дописи

»Дѣло« 22.06.1892 Голос в справі кривд руских в школах львівских.

Зі Львова.
Сумно і жалко стає кождому Русинови, коли тілько погадає на то, що в двох польских ґімназіях львівских викладає ся наука рускої релігії в язицї польскім. Сумно і жалко длятого, що се дїє ся в осередку нашого руху народного, — дальше, що се дїєcь в нинїшних часах, — вкінци, що се унікат в цїлім шкільництві, бо ж в краю єсть ще більше ґімназій польских, в котрих находять ся рускі дїти, а де катихити вчать лише по руски. Тілько львівскі польскі ґімназії мають становити виїмок? І то чому? яким правом? Таж то так само не приватні, а державні ґімназії, як і другі в краю нашім! А найприкрійше стає, коли рускі дїти, котрі звикли до руского священика лиш по руски говорити, жалують ся перед родичами, що не можуть до своїх катихитів нї словечка по руски сказати та що мусять слухати науки духовні [екзорти] в польскім язицї. Чи наша духовна власть мала би о тім не знати? Чи не взялось би за сю справу наше товариство "Народна Рада"? — чи не зарадили-б тому рускі посли? Наші патріоти старають ся викорінювати кривди, які заповідають ся нашому народному розвоєви по провінції, а чи-ж не мали-б они займатись найперше викорененєм лиха в самім осередку? Просто не хочесь вірити, щоби дитина руского священика до свого руского катихита мусїла говорити по польски.
То само дїє ся і з наукою руского язика в ґімназії Франц-Іосифа і в видїловій школї имени Ядвиги у Львові. В ґімназії Франц-Іосифа учать язика руского мов-би на кпини, бо на примір в VІІІ-ій клясї ґімназіяльній учить учитель руского язика катихит о. Онуфрій Лепкій з книжки призначеної для ІV-ої кляси нормальної! Но, а вже в видїловій школї имени Ядвиги — то не наука, а чиста иронія науки, бо дотична учителька — не знаємо, чи вміє одно реченє поправно виголосити по руски.
О тім всїм чуємо ми, зїхавшись до Львова з нагоди конкурсового испиту, і кличемо до всїх, хто в тім дїлї помогти може, поможіть! усуньте тую аномалію!
Интересовані родичі.

»Дѣло« 21.06.1892 Письмо п. Евгенія Левицкого, голови "Сїчи".

З Відня.
Вп. Редакціє!
На допись з Відня в 121 ч. "Дѣла" п. заг. "Ювілейний комітет товариства "Сїч" уважаю за відповідне подати коротке спростованє.
Коли "Січовики"-народовцї не пристали на видїл мішанки з народовцїв і радикалів, та [радикали], щоби дати народовцям рекомпензату за вибір радикального видїлу, поставили яко кандидатів на голову і заступника голови комітету ювілейного — народовцїв тов. Целевича і Павлюка. Але, замість пристати на нашу пропозицію, всї народовцї виступили з комітету. Очевидно, тогдї комітет не мав рації истнованя, бо: 1) він утратив той характер, якій єму дали загальні збори, вибираючи до него радикалів і народовцїв, 2) в комітетї остались майже тоті самі люде, що в видїлї, тож найкрасше було комітет розвязати і все переняти на видїл. Ми так і зробили.
Що до грошей, зложених народовцями на ювілей, то скажемо, що єго клопоти неоправдані, а єго здогади треба звести на буйну фантазію. Гроші, зложені — кромі 4 зр. — самими бувшими "Сїчовиками" [не длятого, що они народовцї, або радикали, але просто длятого, що они були членами "Сїчи", котра обходить ювілей], можуть бути ужиті тілько на ювілей, а жертводавцї мають в кождій хвили право жадати их звороту, наколи-б их ужито на иншу цїль. Из закиду, наче-б то ми мали на думцї гроші ювілейні ужити на запомоги для бідних радикалів, честь наша не дозволяє оправдуватись.
Евгеній Левицкій.

Примітка Редакції. Автор дописи в 121 ч. "Дѣла" подав так само, як п. Е. Левицкій, що радикали [по приватній нарадї] настановили були вибрати на голову і заступника голови народовцїв [аби прибували жертви від патріотів-народовцїв], тілько народовцї узнали се маневром і, як написано в дописи, "не хотїли робити для радикалів", тож і цїлком усунули ся з комітету. Чи видїл радикальний мав право розвязувати комітет, постановлений загальними зборами, в то не входимо, але що-до грошей, то п. Е. Левицкій милить ся, коли каже, що народовцї слали свої жертви на ювілейний обхід без огляду на те, чи в "Сїчи" будуть верховодити радикали, бо-ж ті могли би за гpoші народовцїв виправити ще й демонстрацію против народовцїв. [Кажемо се в теорії.] Наконець мусимо сконстатувати, що дотично ужитя суми зложеної на ювілей, — автор дописи занотував тілько поголоску і виразно се зазначив словами: "ходить версія".

20.06.1892 Товариство "Громада" а москвофіли.

З Відня.
Ми вже подали образ зборів товариства "Громади", образ безпересадний і правдивий, а заразом подали факт, що комітет, повідомлений о тім, що на збори мають явитись члени москвофільскої "Буковини" для викликаня скандалу, уважав за відповідне — не впустити их до салї. Скандал, якій мимо того зробив член "Буковини", Роман Алексевич, був лише прольоґом, бо от в "Галицкой Руси" з дня 16 н. ст. червня появилась допись віденьского кореспондента, повна брехень і напастей. Сказати правду, ми сподївали ся сеї дописи, бо-ж товариство "Громада" — товариство народне, отже вже длятого немиле москвофілам, однак ми не сподївались подібно безличної дописи. Віденьскій кореспондент вчепив ся з-разу нї сїло нї пало послів Барвіньского і Телишевского, дальше назвав одного з аранжерів зборів акад. К. Студиньского "ревним дописователем "Народної Часописи" [хоч п. Студиньскій нїколи й одної стрічки до "Народної Часописи" не писав], а вкінци написав цїлу купу брехень за збори "Громади".
Для "Громади" тая допись "Галицкой Руси" єсть доброю наукою, щоби видїл єї мав ся на бачности, і певно нї один из звістної кліки не впхає ся в члени "Громади".
Однакож видїл "Громади" виготовив і вислав редакції "Галицкої Руси" спростованє такого змісту:
"Світла Редакціє!
На підставі §.19. закона прасового просимо Світлу Редакцію "Галицкой Руси" умістити в однім з найблизших чисел тої-ж часописи слїдуюче спростованє:
На допись до "Галицкой Руси" з Відня, печатану в числї з дня 16 н. ст. червня 1892 відповідаємо: 1) Неправдою єсть, мов-то тов. "Громада" повстало на місце братства церковного. Тов. "Громада" не мало й не має нїякої звязи з незаложеним братством церковним. 2) Неправдою єсть, мов-то на зборах "Громади" з дня 12 н. ст. червня явилось лише сорок осіб, бо вже при першім голосованю після лісти членів число голосуючих виносило 60 осіб, хоч число членів збору зросло ще при дальших нарадах і в часї комерсу. Крім того не голосували — вже в часї голосованя тринацять присутних пань, і шість запрошених на збори гостїв-вояків. 3) Неправдою єсть, мов-то на зборах явились три служащі віденьскої духовної семинарії ("Gabriel, Іlkо, Iwan"). Першій з них єсть Румуном, отже на збір "Громади" не міг прийти; з двох других, Русинів, явив ся лише п. Илько Дуля, до чого мав повне право: раз, що був прошений, а по друге тому, що тов. "Громада" заложено головно для низшої кляси робітничої.
Остаємо з приналежним поважанєм.
Відень 18 н. ст. червня 1892.
За видїл тов. "Громада": Кирило Студинскій заступник голови. В. Павлюк секретар. Мих. Бігун член видїлу."
Крім того вислав п. Кирил Студиньскій до "Галицкой Руси" таке спростованє:
"На підставі §.19, закона прасового прошу о поміщенє слїдуючого спростованя в однім з найблизших чисел "Галицкой Руси":
В дописи з Відня, поміщеній в "Галицкой Руси" з дня 16 н. ст. червня, написано, що я "ревний дописуватель "Народной Часописи". В відповідь на се мушу заявити, що я не єсмь і не був нїколи дописувателем "Народной Часописи".
Остаю з глубоким поважанєм — К. Студиньскій."

»Дѣло« 18.06.1892 Конкурси.

Головний Видїл Товариства "Пpoсвіта" у Львові розписує сим конкурс на написанє для Товариства "Просвіта" книжочок слїдуючого змісту:
1. Повістки з житя суспільно-народного і оповіданя морально-реліґійні.
2. Оповіданя историчні.
3. Розвідки економічно-господарскі, як також образки з исторії промислу і торговлї.
4. Розвідки з гіґієни.
5. Короткій правотар народний.
6. Образки етноґрафічні і ґеоґрафічні.
7. Образки з природи.
8. Про обезпеченє на житє.
Книжочки мають бути написані в спосіб приступний для народу, а обємом не можуть переходити трох аркушів друку. [При виборі предмету працї звертає ся увагу на зміст дoтeпepiшниx видань Товариства "Просвіта".]
За ориґінальні працї платить Товариство "Просвіта" від аркуша 15—25 зр. ав., а за переклади: 8—15 зр. ав.
Рукописи належить надсилати до Головного видїлу Товариства "Просвіта" у Львові [при улици Вірменьскій ч. 27] до дня 15 н. ст. падолиста 1892 року.
Рукописи непридатні будуть звернені авторам.
За Головний Видїл Товариства "Просвіта" у Львові дня 16 н. ст. червня 1892 року.
Д-р Омелян Огоновскій, голова Тов. "Просвіта".
Иван Ґуляй, секретар Тов. "Просвіта".

Головний Bидїл Товариства "Просвіти" у Львові оголошує сим, на підставі акту фундаційного з дати Стрий дня 27 червня 1890 року, конкурс на премію "фундації имени Стефана Дубравского" в квотї 90 зр. ав.
Премія тота призначена Високоповажаним фундатором за написанє нaйлїпшoї популярної розправи в рускім язицї — з исторіи, ґeoґpaфії, етноґрафії, економії політичної, ґосподарства або права. Премію має право признавати Головний Видїл Товариства "Просвіта" у Львові [при улици Вірменьскій ч. 27], до котрого належить надсилати працї конкурсові по день 15 н. ст. падолиста 1892 року.
Преміована рукопись стає ся власностію Товариства "Просвіта" у Львові. Рукописи непреміовані будуть звернені авторам.
За Головний Видїл Товариства "Просвіта" у Львові дня 16 н. ст. червня 1892 р.
Д-р Омелян Огоновскій, голова товариства "Просвіта".
Иван Ґуляй, секретар тов. "Просвіта".

»Народна Часопись« 17.06.1892 Процес прасовий

З судової салї.
Кожда честна часопись старає ся о то, щоби писати лиш правду і представляти річ так, як она дїйстно єсть. Коли однакож мимо волї редакції зайде якась невірність в подаваних в часописи фактах, або може навіть і неправда, то редакція обовязана ту невірність або неправду спростувати; так наказує право і до того можна навіть змусити редакцію. Тим більше можна змусити до того таку редакцію, котра из злої волї помістить якусь неправду в своїй часописи а відтак не хоче навіть помістити спростованя, отже не хоче дати дотичним людем можність оправдати себе публично. В такім случаю суд може змусити до того редакцію. Таке лучило ся і редакції "Галицкои Руси", котра не хотїла умістити пятьох спростовань, надісланих їй послами Олександром Барвіньским і дром Д. Савчаком. В понедїлок відбула ся в сїй справі розправа карна в львівскім судї краєвім перед трибуналом, зложеним з радників: Спендаковского, Маєвского, Зубрицкого і Гайдерера. Позиваючих заступав др Кость Левицкій, пізвану редакцію боронив др Ю. Илевич, кандидат адвокатский з канцелярії дра Ив. Добряньского. По переведеній розправі засудив трибунал редактора "Гал. Руси" за неуміщенє спростовань, на кару грошеву в сумі 50 зр., а крім того приказав умістити всї пять спростовань в часописи "Галицкая Русь" під загрозою застанови дальшого видавництва "Галицкой Руси". Дальше приказав трибунал умістити на вступнім місци в часописи "Галицкая Русь" дословний зміст запавшого вироку карного, а також оголосити той вирок в часописи "Дѣло" на кошт редакції "Галицкой Руси" і на заплату коштів поступованя карного.

»Дѣло« 17.06.1892 Вибір делєґатів брідскої ради повітової до окружної ради шкільної.

З Брідщини.
Дня 10. н. ст. червня с. р. відбув ся вибір двох делєґатів ради повітової до окружної. Стало ся так, як то звичайно буває, коли розходить ся о то, аби Русинам зробити яке хоч мале уступство. Братя Поляки понимають рівноправність так, що Русини суть рівноуправнені до поношеня тягарів, але не до користаня також з прислугуючих им прав.
Русини брідского повіту надїяли ся, що на двох маючих вибратись делєґатів до окружної ради шкільної буде вибраний один Русин, та завелись в надїях своїх, бо вже в сали ради повітової ходили вісти, що вже наперед бігав по містї по членах ради повітової инспектор шкільний Токарскій, заклинаючи их, аби, борони Боже — Русина на делєґата не вибрали. Красне понятє того виразу — "автономічна свобода"! З присутних при голосованю 19 членів ради повітової було: 5 Русинів, 12 Поляків і 2 Євреї. Більшостію голосів [Поляків і Євреїв] вибрано на делєґатів кс. ґварціяна ковенту Бернарднинів в Лешневі, кс. Ржечконвского и ґрафа Цетнера з Підкаменя. Aнї один голос з сторони Поляків і Євреїв не був відданий на Русина.
От Вам образок тої вирозумілости і терпимости, котрими братя Поляки люблять так часто величати ся! В тім змислї промовив по скінченім виборі о. Юл. Мандичевскій, звернувшись до членів повітової ради народности польскої. "Коли центральне і краєве правительство — сказав бесїдник — почало прихильнїйше відноситись до Русинів, то тим більше тут, в сїй автономічній институції, можна було сподїватись якоїсь вирозумілости від Поляків, одвітно заявленю маршалка повітового п. Салього, що тілько при згіднім, вирозумілім а толєрантнім поступованю можна числити на успіх. А зваживши, що повіт брідскій замешканий переважно Русинами, та що в школах народних повіта брідского єсть переважно язик рускій викладовим, можна було допускати, що вже чувство справедливости не дозволить, аби так покривджено Русинів при виборі делєґатів до окружної ради шкільної. Но тепер Русини бачуть, що висказ п. маршалка повітового що до вирозумілости і терпимости треба уважати за фразу і що таке поступованє зі сторони польскої не може будити довірія у Русинів і не причинить ся до удержаня добрих відносин межи обома народностями."
Бесїду о. Мандичевского Поляки і Євреї приняли мовчанєм і замкнено засїданє.

»Народна Часопись« 16.06.1892 Кіль, ревеляції Herald-a і кн. Бісмарк.

Гостина царя у нїмецкого цїсаря в Кіль дала, як звичайно всї того рода подїї, добру нагоду до всїляких комбінацій і здогадів, а ґазети полюючи на сензацію старали ся всякими способами зробити з неї капітал; не маючи однакож достаточно матеріялу кинулись до минувшости і стали вигрібати споминки стоячі в звязи зі зїздом монархів в Кіль. Сензаційну таку споминку з 1878 р. принїс був сими днями новойоркскій Herald. Редакція сеї ґазети додала від себе, що одержала ту вість з "дуже компетентного" жерела, з чого можна було догадувати ся, що она вийшла не від кого иншого, як хиба лиш від самого кн. Бісмарка. New-York-Herald розказує так:
Коли россійскій амбасадор — ґр. Петро Шувалов, по берлиньскім конгресї вернув з Лондону, де поручено єму якусь місію дипльоматичну, застав у себе лист кп. Бісмарка, в котрім сей висказує жаль, що задля недуги не може єго відвідати в Берлинї а хоче поговорити з ним у важній справі, тож просить єго, щоби схотїв потрудити ся до Фрідріхсруге. Ґр. Шувалов вибрав ся туди і застав кн. Бісмарка в постели. Кн. Бісмарк просив свого гостя, щоби по обідї перейшов до єго канцелярії та переглянув собі там приладжені для него документи. Ґраф Шувалов пішов і знайшов там на столї насамперед власноручний лист царя Александра II до цїсаря Вільгельма I, в котрім царь, не скриваючи нїчого, дуже рішучими словами висказує своє невдоволенє з поведеня аґентів войскових і політичних, на півострові балканьскім, та кінчить свій лист тими словами: "Єсли поведенє тих аґентів буде і дальше так само вороже супротив Россії як тепер, то з конечности наступить зірванє до тепер истнуючих дружних відносин між Россією а Нїмеччиною". Сей лист переслав цїсар Вільгельм І. Бісмаркови, дописавши: "Що думаєте про се?" На се питанє відповів Бісмарк, написавши під сподом великими буквами: "Треба сейчас армію поставити на стопі воєнній!"
Дальші девять документів були ноти дипльоматичні вислані до різних правительств заграничних, щоби дізнати ся, яке становище они би заняли, наколиб зачалась війна з Россією. Змісту тих нот Herald не знає, але знає, що льорд Біконсфільд так відповів: "Завіряю, що нїмецке правительство і нїмецка справа мають мою щиру симпатію.". Кн. Бісмарк відповів на те: "Ваша симпатія менї байдужна. Я хочу лиш знати, чи анґлійска фльота буде вислана на Чорне море, чи нї?" Льорд Бікнсфільд заявив на те коротко: "Не можу дати нїякого певного заявленя". Документів 10 і 11 не знає Herald, але натомість знає, що нумер 12 містив непідписаний ще проєкт аліянсу між Нїмеччиною а Австрією.
Перечитавши ті всї документи, ґр. Шувалов вернув до комнати, до лежав канцлєр нїмецкій і висказав своє зачудованє, що відкрив єму так важні тайни урядові. При тім жалував россійскій амбасадор, що кн. Бісмарк так зле пopoзyмiв зміст царского листу. Сей лист, — казав амбасадор, — був написаний в хвили злого гумору і цареви розходилось лиш о се, щоби звернути увагу цїсаря Вільгельма І на поведенє нїмецких аґентів на балканьскім півострові, бо кождий повинен знати, що доки жиють цар Александер II і цїсар Вільгельм І війна між Россією а Нїмеччиною єсть неможлива. Навіть тогді, — казав ґр. Шувалов дальше —колиб вже станули против себе армії обох народів, погодили би ся сестрінець з вуйком в послїдній хвили. Натомість ґр. Шувалов дуже обурив ся на загадане заключено аліянсу Нїмеччини з "тою Австрією, котра має полагодити стілько рахунків і гріхів на Всходї". Однак амбасадор виявив вдоволенє, що аліянс ще не підписаний і був пересвідчений, що "нїколи не буде підписаний". По запевненю зі сторони кн. Бісмарка, що таке підписанє єсть лиш квестією кількох днїв, попращав єго ґр. Шувалов і вибрав ся до Петербурга, де як раз кн. Ґорчаков був недужій, а в наслїдок сеї недуги правительство россійске не звернуло достаточної уваги на справу загаданого аліянсу.
Можна було сподївати ся, що opґaн кн. Бісмарка "Hamb. Nachr." принесе відповідь на ті революції. Згадана ґазета заявляє отже що то все неправда і лиш чиста видумка. Кн. Бісмарк розказує все як було а відтак звертає на теперішні відносини і каже між иншим: Зле що в Италії виходять тепер на верх люде мало знані. Нехай Італія зменшає своє войско, але головна річ, щоби она була прихильна для Австрії аби та в даній хвили могла всю свою силу звернути на Всхід. Анґлія буде вже о то старати ся, щоби Италію не побили на Середземнім мори. Через якійсь час ще не буде війни, бо всї народи мусять ся узброїти в нові карабіни, а коли узброять ся, то тогди видумає хтось ще лїпші.

»Дѣло« 16.06.1892 Політичний настрій в повітї. — Покаранє учителя Илії.

З Гусятинщини.
Недавна допись в "Дѣлї" про справи в повітї гусятиньскім ледви діткнула і лиш несміло висказалась о "невиразнім" поступованю супротив Русинів. Тимчасом поступованє ц. к. староства цїлком виразне і ясне — просто противне і неприхильне Русинам. і так: Одному чоловікови [коли-б було треба, буду служити назвиском] не завагав ся ц. к. комісар сказати: "Pan trzymasz z Rusinami [тут некористна для Русинів характеристика] ergo..." Той сам пан не вагає ся називати наших людей насмішливо "borytel-ями". Сам п. староста виступив безцеремонно против кількох осіб, найпаче з духовного стану, котрі мають смілість явно маніфестувати ся яко Русини.
Духовеньство має у нас значінє і вплив на нарід, то така акція відбиваєсь головно на нїм. В часї виборів до ради державної самі честнїйші Поляки уважали вже за потрібне станути в оборонї руского духовеньства. Тепер знов бачимо, як поступає ся при виборах до рад громадских.
То, що діє ся "в долинї", не відповідає тому, що голосять "в горі", і тим дасть ся пояснити, длячого становище народовцїв буває тут то там досить трудне. Провідники нapoдoвцїв повинні настійчиво добиватись радикальної зміни політичної системи супротив Русинів — на дїлах і то скрізь по краю. Толкованє, що поодинокі особи урядові допускають ся "вибриків", на нїчо нїкому не здасть ся, бо коли краєве правительство совістно веде річ з народовцями, чей-же може знайти спосіб і силу положити конець личним симпатіям чи aнтіпатіям урядових осіб. А вже-ж кождий з нас прикро мусить відчувати таку неприродність, що чує що иншого в теорії, а що иншого бачить в практицї. Правда, може часть вини за те паде й на самих Русинів, що кривд своїх не подають до прилюдної відомости, але се мабуть з тої причини, що, бачучи суперечність між теорією a практикою, не довірюють в можливість зміни. [Прим. Ред. Справдї, богато вини паде на самих Русинів, що звичайно не доходять свого права і з якоюсь незрозумілою резиґнацією зносять покривдженя і обиди. У инших народів дїєсь инакше — там нїяка неправність не уйде без жалоби на неї.]
Тепер розкажемо один цїкавий факт, як молодшого учителя п. Илію з Товстенького покарано за одну річ чотири рази.
Село Товстеньке славне в нашій сторонї тим, що по остатних виборах до ради державної виріс там славний процес політичннй, в котрім повітовий суд в Гусятинї геть позасуджував був Русинів. [Начальником суду в Гусятинї єсть п. Босняцкій.] Трибунал суду окружного, розуміє ся, знїс засуд першої инстанції дуже цїкавим вироком, а прокуратор при розправі мав тяжку задачу удержуватись на становиску прокуратора а не прихилятись до оборони, і не все видержав. Але вернїм до річи.
Отже в Товстенькім єсть два учителї: старшій учитель Салюкевич і молодшій Илія. Першій має в мipoдaйниx кругах опінію оборонця польскої справи, а другій опінію "borytel-я". Межи обома учителяма дійшло до конфлікту. Люде товстенецкі, добачуючи більшу пильність у Илії нїж у Салюкевича, повідбирали дїтей з приватних платних лєкцій у Салюкевича, а віддали Илії. З того вийшло, що коли раз Салюкевич замкнув клясу, в котрій учив Илія, а Илія зажадав розпорядженя окружної ради шкільної, Салюкевич почастував свого товариша — поліном. Почалась драча, а дїти були єї свідками. Справа пійшла до суду і суд засудив обох yчитeлїв на грошеву кару по 10 зр. Отже для Илії кара перша. На зарядженє ц. к. старости зїxaв на слїдство комісар Совиньскій а в результатї вийшло засуспендованє Илії — кара друга. Позаяк Илія мав якось невідповідно поводитись підчас слїдства, то ц. к. староста візвав єго до Гусятина і на підставі патенту з 1854 року всадив Илію зараз до арешту межи злодїїв на вісїм днїв. Илія відсидїв вісїм днїв межи злодіями і се кара — третя. Илія має в Товстенькім дожидати кінця справи, а що не має удержаня, то удїляє приватних лєкцій. Отже заборонено родичам посилати до нeгo дїтей на науку і се кара четверта. А в додатку ще кажуть, що окружна рада шкільна о тім мало що знає...

»Дѣло« 15.06.1892 Відозва

Товариші Правники!
Від довшого часу відчуваємо брак підручника рускої термінольоґії правничої. Видана у Відни в роцї 1851-ім нїмецко-руска "Правничо-політична термінольоґія" не відповідає нинїшному поступови і вимогам язиковим нашої рускої мови, а окрім того наклад тої-ж від кількох лїт вичерпаний. Неменше й тота обставина, що наша мова руска з кождим днем здобуває собі ширшу основу в житю публичнім, вказує на нагальну потребу виданя словаря правничого.
Увзглядняючи тоті обставини постановив підписаний приступити з кінцем біжучого року до виданя: нїмецко-рускої правничої термінольоґії, котрої обєм буде виносити около двацять аркушів друку а цїна примірника в дорозї передплати по конець року 1892-го два золотих а. в.
Матеріял, зібраний підписаним при помочи других правників в часї послїдних десяти лїт, увглядняє не лиш найновійшій розвій нашої рускої мови, але також після потреби та можности термінольоґію давного права руского і других народів славяньских. Хотячи однакож сповнити тяжкій обовязок, якого підняв ся підписаний, — осміляє ся тойже просити о ласкаве надсиланє, до кінця місяця червня 1893 року, на єго руки всяких матеріялів (хоть би найменших) до термінольоґії, особливо-ж зібраних з уст нашого народу — щоби в той спосіб дїло, маюче видати, бережучи чистоти рідної мови, змогло станути на висотї належній народови рускому.
Д-р Кость Левицкій, адвокат,
у Львові [при улици Корняктів ч 1. "Народний Дім"].

»Дѣло« 14.06.1892 Конституючі збори товариства "Громада".

З Відня.
Збори "Громади" відбули ся величаво з кождого взгляду. Явилась близько сотка участників, з того більша часть робітників.
Збори відкрив академик Павлюк. З интеліґенції явились о. д-р Т. Сембратович, инжінєр п. Костишин, д-р медицини Зарівний, урядник почтовий п. Винницкій і другі. Між гостями витали ми о. Борачка з Галичини.
Головою "Громади" вибрано одноголосно о. д-ра Т. Сембратовича, а заступником голови рівно-ж одноголосно академика Студиньского. Крім того вибрано до видїлу: листоноса п. Юревича, мініст. урядника п. Дубовицкого, вислуженого ляйбґвардиста п. Бігуна, академика п. Павлюка, механіка п. Данкевича і робітників фабрики пп. Будзанюка і Курила. На заступників видїлу вибрано: властителя склепу п. Кадайского і робітників пп. Шквиру і Шуйского.
По виборі видїлу відбув ся комерс. Одушевленє було велике. Серед співів і тоастів забавляло ся цїле товариство до півночи. [Близше справозданє подасть ся в короткім часї.]
На збори хотїли втиснутись члени "Буковини", але их випрошено. Що членам "Буковини" не ходило о нїчо инше, як о викликанє скандалу, се показало ся з поступованя п. Романа Алексевича, члена "Буковини", против котрого внїс один з участників зборів жалобу до суду о оскорбу чести. Настрій на зборах був народовскій. По відспіваню пісни "Ще не вмерла Україна" — розійшлись участники зборів з великим одушевленєм і з надїєю, що за кілька місяцїв віденьска "Громада" найде ся в cвoїм власнім льокали.

»Дѣло« 13.06.1892 Учителі рускі і конференції учительські.

У Львові дня 13 н. ст. червня 1892.
В однім з послїдних чисел "Дѣла" подали ми допись з Городка, що і тамошна рада шкільна окружна не визначила на конференцію учительску, котра має відбутись в перших днях вересня сего року, анї одного темату руского до виробу і обговореня. З других округів шкільних вже доходили подібні вісти.
Кореспонденти инші підносять при тім жаль, що Русини, засїдаючі в радах шкільних, не упоминають ся о то право для руских учителїв. Не знаємо, як оно дїєсь, але хоч-би члени-Русини і не упімнулись о рускі темати, то ми скажемо, що тут головна провина паде таки на инспектора окружного враз з ц. к. старостою, котрі оба повинні стояти на сторожи законів шкільних краєвих і розпоряджень краєвої ради шкільної. Цїле дїло представляє ся в такім видї:
Вже перед двома роками запримітила комісія испитуюча учителїв шкіл народних у Львові, що учителї, приступаючі до испиту кваліфікаційного, не посїдають анї достаточної вправи в язицї рускім, анї достаточного знаня термінів технічних в науках. Слїдячи за причиною того прояву, комісія прийшла до оправданого пересвідченя, що жерело лиха лежить в тім, що учителям, занятим при школах руских, не дає ся нагоди вправляти ся в викладах руских на конференціях учительских. Комісія, а взглядно єї предсїдатель, директор Дїдицкій, віднїс ся зараз до ц. к. краєвої ради шкільної з представленєм, щоби найвисша власть шкільна усунула той недостаток і розпорядила, що буде потрібно. Краєва рада шкільна вволила волю комісії испитуючої і видала небавом окреме розпорядженє, котрим візвала окружні ради шкільні до визначуваня тематів руских на згадані конференції. Комісія испитуюча одержала навіть повідомленє о тім розпорядженю власти шкільної і була вже того пересвідченя, що окружні инспектори виконають розпорядженє своєї власти. Однакож коли часописи в осени сего року подали наново численні вісти, що инспектори окружні розпорядженє краєвої ради шкільної кинули просто до коша і єго не виконують, то комісія испитуюча віднеслась до властей шкільних з другим представленєм в тім самім предметї а надто просила, щоби инспектори заосмотрили окружні шкільні бібліотеки в рускі підручники шкільні, з котрих би учителї могли кождого часу користати і вправлювати ся в знаню термінів технічних. Не знаємо довідно, але здаєсь нам, що краєва рада шкільна з огляду на добро шкіл народних, — мусїла пригадати инспекторам в-друге, щоби на конференції учительскі визначували темати рускі, і то по половинї, а дискусію над рускими тематами переводили також по руски. Але хоч-би і не було другого розпорядженя, то перше розпорядженє в тім дїлї истнує і єсть правосильне.
На него і покликуємось нинї і уважаємо, що инспектор округа городецкого і другі поступили собі — просто сказавши — самовільно, єсли, мимо найвиразнїйшого розпорядженя найвисшої власти шкільної краю, на конференцію учителїв не подали нї одного темату руского. Значить се просто не повинувати ся розпорядженям висшої власти — краєвої ради шкільної. Тут розходить ся о добро шкіл, а на тім поли годї бавитись в яку-небудь політику! В городецкім повітї шкільнім рускі школи в переважаючім числї, наука ведесь по руски, учителї мають руским язиком володїти навіть взірцево, розпорядженє єсть, — то самоволя і політикованє не мають і не можуть мати тут місця.
При тім просимо наших Вп. читателїв, щоби нам і з других сторін краю подали вісти з того поля, аби знати, чи й деинде инспектори шкільні слухають розпоряджень властей своїх так, як послухав инспектор городецкій...

»Народна Часопись« 12.06.1892 З руских товариств.

На послїднім засїданю видїлy товариства "Львівскій Боян", ухвалено закінчити з cлїдyючим четвергом вправи хору "Бояна". Вправи розпочнуть ся на ново в першій четвер по 1-ім жовтня.
На час перерви видїл "Львівского Бояна" пopішив на внесенє проф. Вахнянина розписати конкурс на твори вокальні для хору мішаного і мужеского з супроводом або без супроводу піяна. Речинець до 1 жовтня 1892 року. Твори мусять бути так довгі, щоби виповнили один нумер проґрами концертової. Можуть се бути ориґінальні твори, можуть бути і вязанки піcень народних. Твори, одобрені на разї видїлом "Львівского Бояна" на внесенє власного комітету судьїв музичних, будуть представлені на першім осїннім концертї товариства. Відтак покличе видїл знатоків до остаточного одобреня предложених творів і ті знатоки осудять, котрим з творів належать ся три премії в грошех. На премії ті призначує видїл весь чистий дохід з концерту, на котрім предложені твори будуть виконані. Перша премія буде виносити 4 дукати, друга і третя по 3 дукати в золотї. За прочі удатні твори видїл "Бояна" перешле авторам письма подяки і признаня. Твори належить надсилати під шифрами, запечатаними в ковертах, котрі розкриють ся аж по осудї знатоків. Всї твори просить видїл надсилати на адресу діріґента товариства, проф. Наталя Вахнянина (Львів, улиця Скарбківска ч. 4) і запрошує сим всїх композиторів руских до ласкавої участи в праци на тім поли.
В члени спомагаючі "Львівского Бояна" приняті: Вп. І. Левицкій, coвітник суду у Львові, о. Петро Білиньскій з Довжанки коло Тернополя і Ст. Кріммер з Одеси, a в члени дїйcтні Вп. Климентія Струміньска, Ал. Яворскій, Лвг. Борачок, Г. Мельник і Курилас.
Наука співу буде й на дальшій час побиратись у п. Богданьского в нaзнaчeні днї — для членів товариства безплатно, для нечленів за оплатою 1 зр. місячно.

»Народна Часопись« 11.06.1892 Катастрофа в Пшибрамі.

Пшибрам і сусїдня місцевість Березова Гopa віддалені від Праги 12 годин дороги. Після лїтописця Гайка знані були копальнї в Пшибрамі вже за часів Лібуші, котра мала сказати: "Виджу гору березову, у срібло богату." В старих актах надибуємо згадку о копальнях під роком 1330; перейшли они відтак на власність архіепископів прагских і давали тілько доходу, що доставили головні фонди на будову катедри на Градчинї в Празї. В часї борб гуситских підупали копальнї, аж за короля Володислава (1494 р.) а особливо за Рудольфа II. вернули до давного блеску. При кінци минувшого віку перейшли копальнї на власність держави, коштом котрої основано там академію гірничу, школу гірничу і т. д. Закіп св. Войтїха має тепер 1042 метри глубини, закіп Mapiї 1100 метрів. Число гірників в Пшибрамі працюючих виносить 5500 осіб; чистого металю добувають річно на 130.000 метричних сотнарів. — Всї часописи повисилали своїх спеціяльних коресподентів до Пшибраму. В цїлій околици величезна паніка. Нема майже анї одної родини, де би не оплакували одного, або й більше рідних, що згинули в копальнях.
Закопи пшибрамскі то одни з найглубших закопів на цїлій кули земскій, бо декотрі глубокі на 1200 метрів, то значить тілько, що чотири вежі Айфля, поставлені одна на другій. Закопи ті получені з собою коритарами, так що огонь і дим може дістатись з одного закопу до другого.
Тепер описують близше пшибрамску катастрофу. Минувшого вівтірка о 1 год. по полудни дали знати з під землї, що там горить. Инжінер гірничій, Ґреґлєр, спустив ся сей час до закопу "Марія", але небавом казав себе витягнути на верх, бо мало не задушив ся в димі. Зачали спускати ведра в спід, щоб ратувати людей. Ведро урвало ся і полетїло в пропасть. На людей найшов ляк і розпука. Дим добував ся вже з кількох закопів. Дивлять ся, а з одного отвору показують ся голови людскі. Се повтїкали декотрі робітники, що працювали близше поверхнї землї. Ті кажуть що в сподї дим, хоч гинь. Спустили знов ведра в спід і хтось там очевидно сїв, але виймають их на верх, а в них тілько три капелюхи, пара черевиків, кров і части мозку людского. Певно попали робітники межи вінду а стїни отвору і машина поторощила их. Нїхто вже не хотїв спускатись до закопу. Аж по хвили виступив Пешек, про котрого ми вже писали. Він спас житє кільканацяти людем, та як послїдний раз спустили єго до закопу, він там і згинув. З під зeмлї давали робітники знати сиґналами, щоби их ратувати; та хто відважний спустив ся в закіп, той і зараз удушив ся. Двацять сїм cмілиx людей, що хотїли ратувати других, згинули самі, а виратували лиш тринайцять робітників. Щоби і дальше не наражати на смерть ратуючих, застановлено ратункові роботи, а до закопів впускано лиш пару, щоби очистити их з диму. Нещасних в закопах полишено на опіку Божу, бо хиба чудом можна би их було виратувати і так склалось, що може ще робітники під землею жили, а на земли вже для них робили домовини.

»Народна Часопись« 10.06.1892 Нансі і Кіль.

Рівночасно коли цар з своїм сином гостив у нїмецкого цїсаря в Кіль, був єго свояк, вел. кн. Константин, в гостинї у президента францускої републики п. Карнота в Нансі, де як раз відбувало ся велике торжество француских ґімнастиків, на котре приїхали були також і ческі "Соколи". Мимо волї зродило ся питанє: чи гостина вел. кн. Константина в Нансі була случайна, чи стояла в якійсь звязи з гостиною царя в Кіль? Як би в відповіди на се питанє принесла вчерашна телєґрама з Парижа таку вість: "Більша часть тутешних ґазет старає ся представити факт гостини вел. кн. Константина в Нансі яко викликаний царем акт демонстративний, повний особлившого значіня політичного. Однакож в поважних кругах політичних переважає погляд, що гостина та була лиш актом чемности і не мала нїякого значіня політичного".
Так або й не так — ото відповідь на повисше питанє; нехай кождий судить, як хоче. Коли однакож возьмемо близше під розвагу обі гостини, в Нансі і Кіль, і всї обставини, серед яких они відбували ся, то не трудно буде нам розпізнати, за котрим поглядом треба рішити ся: чи за поглядом більшої части француских ґазет, чи за поглядом поважних кругів політичних.
То правда, що гостина царя у нїмецкого цїсаря могла случайно припасти в той день, коли в Нансі відбували ся як раз торжества ґімнастичні, котрі, хоч в маленькій части, але все таки мали демонстративний характер против Нїмеччини. Так само могло случайно стати ся, що вел. кн. Константин перебував як раз тогди в Екрезевіль на курації, коли президент Карно мав приїхати на торжества до Нансі. Але вже сам приїзд великого князя до Нансі годї уважати також случайним. Він прецї міг то дуже добре знати, що в теперішних часах стане ся там предметом голосних овацій для Pocciї, а тим вже самим, коли нїчого більше, і предметом демонстрацій против Нїмеччини. Яко близькій свояк царя міг він також знати, чи се буде на руку цареви і чи єму сподобаєсь. Таж прецї звичайні політики зважають на то, щоби пору свого виступленя, коли того потреба, вибрати так, щоби она не давала причини до нїяких здогадів а тим більше до якихсь толків, котрі могли би десь викликати якесь невдоволенє. Тимчасом видимо, що вел. кн. не руководив ся зовсїм такою оглядностію. Нема отже в тім не то нїчого дивного, коли більшість францускої праси доказує що гостина вел. кн. Константина в Нансі була актом демонстрації царя, анї не можна сумнївати ся о тім, щоби она не була по думцї царя. Певно, що не можна того припустити, щоби она була вже з гори з певним пляном уложена, щоби цар Александер ІІІ. наперед вже сказав: так а так має бути.
Факт однак позістане фактом, що гостина вел. кн. Константина в Нансі мала, коли вже не просто демонстративний характер против Німеччини, то була бодай призначена на то, щоби успокоїти Французів і дати им доказ, що цар мимо своєї гостини в Кіль позістає для Франції тим самим, яким заявив ся підчас кронштадских торжеств, що в відносинах Pocciї до Франції через гостину в Кіль нїчого не змінить ся. Коли вел. кн. Константин заповів свій приїзд Карнотови, відпoвiв той єму, що єму було би дуже прикро, колиб вел. князь зі взгляду на своє здоровлє мусїв так трудити ся, а князь відповів тогди телєґрафічно: То не труд, то честь; приїзджаю о пів до четвертої. І з сего видко, що гостина великого князя в Нансі була для него так важною, що він не зважав навіть на стан свого здоровля. З другої знов сторони, коли король бельґійскій дав ся з тим почути, що готов на повитанє президента вислати свого репрезентанта, а кн. Люксембурґскій хотїв навіть сам приїхати, то правительство француске не хотїло на то пристати, кажучи, що й нїмецкій цїсар готов би ще вислати якогось свого офіцира. Тимчасом гостину россійского князя принято з одушевленєм і зроблено єму мимо єго нїби то "инкоґніто" дуже велику овацію.
Із сих дрібних на око фактів, видко все таки, що межи гостиною в Кіль а в Нансі була якась, хоч може не безпосередна, звязь, а цїлею гостини в Нансі було певно не що иншого, як бодай лиш то, щоби ослабити значінє гостини в Кіль і удержати політичний стан річей і відносини Pocciї до Франції лишити в давній мірі.

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 01.06.1892 Program Rusinów narodowców.

W Dile z d. 30. maja opublikowano na miejscu naczelnem obszerny "program narodowy", powstały z narad mężów zaufania ruskiego towarzystwa politycznego "Narodna Rada", odbytych we Lwowie d. 24. marca. Program ten podamy w pełnym tekście w dalszych numerach Kurjera, tutaj zaznaczamy jedynie, że we wstępie podkreśla on bardzo stanowczo etnograficzną i narodową samodzielność Rusi, dalej zaznacza, że Rusini narodowcy w kwestjach ekonomicznych stoją na stanowisku własności indywidualnej, pragną obznajomić naród ruski ze wszystkiemi zdobyczami zdrowego postępu, stojąc na gruncie postępowo-demokratycznym, pragną polityczego wykształcenia mas narodu ruskiego, stoją na gruncie konstytucji austrjackiej i zapomocą tejże chcą wywalczyć dla narodu ruskiego także stanowisko polityczne, jakie mu się należy, stoją przy swej wierze, obrzędzie i żądają dla rusko-katolickiej cerkwi praw przynależnych, oświadczają się z gotowością zgody i współdziałania ze wszystkiemi innemi stronnictwami ruskiemi, których działalność nie będzie przeciwną interesom sprawy ruskiej, pragną żyć w zgodzie z narodem polskim na podstawie zupełnego równouprawnienia, i oświadczają, że będą popierać każdy rząd, dążący do zaspokojenia sprawiedliwych żądań narodu ruskiego. Dalej sformułowano długi szereg żądań praktycznych w sprawach oświaty, w sprawach ekonomicznych i politycznych i dodano odezwy do posłów ruskich w Sejmie i w Radzie państwa, by w myśl tego programu postępowali i do ogółu Rusinów, by się z nim solidaryzował.
Porównując ten program z tem, co dotychczas narodowcy uznawali za swój program, tj. z deklaracją p. Romańczuka w jej rozmaitych warjantach i tłumaczeniach, przyznać musimy ogromny postęp, wyklarowacie się myśli programowych i dążność niezaprzeczoną do jednolitego objęcia i uwzględnienia ogółu stosunków narodowych. Jeżeliby tym razem narodowcy rzeczywiście chcieli traktować ten swój program na serjo, jako rzecz istotnych przekonań i poglądów politycznych i społecznych, a nie jako ballon d'essay, wypuszczony ad usum publiki prowincjonalnej, to nie wątpimy, że mógłby on stanowić podstawę do dyskusji programowej między narodowcami a innemi stronnictwami ruskiemi, a po usunięciu pewnych niekonsekwencyj i niejasności mógłby służyć wspólnym gruntem dla pracy narodowej wszystkich stronnictw, a przynajmniej wszystkich zdrowo i szczerze myślących i patrjotycznych grup i jednostek ruskich. Jedynie od taktu przewódców stronnictwa narodowego zależeć będzie obecnie, jak się ukształtują w najbliższej przyszłości ruskie stosunki partyjne w Galicji.

»Kurjer Lwowski« 27.05.1892 Poprawność języka urzędowego.

Wydział tow. prawniczego lwowskiego wystosował do prezydjów władz krajowych pismo, którego treść jest wyrazem potrzeby, oddawna uznawanej przez publiczność. Opiewa ono: "Gdy przed laty z górą dwudziestu zaprowadzono w Galicji język urzędowy polski, kraj cały powitał fakt ten jako zdobycz pierwszorzędnej doniosłości w przekonaniu, że język nasz, przez używanie go w sądach i urzędach coraz bardziej się wykształci, nabierze siły i giętkości i zbliży się do tej jędrności, jaka znamionowała go wówczas, gdy władze Księstwa Warszawskiego i Królestwa Polskiego wyłącznie nim się posługiwały.
Że nadzieje te niezupełnie się ziściły, na to złożyło się kilka ważnych przyczyn, a jedną z najważniejszych była, iż w chwili zaprowadzania języka polskiego, jako urzędowego, wszyscy, którzy odtąd tym językiem urzędowym posługiwać się mieli, wykształceni byli w języku urzędowym niemieckim, trudno im było więc doraźnie oswobodzić się od wyrażeń i zwrotów, obcych naszemu językowi, do których przywykli. Temu też wpływowi długoletniego nawjknienia ulegli nawet i ci prawnicy, którzy jako rodowici Polacy, zresztą po za urzędem — poprawnie językiem polskim władali, a tak się stało, że gdy młodsza generacja wstąpiła w ślady starszej, wytworzył się język urzędowy, odmienny od zwyczajnego języka, którym się posługujemy w życiu, język pełen zwrotów i wyrażeń obcych, z prawidłami i duchem języka polskiego niezgodnych, a najeżony germanizmami do tego stopnia, iż go Polacy z innych dzielnic Polski często zrozumieć nie zdołają. Siłą nawyknienia i osłuchanych formułek utrzymuje się ten język nawet, pod piórem osób, władających zresztą bardzo dobrze językiem polskim, a popierają go, w tym nieprawidłowym rozwoju tłumaczenia ustaw niemieckich i wydawnictwa, które w kraju naszym się pojawiły i rozpowszechniły, a które przeciw czystości języka często w wysokim stopniu wykraczają. Co bardziej, język ten dostaje się nawet do projektów i ustaw przez Sejm krajowy uchwalanych.
Towarzystwo prawnicze uważało za obowiązek zwrócić uwagę na ten niepożądany stan rzeczy i na zeszłorocznem walnem zgromadzeniu wybrało komisję, której poleciło obmyślenie i wykonanie wszystkich kroków, jakieby w celu ustalenia terminologji prawniczej polskiej i stylu urzędowego uznała za stosowne. Komisja, uzupełniwszy się gronem osób, na polu znawstwa języka zasłużonych, nabrała przekonania, iż dotąd za mało zwracano uwagi na potrzebę zachowania czystości języka w pismach i aktach urzędowych.
Nie zamierzamy tem bynajmniej uchybić ogółowi prawników naszych; przyznajemy owszem, że wielu z nich dokłada należytej pod tym względem staranności. Uwagi nasze tyczą się więc tylko tych, a i takich jest niestety nie mało, klórzy z ręką na sercu do pewnego w tym kierunku zaniedbania w obec siebie samych przyznać się muszą.
Galicja z w. ks. Krakowskiem jest dziś jedynym krajem w którym język nasz jest urzędowym językiem, na niej więc cięży obowiązek pielęgnowania i kształcenia prawniczego języka polskiego i zachowania go w pełnej czystości dla przyszłych pokoleń. W razie zaniedbania tego obowiązku zachodzi groźne niebezpieczeństwo, że tradycja pięknego języka naszego dla przyszłych pokoleń bezpowrotnie zaginie.
Z tychto powodów Towarzystwo prawnicze postanowiło udać się do pp. naczelników wszystkich władz krajowych z usilną prośbą o użycie wpływu w tym kierunku, iżby w aktach i pismach urzędowych o ile możności przestrzegano czystości i poprawności językowej.
Nie przesądzamy, jakich środków w. prezydjum w tej mierze chwycić się uzna za stosowne, mniemamy jednakże, że już samo poruszenie tej sprawy, samo przypomnienie jej podwładnym zdoła w znacznej części zapobiedz złemu, gdyż nie brak naszym prawnikom ani patrjotyzmu i dobrych chęci, ani też zdolności i potrzebnych wiadomości, aby uniknąć w stylu urzędowym błędnych wyrażeń i zwrotów językowych, chociażby przez długoletnie utartych używanie.
Mając nadzieję, że w. prezydjum swego współdziałania w tym kierunku nie zechce nam odmówić, pozwalamy sobie prosić o zalecenie podwładnym, aby w aktach i pismach urzędowych przestrzegali czystości i poprawności języka".
Memorjalik ten ma podpisy prezesa tow. Tchórznickiego, i przewodniczącego komisji terminologicznej dra Tilla.

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

ситуація

»Дѣло« 22.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 22 червня. Цїсар виїзджає на торжество стрільцїв до Берна. Перед відїздoм був цїсap довшій час з візитою у ґр. Таффого.
Берлин 22 червня. Капріві, Брін і нїмецкій амбасадор в Римі ґр. Сольмс конферували довшій час. — Кн. Фридрих Кароль гесскій заручив ся з кн. Марґаретою прускою.
Париж 22 червня. Равашоль признав ся до закинених єму злочиньств але подає політичні мотиви.
Букарешт 22 червня. Дмитро Браціяну помер в 74-ім poцї житя.

»Дѣло« 21.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідeнь 21 червня. Поліція не допускає нїяких демонстрацій в честь Бісмарка. На paвтї у ґр. Гойоша був також ґр. Кальнокій і міністер Шедєній. Бісмарк промовляв до студентів упоминаючи их до любови і віpнocти вітчинї. — Комісія валютова прийняла поправку пос. Айма, щоби напись на нових монетах була: Imperator Austriae rex Bohemiae, Galiciae et apostolicus rex Hungariae. — Лєндербанк згодив ся на позичку 30 міліонів для Болгарії.
Берлин 21 червня. Публика витала италійску пару кopoлївcкy сердечно.
Петербург 21 червня. Цар вертає через Штокгольм 5 липня. — Знесено заказ вивозу пшеницї, вівса і ячменю.
Париж 21. червня. В Монбрісон зачав ся процес против Равашоля о убійство 5 осіб.

»Дѣло« 20.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 червня. Поліція допустила лиш двіста осіб за картами вступу на дворець, коли Бісмарк приїхав. З амбасади нїмецкої не було нїкого. Перед двірцем було досить публики, видавано оклики в честь Бісмарка, але Бісмарк не промовляв.
Будапешт 20 червня. Хотять в парляментї поставити внесенє на відданє чести Кошутови при нагодї єго 90-лїтних уродин.
Мадрит 20 червня. Розрухи в Барцельонї устали, але натомість проявили ся по инших містах і войско удержує лад.
Рим 20 червня. Король мав предложити Кріспіому опорожнене місце амбасадора в Берлинї.

»Народна Часопись« 19.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 18 червня. Палата послів приняла буджет фінансовий без зміни. Miнiстер фінансів предложив закон фінансовий за 1892 р. Надвижку в cyмі 14.725 зр. призначено до збільшеня стану касового.
Рим 18 червня. Король і королева виїхали до Монци. — Сенат ухвалив италіяньско-швайцарску угоду торговельну 98 голосами против 9.
Париж 18 червня. Правительство повідомило вчера Нїмеччину, Анґлію і другі держави, що Франція приступила до бльокади дагомейского побережа. — Завтра має тут приїхати бувшій президент италіяньского кабінету Рудіні.
Лондон 18 червня. В палатї послів заявив Бальфур, що закритя парляменту не можна скорше сподївати ся як 28 або 29 с. м.
Вашінґтон 18 червня. В Скетль в Державі вашінґтонскій убили чотири робітники италіяньскі наставника робітників Нельзора; шісдесять приятелїв Нельзора кинулось тогди на Италіянцїв і вcїx их поубивали.

»Дѣло« 18.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 18 червня. Поліція має остро наглядати, щоби не було нїякиx демонстрацій в честь Бісмарка бо се могло би викликати невдоволенє на берлиньскім двopі.
Берлин 18 червня. Нові предложеня войскові вже готові, предложено их радї звязковій, щоби видала свою опінію.
Париж 18 червня. Демонстровано в честь засудженого антісеміта Дрімонта. — Повідомлено всї держави, що Франція зачала бльокувати побереже Дагомею.
Букарешт 18 червня. Розійшлась віcть, що кн. Фердинанд, наслїдник престола, має виїхати до Петербурга, щоби зложити візиту цареви.

»Дѣло« 17.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 червня. Лівиця має жадати, щоби на будуче в краях з мішаним населенєм, нїмецким і славяньским, именованя могли наступати лиш за згодою міністра Кинбурґа.
Берлин 16 червня. Кн. Бісмарк вибираючись до Відня на вінчанє свого сина, буде переїздити через Дрезно, де в єго честь устроять похід зі смолоскипами.
Білград 16 червня. Реґент Протич помер нагло підчас купелї на удар серця.
Букарешт 16 червня. На торжества весїльні наслїдника престола кн. Фердинанда мають приїхати цїсар Вільгельм, вдова по цїсарю Фридриху і кн. Уельскій.
Петербург 16 червня. Вскорі мають відкликати заказ вивозу збіжа лиш з виїмкою жита.

»Дѣло« 16.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 червня. В комісії валютовій принято арт. І-ій після предложеня правительственного. — Палата панів ухвалила запомогу для урядників після предложеня правительственного. — Повідомлено амбасаду Сполучених Держав, що Австрія возьме участь в конференції монетарній, але ухвали сеї конференції не будуть обовязувати Австро-Угорщини.
Рим 16 червня. В недїлю виїздить пара королївска до Потсдаму. В дружинї короля буде міністер справ заграничних, Брін. — В парляментї Имбріяні назвав сю подорож довершенєм автократичної політики. — Парлямент відложено на неозначений час.
Білгpaд 16 червня. Князь Фердинанд де'Есте приїхав до Білграду; князь відбуває свою подорож цїлком инкоґніто.

»Дѣло« 15.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 червня. Говорять, що цїсар прийме на авдієнції кн. Бісмарка, котрий приїде до Відня з нагоди вінчаня свого сина ґр. Герберта.
Петербург 15 червня. Ґірс має уступити в осени з свого уряду.
Рим 15 червня. Говорять, що король і королева виїдуть слїдуючого тиждня до Берлина.
Берлин 15 червня. Король шведскій приїхав в гостину до Берлина, а цїсар Вільгельм повитав єго сердечно.
Брукселя 15 червня. В столици побідили ліберали, а взагалї при цїлих виборах придбали собі більше 19 місць посольских.

»Дѣло« 14.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 червня. Говорять, що предложеня валютові, хоч би і ухвалені в палатї послів, будуть предложені палатї панів аж в осени. — Pol. Corr. доносить, що кн. Уельскій запросив в Копенгазї царя до Лондону на гостину.
Прага 14 червня. Поконфісковано ґазети, де випечатано промову Ґреґра на вічу в Нїмецкім Бродї. — Увязнено гірника Гавелку, котрий зізнав, що неосторожно кинув запалений гніт в копальнях в Пшибрамі та в наслїдок того прийшло до катастрофи.
Берлин 14 червня. Гостина италійского короля і королеви відложена до осени. — Після Koln. Ztg. мало правительство россійске згодити ся на плян Гірша що-до вивозу 1½ міліона жидів з Россії. Еміґрація має бути розложена на 25 лїт.
Петербург 14 червня. Румуньскій наслїдник престола і королева грецка мають приїхати в гостину з кінцем сего місяця.
Софія 14 червня. На другій тиждень зачнесь процес против убійників Белчева.

»Дѣло« 13.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 13 червня. Вчера відбулась конференція між міністром Векерлим а д-ром Штайнбахом і мабуть умовлено ся, щоби наради над предложенями валютовими перед повною палатою відложити аж до сесії осїнної.
Прага 13 червня. Міністер Пражак мав дістати від своїх виборцїв вотум недовірія за становище супротив розпоряджень ґр. Шенборна.
Петербург 13 червня. Ґазети запевняють, що гостина в Кіл скріпила мирні зносини між обома державами.

»Народна Часопись« 12.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 11 червня. Засїданє Палати послів відбуде ся вівторок; буде промавляти ґeн. бесїдник Зиґмунд за предложенями будівельними.
Будапешт 11 червня. Міністер Векерлє заявив в Палатї послів, що тарифа полосова на зeлїзницяx показала ся зовсїм доброю і позістане без зміни.
Білград 11 червня. Розійшлась тут чутка, що вибухла криза в міністерстві.
Петербург 11 червня. Після послїдних справоздань урядових вигляди на жниво суть загально добрі, особливо на Кавказї, в кількох ґуберніях середної Росciї і в Царстві польскім. Сторони коло Нижного Новгорода і Казаня обіцюють навіть надвишку. Вигляди на урожай в полудневій Россії менше користні.

»Дѣло« 11.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 11 серпня. Ухваленє предложень валютових в палаті послів запевнене.
Будапешт 11 червня. В честь цїсаря при відїздї з Будапешту устроєно величавий похід з смолоскипами. Місто Будапешт після розпорядженя цїсарского буде мати назву "столицї і резиденції".
Берлин 11 червня. Говорять про заручини россійского наслїдника престола з кн. Шавмбурґ-Ліппе, своячкою короля даньского.
Лондон 11 червня. Кн. Фердинанд болгарскій у льорда майора внїс тоаст на пирі в честь королеви і подякував за сердечне повитанє в Анґлії, бо се доказом, що єго змаганя завести мир в Болгарії суть приняті з признанєм.
Рим 11 червня. В Палєрмі зайшли якісь непокої між селяньством і войско мусїло стріляти між селян.

»Дѣло« 10.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 червня. Комісія валютова ухвалила всїми голосами против пяти перейти до спеціяльної дебати над предложенями. Дебата зачнесь в суботу.
Берлин 10 червня. В двірских кругах невдоволені, що цар не запросив цїсаря до ревізити. Koln. Ztg. голосить, мов би цар впевнив, що не поміг би Французам до відзисканя Альзації і Льотаринґії.
Париж 10 червня. Роялісти видали маніфест, в котрім заявляють, що католики будуть послушні папѣ в справах віри, але відмовляють єму всякого права мішати ся до політики.
Рим 10 червня. Джіолітті заявив, що з провізорії буджетової не зробить квестії кабінетової.
Мадрит 10 червня. Зачинають проявлятись страйки і вже в Барцельонї оголосило правительство стан облоги. Між страйкуючими а війском прийшло до кровавої бійки.

»Дѣло« 09.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 червня. Комісія валютова зачала вчера свої засїданя. Ґенеральна дискусія покінчить ся нинї. — Віче соціяльно-демократичне признало Відень осїдком управи партії. — За-для безнастанних дощів грозить повінь в обох Австріях і Стирії.
Берлин 9 червня. Доносять, що Емін паша помер.
Копенгаґа 9 червня. Вчера вернув цар з Кіль.
Петербург 9 черпня. Journ. de St. Petersbourg каже, що в стрічи приятелї мира мусять добачити нову запоруку мира.

»Дѣло« 08.06.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 8 червня. Цїсар післав міністрови Каляєви власноручне письмо з подякою за десятьлїтну дїяльність.
Будапешт 8 червня. Торжества ювилейні покінчились після уложеної проґрами, хоч уливний дощ в дечім перешкодив.
Киль 8 червня. Цар і цїсар підїхали до себе на кораблях, і відтак цар пересїв ся на корабель цїсаря, де задержав ся з пів години. Відтак ревізитував цїсар царя. Опісля оба монархи відбули прогульку човном по мори.
Берлин 8 червня. Ґазети невдоволені з рівночасної стрічи царя з цїсарем і вел. кн. Константина з Карнотом.
Париж 8 червня. Ґазети приписують гостинї вел. кн. Константина в Нансі політичне значінє.
Петербург 8 червня. "Гражданин" добачає в стрічи царя з цїсарем запоруку мира.