся граматика з відповідними змінами прийметь ся по школах на Українї). Разом з тим дуже здав ся би — і по той і по сей бік кордону — добрий Словарець наших варваризмів, де було б показано, яких слів треба стерегти ся та які замість них слїд уживати.
В звязку з сим стоїть також справа управильненя і уодностайненя нашої правописи. Та про се можу згадати лише побіжно, висловлюючи надїю, що укр. держава нарештї остаточно розвяже сю болючу справу і покладе кінець дотеперішній розтїчи.
На сїм я властиво й міг б закінчити свої уваги, але з огляду на те, що є ще кілька питань з инших областий, хочу й про них згадати, бо годї їх відкладати знову на рік з огляду на близький мир.
Отже мушу підчеркнути ще потребу історичного атлясу України. Має такий атляс не аби яке значінє в справі національного вихованя і значінє се більшає з моментом відновленя нашої держави. На жаль досї не маємо — поза мапами в історії проф. М. Грушевського — навіть спроби в сїм напрямі, а без такого атлясу чейже не можна пожиточно провадити нї викладів історії, нї ґеоґрафії рідного краю.
Що до самої історії, то тут Богу дякувати маємо працї проф. М. Грушевського, а на полї ґеоґрафії і дав і — сміло можна надїяти ся — ще неодно дасть д-р Cт. Рудницький. Сими днями вийшла його популярна ґеоґрафія України, а в недовзї — можемо з утїхою подїлити ся сею відрадною вісткою з нашою громадою — має появити ся накладом Наукового Toв. ім. Шевченка йогож таки величезна стїнна мапа України.
Як бачать читачі, порушені справи дійсно болючі, такі, що про них варто говорити й думати над їх переведенєм у житє. Треба надїяти ся, що наше правительство поставиться до них з належною увагою. Спеціяльно торкаєть ся се мінїстерства, яке, мабуть, доложить всїх сил, щоби дати нашому шкільництву й ширшій громадї потрібні наукові підручники. Справа не терпить проволоки і слїд уже тепер утворити комісію, котра би занила ся її зорґанїзованєм і здїйсненєм.
Годї надїяти ся на інїціятиву і самодїяльність окремих людий або інституцій. Справа ся надто близько обходить цїлу нашу державу й вимагає саме державної помочи й проводу. І взагалї на полї видавництва мусить українська держава проявити як найбільшу дїяльність, щоби надолужити те, що віками недолї було пропущене. Мусимо як найшвидше стати в рядї культурних народів, а се в значній мірі залежить саме від держави. Розпоряджаючи великими сумами може вона поставити просвітну справу на належній висотї, а передовсїм кинути в народ масу дешевої лїтератури. І кинути не на ослїп, а зорґанїзувати справу просвіти систематично й пляново й притягнувши до неї всї живі сили країни. Виповнити як слїд се кольосальне завданє може бути під силу тільки держави.
Тільки при її дїяльній помочи зможемо в короткім часї наздогнати инші щасливійші народи й отрясти ся з того культурного омертвіня, в якім тримало нас московське панованє. Мусимо напружити всї сили, щоби наблизити ся до заходу, а для сього крім плеканя й розвиненя свого власного, треба думати й про те, щоби культура заходу як найскорше доходила на Україну безпосередно. Для сього ж нам треба як найкрасшого й найширшого знаня західно-европейських мов і тему наука сих мов повинна бути під особливою опікою держави й громадянства; треба як найбільше перекладів дотеперішнього культурного доробку заходу, тому і на сїм полї держава мусить вести перед. Державним коштом повинні вийти всї найкрасші річи з західно-европейської лїтератури й науки, аби український нарід не пас заднїх і не був і під сим оглядом залежним від Москалїв. Крім зорґанїзованя працї коло сього пересадженя европейської культури на Українї й участи в видатках на се пересадженє, повинна молода Укр. Република рішучо відхилити всякі спроби сусїдів навязати їй лїтературну конвенцію. На Українї має бути повна воля й спромога видавати закордонні твори в українських перекладах аж до того часу, поки ми не станемо з дотеперішних жебраків такими культурними богачами, як Нїмцї, Англїйцї або Французи.
Вол. Дорошенко.

»Дїло« 06.01.1918 Пересвяточне.

Львів, 5. сїчня 1917
Уперве від чотирох лїт обходити-мемо Свято Мира не під гнїтучою журою за само навіть голе їстнованє нашого народу серед народів світа. Уперве від соток лїт неволї входимо в сей рік з піднесеними чолами, із свідомістю, що нарід наш, український нарід, є рівний між рівними, вільний між вільними — горожанин Европи і світа цїлого. Ганьба неволї, яка струпом нас укривала, пятно низшости, яке вжирало ся огнем сорому в душі найлїпших синів нашого народу, нинї, наче лихий сон, запали ся в небутє. Відітхнула душа народу, а в памяти його — несміливо поки-що, та виразно і що-раз самопевнїйше — відзиваєть ся мельодїя того призабутого, стихійного крику житя, який вирвав ся був з грудий народу, коли по 1648 роцї, в епоху Богдана Хмельницького загомонїли українські поля і степи, села і діброви наймогутнїйшим, на який ми доси спромогли ся, національним имном:
"Та немає лучше, та немає краще, як у нас на Вкраїнї!..."
А одначе! Коли до оклику радости маємо всяке право і коли вільно нам здерти з себе одяг жебрацтва і безнадїйної, глухої, розпучливої жури, — то проте таки до самовдоволеної безжурности нам нї одним кивком схилятись не вільно. Бо не мир — говорячи словами Письма, — а огонь і меч несе нам будучність, уже най близша! Хочби навіть — що зовсїм ще непевне — війна й мала покінчити ся незабаром, і коли навіть — у що ми твердо віримо — нова українська держава побідною рукою захистить себе перед филями московської національно-державної реакції з лївого чи правого крила — то навіть сї епохальні подїї в нашім істнованю будуть не завершенєм будівництва Нової України, а початком його. Безмір задач і питань, безконечність змагань і стремлїнь, розчаровань і невдач, спорів і боїв, внутрішних і зверхнїх — ось що стелить ся перед нами, ось що — будучність наша, з яку увійти мусимо і в яку входимо, радісно піднімаючи на свої плечі тягар трудів і працї.
В працї сїй брати-мемо участь і ми — ненайгірша, підхлїбляємо собі, частина великої Української Землї, галицькі Українцї. Працю сю мусимо виконати тут, де стоїмо, тай в яких-би нам і не прийшло ся жити зверхнїх обставинах. Щоби виконати працю сю як слїд,— до сього замало мати добру волю і патріотичне серце. В різній мірі тут потрібний зимний розум і мужеська відвага: щоб розглянути весь переданий нам традицією неволї баґаж національних звичок і думок у всїх областях нашого житя — в области полїтичній і соціяльно-економічній рівно, як в области духової культури і товариського співжитя, — щоб віддїлити зерно від полови, упрятати що нїкчемне, недоцїльне й відстале, тай щоб насадити нові, творчі засновки будучности.
Як полїтичний дневник, котрий має обовязок служити українській Галичинї, зупиняємо ся передовсїм на полїтичній і суспільній сторонї нашого національного бутя. І помічуємо, що хитають ся всї фактичні основи, на яких були побудовані програми всїх українських партій Галичини.
На чім були побудовані наші полїтичні програми? На факті істнованя царизму, на нашій приналежности до неподїленої, польській владї відданої Галичини, на тім правно-полїтичнім характері Австрії, який їй передала ера Франца Йосифа І. На чім будували ми наші соціяльно eкoномічні програми? На дуже, здавало ся, реальнім і непохитнім фактї даного розкладу земельної власности на нашій землї...
Нинї над одним і другим рядом фактів поставила світова війна і російско-українська революція знак питаня. Мало сказати: знак питаня! Війна і революція дали початок лїквідації тих основних фактів, сих рамок нашого жптя, і розкрили шлях до нових форм нашого полїтичного і суспільно-економічного істнованя.
Галицька Україна, всї наші полїтичні партії стоять перед неминучістю основної ревізії своїх програм. Ревізія така річ не легка і нїколи й нїде не доконувала ся вона без болїв, терть особистих і гуртових перегруповань. Та все таки вона неминуча, і за нeї мусимо взяти ся — всї!
Служити їй і по своїм силам прикладати своїх рук до працї над нею — ось що буде одною з головних задач, які ставить собі наше "Дїло" на ближчі вже часи, на 1918 рік.
В. П.

»Дїло« 05.01.1918 "Нове правительство" на Українї.

Гурток большевицьких самозванців у Харкові.
НАД КОРДОНОМ, 2. січня 1917.
Пізним вечером 29. мин. м. розійшла ся в Росії відомість, що в Харкові 28. грудня 1917. утворило ся "нове правительство України", — мовляв — перебирає в свої руки "всю власть" та касує дотеперішне правительство Української Народної Републики. Нове правительство, як само запевняло, вибране "частю" селянських, робітничих та жовнїрських депутатів. Народні комісарі російської (московської) републики вислали сїй радї депутатів свої ґратуляційні письма, петроградська аґенція швидко рездепешувала по світї вість про сю "важну подїю", а з війска відгукнули ся деякі частини фронту.
На підставі зовсїм певних інформацій можу Вам справу сього "нового правительства" розяснити.
Було так: На нарадах селянських, робітничих і жовнїрських депутатів в Київі в днях 16. і 21. грудня, на котрих була заступлена делєґатами вся людність української републики, знайшла ся дуже маленька, зникаюча групка большевиків, які очевидно не були вдоволені теперішним правительством України, і наслїдком того рішила винести ся з Київа: бо все одно — супроти двох тисячів голосів нїчого не могла вдїяти. Як місце збору для невдоволених вибрано Харків — з двох причин. Раз, що недалеко Харкова стоїть головна кватира большевицьких утїкачів перед Калєдіном і кадетами, а друге тому, що харківський урядничнй апарат є виїмково в руках спілки большевиків і чорносотенцїв. Там постановили малькотенти признати себе "правительством".
На звістку про се Укр. Ц. Рада заявила у виданім учора комунїкатї, що не має часу на будуче бавити ся подібними ексцесами, та що все на Українї далї як слїд функціонує, а що до ceї маленької ґрупи самозванцїв — то з ними справить ся, як з ворогами, що противлять ся українській революції і її добуткам. Знов же супроти сього, що й народні комісарі з Петрограду вислали тому "правительству" привіти, то й се не лишить ся без наслїдків і будуть пороблені відповідні кроки з найдальше йдучими консеквенціями.

»Дїло« 03.01.1918 Невмируща нечесть і демаґоґія.

Сторінка з низин полїтичної і особистої моралї.
Львів, 2. сїчня 1918.
Оклевечувати полїтичного противника, кидати підозрінє на його честь й добру славу, підсувати йому найпоганїйші наміри, опирати в товпу — некритичну, жадну сензації, склонну вірити кождій сплетнї — наклепи на противника, що він, мовляв, усе робить тільки за готівку, що він запроданець, чужий аґент, зрадник — і як вони там звучать усї ті наклепи, до яких здібний неперебирчивий ворог полїтичний, — се стара і сумна історія, яка повторюєть ся трохи не кождого дня в усїх низьких моральною і особистою культурою полїтичних кругах.
Жертвами тої невмирущої нечести бували чи не всї виднїйші дїячі також українського народу; жертвою його бував і весь український нарід.
Ми, галицькі Українцї, могли би про се не одно розказати — як що до наших внутрішніх спорів, так і що-до наших cпopiв з національними сусїдами. Одначе не лїпше бувало й з нашими закордонними земляками. Сипали ся наклепи царських клеветників, а нинї сиплять ся на творцїв і двигачів Української Републики рівно підлі і рівно низькі наклепи соціялїстичних, большевицьких ворогів і клеветників.
Розправилась тому тиждень з тими клеветами своїх соціялїстичних "товаришів" большевицької породи київська соцїялїстична "Робітнича Ґазета". Подаємо з уваг сеї часописи головні уступи — paз тoмy, що нїколи нe є забогато вказувати огиду полїтичної клевети супроти противника, — друге тому, що статя ся видає ясне світло на відносини, серед яких приходить ся боронити своєї національної cпрaви трудівникам нoвoї yкpаїнської держави над Днїпром.
Під заг. "Отруйна зброя" читаємо в "Роб. Ґазетї":
Відомо, що скрізь і все найбільше улюбленою і найнадїйнїйшою зброєю всїх пануючих в їх боротьбі з пригнобленими були штик, баґнет та наклеп, брехня. І особливо останне. Тисячами своїх продажних ґазет, тисячами своїх безсовістних листків та брехливих бесїдників, вони кидають в народню масу липку, облиту отруєю зле захованої ненависти та тварючого переляку брехню. "Брешіть, панове, брешіть, що небудь від вашої брехнї та останеть ся!" — Ось їх клич! Що небудь станеть ся, бодай на хвилю, бодай на хвилю, бодай трохи їм пощастить ся забаламутити розум народних мас, що починають прокидати ся до вільного житя.
Ми, Українцї, дуже добре відчули на своїй спинї oтcю зброю пануючиx.
Або російська буржуазія разом з царатом не обвинувачувала нас, що нам проводирі підкуплені за нїмецькі маpки та австрійські корони?
Хиба австрійська буржуазія не обвинувачувала нас, що наші проводарі підкуплені російськими рублями?
Обвинувачували і катували по тюрмах, вішали.
Хиба проводир російської пануючої дрібнобуржуазної демократії п. Керенський не кинув нам:
"Юдо, хто дав тобі трийцять серебряників?"
Кинув і колоду за колодою кидав на шлях визвольного руху українського трудячого народу; а переч самою своєю загибелю ладив загибель висунутим революційною демократією України її орґанам. — Центральній Pадї та Ґенеральному Секретаріятови.
Так, богато брехонь, наклепів сипало ся на нашу голову. Та ми гордо йшли до нашої мети, знаючи, що всї ті брехнї не покажчик нашої сили і безсилої злоби наших ворогів.
Але нїколи ми не сподївали ся, що тоїж самої злодїйської збруї ужиють проти нас ті, кого ми вважали cвоїми спільниками, союзниками — трудящі маси наших націй та їх проводирі.
Чимало було непорозумінь між нами, але ми були певні, що то лиш хвилеві суперечки в одній дрібній сїмї, ми твердо вірили (і віримо й тепер) що поневолені всїх націй все дійдуть до братерської згоди. І от, ненадійно, з уст тих, кого ми мали за своїх приятелїв, ми чуємо отсе огидне, запаскуджене: "Запроданцї!"
Революційний уряд Петрограду, його преса, його листки блудними хвилями котить своє: "проводарі українського визвольного руху продали ся імперіялїстичній буржуазній Анґлїї та Франції". Що те — сон чи дїйсність? Може се огидні проби, чортівські хитрости буржуазії остаточно вбити клин між двома віддїлами одної революційної армії російської держави? Може справдї нїчого подібного не було? Нї було. Так пишуть "Извѣстія", так пише "Рабочій и Салдатъ", так говopить робітник революційного уряду в Петроградї Лев Троцький.
Так cамо, як до брехонь колишнїх царських та буржуазійних урядів ми лиш з огидою та призирством поставили-б ся до тої нової брехнї. Але тут не може бути призирливого мовчаня. Те-ж говорять представники трудящих мас Великоросії. І з усею силою ми повинні гукнути їм, тим трудящим масам Великоросії: "Зрада! Вас зраджують, товариші! Вашим розумом і серцем опанували, на чолї ваших сил стоять не кращі люди вашої кляси, а покидьки робітництва, ще не здатні, не гідні вести нас до спільної всїм нам, поневоленим, великої мети! Адже-ж отруйна зброя буржуазії може принести тільки до перемоги буржуазії і нїколи до перемоги пролєтаріяту, трудящих мас".
Тим трудящим масам Великоросії ми повинні пригадати, що писали колись большевики, коли вони ще були зарозумілими ( а через Зарозумілість — зрадливими), недобрими правителями, а добрими, бажаними товаришами в великій пролєтаріятській сїмї.
Тодї і їх обріхували по тюрмах, тодї й проти них йшли війною. Забули про се товaриші Лєнїн і Троцький і набріхують на представників українського трудящого народу.
Але їх словами власними повинні відповісти їм на їх теперішні працюючі маси:
"Так провадять свою дїяльність всї реакційні сили у всї часи".
А з такої відповіди може бути для трудячих мас один висновок. "Геть від нас". Віримо, що трудящі маси Великобританії такий висновок не стидають ся зробити. "Чим скорше то станеть ся, тим краще буде і для нас і для них, для великої справи цїлої демократії.

зі старорусинів

»Вістник Союза визволення України« 21.11.1915 Професор Юлїян Кулаковський і його посланіє "русскимъ людямъ, именующимъ себя "украинцами".

Професорови Юлїянови Кулаковському попало в руки друге число льозанської "La Revue Ukrainienne" й він поспішив ся зараз похвалити ся її змістом перед невибагливою публикою чорносотенного, даруйте, тепер уже "поступового" "Кіевлянина" (ч. 258), щоб дати матеріял до другої частини Щоголївського "Современнаго украинства". Зокрема зацікавила п. професора статя про "Українських стрільцїв у Галичинї". Про польські лєґіони він чув уже та знає, що їх дуже неприхильно прийняли російські Поляки, але про "український лєґіон" він ніде не читав і, навіть прочитавши, не повірив би в можливість такого "оскопленія" розуму в "Зарубежній Руси". А тут треба повірити, бо автор дає назви всіх "Геростратів" й описи місцевостей і воєнних пригод.
Ще більший відчай обхопив нашого старого "приятеля" при читанню роздїлу "хроніки" з усїми його привітами, заявами, резолюціями від "Союза визволення України", від "Нац. Ради" й від инших українських орґанїзацій. Зокрема вразило його письмо українських полонених, що сміли заявити себе Українцями та, що більше, відважили ся висловити свою радість з приводу покинення Львова Росією, їх "історичним ворогом". Се видало ся йому так неправдоподібним, що він не вірить в автентичність листу та скорше схиляєть ся приписати його авторство якомусь сфанатизованому Полякови. Де-ж можна навіть подумати, щоб Українцї позабули на клич Хмельницького: "Волимо під царя московського, православного" та щоб таких Українцїв (і то без знаків наведення) знайшло ся аж 82!
Професор Кулаковський не може вийти з дива, до якого ступня заслїплення й нерозуму дійшли ті автори "Revue", що "всюди приписують собі право говорити від усього українського (тим разом у знаках наведення) народу" та присвоюють собі право представляти вірний настрій усїх "малоруських" мас народу, втягаючи під "польський термін" Україна весь "малоруський" край, Полтаву, Харків, Крим і Кавказ. Справдїшня паморока!
Де ж шукати джерела сього "розумового збочення" в Галичинї? На гадку проф. Кулаковського всьому винен не хто инший, тільки львівський унїверситет, а в головній мірі "фальшівник русскої історії", Михайло Грушевський. — Сей "лживий пророк" забув на своє "русское происхожденіе", забув на свого батька, що закінчив свою карієру на Кавказї, а приготовив ся до окремого дїла, "возлежавши на лонѣ В. Б. Антоновича". Ставши професором історії на львівськім унїверситетї, проявив Грушевський "величезну й дуже інтензивну дїяльність в области фальшовання "русскої" історії!
Проф. Кулаковський як учений історик і розкриває чорносотенцям усї тi фальшовання, які Грушевський пускав у світ не тільки в своїй "штучній" науковій мові та в нїмецьких перекладах, але и по "русски".
"Останню йoго працю того роду "Иллюстрированниую исторію Украины-Руси" розхвалили в російських критичних журналах його помічники (писання Кулаковського на сю тему поза "Кіевлянином" не мають вільного доступу) й вона мала значний успіх у читаючої публики. Зовсїм без стриму та сорому він виставляв там і заслуги Мазепи і подвиг Капнїста, що їздив з кінцем XVІІІ ст. до пруського короля з просьбою визволити "Малороссію", й давав портрети (що за відвага!) всїх виднїйших дїячів, часто підземних, українського сепаратизму. В 1905 р. він у революційній брошурі прозвав Росію "тюрмою народів" і той вираз повторяє тепер за ним і редактор Зелїб, виводячи звідси свою ідею. Брошура Грушевського має заголовок: "Единство или распаденіе Poсciи". На 18 сторінках невеликого формату д. Грушевський розбив і знищив усю велику історію творення російської держави та, називаючи Росію "механічною спорудою, позбавленою всякого внутрішньою звязку й піддержуваною тільки зовнішньою силою", йшов разом з иншими "інородцями" на "спільного ворога" "в переконанню, що можливо скинути спільне ярмо". Коли він був такий "задерикуватийу своїх творах, писаних по російськи та надрукованих у Росії, то як мусїв греміти (!) своєю штучною галицькою науковою мовою, коли викладав російську історію своїм ученикам у Львові. І наша академія наук все-таки піддержувала того борця й ще недавно обійшла наші газети відомість про те, що члени академії заступали ся за д. Грушевським, як за людиною, що обстоювала в Галичинї інтереси російського народу від натиску Поляків. Тепер, коли його ученики (!) наповнили галицький лєґіон і хвалять ся проливаннєм крови "русскаго солдата", тепер виводять на верх у цїлій, страшній наготї плоди того посїву, який поклав у Галичинї д. Грушевський".
Стільки про страшні подвиги Грушевського, якому проф. Кулаковський приписує сили "велитня". Донедавна ми чули про славного нашого родоначальника, гр. Стадіона, тепер від д. Кулаковського знатимемо вже й про нову ролю проф. Грушевського, ідеї якого мають нас "повести не до свободи, а грозять перемінити нас у погній (!) для нїмецької культури".
Ми переповіли головні пункти послання проф. Кулаковського: хай "образумять русскихъ людей, именующихся "украинцами".
З. К.

»Прикарпатская Русь« 16.06.1915 Обзоръ печати.

В. Немировичъ-Данченко описываетъ въ "Русскому Словѣ" живописную красоту мѣстностей Незвиска и Герасимовъ, къ югу отъ Днѣстра, которыя были недавно ареной кровавыхъ боевъ:
"Даже въ эту ужасную міровую войну невольно отдыхаешь душой, попадая въ такія горныя долины, какъ Незвиска, гдѣ только вчера окончился одинъ изъ тѣхъ боевъ, которыми по праву могутъ гордиться участвовавшіе въ нихъ полки. Глубокая котловина вся въ бѣлыхъ и розовыхъ облакахъ черешенъ и яблонь, въ тихомъ, дремотномъ шелестѣ чудесныхъ садовъ. Тонкіе и стройные рвутся изъ ихъ зеленыхъ объятій пирамидальные тополя и вокругъ, точно на стражѣ этого маленькаго рая, стали песчаные отвѣсы, причудливыя вершины, одѣтыя до макушекъ грозными окопами, фортами, окутанныя проволочною колючкой, подавшія одна другой руки соединительныхъ траншей. Весь профиль этой кажущейся неприступною мѣстности до того грозенъ, что не вѣришь собственнымъ глазамъ, видѣвшимъ, какъ ее брали наши сѣрые витязи. Къ сѣверу неодолимыми кручами она упираетъ въ излучину Днестра, съ юга — въ такіе же обрывы точно забронированнаго въ окопы и батареи Герасимова. По капризнымъ извилинамъ этой долины, похожей на ущелье, вьется свѣтловодная, чистая рѣчонка, огибая плетни и бѣлыя хаты, ласкаясь къ нимъ, весело журча у самыхъ дворовъ, гдѣ сейчасъ сбились въ яркія красныя и синія пятна бабы и дивчины, точно еще наканунѣ тутъ не дрались на жизнь и на смерть два народа, шрапнели не рвались надъ соломенными темными кровлями и зелеными полянками и громадные снаряды не впивались въ святую, политую трудовымъ потомъ, землю, стараясь разворотить ее до самыхъ ея нѣдръ..
Когда Незвиска и Герасимовъ были взяты, мы сами не могли сообразить, какъ можно было уступать такія позиціи".

"Жизнъ Волыни" пишетъ о курьезныхъ русскихъ вывѣскахъ въ Бродахъ:
"Курьезныя вещи происходятъ съ нашимъ русскимъ языкомъ, который мало по-малу получаетъ права гражданства въ Галичинѣ. Вотъ нѣсколько образцовъ вывѣсокъ, написанныхъ на "русскомъ" языкѣ надъ различными торговыми заведеніями въ Бродахъ:
"Гостиница хараша обѣды ужини".
"Золотой ділъ мастеръ".
"Сельцорская вода исладки перекуски"
"Фрухтовей магазенъ".
"Папаросы, цыгарій и бамага".
"Спродажъ квасу. Чай штаканъ 2 к." И т. д.
Рано или поздно, конечно, подобныя вывѣски исчезнутъ со стѣнъ домовъ галицкихъ городовъ и замѣнятся болѣе грамотными.
Но для начала и это хорошо"...

"Новое Время" высказывается за бeзотложный созывъ Государственной Думы. По мнѣнію газеты, вести выпавшую на долю Россіи колоссальную борьбу средствами какого-нибудь вѣдомства немыслимо. Подобная борьба требуетъ дѣятельнаго участія силъ всего общества и народа:
"Единеніе правительства и народа въ дружной работѣ подниметъ взаимное довѣріе, еще тѣснѣе сплотитъ Рсссію противъ угрожающаго eй врага и мощно увеличитъ средства национальнаго сооротивленія. Для того, чтобы по справедливости оцѣнить роль "штатской" Думы въ организаціи нашихъ военныхъ силъ, достаточно сравнить общую обстановку маньчжурской войны и нынѣшней. Какъ известно, во многихъ спеціальныхъ военно-техническихъ отрасляхъ думскія комиcciи, не связанныя военно-бюрократической рутиной, являлись чуть ли не иниціаторами весьма важныхъ улучшений. Все обновление русской арміи послѣ маньчжурской кампаніи проведено при ближайшемъ и непосредственномъ участіи Гос. Думы.
Въ дни самыхъ тяжкихъ историческихъ испытаній древняя Русь всегда умѣла находить силу и опору въ тѣсномъ духовномъ соприкосновенiя ея государей съ народомъ. Выпавшее на нашу долю отpаженіе тевтонскаго нашствія потребуетъ еще больше напряженныхъ усилiй, чѣм тѣ испытанія, в горнилѣ которыхъ окрѣпла Русь".

»Прикарпатская Русь« 14.06.1915 Поляки въ Австріи.

"Веч. Bp." сообщаютъ o положеніи и политикѣ польскаго общества въ Австро-Венгріи. Вся политическая жизнь поляковъ перекочевала въ Вѣну, такъ какъ Западная и Восточная Галичина опустѣли, а въ Краков вѣ, какъ важной крѣпости, осталось очень мало мирнаго населенія.
Въ Вѣнѣ большую дѣятельность проявляетъ главный народный комитетъ, выпустившій даже, съ разрѣшенія правительства, особые польскіе банкноты, несмотря на то, что самые солидные дѣятели вышли изъ комитета.
Предсѣдатель комитета, д-ръ Лео, заботясь больше объ окладѣ президента города Кракова, отказался отъ своего поста въ комитетѣ, а его замѣнилъ Владиславъ Леопольдъ Яворскій. Народный комитетъ теперь совершенно откровенно ведетъ австро и пруссофильскую политику.
Однимъ изъ наиболѣе рѣшительныхъ мѣропріятій комитета была отправка особой депутаціи въ Берлинъ для того, чтобы убѣдить польское коло рейхстага голосовать за военный бюджетъ.
Комитетъ распространяетъ самую нелѣпую ложь, надъ которою смѣются даже нѣмецкія вѣнскія газеты. Къ услугамъ комитета имѣются слѣдующія газеты, усиленно субсидируемыя вѣнскимъ правительствомъ: издающаяся по-нѣмецки и редактируемая Яворскимъ "Polen", "Вѣнскій Польскій Курьеръ" и "Новая Реформа".
Въ Западной Галичинѣ — голодъ и болѣзни. Населеніе разорено цѣлымъ рядомъ реквизиций и военныхъ постоевъ. Положеніе бѣженцевъ трагическое. Въ мѣстечкѣ Хожень (въ Чехіи) въ одномъ баракѣ помѣщалось въ началѣ апрѣля 30.000 бѣженцевъ, которымъ правительство давало по 7 коп. на человѣка. Въ настоящее время этихъ несчастныхъ, вслѣдствіе появившихся среди нихъ эпидемій холеры и сыпного тифа, окружили кордономъ и не выпускаютъ. Ежедневная смертность достигла 150 человѣкъ. Особенно мрутъ дѣти.
Правительство и власти относятся къ полякамъ враждебно и умышленно медлять съ помощью. Даже христіанско соціалистическія opганизаціи д-ра Венскирхнера отказываютъ полякамъ въ помощи, считая, что они симпатизируютъ русскимъ и французамъ. Малѣйшее подозрѣніе влечетъ за собою немедленный смертный приговоръ. Массовыя казни происходятъ ежедневно, причемъ вѣшаютъ и разстрѣливаютъ даже 14-лѣтнихъ подростковъ и женщинъ.
Вражда между поляками и австрійцами растетъ быстро, и поляки въ Вѣнѣ говорять, что единственно правильная для Польши позиція занята варшавскими поляками.
Что касается нѣмцевъ, то ихъ отношеніе къ полякамъ, между прочимъ, проявилось въ проектѣ члена вѣнскаго муниципалитета, доктора Штейнера, о проектѣ насильственнаго выселенія изъ Вѣны и другихъ большихъ городовъ всѣхъ поляковъ и галичанъ. Этотъ проектъ вызвалъ негодованіе среди славянъ Австро-Венгріи, a извѣстный польскій политическій деятель гр. Августъ Дѣдушицкій обратился къ президенту гор. Вѣны Вейскирхнеру съ письмомъ, доказывающимъ беззаконность и безнравственность проекта Штейнера.
Настроеніе въ Вѣнѣ и всей Австріи очень напряженное, а въ венгерскихъ городахъ были случаи нападенія на славянъ, въ частности — на поляковъ.

»Прикарпатская Русь« 20.05.1915 Галицкая страда.

Годовое собраніе Галицко-Русскаго общества въ Петроградѣ, состоявшееся подъ предсѣдательствомъ архіепископа волынскаго Евлогія, прибывшего недавно изъ Львова, дало краснорѣчивыя доказательства, какую кипучую дѣятельность пришлось проявить этому учрежденію въ годъ возсоединенія Червонной Руси съ Россіей. Задачи, которыя выпали на долю этого общества въ истекшемъ году, были крайне разнообразны и сложны.
По мѣрѣ того, какъ русскія войска занимали Галичину, открывалась ужасная картина австрійскихъ звѣрствъ и жестокостей. Росла нищета страны, въ которой девятый мѣсяцъ происходятъ бои. Количество жертвъ не поддается учету. Галицко-Русскому обществу пришлось сразу же осенью открыть особое попечительство для призрѣнія сиротъ, оставленныхъ казненными, замученными или увезенными въ глубь Австріи галицко-русскими дѣятелями. Благодаря пожертвованію Государя Императора, отзывчивости военнаго министра, Св. Синода і особенно почетнаго члена общества В. К. Саблера, попечительству удалось помѣстить около ста сиротъ въ особомъ пріютѣ при Іоанновскомъ монастырѣ на Карповкѣ. Предсѣдательница попечительства, извѣстная благотворительница О. П. Дмитріева, приложила всѣ усилія, чтобы сиротъ не только одѣть, обуть, накормить, но и дать имъ возможность продолжать начатое въ Галичинѣ образованіе. Дѣти были приняты въ реальное училище Крюковой, въ гимназію Колокольцевой, въ гимназію Русскаго собранія, по сдачѣ экзаменовъ, безвозмездно, и имѣли возможность окончить соотвѣтствующіе ихъ возрасту классы для оставшихся въ пріютѣ дѣтей были привлечены спеціальные учителя и учительницы, и успѣхи дѣтей за одну зиму по русскому языку, особенно же по исторіи и географіи Россіи, превзошли всѣ ожиданія.
На ряду съ пріютомъ для галицкихъ сиротъ обществу пришлось способствовать возвращенію галичанъ и галичанокъ-эмигрантовъ изъ Даніи и Америки въ освобожденную родину, заниматься судьбою застрявшихъ въ Швейцаріи и Италіи галицкихъ уроженцевъ, устраивать бѣженцевъ изъ Галичины, Буковины и Угорской Руси, служить почтовой конторой для пересылки на родину денегъ и писемъ галицкихъ эмигрантовъ, опекать сдавшихся въ плѣнъ галичанъ и освобождать отъ высылки въ приуральскія губерніи галицкихъ сородичей, не успѣвшихъ принять русскаго подданства.
Желая создать для Червонной Руси кадръ проводниковъ русскаго культурнаго вліянія изъ мѣстныхъ людей, общество устроило учительскіе курсы дла галичанъ и галичанокъ въ Петроградѣ. Начальница женскихъ естественно-научныхъ курсовъ М. А. Лохвицкая-Скалонь любезно предложила школьному комитету общества свое учебное заведеніе, преподавательскій персоналъ и свои учебныя пособія. Общество приняло на себя передъ властями ручательство за желавшихъ попасть на курсы, и благодаря этому въ началѣ текущаго года были устроены спеціальные учительскіе курсы для галичанъ и галичанокъ при учебномъ заведеніи М. А. Лохвицкой-Скалонь, на которыхъ обучаются теперь 158 человѣкъ. На содержание этихъ крсовъ министерствомъ народнаго просвѣщенія отпускается 35.000 рублей и петроградской городской думой 7.500 рублей. Занятія на курсахъ идутъ весьма успѣшно. Наблюдаетъ за курсами спеціальный попечительный coвѣтъ, подъ предсѣдательствомъ члена Г. Думы Е. П. Ковалевскаго.
По почину общества галицкіе учителя и учительницы прослушали въ педагогическомъ институтѣ нѣсколько лекцій извѣстнаго проф. С. Ф. Платонова о московскомъ царствѣ и проф. И. И. Лаппо (по исторіи Западной Руси). Послѣ окончанія занятій и испытаній галичане собираются совершить паломничество въ Москву, въ Успенскій соборъ, гдѣ помѣщается рака ихъ святого земляка, митрополита Петра, московскаго чудотворца, и гдѣ они будутъ служить благодарственный молебенъ за возсоединеніе Червонной Руси съ Россіей.
Помимо устройства курсовъ школьный комитетъ общества организовалъ на Рождествѣ поѣздку столичныхъ гимназистовъ вo Львовъ и раздачу тамъ галицкимъ гимназистамъ рождественскихъ подарковъ и устроилъ педагогическую выставку русскихъ учебниковъ.
Издательскій комитетъ общества, работавший подъ предсѣдательствомъ князя А. Е. Гагарина, приготовилъ къ изданію нѣсколько брошюръ по крестьянскому и вѣроисповѣдному вопросамъ Галичины и стѣнную карту Галичины, составленную П. П. Поддубнымъ.
Церковный комитетъ, подъ предсѣдательствомъ ректора духовной академіи епископа Анастасія, занялся пожертвованіями облаченій и утвари церковной для галицко-русскихъ церквей. Многое изъ этихъ пожертвованій было уже отправлено въ Галичину. Пожертвованія притекали не только вещами, но, напримѣръ, епископъ бѣлгородскій Никодимъ пожертвовалъ 20 билетовъ государственной лотереи, съ тѣмъ, чтобы выручка изъ выигрыша была обращена на созданіе въ Перемышлѣ храма святителя Іоасафа бѣлгородскаго.
Наконецъ, общество занялось устройствомъ пріютовъ для прокормленія дѣтей школьнаго возраста въ галицко-русскихъ городахъ, на средства, отпущенныя комитетомъ ея Высочества Великой Княжны Татіаны Николаевны. Съ цѣлью устройства этихъ пріютовъ въ Галичину отправились I. В. Никаноровъ и Е. В. Филевичъ. Въ настоящее время открыты уже въ разныхъ галицкихъ городахъ пять такихъ пріютовъ, дающихъ кровъ, пищу и обученіе нѣсколькимъ стамъ дѣтей.
Желая облегчить участь сдавшихся въ плѣнъ галичанъ и водворенныхъ въ приуральскихъ и сибирскихъ губерніяхъ, общество послало туда оффиціальнаго уполномоченнаго. На основаніи сообщеній его о положеніи плѣнныхъ общество обратилось въ совѣтъ министровъ съ ходатайствомъ о выдѣленіи сдавшихся въ плѣнъ галичанъ изъ состава другихъ австрійскихъ плѣнныхъ, объ облегченіи имъ возвращения въ православную вѣру ихъ предковъ и досрочномъ освобожденіи тѣхъ изъ плѣнныхъ галичанъ, родственники которыхъ казнены австрійцами или увезены въ качествѣ заложниковъ въ глубь Австріи.
Предлагая годовой отчетъ общему собранію, предсѣдательствовавшій въ обществѣ Д. Н. Вергунъ просилъ почтить вставаніемъ память всѣхъ, положившихъ жизнь свою за освобожденіе Галичини, и помянулъ особенно тепло двухъ галичанъ-поручиковъ Пухира и Лопатинскаго, сражавшихся въ рядахъ русской арміи.
Общее собраніе утвердило выборы въ почетные члены общества предсѣдательницы попечительства о сиротахъ О. П. Дмитріевой, предсѣдателя церковнаго комитета епископа Анастасія и сѣверо-американскаго архіепископа Евдокима, отправившегося въ Нью-Іоркъ съ нелегкой миссіей возвратить тамъ въ вѣру предковь тѣхъ галицкихъ эмигрантовъ, которые еще не отреклись отъ уніатской ереси въ Америкѣ.
Конецъ общаго собранія былъ посвященъ разсказу архіепископа Евлогія о пребываніи во Львовѣ Государя Императора и Верховнаго Главнокомандующего Великаго Князя Николая Николаевича. Владыка описалъ восторженный пріемъ, устроенный червонно-русскимъ населеніемъ своему прирожденному Царю, и возстановилъ въ памяти тѣ слова, которыя Государю Императору благоугодно было сказать съ балкона генералъ-губернаторскаго дворца. Государь поблагодарилъ русское населеніе Львова "за радушный пріемъ, за любовь и преданность" и произнесъ потомъ историческія слова: "Да будетъ едина и нераздѣльна великая, могучая Русь!"
Архіепископъ Евлогій коснулся и ряда церковныхъ вопросовъ, волнующихъ въ настоящее время галичанъ, отмѣтилъ трогательную привязанность мѣстнаго населенія къ православію, требующаго себѣ непремѣнно священниковъ, "такихъ, какъ въ Почаевѣ", и выразилъ уверенность, что культурное сліяніе Руси Прикарпатской съ остальной Россіей пойдетъ довольно быстро, несмотря на нѣкоторыя препятствія, которыя приходится теперь преодолѣвать тамъ русскимъ людямъ.
("Н. Вр.")

»Прикарпатская Русь« 16.05.1915 Обзоръ печати.

В. Немировичъ-Данченко описываетъ въ "Русскомъ Словѣ" живописную красоту местностей Незвиска и Герасимовъ, къ югу отъ Днѣстра, которыя были недавно ареной кровавыхъ боевъ:
"Даже въ эту ужасную міровую войну невольно отдыхаешь душой, попадая въ такія горныя долины, какъ Незвиска, гдѣ только вчера окончился одинъ изъ тѣхъ боевъ, которыми по праву могутъ гордиться участвовавшіе въ нихъ полки. Глубокая котловина вся въ бѣлыхъ и розовыхъ облакахъ черешень и яблонь, въ тихомъ, дремотномъ шелестѣ чудесныхъ садовъ. Тонкіе и стройные рвутся изъ ихъ зеленыхъ объятій пирамидальные тополи й вокругъ, точно на стражѣ этого маленькаго рая, стали песчаные отвѣсы, причудливыя вершины, одѣтыя до макушекъ грозными окопами, фортами, окутанныя проволочною колючкой, подавшія одна другой руки соединительныхъ траншей. Весь профиль этой кажущейся неприступною мѣстности до того грозенъ, что не вѣришь собственнымъ глазамъ, видѣвшимъ, какъ ее брали наши сѣрые витязи. Къ сѣверу неодолимыми кручами она упираетъ въ излучину Днѣстра, съ юга — въ такіе же обрывы точно забронированнаго въ окопы и батареи Герасимова. По капризнымъ извилинамъ этой долины, похожей на ущелье, вьет свѣтловодная, чистая рѣчонка, огибая плетни и бѣлыя хати, ласкаясь къ нимъ, весело журча у самыхъ дворовъ, гдѣ сейчасъ сбилась въ яркія красныя и синія пятна бабы и дивчины, точно еще наканунѣ тутъ не дрались на жизнь и на смерть два народа, шрапнели не рвались надъ соломенными темными кровлями и зелеными полянками и громадные снаряды не впивались въ святую, политую трудовымъ потомъ, землю, стараясь разворотить ее до caмыхъ ея нѣдръ..
Когда Незвиска и Герасимова была взяты, мы вами не могли сообразить, какъ можно было уступать такія позиціи".

»Прикарпатская Русь« 18.05.1915 Обзоръ печати.

Львовскій корреспондентъ "Новыхъ Дней" Арсеньевъ пишетъ:
"Haдo помнить, что мѣстное населеніе распредѣляется по тремъ наслоеніямъ: pусскіe, поляки, евреи. Первые встрѣтили нашъ приходъ съ радостью, привѣтствуя въ насъ родныхъ освободителей, вторые вѣжливо улыбаются, но занимаютъ выжидательное положеніе, а третьи проявили себя въ Галичинѣ, какъ опредѣленные сторонники австрійскихъ порядковъ. Ясно, что намъ слѣдуетъ опереться на русскихъ, о нихъ прежде всего заботиться, къ ихъ нуждамъ пріурочивать свою работу. Они на пространстѣ мучительныхъ для нихъ вѣковъ, сохранили для насъ край, вопреки гнету инородныхъ и инославныхъ. Уродливое украинофильство, конечно, проникло и въ среду здѣшней русской интеллигенціи, но подавляющее большинство народа съ негодованіемъ отворачивается отъ мазепинства. Ихъ противники — противники Россіи. Назвать ихъ "дезертирами своего народа" предоставимъ вѣнскимъ прислужникамъ и удивимся тому, что находятся русскіе журналисты, непристойнымъ повтореніемъ такихъ дрянныхъ и глупыхъ словъ отвѣчающіе на искренній порывъ прирожденнаго русскаго чувства. Въ виду этого было бы весьма важно озаботиться тѣмъ, чтобы вовникающія во Львовѣ новыя русскія газеты не попадали въ руки безтактныхъ и безграмотныхъ въ славянскихъ дѣлахъ праздныхъ крикуновъ, порождающихъ недоумѣніе и горький смѣхъ. Вообще, все русское, нами насаждаемое, должно быть безупречнымъ. Русскiе обыватели Галичины уверены въ томъ, что мы направимъ къ нимъ лучшiя свои силы. Такъ, очевидно, и будетъ".

Въ "Южной Копѣйкѣ" напечатана бесѣда съ возвратившимся изъ Львова предсѣдателемъ Гос. Думы М. В. Родзянкой, который сообщилъ сотруднику названной газеты слѣдующее:
"Я пробылъ въ Галичинѣ двѣ недѣли, побывалъ во Львовѣ, Перемышлѣ и другихъ занятыхъ нами пунктахъ и могу съ уверенностью сказать, что взаимоотношенія русской администраціи и коренного населенія Галичины — этихъ новыхъ русскихъ гражданъ — не оставляютъ желать ничего лучшаго.
Достаточно сказать, что населеніе, раньше приходившее въ ужасъ при одномъ упоминаніи о русскихъ, теперь само добровольно обращается къ мѣстной администраціи зa разрѣшеніемъ своихъ частныхъ недоразумѣній и затрудненій.
Въ лицѣ графа Бобринскаго новый край видитъ культурнаго и внимательнаго къ его нуждамъ администратора.
И если на первыхъ порахъ были замѣтны проявленія недоброжелательности во стороны отдѣльныхъ лицъ къ русскимъ, то теперь подобныя случаи совершенно исчезли.
Въ экономическомъ отношеніи Галичина сейчасъ переживаетъ кризисъ, что объясняется обстоятельствами военнаго времени, отсутствіемъ товарообмѣна, трудностью пользованія желѣзными дорогами и друг.
Но надо надѣяться, что это переходнее время не оставитъ глубокаго слѣда въ будущей торговой и экономической жизни края.
Страна это — богатая.
Подумайте, вѣдь доходы, получавшіеся австрійскимъ правительствомъ, составляли 60 проц. всѣхъ государственныхъ доходовъ Австріи!
Населенъ этoтъ край, главнымъ образомъ, торговымъ элементомъ.
Жизнь въ краѣ постепенно входитъ въ колею.
Открыты школы, гимназіи.
И когда попадаешь во Львовъ, то cpaзy не вѣрится, что находишься въ мѣстности, гдѣ еще не такъ давно шли жаркіе бои.
Населеніе проявляетъ интересъ къ русскому языку и Россіи".

»Прикарпатская Русь« 14.05.1915 Поляки въ Австріи.

"Веч. Вр." сообщаютъ о положеніи и политикѣ польскаго общества въ Австро-Венгріи. Вся политическая жизнь поляковъ перекочевала въ Вѣну, такъ какъ Западная и Восточная Галичина опустѣли, а въ Краковѣ, какъ важной крѣпости, осталось очень мало мирнаго населенія.
Въ Вѣнѣ большую дѣятельность проявляетъ главный народный комитетъ, випустившій даже, съ разрѣшенія правительства, особые польскіе банкноты, несмотря на то, что самые солидные дѣятели вышли изъ комитета.
Предсѣдатель комитета, д-ръ Лео, заботясь больше объ окладѣ президента города Кракова, отказался отъ своего поста въ комитетѣ, а его замѣнилъ Владиславъ Леопольдъ Яворскій. Народный комитетъ теперь совершенно откровенно ведетъ австро и пруссофильскую политику.
Однимъ изъ наиболѣе рѣшительныхъ мѣропріятій комитета была отправка особой депутаціи въ Берлинъ для того, чтобы убѣдить польское коло рейхстага голосовать зa военный бюджетъ.
Комитетъ распространяетъ самую нелѣпую ложь, надъ которою смѣются даже нѣмецкія вѣнскія газеты. Къ услугамъ комитета имѣются слѣдующія газеты, усиленно субсидируемыя вѣнскимъ правительствомъ: издающаяся по-нѣмецки и редактируемая Яворскимь "Polem", "Вѣнскій Польскій Курьеръ" и "Новая Реформа".
Въ Западной Галичинѣ — голодъ и болѣзни. Населеніе разорено цѣлымъ рядомъ рядомъ реквизицій и военныхъ постоевъ. Положеніе бѣженцевъ трагическое. Въ мѣстечкѣ Хожень (въ Чехіи) въ одномъ баракѣ помещалось въ началѣ апрѣля 30.000 бѣженцевъ, которымъ правительство давало по 7 коп. на человѣка. Въ настоящее время этихъ несчастныхъ, вслѣдствіе появившихся среди нихъ эпидемій холеры и сыпного тифа, окружили кордономъ и не выпускаютъ. Ежедневная смертность достигла 150 человѣкъ. Особенно мрутъ дѣти.
Правительство и власти относятся къ полякамъ враждебно и умышленно медлятъ съ помощью. Даже христіанско-соціалистическія организаціи д-ра Вейскирхнера отказываютъ полякамъ въ помощи, считая, что они симпатизируютъ русскимъ и французамъ. Малѣйшее подозрѣніе влечетъ зa собою немедленный смертный приговоръ. Массовыя казни происходить ежедневно, причемъ вѣшаютъ и разстрѣливають даже 14-лѣтнихъ подростковъ и женщинъ.
Вражда между поляками и австрійцами растетъ быстро, и поляки въ Вѣнѣ говорятъ, что единственно правильная для Польши позиція занята варшавскими поляками.
Что касается нѣмцевъ, то ихъ отношеніе къ полякамъ, между прочимъ, проявилось въ проектѣ члена вѣнскаго муниципалитета, доктора Штейнера, о проектѣ насильственнаго выселенія изъ Вѣны и другихъ большихъ городовъ всѣхъ поляковъ и галичанъ. Этотъ проектъ вызвалъ негодованіе среди славянъ Австро-Венгріи а извѣстный польскій политическій деятель гр. Августъ Дѣдушицкій обратился къ президенту гор. Вѣны Вейскирхнеру съ письмомъ, доказывающимъ беззаконность и безравственнкость проекта Штейнера.
Настроеніе въ Вѣнѣ и всей Австріи очень напряженное, а въ венгерскихъ городахъ были случаи нападенія на славянъ, въ частности — на поляковъ.

»Прикарпатская Русь« 09.05.1915 Чествованіе М. В Родзянка.

Вчера, 25-го апрѣля, въ Народномъ Дoмѣ происходило торжественное чествованіе предсѣдателя Государственной Думы М. В. Родзянка Народнымъ Совѣтомъ и другими русскими общественными организаціями Галичины.
М. В. Родзянко былъ встреченъ галицкимъ гимномъ "Пора за Русь". Послѣ этого председатель Народнаго Совѣта В. Ф. Дудыкевичъ произнесъ привѣтственную рѣчь, покрытую пѣніемь русскаго народнаго гимна. Въ отвѣтъ на пpивѣтствie В. Ф. Дудыкевича, предсѣдатель Государственной Думы М. В. Родзянко произнесъ прочувствованную pѣчь, вызвавшую шумныя рукоплесканія. Пocлѣ pѣчeй присутствовавшимъ былъ предложенъ чай. Состоялось также концертное oтдѣлeніe. Торжество посѣтили представители администраціи, члены Государственной Думы, имѣющіе пребываніе во Львовѣ и масса мѣстной русской публики. Подробности чествованія М. В. Родзянка сообщимъ завтра.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 01.01.1917 Ziemia Chełmska przypomina się Polsce.

(Oryg. korespondencja "Kuriera Lwowskiego").
Ziemia chełmska — to teren niedawnych bezwzględnych i konsekwentnych zakusów rusyfikacyjnych, staie rosnących apetytów ukraińskich z jednej strony, a asymilacyjnego oddzialywania kultury polskiej z drugiej. Oparciem dla wrogich nam działań miała być ludność prawosławna, a środkami prowadzącymi do zamierzonego celu: nieprzebierająca w środkach agitacja prawosławnych popów i urzędników, prowadzona przy pomocy pisma i słowa, procesji, obchodów i wieców, próbująca grać na żądzy ziemi u chłopów działalność orsyjskiego banku włościańskiego itd. Cala ta rzeczywiście wytrwała i na szeroką skalę zakreślona robota rosyjskich "dietateli" nie przyniosła jednak pożądanych rezultatów — mimo, że trudnem było przeciwstawić jej równie spreżystą i konsekwentną polską prace społeczną. To, co ze strony polskiej się przeciwstawiało, miało charakter sporadyczny, cząstkowy, na małe rozmiary, bez większego planu. Był to raczej mimowolny odruch niż planowa akcja. Przyczyną rosyjskich niepowodzeń było liżące w krwi. tkwiące w tradycji ciążenie ludności chełmskiej do kultury polskiej i katolicyzmu. Tem tylko wytłumaczyć sobie można masowe przechodzenie ludności z prawosławia na katolicyzm po ukazie tolerancyjnym w 1905 r., stale zarzucanie języka "chachłackiego", którym się jeszcze część chłopów chełmskich posługuje, przyjazne odnoszenie się zarówno chełmskiej ludności prawosławnej, jak i katolickiej do polskich działaczy, odporność wobec pokus wysuwanych przez bank włościański itd. To naturalne ciążenie ku polskości po zmianie rządów znacznie się zwiększyło zarówno z powodu większego znaczenia, jakie zyskał żywioł i język polski, jak i procentowego wzrostu katolików (obecnie liczy powiat chełmski 62.8 proc. ludności katolickiej), jak w końcu dzięki zwiększonej pracy kościoła i dworów i powstania sieci polskich szkól ludowych. Całość jednak tych wysiłków jeszcze nie odpowiada istniejącej potrzebie i obowiązkowi, jaki na narodowo uświadomionych żywiołach ciąży.
Teraz nadeszła chwila, w której należałoby: istniejące ośrodki polskiej pracy społeczno-kulturalniej wzmocnić, zmobilizować do niej wszelkie możliwe siły, zarysować jej pełny program, realizowany pod kierunkiem zasobnej w środki najwyższej w powicie instytucji oświatowo-kultkuralnej. Tylko tą drogą będzie można owo naturalne ciążenie do kultury polskiej spotęgować, ułatwić podniesienie się ludności na wyższy poziom świadomości i pracy i nadać ziemi chelmskiej charakter obszaru wyłącznie i niezaprzeczenie polskiego. Takim ośrodkrem polskiej pracy kulturalnej w powiecie chelmskim ma się stać z końcem października otwatty oddzial Macierzy szkolnej. Zarząd Macie rzy chelmskiej zmierza do skupienia wszystkich aktywnych spolecznie jednostek w powiecie, zgromadzenia większych środków pracy oświatowej i opracowania dostosowanego do lokalnych warunków programu pracy. Ma prawo też spodziewać się, że ogół spoleczeńswa polskiego, rozumiejący cale znaczenie dla naszej przyszłości umacniania kultuty polskiej na terenie obcych uroszczeń, a naszych praw — poprze te dążenia przez: przysyłanie tęższych, społecznie czynnych jednostek (zwlaszcza nauczycieli i nauczycielek), przez pomoc w postaci książek (instytucje wydawnicze i oświatowe) oraz przez datki pieniężne (za pośrednictwem pism).
Można być pewnym, że dziełem wspólnem dzialalności Macierzy szkolnej i pomocy ogółu spoleczeństwa będzie potężny, o zdrowych, silnych i fundamentach gmach polskiej pracy kulturalnej w Chelmszczyznie. Oby rezultat tej pracy ckazał się jak najpomyślniejszym!
*
Inne pisma polskie uprasza się uprzejmie o przedrukowanie.
W. Kłos.

»Kurjer Lwowski« 23.12.1916 O jasełkach i kolendach.

Wśród licznych widowisk obrzędowych wieków ubieglych, zanikających powoli w chaosie obcych naleciałości spotykamy najczęściej jaselka-szopki.
Jasełka — widowiska sceniczne, oparte na historji zdarzenia betlejemskiego, tworzono na wzór oratorjów chrześcijanskich — przybieraly w Polsce prawie zawsze charakter ludowo-narodowy.
Wpływ tysch widowisk (misterjów) dramatycznych na snerokie masy był i jest dotychczas olbrzymi. Dzalają bowem potężnie na wyobraźnię dusz, prostotą i szczerością swoją zagarniają serca — uczucia w czas długi. Legenda o Bożem Narodzeniu — choć przez rozlicznych autorów znanych i zaglażonych przerabiana, rozwijana, zmierza zawsze do uwydatnienia scen, związanych ściśle z przyjściem na świat Bożej Dzieciny.
W nędznej na odludziu stojącej stajence, krytej słomą, otuloną płatami bieluchnego śniegu, nad którą gwiazda w biegu stanęła i blaskiem nadziemskim jaśniała, spotykamy pasterzy, parobczaków, którzy na wieść o tej wesołej nowinie, rzucają swe stanowiska 1 kurne chaty i spieszą do malego Jezuska.
Tu przod żłóbkiem huczą kobzy góralskie, graję mujtanki, fujarki, śpiewają krakowiaki, kłanjają się Kurpiki i Litwini, tańczą Mazury, słowem wszyscy z ziemi całej Korony i Litwy się zbiegli. Wszyscy z darami różnymi, z czem kto mógł do Pana biegł.
Z rozrzewnieniem śledzimy przebieg akcji, odrywamy się od doby i stosunków dzisiejszych i za poetą wtórujemy:
"Tak się działo przed wiekami w tej boskiej stajence;
"Miał ci naród z czego dawać, bo miał pełne ręce,
"Miał granice niezmierzone, od morza do morza —
"Złoto w skrzyni, huk zwierzyny, pełne brogi zboża.

I dziś inaczejby nie było, pospieszylibyśmy z darami, ale poeta nas usprawiedliwia:
"A dziś z biedy, aż się kurczył i zębami zgrzyta,
"Dałby Panu, u nie może, bo goły i kwita.

_______
Naiwne to, pełne prostoty sceny zabarwione rubasznym, naturalnym humorem, nikną szybko przed widzami, budząc w nas zachwyt i uwielbieni zarazem. Poufałość z Dzieciątkiem Bożem, jaką znajdujemy w jaselkach, rozbraja nas, widzów, z tego "nie wypada" codziennego i zbliża serca nasze ku Niemu.
Muzyka ludowa, której najważniejszą gałęzią jest kolenda, obfita w pogodną i bujną fantazię, pełna czarującej malowniczości, ilustruje dokładnie uczucia osób, występujących w jasełkach. W tych różnorodnych kolendach o przeróżnym rymie, toku i rytmie złożył lud bezsprzeczne "swych myśli przędzę i swych uczuć kwiaty".
Rwie się jednak przędza, więdną kwiaty, choć z kolend tych płynie ta satna moc uczucia, ta sama idea, młość, cześć i pokora bezgraniczna dla Dziecięcia w szopce. Poezja ta, ilus rowana muzyką o tematach ludowych przeważnie, ta arka "między dawnymi i młodszymi laty", tonie wśród fali obcych, banalnych melodyjek operetkowych, które dziś często zasłyszeć można nawet w głebokiej wsi. Wraz ze strojem, ze zwyczajami obcymi wdarły się w dusze ludu, tego konserwatora i strażnika polskości i obce piosenki.
_______
Kolend nie nazwiemy dziś tylko pieśnią religijną, obrzędową. Stały się one bowiem pieśniami religijno-narodowemi. I choć u kilku zaledwie pierwiastek patriotyczny występuje, to jednak przez swojskość, przez rodzimy charakter swój są narodowe.
Wpływ kolend na naszą poezję — zwłaszcza ludową — jak dawniej, tak i obecnie jest niemały. Prawda, że często pod względem artyzmu, formy szwankują, zasadom i prawidłom poezji nie odpowiadają w zupełności, jednak przez swą moc uczucia wzniosłego, przez szczerą serdeczność, tęsknotę nabierają wdzięku i blasku.
I ukochaliśmy wszyscy te pieśni, maluczcy i wielcy. A "niosąc Panu serca w dani", krzepimy się i umacniamy, z ufnością i pokorą, błagamy, by błogosławił Ojczyźnie miłej w dobrym i złym bycie. Niejedna też kolenda staje się hymnem narodowym. A nowsze, które są dalszym nieprzerwanym cięgiem owych piosnek pastuszych, tętnią tak głęboką nutą patriotyczną, że w każdej duszy polskiej na dźwięk jej musi drgać serdecznicjszy odzew ojczysty.
Niestety, czasy obecne zachwiały, umniejszyły misję kolend. Wpływy obce i teorje nowe podkopały znaczenie tych pieśni. I gdy dawniej cała kantyczkę w każdym dworze, w każdej chacie prześpiewano, to dziś, ilu wśród nas nie zna słów i melodji, najbardziej rozpowszechnionych ongiś kolend. Wskutek naszej obojętności, niedbałości, a przedewszystkiem wskutek braku umiłowania rzeczy rodzimych, zanikają powoli te najwdzięczniejsze kwiaty poezji naszej.
Pamiętajmyż, że w czasach, gdy niemal wszystko wróg nam zagarnął, pozostał nam język, słowo, pieśń. Do czasów ostatnich była to skala, o którą rozbijały się wszystkie fale, zakusy zaborcze. Języka wydrzeć nam nie zdołano. I stało się tak, jak głosił wieszcz nasz nieśmiertelny, że:
"Płomień rozgryzie malowane dzieje, Skarby mieczowi spustoszą złodzieje,
Pieśń ujdzie cało!...
Umocnijmy zatem straże i czujnie baczmy, by lud nasz, dzieci nasze i my wszyscy nie uronili tych skarbów polskości. Pielęgnujmyż te pieśni, bo w nich jest moc, jest duch narodu i jego siła, ostoja. Baczmy, by pieśń uszła cało.
Rajmund Radwan Pragłowski.

»Kurjer Lwowski« 20.12.1916 Polskie Tow. przyrodników im. Kopernika.

We wtorek dnia 12. bm. mówił na posiedzeniu naukowem Towarzystwa prof. dr. B. Niklewski na temat "Kwestia nawozowa w kraju". Zwiększanie wydajności gleby zależy w wysokim stopniu od warunków ekonomicznych i od kultury całej ludności. Jednym ze środków, podnoszących te wydajnóśc jest nawożenie. Nawozy organiczne stanowią w każdym razie podstawę nawożenia, zaś nawozy sztuczne, mineralne są tylko ich uzupełnieniem. Pokrywają bowiem ów niedebór azotu, potasu i fosforu, którego rośliny mimo nawożenia nawoźem organicznym jeszcze potrzebują. Ta wszakże zachodzi różnica między nawozem organicznym a nieorganicznym, że w nawozie organicznym dajemy wszystkie składniki odrazu, a w nieorganicznym każdy zosobna. Skuteczność dzialania poszczególnych nawozów sztucznych na glebę śledzić można doświadczalnie na pólkach, których skład gleby jest ocstatecznie znany. Tego rodzaju doświadczenia wykonywa Stacja doświadczalna chemiczno-rolnicza w Dublanach, założona przez Wydział krajowy w r. 1895. Owe doświaczenia i badania gleto-znawcze prowadzą do wykrycia, jakich składników potrzebują nasze gleby.
Z kolei prelegent wyjaśnil, jak się przedstawia kwestia azotu, potasu i fosforu u nas w kraju, w szczególności, gdzie i w jaki sposób kraj może pokryć swoje zapotrzebowanie. Co do azotu, to założenie fabryki saletry w kraju znajduje się na najlepszej drodze. Nadto niedobór azotu może być pokryty przez uprawę roślin motylkowych (nawozy zielone) pośrednio przez wyzyskanie torfowisk, rozłożonych bardzo korzystnie w Polsce. Potasu dla Polski dostarczyć by mogły w wielkiej ilośći kopalnie w Kałuszu, gdyby produkowano sole wysokoprocentowe. Źródłem fosforu staćby się mogły fosforyty, występujące na Podolu, oraz intenzywna przeróbka kości i padliny w kraju. Ponieważ oba źródła są prawie nietknięte, przeto skazani jesteśmy na import żużli (tomasyny) i superfosfatów z zachodu. Handel nawozami fosforowymi przybrał wielkie rozmiary. Zalewa się wprost kraj bezwartościowymi nawozami, zazwyczaj ze szkodą naszego małego rolnika. Istnieje nawet pod Katowicami na Śląsku fabryka, produkująca fałszywe nawozy i eksportująca je do Galicji!
W dyskusji nad odczytem zabierali glos dr. Kling i prelegent.
Następnie prof. E. Romer zademonstrował zebranym mapy różnych okolic Szwajcarji, wykonane przez profesora z Fryburga Beckera, znanego ze sporu o Morskie Oko, który na krótko przed wojną otrzymał honorowy doktorat filozofji, uniwersytetu lwowskiego. Mapy owe tem różnią się od podobnych map wykonanych przez kartograficzne zakłady wojskowe czy inne, że są to jakby obrazy rzeźby powierzchni ziemi, obrazy, w których szczegóły topograficzne i stosunki wymiarowe idą o lepsze z doborem barw i cieni. Są to rzeczy artystyczne, które plastykę terenu przy użyclu pewnych barw i świateł, czynią tak doskonalą, iż mapy Beckerowskie są już dzisiaj ideałem kartografji. Bije wreszcie z każdej mapy specjalny koloryt krajobrazowy.
Pod koniec posiedzenia uchwalili zebrani na wniosek prof. Z. Weyberga przesiać życzenia z powodu owocnej 10-letniej pracy Stacji antropologicznej w Warszawie, powstałej zasługą K. Stołychwy, a na wniosek dra St. Pawłowskiego takie same życzenia Towarzystwu krajoznawczemu w Warszawie, stojącemu zaslugą A. Janowskiego i H. Kutwiecia.

»Kurjer Lwowski« 19.12.1916 Sprawa "Wielkiego Lwowa".

Młode Towarzystwo pielęgnowania nauk administracyjnych oddało dobrą usługę miastu naszemu, urządzając odczyt o kwestji "Wielkiego Lwowa", który może dać początek publicznej dyskusji o tem niewątpliwie ważnem dla Lwowa zagadnieniu. Odczyt ten odbył się w sobotę 16. bm. w sali ratuszowej wobec licznego grona słuchaczów, złożonego z reprezentantów interesowanych w tej sprawie gmin, a dalej — z pracowników i techników, których zajmują związane ze sprawa "Wielkiego Lwowa" administracyjne i techniczno zagadnienia fachowe i t. d. Prelegentem był inżynier Ignacy Drexler, starszy radca budownictwa w magistracie lwowskim i docent politechniki. Było to pierwsze publiczne roztrząsanie kwestji przyłączania do Lwowa najbliższych wsi przyległych, chociaż ta sprawa od dawna zajmuje koła interesowane, a w magistracie lwowskim od dawna jest przedmiotem pracowitych studjów, czego dowodem są choćby owe liczne plany i grafikony, jakie byly podczas sobotniej prelekcji porozwieszane ni ścianach sali ratuszowej.
Magistrat lwowski dawniej oświadczył się zasadnieco przyeciwko zjednioczeniu z miastem wsi przyległych, a to z obawy, iż uporządkowanie tych miejscowości w stylu miasta nowoczesnego, pochłonęłoby olbrzymie koszta. Lecz pomimo, ze sprawa ta złożoną została do aktów w magistracie, nie zeszła ona z porządku dziennego w życiu realnem. Szczególniej żywo przypomniała się nagląca konieczność uporządkowania trwałego w gminach podmiejskich stosunków sanitarnych, i wogółe urządzeń bezpieczeństwa publicznego teraz, w okresie wojennym — i to głównie w interesie Lwowa. Władze wojenne — nietylko austrjackje, ale nawet i rosyjskie podczas okupacji, uznały mianowicie, iż chcąc np. uchronić Lwów i garnizon lwowski od niebezpieczeństwa tyfusu, ospy, cholery i  t. d. nie można tego osiągnąć inaczej, jak przez organizacje systematycznego tłumienia epidemii w przedmiejskich gminach, skąd one w regule przenoszone bywają do Lwowa. Kanalizacja Lwowa, bez wciągnięcia w sieć kanałów miejskich terytorium Kleparowa, Zamarstynowa i Zniesienia, okazała się bezwarunkowo niemóżliwą. I wiele innych ważnych względów ekonomicznych i kulturalnych przemawia za rozszerzeniem granic naszego miasta, ażeby ono mogło rozbudować się i urządzic wedlug wymogów dzisiejszych czasów. Tak samo, jak przed laty nie mogło zmieścić się miasto nasze w obrębie murów średniowiecznych fortyfikacji tak dziś — gdy zaludnienie jego szybko wzrasta i w nowszych czasach miasta rozbudowują się bez porównania szerzej i wygodniej, niż w dawnych wiekach, za ciasno robi się Lwowowi w jego dzisiejszych granicach, chociaż one w porównamu z dawnym zabudowanym obszarem we wszystkich kierunkacn rozszerzyły się bardzo znacznie. Dzięki tramwajom mogą dziś mieszkać rodziny nawet mniej zamożnych ludzi pracujących na dalszych przedmieściach, pełnych zieloności, z czystem, zdrowem powietrzem, zaopatrzonych we wszelki komfort nowożytny — gdy centrum miasta pozostaje na biura rządowe, sklepy, kantory kupieckie, kancelarje adwokackie, lokale ordynacyjne lekarzy i dla rozmaitych przedsiębiorstw innych. Zarobkujący czlonkowie rodzin spędzają tam czas pracy, i ześrodkowuje się tam cały ruch i rozgwar interesów. Spokojne dzielnice wygodnych i zdrowych mieszkań powstają już i teraz we Lwowie w okolicy parku Kilińskiego, na Kastelówce, na polach górnego Łyczakowa i t. d. Ale daleko jeszcze Lwowowi do tych miast w krajach wysokiej kultury, okolonych planowo zatożonemi i wybornie urządzonemi dzielnicami ogrodowemi, chociaż miejsc wspaniałych na takie dzielnice nie brak mu w około za miastem dzisiejszym.
Dla rozwoju miasta nowożytnego ważnem jest także racjonalne urządzenie dzielnic fabrycznych i handlowych, do czego Lwów ma już cenne początki w Zamarstynowie i Zniesieniu. "Wsie" nie wiele mogą zrobić w tym kierunku, lecz potrzebne na to inwestycje: urządzenie tam sieci ulic, po których w każdej porze roku możnaby przewozić wielkie ciężary, zaopatrzenie tych miejscowości w tramwaje, telefony i kanały odpływowe — tylko wtrdy będą możliwe, gdy te miejscowości będą należały do Lwowa.
Takie dzikie stosunki, jakie istnieją w koloniach domków robotniczych, tworzących się poza granicami dzisiejszego Lwowa na Lewandówce (w Biłohorszczy) i w Sygniówce, nie powinne być cierpiane w XX. stuleciu.
Sprawa utworzenia Wielkiego Lwowa nie należy jednak do spraw łatwych. Jest ona i niezmiernie skon plikowana i ciężka. Nawet przed stanowczem okresleniem projektu granic rozszerzenia miasta potrzebne są bardzo uciążliwe pertraktacje żnorodne — i z interesowanemi gminami, i z rządem, i z Wydziałem krajowym, z Radą powiatową lwowską, a wreszcie i w łonie samej reprezentacji miasta Lwowa. Zarząd gminy m. Lwowa musiałby przecież zdać sobie sprawę z pytania, w jakie wypadałoby mu zaangażować gminę zobowiązania inwestycyjne wobec gmin sąsiednich, których całkowite lub częściowe przyłączenie do Lwowa miałoby być zaprojektowanym? Dopiero wynik tych przedwstępnych układów dałby poważną podstawę do dalszych prac przygotowawczych technicznych i rachunkowych.
Najpilniejszemi z tych rokowan przedwstępnych są układy z rządem co do ewentualnego przesunięcia rządowej linji akcyzowej na nowe granice Lwowa, bo żadna gmina nie chciałaby nawet mówić o przyłączeniu się do Lwowa, gdyby jej z góry nie zapewniono na ten wypadek wolności od akcyzy. Drugim ważnym przedmiotem układów z rządem, byłoby zapewnienie budowy kosztem panstwa linji kolei żelaznej od dworca na Łyczakowie do stacji na Persenkówce, jako zaniknięcia linji okrężnej w około miasta. Budowa tej linii jest już właściwie w zasadzie przez rząd dawno postanowioną. Lecz szłoby teraz o zapewnienie jej budowy w pewnym określonym czasie, co do ustalenia planu przyszłego rozwoju miasta jest niezbędnem.
Z Wydziałem krajowym wypadałoby ułożyć się co do bezzy łocznego wykończenia niezmiernie ważnej dla rozwoju podmiejskich miejscowości okrężnej drogi murowanej w około Lwowa, jako drogi krajowej.
Z Radą powiatową lwowską potrzeba omówic sprawę ewentualnej indemnizacji za ubytek dochodów funduszu powiatowego, gdyby największe gminy zostały wyłączone z powiatu, i tym sposobem zwolnione, zostały od obowiązku placenia powiatowych dodatków do podatków. Tak samo Wielki Kraków zapewni podobne wynagrodzenie za ubytek dochodów powiatowi wielickiemu.
Z gminami wreszcie wypadałoby porozumieć się co do pytania, co miałoby się stać z ich majatkiem gminnym na wypadek przyłączenia do Lwowa, jakich one wymagałyby od Lwowa wkładów na uporządkowanie ulic, kanalizacje, wodociągi, oświetlenie, budowę szkół i kościołów? W jakiej kolei miałyby być te inwestycje wykonane i w jakim mniej więcej okresie czasu?
Czas wojenny z rozmaitych względów nie nadaje się do traktowania sprawy rozszerzenia granic miasta — lecz z wielu względów znów jest on o tyle sposobniejszym do takich układów, że teraz idą one we wszystkiem raźniej jakoś, jak w czasach spokojnych. Dowodem tego Warszawa, gdzie jak słyszymy, sprawa rozszerzenia granic miasta, raźno naprzód postępuje, pomimo wojny.
Wszystkich tych zagadnień, związanych z projektami "Wielkiego Lwowa" dotknął w swoim wykładzie p. inżynier Drexler. Należy mu sie wdzięczność za to, ze zrobił początek poważnej dyskusji o tym przedmiecie, tak doniosłe mającym znaczęnie dla dalszego rozwoju naszego miasta. Oby ten początek był szczęśliwym!
Teofil Merunowicz.

»Kurjer Lwowski« 14.12.1916 Echo św. Mikołaja.

Swięty Mikołaj, zslępujący w tym roku na ziemię, z miejsca zaatakowany został przez ciekawstwo dziennikarskie. Nasadził się nań nasz reporter chytrze a podstępnie i dalejże wybadywać: gdzie, jak, dokąd?
Swięty, którego serce gołębie nikomu nic odmówić nie potrafi, oświadczył bez ogródek, że jakkolwiek wie, iż poczciwi ludziska wszędzie szczętem przyjmą go sercem, uważa jednak za obowiązek przedewszystkiem nawiedzić "Ochronę Dziecka", bowiem ta instytucja... Tu nastąpila cala litania wyrazów pochwalnych, zbyt długa, niestety, by szanujący się reporter, który nie chce być podejrzanym o spekulację na wierszowe, mógł ją powtórzyć ze spokojnem sumieniem.
Ale zachęcony powodzią pochwal, ruszył dzlennikarz w trop świętego i znalazł się niebawem u owej zachwalanej mety. I nie pożałował trudu — co w ustach dziennikarskich jest słowem rządkiem, a wielkiej wagi!
Ale bo też ów wieczór ku czci św. Mikołaja w "Ochronie Dzecka" zakrawał istotnie na to, jakoby jakiś szmat cudowności z królewskiego płaszcza bajki oderwał się i padł na ziemię. Wszystko tu mialo jakiś osobliwy, za serce chwytający nastrój; a to tak promieniowalo ciepło naiwnych serduszek dziecięcych, niby kwiat ku słońcu kierujących się, ku dobru i pięknu.
Wystarczyło popurzeć tylko na zebraną tłumnie rzeszę Milusińskich, aby zrozumieć, czem dla nich ta jasna chwila i samemu orzeźwić się tchnieniem "snu na kwiatach, snu złotego",
A było to tak:
Komitet z przewodniczącą swą, hr. Wolańską, chcąc zasilić fundusze "Przystani", niemało poświęcił pracy i trudu, aby wszystko wypadło jak najlepiej. Na ich prośbę przyłożył do całej imprezy rękę malarz wojenny W. Leonhard, a kto go zna, wie, że ma rękę wielką, w kunsztykach zaprawioną i szczęśliwą.
Strąbiono potem młody ludek z zakładu im. Niedziałkowskiej i z froeblówki muzycznej p. Strusińskiej i Tatarczuchowej i z żeńskiej szkoły im. Staszica — bo trudno przecie, aby w dziecięcych rolach występowali dziadkowie i babcie; a chocby wujaszkowie i ciocie...
Z takim to aparatem przystąpono do dzieła. Przynosi też ono prawdziwą chlubę inicjatorom, organizatorom i wykonawcom. Nie można było dość nasluchać się pieszczonych głosików w sympatycznej sztuczce "ad hoc" pn. "Ochrona Dziecka"; to zupełnie sprawiało takie wrażenie, jakby słuchało się nad rankiem w maju budzących się ledwie przyśpiewek ptaszęcych. A potem ćwiczenia rytmiczne piłką, a potem składny taniec litewską dziarski Krakowiak — toż to huczało i szumiało, toż to dla oczu byli uciecha..
Ale poezja dziecięctwa bynajmniej nie wyklucza realniejszych czynników. Wszystko to śliczne, podwieczorek jednak ma swoje prawa. Komitet złożył dowód należytej znajomości psychologji weku młodocianego, gościom swym przysposobiwszy "lege arts" podwieczorek, — a nadto ustawiwszy, jak pałac piernikowy w "Jasiu i Małgosi", okazały bufet i kramy pełne łakoci.
A gdy w ten sposób stało się zadość wymaganiom podniebienia małuczkich, nastąpił "moment psychologiczny". W otoczeniu aniołów — z różnych snać chórów anielskich, bo większych, mniejszych i najmniejszych — zapowiedziany wytworną deklamacją jednego z Białopiórych w osobie p. M. Szawlowskiej, zstąpił — "per procuram" br. Dziedustyckiego — sw. Mikołaj, jota w jotę taki, jak go malują na obrazkach i widokówkach — i dopieroż mówić, jak to on umie, pięknie, poczciwie, serdecznie, jakby miodem maścił, słowa zaś swoje poparł hojnem rozdawnictwem darów.
Podnioslą pieśnią Bogarodzicy zakończyła się uroczystość.
Znikł święty Mikołaj, uszły skrzydlate zjawy aniołów, ale na długo pozostaną w pamięci dziatwy. A tym jej wspomnieniom towarzyszyć będzje serdeczna wdzięczność rodziców.

»Kurjer Lwowski« 08.12.1916 O polskie stroje ludowe.

Otrzymujemy następującą odezwę:
Szwalnia pol. Związku niewiast katol. nieraz już zwracała się do społeczeństwa z prośbą o poparcie; niejednokrotnie podawała do publicznej wiadomości cele swe i drogi, jakierni doszła do znacznego rozwoju. I nieraz już dziękowała instytucjom i osobom prywatnym za ofiarność i dobrą wolę, tak bardzo jej pomocną w osiąganiu poważnych wyników pracy. Obecnie, na pewnych już stojąc podstawach, gdy miastu i prowincji nieobca jest jej nazwa, gdy zarówno inteligencja, jak lud wiejski zrozumiał, że towar, wykonany ręka polskiej szwaczki, lepszy jest od fabrykatów zagranicy, postanowiła Szwalnia rozszerzyć zakres działania ńa całą Galicję.
Dotąd ż wyrobów Szwalni korzystał Lwów i jego najbliższe okolice, obecnie pragniemy wytwarżać ubiory ludowe i mieszczańskie wedle zwyczajów i gustu różnych okolic kraju.
Dlatego zwracamy się z usilną prośbą do Wielebnego Duchowieństwa, do Pań Obywatelek, do Nauczycielstwa i Którowników Kółek rolniczych, by żechcieli przyjąć nam ż pomocą, nadsyłając Szwalni (Lwów, Rynek 30.) wzory ubrań kobiecych i dziecinnych, właściwych każdej okolicy. Wzory te pragnie Szwalnia nabywać na własność, lub tęż wypozyćzaĆ na krótki przeciąg czasu.
Ufamy, że sptawa tak ważna, zmierzająca do zachowania swojskiego charakteru strojów ludowych i micszczańskich, a zarazem do rozwoju polskiej wytwórczosci, znajdzie oddźwięk w całym kraju i że przy WSpÓludżiale ludzi dobrej woli zdołamy ubrać wieś polską bez pomocy fabryk zagranicznych.
Za Zarząd Szwalni P. Z. N. K.
Mieczyslawowa Teodorowiczowa, przew.

Do tej odezwy kilka wyrazów od nas:
Inicjatywa Zarządu Szwalni zasługuje na jak najgorętsze poparcie. Ze strojowi ludowemu grozi zagłada, wiadomo nie od dzisiaj. Styczność wsi z miastem, coraz ściślejsza, odbija się na niej takie pod tym wzgledem niekorzystnie. Skosinopoli yzo wanie czyni postępy — chyba z każdego względu niepożądane.
Strój wiejski ma w sobie coś z symbolu. Odbija się w nim charakter ludu danej okolicy. Ten strój wcale nie byl dziełem przypadku — utworzyło go przystosowanie się do miejscowych warunków życia, przyozdobiły upodobania duszy chłopskiej. Te pójdą również w niwecz. Zatrze odrębność zewnętrzni wsi, zatrze się i odrębność psychiki ludowej, która uszlachetniać, podnosić się powinno, lecz nie pozbawiać cech znamiennych. W tandetę obcą przyodziany lud, przestaje czuc się sobą; jego prostota zaciera się, jego pogląd wypacza, cały jego sposób mielenia odbiega od tej linii, której przestrzegał, dopóki nie rozstał się z sukmaną, a tak mu w niej do twarzy, z barwnemi spódnicami i katankami, z orzeźwiająca oczy wzorzystością swych chust i rantuchów.
Wiezieliśmy podczas pochodu d. 12. listopada grupę kobiet i młodzieży wiejskiej z okolic podlwowskich (mężczyzn dorosłych zabrakło, bo pociągnęła ich wojna do krwawego swego rydwanu). Jakiemże uradowaniem dla oczu były te krasne stroje: zdawalo się, jakby nagle jakaś ruchoma łąka zakwitla na tle szarzyzny miejskiej. Niejednemu też z pewnością wyniknąć się musiało wtedy westchnienie: Co za szkoda, że coraz mniej tej krasy coraz rzadziej ją się spotyka!
Ratowanie stroju ludowego — to jeden z obowiązków patriotycznych. Akcja Zarządu Szwalni ma właśnie spełnienie owego obowiązku na celu. Zatem poprzeć ja należy jak najusilniej.

»Kurjer Lwowski« 07.12.1916 Brak mleka.

Obiegają po mieście pogłoski o istniejącym w pewnych kołach aprowizacji projekcie, aby cala produkcję mleka dowożonego skoncentrować celem dalszego rozdziału w sklepach miejskich. Mianowicie wszelkie mleko i produkty mleczne mianoby na rogatkach odbierać kobietom znoszącym je i odstawiać do rozsprzedaży dalszej za pośrednictwem organów miasta.
Pominąwszy, że zasada usuwania pośrednictwa między producentem a konsumentem tym nowym projektem z wszelkiemi dalszemi konsekwencjami szkodliwemi, z przyrostem nowych znacznych kosztów zostałaby tu na nowo pogwałconą, byłby przytem też stary, uświęcony a wypróbowany praktycznie sposób aprowizacji bezpotrzebnie zniszczony. Stworzonoby sztucznie nowe nieskończone ogonki, stworzonoby nowy monopol i sposób spekulacji dla rzesz wynajmujących się do "stania", a zresztą narażonoby produkt ten cenny i delikatny na liczne szkody przez zakwaszenie (jeden mały garnek mleka skwaszonego, wlanego do reszty, zakwasiłby całe jego masy). Słowem, nieszczęsny ten projekt powinien być wszelkimi możliwymi sposobami zwalczany jako ze wszelkich względów bardzo szkodliwy, pominąwszy, że mleko produkowane w granicach miasta uzyskałoby cenę, o której się filozofom nie śnilo. Liczne rzesze kobiet, noszących mleko z dalszych okolic i tylko w pewne nieliczne dnie, zaprzestałyby dochodzić do miasta i znaczne zapasy mleka nie dostałyby się wcale do miasta.

»Kurjer Lwowski« 02.12.1916 Wykłady prof. Ign. Chrzanowskiego.

Wykłady prof. Ignacego Chrzanowskiego, zapowiedziane w jubileuszowym cyklu odczytów, urządzonych staraniem Towarzystwa literackiego im. A. Mickiewicza we Lwowie, wywołały wśród sfer literackich i naukowych naszego miasta niezwykle wielkie zainteresowanie, zupełnie zrozumiale ze względu na osobę prelegenta. Prof. Chrzanowski, jeden z najwybitnejszych naszych historyków literatury, ogłosił szereg cennych dziel i rozpraw z zakresu badan historyczno-literackich, że tu wymienimy choćby podstawową monografję jego o Marcinie Bielskim, cenną rozprawę o kazaniach sejmowych Skargi, prace nad sa yrą polski, doskonalą i wielce rozpowszechnioną Historię literatury niepodległej Polski, szereg wydań krytycznych i wiele innych drobniejszych rozpraw. Już wcześnie zwrócił na siebie uwagę społeczeństwa, wybijając się na pierwszy plan rzutkością swych pomysłów; przeprowadzanych w pracach, nowością i świeżością poglądów. W Warszawie rozwinął wyda ną działalność na polu oświatowem i kulturalnem — m. i. jako redaktor "Ateneum". Powołany na zaszczytne stanowisko profesora historji literatury polskiej w Uniwersytecie Jagiellońskim, porwał od samego początku wykładami swymi młodzież akademicką i zjednał ją sobie prawdziwą serdecznością i życzliwością, z jaką się do niej odnosi. Znany jest powszechnie jako jeden z najlepszych naszych prelegentów: każdą rzecz, opracowaną sumiennie i źródłowo, umie podać w formie kunsztownej, trafiając do przekonań i uczuć słuchaczy ciepłem i zapalem, jaki nadaje swym wywodom. Lecz pocóż więcej rozwodzić się nad osobą prelegenta, który i nam tutaj we Lwowie dobrze jest znany ze swych prac, ktory i tutaj ma wiele oddanych sobie osób. Witamy więc w osobie prof. Chrzanowskiego miłego gościa, wyczekując z upragnieniem jego wykładów, w tem przekonaniu, że przeżyjemy w tych ciężkich czasach wiele wzniosłych wrażeń, które nas oderwą choć na chwilę od smutnej rzeczywistości w krainę ideałów.

»Kurjer Lwowski« 29.11.1916 W rocznicę powstania listopadowego.

Aby uczcić Święto narodowe takie, jak powstanie listopadowe, mało jest ożywić w sobie tylko uczucia patrjotyczne — smutne lub radosne. Trzeba jeszcze wejść duchem w owe czasy i z wypadków, które decydowały o losie narodu wydobyć dla narodowego myślenia i działania mądrość patriotyczną, którą jest unikanie błędów przodków i przejmowanie ich doświadczeń dla obecnej i przyszłej pracy.
Przęwodnikem najlepszym na tej drodze może być ten, kto był w tym czasie najżarliwszem sercem patrjotycznem i głową, która umiała zrozumieć wszystkie ideowe i materjalne czynniki mogące Polsce dać upragnioną wolność. Mówimy o Mochnackim.
Po upadku powstania, gdy jego przebieg rozważał "sine ira et studio", policzął "do prawd niezaprzeczonych i zarazem do największych wypadków hiśterji nowoczesnej, że naród polski miał więcej sił w ostatniej wojnie swojej z Moskwą do odzyskania tego, co stracił, niżeli Moskwa do sprzeciwienia się temu sprawiedliwemu przedsięwzięciu polskiego narodu". Mimo calej różnorodności losów powstania, "nihdy nie bylismy w oitrzebie powiedzenia samym sobie: zginęliśmy bez nadzieji", tak "sprawa Polski 29. listopada nie tylko sprawiedliwa, ale i mocna była".
Cóż się więc stało, że tak pomyślny stan rzeczy, zamieńil się w klęskę narodu, iż pozostal nadal w niewoli? Oto "nie ulegliśmy przemocy, ale zwyciężył nas słabszy, ale mędrszy nieprzyjaciel".
Wynika to z rozważań o siłe narodowego powstania, które Mochnacki przeprowadza w następujący sposób:
Siła ta składała się z rozmaitych czynników, nie tylko wojsk. regularnego i ewentualnych nowych zaciągów. W skład jej — zauważa Mochnacki — wchodziło ponadto położenie geograficzne Polski, rola jej w "systemie politycznym Moskwy, konstytucja rządu i państwa carów, nakoniec temperament polityczny Europy, o ile na wodzy Austrię i Prusy trzymał".
Siła ta zatem rozporządzała czynnikami dwojakiego rodzaju. Takimi, które można było i należało stworzyć, oraz takimi, które były, a trzeba je było tytko wyzyskać.
Do tych ostatnich należy — zdaniem Mochnackiego — w pierwszym rzędzie geograficzne położenie Polski w stosunku do Rosji. Że tylko w Polsce "Moskwa od Europy odcięta... i zdobyta być może" — doświadczył tego już Napoleon w 1812. Zająwszy bowiem Polskę i Litwę, pokonał Rosję bez stanowczych bitew i nie w Petersburgu, ale w Polsce mógł wymusić na niej najkorzystniejszy dla siebie pokój. Tymczasem "chciał bitew po osiągnięcu celu wojny" i — pogrzebał swoją wielkość. Otóż na tej zasadzie — stwierdza Mochnacki — że Rosja może być pokonana jedynie na obwodzie swego imperjum, bo z obwodu do wnętrza "wbiegają promienie jej potęgi", bo po odcięciu obwodu zostaje jej to, czego nie warto zdobywać, rozpoczęło się powstanie w nocy 29. listopada. Podjęto je "w imię tej prawdy, że razem z ośmiu województwami nadwiślańskiemi powstaną bracia za Bugiem: w takiem przedsięwzięciu nic nie rokowało zwycięstwa Mikołajowi". Mogło się to stać tem bardziej, że Rosja nie "wypolszczyła" swego zaboru mimo usilnych starań. Przeto powstanie mogło rozporządzać siłą większą, niż konfederacja barska i niż Kościuszko.
Siłę tę wzmagała jeszcze ta okoliczność, że Rosja właśnie wówczas miała swój "moment niemocy". Wyczerpana bezpośrednio poprzedzającemi wojnami i militarnie zdezorganizowana, trapiona szerzeniem się głodu i pomoru, wysilona finansowo i zadłużona wcale niegroźnym była nieprzyjacielem. Do zorganizowania 120.000 armji, jaka brała udział w bitwie Grochowskiej, potrzebowała półtrzecia miesiąca. To wymowny dowód, jak słabą była wówczas.
Co do "temperamentu politycznego" Europy, to — jak go doskonale charakteryzuje Mochnacki — "życzyła nam ona zwycięstwa, ale tak jako niegdyś małemu życzyli Dawidowi świadkowie nierównej walki, żeby pokonał ogromnego Goljata, z bojaźnią w sercu, z tem przekonaniem, że tylko cud jaki uratować nas zdoła".
Główną jednak dźwignią narodowego powstania było wojsko. "Nie wykracjzając z granic najściślejszej pewności" oblicza Mochnacki, iż siła jego mogła wzrośc do sześćdziesięciu kilku tysięcy żołnierza. W chwili wybuchu powstania pod bronią było wojska trzydzieści kilka tysięcy. Prócz tego znajdowało się w kraju około 25 tysięcy żołnierzy dymisjonowanych, uczestników kampanji napoleońskich, albo takich, którzy lata swoje wysłużyli już w wojsku Królestwa kongresowego. Nie było więc żadnej trudności w uzyskaniu wyszkolonego żołnierza. Potrzebna broń i amunicja znajdowała się w arsenale warszawskim. Rezerwy wreszcie można było uformować z nowych zaciągów pod osłoną czynnej armji. Ludzi zdatnych do broni było podostatkiem. Według ksiąg komisji stiperrewizyjnej na ratuszu w Warszawie było takich 246.000. Z amunicją, bronią i umundurowaniem — wogóle ze środkami wojennymi także nie byłoby wielkiego kłopotu, gdyż mogła ich dostarczyć produkcja wewnętrzna przy pomocy rzemieślników, sprowadzonych z Niemiec i Anglji. Również skarb mógł w zupełności dopisać.
"Sześćdziesiąt kilka tysięcy najbitniejszego ludu na ziemi! — woła Mochnacki. Nie masz sprawy, którejby takie wojsko nie zapewniało szczęśliwego końca. Tą silą, gdyby dawnej Polski nie było na świecie, ledwie nie nową stworzyć pozwalałyby ówczesne tak miejscowe jako i postronne okoliczności".
A jednak dzieła nie dokonano, mimo istnienia tych warunków i jeszcze jednego — pierwszorzędnego: entuzjazmu patrjotycznego, opartego mocno na owym "konturowym zarysie" liczb. Przecież jednym z prawdziwych powodów rewolucji była wiara w jej powodzenie.
Rewolucja jednak upadła, gdyż jej "klima polityczne" było chłodne. Brak w niej było to cechy, którą Barere ujął w porównaniu rewolucji do "słońca strefy gorejącej, która nadaje gwałtowny popęd całej wegetacji, skracając czas gdzieindziej przepisany wzrostowi i dojrzałości roślin". U nas niestety tak nie było. "We wszystkiem, a szczególniej co do organizacji wojska tak poczynaliśmy sobie, że do czego zwykle potrzeba dziesięciu dni, to w nadzwyczajnych okolicznościach naszego odrodzenia się ledwie we dwudziestu do skutku przychodziło".
W związku z tą pozostaje druga przyczyna upadku powstania. Ster wzięli w ręce ludzie niewątpliwie poczciwi, otoczeni aureolą męczeństwa narodowego, ale nie zawsze dość zdolni, by w takiej chwili kierować sprawami narodu. Nie byli oni "sposobni do prędkich i dzielnych przedsięwzięć" — jakich było potrzeba. Im zaś dano władzę w rozumieniu, że pożytecznej jest kierować siłą, energią i dowcipem tego wieku, niżeli jemu samemu, żeby władał rzeczą publiczną, dopuścić". Stąd u stera była "ospałość lenistwa".
Oto jest ten "słabszy, ale mędrszy nieprzyjaciel", który nas pokonał i w niwecz obrócił najbardziej sposobną chwilę wydobycia się na wolność.
Słowa Mochnackiego zawierają w sobie niewątpliwie wiele z gorącej atmosfery emigracyjnej bezpośrednio po upadku powstania, oraz wicle z żywości jego temperamentu, ale ujmują rzecz trafnie i niezbicie wykazują prawdę, która dziś tak niebywale święci tryumfy, iż "siła, jaka naród zewnętrznego nieprzyjaciela pokonać zdoła, zostaje w ścisłym, bezpośrednim stosunku z siłą jego materjalną i moralną, wewnętrzną. Dla powiększenia pierwszej, potrzebą ostatnią pomnożyć, natężyć.
To zasada, która rozstrzyga o losach narodów, to jest też wielka nauka dla nas z całych dziejów, a szczególnie z powstania listopadowego.

»Kurjer Lwowski« 26.11.1916 Rusini galicyjscy wobec sprawy polskiej.

Nienawiść złym i szkodliwym jest nauczycielem. Moralnie poniża, myślowo wyjaławia, wszechstronnie zaślepia nietylko na dobre strony przeciwnika, ale i na własne korzyści. Zgubny niszczycielski wpływ nienawiści sięga tem dalej, im wyłączniej i bezwzględniej wypełnia ona treść duszy.
Tak właśnie niestety ma się rzecz z duszą ruską w jej stosunku do Polaków i do sprawy polskiej. Mówiąc to, mamy oczywiście na myśli tylko nieliczne względnie grono galicyjskiej inteligencji rusińskiej. Lud bowiem ruski w masie swej jest jeszcze materjałem naogół politycznie biernym i o ile jako czynnik w dziedzinie tej występuje, występuje wyłącznie jako nadużywane często narzędzie w rękach ambitnych prowodyrów.
Ci prowodyrowie robią istotnie wrażenie, jakgdyby żyli nie jakąkolwiek pozytywną treścią, ale tylko i wyłącznie ślepą i tyleż zaciekłą ile bezzasadną negacją w stosunku do wszelkich rzeczy polskich. Negacją nietylko dążein, przeciwnych interesom ruskim, (których w chwili obecnej np. dostrzedz nawet niepodobna), ale negacją faktów nawet i wszelkich wogóle dążeń, choćby one miały nawet leżeć na linji interesów ukraińskich, — że przypomnimy tu np. sprawę budowy galicyjskich kanałów, w której Rusini zajęli również opozycyjne stanowisko, wyłącznie dlatego, że projekt, korzystny wszakże również dla Rusinów, wyszedł ze strony polskiej.
Wobec tego nietrudno było przewidzieć, że urzędową zapowiedź powstania państwa polskiego i wyodrębnionej Galicji powitają Rusini wybuchem uczuć niechętnych i nienawistnych. O ileż kulturalniej i wprost bardziej po ludzku zachowali się Białorusini, aczkolwiek również niezmiernie są czuli i dbali o swój narodowy interes, którego odrębność bardzo dobitnie w chwili tej również akcentują.
Miarą zacietrzewienia Rusinów jest taki choćby — pierwszy z brzegu wzięty — fakt, że "Ukraińskie Słowo" np., pomieściwszy proklamację Cesarską w sprawie polskiej na ostatniej stronie, opuściło w niej na końcu słowa: "z rozkazu J. C. Mośći Franciszka Józefa I.", a podało tylko podpis: gen. Kuk. Cel takiego tendencyjnego opuszczenia części tekstu urzędowego jest aż nadto przejrzysty. Postępek cały ma oczywiście charakter politycznego żakostwa. Skądinąd zaś przypomina cenę egzorcyzmów z III. częśći Dziadów, gdzie djabeł, acz przyciśnięty niejako do muru przez ks. Hotra, wymówić nie jest w stanie samych nazw nienawistnych dlań Sakramentów.
"Diło" zamieściło artykuł, w którym podkreśliwszy, że Galicja w dwóch trzecich (sic!) częściach, a także Chełmszczyzna jest krajem istinn  ukraińskim, wyraża między innymi potem pretensję, że Polacy podczas obchodów uroczystych z racji ostatnich wypadków nic nie mówili o swoim stosunku przyszłym do ukraińskiego narodu. Natychmiast zaś potem powiada: "Rozumie się i podkreślamy to ze szczególnym naciskiem, że nieby się nie zmieniło w istocie rzeczy, gdyby Polacy lepiej byli obmyślili kwestję i powtórzyli znane swoje frazesy o miłości do "bratniego" ludu ruskiego, lub swoje hasło: wolni z wolnymi, równi z równymi! My przecież dobrze znamy prawdziwą wartość tych frazesów i haseł". Pomimo to znów dalej z naciskiem podnosi "Diło", że pominięcie kwestji ukraińskiej na uroczystych obchodach polskich jest "stanowczym dowodem", iż Polacy mają złe zamiary względem Ukraińców.
Na ten stek nonsensów i sprzeczności debrą odprawę daje "Czas" krakowski, którego wywody podajemy poniżej, — podkreślając ustępy, zdaniem naszem istotne:
"Z uwag "Diła" pomijamy znane zresztą skądinąd świadome przeinaczanie faktów, które stanowi stałą broń ruskiej publicystyki w polemice z Polakami; zadziwiać jednak musi podkreślenie (przez "Diło") zadowolenia "Czasu", że podział Galicji już nie nastąpi. Tyle przecież z długiego współżycia z Polakami mogli nauczyć się Rusini, że niema w Galicji ani w całej Polsce stronnictwa ani grupy, któraby niosła godzić się w jakiejkolwiek formie na podział naszej dzielnicy. "Diło" musi chyba wiedzieć, że w tej sprawie solidarność Polaków nie może być naruszona i nigdy się nie zachwieje. Nie wynika stad bynajmniej jakaś dziecinna radość, że "Rusini będą politycznie bezsilnymi". Daleko głębsze i poważniesze powody są w tej mierze dla nas decydujące, a chcąc "Diło" przekonać, należy odesłać ten dziennik do historji, gdzie znajdzie potrzebne informacje.
Również mogliby Rusini raz już skończyć z uroszczeniami do Chełmszczyzny, które nie mają ani historycznej, ani etnograficznej, ani polityczne; podstawy. Wszakże mają oni przed sobą taki ogrom pracy narodowej i kulturalnej we wschodniej Galicji, że całe pokolenia zaledwie jej podołają. Pocóż więc "anektować" jeszcze obszary polskie, w których ich narodowe aspiracje nie znajdą żadnego odgłosu. Rusini jednak doskonale wiedzą, że takie poruszenie sprawy chełmskiej drażni uczucia Polaków, i właśnie dlatego powtarzają uporczywie swoje dziwne pretensje. Nie jest to droga najprościej wiodąca do porozumienia.
Zresztą trudno rozprawiać ze ślepą zaciętością. "Diło" np. obawia się, że Polacy nic zdobyli się nawet na jakieś słowo o swoim przyszłym stosunku do "ukraińskiego narodu": ale zaraz dodaje, że "gdyby nawet wystąpili z jakimś programem, to i tak nicby się nie zmieniło" — bo "my przecież dobrze znamy prawdziwą wartość tych haseł". Więc i tak źle i tak nie dobrze. Gdy Polacy milczeli: "Co za nieprzyzwoitość" — woła "Diło": wyciągają rękę do zgody: wtedy dopiero "nic się nie zmieni"... Otóż istotnie nie pora na frazesy i deklamacje, a przyszłość nie jest jeszcze tak ustalona, aby już teraz można swobodnie układać ścisłe i realne plany polityczne: to jednak jest pewne, że Polacy swój stosunek do Rusinów układać będa zawsze według zasad sprawiedliwości i słuszności, jak to zresztą i dotychczas czynili. Skoro ruska ideologja dorośnie do zrozumienia polskiego stanowiska, wówczas i cały spór polsko-ruski rozstrzygnie się bez wstrząśnień".

»Kurjer Lwowski« 22.11.1916 Po uroczystym obchodzie we Lwowie.

W poniedziałek wieczorem odbyło się w ratuszu pod przewodnictwem radcy dworu Fiedlera posiedzenie ściślejszego komitetu obchodowego ku uczczeniu ogłoszenia niezawisłości Królestwa Polsk. Przewodniczący zaznaczył, że Lwów godnie uczcił wielką chwilę dziejową. Co do strony finansowej, to postanowiono wybrać komisje skarbową, która zajmie się zbadaniem rachunków i przedłoży je na następnem posiedzeniu komitetu ściślejszego, które odbędzie się dnia 27. bm. Zapowiedziane poprzednio publiczne posiedzenie nie odbędzie się. Sprawozdanie komitetu opublikowane zostanie w pismach.
Z wyborów do komisji skarbowej wyszli: pp. prof. Pawlewski, Mościcka, Szafrański i Sklepiński.
W sprawie wydawnictwa broszury pamiątkowej "5. listopada", która niebawem opuści prasę, postanowiono zwrócić się z prośba do zarządu miasta, aby gmina zakupiła pewną ilość tych broszur.
W dyskusji podniesiono z radością, że okna gmachu ratuszowego po raz pierwszy od niepamiętnych czasów ozdobiono nalepkami w czasie uroczystości. Ogółem sprzedano około 100.000 nalepek.

ситуація

»Дїло« 22.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Здїйсненє національного ідеалу України.
ЛЬВІВ, 21 сїчня 1918. На вчорашнім надзвичайнім засїданю Народного Комітету, скликанім з огляду на подїї в міжнародній области, які в сїм моментї наближають ся до свого оконечного завершеня і які безпосередно торкають ся житя і будуччини українського народу Галичини, Буковини й Закарпатської України, — після основної дебати постановлено:
1. висловити як начальне домаганє української людности названих областий повне і безумовне здїйсненє одного і єдиного національного ідеалу цїлої української нації без огляду на кордони, які її доси роздїляли;
2. рішучо й торжественно запротестувати проти якої-небудь правно-полїтичної чи міждержавної спільности яких-небудь частий української землї з державним звязком Польського Королївства, — і
3. візвати Українську Парляментарну Репрезентацію, щоби в найблизшім часї проголосила з парляментарної трибуни сї абсолютні, безумовні і непохитні домаганя українського народу.
Знесенє війскової служби в Росії?
СТОКГОЛЬМ (Ткб). Большевики знесли обовязкову війскову службу.
Розвязанє конституанти.
СТОКГОЛЬМ (Ткб). На 520 членів установчих зборів вибрано большевиків 161, соціялїстів революціонерів 257 (між ними тільки 60 лївих), Українцїв 41 і 3 кадетів. Референт для справ конституанти заявив кореспондентови журнала "Роlіtiken", що большевики домагають ся 180 місць так щоби з 70 лївими соціялїстами революціонерами і Українцями творили більшість. Судьба конституанти на думку референта залежна від становища Українцїв.
АМСТЕРДАМ. (Ткб.) Як доносить "Daily News", противники большевиків приготовляють ся до рішаючої боротьби з ними. Савенко і Фільоненко, які доси були в армії Калєдїна, прибули до Петрограду.
АМСТЕРДАМ. (Ткб.) Конституанту отворив президент центрального комітету всїх совітів Свердлов. На чотири години перед тим війска большевиків напали на демонстраційний похід союза для обоpони конституанти й подерли його прапори. Залога одного машинового кріса почала на приказ стріляти, при чім убито богато осіб, м. ин. члена виконуючого комітету Боґанова. Большевики проголосили розвязанє конституанти, яка заявила ся проти способу веденя мирових переговорів. Большевицькі моряки розігнали збори.
Сподїване заключенє мира з Україною.
ВІДЕНЬ, 20 сїчня 1918. Урядово оголошують з Берестя 20. сїчня: Делєґації Австро-Угорщини, Нїмеччини і України порішили, покінчивши тимчасові пертрактації, видати нинї таку заяву:
Переговори, які ведено дотепер між делєґаціями осередних держав з одної і Українською Народною Републикою з другої сторони, дали такий вислїд, що є оправдана надїя, що осягнеть ся згоду що до основ мирового договору, який маєть ся заключити. По сконстатованю сущних основ мирового договору дійшли переговори до одної точки, яка накидає на делєґатів обовязок порозуміти ся з відповідальними чинниками у вітчинї. Часть уповновласнених заступників є спонукана зложити тим чинникам особисто звіт про хід переговорів і осягнути їх згоду. Усї делєґації годять ся що до сего, що відложенє переговорів має тривати як найкоротше і пpирeкли собі, покінчивши наради у вітчинї, з'їхати ся знова в Берестю.
Заступники України удають ся ще нинї в ночи до Київа, щоби свойому правительству предложити звіт з дотеперішного ходу нарад. Державний секретар Нїмеччини д-р Кільман їде з тої самої причини нинї в ночи до Берлїна. Чи австро-угорський мінїстер заграничних справ ґр. Чернїн наслїдком своєї недуги буде міг від'їхати до Відня, ще незвісно.

»Дїло« 19.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Навернений проф. Іберсберґер.
В "Neue Fr. Presse" кожду подїю в Росії освітлює д-р Ганс Іберсберґер, професор історії Східної Европи в віденськім унїверситетї. В числї з недїлї, 13. с. м., містить він статю про "боротьбу народів і партій у Росії", де пише про Україну:
"Українська Народна Република завдяки розумній полїтицї кермуючих партій Ради, українських соціяльних демократів і соціялїстів революціонерів, які злучили ся з українським міщанством, стає що раз більшим чинником могучости... З усїх неросійських народів Українцї з подиву гідною витревалістю і — признаймо ся — на загальне здивованє найшвидше осягнули свою національну цїль і збудувати власну державу. Україна, яка все складала Росії велику данину в духових індивідуальностях на всїх областях російського житя, має тепер завдяки російському хаосови таку притягаючу силу, що тут рішено вже також справу інтелєктуальних співробітників у новій державі. Духовенство під проводом митрополита Олексїя, висші й низші офіцири, урядники, які давнїйше служили російському правительству, всї вони заявляють ся Українцями й жертвують свої услуги Раді. Така велика є вербуюча сила української національної ідеї. Боротьба між Петроградом і Київом уже нинї рішила ся в користь Київа".
Наведений уступ зі статї проф. Іберсберґера не містить для нас очевидно нїчого нового. Нове тут хиба те, що так пише той сам проф. Іберсберґер, який не так давно хвалив ся публично в віденських кругах, що вдоволений, що не заанґажував ся за далеко в українській справі, бо се є чистий "швіндель". Тепер проф. Іберсберґер "навернув ся" і величаючи той сам "український швіндель", удає далї глибокого знавця відносин на сходї Европи.
Угорщина за миром без анексій і контрибуцій
БУДАПЕШТ (Ткб.) У відповіди на інтерпеляцію п. Галя, який обговорював противенства в мирових переговорах і домагав ся компромісу в справі Ельщаса і Льотаринґії, заявив премєр Векерлє, що правительство стоїть на становищи мира без анексій і контрибуцій. На сїм становищи стоять усї урядові чинники монархії, в першій мірі король.
Огнева дїяльність в Італїї.
ВІДЕНЬ (Tкб). Урядово оголошують дня 17. сїчня:
Між Браятою і Піявою неприятель по безуспішних і чиленних у втрати наступах попередних днїв обмежив свою боєву дїяльність до нагальних огневих наступів.
В боротьбах 14. і 15 с. м. піймали ми 12 офіцирів і над 300 мужви.
Арештованє Керенського?
СТОКГОЛЬМ (Ткб). "Рєч" доносить, що большевикам вдало ся віднайти Керенського в помешканю одного радного міста з партїї соц.-революціонерів. Маєть ся його негайно арештувати.

»Дїло« 18.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Австро-польська розвязка закинена?
ВІДЕНЬ, 15. сїчня 1918. "Zeit" доносить, що в Берлїнї оконечне закинено австро-польську розвязку, а се з господарських і війскових оглядів. Промислові околицї Польщі мають бути прилучені до Нїмеччини. (До сеї звістки треба ставити ся з як найбільшою резервою. — Ред. "Дїла").
Наради в парляментї відложено.
ВІДЕНЬ. (Ткб.) В парляментарних кругах розійшла cя поголоска, що засїданє палати послів, заповіджене на 22 с. м. буде відложене. Як причину подають одні непрояснене становище партій, инші становища всенїмцїв, які грозять острою тактикою проти правительства, з причини реквізицій в нїмецьких повітах в Чехах.
Росія соціялїстичною републикою?
АМСТЕРДАМ. (Ткб.) "Allgemden Handelsblad" доносить на основі звістки з Льондону, що большевики задумують поставити в пятницю ультимат до конституанти, що Росія проклямуєть ся соціялїстичною републикою, а всї землї підлягають вивлащеню. Совіти попирають правительство.
Замах на Лєнїна.
ПЕТРОГРАД (ПА.) Коли Лєнін вертав вчора по відпровадженю віддїлу соціялістичної червоної ґвардії, віддано до автомобіля 4 револьверові вистріли, які хибили.

»Дїло« 17.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Мирові переговори.
БЕРЛЇН (ТКБ.) На засїданю головного видїлу нїмецького парляменту заявив державний пїдсекретар Буше таке:
Можу в імени канцлєра заявити, що в інcтpукціях, які одержав державний секретар Кільман для переговорів в Берестю не зайшла нїяка зміна. Се усуне імовірно всякі поголоски, які находять ся серед публики і в пресї.
МІНХEН (ТКБ.) "Bayrische Staatsztg." доносить, що в мирових переговорах з Росією возьме участь також представник Баварії. Як член делєгації нїмецької держави одержить він інструкції через державного канцлєра. На баварського заступника визначено за згодою короля мінїстром д-ра Поденільса. Він від'їде до Берлїна, щоби відтак, по конференції в заграничнім уряді, удати ся на місце переговорів.
Арештованє румунського посольства в Петроградї.
ПЕТРОГРАД (Havas). На приказ Смоленського інституту увязнено вчора румунського посла Ґезу Діямандія і перзонал посольства і інтерновано їх в Петропавловській кріпости.
Причини сего кроку є ще незвісні, однак належить пригадати, що Троцький недавно заявив офіціяльно, що видасть строгі зарядженя проти румунських функціонарів без огляду на їх становище, коли большевики будуть далї в Румунїї переслїдувані. Сї арештованя викликали велике заворушенє в дипльоматичнім свїтї, бо тому що з причини російського Нового Року не вийшли дневники, вістка ся не розширила ся ще між публикою.
Повновласть донської области для української делєґації.
ЛЬВІВ, 16 сїчня 1918. Берлїнська "National Zeitung" доносить зі Стокгольму:
Кореспондент часописї "День", видаваної в Новочеркаску доносить на основі своєї розмови з шефом війскового правительства донської области Калєдіном, що українські делєґати в Берестю мають відповідні повновласти до заступства козацького правительства на Дону. З тих повновластий слїдно, що козаки не бажають вести війну в безконечність. Козацькі ради заявили ся за покінченєм війни і домагають ся, щоби в Берестю заключено договір. Козаки обурені тільки тим, що большевицьке правительство в Берестю вело переговори в імени цїлої Росії, хоч воно не розпоряджає нїякою властию в козацьких областях. На українські мирові умови могли би згодити ся козацькі ради. Коли би прийшло до мира між Україною і Росією, козаки були-би відкликані з усїх боєвих фронтів.
Нова італїйська офензива.
ВІДЕНЬ (КБ.) Урядово оголошують дня 15. сїчня:
Між Брентою і Монте Пертіка по сильнім гарматнім приготовленю, яке хвилями доходило до сили гураґанного огню, перейшли Італїйцї до наступів піхоти. По незвичайно нагальній рукопашній боротьбі удало ся ворогови вдерти ся до наших ровів, але протинаступом їx відперто. В цїлій области наступу перша лїнїя є в наших руках. Противник потерпів важкі втрати.
Над долїшною Піявою ворожий приступ коло Брессанї скоро здержано.

»Дїло« 12.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Осередні держави можуть далї переговорювати тільки в Берестю Литовськім.
ВІДЕНЬ, 10 сїчня 1918. Урядово доносять з Берестя Литовського 9. с. м.:
На нинїшнім плєнарнім засїданю побіч делєґацій почвірного союза і заступників російського правительства під проводом комісаря для заграничних справ Троцького явили ся також делєґати Української Народної Републики під проводом ґенерального секретаря торговлї і промислу Голубовича.
Державний секретар Кільман, обнявши провід, виголосив довгу промову, в якій подав докладний огляд дотеперішних переговорів відіскрової депеші російського правительства з 28. падолиста 1917. з заявою про волю до мирових переговорів аж до теперішної перерви в переговорах.
Перерва була заряджена на те, щоб инші воюючі сторони могли приступити до переговорів. Се не стало ся, і тим самим основи загального мира, осягнені в дотеперішних переговорах, перестають обовязувати.
Франція і Україна.
ЛЬВІВ, дня 11. сїчня 1918. В доповненю нашої вчорашної звістки (за "Маtіn-ом") про постанову француського правительства признати Українську Републику, подаємо нинї отсю депешу, надану в Женеві дня 3. с. м.:
Француське мінстерство подає в окремій нотї до відома, що Франція нетільки признала фінляндську републику, а й постановила признати републику українську. Признанє се буде переведене безпроволочно після того, коли в Київі доконаєть ся інсталяція високого комісаря антанту. Антант — упевняє нота — не має наміру розшматувати Росію, а навпаки він уважає своїм обовязком протидїлати загальній анархії; дїєть ся воно таким способом, що в кождій области, де творять ся солїдні правительства, антант їх підпирає, щоби вони могли стати основою будучої російської федерації держав.
Чим тїшить ся ґр. Чернїн? Польським напором на Схід.
ЛЬВІВ, 11. сїчня 1918. "Nowa Reforma" з 9. с. м. в дописи з Люблина доносить: "Близький момент історичних рішень в справі польської держави заставляє польську суспільність наших "кресів" робити енерґічні заходи, щоб запевнити їх приналежність до польської держави. Між ин. виявило ся се в присутности волинської делєґації у Віднї і Варшаві, де предложено міжнародним кругам домаганя Волинї. Сильне вражінє зробила тут (себто в Люблинї) вість про принятє, яке стрінуло волинську делєґацію у ґр. Чернїна. А саме заявив їй ґр. Чернїн, що він тїшить ся проголошеними людністю Волинї (!) домаганями розширити Польщу на схід, бо домаганя сї підпирають його полїтичне становище. Австрія хоче, щоби Польща, оперта на австро-угорській монархії була велика і сильна. Щодо самої Волинї, то ґр. Чернїн покищо (!) нїчого рішучого не може сказати".
Без коментарів!
Петроград і Україна. Положенє доси непрояснене.
ЛЬВІВ, 11. сїчня 1918. Аґенція Havas-a донесла вже кілька днїв тому з Петрограду, що переговори між українським правительством і петроградським Совітом комісарів мають відбувати ся в Смоленську. Українське правительство домагаєть ся усуненя большевицьких війск з цїлої української области і свобідного повороту українських війск з великоруських областий на Україну. Совіт — каже Havas — згоджуєть ся на сї умови і просить українське правительство, щоби дало вільний перехід війскам, котрі йдуть проти Калєдїна. Далї заповідає Havas, що делєґати У. Ц. Ради мають вступити в склад совїта комісарів.
Сьому донесеню противить ся ось яке донесенє петроградської аґенції з вчорашної дати: "Безсильні змаганя, які стремлять до відібраня власти робітничо-жовнїрським радам зовсїм не повели ся. Дутова побито і він втїкає переслїдований віддїлами революційно-війсковими і червоної ґвардії. Війска Калєдіна відвернули ся по рядї понесених поражень. Робітничо-жовнїрська Рада в Ростові є знов вільна. Козаки на фронтї є ворожо настроєні до Калєдіна, який хоче уступити. Війска Калєдіна, вислані проти области Дону, подають ся взад. Здемаскованє злочинних зносин між Радою і Калєдіном, також здемаскованє справи францусько-американських гроший отворили очи народови на злочинну торговлю житєм українських робітників, жовнїрів і селян. Вплив рад, утворених на харківськім конґресї, поширюєть ся чимраз більше. Українську раду 11-ої армії арештовано. Петлюра внїс свою димісію.
Війна з Італїєю.
ВІДЕНЬ. (Ткб.) Урядово оголошують дня 10. сїчня:
На захід від Асіяґо відперто ворожий наступ.
Війна на Заходї.
БЕРЛЇН. (Вольф). Урядово оголошують дня 10. сїчня:
На південний захід від Іперн по полудни живійша боротьба артилєрії. На захід від Zandvoorde розбили ся сильні нічні стежні наступи Анґлїйцїв. На инших фронтах незначна боєва дїяльність.

»Дїло« 05.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень—Київ.
Наш кореспондент пише нам з Відня: Від кількох днїв заведено безпосередну телєґрафічну комунїкацію між Віднем і Київом тай Берлїном і Київом. На днях відбула ся довша телєґрафічна розмова між Baliplatz-ом і Київом.
Українські гроші.
"Народна Воля" з 25. грудня доносить: Вчора секретарство фінансів здало вже друкарнї Кульженка зразки українських гроший, які сими днями почнуть друкувати. Зразки грошей рисували відомі українські художники, як г. Нарбут, Ф. Кричевський та инші і гроші ті мають дуже гарний вигляд. Найкрасшими будуть 100 карбованцїв, котрі розмалював Г. Нарбут.
Троцький хвалить ся з дня на день. Чи не за скоро?
ПЕТРОГРАД (Аґ.) Могучість роб.-жовн. совітів на Українї росте з кождим днем. Катеринослав є цїлий в руках совітів. Приготовленя до висилки збіжа відбувають ся прискореним темпом. Вплив большевиків з дня на день росте.
На фронтах спокій.
ВІДЕНЬ. (Ткб.) Урядово оголошують: Не стало ся нічого особлившого.
Гарматні боротьби на Заходї.
БЕРЛЇН. (Вольф). Урядово оголошують 3. сїчня:
На богатьох місцях фронту гарматні боротьби. Недалеко побережа при значнім підпринятю взято бранцїв. Француські наступи в Шампанїї, на північ від Prosnes і на північ від Le Mesnіl не вдали ся наслдком нашого огня.
Калєдін знова гетьманом козаків.
БАЗЕЛЬ. (Пр.) Наvаs доносить з Москви, що ґен. Калєдіна вибрано знова на загальних зборах козаків гетьманом козаків 562 голосами на 638 голосуючих.
Большевицьке правительство і Румунїя.
ПЕТРОГРАД. (Ткб.) Комісар для заграничних справ сповіщає ось що: Місто Львів і кілька сїл в Бессарабії заняті війском. Кількох революціонерів розстріляно. Румунські власти запросили всїх членів комітету в Яссах до себе, запевняючи їм цїлковите безпеченство, відтак їх увязнили і поставили їх перед румунськими властями, які поробили приготованя до страченя їх. Але козаки перешкодили тому.
Супроти таких каригідних подїй візвали ми румунського посла, щоби ще нинї нас повідомив, які видано до тепер зарядженя, щоби скартати злочинні елєменти в кругаx румунських офіцирів і бюрократії, які посміли піднести руку на російську революцію. Ми перестерегли румунське посольство, щоби не терпіло нїякої противної акції нї проти російських революціонеpiв, нї проти румунських революціонерів і соціялїстів. Кождий Румун найде опертє в силї російських роб. жовн. рад проти реакційної самоволї румунської бюрократії. Роб. жовнїрські ради не завагають ся навіть перед найострійшими зарядженями проти антиреволюційних заговорів Румунів, спільників Калєдіна, Щербачева і Української Ради і не будуть оглядати ся на становища румунських заговірників.
АМСТЕРДАМ. (Ткб.) Райтер доносить з Льондону таке: Довіз поживи для четвертої російської армії Щербачева, яка складаєть ся з українських жовнїрів, здержано. Утворено війсковий революційний комітет. Большевики і румунське правительство вимінили зі собою телєґрами наслїдком заговору проти російської революції. Відповідь румунського правительства є по висказам Троцького невдоволяюча. Заговір повстав наслїдком рабованя і пустошеня румунських сїл російськими жовнїрами.

»Дїло« 04.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Справи Української Народної Республики.
ПЕТРОГРАД (П А.). По заявам членів делєґації, якій поручено веденє в Київі переговорів для полагодженя конфлїкту між Совітом і Українською Радою є можливість, що цей конфлїкт буде по-дружному полагоджений сим способом, що утворить ся нову Раду, причім розширить ся її круг дїланя. Центральна Рада задумує виповнити ультимат ради народнїх комісарів під услївєм, що Україна буде заосмотрена грішми і коли урядовим декретом буде признана Українська Република. Як доносять делєґати, Україна не замкне вивозу збіжа до Великоросії.
ПЕТРОГРАД, 24. грудня 1917. "Извѣстія" оголошують відповідь Української Центральної Ради на ультимат Совіта народних комісарів, разом з нотою народного комісаря для національних справ, який заявляє, що відповідь задля її безличного і провокуючого тону не є до принятя.
Відповідь Ради заcтepiгаєть ся передовсїм проти всяких проб большевицького правительства мішати ся до вільного розвитку народів і заявляє, що не позволить cобі накинути нїякого фантастичного правительства. Ґенеральний Секретаріят не хоче повторяти на українській земли всїх тих проб, які велику Росію довели до анархії і до найгіршої полїтичної й економічної дезорґанїзації і грозить зруйнованєм усїх свобід, осягнених революцїєю.
Рада розоружила большевицьких жовнїрїв, щоб охоронити ся перед горожанською війною й анархією, яка шалїе в краю народних комісарів.
Рада хоче вдержати єдність фронту й зазначує, що Совіт народних комісарів здезорґанїзував і зруйнував фронт. Рада думає, що самі українські жовнїри не в силї вдержати оборони України. "Робимо се, щоб бодай уратувати часть фронту".
Рада вважає конечним установленє центральної власти. Ся справа мусить бути рішена приязним способом всїми народами Росії на основі coцїялїстичного коялїційного мінїстерства, яке одно може рішити про справу мира.
Дальший роздїл між Австрією й Угорщиною.
Замість дотеперішної спільної — дві самостійні армії.
ВІДЕНЬ, 2. сїччя 1918. Угорський президент мінїстрів Векерлє закінчив тут наради, які вели ся від суботи.
Переговори, ведені вчера в мінїстерстві заграничних справ в присутности президентів мінїстрів Зайдлєра і Векерлє, шефа секції Ґраца і фахових референтів з нїмецьким державним секретарем Кернєром, вїдносили ся до обговореня основ торговельного договору з Нїмеччиною.
Векерлє вручив цїсареви на пигьмі нову програму угорського правительства, якої змістом є утворенє по війнї двох самостійних армій з окремими мінїстрами війни в Австрії й Угорщинї, при задержаню спільного ґенерального штабу і спільної начальної команди. Полагодженє справи доси не наступило, одначе угорське правительство має надїю, що цїсар на се згодить ся.
Мирові переговори.
ВІДЕНЬ (ТКБ.) Мінїстер заграничних справ ґр. Чернїн удав ся вчера рано до Берестя Литовського, де розпїчнуть ся знова мирові переговори з повновласниками російського правительства. В його окруженю находять ся шеф д-р Ґрац, надзвичайний посол і уповновласнений мінїстер бар. Міттаґ і д-р Візнер, лєґаційний радник д-р Андріян і ґр. Кольоредо Мансфельд, також лєґаційний секретар ґр. Чакі.
Збори всїх чеських послїв.
ВІДЕНЬ (Ткб.) "Slavische Korrespondenz" доносить з Праги таке: Голова чеського союза д-р Станек, який від'їхав нинї вечером до Відня, розсилає відси запрошеня до всїх чеських послів до державної ради, до послів чеського, моравського і шлеського сойму, також послів розвязаного чеського сойму, яких скликує на загальні збори до Праги, на день 6. сїчня. На тих зборах маєть cя порішити становище чеських послів супроти теперішних мирових переговорів.

»Дїло« 03.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Україна проти Петрограду.
ЛЬВІВ, 2 січня 1918. Нових і вартих довіря звісток про дальший хід конфлїкту між Київом і Петроградом в сїй хвилї, коли се пишемо ще не маємо. Маємо тільки імовірну, хоча й непровірену, звістку анґлїйського "Daily Теlegraph-у" про ворожі відносини між українськими і російськими делєґатами на мировій конференції в Берестю Литовськім. Кілька певних, та не найсвіжійших, вісток подаємо низше в дописи з над кордону. А поза сим можемо хиба занотувати великий зріст уваги до української справи, який виявляєть ся як у пресї антанту, так у пресї осередного союза і невтральній. З двох останнїх можемо нинї занотувати довші статї "Frankf. Ztg." і "Züricher Ztg.", котрі обі стверджують несподївану для них силу київського українського правительства. Передана нами низше вістка Havas-а про заяву ґен. Алексєєва про увагу Нїмцїв до України інтересна тільки як симптоматична, а не як фактична відомість.
Що до поданих нинї в львівській пресї вісток про "умови мира Української Републики" і що-до "відповіди осередних держав Українї" — то наші читачі безсумнївно завважать, що вістки сї забрані без поданя властивого жерела (як звичайно!) із старого, з перед 4 днїв, ориґінального донесеня "Дїла". Зазначуємо се ради береженя права власности нашого видавництва і як пригадку приличности в трактованю письменської власности, котрою приходить ся кому-небудь користуватись.
*
"Daily Telegraph" доносить з Петрограду: Представники України приїхали до Берестя Л.
Представники большевиків поспитали їх, чи хотять признати авторитет большевицьких народних комісарів, а коли Українцї відказали ся, большевики відвернули ся (!) від них. Натомість австроугорські делєґати приняли Українцїв дуже ввічливо.
*
НАД КОРДОНОМ, 28 грудня 1917. Висші воєнні українські власти установили для всїх укр. війск "тимчасову форму" у видї "української відзнаки". У кождого українського салдата має находити ся на шапцї під кокардкою українська лента.
Ґ. Секретаріят видав закон, який обмежує вїзд в Київ. Закон увійшов в силу від 23. грудня. Після закона право вїзду розрішаєть ся тільки тим особам, які мають лєґітимації, виставлені укр. властями. Видано подрібні правила, котрим особам можна виставляти отсї лєґітимації.
Гарматні боротьби в Італїї.
ВІДЕНЬ. (Ткб.) Урядово оголошують дня 1. сїчня 1918:
На виcокорівни Асіяґо і в области Монте Томба через цїлий день нагальна огнева дїяльність.
Війна на Заходї.
БЕРЛЇН (Вольф). Урядово оголошують дня 1. сїчня 1918:
Коло лїса Houhoulst і коло Paschеndаele підносив ся переходово огонь артилєрії. Сильний анґлїйський розвідний наступ на південний захід від Monchy розбив ся. На південь від Marcoing розширено в менших боях теренові здобутки з 30. грудня. Число полонених зросло о кілька офіцирів і 70 жовнїрів.
Перевіз американських війск до Европи.
АМСТЕРДАМ (Ткб). Дневники доносять, що до пepeвeдeня першого трансферу війск американських до Европи в силї околo 500.000 людий буде потрібних 40.000 ваґонів. Пять пристаний уладжено так, щоби в них можнa одночасно помістити 25 кораблїв. Для перевозу тих війск потрібно 250 кораблїв містоти 100 тисяч тон. Тисяч льокомотив, призначених в Aмерицї до перевозу війск, буде опісля віддано до розпорядимости Франції.
Морські комісії для перемиря.
ПЕТРОГРАД (ПА). Російське правительство виделєґовало дві морські комісії, одну для перемиря на Балтійськім, другу на Чорнім мори. Виделєґовано також нїмецьку комісію, яка прибула вже до Петрограду.
Означенє квоти.
ВІДЕНЬ (Ткб). "Wiener Zeitung" оголошує відручне письмо цїсаря до президента мінїстрів з постановою, що на покритє коштів спільних справ від 1. сїчня до 31. грудня 1918 Австрія має дати 63.6 проц., а Угорщина 36.4 проц.

»Дїло« 02.01.1918 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Петроград і Україна. Кличі з часів Руїни.
ЛЬВІВ, 1. сїчня 1917. Ще рік не минув, як українство в очах петроградського правительства було символом революції, — революції, очевидно, такої, як її відчувало, розуміло й оцїнювало царське правительство, отже революції, як чогось найзлочиннїшого. І в імя основ, на яких опирала ся "єдина, велика, неподїльна Росія", царське правительство оголосило смерть українству серед признаня і співдїяльности кругів російського громадянства.
Тепер Петроград іде знов походом на Україну — тільки при перемінї декорації. Тепер Петроград є "символом революції", а Українська Народна Република "символом реакції". І "революційний" Петроград хоче стерти з лиця землї "реакційну" Українську Центральну Раду і поставити на її місци "правдиво революційне", "правдиво народне" правительство.
А одначе — хоч ся декорація боротьби між Петроградом і Україною так відбиває від недавної минувшости, — зустрічаємо в нїй таку знакому, історичну ноту. Пригадайте часи Руїни. Коли гетьмани й козацтво піднимали прапор незалежности України від Петрограду, чим їх поборював Петроград? Пускав між нарід клич, що гетьмани й козацтво хотять запанувати над простим народом. Але за простим народом стоїть цар, і тому гетьмани й козацтво проти царя.
Неначе ожили ті часи хоч би в низше поданім привітї петроградського Совіта "дїйсно народному правительству України" і з усїх тих петроградських заявах, де говорить ся, що Українська Центральна Рада — "правительство буржуазії, інтелїґенції і богатих селян" — хоче поневолити бідних селян і робітників.
Антант готов заключити мир.
АМСТЕРДАМ (Ткб). Райтер доносить з Льондону: Льондонський кореспондент дневника "Manchester Guardian" довідуєть ся таке: Анґлїйське правительство вважає мирові умови, предложені Австро-Угорщиною і Нїмеччиною через Росію, важним кроком зі сторони осередних держав і має твердий намір дати поважну, добре розвожену відповідь, коли тільки умови будуть офіціяльно доручені. Мінїстер премєр Лойд-Джордж усталив вже нинї свою подорож до Франції, щоби переговорювати в тій справі з француським президентом мінїстрів Клємансо.
Француські наступи в Італїї.
ВІДЕНЬ (Ткб). Урядово оголошують дня 31. грудня 1917: По нагальнім артилєрійськім і міновім приготованю вирушила вчера пополудни француська піхота проти наших становищ на Монте Томби. По тяжкій боротьбі удало ся ворогови вдерти ся в кількох місцях до наших ровів. Протидїланє ведеть ся. На прочих відтинках фронту гарматна дїяльність.
Анґлїйська офензива в Фляндрії.
БЕРЛЇН (Вольф). Урядово оголошують дня 31. ґрудня 1917:
Під сильною охороною огня наступали анґлїйські віддїли на північ від зелїзницї Boesinghe—Staaden. Наша залога відкинула їх назад і кількох полонила. Коло Весеlаеrе скріпив ворог за дня свій артилєрійний огонь. — Завзяті боротьби коло Hurluch і Lens. — На південь від Gralncourt відкинув ворожий наступ в рукопашній боротьбі. — Старанно приготованим наступом заволодїли пробоєві віддїли на південь від Маrсоing передними анґлїйськими окопами. Ренські баталїони здобули на північ від La Vacquerie части анґлїйських становищ. В кількох повних втрат протинаступах здужав ворог втрачену область по части знов відзискати. Полонено 10 офіцирів і 365 жовнїрів.
Реальні сили Української Републики.
НАД КОРДОНОМ 26. грудня. Замислам большевицького революційного комітету "юго-западного фронту" захопити власть на фронтї у свої руки положила конець українська фронтова рада. Большевицький комітет обявив тимчасово комісаря Українцїв на південно-західнім фронтї. Певного "самозванцем" і заказав виповнювати його розпорядженя.
Для піддержаня свойого авторітету виправили большевики другий гренадирський корпус у Київ. До Бердичева, де відбував ся український війсковий з'їзд післано 6 полків і 12 батерій, Криленко в своїй телєґрамі до рев. комітету і до большевицького комісаря Чудновського назвав У. Ц. Раду "контр революційною", яку мусить ся конче розігнати. Він радить поступати рішучо: "забрати війска з фронту, захопити зелїзнодорожні стацїї і розгромити контр-революційне гнїздо.
Українська фронтова рада разом з комісарем Певним предприняла рішучі протиміри. Перші віддїли 2-го ґренадирського корпусу задержано в дорозї і обезоружено. Окрім того назначено всюди українських комісарів, які мають контролювати телєґраф, зелїзнодорожний комітет відказав ся перевозити якінебудь части війск без санкції Певного. Окрім того укр. фронтова рада змобілїзувала всї сили укр. частий. В Бердичеві на сторону Укр. Ради перейшли всї панцирні автомобілї і городський ґарнїзон.
Другий український війсковий з'їзд в Бердичеві висказав ся проти зриваня еполєтів офіцирам. Так само не признав він большевицьких приказів що до реорґанїзації армії, о скільки вони не мають санкції Укр. Секретаріяту.
З огляду на повідомленє Ґен. Секретаріяту о зєдиненє румунського і південно-західного фронту в один "український фронт" вислав тимчасовий головнокомандуючий південно-західного фронту ґенерал Стогов всїм командам армій, армейським і корпусним комітетам ось таку телєґраму:
"Стоячи на принципі не вмішувати ся в полїтичну боротьбу і ставляючи собі, як і всїм командантам за задачу охорону технїчного апарату, яким являєть ся командованє і удержанє війска на фронтї, я як головнокомандуючий арміями півд.-західн. фронту приневолений числитись із отсими фактами:
1) Війска півд. захід. фронту находять ся на території Української Републики.
2) Заосмотренє війск всїм потрібним, в тім числї і прокормленє його залежить від правительства України.
3) Залїзницї на фронтї находять ся в руках українських комітетів.
4) Сегодня телєґраф штабу фронту захоплений Українцями, які перервали звязь фронту із ставкою.
5) Всякі перевози через українську територію без дозволу українськ. правительства задержують ся українським зелїзн. комітетом, а віддїли ворожо настроєні до України розоружують ся укр. війсками, які позанимали всї узлові стації.
6) Укр. правительство взяло в свої руки дїло мира на румунськім і південно-західнім фронтї.
7) Укр. правительство розоружило деякі неукраїн. части, а салдатів післано у Росію.
8) Штаб фронту, не вмішуючись в полїтику, лише стараючись працювати в контактї із револ. комітетом і фронтовою радою, є приневолений числити ся із всїми тими розпорядженями, як з фактами, за якими стоїть реальна сила Україньської Народн. Републики. Прошу отже в надзвичайних засїданях обсудити сe питанє, виходячи із сеї точки, що ми находимо ся на укр. території, ми залежимо від її законного правительства, як що до заосмотреня всїм потрібним, так і що до виживленя, зелїзниць як і оконечного заключеня мира і демобілїзації.
Тимчасовий головнокомандуючий півд. зах. фронту ґенерал Стогов.

»Дїло« 30.12.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Війна з Італїєю.
ВІДЕНЬ (Ткб). Урядово оголошують дня 28. грудня: На захід від Монте Кольоне і на схід від Монте Солярольо відперто ворожі наступи.
Війна на Заходї.
БЕРЛЇН (Вольф). На поодиноких місцях фронту боєва дїяльність протягом дня оживила ся. На східнім березї Мози була вона і в ночи жива. На схід від Лїнвіль привели розвідні віддїли полонених із француських ровів.
Македонський фронт.
Між Охридою і озером Преспа в луцї Черни та на східнім березї Вардару хвилями живійша артилєрійна дїяльність.

»Дїло« 29.12.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Участь України в мирових переговорах.
НАД КОРДОНОМ, 27. грудня. Ґенеральний Секретаріят України вислав під датою 25. н. ст. грудня до всїх воюючих і невтральних держав ноту, в якій зголошує право Української Народньої Peпублики, як суверенної держави, до участи в мирових переговорах в Берести Литовськім і заявляє, що мир, заключений без участи Української Народньої Републики, не був би для неї обовязуючий. Далї нота вичисляє основи мира. Нота підписана президентом Ґенерального Секретаріяту Винниченком і Ґенеральним Секретарем для інтернаціональних справ Шульгином.
З окрема вислана ся нота представникови Ґенерального Секретаріяту в Берестю Литовськім Любінському.
На свою ноту українське правительство одержало від представників осередних держав відповідь, в котрій сказано, що осередні держави заявляють готовість привитати уповновласнених представників Української Републики при участи в мирових переговорах, — що висловлюють жаль, що українських представників не було при переговорах про перемирє, та зазначують, що сю свою ноту тому пересилають безпосередно до Ґенерального Секретаріяту, бо член Української Центральної Ради Любінський виїхав з Брестя лит. до Київа.
Гроші Української Народньої Републики.
НАД КОРДОНОМ, 26. грудня 1917. Вже появили ся гроші Української Народньої Републики в формі кредитових білєтїв на 3, 10, 100, 500 і 1000 карбованців.
Лицева сторона білєта має такий текст:
"Серія №... Українська Hародня Республика. Державний Кредитовий білєт." ...каpбoванцї piвняють ся ...російським рублям. (1 карбованець — 1/15 золотої пятнацятирублевої монети. І містить 17.424 долї золота). Директор державного банку Української Народньої Републики (підпис). Скарбничий (підпис). 1917 року. Серія №0..."
На другій сторонї на горі по російськи й по польськи, а в низу по жидівськи означена ваpтість білєта.
Середина другої сторони заповнена отсим текстом:
"Державні кредитові білєти Української Народної Републики забезпечуються всїм державним майном Української Народньої Републики, як то: землями, лїсами, державними доходами, монополією цукру і иншими монополями і всїм иншим майном Републики.
Загальна мобілїзація Греції.
ЛЮҐАНО. (Ткб.) Після донесеня Аґенції Стефанїя з Атен заявив грецький мінїстер війни Міхельокопульос в розмові з редактором дневника "Атінаі", що буде рішена загальна мобілїзація. Грецькі горожани здатні до війскової служби, утїкачі, що перебувають у Франції, Італїї і Єгиптї, будуть візвані до зголошеня в часї до 23. сїчня 1918.
Петроградська товпа грабить.
ПЕТРОГРАД (ПАТ). В часї грабленя маґазинів з вином убито послїдної ночи 20 осіб. Червона ґвардія увязнила 1200 учасників грабежий.

»Дїло« 28.12.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Комісар Української Републики для Холмщини.
"Кіевская Мисль" повідомляє: Ґенеральний Секретаріят внутрішних справ в порозуміню з Холмським Виконуючим Комітетом іменував на уряд комісаря Холмщини директора віддїлу втїкачів К. Лоського.
Ультимат Української Центральної Ради до Петрограду із загрозою воєнних кроків.
АМСТЕРДАМ, 26. грудня. Райтер доносить з Петрограду: Українська Центральна Рада вислала до російських народних комісарів ультимат, в якім домагаєть ся безпроволочного увільненя членів петроградського українського революційного штабу. В разї несповненя домаганя наступить формальне розпочатє ворожих кроків.
ЛЬВІВ, 27. грудня 1917. Конфлїкт між українським правительством і большевицьким правительством нетільки не уладнюєть ся, як доносили ріжні вістки аВстрійських і нїмецьких ґазет, а навпаки — він що раз більше заострюєть ся. Ще не вирівнали ся спірні точки большевицького ультимату до України з перед тижня, а вже появив ся новий і острий ультимат від українського правительства до теперішних петроградських володарів. Привід до сього кроку українського правительства, від якого може датувати ся нова епоха в історії України і сумежних областий, дав безправний акт насильства большевицької червоної ґвардії над петроградським українським революційним штабом. Штаб сей мав у Петроградї подвійну задачу: він сповняв функції війскового штабу тих українських війскових частий, які стояли в Петроградї, і він був рівночасно представництвом київської начальної управи української армії при революційнім правительстві в Петроградї. Виконуючи сю свою другу задачу, стояв петроградський укр. рев. штат під охороною міжнародної ненарушимости чужосторонних представників; у сїй своїй ролї начальник його д-р Майстренко із своїм адютантом приняв був від большевицького правительства відомий ультимат до українського правительства, а потім іменем українського правительства передав большевицькому правительству відповідь на ультимат. Знов же в своїй війсково-орґанїзаційній ролї петроградський укр. рев. штаб займав ся від довшого часу орґанїзованєм пересилки українських війск петроградського ґарнїзону на Україну — відповідно до розпорядку ґен. секретаря Петлюри.
Большевицькі провідники косим оком глядїли вже від довшого часу на дїяльність українського війскового представництва в Петроградї. Коли-ж дійшло до конфлїкту, і коли до того велика більшість українських війск, на яких опирає ся петроградський український штаб, уже відійшла з Петрограду — большевицькі ватажки рішили ся по свойому зробити конець урядованю немилої української делєґації: в пятницю о 3. год. над раном (зовсїм як за царських часів!) напали "червоні ґардисти", котрі сповняють при правительстві большевиків ролю гірських опричників, на льокаль українського штабу, перетрясли помешканє і присутних членів штабу увязнити. Зовсїм, як зa старих недавних, добрих часів!
Відповідю на сей акт безправства є поданий висше ультимат українського правительства.
Мобілїзацію всїх своїх війскових сил українське правительство, як доносить "Times", уже зарядило. Мобілїзацїєю обняті також козацькі війска. Начальним вождом має бути, коли вірити "Times-ови", комендант "українського фронту" (західного і румунського) ґенерал Щербачев.
АМСТЕРДАМ (Ткб). "Timеs" доносить з Петрограду, що правительство большевиків змінило полїтику й вислало до Київа ґен. Антонова для переговорів з Радою в справі полагодженя конфлїкту. Антонов має звернути увагу Ради на небезпеку передчасного відкликаня українських війск з фронтів північного й західного.
"Се буде мир... тільки з Великоросією!"
Голос орґану В. Винниченка про мирові переговори.
ВІДЕНЬ, 25. грудня 1917. З нагоди змагань большевиків до заключеня мира за всяку цїну орґан В. Винниченка київська "Робітнича Ґазета" пише у передовицї:
"Се буде мир тільки з Росією, вірнїйше — тільки з Великоросїєю. Бо заключати мир без участи українського народу, як се робить большевицьке правительство Великоросії, подаючи се зa мир всеї Російської Републики, ми допустити не можемо. Очевидно, тодї Україна в справі мира могла би шукати свойого способу заключити сей мир..."
А дальше:
"Треба поспішити нам помішати шкідливим сторонам перемиря большевиків, взявши справу перемиря, хочби що-до України, в свої руки".
Донські козаки і Україна.
ВІДЕНЬ, 25 грудня 1917. На засїданє Укр. Ц. Ради 24. мин. м. прибула делєґація від донських козаків, якi часово були у Київі.
В імени сього віддїлу командант 12-ої донської сотнї, депутат Великого війскового округа підесаул В.В. Пузанов, гoрячо витає Раду з нагоди проголошеня Української Народної Рeпyблики. Представники козаків були присутні при оголошеню унїверсалу на Софійській площі й обстоюють ті принципи, які були виложені в Унїверсалї.
— Як сусїди, якi живуть поруч себе, — сказав між ин. Пузанов, — ми подаємо руку Федеративній Українській Републицї. Ми зорґанїзували Південно Східний Союз, який змагає до тих самих цїлий, що й ви. Централїзм доказав свою невідповідність. Настала пора, коли вільні народи повинні самі управлати собою. Хай живе Україна на віки вічні на свобідних федеративних основах!... Слава Українї й її провідникам!.. (Шумні оплели).
Оклики: Слава Донцям!...
М. Грушевський дякує делєґації за солїдарність з основами Унїверсалу.
Відтак зложили Радї привіт члени першого ешельону чорноморського морського куріня ім. гетьмана Петра Сагайдачного.
— Курінь, — заявив представник делєґації Христич, — віддав себе до розпорядимости Ради й буде її боронити всїми способами...

»Дїло« 27.12.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Посол Українcької Републики в Парижи.
ЛЬВІВ, 26. грудня 1917. В депеші із Стокгольму з дати 22. с. м. доносить "N. Fr. Presse":
Француське правительство іменувало полковника Демі (Demis) своїм послом на Українї з осїдком у Київі. Українське правительство вислало свойого дипльоматичного заступника до Парижа.
Брак відомостий про українсько-великоруський конфлїкт.
ЛЬВІВ, 26 грудня 1917. Про дальший розвиток подїй в области конфлїкту між українським і петроградським правительством до сеї хвилї, коли се віддаємо до друку, не маємо нїяких певних відомостий — нї з петроградської большевицької аґенції, нї від наших кореспондентів з над кордону. З огляду на те тільки з найбільшою резервою нотуємо тут донесенє стокгольмского кореспондента "Lokalanzeiger-а" про те, то треба надїятись мирної полагоди спору на тій основі, що У. Ц. Р. — мовляв — відступить від свойого сервісного "визову" (sic!), що большевики ще раз "потвердять" (!) українські права до самостійности, тай що Рада "оконечно зречеть ся свойого первісного наміру грати провідну ролю в Росії..."
З Ґенерального Секретаріяту України.
ВІДЕНЬ 22. грудня 1917. Ґенеральний Секретаріят Справедливости виробив з кінцем мин. м. отсї законопроєкти:
Українська Народня Република лишає аж до переміни всї правительственні інституції, які находили ся на її території до 20 н. ст. падолиста 1917 р. з захованєм їх попередньої дїяльности.
Всї особи, які були на державній службі й були іменовані Тимчасовим Правительством або вибрані місцевими орґанами самоуправи, лишають ся на своїх становищах, без робленя у сїй справі окремих заходів.
Українська Народня Република признає правосильними й обовязуючими закони, постанови й розпорядки, які були видані російськими законодатними орґанами і правительством до 9. н. ст. падолиста й мали тодї законну силу.
Виключене неограничене право проголошувати закони до формованя орґану власти російської федерації і право касувати закони Тимчасового Правительства належить до Української Центральної Ради.
Ґенеральний Секретаріят чи поодинокі секретарства можуть касувати розпорядки в границях свойого уряду.
Україна і церква.
ВІДЕНЬ, 23 грудня 1917. "Утро Россіи" з дня 1. н. ст. грудня у телєґрамі з Київа повідомляє:
В Ґенеральнім Секретаріятї не буде окремого секретаріяту віроісповідань, а буде отворений тільки віддїл.
Справу віддїленя церкви від держави порішать Установчі Збори.
Українське війско.
ВІДЕНЬ, 23. грудня 1917. На представлені ґенерального секретаря для війскових справ С. Петлюри Ґенеральний Секретар затвердив на уряд заступника Ґен. секретаря для війскових справ підп. А. Жуковського, б. представника Ґенерального Війскового Комітету при Головкій Управі ґенерального штабу у Петроградї.
Українїзація війск.
Петлюра видав приказ командантам київського й одеського округів поробити всї кроки до негайної українїзації війскових частий призначених для сьoгo; щоби уникнути непорозумінь російських жовнїрів poдoм не з України, постепенно пepeвoдити в евіденцію відповідних війскових начальників.
Мирові переговори.
ВІДЕНЬ (ТКБ.) Кореспонденційне Бюро доносить з Берестя литовського під д. 24 гpудня таке: В протягу засїдань відбутих нинї між делєґатами союзників, вже майже покінчено сформулованє відповіди на предложеня російської делєґації. Завтра відбудеть ся імовірно друге повне засїданє.
Мирові переговори.
ВІДЕНЬ (ТКБ.) Кореспонденційне Бюро доносить з Берестя литовського під д. 24 гpудня таке: В протягу засїдань відбутих нинї між делєґатами союзників, вже майже покінчено сформулованє відповіди на предложеня російської делєґації. Завтра відбудеть ся імовірно друге повне засїданє.
Успіх большевиків.
ПЕТРОГРАД (ПА) Віддїл Корнїлова в силї 6000 дюдий з 200 кулеметами розбито зовсїм. Моряки Балтійської і Чорноморської фльоти також польський лєґіон гонили за ним 100 верст до харківської ґубернії. Наші втрати виносять 19 погибших, 92 ранених.
ПЕТРОГРАД (ТКБ.) Большевики опанували в Харкові дирекцію південної зелїзницї, почту і телєфон до Москви. Очікують приходу большевицьких полків.

»Дїло« 26.12.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Українські зелїзницї.
ВІДЕНЬ, 22 грудня 1917. Ґенеральний Секретар зелїзниць України Ещенко з кінцем мин. м. розіслав до зелїзниць отсю телєґраму:
"З причини подїй, які мають місце, у найблизший час не можна числити на одержанє від центрального правительства гроший, необхідних для веденя господарства зелїзниць України. Таке положенє загрожує нашим зелїзницям повним фінансовим крахом.
Наслїдком сього прошу негайно зарядити, щоби всї вплати, які приходять, вплачували ся виключно до скарбу українських ґубернїй, які вичислені в третім Унїверсалї Української Центральної Ради, не допускаючи нїяким чином доконувати згаданих вплат до скарбу неукраїнських частий републики, а також перенесеня сих вплат до скарбу поза границї території України".
Війскові відзначеня з нагоди проголошеня Української Републики.
ВІДЕНЬ, 22. грудня 1917. Ґенеральний війсковий секретар Петлюра видав отсей приказ у звязку з проголошенєм Української Републики:
"Командантам київського, одеського й південної части московських округів поручаю негайно предложити менї до нагороди особи, які щирою й невтомною працею помогли вернути нашій Вітчинї права й вольности й співдїлали при введеню в житє Української Републики".
Українські гроші.
ВІДЕНЬ, 23. грудня 1917. "Утро Россіи" у телєґрамі з Київа повідомляє: Секретаріят фінансів підняв питанє про випуск українських гроший.
Росія і мир.
НАД КОРДОНОМ, 23. грудня. Подаю вам ряд віломостий, які характеризують настрої в Росії в звязку з справою мира.
Соціялїсти-революціонери, з’єдинені соціяльні демократи, народні соціялїсти, виконуючий комітет ради робітничих депутатів першого вибору і виконуючий комітет ради селянських депутатів видали спільну відозву проти мирової акції большевиків, заявляючи, що справу мира мають право рішати тільки Установчі Збори. Відозва закидає большевикам, що вони ведуть мирові переговори тайно і не повідомляють про їх суспільність, що їх обіцянки, нїби то їх правительство не буде мати нїяких тайн перед народом, се тільки пусті слова.
Російські ґазети подають таку розмову дижурного офіцира і начальним вождом Криленком: Офіцир запитав Криленка що буде, коли б осередні держави поставили неможливі умови мирв. Криленко відповів, що тодї Росія буде далї вести війну. Офіцир: "Мирові переговори до краю ослабили російську армію. Що ж буде тепер, на випадок війни й нападу Нїмцїв на фронт, особливо північний, який тепер відкритий?" Крилeнкo на се мовчав.
В російській пресї знаходять ся отсї поголоски про основи мира: Росія протягом 15 лїт мала би доставляти для Нїмеччини всї потрібні сирівцї і для нагляду над сим були б установлені в Млаві і в російських державних інституціях нїмецькі комісарі. Польське питанє має бути рішене в дусї австрійсько-польської програми. Прибалтійське побереже з Риґою має остати при Нїмеччинї. Самоозначувати ся Росія може, як сама захоче.
Війна з Італїєю.
ВІДЕНЬ (Ткб.) Урядово доносять 24 грудня: На захід від Бренти війска ґрупи маршалка бар. Конрада мимо найзавзятійшого ворожого oпopу здобули Коль де Россе і Монте ді Валь Белля. Доси піймано над 6.000 бранцїв, в тім полковника і кількох штабних офіцирів.
БЕРЛЇН (Вольф). Між Асіяґо і Брентою війска маршалка Конрада здобули наступом Коль де Россо і сусїдні гори на заходї і сходї. Доси піймано над 6.000 бранцїв.
На Заходї.
БЕРЛЇН (Вольф). Урядово доносять 24. грудня: В звязи зі стрічами стежних відділів віджила в деяких відтинках гарматня дїяльність. Скріплений огонь на східнім березї Мози тривав через цїлий день.
З македонського фронту:
БЕРЛЇН (Вольф). Наступ неприятелїв на болгарські становища на північ від озера Дойран не повів ся.
В долинї Струми значна дїяльність на передполях.

»Дїло« 25.12.1917 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Мирові переговори.
БЕРЕСТЄ ЛИТОВСЬКЕ 23. грудня (ТКБ.) Державний секретар д-р Кільман прибув вчора сюди. Рівночасно прибула й болгарська делєґація. Д-р Кільман мав нагоду ще вечером стрінути ся з заступниками союзників і російськими делєґатами.
Нинї о 4. годинї по полудни отворено в Берестю Литовським на святочнім засїданю мирові переговори. Князь Лєопольд Баварський привитав як начальний вожд Сходу прибувших до його головної кватири заступників союзних держав і Росії. В своїй промові вказав на успішні переговори що до завішеня оружя та висказав повну надїю, що також теперішні переговори доведуть до мира, який принесе щастє народам. Відтак попросив князь першого турецького заступника Ібрагама Гаккі Пашу обняти провід як президент по старшинї. Занявши президіяльне місце, подякував Гаккі Паша за честь, привитав делєґатів, отворив переговори з бажанєм щасливого перебігу і запропонував, щоби перший державний секретар Кільман обняв провід в переговорах. На те внесенє всї згодили ся.
Кільман обняв провід і виголосив промову, в якій передовсїм подякував за честь, що може вести провід на нинїшних перших нарадах, в яких представники союзних держав зійшли ся з делєґатами Росії, щоби зробити конець війнї і привернути мир і приязнь між Росією і репрезентованими тут державами. Відтак сказав: Серед теперішних обставин не може бути мови про опрацьованє в нарадах, які саме розпочали ся, знаряду мира викінченого до найдрібнїйших подробиць. Передовсїм розходить ся менї о устійненє найважнїйших засад і умов, серед яких мирні і приязно-сусїдські відносини, головно також на культурнім і господарськім поли могли би бути як найскорше пущені в рух. Треба також застановити ся над найлїпшими середниками, якими ножна би загоїти рани, спричинені війною.
Наші наради будуть навіяні духом єднаючої філянтропії і взаїмною пошаною. Вони мусять числити ся з одного боку також з тим, що дала і витворила історія, щоби не тратити з-під ніг постійного ґрунту фактів, а з другого боку з тими головними думками, на основі яких тут зібрані разом стрінули ся. Я уважаю щасливою обставиною, що наші вступні переговори зачинають ся під знаком свята "мира на землї" і я можу приступити до переговорів з бажанєм, щоби наші працї були скоро і щасливо доведені до кінця. По думцї президента рішено ось що: Справи ранґи будуть розвязані після поазбучної листи заступлених держав. В президії повних засїдань чергують ся перші заступники пяти держав. Як мови переговорів допускають ся мови: нїмецьку, болгарську, російську, турецьку і француську. Питаня, які обходять тільки поодинокі держави, які беруть участь, можуть бути окремо обговорювані. Офіціяльні звідомленя про засїданє будуть спільно устійнювані.
На запрошенє президента розвинув відтак перший російський заступник в довшій промові головні основи російської мирової проґрами, які в своїй основі покривають ся із звісними рішенями Ради робітників і жовнїрів та всеросійських зїздїв селян. Заступники чотирох союзних держав заявили свою готовість розглянути російські виводи. Вислїди будуть предметом переговорів найблизших засїдань.
ВІДЕНЬ, 24 грудня. ТКБ. доносить з Берестя Литовського 23. с. м.: Нинїшний день призначили делєґації на наради над відповідю, яку маєть ся дати на російські пропозиції. Притім устійнено нариси відповіди. Сформованє відповіди наступить завтра перед полуднем.
Остемпльованє банкнотів в Росії.
БЕРН (Ткб.) До "Daily Mail" доносять з Петрограду про нове податкове жерело правительства Лєнїна. Всї банкноти до якогось часу правительственний стемпель народних комісарів, инакше будуть уневажнені. За остемпльованє платить ся належитість 15—40 процент вартости банкнотів на підставі проґресивної тарифи. Вістка про те близьке зарядженє викликала вже тепер ажіо малих банкнотів. Належитість за виміну виносить за 100 рублїв 10 рублїв. Змінити 1000 рублевий банкнот неможливо.
Проти прилученя до Польщі. Протест Київа.
НАД КОРДОНОМ, 20 грудня 1917. Нинї зачали ся в Київі два конґреси: селянський і червертий загально-війсковий, скликані Укр. Центр. Радою, які потревають з 12 днїв. На війсковий конґрес виїхали і депутати з фронту.
В Бердичеві відбув ся нинї (і далї ще триває) фронтовий війсковий з'їзд, який висказав ся за Центр. Радою.
Заходи Центр. Ради, щоби не допустити до братнього кровопролиття між большевиками і калєдинцями — найшли симпатію на фронтї.
Зачувати, що Укр. Центр. Рада ще раз рішучо запротестує проти прилученя яких небудь частин українських земель до Польщі.
Сподївають ся в тій справі революцій і від конґресів селян та жовнїрів у Київа.
Шеф штабу української републики.
НАД КОРДОНОМ, 15. грудня 1917. Ґенеральний Секретаріят покликав до житя ґенеральний війсковий штаб української републики. На чолї штабу стане ґенерал Бoбровський, дотеперішний голова української громади у Вітебску.
Відповідь Совіта народних комісарів на ноту Української Центральної Ради.
ПЕТРОГРАД, 21. грудня (ПА.) Текст ноти Совіта народних комісарів до революційного штабу України і української окружної війскової Ради в Петроградї звучить:
"Відповідаючи на зроблене вами з уповажненя правительства Української Центральної Ради предложенє приятельського полагодженя конфлїкту між Українською Центральною Радою й Совітом народних комісарів, Совіт заявляє, що вважає ширшу акцію для усуненя спору безаперечно бажаною. Совітське правительство зробило все, щоби дїйти до мирного полагодженя справи.
Що-до предложених Українською Центральною Радою умов, які мають принципіяльний характер, як право свобідного розвитку народів, то вони нїколи не були предметом переговорів або спору, бо Совіт народних комісарів признає повне здійсненє тих принципів.
В предложених умовах Українська Центральна Рада поминає мовчанкою дійсний предмет спору, який полягає в тім, що Рада підпирає протиреволюцію буржуазії, кадетів і Калєдіна, звернену проти власти Совітів, заступників селян, робітників і жовнїрів. Порозумінє з Радою можливе тільки під умовою, що Рада виразно відмовить ся підпирати як революцію Калєдіна, так і протиреволюційний заговір буржуазії і кадетів. — Совіт народних комісарів: Кopбунов".
Арештованє членів українського революційного штабу в Петроградї.
ЛЬОНДОН (ТКБ). Райтер доносить з Петрограду 21. с. м.: В год. 9. рано червона ґвардія вдерла ся до льокалю українського революційного штабу й арештувала 4 членів, яких там застала. Заряджено пошукуваня зa иншими членами штабу, який є єдиним офіціяльним представництвом Української Центральної Ради в Петроградї.
Уступленє Калєдіна в користь Української Републики?
АМСТЕРДАМ (ТКБ). "Times" доносить з Петрограду: Калєдін заявив, що уступає з приводу непопулярности серед війска, яке відмовляє послуху.
По иншим відомостям Калєдін і війскове правительство козаків уступили, щоб уможливити утворенє сильного українського народного правительства.