дописи

»Народна Часопись« 15.04.1893 Про огневу поліцію для сїл

Одно з найважнїйших предложень, яке краєвий Видїл приготовив на теперішну соймову сесію, єсть проєкт закона о огневій поліції для сїльских громадъ і двірских обшарів. Тим питанєм займав ся галицкій Сойм від давних лїт тому, що нї въ однім краю не чинять огнї таких спустошень, як в Галичинї. А сума дотичних шкод збільшає ся з кождим роком. Досыть сказати, що коли в 1870 р. починені огнями шкоди виносили 1,746.644 зр., то в 1880 р. сума та пінесла ся до 3 міліонів, а в 1888 р. навіть до 5,900.000 зр. З тої суми до 70% припадає пересїчно на шкоди незворотні, бо знищені огнем будинки не були обезпечені.
В 1890 р. поручив Сойм краєвому Видїлови виготовити проєкт закона о oгневій поліції для сїльских громад і взяти під розгляд питанє заснованя посади краєвого инспектора огневих сторожей. Виповняючи порученє, краєвий Видїл предложить на днях Соймови уже на першім засїданю проєкт кращого закона о огневій поліції спеціяльно для сїльских громад.
В проєктї закона принято прінціп установленя загальних огневих округів для сїльских громад разом з двірскими обшарами. Право догляду над тими обшарами прислугує видїлам повітовим. Посередником між двором а громадою, а також між ними обома і видїлом повітовим буде місцева огнева комісія, котра складає ся з делєґата видїлу повітового, з наставників обшарів двірских і з начальників громад, входячих в склад огневого округа. Задачею тої комісії єсть: установити огневий реґулямін в своїм районї, оглянути бодай раз в рік всї будинки в тім районї, оцїнити в приближеню вартість всїх тих будинків, о скілько то незвістно з асекураційных поліс, означити в своїм районї місце відповідне на огневу стацію, означити для тої стації, для властителїв домів, для двірских обшарів, для надходячих ся в окрузї фабрик і прч. потрібні огневі приряди, означити число кирниць і резервоарів води, пoтрібних в кождім місци округа і т. п.
До місцевої огневої сторожі належати будуть всї ті особи, котрі добровільно зголосять ся, а в недостатку таких добровольцїв має огнева комісія право з мешканцїв огневого округа назначити потрібне число осіб до служби в огневій сторожи. В першім проєктї Видїл краєвий поставив прінціп, що до огневої сторожі мусять обовязково належати всї в окрузї живучі мужчини від 18 до 42 лїт віку; однак постанова та була змінена, коли правительство заявило, що закон з таким примусовим ладом огневої сторожі не може числити на одержанє цїсарскої санкції.
На случай огня повинен кождий, хотяй і не належачій до сторожі огневої мешканець округа на зазив місцевої власти нести поміч при гашеню огня, бо инакше підпаде карі. Властителї кирниць, сажавок, станів, плинів і инших резервоарів води, не могуть зборонити черпати воду з тих резервоарів в часї огня. Кождий властитель коней обовязаний, на приказ місцевої власти або руководячої гашенєм огня особи, доставити конї з упряжію за надгородою означеною в огневім реґулямінї. До гашеня огня могуть також бути ужиті замісцеві конї, находячі ся случайно на місци огня. Громади і двірскі обшари того самого округа, обовязані разом зі своїми сторожами без нагороди і без зазиву спішити в случаю огня з помочію, о скілько котрій з них не грозить також небезпечність. Також сусїдні огневі округи, коли помітять огонь у сусїда, повинні спішити на поміч, єсли они у себе самих не загрожені. Обовязком кождої громади і кождого двірского обшару єсть: старатись перше всего о то, щобы завсїгди мали достаточний запас воды для гашеня огня. Там, де не можна устроїти кирниць, треба уладжувати цистерни або сажавки, котрі мають бути чищені що найменше раз на рік. Розходи закупна огневих прирядів і реквізитів для огневої стації і другі розходи на ті цїли, поносять громади і двірскі обшари, відповідно до вартости их будинків. Кождий властитель дому має крім того заосмотритись на свій рахунок в необходимі реквізити.
Послїдні параґрафи проєкту закона містять постанови о поведеню в часї огня і по огню, именно хто має руководити ратунковою aкцiєю, в котрих случаях можна нарушити приватну власністъ на цїли гашеня огня, як треба доходити причин огня і т. п. Нарушенє закона о огневій поліції, о скілько не підлягає карному або будівничому законови, будуть карані грошевою карою від 50 кр. до 25 зр., або арештом від 12 годин до 5 днїв. Одержані таким способом грошеві кари будуть впливати до фонду удержованя огневих реквізитів в данім огневім окрузї.
Се головні постанови проєкту закона о огневій поліції для сїльских громад, котрий впрочім в подробицях може ще змінитись чи в комісії, чи в повній палатї Сойму.

»Народна Часопись« 14.04.1893 З Микулинець.

Дня 4 с. м. відбуло ся зібранє членів сполученого гал. Товариства для огородництва і пчільництва, належачих до струсівско-микулинецкого віддїлу в будинку шкільнім в Струсові.
Предсїдатель п. А. Рибачек відкривши засїданє, здавав справу з чинностей і зі стану каси. Зібрані приняли се до відомости, а разом і протокол з попередного засїданя. Дальше слїдували відчиты:
1. "Головна ревізія виставлених пнїв на веснї і дальша чинність около пчіл аж до рійки" — що реферовав п. А. Рибачек. 2. "О чинности в садї около дерев на веснї" — реферат п. О. Солтиca. Підчас обговорюваня pеферату п. Рибачека, дали ся почути жалї нa лихій стан пасїк в сторонах Микулинець і Струсова в сїм роцї, чому винен мід, котрого пчоли в осени не засклепили.
По відобраню перечитаних книжок, взятих з бібліотеки віддїлу, і по зібраню вкладок від членів (3 зр.), обговорювано справу выстави віддїлу в сїм роцї в Микулинцях, і краєвої у Львові в роцї 1894. Узнано потребу урядженя вистави так званої прібної в сїм роцї, а позаяк члени Заряду віддїлу переважно мешкають в Микулинцях, длятого і виставу належить там урядити. По скінченю засїданя роздїлив предсїдатель межи зібраних щепи дерев, деревця каштанів і сливок уторских, насїня ростин медодайних і пашних; притім насїнє "Кроснес япаньскій", а наконець і книжки.

»Народна Часопись« 13.04.1893 Голос из провінції.

Доля народного учителя у нас певно незавидна а задача єго велика і красна, вимогаюча великого самопожертвованя, скоро він хоче єї совістно сповнити, а однакож — з жалем приходить ся нам то сказати — бувають люде, котрі не то, що не стараються тим просвітителям народу улекшувати их задачу та хоч дрібку осолоджувати им их незавидну долю, але ще й кидають им колоди під ноги а часто навіть трактують их противно заповіди Божій, котра наказує любити ближнього як себе самого. Але нема вже нїчого гіршого як то, коли хтось дає другому почувати ріжницю стану і степеня в науках, котра наказує любити ближнього як себе самого. Але нема вже нїчого гіршого як то, коли хтось дає другому почувати ріжницю стану і степеня в науках, котра прецї єсть природним випливом нашого устрою суспільного, і нїхто длятого не має права величати ся тим, що ось то він придбав собі або більше знаня або більше маєтку. Таке поступованє витворює як раз незгоду і роздори в суспільности, котрих наслїдки можуть в наших часах стати ся небчислимі. На жаль вже кілька разів доходили нас голоси о такім поступованю деяких людей і ось свіжо одержали ми голос з провінції, в котрім з кругів народних учителїв підносять ся такі самі жалї. Длятого то не можемо здержати ся від того, щоби голосу сего не помістити в нашій часописи; нехай він буде пересторогою і опамятає тих, до котрих відносить ся, та наведе их на иншу дорогу в их поступованю супротив тих, котрі нераз в тяжкій недоли мусять сїяти здорове зерно віри і науки в нашім народї. Нам пишуть:
Коли наш нарід почує своє достоїньство людске і стане жити иншим житєм? Треба ще богато просвіти і науки, церков і школа мусять що богато, богато спільно натрудити ся, щоби наш нарід поставити на тім степени моральности і благородности чувств, на котрім міг би бути можливий дальшій єго поступ і розвій". — Таке помежи иншим голосить "Народна часопись" в числї 43 з дня 8 марта с. р.
Коли все тоє стане ся? Тогди, коли церков і школа сповнять свою задачу. Але до сповненя всякого дїла потреба завсїгди згоди чинників — а якоюж гармонійною повинна бути тая згода там, де розходить ся о так високу і прекрасну цїль, якою єсть просвіта народа, єго ублагородненє і матеріяльне піднесенє! — В тім напрямі гармонія повинна бути цїлковито чистою. Чи так буває? Чому, буває; але часто і то дуже часто дїє ся противно.
Бувають у нас люде, котрим здає ся, що они пень і кажуть собі: "ось то ми!" — Видко, що ті люде в власнім интересї не розбирають добре справи, коли не догадують ся, що пень зістав би простою, спорохнавілою колодою, коли би після свого призначеня не дїлали корінцї, корінє, галузи, галузки і листє. Аж цїлість складає ся на тоє, що дерево може жити, цвисти і овоч видавати. Противно, брак в тій цїлости чогось одного, або цїлком перетинає житє, або наводить хоробу. Коли би отже так пень міг хотїти і нехотїти, дуже дурним видавалось би нам, коли би пень не хотїв мати листя — длятого тілько — що тоє або єму тяжить, або лишень не подобалось єму для того, що єго вітер обриває.
Як дерево свої части, так всякій народ мусить мати в собі всїлякі стани, котрі по свому призначеню працюють для єго добра — для удержаня в здоровлю цїлости того народу.
Панове Учителї! Суть в краю денеде твердо-мудро мислячі люде, що Вас після множества побираних Вами карбованцїв цїнять! Чи се упокоренєм для Вас бути має? Нї, се нехай буде заохотою до ще щирійшої для народа працї. Не там чоловік, де голова високо, — але там, де при світлім умі, тепле і благородне серце в груди бє ся. — Чейже не всюди однакові люде, чейже не всюди самим собі вас оставлять! Сильнїйші, більше впливові, попирати вас будуть, а слабші з утїхою пригорнуть до себе. Здорового зерна, яке будете сїяли, чей нїхто не подасть в підозрінє; оно не здоптане на вашу і других потїху посходить і дальше розвиватись буде, а овоч вашої щирої працї певно буде в собѣ мати і дорогоцїнний лїк на біду селяньску.

»Дѣло« 12.04.1893 В справі їзди Русинів до Риму.

За кілька недїль вибирає ся депутація Русинів до Риму — віддати поклін голові церкви. Се найперша і найважнїйша цїль депутації.
По-при тую цїль наші подорожні певно подбають і о се, щоби в тій подорожи як найбільше навчити ся.
Депутація буде складати ся в переважній части з рільників, то-ж добре би було по дорозї задержатись на день або два в якім селї моравскім, австрійскім або стирійскім та оглянути тамошні селяньскі господарства. Селяне наші пізнали би, що те, про що пишуть для них наші товариства, практикує ся від давна в инших краях, — що се факти а не мрії. А звістна річ: vеrba docent, ехеmрlа trahunt. Господарі кажуть, що обірник єсть душею господарства сїльского, але наші селяне о тую душу дбають як найменше. Підчас такої подорожи переконавсь би наш селянин наочно, як обходить ся з обірником селянин нїмецкій або ческій, а вернувши домів, завів би такій лад і у себе. Також увидїв би наш селянин, як тамошні люде ходять коло худоби: як єї чешуть, і щітками і греблицями, які мають стайнї і будинки господарскі.
По дорозї добре би було задержати ся в Венеції та оглянути докладно палату дожів і церков св. Марка.
В Больонії гідне відвіданя тамошне кладовище, що складає ся з довгих коридорів і ґалєрій. В тих будинках поміщені памятники, першорядні дїла штуки різьбарскої. Новочасна штука різьбарска нїгде так много не заступлена, як на тім кладовищи.
В Фльоренції єсть славна катедра з звінницею і найбільші на світї дві ґалєрії образів Palazzo Pitti і Uffizzi. Нашим подорожним годилось би ті дві ґалєрії оглянути як найдокладнїйше.
Найдовше задержить ся депутація в Римі, отже паломники будуть тут мати найбільше часу до огляненя церквей, дїл штуки і ґалєрій образів. В Римі гріх би було і одну хвилю змарнувати. Участники вандрівки мусять оглядати дїла штуки дрібними ґрупами, бо хто ходить у великій громадї из сто або двіста людей, той мало що користає.
В Римі наші подорожні не залишать відвідати і уніятскої церкви св. Атанасія.
Русини, гостячи в Римі, повинні іn соrроrе відвідати ателіє Генрика Семирадского, найбільшого польского — отже славяньского — маляря, проживаючого в Римі, та заявити належну єму почесть.
Кому час і средства позволять, може поїхати ще до Неаполя, оглянути там музей бурбоньскій, дальше розвалини міст Геркулянум і Помпеї та вулькан Везув і обсерваторіюм професора Пальмієріого.
Ті з интеліґенції, що возьмуть участь в подорожи, можуть уже від тепер приготовлятись до неї, познакомити ся з засадами архітектури, скульптури та малярства і з исторією италійскої штуки. Кождий интеліґентний участник може купити Gsell-Fells-a провідника "Italien und Rom", що вийшов в бібліоґрафічнім институтї в Липску. Книжка тая коштує около 4 зр. а можна єї дістати в кождій більшій книгарни.
Хто переїде Италію з підготовавчим студіюм, той виробить собі підчас подорожи понятє о правдивій штуцї і смак естетичний. При будові церквей можна зужиткувати ті відомости і неодному сусїдови удїлити мудрої ради. Двацятий вік зближує ся, то вже найвисшій час, щоби з наших церквей зникнули і такі образи, що то часто замість підносити, радше оскорбляють чувство реліґійне... Отже лучаєсь добра нагода набрати смаку естетичного.
В Самборі 8 н. ст. цвітня 1893.
Корнило Чайківскій.

»Народна Часопись« 09.04.1893 Ще про краєву виставу.

З приємностію приходить ся нам нинї занотувати, що краєва вистава розбудила між Русинами досить вже оживлений рух і що знайшли ся люде, котрі не зважаючи на ті голоси, що кождої хвилї готові сїяти роздор і незгоду в краю і раді були, колиб Русини відтягали ся від вистави, розбирають сю справу з ріжних сторін та виказують, що і як треба робити. Голоси за участею Русинів в виставі несуть ся як з провінції так і з столицї краю. Насамперед порушив сю справу др К. Чайковскій из Самбора a висказавши надїю, що може й Русини з Россії возьмуть участь в виставі, запроєктував цїлий ряд зїздів Русинів так з краю як і з заграницї. Др Чайковскій проєктує такі зїзди:
Зїзд руских писателїв, учених і журналістів; зїзд руских правників; зїзд руских академіків; зїзд руских медиків; зїзд руских купцїв і промисловцїв; зїзд руских ремісників; зїзд відпоручників сїльских читалень і крамниць; зїзд руских педаґоґів та учителїв шкіл народних і людових, зїзд війтів Русинів з Галичини і Буковини; зїзд руских аґрономів; зїзд руских композиторів, музиків і співаків.
Гадка то, певно, красна і патріотична, як справедливо піднїс п. И. Франко в "Kur. Lwоwsk-ім", але чи oнa на скрізь практична? — то річ инша; всеж таки добре, що єї хтось кинув, бо она викликала зараз иншу гадку, по нашій думцї дїйстно практичну і як для самої вистави так і для краю і для Русинів спеціяльно дуже хосенну. Ту гадку подав п. Франко, котрий недавно тому так написав в Kur. Lwowsk-ім:
"На нашу гадку замість аранжувати тілько всїляких зїздів, Русини могли би спокійно вдоволити ся одним зїздом людей интеліґентних, котрий би повинеи відбути ся під патронатом Товариства им. Шевченка. Натомість патріоти з провінції повинні би пійти за приміром Чехів і пeредовсїм обіслати виставу як начисленнїйше виробами рільництва і промислу домашного а відтак орґанізувати громадно звиджуванє вистави людностію сїльскою, молодежею шкільною і т. д., львівскі же Русини повинні в пору постарати ся о виданє добрих руских провідників по виставі".
До повисших двох голосів прилучив ся тепер ще й третій з неменше практичними поглядами і радами, бо походячій від чоловіка, котрий вже нераз брав участь в виставах і єсть що так скажемо, спеціялістом в сїй справі. Єсть то голос проф. Володимира Шухевича, котрий відозвав ся в "Дѣлї", а котрий між иншим так пише:
"Про саму конечність участи як загалу Русинів так і спеціяльно "Просвіти", не буду богато розводитись, — досить, коли вкажу, що вже крайна пора нам Русинам покинути сепаратистичне становище, вилїзти из нашої шкаралупки і вирушити в світ, щоби ми людей пізнали, а они нас. Наш громадний удїл в виставі прагскій дав нам нагоду приглянутись: до чого довела маленька колись горсточка Чехів тим, що они явну і смілу участь брали в руху народів нашого столїтя, а з другої сторони вийшла нам та поїздка ще в другу користь, бо отсе Чехи з неї наочно дізнались о истнованю Русинів. Ми нинї маємо поміж ними дружні зносини, котрі певно на розвій нашого народу вплинуть лише користно".
На иншім місци каже проф. Шухевич: "Нинї вже і в Америцї продукують наші пісни та слухають их з одушевленєм, пізнають нас бодай из піснї, що широкою і вольною филею несесь по всїм усюдам. Не виключена ще й наша участь у виставі в Чікаґо, а з давнїйшої (1870 р.) вистави в Парижи дістав Поляк — п. Пшибиславскій — великій медаль за вишивки нашого народу. Значить: другі цїнять нас більше, нїж ми самі себе. Зі статьї "Украина на виставі жіночої працї в Парижи", поміщеній в 6 числї сегорічної "Зорі", бачимо, як одушевляють ся західні народи нашими вишивками. Тут нагадаю ще виставу коломийску при нагодї приїзду цїсаря, а виставу тернопільску при нагодї побуту пок. архикнязя Рудольфа, — кілько то було подиву та одушевленя! Або й краківска вистава! Я був одинокій з Русинів, що узбиравши деякі вироби гуцульскі, виставив их в Кракові. За те дістав ся менї великій медаль, a робітникам, котрих працї я виставляв, як Вас. Шкріблякови з Яворова, Мар. Меседенюкови з Річки, Н. Дутчакови з Брустур, дістались тогдї нагороди дукатами. Позволю собі тепер запитатись: зискали ми Русини чи втратили тим, що виставили бодай голову из шкаралупки? Чи не дались ми пізнати світови, от хоч-би такою малою участію!"
По сїм каже проф. Шухевич, що Товариство "Просвіта", найповажнїйше зі всїх, повинно би станути на чолї і подає свою гадку, як повинно би уложити ся. Не будемо тут наводити проєкту проф. Шухевича, бо він єсть спеціяльний і дотикає лиш товариства "Просвіта", а звернемо лиш ще раз увагу на піднесені загально важні гадки, над котрими по нашій думцї Русини повинні би добре застановити ся і відтак по зрілій розвазї енерґічно дїлати в тім напрямі.
Проф. Шухевич каже справедливо, що Русини повинні би вже раз покинути сепаратистичні гадки і вилїзти из своєї шкаралупки. Коли нам ходить о то, щоби нас ширшій світ пізнав, то о скількож більше повинно нам ходити о то, щоби ми пізнали ся лїпше і порозуміли ся з жиючими побіч нас Поляками. Міг би хтось сказати, що того не потреба, бо ми прецї і так знаємо ся. Так однакож не єсть; ми великим а може й не конче потрібним політикованєм за надто віддїляємо ся від Поляків, та надто від них відчужуємо ся, а то виходить нам лиш на шкоду, бо чим раз менше можемо себе взаїмно зрозуміти і порозуміти ся з собою. Краєва вистава дасть як раз найлїпшу нагоду до такого порозуміня. Отже коли хочемо брати участь в виставі і видимо в тім хосен для себе, тож поступаймо і згідно з Поляками в тім напрямі; проєктуємо зїзди, то й не забуваймо і на подібні зїзди польскі та постараймо ся о навязанє близших і тїснїйших зносин з Поляками і всїлякими товариствами польскими. Краєва вистава дасть до того як раз найлїпшу нагоду, а то певно не вийде нам на шкоду. Обсилаймо виставу як найчисленнїйше плодами нашого рільництва і промислу домашного і стараймо ся о то, щоби будучу виставу як найбільше звиджувало людей, а вийде то і нам самим і цїлому краєви в користь. Передовсїм же не засипляй мо справи і лагодьмо ся завчасу до вистави, щоби опісля не заслужити собі на имя "пізного Русина".

»Дѣло« 08.04.1893 Друкарня рускої капітули в Перемишли.

Из Самбора.
Бл. п. епископ Снїгурскій заложив між иншими фундаціями також друкарню в Перемишли, а властителькою єї єсть до нинїшного дня капітула перемиска.
Бл. п. епископ-патріот, закладаючи тую друкарню, хотїв, щоби в нїй друкували ся книжки рускі — церковні і світского змісту. Тимчасом послїдними роками друкують ся в тій друкарни переважно жидівскі біблії і талмуди. Друкарня тая стала школою для малих жидиків, що хотять посвятити ся фахови друкарскому.
Як зачуваю від друкарів самбірских — контракт заключений межи жидом а капітулою перемискою що-до найму друкарні бл. п. єпископа Снїгурского кончить ся з упливом року 1893-ого.
Незадовго має ся відбути перенесенє мощей бл. п. Снїгурского з давного кладовища на нове. Отже капітула перемиска найкрасше почтила би память того великого патріота-владики, коли-б єго дїла повела в напрямі покійником указанім, — коли-б друкарню віддала в руки христіянина-Русина.
Може бути, що Русин подасть за наєм меншу суму нїж жид, але-ж у такої поважної корпорації, як капітула, сума кількох сот зр. річного доходу білше не повинна рішати, а міродайною повинна бути цїль вказана фундатором друкарнї та й интерес всего руского народу, котрому много на тім залежить, щоби в рускій друкарни рускі дїти учили ся штуки друкарскої.
В Самборі д. 2 цвітня 1893.
Д-р Кopнило Чайківскій

»Народна Часопись« 06.04.1893 Красний успіх місії духовної.

З над Стрипи
Подаю отсю допись Bп. Публицї яко емеритований учитель народний. Я служив для справи просвіти народу кількадесять лїт в таких околицях, де просвіта запустила глубоко своє корінє, а піяньство, завдяки отцям духовним і школам, належить між народом до рідкости, наслїдком чого шинкарі по містах і місточках пішли майже на жебри a моральність і добробит межи народом в повнім розцвітї.
Осївши тепер в малім сїльци, ледви кілька миль від мого давнїйшого місця побуту, але в иншім окрузї і пізнавши близше тутешні звичаї і обичаї нашого народу, аж за серце тисне на саму згадку, що тут просвіта в декотрих місцевостях осталась що о яких 50 лїт по заду, а піяньство, лїнивство, захланність розсїли ся до найвисшого степеня; словом просвіта і поступ в самім ще зародку.
Але єсть надїя, що й у нас за Божою помочею стане поволи инакше, бо не брак нам охотних учителїв і инших приятелїв народу, що як раз докаже отся допись.
Будучи в дорозї переїзджав я через село Доброполе, повіта бучацкого, гр. кат. парохія Зарваниця. Станув я на попас при коршмі і здивувало мене немало, що в коршмі було майже пусто, а що то був день святочний, то люде стояли купками коло церкви і своїх обійсть та гуторили а декотрі читали "Часопись" і інші народні часописи. Маючи годину часу, прилучив ся і я до их громадки та розпочав розмову то о сїм, то о тім, аж вкінци зійшла розмова на коршму. Питаю: чи у вас люде не пють горівки, що коршма стоїть пусткою? —а они ось що менї розповіли:
Заходами Вп. о. крилош. Борисикевича з Зарваницї, чоловіка дуже заслуженого, устроєно дня 5 марта с. р. в Доброполи місію духовну, до котрої запрошено Вп. о. крилош. Ив. Токара гр. кат. пароха в Вишнївчику і Вп. о. Петра Медведского р. кат. пароха в Вишнївчику та ще других отцїв духовних обох обрядів. Місія тревала через три днї т. є. до 8 марта с. р. включно. Проповідниками на тій місії були оо.: Токар і Медведскій і в протягу тих кількох днїв виголосили кільканацять проповідей. Они голосили слово Боже так пориваючо, так підносячо і ревно, що зібраний нарід порушали до сльоз а вкінци третого дня так сильно тронули серця, що около 700 людей обох обрядів заприсягло не пити горівку і взагалї не уживати всяких горячих на напитків.
Честь отцям духовним обох обрядів, котрі уміють удержати так примірну згоду без різницї обрядів, честь таким отцям духовним, що святе званє сповняють спасенними трудами около піднесеня нашого народну і розсївають згоду та любов межи обома братними народами, яко дїтьми одного Бога, одної віри хоть иншого обряду. Коби як найбільше було таких отцїв духовних, як руских так і польских! Вкінци мушу тут з приємностію додати, що в Вишнївчику за старанєм ревних отцїв духовних видає тверезість вже від давна як найкрасші успіхи.
С. Ф.

»Дѣло« 05.04.1893 Галицкі школи в світлї статистики.

В мартовім випуску часописи Muzeum, орґанї товариства учителїв шкіл висших, поміщена статья про галицке шкільництво народне в порівнаню зі шкільництвом в инших краях монархії особливо Чехії і Долїшної Австрії. Числа наведені в згаданій статьї виймлено з книжки, виданої бюром центральної комісії статистичної у Відни в 1893 роцї під заголовком: Statistik der allgemeinen Volksschulen und Burgerschulen in den im Reichsrathe vertretenen Konigreichen und Landem, а крім того покористовано ся числами зі Sprawozdania галицкої краєвої ради шкільної з року 1892.
Що-до народних шкіл представляють ся відносини в Галичинї, в порівнаню з другими провінціями, вельми сумно. Досить сказати, що коли в 1850 р. було в цїлім краю 2224 народних шкіл, то за 30 лїт число се майже зовсїм не змінило ся. Чия в тім вина, о тім писалось і говорилось нераз, однако признати ся до тої вини повинні ті, котрі стояли при кермі правлїня. Аж в 1885 роцї число народних шкіл в краю збільшилось до 3167, а в 1890 роцї було их 3653. Але майже таке саме число шкіл мала Чехія ще перед 60 лїтами (3.201), а тепер має их в двоє більше, хоть там число населеня менше як в Галичинї. Про дѣяльність шкільної автономії некористно свідчить і число анальфабетів, доходяче в деяких повітах нашого краю до 90% загального числа мешканцїв.
Монструальне відношенє виказує суставленє числа учителїв в Чехії і у нас. Чехія мала в 1890 роцї 20.630 учителїв коли між тим в Галичинї було их всего 8.768. Самих учительок для женьских ручних робіт єсть в Чехії 3.232, а у нас всего 569, і то з тих ледве 43 кваліфікованих.
Після послїдної конскрипції було в Галичинї обовязаних до шкільної науки дїтей 1,333.294, — а з них майже половина міліона не могла користати з науки, з причини недостатку шкіл в громадах. Именно з того числа (1,333.294) дїтей в шкільнім віцї, було записаних до школи 930.201 дїтей, а третья часть их 315.074 не ходила на науку. В Чехії в тім самім часї число дїтей, ходячих до школи, було о 5.469 більше, як число записаних до школи, коли у нась було менше о 311.077. Навіть такій край, як Буковина, не представляє і в десятій части таких сумних відносин. В тім напрямі проявляєм ся тепер якійсь поступ, бо коли ще в 1855 р. було в Галичинї ледве 90.991 ходячих до школи дїтей, то в 1885 р. було их вже 426.040 — не єсть се однако число, котре хоть би в приближеню відповідало загальному числу населеня.
Але не конець на тім, що Галичина так бідна що-до шкіл народних. Навіть в тих школах, які суть, нема достаточного числа учительских сил. І так, коли в Галичинї в 1890 р. на одного учителя припадало 97 школярів на селї, а 88 взагалї, то в Чехії на одного учителя припадало 68 дїтей на селї, а 57 взагалї. Відношенє се дасть обяснити ся числом учительских семинарій в порівнаню з другими краями монархії. Тут уже вину поносить правительство, а посередно ті, котрі за мало енерґічно домагались заспокоєня потреб краю. В 1890 р. було в австрійскій половинї монархії 70 таких семинарій, именно 42 мужескі, 28 женьских. З того числа (70) припадає на Чехію 17, на Австрію Долїшну 10, а на Галичину лише 9. Найбільше число учеників в семинаріях виказує Чехія, бо 2798, дальше Австрія Долїшна 1448, а аж по них приходить наша Галичина з числом 1447 учеників. Тому і відповідають позиції державного буджету. З суми 913.520 зр., призначеної на мужескі семинарії в Долитавщинї, дістає Чехія 254.300 зр., Галичина 128.700 зр.; з суми 447.200 зр. на женьскі семинарії приходить на Галичину ледве 43.100 зр., коли на пр. Австрія Долїшна дістає майже три рази більше, а то 120.400 зр.
На основі висше наведених цифр приходить Muzeum до заключеня, що на поли народної просвіти стоїть Галичина дуже низько і що не треба жалувати жертв, гроша і труду на умислове піднесенє селянина.

»Народна Часопись« 04.04.1893 Практична гадка.

В послїднім числї вказали ми на велику вагу краєвої вистави для Русинів і потреби взяти в нїй участь а заразом і зазначили, що дехто з Русинів думає таки на серіо о виставі та не гадає від неї відтягати ся, як того забагає ся тим, що раді би на кождім кроцї спішити народний рух рускій, що раді би, щоби про Русинів і слїд пропав і дух загинув. Що вже самі заходи около уладженя вистави краєвої розбуджують між Русинами всїлякі практич ні гадки, маємо хоч би маленькій доказ в "Відозві до Русинок", яку помістила в послїднім числї "Дѣла" панї Л. а о котрій то відозві хочемо тут дещо поговорити.
Нераз і не два вказували ми вже на то, що Русини дуже мало, ба, майже так як би й зовсїм не кидали ся на поле економічне; майже нїхто з нас не бере ся до якихсь, не кажемо вже великих предприємств, але хоч би до таких малих, що обчислені на щоденні потреби житя. Тих кількасот крамниць, що повстали у нас в послїдних часах, то нїби капля води в мори, та ще й ті крамницї повстали в певній мірі більше заходами поодиноких людей. На иншім поли не слїдно нїякого руху, а тілько було би до роботи! Не диво тому, що наш нарід підупавшій так дуже матеріяльно не може піддвигнути ся. Наш селянин видить своє спасеніє ще лиш в тій нещасній землици, котру так вже дуже роздробив і виссав а интеліґенція — ну, интеліґепція щаслива, коли може жити від першого до першого, думає що то найбільше щастє, що нема вжe нїчого понад то, як діставати яку хочби дуже нуждену пенсію; всеж таки — кажуть — єсть на що довгі робити і не потребує чоловік нинї журити ся та крутити своєю головою, як то завтрішний день перебути. Але вже найнещасливійші з интеліґенції нашої ті женщини, котрим не судило ся знайти в житю яке спокійне і безпечне пристановище або котрих доля зовсїм несподївано поставила в дуже невідрадні обставини. Для таких женщин буває ще найбільшим щастєм знайти собі роботу і заробок. Виробити таку можність хоч би лиш для тих женщин, можна справедливо назвати практичною гадкою, а таку гадку кинула панї Л. в слїдуючій відозві.
"Кождий нарід — каже п. Л. — стараєсь осягнути самостійність, а тілько той може бути самостійним, котрий розпоряджає як найбільшими средствами матеріяльними. Абиж то осягнути, старають ся люде всякі предприємства, які тілько найменшу користь приносять, забрати в свої руки.
Ми Русини не використали ще тих предприємств — одно: через брак фахових людей, а друге: через нашу байдужність. Крайна вже пора — пробудитись нам і старати ся взяти в свої руки як найбільше предприємств, котрі хосен приносять і незалежність вироблюють.
А що громада великій чоловік — як каже пословиця, — то показують в практицї наші институції: Торговля, друкарня товариства имени Шевченка, "Днїстер" і т. д.
Отже кидаю гадку, аби спільними силами отворити у Львові руску робітню суконь жіночих і білого платя на взір польского товариства "Praca Kobiet" котре від кільканацять лїт истнує і своїй цїли відповідає.
Чиж нас так мало, щоби им не могли отворити такої робітнї — дати нагоду заможнїйшим дївчатам учитись а біднїйшим дївчатам заробити — межи своїми?
Кромі того для наших пань на провінції була би та користь, що могли би діставати гарні убори, а не потребували би, — як то тепер є ще звичай на провінції — своєї моди глядїти у жидівских кравцїв.
А таке товариство богато капіталу не потребує. З 1000 зр. можна розпочати, а я з своєї практики знаю, що сли тілько ті будуть давати роботу, що вложили свій капітал, то предприємство дуже добре виплатить ся. А кількож то весїль буває у нас, при котрих користає хиба може сотна Русинка кравчиха!...
Тож подаю мою гадку загалови і упрашаю Русинок як і Русинів глянути на сю мою гадку з реальної сторопи і в Дїло єї перевести. От на виставу в 1894 роцї зїздитись будуть люде і питати о наш промисл... а чим таким богато ми маємо виказатись?...
Може би за сю справу взяв ся "Клюб Русинок" і візвав другі відповідні до того товариства?...
Єсть то дуже здорова і практична гадка, котру кинула в світ панї Л., і варта, що би наші круги особливо жіночі близше нею заинтересовали ся. По нашій думцї не треба би навіть довго зволїкати, а брати ся чим скорше до дїла і зорґанізувати таку робітню. І ми тої гадки, що того рода предприємство не вимагало би великого капіталу закладового, а все таки могло би добре оплачувати ся і давати спосіб до житя многим одиницям, кoтpі нинї не знають і не мають куди повернути ся. Ми позволимо собі порушити тут ще одну гадку. Звістно, в такім містї як Львів єсть дуже богато таких дївчат і жінок з низших кляс, котрі не держать ся так дуже моди, а все таки дають роботу до кравчинь де по закутках, котрі ледви що уміють яко-тако матерію скроїти та счіпити нитками а все таки кажуть собі добре за то партацтво платити. Отже по нашій думцї було би добре, колись така робітня жіноча була, що так скажемо, подїлена на два віддїли, взглядно працювала в двох напрямах: для висших і низших кляс. Міг би з того вийти двоякій хосен: і робітня мала би більші доходи і круг єї дїланя сягнув би в ті верстви, котрих нинї найбільше використують а котрим треба як найбільшої помочи і опіки.

»Дѣло« 03.04.1893 Гостина руского народного театру в Сяноцї.

З Сянока.
Народний наш театр розпочав ряд представлень в Сяноцї виставленєм дня 28 н. ст. марта штуки "Безталанна", народної драми зі співами в 5 актах, Карпенка-Карого. Ся україньска штука орігінальна виставлена у нас в Галичинї доперва третій раз. Штука ся — то психольоґічно і етноґрафічно вірно обдумані образки, з намаганєм на ефект. Язик гарний, темпо сценічне скоре. Назва штуки не доконче відповідна і навіть не знати, до якої дїєвої особи відносить ся та назва. Три є головні особи: Дарка, Софія і Гнат, і всї они безталанні за для борби внутрішної, що проникає их серця.Гнат і Дарка люблять ся сердечно. Задля малої причини, на перекір одно другому, Дарка виходить за нелюба, Гнат дружить ся з Софією. Приходить ся им каятись за те через цїле житє.
Дарка, котрої мужа взяли у москалї, опущена, перенята першою любовю, жаркого темпераменту, заздрістна, старає ся притягнути к собі Гната, не зважаючи на людей і закони Божі. Гнат, хоч любить Дарку, повязаний нїжностью, добротою, серцем своєї жінки Софії, довго не піддає ся Дарцї, а вкінци таки підлягає демонічній єї силї. То конець четвертого акту. Наступає акт пятий: Софія до тої пори щаслива, весела, безжурна, догадуєсь любови Гната і Дарки, повстають незгоди семейні, і Гнат розярений убиває в суперечцї Софію. От і все. Хто-ж безталанний? чи тільки Софія? Я гадаю, що всї троє, і тому змінив би я назву "Безталанна" на "Безталанні".
Крім тих трех головних осіб визначують ся ще дві особи, а то: мати Гната, баба-цокотуха, слизькоязика і отець Софії, сердешний дїдуган.
Цїла штука аж до кінця четвертого акту т. є. як довго демонічна стать Дарки виступає, надзвичайно интересна. Пятий акт розчаровує глядача. Розвязка чи там конець, т. є. убитє Софії, будить просто несмак і єсть неоправданий з огляду на личности Гната і Софії. Се за слабосильні люде до такого кінця. Глядачі розходять ся з несмаком і не знають, чи то конець. А що стало ся з Даркою, котра через цїлий час стояла на першім плянї? Менї здаєть ся, що пятий акт треба змінити і що в тім актї треба стать Дарки ще раз сильно замаркувати. В якій спосіб, то позіставляю перерібникови.
Тепер переходжу до гри артистів. Панї Биберовичева в ролї Дарки просто очарувала нас. Чолом перед єї талантом, перед єї совістною працею, перед єї гарною появою. Демонічну стать Дарки она так піднесла високо, що годї прочим артистам було підойти до тої висоти. П. Лопатиньскій яко Гнат грав взагалї добре, однак за-мало маркував борбу любови до Дарки і конечного привязаня до Софії, а в послїднім актї за слабо оказав розяренє і роздразненє, щоб убитє Софії дало ся оправдати.
П. Кирницка була дуже люба Софійка; не дурно при нїй Гнат позабував на Дарку. П. Гембицкій в роли вітця Софійки, а п. Гембицка в роли матери Гната — вивязали ся як найлїпше. П. Гембицкій з своєї малої ролї зробив справдїшну цяцю.
С. Ж.

»Народна Часопись« 02.04.1893 Вистава краєва а Русини.

Приготовленя до вистави краєвої у Львові в 1894 р. поступають скорим ходом на перед: роботи в виставовім комітетї і поодиноких секціях стоять в повнім розгарi і єсть надїя, що вистава удасть ся як найкрасше. Край наш, коли не похвалить ся бодай перед найблизшими сусїдами, то певно не повстидає ся перед ними. Найвисша пора, щоби і Русини взяли ся до роботи та докинули і свою цеголку до будови, котра має принести честь і славу краєви. Не хочемо тим сказати або зробити Русинам докір, що нїхто з них не думає о виставі краєвій і не лагодить ся до неї, бо знаємо, що і з рускої сторони роблять ся заходи, щоби не остатись по заду. А всеж таки уважаємо за відповідне порушити нинї сю справу, хоч би лиш длятого, щоби колись пізнїйше не роблено закиду, що з рускої сторони не піднїс ся навіть анї оден голос прихильний так важному дїлу і що не важив ся нїхто промовити публично хоч би кілька слів заохоти, і противно підносила ся не то неприхильна а навіть ворожа аґітація против вистави краєвої.
З жалем, але таки мусимо отверто сказати, що наші люде ще не доросли до того, щоби оцїняти річ з правдивого єї значіня; замало ще в нас практичного змислу, щоби зрозуміти вартість економічного дїла, я за то верховодять в нас пристрасти політичні, котрі якоюсь полудою заступають нам очи і не дають добачити правдивої дороги, по котрій міг би наш нарід поступити далеко спокійнїйше і певнїйше до розвою свого добробиту. Лиш ті пристрасти подиктували декотрим голосам відозвати ся про виставу в такім дусї, з котрого пробиває ся що найменше змаганє викликати між Русинами якусь зависть і неохоту до тих, що заняли ся дїлом вистави. Добре ще, що здорово мисляча часть Русинів не дала ся тим збити з правдивої дороги і не послухала того неприхильного голосу.
Але злий дух не спить і сїє в темнотї кукіль між здорове зерно. Від чогож були би у нас москвофільскі аґітатори? Им не сподобалось, що дїлом краєвої вистави заняли ся Поляки і що они в нїм верховодять, тому то й виступив зараз москвофільскій орґан против неї і став доказувати, що то не буде краєва а польска вистава, а дальшими своїми виводами старав ся зараз кинути кість незгоди між Поляків і Русинів. Не будемо тут розбирати тих виводів, бо то не варто; але застановимось над иншими питанями, так насамперед: Якiй характер мoже мати вистава? — Своїм обємом такій, на які предмети і на якій простір она обмежає ся, а відтак такій як ті, що дають до неї почин. Колиб давали до неї почин Русини, то була би то вистава більше руска, взялись до неї Поляки, то буде она більше польска. Из здорово мислячих Русинів нїхто не заперечить того, що Русини числом своєї інтеліґенції, станом свого розвитку економічного ба навіть і національного за слабі, щоби взяти ся за таке дїло як вистава краєва. Не можна отже дивувати ся і не годить ся хоч би лиш з чисто практичних взглядів противити ся тому, що до неї взяли ся Поляки. Можна би що найбільше мати жаль до них за то, що не припускають до себе Русинів, скоро би то лиш була правда. Але як раз то не правда. Знаємо прецї на певно, що як в комітетї так і в декотрих секціях виставових засїдають Русини, а покликано до них, кого можна було покликати і кого знало ся. Чияж хиба вина, як не самих Русинів, що они відтягають ся від спільної роботи, а відтак ще й нарікають. Впрочім, хто хоче, щоби шукано єго помочи, той повинен дати ся пізнати, і коли нї, то зроблять без него.
Друге питанє було би: Чи можна брати полякам за зле, колиб они хотїли надати краєвій виставі більше характер польскій? — На то відповімо иншим питанєм: А як би зробили Русини, колиб они взяли ся до устроюваня вистави? Хибаж би то можна нам брати на зле, колиб ми маючи можність маніфестувати ся свобідко лиш в Галичинї стягали на виставу Русинів і продукти рускої працї з тих сторін, де нас хотять на силу згладити з світа? Не завидуймось другим того, чого ми самі би собі бажали.
Наконець найважнїйше питанє: Чи краєва вистава може спеціяльно Русинам принести якійсь хосен навіть в такім случаю, колиб oнa мала чисто польскій характер? — Ну, відповідь на се питанє чей так легка, що кождий може сам собі сїдати, скоро лиш трошки подумає. Яка би то й не була вистава, хто би єї і не уладжував, хоч би навіть жиди або цигани, то для виставця все таки може она хосен принести, коли вже не дїйстно матеріяльний, то бодай моральний: люде, ширшій cвiт довідають ся про него і пpо єго вироби, а коли пощастить ся, то й зробить що добрий интерес. В отсїм — коли вже не в чім иншім — лежить як раз важність вистави для Русинів. Дехто робить стараня, щоби Русини зарепрезентували ся навіть на світовій виставі в Чікаґо, хоч можна на певно сказати, що они там згублять ся, а коли нї, то все таки не конче великій хосен буде з того. Длячогож би не заманіфестувати ся Русинам туть в краю спільно з Поляками, тим більше що й Поляки тому би були раді. Вистава надає як раз найлїпшу нагоду до взаїмного зближеня ся і зь неї повинні Русини як раз найбільше для того користати, а не держати ся з далека. Се як раз був би факт найбільшої для нас ваги. Крім того могли би ми все таки де чим і похвалити ся на виставі. Томуж не відтягаймо ся від неї. Знаємо, що декотрі товариства рускі і поодинокі люде лагодять ся вже до вистави. Треба лиш, щоби змаганя і заходи в тій справі стали ширші, вели ся енерґічнїйше і рухливійше, а певно вийде з того хосен. На ті голоси, котрихь цїлею єсть ширити лиш роздор і як найбільше шкодити Русинам, не треба оглядати ся.

»Дѣло« 31.03.1893 Відозва до Русинок.

Кождий нарід стараєсь осягнути самостійність, а тілько той може бути самостійним, котрий розпоряджає як найбільшими средствами матеріяльними. Аби-ж то осягнути, старають ся люде всякі предприємства, які тілько найменшу користь приносять, забрати в свої руки.
Ми Русини не використали ще тих предприємств — одно: через брак фахових людей, а друге: через нашу байдужність. Крайна вже пора — пробудитись нам і старати ся взяти в свої руки як найбільше предприємств, котрі хосен приносять і незалежність вироблюють.
А що громада великій чоловік — як каже пословиця, — то показують в практицї наші институції: Торговля, друкарня товаририства имени Шевченка, "Днїстер" і т. д.
Отже кидаю гадку, аби спільними силами отворити у Львові руску робітню суконь жіночих і білого платя на взір польского товариства "Praca kobiet", котре від кільканацять лїт истнує і своїй цїли відповідає.
Чи-ж нас так мало, щоби ми не могли отворити такої робітнї — дати нагоду заможнїйшим дївчатам учитись а біднїйшим дївчатам заробити — межи своїми?
Кромі того для наших пань на провінції була би та користь, що могли би діставати гарні убори, а не потребували би — як то до тепер є ще звичай на провінції — своєї моди глядати у жидівских кравцїв...
А таке товариство богато капіталу не потребує. З 1000 зр. можна розпочати, а я з своєї практики знаю, що сли тілько ті будуть давати роботу, що вложили свій капітал, то предприємство дуже добре виплатить ся. А кілько-ж то весїль буває у нас, при котрих користає хиба може сота Русинка-кравчиха!...
Тож подаю мою гадку загалови і упрашаю Русинок як і Русинів глянути на сю мою гадку з реальної сторони і в дїло єї перевести. От на виставу в 1894 році зїздитись будуть люде і питати о наш промисл... а чим таким богато ми маємо виказатись?...
Може би за сю справу взяв ся "Клюб Русинок" і візвав другі відповідні до того товариства?..
Л. Л—ева в С.

»Дѣло« 30.03.1893 Цвітки галицкої автономії.

З Бірчи.
Бірча, місточко, під взглядом цивілізації, о цїлу голову висша від столицї австрійскої, — она випередила о цїлий вік инші міста і заслугує на славу европейску. От послухайте!
Національність тут ролї не грає. В Бірчи була собі рада громадска, на чолї стояв міщанин яко бурмістр, а другій був заступником бурмістра. "Хтось" погнївав ся на бурмістра і, по переведеню доходжень, суспендовано бурмістра, а управу місточка віддано не заступникови, котрого не суспендовано, тілько аптикареви, але тому лиш на папери, а в дїйстности комісар ц. к. староства віддав керму "дириґуючому учителеви" з Бірчи, котрий від пів року всї оголошеня і письма підписує і став бурмістром не аби-яким! Але не думайте, що єго установлено правительственним комісарем, — то нї! — бо ради громадскої не розвязали!
Він то приладив лісти виборчі і розписав вибори, котрі відбули ся 27 і 28 марта с. р. При укладаню лісти примінив ординацію виборчу з додатком "новочасних вимогів". і так:
До лісти з ІІІ-го округа вписав дві тутешні провізоричні учительки з титулу особистого права голосованя [бо нерухомости в Бірчи они не посїдають, а о якімсь их самостійнім предприємстві заробковім нїкому не відомо], ну, і они голосували через повномочників — жидів.
До лісти з I-ого круга втягнув еміґранта, не посїдаючого горожаньства австрійского, — і той також голосував.
Що пан професор, чи директор, чи там бурмістр се зробив, — то не дивниця, бо учителькам, яко их зверхник, єсть прихильний і любить их, і відношенє службове між ними єсть взірцеве, — а що-до еміґранта-ґрафа, то єсть єго... ну, як би то назвати... товаришем, — але що присутний при виборах комісар ц. к. староства п. Пашкудскій, Русинам знаний, позволив поминути приписи закона, — се мусить дивувати, тим більше, що перед виборами при переведеню доходжень і введеню учителя на управителя міста дав доказ безмежної енерґії і строгости...
Но "cel uświęca środki" — ходило о виробленє впливу еміґрантови, длятого потреба було, щоби трех сателітів єго з интеліґенції, ну і більшість жидів і міщан, єму відданих, заименувати радними. Номінація повела ся, бо люде независимі усунулись від голосованя і не хотїли вступити в двері, при котрих стояв жандарм з наїженим баґнетом, як би тут мала рішати ся доля Европи.
Цїкаво би знати: чи краєва рада шкільна заапробує бурмістрованє учителя і чи Єго Ексц. пан намістник згодить ся на се бурмістрованє і на допущенє до голосу чужинця і провізоричних учительок голосувавших через жидів?
Протест дасть нагоду розглянути ся в сїй справі.

»Народна Часопись« 29.03.1893 З Підбірець під Львовом

Скажені пси. — Порядки санітарні. — Крадїж корови і бійка.
Від довшого часу не було поміщено жадної дописи в "Народ. Часоп." з підо Львова, а знаю напевно, що в кождім селї найшло би ся щось цїкавого і думаю, що "Народна Часопись" радо би все поміщала. Отож я загадав хоч що важнїйшого написати:
Говорять люде, а переважно cтapi баби, що холєра иде в постати женщини з зелїзними ногами і з косою в руках. На саму згадку "холєра" не оден дрожить на цїлім тїлї, боячись вечером самітно навіть за поріг заглянути, а не знає, що инша біда гірш "холєри" може кождого легко надибати, от хоч би, як у нас, скажені пси, котрі у нас що раз то більше казять ся.
Заледво день явить ся, а уже ходить заступник присяжного по селї і наказує під карою 20 зр., аби кождий господар гній з подвіря вивіз. Вправдї він сповняє свій обовязок, бо зверхність громадска такій наказ отримала, лише не знати, як на так велике болото той гній вивозити; хиба бальонами, бо кіньми і возом анї гадай. Словом робить порядки санітарні, бо кажуть гній вивозити, але на тім конець. Чому лише не накажуть всї тоті падлини позакопувати, котрих всюди повно і через свою гнилизну занечищують воздух а через котрі і начальник громади спотикне ся. Куди лише оком глянеш, то всюди лежить падлина. На дорозї лежить кіт, здохлий а в рові пес, котрий сказив ся та єго убили і в рові лишили; за хатою курка, котру ґаздиня викинула. За селом на поли лежить теля, котре мабуть погибло від скаженого пса, чи може таки сам господар добив та запорпав в снїгу, щоби відтак пси мали знов що їсти. Коло самого гостинця лежить кінь, котрого господар виволїк там, і лишив так; що аж небезпечно гостинцем перейти, бо би тя пси покусали, або голова из того смроду заболїла і т. п. Чи такій то порядок санітарний? От і ще оден факт: У Петра Солотвиньского сказила ся безрога, котру то С. забив, чи що; досить, що неживу уже виволїк такой зараз за своє подвірє, в сад двірскій на праздник для псів. Пси незгордїли тим і такой зараз єї зїли. В кілька днїв найбільшій пес встїк ся і покусав старенького чоловіка, Иваницкого, в руку, котрого зараз до шпиталю відставлено. Ото маємо порядки санітарні, о котрі так дбають, обавляючись холєри. Повинні би уже раз тимь власти заняти ся, аби якось зарядити, бо коли так дальше потреває, то через занечищенє воздуха може яка заразлива пошесть вибухнути, хоч у нас і так проявляють ся поодинокі випадки тифу. Прецїнь гній так воздуха не занечищує, то й можна би той наказ вивоженя гною трохи здержати, бо тепер незмірно тяжка дорога і нїяк не спосібна до воженя гною. Тамтого року ми рільники примусово повивозили гної і вітер рознїс их на всї сторони, а ми через то богато втратили.
Перед кількома днями привів якійсь чоловік з Винник до Заячковского крадену корову і хотїв єї продати. Був так тогди Беднарскій і Цмок, котрі хотїли тоту корову купити. За тоту корову послїдні поміж собою посперечались так, що Беднарскій Цмокови майже пів волося з голови обірвав і на здоровлю скривдив. Рано прийшов жандарм, закув злодїєви руки і повів єгo до арешту. Цїлу справу передано судови.
А. Б.

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 17.03.1893 Tuczempianie przed sądem.

Za artykuł pt. "Sprawa tuczempska", umieszczony w nr. 5. Przeglądu z br. kilkunastu włościan z Tuczemp pod Jarosławiem, stawało onegdaj przed sądem lwowskim i to nie przed sądem przysięgłych, ale w sekcji III. Z oskarżeniem wystąpił ks. gr. kat. Barnowicz, któremu jego byli parafjanie, obecnie wyznania rzymsko-katolickiego, zarzucili publicznie w owym artykule, iż wprowadzał w nabożeństwie zmiany niebezpieczne dla religji katolickiej.
Oskarżyciela zastępował adw. Dobriański, oskarżeni bronili się sami. Zabierali najczęściej głos Duda i Teodor Głubysz, przemawiali jednak prawie wszyscy, a przemówienia te uwidoczniały inteligencję i siłę przekonań.
Napisali list, o który ich oskarżają, bo w Dile zrobiono zarzut, że w przejściu na obrządek rzymsko-katolicki chodziło o kwestję pieniężną, że tylko dla grosza przeszli. To ich dotknęło. Jeździli przecież w deputacji, starając się o kościół, a teraz bez żadnego oporu dali konkurencję. Przeszli na obrządek rzymsko-katolicki, bo ks. B. wprowadzał zmiany w nabożeństwie, a śp. ks. Prawecki, który był u nich duszpasterzem i którego jak ojca kochali, ostrzegał ich przed zmianami, jakie mogą zajść po jego śmierci. O jakich zmianach mówił, wówczas nie wiedzieli. Teraz dopiero zrozumieli.
"My się z dawnych lat czujemy Polakami. Matki Polki uczyły nas po polsku modlić się i żegnać". Tymczasem ks. Barnowicz groził: kto nie będzie umiał po swojemu się przeżegnać, ten odpokutuje. A jakże można uczyć się żegnać i modlić, mając 58 lat? Wy nie wiecie, mówił ks. В., że w łacińskim kościele nawet służbę bożą zmieniono, święta pokasowano, a w naszej ruskiej cerkwi nic się nie zmieniło od wieków. Taka mowa bardzo bolała. Zabraniał używać koronek. Piotrowi Góreckiemu zrzucił różaniec, raz i drugi raz do spowiedzi nie przypuścił. Zabraniał także szkaplerzy, pasków św. Franciszka. "Już ja będę wiedział jak pochować tych, co noszą pasek św. Francuzka!" Śpiewaliśmy zawsze pieśni polskie, bo ruskich nikt nie używa! Na Wielkanoc np. śpiewaliśmy "Wesoły nam dziś dzień nastał". A tu ks. powiada: "Halt, ne wilno". Poprzednik ks. B. mówił: "I was prawowimych chrystjan", a ks. B: "I was prawosławnych chrystjan". Jak się msza zaczęła, po ewangelji, zamiast kazania, mówił nam głupstwa, mówił: "świniaki, paciuki". Myśmy to słyszeli dopiero od niego, tośmy mieli za zmianę!
Oskarżeni opowiadają, a właściwie próbują opowiadać o postępowaniu ks. B. z parafjanami. Jednemu np. umarła matka. Cztery razy jeździł po księdza... Drugi zaczyna opowiadać o targach, gdy chował synka... Adw. Dobriański protestuje przeciw podnoszeniu takich szczegółów. "My chcemy powiedzieć wszystko, co nas serdecznie boli", odpowiadają oskarżeni.
Teodor Głubysz opowiada, źе ks. B. odstępował dwa razy od sumy, ażeby upominać się o jęczmień, zrazu o ćwiartkę, poczcm drugi raz żądał choć pół ćwiartki, choć dla kur. Unieważnia to nabożeństwo, podniósł w końcowem przemówieniu Duda, jeżeli ksiądz lekkomyślnie i samochcąc odchodzi od mszy. Jeżeli zamiast słowa bożego upomina się i targuje o jęczmień, to jakże słuchać nabożeństwa? My tak nie byli nauczeni. Nieboszczyk ksiądz by tego nie zrobił, choćby się cerkiew paliła.
Sędzia wydał wyrok uwalniający. W motywach zaznaczył, iż jakkolwiek oskarżeni nie wskazali zmian dotyczących liturgji, zmian, któreby rzucały cień na ks. В., jako gr. kat. kapłana, trzeba się jednak postawić w położeniu ludu, który zżył się od dziecka z praktykami religijnemi i dla którego największą świętością jest to, co mu matki od dzieciństwa w duszę wpoiły.

»Kurjer Lwowski« 23.02.1893 Jak zapobiedz lichwie uprzywilejowanej.

Otrzymaliśmy z prowincji list następujący: "Czasy bezkarnych rozbojów i grabieży Raubritterów ustały, a lichwie bodaj częściowo ustawą z 28. maja 1881 założono zaporę, natomiast ustawa z dnia 9. kwietnia 1873 Dz. pp. nr. 70 (o stowarzyszeniach zarobkowych) otworzyła drogę nieuczciwym spekulantom. Tłuszcza żydowska przyszła na pomysł tworzenia kas zaliczkowych, aby pod płaszczykiem ustawy i nadal wykonywać rzemiosło zdzierstwa, a rozpanoszywszy się już na dobre, mając do tego ustawowy przywilej, nie przebiera w środkach, aby z cudzą krzywdą napełniać własne kieszenie grosiwem. Nie będziemy już w to wchodzić, czy wadliwość ustawy, czy też opieszałość tych, co nad tem czuwać powinni, jest powodem złego, lecz wołamy "Trzeba złemu zaradzić".
Obowiązkiem dziennikarstwa jest podawać do publicznej wiadomości fakta szalbierstw. Wpłynie to bowiem, że przecież może zacietrzewieni w swych klubowych interesach wielcy nasi politycy i posłowie, przypomną sobie, że mają jakieś zobowiązania bronienia swych wyborców. Dobrze się im dzieje w Wiedniu, to pocóż im się stykać z wyborcami. Pocóż im wiedzieć co ich boli. Zanim jednak znajdzie się ktoś, co sprawę w parlamencie poruszy i do zmiany ustawy doprowadzi, wyznać nam szczerze wypada, że austro-węgierski bank, znając doniosłość szalbierstw i wyzysku ludności, w poczuciu obywatelskich obowiązków, odmówił tego rodzaju żydowskim instytucjom lichwiarskim eskontu weksli. Sądzić nam wypada, że za tym przykładem pójdzie galicyjski bank hipoteczny, bank krajowy i inne instytucje pieniężne stolicy, a w ten sposób przetnie się nić wyzysku.
Przy tej sposobności nasuwa się pytanie, czy nienależałoby, aby Wydział krajowy pomyślał o dalszem kreowaniu kas powiatowo-oszczędnościowych. Doniosłość takich zakładów poznały niektóre powiaty i same o tego rodzaju instytucje się postarały. W drodze ustawy dałoby się to łatwo uskutecznić. Gminy posiadają swe majątki ruchome, składające się po największej części z obligów winkulowanych. Zrealizowane te kapitały, które bardzo mały procent przynoszą, mogłyby nie naruszając ich własności gminnych, tworzyć kapitał zakładowy kas oszczędności powiatowych, a przez wkładki możniejszych i eskont weksli przez banki, możnabv dojść do rezultatów dodatnich i ujsc ruiny kraju, który coraz bardziej ubożeje, stając się łupem lichwiarzy. Kasy tego rodzaju powinny stać pod bezpośrednim zarządem Wydztału krajowego, gdyż znane jest świata niedołęztwo niektórych wydziałów powiatowych, których członkowie okazują się wtenczas czynnymi, gdy chodzi im o jakieś przedsiębiorstwo, z którego ciągną osobiste zyski. Należałoby o tem na serjo pomyśleć.
(F. I).

»Kurjer Lwowski« 11.02.1893 Aprobata dyplomów lekarskich kobiet.

W ciemni odmętów skandalu, w dusznej atmosferze walk o nienasycone wymagania zbrojnego pokoju, błysnęło drobne światełko. Niepostrzeżone prawie, padło na jałowy łan wielkopolitycznej "chryi" współczesnej i spłynęło w głębiny życia, aby wydobył z nich świadectwo, że mimo wstrętnych zjawisk politycznego i finansowego szwindlu, "świat idzie swoją drogą".
Mowa tu o rzeczy, nie imponującej ani wymiarem, ani nowością, ale chwytającej sympatycznem wrażeniem; bez tego ponurego tła, na którem się zjawia, możeby nawet nie sprawiała efektu. Cóżbo nadzwyczajnego?
Oto do parlamentu niemieckiego posłowie wolnomyślni Baumbach i Bar wnieśli projekt, aby odtąd i kobietom udzielano państwowej aprobaty dyplomów lekarskich, upoważniającej do prowadzenia praktyki, czego dotychczas nie było.
Wśród wrzawy namiętnych rozpraw nad reformą wojskową, wśród ciężkiego porodu nuwych podatków, mających wycisnąć z ludu niezbęine miljony, czyż warto zwracać uwagę na taki cichy i szary wniosek! Owóż, zdaje nam się, że właśnie w tem otoczeniu scenicznem jest on oklasku rzetelnego godzien. Kwestje emancypacyjne przestały być przedmiotem modnego zajęcia. Po części rozwiązane praktycznie, po części uznane w zasadzie, zeszły one z programu dyskusji i sporów; niemniej przeto życie coraz to znajduje jakieś słówko do powiedzenia, coraz to otwiera się zapomniany szczegół, lub zaniedbana potrzeba, na tle której powraca domagająca się pełni praw swoich kwestja kobieca, nietylko w zakresie jakichś tam przywilejów, lecz i w zakresie pełnienia służby, użytecznego czynnika na niwie społecznej.
Chwila obecna poruszyła właśnie jeden z tokich motywów. Postrach, rzucony przez epidemję cholery, otworzył oczy na wiele pomiatanych dotąd wymagań racjonalnych urządzeń sanitarnych a walka przeciw zarazie zadała kłam utartym okólnikom o nadmiernej liczbie lekarzy. To, cośmy przywykli uważać za pewnik, iż młodzież ulega równomiernemu prądowi w kierunku medycyny, zaniedbując inne obszary życia, okazuje się prawdą względną, a żale z powodu nadprodukcji inteligencji — o ile nie dotyczą nieszczęsnego zastępu ludzi niedouczonych — ustać powinny, chocby wobec jednego tylko faktu: braku lekarzy. Zachodzi to nawet w Niemczech i jest jedną z pobudek wniosku o dopuszczeniu kobiet do praktyki lekarskiej; zachodzi i u nas zarówno w stopniu niewątpliwie wyższym niż u sąsiadów.
Dużo jeszcze upłynie wody, zanim potrzebie społecznej pod tym względem stanie się całkowicie zadość, zanim w kraju nie będzie kąta, pozbawionego pieczy lekarskiej. Potrzeba potemu spełnienia wielu uprzednich warunków: potrzeba rozszerzenia światła i rozrostu materjalnych środków, jestto więc dzieło na szereg pokoleń, któremu jednak życzyć należy, ażeby się żywiej ruszyło z miejsca. Owoż pod tym względem godzilibyśmy się ze zdaniem deputowanych niemieckich Baumbacha i Bara, że kobiety przyczynićby się mogły bardzo skutecznie do rozwiązania społecznego zadania. Uczyniły one to w znacznej mierze na niwie nauczycielstwa ludowego, uczynić mogą i w dziedzinie ochrony zdrowia, choćby dla tego względu, że w wielu wypadkach posterunek, od którego stronią lekarze, objąć może lekarka.
Jak dalece Europa pod względem wyższego wykształcenia kobiet nie wyszła jeszcze z powijaków, poucza rzut oka na stosunki amerykańskie, o których informacyę cyfrową spotykamy w dziennikach niemieckich, właśnie z okazji wspomnianego wyżej wniosku.
Pierwsze bramy dla wyższego wykształcenia kobiet w Ameryce otwarto już w roku 1833, wszelako początkowe trzydziestolecie nowego kierunku słabym znaczyło się rozwojem. Silniejszy zwrot datuje się od r. 1863, od której to daty studja uniwersyteckie żeńskie szybkim krokiem postępują naprzód i rosną nieustannie, a zakreślając coraz szersze granice, utwierdzają kobiety nietylko na ławach studenckich, lecz i na katedrach, a nawet oddają w ich ręce kierownictwo wyższych uczelni.
W r. 1886 statystyka urzędowa zapisała już na przestrzeni Stanów Zjednoczonych 266 "kollegiów" żeńskich i 263 mięszanych, a wszystkie uniwersytety były już dla kobiet otwarte. Tylko wszechnice w Yale i Harward nie udzielały jeszcze kobietom dyplomów, chociaż dopuszczały je do studjów. Obecnie wszystkie kollegia żeńskie amerykańskie kierowane są przez kobiety, a i zakłady mieszane szczycą się wielu nadobnemi profesorkami i dyrektorkami. Wszechnice amerykańskie, urządzane na wzór starych uczelni Oxford i Cambridge, są internatami; mlęszane więc posiadają oddzielne pomieszczenia dla słuchaczek, tudzież oddzielne sale jadalne i czytelnie, poza tem nie znane są żadne ograniczenia. I Amerykanie chwalą sobie ten stan rzeczy, zawdzięczając mu liczne korzyści społeczne.
W Europie ideał ten nie prędko zapewne będzie osiągnięty, lecz niechże przynajmniej w granicach istniejącej możności objawia się nieco więcej ruchu, dla którego zaszczytne a użyteczne ujścia życiowe coraz więcej stają otworem.

»Kurjer Lwowski« 10.02.1893 Schronisko dla pijaków.

Między niższo-austrjackim Wydziałem krajowym a rządem toczą się od dłuższego czasu rokowania, celem stworzenia specjalnego schroniska dla tych, którzy z powodu nadmiernego używania alkoholu zapadłszy na umyśle i oddani pod kuratelę, znajdują się w zakładach dla obłąkanych i i tam świadomość odzyskali, ale nie nabrali jeszcze dosyć odporności przeciw pijaństwu. Otoż tego rodzaju ludzie, po orzeczeniu ad hoc wybranej komisji, mają wedle projektu być umieszczeni w osobnem schronisku i tam przez pewien czas pod ścisłym nadzorem przebywać, projekt ten ma być w drodze ustawodawczej załatwiony jeszcze w ciągu bieżącej sesji parlamentarnej i jest bardzo wielkiej wagi, gdyż ma stanowić podstawę dla założenia pierwszego w Europie publicznego schroniska dla pijaków, na co pieniądze mają już być uchwalone przez sejm i wydziałowi krajowemu złożone do dyspozycji.
Zwiększenie się pijaństwa stanowi materjał do wyczerpujących studjów we wszystkich krajach i coraz bardziej czuć się daje potrzeba stawienia tamy temu złu wyrządzającemu ogromne szkody dobru publicznemu. Dozór szynków, ustawy przeciw fałszerstwu napojów, kary przeciw ekscesom pijaków, zakaz udzielania gorących napojów nieletnim, znalazły już dostęp w prawodawstwie wszystkich niemal państw. Brak jednak jeszcze najkonieczniejszej rzeczy, brak wzięcia obrony społeczeństwa i rodziny przed pijaclwem nałogowem, jakoteż możności ratunku nawiedzonych taką chorobą. rujnującą materjalnie jakoteż cielesne i duchowe zdrowie.
Przestraszając liczba alkobolistów w zakładach dla chorych umysłowo, skłoniła reprezentację Austrji niższej do powzięcia projektu założenia osobnego schroniska dla pijaków. W tym celu wysłano takich, którzyby przestudjowali, zwłaszcza angielską ustawę o pijaństwie i przypatrzyli się podobnym zakładom istniejącym gdzie indziej. Owocem tych studjów było dziełko Fedora Gerenyj’ego pt. "Angielskie schroniska dla pijaków, a projektowany zakład niższo-austrjacki ze stanowiska administracji".
W broszurze tej okazuje autor, że dotychczasowe próby celem stworzenia prawnych przeszkód dla pijaństwa, nie odniosły należytych skutków. Dlatego przedewszystkiem dążyć należy, aby wymyślono tego rodzaju prawne orzeczenia, któreby w ramach istniejącego prawa gwarantującego wolność indywidualną, znalazły uwzględnienie i aby powoli do polepszenia obecnych stosunków dążono. Pijacy wedie dotychczasowej praktyki będą w razie okazania się u nich objawów zdenerwowania, oddani do zakładów dla obłąkanych. Po uleczeniu ich z delirjum, by nie popadli w recedywę, będą umieszczani właśnie w projektowanem schronisku, póki nie odzyskają koniecznej równowagi.
Jak wiadomo Sejm galicyjski był pierwszym z sejmów innych prowincyj austrjackich, który poruszył sprawę ustawy o pijaństwie, ustawę tę uchwalił i dopiero później znalazł naśladowców w innych sejmach monarchji. Może obecnie warto by było rozpatrzeć dokładnie projekt sejmu dolno-austrjackiego, zwłaszcza, że w wykazach statystycznych Galicja co do cyfry opilstwa bynajmniej nie zajmuje szarego końca.

»Kurjer Lwowski« 01.06.1892 Program Rusinów narodowców.

W Dile z d. 30. maja opublikowano na miejscu naczelnem obszerny "program narodowy", powstały z narad mężów zaufania ruskiego towarzystwa politycznego "Narodna Rada", odbytych we Lwowie d. 24. marca. Program ten podamy w pełnym tekście w dalszych numerach Kurjera, tutaj zaznaczamy jedynie, że we wstępie podkreśla on bardzo stanowczo etnograficzną i narodową samodzielność Rusi, dalej zaznacza, że Rusini narodowcy w kwestjach ekonomicznych stoją na stanowisku własności indywidualnej, pragną obznajomić naród ruski ze wszystkiemi zdobyczami zdrowego postępu, stojąc na gruncie postępowo-demokratycznym, pragną polityczego wykształcenia mas narodu ruskiego, stoją na gruncie konstytucji austrjackiej i zapomocą tejże chcą wywalczyć dla narodu ruskiego także stanowisko polityczne, jakie mu się należy, stoją przy swej wierze, obrzędzie i żądają dla rusko-katolickiej cerkwi praw przynależnych, oświadczają się z gotowością zgody i współdziałania ze wszystkiemi innemi stronnictwami ruskiemi, których działalność nie będzie przeciwną interesom sprawy ruskiej, pragną żyć w zgodzie z narodem polskim na podstawie zupełnego równouprawnienia, i oświadczają, że będą popierać każdy rząd, dążący do zaspokojenia sprawiedliwych żądań narodu ruskiego. Dalej sformułowano długi szereg żądań praktycznych w sprawach oświaty, w sprawach ekonomicznych i politycznych i dodano odezwy do posłów ruskich w Sejmie i w Radzie państwa, by w myśl tego programu postępowali i do ogółu Rusinów, by się z nim solidaryzował.
Porównując ten program z tem, co dotychczas narodowcy uznawali za swój program, tj. z deklaracją p. Romańczuka w jej rozmaitych warjantach i tłumaczeniach, przyznać musimy ogromny postęp, wyklarowacie się myśli programowych i dążność niezaprzeczoną do jednolitego objęcia i uwzględnienia ogółu stosunków narodowych. Jeżeliby tym razem narodowcy rzeczywiście chcieli traktować ten swój program na serjo, jako rzecz istotnych przekonań i poglądów politycznych i społecznych, a nie jako ballon d'essay, wypuszczony ad usum publiki prowincjonalnej, to nie wątpimy, że mógłby on stanowić podstawę do dyskusji programowej między narodowcami a innemi stronnictwami ruskiemi, a po usunięciu pewnych niekonsekwencyj i niejasności mógłby służyć wspólnym gruntem dla pracy narodowej wszystkich stronnictw, a przynajmniej wszystkich zdrowo i szczerze myślących i patrjotycznych grup i jednostek ruskich. Jedynie od taktu przewódców stronnictwa narodowego zależeć będzie obecnie, jak się ukształtują w najbliższej przyszłości ruskie stosunki partyjne w Galicji.

»Kurjer Lwowski« 27.05.1892 Poprawność języka urzędowego.

Wydział tow. prawniczego lwowskiego wystosował do prezydjów władz krajowych pismo, którego treść jest wyrazem potrzeby, oddawna uznawanej przez publiczność. Opiewa ono: "Gdy przed laty z górą dwudziestu zaprowadzono w Galicji język urzędowy polski, kraj cały powitał fakt ten jako zdobycz pierwszorzędnej doniosłości w przekonaniu, że język nasz, przez używanie go w sądach i urzędach coraz bardziej się wykształci, nabierze siły i giętkości i zbliży się do tej jędrności, jaka znamionowała go wówczas, gdy władze Księstwa Warszawskiego i Królestwa Polskiego wyłącznie nim się posługiwały.
Że nadzieje te niezupełnie się ziściły, na to złożyło się kilka ważnych przyczyn, a jedną z najważniejszych była, iż w chwili zaprowadzania języka polskiego, jako urzędowego, wszyscy, którzy odtąd tym językiem urzędowym posługiwać się mieli, wykształceni byli w języku urzędowym niemieckim, trudno im było więc doraźnie oswobodzić się od wyrażeń i zwrotów, obcych naszemu językowi, do których przywykli. Temu też wpływowi długoletniego nawjknienia ulegli nawet i ci prawnicy, którzy jako rodowici Polacy, zresztą po za urzędem — poprawnie językiem polskim władali, a tak się stało, że gdy młodsza generacja wstąpiła w ślady starszej, wytworzył się język urzędowy, odmienny od zwyczajnego języka, którym się posługujemy w życiu, język pełen zwrotów i wyrażeń obcych, z prawidłami i duchem języka polskiego niezgodnych, a najeżony germanizmami do tego stopnia, iż go Polacy z innych dzielnic Polski często zrozumieć nie zdołają. Siłą nawyknienia i osłuchanych formułek utrzymuje się ten język nawet, pod piórem osób, władających zresztą bardzo dobrze językiem polskim, a popierają go, w tym nieprawidłowym rozwoju tłumaczenia ustaw niemieckich i wydawnictwa, które w kraju naszym się pojawiły i rozpowszechniły, a które przeciw czystości języka często w wysokim stopniu wykraczają. Co bardziej, język ten dostaje się nawet do projektów i ustaw przez Sejm krajowy uchwalanych.
Towarzystwo prawnicze uważało za obowiązek zwrócić uwagę na ten niepożądany stan rzeczy i na zeszłorocznem walnem zgromadzeniu wybrało komisję, której poleciło obmyślenie i wykonanie wszystkich kroków, jakieby w celu ustalenia terminologji prawniczej polskiej i stylu urzędowego uznała za stosowne. Komisja, uzupełniwszy się gronem osób, na polu znawstwa języka zasłużonych, nabrała przekonania, iż dotąd za mało zwracano uwagi na potrzebę zachowania czystości języka w pismach i aktach urzędowych.
Nie zamierzamy tem bynajmniej uchybić ogółowi prawników naszych; przyznajemy owszem, że wielu z nich dokłada należytej pod tym względem staranności. Uwagi nasze tyczą się więc tylko tych, a i takich jest niestety nie mało, klórzy z ręką na sercu do pewnego w tym kierunku zaniedbania w obec siebie samych przyznać się muszą.
Galicja z w. ks. Krakowskiem jest dziś jedynym krajem w którym język nasz jest urzędowym językiem, na niej więc cięży obowiązek pielęgnowania i kształcenia prawniczego języka polskiego i zachowania go w pełnej czystości dla przyszłych pokoleń. W razie zaniedbania tego obowiązku zachodzi groźne niebezpieczeństwo, że tradycja pięknego języka naszego dla przyszłych pokoleń bezpowrotnie zaginie.
Z tychto powodów Towarzystwo prawnicze postanowiło udać się do pp. naczelników wszystkich władz krajowych z usilną prośbą o użycie wpływu w tym kierunku, iżby w aktach i pismach urzędowych o ile możności przestrzegano czystości i poprawności językowej.
Nie przesądzamy, jakich środków w. prezydjum w tej mierze chwycić się uzna za stosowne, mniemamy jednakże, że już samo poruszenie tej sprawy, samo przypomnienie jej podwładnym zdoła w znacznej części zapobiedz złemu, gdyż nie brak naszym prawnikom ani patrjotyzmu i dobrych chęci, ani też zdolności i potrzebnych wiadomości, aby uniknąć w stylu urzędowym błędnych wyrażeń i zwrotów językowych, chociażby przez długoletnie utartych używanie.
Mając nadzieję, że w. prezydjum swego współdziałania w tym kierunku nie zechce nam odmówić, pozwalamy sobie prosić o zalecenie podwładnym, aby w aktach i pismach urzędowych przestrzegali czystości i poprawności języka".
Memorjalik ten ma podpisy prezesa tow. Tchórznickiego, i przewodniczącego komisji terminologicznej dra Tilla.

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

ситуація

»Народна Часопись« 16.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦

Білград 15 цвітня. Скупштина розвязана а нові вибори розписані на день 27 мая. Нова скупштина збере ся дня 15 (1) червня. Префектом міста именований Стоян Протич.
Петербург 15 цвітня. Пара царска запросила вчера до себе корелеву Наталію на снїданє.
Амстердам 15 цвітня. Підчас проїздки королевої по містї здержали соціялісти єї повіз і инзультували єї. Арештовано 18 людей.
Брукселя 15 цвітня. В ночи прийшло межи робітниками а поліцією до бійки, в котрій ранено около 70 людей.

»Народна Часопись« 15.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 цвітня. Є. Вел. Цїсар принимав вчера ґр. Таффого на цїлогодинній авдієнції.
Прага 14 цвітня. Юл. Ґреґрови зробили студенти велику демонстрацію і вибили вікна в єго помешканю.
Будапешт 14 цвітня. Місто Веспрім cтoїть від півночи в огню.
Брукселя 14 цвітня. Правительство велїло арештувати всїx членів ґенеральної ради робітничої.

»Народна Часопись« 14.04.1893 ◦ ◦ ◦

Відень 13 цвітня. Стамболов має 24 с. м. вернути до Болгарії.
Рим 13 цвітня. Папа зовсїм здоров і приймав вчера около 4000 путників належачих до братства третого чина св. Франціска.
Білград 13 цвітня. Указом реґентії відкрито вчера в имени короля перше офіціяльне засїданє скупштини. Радикали і напредняки не явили ся на засїданю.
Брукселя 13 цвітня. Вчера прийшло перед парляментом до бійки межи зібраними товпами народу а жандармерією. Арештовано 16 людей; кількох поліціянтів покалїчено камінєм.
Софія 13 цвітня. Слїдство против митрополита Климентія вже скінчило ся. Климентій буде ставлений перед звичайний суд цивільний.

»Народна Часопись« 13.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 цвітня. Кн. Фердинанд болгарскій виїхав з матерію княг. Климентиною до Италії. Стамболов і Греків остались що у Відни.
Берлин 12 цвітня. Voss. Ztg. доказує, що авдієнція Стамболова у Є. Вел. Цїсаря Австрійского, зробила в Россії велике враженє. Она має велике значінє, бо признає теперішний стан в Болгарії.
Брукселя 12 цвітня. Парлямент відкинув 115 голосами против 20 внесенє Янзона в справі права загального голосованя. В містї прийшло в наслїдок того межи товпами народу а поліцією до кровавої бійки.
Фльоренція 12 цвітня. Міністер Ґірс виїхав до Россії.

»Дѣло« 12.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 цвітня. На авдієнції цїсарскій принимано Фердинанда, князя болгарского і президента міністрів Стамбулова. Авдієнція мала характер приватний.
Ясси 12 цвітня. Вісти про випадки холєри в Румунії зовсїм неоправдані.
Трієст 12 цвітня. Рада міска розвязана, бурмістрови доручено вже декрет розвязаня.
Рим 12 цвітня. Папа буде приймати австрійских богомольцїв 14 цвітня.
Амієн 12 цвітня. Майже 10 тисяч робітників застрайкувало при фабриках оксамиту.
Париж 12 цвітня. Россія задумує ввійти в торговельні зносини з Францією. Францускі роалісти зблизили ся до політики папи в справі внутрішних відносин держави.
Петербург 12 цвітня. Правительство накаже в недалекій вже будучности забрати ся жидам до Литви, щоби уможливити сталу оселю россійским купцям і фабрикантам.

»Народна Часопись« 09.04.1893 ◦ ◦ ◦

З Праги доносять, що Молодоческій клюб постановив стреміти до згідного поступованя зі Старочехами і февдальними властителями більшої посїлости земскої у всїх державно-правних справах.
Вчера приїхав до Відня кн. Фердинанд болгарскій з великою дружиною, в котрій знаходять ся міністри Стамболов і Греков, президент собранія Петков і наш краян др Икалович.
З над границї российскої доносять, що вість, будьто би там збільшено число россійского войска, єсть зовсїм безосновна. Збільшено лиш сторожу пограничну, котра єсть тепер по войсковому зорґанізована і стоїть під зарядом міністерства війни.
Перше засїданє сербскої скупштини було дуже бурливе. Коли ліберали вибрали на тимчасового президента, міністра просвіти Джорджевича, а той зарядив льосованє 9 комісій верифікаційних, підняли радикали великій крик і зажадали насамперед сконстатованя числа послів, а наконець вийшли з салї разом з напредняками. Міністер справ внутрішних заявив тогди, що число послів повинно виносити 125 а не 134. Зміна в ординації виборчій, яку свого часу зробили радикали, була противна конституції. До правосильности ухвал не треба отже 68, лиш 63 голосів. — Зачувати, що правительство задумує упеважнити вибір всїх радикалів і розписати нові вибори. Засїданя скупштини будуть відбувати ся дальше.

»Дѣло« 08.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 8 марта. Цїсар надав Впреосв. митрополитови Сильвестрови Сембратовичеви ордер Зелїзної корони першої кляси.
Пpaгa 8 цвітня. Молодо-Чехи візвали старо-Чехів і властителїв більших підлостей, щоби спільно старали ся о заснованє висшого ческого трибуналу.
Відень 8 цвітня. Прибув тутки кн. Фердинанд болгарскій в товаристві міністрів Стамбулова, Ґрекова і презідента собранія Петкова.
Рим 8 цвітня. Нїмецка пара цїсарска відвідає папу дня 28 цвітня. Ходять вісти, що Ватикан задумує заключити церковну унію з Румунією.
Берлин 8 цвітня. Робітники будуть святкувати 1-го мая, однак будуть того дня робити.
Неаполь 8 цвітня. Цїсарева австрійска виїхала по при остров Капрі просто до Корфу.
Лондон 8 цвітня. В Гелль прийшло до бійки між робітниками і поліцією. Поліція ударила білим оружієм. Кількох ранено, богато увязнено.

»Народна Часопись« 06.04.1893 ◦ ◦ ◦

Відень 5 цвітня. Старшій комісар скарбовий Йосиф Добія именований старшим инспектором для львівскої дирекції скарбу.
Неаполь 5 цвітня. Италіяньскій наслїдник престола зложив візиту Єї Вел. нашій Цїсаревій на яхтї "Мірамаре".
Петербург 5 цвітня. Родина царска позістане на Криму аж до 18 мая а відтак поїде аж до Москви.
Білград 5 цвітня. Правительство сподїває ся узискати в новій скупштинї білшість 9 голосів.
Чікаґо 5 цвітня. Робітники заняті при виставі застрайкували і домагають ся побільшеня платнї.

»Дѣло« 05.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 5 цвітня. Комісія для розмеженя округів рішила утворити ческі суди окружні в девятьох містах.
Відень 5 цвітня. Міністер скарбу д-р Штайнбах одержав вісьмодневну відпустку і виїхав до Мерану.
Білград 5 цвітня. Правительство буде мати в скупштинї більшість 9 голосів.
Париж 5 цвітня. Навпослїд удало ся зложити нове міністерство.
Берлін 5 цвітня. Россійско-нїмецкі договори торговельні мабуть розбили ся.
Лондон 5 цвітня. Папа надїлить суджену Фердинанда князя Болгарії золотою рожею.
Чікаґо 5 цвітня. Робітники, що працюють при виставі застрейкували. Домагають ся підвисшеня платнї.

»Дѣло« 04.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 4 цвітня. Товариство ческих учителїв рішило здержати ся від участи в виставі Чікаґа, тому, що не хотять просити Нїмцїв у Відни о назначенє виставового місця.
Відень 4 цвітня. Відбуло ся тутки згромадженє робітників, на котрім принято резолюцію в справі загального права виборчого.
Нансї 4 цвітня. Між францускими і италїйскими робітниками в Мієнан прийшло до кровавої бійки. Одного Француза убито. Населенє забурене, жандармерія зміцнена.
Петербург 4 цвітня. Адміністрація войскова будує велику фабрику набоїв на Українї, в ґубернії катеринославскій.
Рим 4 цвітня. Великій кн. Володимир разом з жінкою буде заступати царску пару в часї срібного весїля.
Ґент 4 цвітня. Прибуло тутки 1000 француских соціалістів, щоби порадитись над загальним стрейком.

»Дѣло« 03.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Градець 3 цвітня. Суд повітовий засудив лїкаря д-ра Ґумпльовича на кару 30 зр. за те, що він виголосив на зборах соціяльних демократів бесїду, котрою обидив державну раду.
Берлин 3 цвітня. Подорож нїмецких католиків до Риму відрочена длятого, що папа не буде приймати від 17 цвітня до 2 мая нїяких богомольцїв, а то з нагоди торжества на италійскім дворі.
Лондон 3 цвітня. Ирляндскій віце-король заборонив привозу оружія до Ирляндії длятого, що декотрі міста постановили виступити оружно против гомеруля.
Париж 3 цвітня. Карно поручив Мелінови зложити новий кабінет.
Петербург 3 цвітня. Міністерство справ внутрішних закупило 4,233.811 пудів збіжа для місцевостій, навіщених голодом.

»Народна Часопись« 02.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 1 цвітня. Краєвий инспектор Ст. Ольшевскій одержав при нагодї перенесеня єго в стан спочинку ордер зелїзної корони III кляси.
Петербурґ 1 цвітня. Царска пара приїхала до Севастополя, а королева Баталія до Ялти.
Пpecбypґ 1 цвітня. Проба з матерією неперепускаючою куль, виднахід бувшого директора тутешної фабрики джути, Силяндера, випала світло.

»Дѣло« 01.04.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Рим 1 цвітня. Болгарскій презідент міністрів Стамбулов звернув ся до италійского правительства з просьбою, щоби берегти зелїзничої лінії, куди буде переїздити князь Фердинанд на своє вінчанє.
Петербург 1 цвітня. Царска пара прибула до Севастополя, а екскоролева Наталія до Ялти. Лучило ся тутки кілька спорадичних випадків холєри.
Стамбул 1 цвітня. Трьох турецких жовнїрів збесчестили на проходї жінку високого достойника италійского посольства. Италія зажадала сатісфакції.
Гатбурґ 1 цвітня. Сенат відкинув жаданє властителїв кораблїв, щоби в интересї гамбургскої торговлї не оголошувано числа хорих на холєру, лише випадки смерти.

»Дѣло« 31.03.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 31 марта. Завязало ся тут соціяльно-політичне товариство виборцїв, котре має на цїли перевести соціяльну реформу.
Загреб 31 марта. При тутешнім університетї засновано катедру угорского язика і літератури.
Темешвар 31 марта. Адоптований син румуньского священика Вячеслава Прогаба убив свого батька прибраного за те, що програв з ним процес.
Софія 31 марта. Князь Фердинанд вже зовсїм здоровий.
Лондон 31 марта. Палата низша приймила 163 голосами против 75 внесенє Ґлєдстона, на підставі котрого справа гомеруля буде трактуватись перед всїми иншими справами у вівтірок і в середу кождого тиждня по Великодних святах.
Париж 31 марта. Розповсюднюють ся вісти, що парлямент має бути розвязаний.

»Дѣло« 30.03.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Баден 30 марта. Засуджений на смерть розбійник Виметаль повісив ся в вязници.
Макгайм 30 марта. Урядник при фабрицї матерій волокнистих Райндль, винайшов ще лїпшу одїж против куль.
Берно швайц. 30 марта. Народна рада має виготовити проєкт і предложити єго державам, щоби берегти на випадок війни коллєкції з обсягу наук і штук.
Берлин 30 марта. Правительство пруске має зажадати від Франції сатісфакції за обиду родини вигнаного дневникаря Брандеса.
Париж 30 марта. Сенат ухвалив для вдови по Ренанї 6.000 франків річної платнї.