дописи

»Дѣло« 24.03.1892 Слово правди про концерт "Сїчи" в память Т. Шевченка.

Письмо з Відня.
Прочитавши в "Дѣлї" справозданє з концерту "Сїчи" в память Т. Шевченка, закортїло мене подати деякі свої замітки про се торжество і де чим попереднє справозданє доповнити.
Поперед всего мушу з признанєм піднести, що "Сїч" сего року не обмежилась так, як то давнїйшими роками бувало, на святкованє памяти Шевченка т. зн. "кнайпою" чи, сказавши делікатнїйше, комерсом, — а не пожалувала видатків, щоби память першого україньско-руского поета почтити відповідно. Про виконанє проґрами концерту говорити не буду, — попередний справоздавець подав оцїнку дуже добру, а я задержусь лиш над бесїдою голови "Сїчи" п. Іосифа Партицкого на концертї і над бесїдами Сїчовиків в часї комерсу. Змісту тих послїдних бесїд п. справоздавець не подав майже зовсїм, — не кажу, щоби він се учинив зі сторонничости, але видко, в часї комерсу надто був занятий, щоби памятати всї бесїди і подати их бодай в загальних начертах.
Бесїда п. Іосифа Партицкого на концертї зовсїм не зробила на мене вражіня проґрами україньско-рускої молодежи. Критику молодежи з 1860-тих років читали ми пeред кількома місяцями в KurjerLwоwsk-ім і з відтам живцем взяв голова "Сїчи". Впрочім таке критикованє може мати місце в Галичинї, хоч-би й на вечерку, але не у Відни, де велика часть Славян не має навіть понятя о нашім розвитку, о наших відносинах, і уважає нас за Москалїв. Отже п. Партицкій повинен був в своїй бесїдї піднести головно: хто ми такі? — але тут п. Партицкій не показав барви. [Правда, ми знаємо, що п. Іосиф Партицкій Русин собі "дикій", але яко голова yкpaїньcкo-pycкoї "Сїчи" не повинен і не сміє таким являтись.] Ми надїялись, що п. Партицкій скаже, що Сїчовики — се дїти народу самостійного національно і літературно, народу славного своєю исторією, — та замість того ми почули критику, що молодїж 1860-их років билась о тоту самостійність та богато і не знати, чи добилась єї, чи нї. Тимчасом для нас питанє самостійности вже рішене і ми повинні всюди маніфестуватись в тім змислї, без огляду на нїкого, бо коли се залишуємо, то годї й дивуватись, що Чех Жілька на комерсї "Cїчи" назвав Сїчовиків "дїтьми Петра Великого"... Дальше сказав п. Партицкій, що Сїчовики — молодїж скрайно національна, котра кладе головно вагу на справи економічні. Чи се вже вся проґрама? Я нераз читав проґрами голошені польскою молодїжію на концертах Мицкевича, але такої, яку вивів п. Партицкій, менї не доводило ся стрічати.
Тепер перейду до бесїд на комерсї.
Бесїда академика-народовця п. Павлюка мала два характеристичні моменти: наперед він виступив против москвофілів, котрі вийшли з того-ж народу, що народовцї, а гордять ним, а потім звернув ся против частини віденьских радикалів, котрі нераз говорили: "що нам хлопа боронити від жида? най ся хлоп не дає! а він чого такій дурний?" і т. п. Шкода, що п. Павлюк не має сильного орґану бесїди то промова єгo була би всїх зацїкавила ще більше. А треба додати, що п. Павлюк був головним робітником коло урядженя концерту, за що єму належить ся висказати тут признанє.
Радикал Лаврівскій говорив, що молодїж радикальна єсть національною, буде домагатись права державного а головний натиск кладе на справи економічні. Окінчуючи свою коротку а спокійну бесїду внїс тоаст в честь Чехів. Жаль тілько, що під конець комерсу другій радикал п. Будзиновскій усе те, що сказали пп. Партицкій і Лаврівскій про націоналізм радикалів, змазав своїм тоастом в честь "Буковини" — неґаторів нашої нації. Якій же то той націоналізм, та ще в додатку "скрайний"?!
Сїчовик Иванець випив за здоровлє Словаків короткими і остаточно незамітними словами, а перед п. Будзиновским промовляв ще академик п. К. Студиньскій і бесїда єго — як на се згодили ся Русини і Славяне — була найлучшою зі всїх промов, виголошених в часї вечерка Шевченкового. П. Студиньскій піднїс поперед самостійність україньско-руского народу та що язик того народу має всї услівя до самостійного розвитку. Дальше заявив, що і молодїж народовска буде старатись двигнути народ з економічної нужди — хоч иншими дорогами, нїж радикали. Шевченка звеличав бесїдник яко поета україньско-руского, славяньского і поета людскости, — поета, що виступив против гнету слабшого дужшим і за те прийшлось єму витерпіти довголїтні муки. Опісля звернув ся п. Студиньскій до Сербів — народу, що зрозумів Шевченка і перекладав єго твори на свою мову, — народу, котрий витерпів тілько горя ні неволї, що й україньско-рускій нарід, а илюструючи той уступ своєї промови примірами з сербскої исторії і переплїтаючи єї словами сербских пісень, побажав від серця народови сербскому, щоб у него родились люде з характерами, як цар Стефан Душан, герої, як борцї з Косового поля Милош Обилич, Михал Топлиця та другі, і внїс тоаст в честь Сербів і сербскої молодежи, кінчачи окликом: Жівілі Сербове!
Отсе наші доповненя і замітки до попередного справозданя в "Дѣлї".
Л. Ж. М.

»Дѣло« 23.03.1892 Провини инспектора шкільного в брідскім повітї.

На 9-тім засїданю сойму, дня 19 н. ст. марта внїс пoc. Рожанковскій интерпеляцію до комісаря правительственного, такого змісту:
"Селяне брідского повіта підносять настойчиві жалоби на невиносимий гнет, якого дізнають зі сторони брідскої ц. к. окружної ради шкільної, а взглядно повітового инспектора шкільного п. Станіслава Токарского, котрий у високих коштах комісійних, накладаних на поодинокі громади, старає ся винайти для себе нове жерело доходів попри виплачуване єму павшалє за обїздки.
Toгo рода неправильностей допускалось ц. к. староство, взглядно инспектор шкільний, між прочим в отсих громадах:
1. В Боратинї під позором оглядин школи, де до пивницї після донесеня місцевого учителя мала була вкрастись вохкість, мусїла громада титулом коштів заплатити п. инспекторови 44 зр.
2. В Стремильчи, під позором шконтра рахунків, ведених підчас будови школи, взяв п. инспектор титулом коштів комісійних 30 зр.
3. В Кадлубисках під позором шконтра рахунків, ведених при будові нової школи, взяв п. Инспектор титулом коштів комісійних раз 20 зр. а під позором списаня протоколу з громадою о запрезентованю учителя знов 20 зр.
4. В Язнівчику, під позором оглядин школи, чи не треба там перебудови, взяв п. инспектор титулом коштів комісійних 12 зр.
5. В Стирківцях, за списанє протоколу при орґанізації школи также, взяв п. инспектор титулом коштів комісійних двацять і кілька зр.
6. В Шнирові, з нагоди дисціплінарного слїдства против місцевого учителя, переведеного на просьбу тоїж громади, уплатила ся громада п. инспекторови кошти комісії в квотї 16 зр.
7. В Клекотові, з нагоди орґанізації тамже публичної школи, уплатила cя громада п. инспекторови кошти комісійні в квотї 15 зр.
8. В Ясеневі, під назором шконтра рахунків, ведених при будові нової школи, побрав п. инспектор титулом коштів комісійних 20 зр.
В тих всїх наведених случаях кошти комісійні не лиш в засадї не належать ся від громад, але також суть обчислені за високо.
Зваживши, що по мисли §.2 а) б) инструкції для шкільних инспекторів, виданої розпорядженєм міністерства з дня 28 падолиста 1872 ч. 883, всякі того рода урядові чинности повинні полагоджуватись шкільними инспекторами при нагодї візитації дотичних шкіл без нїяких окремих накладів на дотичні громади;
зваживши, що за-для того такі навмисні поїздки инспектора шкільного до поодиноких громад і зачислюванє на рахунок самих громад пропорціонально високих коштів комісійних показують ся противзаконними;
зваживши, що потрібні кошти комісійні поодиноких членів ц. к. окружних рад шкільних після розпорядженя ц. к. краєвої ради шкільної з дня 19 серпня 1872 р. 4732 уст. 2 мають покривати з так зв. "ричалту", признаваного вис. соймом о видатках на шкільні розходи під рубр. VI;
зваживши, що подібне поведенє окружної ради шкільної і окружного инспектора в Бродах, кривдячи в драстичний спосіб поодинокі громади, обтяжаюче передовсїм таких контрибуентів, котрі в наслїдок будови школи або инших розходів на шкільні цїли уже і так великі, а часто навіть до своїх матеріяльних засобів невідповідні тягари поносити мусять, може причинитись лиш до апатії і знеохоченя населеня в справі просвіти;
зваживши вкінци, що того рода приміри не можуть послужити на заохоту другим громадам, не маючим ще шкіл а лиш відстрашують — підписані запитують:
а) чи звістні ц. к. краєвій радї шкільній того рода поступки підчинених орґанів?
б) чи і що зробила або гадає зробити ц. к. краєва рада шкільна, щоби вкоротити таке протизаконне поведенє своїх підчинених орґанів?
в) чи вис. правительство не відчуває обовязку, неправильно побрані квоти звернути покривдженим громадам?"
Сю интерпеляцію підписали посли: Poжанковскій, Гаморак, Антоневич, Барабаш, Гурик, Сїрко, Кулачковскій, Гарасимович, Савчак, Сїчиньскій, Окуневскій, Жардецкій, Міза, Поточек, Стренк, Крамарчик і Ольпиньскій.

»Дѣло« 22.03.1892 О основанє нової рускої гімназії.

У Львові дня 22 н. ст. марця 1892.
Внесенє посла д-ра Дамяна Савчака о основанє нової рускої ґімназії вжe полагоджене в соймовій комісії шкільній. О ходї чотирогодинної наради в комісії над тим внесенєм наші читателї довідають ся де-що близше з рубрики "Справи соймові", — а тут піднесемо тілько головні моменти.
За користним для Русинів полагодженєм внесеня о основанє ґімназії рускої були всї члени комісії, кромі двох: Райского [посла сельских громад повіта рудчаньского] і Балясица, ректора львівского університету. Райскій належить до так званої демократичної партії польскої в соймі, до лївицї, а д-р Балясиц засїдає в соймі не яко посол, але з титулу ректорства.
Оба ті панове були за тим, щоби над внесенєм д-ра Савчака перейти до порядку дневного. Оба они знані з свого шовінізму польского і з нетерпимости до русчини, оба они завзяті противники розвитку і поступу руского народу, — хотяй один з них заступав повіт рускій, а другій університет — утраквістичний. Ще Райскій може шляхтич польскій, але Балясиц [Balasits] з роду чи Мадяр, чи що, — то мусить застановляти: чому він такій запеклий противник розвитку руского народу, — того народу, з котрого землії хлїб смачно заїдає?
Та й на голос п. Райского нема що звертати уваги, — от собі шляхтичі, а до того ще й демократ польскій! — але голос п. Балясица мусить застановити кождого: він же називаєсь чоловік науки, він же представитель університету, в котрім молодїж слухає викладів з катедр польских і руских! І представитель такого університету — в спілцї з одним лише недорікою шляхтичем псевдо-демократом — виступає против того, щоб оснувати для тисячів рускої молодежи другу ґімназію, — виступає навіть мимо того, що і опінія цїлого краю і правительство узнає потребу тої школи! Що думати о такім представителю львівского університету? Чи він розуміє значінє і вагу просвіти та образованя молодежи в рідній мові? Чи именно єму, представителеви університету, випадає маніфестувати неприхильність до руского народу, і то в такій яркій спосіб, бо в такім випадку, де навіть опінія публична серед самої суспільности польскої проявляєсь инакше! Чи се може причинитись до гармонії межи Русинами а Поляками в університетї, межи пpoфесорами і молодіжію? Ми мали нагоду чути суд не то Русинів, але й Поляків про неґаційне становище ректора п. Балясица в сїй справі, а не подибали ми нї одного Пoляка, котрий би не висказав нам свого coжалїня над поступком ректора львівского університету.
Правду сказавши, сей поступок ректора Балясица може і повинен застановляти Поляків більше, нїж Русинів. Русини мають уже свій вироблений суд о львівскім університетї на основі многих фактів, о котрих ми вже нераз говорили і будемо говорити. Поступок ректора Балясицa нехай зацїкавить і правительство, — нехай oнo постарає ся близше приглянутись відносинам в львівскім університетї, а побачать, по чиїй сторонї правда: чи по сторонї Русинів, чи по сторонї Балясиців...
Другій для Русинів замітний момент в справі внесеня п. Савчака єсть той, що віцепрезидент ради шкільної д-р Бобжиньскій в имени правительства і більшість членів комісії шкільної заявились за самостійною ґімназією рускою, а не за паралєльками, як в Перемишли. [Впрочім і запитана видїлом краєвим о опінію коломийска рада повітова заявилась одноголосно за ґімназією самостійною.] Тому рішеню комісію ми дуже раді. Річ певна, що коли-б комісія шкільна була ухвалила основанє паралєльок, Русини були би в соймі голосували contra.
Паралєльки рускі при польскій школї — то "не-знати-що" з різних поглядів, а головно з погляду педаґоґічного. Доказом непрактичности паралєльок можуть послужити паралєльки при польскій ґімназії в Перемишли. Правда, дякувати спосібности і незвичайно ревним трудам управителя та й учителїв в тих паралєльках — они держать ся на зовсїм відповідній висотї, — але хто спосібний розважити глубше відносини паралєльок до ґімназії з инакшим язиком викладовим, паралєльок під подвійною управою, — той доперва може оцїнити, на кілько то недогідностей, на кілько безпотрібних перепон до свого розвитку мусять бути засуджені паралєльки! До того краєва рада шкільна не скора, видко, відлучити рускі паралєльки від польскої ґімназії. У Львові з молоденьких паралєльок польских уже сотворила самостійну т. зв. пяту ґімназію і заименувала директора, а рускі паралєльки в Перемишли щастя того не мають... Мимоходом сказавши, годилось би нашим послам о се відлученє зі всїма випливаючими з того консеквенціями — рішучо упімнутись...

»Дѣло« 21.03.1892 Нужда і роспука по селах і місточках.

У Львови дня 21 н. ст. марця 1892.
З різних сторін краю наша редакція дістає вісти про дуже прикрий стан наших селян, про формальний голод.
В декотрих сторонах нинїшний стан має бути ще прикрійшій, анїж був в роцї 1889-ім.
На сей рік — як звістно — не тілько збіже дуже недородило, але й бараболя хибла, котрою від Різдва головно кормять ся маси нашого люду по селах. Одна біда — як то кажуть — сама не йде а десять за собою веде, — так і у наших нещастних селян. По загальнім недородї в осени мишва сплюндрувала озимі засїви... Яка ж надїя на будущі жнива?
Зарібку, як звістно, в нашім краю нема, особливо в зимі, отже бідний селянин не має можности заробити гроша потрібного на купно живности. Збіжа на відробок від богатшого не дістане, бо й тому не зародилось. Отже нї гроша нї збіжа! Що-ж в тім скрутнім положеню має чинити бідний селянин та ремісник по місточках? Нема иншої ради, як віддатись пявкам-жидам з міст і місточок, котрі ваґонами спроваджують збіже — головно кукурудзу — і дають селянам-хлїборобам та ремісникам з великим баришем, — добре ще, коли бариш виносить лиш одну третину (н. пр. за 6 зр. 9), а то буває й висшій!
Розуміє ся, серед такого прикрого положеня бідного люду по селах і місточках шруба податкова функціонує, як завсїгди. На новелю екзекуційну при стяганю податків нїхто не зважає — виводять з хлїва і тягнуть з хати, що тілько дасть ся вивести і потягнути. — В однім місточку — як оповідають — витягли хлїб з печи, що єго спекла бідна господиня для дїтей голодних.
Одним словом: нужда і роспука по селах і місточках! Та в нашім краю, у всхідній Галичинї, нїхто, до кого би се належало, не звертає уваги на сю нужду, — на нужду селян і дрібних ремісників. Не слїдно, щоби интересували ся тим власти політичні і автономічні. В західній Галичинї творять ся бодай комітети ратункові і ковтають до властей, — у нас же й того не видно! А з вістей, які доходять з рускої части краю, треба вносити, що голод і нужда тут не менші, як там.
Тепер радить сойм краєвий. Нехай би він заинтересував ся сею справою, тяжко дотикаючою селяньску і ремісничу верству нашого краю, зарівно, як справедливо заинтересував ся долею бідного ставу учителїв народних, та як рада державна заинтересувалась долею своїх урядників в теперішнім часї прикрої дорожнї.
Голодуючому людови конче треба прийти з помочію. Правда, голодні роки тепер повтаряють ся за часто, але-ж не люд тому винен, — а таєнє голодової нужди серед люду на нїчо не здасть ся, бо она нинї вже видна і загально знана, а наслїдки єї мусять за короткій час проявити ся в прикрий спосіб. Обовязком властей повинно бути — не допустити мас люду до крайної руїни. Они в часї нещастя повинні самі подати біднотї помічну руку, а не позволити, щоби пявки, користаючи з єї нещастя, висисали з неї остатні соки. Бо коли селянин і ремісник буде виссаний до остатка, — не поможе вже й секвестратор. Тож caveant соnsules!

»Дѣло« 19.03.1892 Сумна пригода

Сумна пригода лучила ся дня 15 н. ст. марта в селї Крушельници, совіта стрийского. Серединою того села перепливає широка і сильна гірска ріка Стрий, на котрій, мимо значної єї ширини (виносячої тут над 50 сяжнїв) і глубини нїкому не в голові поставити хоть якій такій міст, або зробити якій небудь перевіз через воду. Длятого забирає тут вода рік-річно свої жертви, тим більше що переходить туди головний і єдиний шлях до всїх сел лежачих на дорічу Стрия. Такі отже місцеві як і охрестні люде наражені безнастанно на крайну небезпечність і всїлякі нещастя. Одно з таких лучило ся минувшого вторка вечером. Коли именно в той час переїздило бродом пять крушельницких селян, везучих муку з млина, положеного на противнім березї на свій бік, надійшла несподївано більша вода, рушила велику масу висше стоячої криги і почала єї швидко нести в долину в напрямі до переправляючих ся через воду. Переїзджаючі будучи значно низше від місця, з котрого крига рушила ся, не могли єї добре видїти, тож мимо того, що були ще при самім березї і чули страшенний крик людей, щоби вертали ся, не послухали тих-же і поїхали дальше водою відай за-для того, що надїяли ся, що крига ще их не захопить а може і для того, щоби не лишити ся на чужім березї, з відки нема способу нераз і через кілька днїв дістати ся домів. Вже переїхали були більшу половину ріки і були недалека свого берега, коли прибуваюча вода ударила куснем криги о віз, перевернула єго і почала чвалом нести в долину. Якимсь дивом удало ся трем селянам вискочити з воза на велику перепливаючу відкосу ледову а з тої на привернені відкоси і так уратували ся. Двох лишило ся в водї. Один з них мав ще на стілько смілости, що перетяв упряж кіньску і пустив конї, але єго самого вхопила вода і серед куснїв криги несла бистро в долину. З великою бідою та з пожертвованєм власного житя виратував єго один з людей і витягнув на берег, з-відки на пів замороженого і покалїченого кригою занесено єго до села. Пятий, Василь Галїв, утонув і доси ще не віднайдено єго тїла.

»Дѣло« 18.03.1892 Справи соймові.

Субкомітет комісії шкільної нараджував ся над справою полїпшеня биту учителїв шкіл народних. Субкомітет згодив ся на засаду полїпшеня плат учительских, а се полїпшенє має обіймати не лиш молодших і пяту клясу учителїв народних, як се виходить з внесень поставлених на сїй сесії соймовій, але також оно має відносити ся до инших катеґорій учителїв.
Комісія дорогова полагодила петицію видїлу рада повітовая в Чешанові, в котрій домагає ся зміни закона краєвого о публичних доїздах зелїзничих в тім напрямі, щоби до одної і тої самої стації зелізничої можна буле признати більше анїж один доїзд зелїзничій. Комісія на внесенє референта пос. Яворского вправдї не признала потрібним предкладати в тій цїли зміни обовязуючого закона, але предкладає соймови висказати пересвідченє, що при признаню доїзду зелїзничого рішає потреба лиш такого доїзду, котру вискажуть власти державні і автономічні, тож можливе, що до одної стації признасть ся більше анїж один доїзд зелїзничій.
Видїл краєвий виготовив справозданє про о сушенє моклаків в повітах ярославскім і ланьцутскім. В повітї ярославскім має викопатись головний канал, відводячій воду з каналу Пелкиньского, разом з 6 ровами осушаючими та 2 ровами для води підшкірної на граници періметру меліораційного. Сі роботи мають коштувати 44.000 зр. В повітї ланцутскім кошти робіт меліораційних обчислені на 29.000 зр. Крім того для звохченя примежних лук, де спорадично виступає на поверхни почви пісок намуловий або торф, має вибудуватись в згаданих каналах відповідне число гатей. Проєктовані роботи обчислені на загальну суму 86.250 зр.
Позаяк пересїчний кошт меліорації одного морґа виносить кругло 10 зр. 36 кр., тож і нема сумнїву, що предприємство буде рентувати ся, порішив видїл краєвий предложити соймови переведенє сеї меліорації окремим законом краєвим. Участь краю в коштах виносить 4% або 34.500 зр., а на участь державного фонду меліораційного і интересованих сторін припадав по 30%. Роботи будуть розложені на три роки, так, що річний даток краю буде виносити 11.500 зр. а річний даток держави і интересованих сторін по 8625 зр. Даток конкуренційний з одного морґа виносити буде 3 зр. 11 кр., а річний даток 1 зр. 4 кр. Роботи мають зачатись з 1893 р.
В одній з польових ґазет стрічаємо такій погляд загальний на теперішну роботу соймову: Головна вага роботи соймової концентрує ся в комісії буджетовій, — а радше, як на тепер, в тїснїйшім підкомітетї, котрий мав сформолувати внесеня що-до загальної конструкції буджету, від чого знов зависла судьба дуже многих справі спеціяльних, до котрих полагодженя потреба грошей. Унія консервативна порішила ті безвзглядно опирати ся кождому підвисшеню додатку до податків і після сеї проґрами прихильники сеї унії суть противні всему, що иде до підвисшеня квоти краєвих видатків. Розумієсь, що і всї сторонництва бажають виминути підвисшеня тягарів населеня, вже і так придавленого публичними датками всякого рода. Але не всї годять ся з тим, щоби з квестії крейцаря податкового робити нетикальну тайну, висшу по-над всї моральні і матеріяльні интереси, з котрими сойм повинен числити ся і котрі увзглядняти має обовязок. Тож комісія шкільна, комісія господарства краєвого, комісія санітарна, а вкінци референти деяких спеціяльних частей буджету борють ся, як можуть, з неумолимим non possumus комісії буджетової. Однак доси ще не сформулована остаточно квестія буджету. Мабуть лиш забезпечене до певної степени увзглядненє внесень що-до полїпшеня платнї учителїв народних, а то до максимальної границї 150.000 зр. річно, а се представляє в приближеню около 15% загальної суми их теперішної платнї brutto, 15% сума, яку край доплачував доси на фонд платнї учителїв а 1½% краєвих додатків до податків.

»Дѣло« 17.03.1892 Письмо з Америки.

Дня 3 н. ст. марта 1892.
З початком сего року зайшов серед Русинів американьских один важний факт з огляду на особу, котра через кілька лїт грала тут голосну ролю. Кождий догадав ся, що бесїда не про кого другого, як про о. Андруховича.
О. Андрухович задумав був позбути ся тої провізорії, в якій довгій час перебував, а забезпечити ся в Шенандорі в той спосіб, що хотїв увійти в цїлковите посїданє церкви і дому приходского. Щоби се осягнути, скликав своїх прихильників і, представивши им, що, мовляв, від сторонників о. Воляньского грозить церкві небезпечність [готові церков продати], дав им [своїм прихильникам] підписати акт списаний в язицї анґлійскім. Ti підписали, яко заступники парохіян, а в актї містило ся, що підписані годять ся на продаж церкви. Маючи в руках підписаний акт, о. Андрухович з своїм адвокатом виставив церков на продаж. Тогдї противники о. Андруховича постарались о те, що церков відкупив для них дня 24 н. ст. сїчня за 2.200 долярів один з угорских Русинів — Иван Шмід [прізвище прибране в Америцї]. О. Андрухович, мавши намір закупити церков, остав ся на ледї.
Розуміє ся, коли церков і приходство перейшли на власність противніків о. Андруховича, він мусїв уступити. Дня 7 лютого церков на ново посвящено, — як говорили противники о. Андруховича, нїби длятого, що він, хотяй ще перед роком засуспендований, не думав уступати ся з приходства і церкви, а правив службу Божу і все, зовсїм не оглядаючись на суспензію. По програній о. Андрухович зорґанізував собі нову парохію на Авденрід — яких 40 миль анґлійских від Шенандора.
При купнї церкви противники о. Андруховича закупили заразом виставлену на продаж і друкарню, заложену колись о. Воляньским а опісля забрану о. Андруховичем. В тій друкарни друкувалась первістно "Америка" а потім "Руске Слово" о. Андруховича. Тепер буде в тій друкарни видаватись нова часопись "Американскій Русскій Вѣстникъ". Редакторів тої часописи має бути двох: один з Галичан, один з угорских Русинів. Хто будуть ті редактори, годї менї було довідатись.
Як вам відомо, руска греко-кат. парохія в Мінеаполіс перейшла на православіє, — кажуть, що се мала учинити якась парохія і в другім місци.
В грудни минувшого року зїхали ся тутешні рускі священики [хоч не всї, бо було их лиш одинацять] і там значна их часть постановила — також перейти на православіє, єсли б Рим мав их з Америки відкликати. Деякі священики з угорскої Руси вже й підготовили нарід до того, а коли б Рим дїйстно задумав відкликати их, они готові перейти на православіє. На соборчику постановлено просити Рим, щоби руским священикам американьским позволив вибрати собі вікарія апостольского. На се достоїньство они представлять трех кандидатів, а він вибере з між них одного і затвердить.
Дня 2 н. ст. лютого відбув ся другій соборчик в Вільксберрі, котрий мав на цїли перевести орґанізацію американьских Русинів. І на тім-то соборчику разом з делєґатами чотирнацятьох Братств завязано "Соединеніе" [унію] Братств руских. Членом "соединенія" може бути — як стоїть в відозві — "едивокаждое греко или греко-римско-католическое Братство зборно" і при вступленю платить на фонд соєдиненія "от кождого уда" [члена] 50 центів раз на завсїгди, а потім що місяця по 5 центів. Єсли "уд", належачій до соєдиненія помре, то наслїдники дістануть 400 долярів; коли-ж умре жінка "уда", то "уд" достане 200 долярів. Соєдиненіє — сказано дальше — буде звертати свою увагу і на просвіту народу, т. є. на підпиранє церквей і шкіл. На зборі 2 лютого в Вільксберрі вибрано вже й урядників, отже оно від того часу зачало вже і "чиновственное своє дїйствіе". Подаючи все те до відомости Братств, підписані на відозві "Іоанн Шмитг головний предсїдатель соединения і о. Евгеній Волкай письмоводитель соединенія" взивають всї Братства, щоби поспішали вступати в соединеніє, бо тепер "зa віру і народность нїчево дїется". Братство, котре хоче вступити в соєдиненіє, має заслати: а) протокол з того засїданя, коли рішено вступити в Братство, б) зазначенє часу, коли Братство заснувало ся, в) "именослов" Братства т. є. "имня чиновників і единокаждого уда с тим, що колько годов иміет единоваждий уд і чи женатий", г) гдї перебивает единоваждий уд"?...
Отсе новини з американьскої Руси.

»Дѣло« 16.03.1892 Внесеня руских послів.

У Львові дня 16 н. cт. марця 1892.
Сеї каденції соймової зі сторони руских послів вийшли два внесеня що-до зміни теперішної ординації виборчої, а то посла Антоневича о реформу ординації виборчої до ради державної, сойму краєвого і рад повітових на засадї загального права голосованя, евентуально на засадї безпосередного тайного голосованя також в курії громад сїльских, — і пoc. Телишевского о зміну соймової ординації виборчої в тім напрямі, щоби заведено безпосередне голосованє в курії меншої посїлости. Внесенє п. Антоневича було невідповідне, держане загально і домагалось резолюції соймової з зазивом до правительства, щоби оно чим скорше виготовило проєкти зміни ординацій виборчих в поданім напрямі — але внесенє пос. Телишевского о зміну соймової ординації виборчої містило в собі вже і проєкт дотичного закона. [Внесень таких, як внесенє посла Антоневича, можна би сипати, як з рукава, — при них не треба нїякого труду, лиш написати слова "Взиває ся правительство..." Але-ж посол, ставляючи внесенє в так важній справі, повинен трохи потрудитись і виготовити проєкт реформи, як се учинив — пос. Телишевскій.]
Потребу зміни ординації виборчої відчуває загал Русинів, а найлїпшим сего доказом, що на кождій публичній маніфестації політичній зі сторони рускої ставить ся тая справа на порядку дневнім на першім місци. Длятого то й обовязком руских послів було порушити сю квестію в соймі, посунути єї о один крок наперед, піддавши єї під розвагу, а евентуально і під дискусію.
І як же віднїс ся сойм до тої справи? Оба внесеня відкинув a limine! не допустив навіть до того, щоби дотична комісія могла розважити их і видати свій суд.
При теперішнім складї сойму — а се може як-раз найлїпшій доказ потреби зміни ординації виборчої — не прийшло трудно перевести той акт насильства. Крім руских послів, селян-Мазурів і не цїлої лївицї соймової — що разом винесло і до трицять кілька голосів — всї прочі посли [центрум і правиця] заявились против переданя тих внесень комісіям, а убиваючи перше внесенє, не піднесли навіть нїякого арґументу, лиш мовчки услухали приказу своїх корифеїв і виповнили єго так, як наказувала karność narodowa.
Погребанє внесеня посла Антоневича осудила руска праса і частина польскої цїлком справедливо не лиш яко похибку політичну, але прямо яко насильство. Тож мабуть длятого більшости соймовій треба було найти якесь оправданє на своє таке саме поведенє нинї супротив внесеня посла Телишевского. Пос. ґр. Водзицкій був речником тої більшости соймової і опершись на однім з параґрафів реґуляміну соймового, де кажуть, що "перепавше внесенє на одній сесії сойму вже не може бути поставлене другій раз в часї тої сесії" — заключив, що внесенє пос. Телишевского єсть нїби-то идентичне з внесенєм пос. Антоневича, а маршалок показав ся лиш уступчивим і ліберальним, коли поставив се друге внесенє на порядок дневний.
Підпоміг ґр. Водзицкого пор. Абрагамович, той соймовий интерпретатор законів, реґулямінів і статутів краєвих, і мусїв покликуватись аж на нїмецкій текст реґуляміну, бо з польского тексту виходило би, що идентичного внесеня з перепавшим не можна би ставляти лиш на тім самім "posiedzeniu"... Не помогли арґументи руских послів Телишевского і Антовевича на доказ, що их внесеня не суть идентичні, — більшість нїби-то з формального взгляду не відослала внесеня до комісії правничої і оно перепало, так само, як поперед внесеня д-ра Окуневского і Антоневича.
Більшість соймова вже засмакувала в такім трактованю справ їй немилих, — але що на те скаже край? що скажуть маси люду руского і мазурского? Більшість соймова чинить достоту так, як той струсь, що встромить голову в пісок і думає, що вже зовсїм безпечний і спокійний... О, наївність, наївність!

»Дѣло« 15.03.1892 Нові виданя.

Професор Олександер Барвіньскій уложив друге доповнене і перероблене виданє "Рускої Читанки для висших кляс шкіл середних — часть І. Устна словесність" — і оно вже вийшло з друкарнї товариства имени Шевченка накладом Фонду краєвого і коштує в гарній оправі [в полотно з витисками] 1 зр. Книжка обіймає 204 сторін вісїмки і містить в собі матеріял поетичний і прозовий. В части поетичній наведені взірцї пісень: a) мітично-обрядових, б) з житя домашнього і родинного, в) господарских і суспільних і г) историчних. В прозї містять ся взірцї казок, повірій, переказів, лєґенд, останків звіринного епосу, приповідок і загадок. По матеріялах наступає часть поясняюча, в котрій містить ся: погляд на устну словесність, погляд на збиранє матеріялів устної словесности, бесїда про найважнїйші роди поезії і прози в устній словесности, наконець примітки до деяких творів устної словесности. — Перше виданє тої Читанки вийшло ще в роцї 1870, а сам п. Барвіньскій в "Переднім слові" до другого виданя признає, що перше виданє на нинїшний час дуже скупе в матеріял, отже він значно єго доповнив і на-ново переробив. На основі ухвали комісії наукової подано твори устної словесности зібрані з видань галицких, правописію шкільною д-ра Ом. Огоновского [етімольоґічною], а твори вибрані з видань україньских правописію Е. Желехівского [фонетичною]. Часть поясняюча і взагалї все, що походить від автора книжки, списане правописію етімольоґічною.

»Дѣло« 14.03.1892 Відозва до Вп. Членів товариства "Просвіта".

На підставі 23 §. статута скликує сим Головний Виділ товариства "Просвіта" загальний збір членів товариства до Львова на день 13 (25 н. ст.) марта 1892 р.
О 8-мій годинї рано відбуде ся в церкві Успенія Пресвятої Богородицї Богослуженє за упокій померших членів товариства, з парастасом.
Порядок дневний загального збору буде слїдуючій:
1. Привитанє членів Головою товариства.
2. Справозданє Головного Видїлу з дїяльности товариства за рік 1891-ій.
3. Справозданє комісії контрольної.
4. Вибір членів Головного Видїлу.
5. Вибір Голови товариства.
6. Вибір комісії контрольної.
7. Именованє членів почестних.
8. Справа видаваня часописи господарско-промислової.
9. Внесеня членів.
Початок збору о годинї 10-тій рано. Місцем збору велика саля "Народного Дому".
Подаючи се оголошенє до повсюдної відомости, Головний Видїл товариства "Просвіта" запрошує всїх своїх Членів, як з ителіґенції так і з станів: селяньского та міщаньского, щоби ласкаво прибули численно на сей збір і тут щиро та поважно порадили ся над вельми важними справами: просвіти і піднесеня добробиту руского народу. Нова орґанізація "Просвіти" на основі просвітно-економічній вимагає широкого співдїланя Русинів-народолюбцїв в цїлім краю, і щоби тота робота поступала наперед, треба нам всїм порозуміти ся, як дальше хочемо робити. Головний Видїл "Просвіти", котрий має вести дїла сего товариства, хоче дізнати ся від Вас, Панове Громадо, яка Ваша рада і воля. Тому не для розголосу прибувайте, до нас, Дорогі Братя, але на добру раду в хосен рідного народу.
За Головний Видїл Товариства "Просвіта".
У Львові 1 (13 н. т.) марта 1892.
Д-р Кость Левицкій, член видїлу
Д-р Ом. Огоновскій голова

»Дѣло« 12.03.1892 Голос священика в справі правописній.

При нашім обєктивнім становищи в справі правописній, а рівночаснім безтактнім шовінізмі табору "Русской Ради" і "Галицкій Руси" — не без интересу буде для наших читателїв навести умірений, спокійний голос священика, мотивуючій, для чого він кинув до коша формуляр петиції "Русской Ради" і не зважив ся дати єго до підпису своїм парохіянам — селянам.
О. Ив. Любович, парох Острова, так се мотивує:
Дня 4 марця с. р. дістав я з почти прилучене тут письмо "общества политичного Русская Рада" — і годї було менї не усміхнутись по відчитаню того ж письма.
Насамперед "общество політичне руске оспорює "обществу педаґогічному" також рускому в справі, котра тїсно входить в обсяг педаґоґів. То так менї видало ся, як би швець критикував технічний склад маючого ставитись будинку якого, вироблений фаховим инжінєром. Такому нема що відповідати, хиба знаною пословицею: Sutornе ultra crepidam!
Але ще забавнїйше, що "общество політичне" видає суд о тім: що для церкви єсть "вредним і погубним" — підчас коли рішати о тім належить єдино до власти духовної дієцезіяльної, то єсть до Впреосв. митрополита і Преосв. епископів. Их на дотичній відозві нема підписаних, а до того відомо загально, що они й не входять в склад "Русского Общества і Русская Рада".
Предложений предмет вимагає глубокої застанови, тож став я всесторонно річ тую розбирати і по довшім надумованю прийшов я до результату, що Руске товариство педаґоґічне підняло дуже здорову гадку реформи в наших школах правописи. За тим промавляють сильно: 1) поступ літературний, 2) улекшенє науки самого язика, 3) взгляди політичні і народні, а навіть добро нашої святої церкви. Попробую хоть коротенько кожду точку умотивувати. І так:
До 1). Позаяк мова розвинула ся скорше, заким ще письмо винайдено, то річ єсть надпевнїйша, що кожде письмо мусило бути з-разу фонетичним, то єсть приміненим до звуків язика. Коли ж з-часом змінились форми язика через поступ і внїшні обставини, то й декотрі букви або яко злишні оставлялись, або заступались иншими. Таким способом відпали вже з давна з старо-славяньского язика букви носові ę і ą, котрі тепер тілько фільольоґам знані, — таким також способом уже в новійших часах букви кси, пси, ижица цїлком залишені. Тая сама льоґіка допускає ще дальші реформи через усуненє з правописи тих букв, котрі вже нинї звука жадного не мають [як ъ] і тих букв, котрі однаково звучать.
До 2). Скоро азбука упростить ся, тим самим улекшить ся і своїм і чужим виученє нашого руского язика, а се прецїнь важна задача педаґоґів, — і над тим питанєм нема що навіть задержуватись. Отже переходжу до 3-ої точки, т. є. до взглядів політичних і народних.
Наш малорускій нарід єсть окремим, самостійним, 20-міліоновим народом, маючим межи иншими питомостями також свій прекрасний і милозвучний язик. Тож власне ся обставина промавляє за тим дуже сильно, щоби він виробив собі також самостійну, до свого язика найвідповіднїйше заакомодовану азбуку, а то тим конечнїйше, скоро на той нарід посягають хищні руки сусїдїв, котрі не соромлять ся удержувати, що малоруска мова наша, язик 20 міліонового народу, єсть тілько провінціоналізмом. Того відповідного приноровленя азбуки вимагає сама природа язика малоруского. На примір буква ѣ має звук je. B язицї московскім она єсть природною, бо того их фонетика вимагає, скоро они так виголошують відповідні вирази: н. пр. сїть = сьеть [польскє sieć]; нѣт — ньет [польске nie] і т. д. Длятого і буква тая пише ся у них: ѣ. Mи того звука не знаємо, тілько говоримо сіть, ні і т. д. Так само стоїть річ і з буквою ы, котра у нас рівнозвучна з и, отже через сю другу букву сміло можна єї заступити. Отже єсли характер нашого язика різнить ся від язика московского і польского, то повинен мати і букви, відповідні до свого характеру, щоби тим видатнїйше маніфестував свою цїху яко язик іскреного, самостійного народу.
Що-до нашої церкви, то в книгах церковних повинна давна практика церковна точно бути захована, яко дорога нам тисячлїтна спадщина. Але нові виданя змісту реліґійного, як молитвенники, проповіди, предмети богословскі і т. п. — ті мають відповідати потребам народу, отже і повинні видаватись рівно в зрозумілім народови язицї, як також і в уживаній або маючій уживати ся народом азбуцї. Чи етімольоґічна правопись перешкаджає може безконфесійним индівідуам видавати письма антіреліґійні? Чи може длятого мала би етімольоґічна правопись задержатись, що радикали видають свої письма правописію фонетичною? Власне та послїдна обставина повинна би наших духовних побудити до упрощеня правописи, бо позаяк упрощена правопись єсть більше для люду доступною, то люд хватає за письма радикалів нею друковані. Для запобігненя лиху, котре прибирає вже більші розміри, повинні священики твори реліґійні писати доступною для люду і улекшеною азбукою та тим чином небезпечний антіреліґійаий пожар залити. Сего вимагає і та консеквенція, що вже Висока власть духовна санціонувала приноровлену в части до фонетики правопись, скоро сама тою-ж правописію видавала молитовники. Єсли отже тая Висока власть духовна не видїла нїчого в тім шкідного, щоби тих молитовників вірні таки в церкві уживали, та яка-ж шкода може з того виплинути для св. церкви, cли книжки шкільні ще більше упрощені і лекшою до виученя правописію будуть печатані?
Я отже вповнї годжу cя з гадкою Руского товариства педаґоґічного. Що-до відозви общества "Русска Рада", то і то забавне, що она каже межи темним народом, котрий всякого понятя не має о тім: чи етімольоґія, чи фонетика єсть більше пожиточною, — збирати підписи. Я за те дїло цїлком не беру ся, совість моя менї не позваляє.
Иван Любович.

»Дѣло« 11.03.1892 Справозданє з дїяльности видїлу товариства имени Шевченка у Львові.

Членів товариство им. Шевченка мало в роцї 1891 всїх 48, — з того у Львові 29 а по-за Львовом 19. Умер один член, а то заслужений голова товариства бл. п. Дамян Гладилович.
Вибраний на послїдних загальних зборах видїл уконституував ся в той спосіб, що заступником голови став проф. Володимир Шухевич, секретарем проф. Володимир Коцовскій, а адміністратором Кость Паньківскій. Серед року наступила в складї видїлу така зміна, що на місце недужого голови вступив до видїлу проф. д-р Юліян Целевич.
Видїл відбув в 1891 адміністративнім роцї девять засїдань звичайних, а одно надзвичайне. Займав ся — по-при справи друкарнї — головно двома річами: видавництвом літературної часописи "Зоря" і видавництвом "Збірника наукового".
"Зоря" оставала в роцї 1891 під редакцією п. Василя Лукича з Станиславова. З 1891-имь роком значно збільшено обєм "Зорі", введено илюстрації і заведено в нїй правопись фонетичну — з виїмком працї д-ра Омеляна Огоновского "Исторія літератури рускої" з тої причини, що ся праця передруковує ся книжками, а попередні томи почались правописію етімольоґічною. Що-до внутрішної вартости "Зорі" — то безперечно зміст єї став від часу реформи лучшій, часопись стала ся цїкавійшою а через се і придбала собі більше передплатників. Однак мимо того видавництво за для великих видатків на закупно або на виготовленє илюстрацій та на виготовленє премії-образа "Остап Вересай" — мусїло виказати 1.000 зр. недобору. Се, розумієсь, не відстрашило товариства від дальшого видаваня "Зорі", котрої значінє морально велике, і товариство сподїваєсь, що при постепеннім прибуваню передплатників покриють ся з часом кошти видавництва "Зорі".
"Збірника наукового" не могло товариство видати в 1891 роцї головно за-для того, що наукові працї не були ще покінчені. Редакцією Збірника займав ся д-р Юліян Целевич.
Справа зміни статута товариства перетягла ся через недугу голови товариства. Однакож видїл рішив взяти єї на дневний порядок загальних зборів по мисли проєкту, предложеного попередним загальним збором.
В роцї 1891 видало товариство передруком: "Без працї", оповіданє Ивана Франка, і "Навіжена", повістку Ивана Нечуя. Кромі того друкують ся ще: "Оповіданя Василя Чайченка" в двох томах і "Збігцї в Новороссії", повість Данилевского в перекладї з россійского. Небавом ті твори покажуть ся в розпродажи. На кошти друку "Збігцїв в Новороссії" зложив один патріот суму 330 зр.
Товариство взяло участь в похоронах незабутного голови свого, бл. п. Дамяна Гладиловича та й причинилось до коштів похорону і взяло участь в устроєню вечерниць в роковини смерти Т. Шевченка.
Справа літоґрафії і оферти на друк книжок для шкіл народних ще не порішені.
В справі наглячої потреби управильненя правописи в шкільних книжках внесло товариство представленя до міністерства просвіти і до ради шкільної. В справі повного виданя творів Тараса Шевченка — видїл, бачучи, що анкета спинює видавництво, відступило від угоди з товариством "Просвіта", а упросило д-ра Ом. Огоновского, що-би заняв cя виданєм. Тепер печатаєсь уже другій аркуш. Виданє буде складати cя з 4 томів формату давного виданя, буде друковане на хорошім напери і обіймати-ме до 50 аркушів друку. Всї чотири томи оправлені на взір клясиків нїмецких коштувати будуть 3—4 зр. З инших справ важнїйші полагоджені уступаючим видїлом, то внесенє оферти до сойму на видавництва для шкіл середних і поданє о дозвіл на отворенє своєї книгарнї у Львові.
Фінансова сторона товариства представляєсь так:
Актива:
Готівка в касї — 259.27 зр.
Вартість инвентаря — 10112.67 зр.
Дебітори — 9354.65 зр.
Вартість накладів — 1539.02 зр.
Запаси паперу — 950.00 зр.
Запаси фарби — 50.00 зр.
Кавція — 200.00 зр.
Разом 22465.61 зр.
Пасива:
Кредитори позичок — 3170.00 зр.
Кредитори паперу — 3591.35 зр.
Кредитори черенок — 1321.04 зр.
Кредитори фарби — 223.18 зр.
Залеглости адміністрації — 370.00 зр.
Разом 8675.57 зр.
Отже маєток товариства представляє суму 13.790.04 зр.

»Дѣло« 10.03.1892 Гадки з нагоди вибору до видїлу бродскої ради повітової.

З Бродщини.
Не знати, длячого Русини нарікають все на якусь недолю. Коли надійдуть які небудь вибори, чи то на посла до ради державної, чи до сойму, чи до ради повітової, чи Громадскої або шкільної, тогдї зявляє ся нам тілько кандидатів, а один солодшій від другого, що й найревнїйшій Русин мусить собі погадати, що Русь таки не така нещаслива, як окричали єї посли рускі і ґазетники. Як вам стане такій кандидат, як зачне обіцювати, що він все буде робити для руского хлїбороба, коби лиш єму було добре, то чоловік мимохіть аж розпливає ся з радости, що ось таких буде мати заступників та господарів свого краю чи повіта. Але инакше дїлають ті панове, коли их уже виберуть! От хоч би і така подїя-комедія, яка стала ся в Бродах при і по виборах до брідскої ради повітової.
Які там перейшли радні, то перейшли, але люде тут очевидно дали ся отуманити, раз нашим співбратям, котрі вирікають ся руского питомого бога а шукають єго ген-там, де Русини дізнають найбільшого гнету, в Москві, де не вільно священикови навіть проповіди по руски виголосити і книжочки чи то для молитви, чи для науки селянина по руски видрукувати, — а по друге, медовим обіцянкам тих панів, що накинулись на опікунів руского народу. Та ось послухайте, що зробили ті панове на першім засїданю нової ради повітової в Бродах.
Обіцювали ті панове вибрати Русина віцемаршалом, допустити до видїлу повітового двох Русинів, а стало ся ось як:
Обіцювали ті панове вибрати Русина віцемаршалом, допустити до видїлу повітового двох Русинів, а стало ся ось як: Наперед аґітували пп. нотарі, щоби до видїлу вибрано их, мов-би вже не було мудрійших людей над них та й для народу милостивійших, як они, хотяй що-до того другого бідний нарід має иншу гадку. Обіцяли они солідарність в поступованю з прочими радними, вибраними з селян. Але добре то знають: обіцянка — дурному радість! Навіть не були ласкаві запитати ся их: як ви думаєте? і оба пп. нотарі аґітували за собою, аж коли видїли, що даремна их робота, то пошили ся в "Поляків, сприяючих молодо-рускому рухови" і сказали, що буде досить з Русинів, як до видїлу увійде один з них, але щоби й той им не дуже заваджав, то постановили поминути священиків Сїрка і Мандичевского, а вибрати селянина-народовця, именно п. Миртишука. Оце фінта польска! Ось дуля тобі під ніс, дурний Русине, що ти мене вибрав та моїм обіцянкам повірив!... Єсть то політика польска в рускім краю, а не знайшла би місця в цїлім світї, хиба у нас, і справедливо можна би єї назвати політикою — "ogłupiania". Що буде наш селянин сам робити в видїлї повітовім? чи може він мати понятє в річах, котрі видїл має розбирати? Таж чоловік интеліґентний, ба й маючій більше здібности, нїж вимагає того пересїчний интеліґентний чоловік, мусить добре що найменше рік пересидїти більше пасивно, заким вложить ся в веденє господарки повітової. Жаль нам дуже, що такої самої політики вчепив ся і єдиний шляхтич, на котрого декотрі Русини охотно голосували, надїючись від него сповненя тих обіцянок, котрі звичайно всюди голосить. Але п. Гнївош розчарував Русинів, і то на першім кроцї, бо ходило тут о річ, в котрій делєґати Русинів мусять скинути хамеленову шкіру і явити ся в правдивім світлї. Тож з жалем мусимо пригадати п. Гнївошови пророчі слова священика Мандичевского по єго бесїдї, коли єго вибрали, а він з вдячности обдарував своїх виборцїв кромі ковбасою також і грушками на вербі, — слова о. Мандичевского: "Дай Боже, щоби то, що ви обіцюєте, була правда!" Пане! на що ви тогдї руку єму подавали?!
Та не сподївали ся панове Поляки такої чести по хлїборобови, яку показав п. Мартищук: "Що-ж я, простий чоловік, буду сидїти в видїлї, маю там бути околотом?" — подумав собі честний патріот і чемно подякував панам, вказуючи на священиків руских, яко на тую интеліґенцію, що зможе достатно і по щирости боронити сельских интересів.
Даремні намови деструктивних индівідуів, що бурять селянина против священика. Священик, і яко священик і яко горожанин сельскій не може мати власних интересів, тим менше в радї повітовій, — а сли ходить о єгo интересї, то сей рішаєсь лише в найвисших инстанціях законодавчих, а і там з огляду на чисто священичі интереси суть церковні достойники, міністри і люде правдивої релігії, котрі зможуть священика оборонити далеко лучше, нїж він сам. Що же до интересів духовеньства в низших автономічних институціях, то єго интересу там цїлком нема: війт анї писар податків від него не відбирають, тож єго й не обкрадуть; рада повітова контролї над єго урядованєм не розтягає; в касї громадскій грошей позичати не буде; додатків повітових зі своєї кишенї не платить, а що до доріг і дїр в мостї, котрих пильнованє в найбільшій части єсть обовязком ради повітової, то ті обходять єго о стілько, що обходить і кождого чоловіка дбаючого о свої кости і о свою худобу. Впрочім hodie mihi, cras tibi: нинї моє колесо виломить ся, а завтра шляхотскій кінь в тім самім місци ногу зломить... Єсли-ж духовеньство мішає ся у всї справи краю і повіту, то єсть се конечна потреба Руси Галицкої, випливаюча з анормальних відносин нашого народу. Шляхта не то що відцуралась простолюдя, але ще й стала ся зрадниками своєї вітчини, свого народу, свого обряду, а тим самим і своєї исторії та традиції. Через те саме утратила она і претенсії до довірія у Русинів і мабуть нїколи єгo вже не посяде. Се зробила шляхта з власної волї, добиваючись за бл. п. речи-посполитої маєтку і гонорів. Міщаньство перехапували ксьондзи латиньскі на свій обряд, котрого зміна потягає у нас і зміну народности... Остав ся лиш хлоп, а того мусить боронити священик — і цїлком природно: він єсть єго вітцем духовним, єго дорадником ві всїх справах, отже і в справах політичних та й взагалї публичних.
Довіріє до священика не перестане нїколи. Одно-друге индівідуум через негідні свої поступки може стратити довіріє, але знайде ся зараз другій священик, котрого люде живо полюблять і будуть уважати єго на достойного, щоби зложити в нїм своє довіріє, а хоч нераз де хто стараєсь се довіріє розбити, то зробить се лише з поодинокими селянами, і то дуже підозрілої вартости моральної, але не з загалом. Тож священик боронить охотно интересів свого сина-селянина, за єго интерес жертвує охотно і житє і здоровлє, маєток і карієру, — і єсли днесь має Русь і хлїбороб рускій дещо доброго, то в великій части має дякувати за то своїм священикам, котрі то вимогли на псевдо-опікунах горячою обороною і енерґією, доходячи справедливости всюда, навіть перед короною. Вже скінчились инсинуації "рублеві", котрі давнїйше накидано на кождого Русина вступаючого на терен публичний, — сего вільно им ще уживати яко оружіє против таких самих зрадників Руси, якими стала ся шляхта руска, але зрадників в користь их теперішного найбільшого ворога. Тепер Русь стала Русю не побудованою на рублях, але основаною на щиро-рускім народї! Підозріня кинені на загал нашого народу вже не мають місця, а прав своїх будемо доходити, хоч-би нам прийшло положити за них і голови, а що-до народу, то нарід прийде колись до пізнаня правди — і колись, читаючи свою исторію, спізнає своїх добродїїв-патріотів і віддасть свому духовеньству честь, на яку оно заслужило.
Тож Панове Поляки нехай добре застановлять ся над своїми словами а дїлами, бо прийде час, що хлоп перестане бути темним "мудьом", а тогдї вирахує им их гріхи а свої кривди, — і тогдї може і придавсь-бо священик, під котрим нинї яма копаєсь...
ҍ

»Дѣло« 08.03.1892 Учителї народні а сойм.

Статья надіслана з провінціяльного міста.
Уже від давного часу чую розмови між учителями народними: сойм, підвисшенє платнї, дорожняний додаток... і не дивниця, бо наколи нужда чорна тиснесь зі всїх боків до их хати і родин та наколи при найбільше ощаднім житю кінцї не сходять ся і штуковати треба кредитом та позичками, то о чім же чоловік може мислити, як не о тім, що єго болить, і не дивниця, що як каня дощу, так они дожидали хвилї скликаня сойму, на котрий мають надїю, що бідї их улекшить, і через відповідне підвисшенє платнї і дорожняний додаток они зможуть отрясти ся бодай поволи з довгів та бодай троха піднести голову і довкруг себе глянути на світ Божій Веселїйшим оком.
Читаючи в дневниках, як в радї державній однодушно всї старались о кредит одного міліона для урядників державних, котрих доля богато лучша, як учителїв народних; дальше довідавши ся, що видїл краєвий уже підвисшив пенсію через додаток дорожняний краєвим урядникам — а их пенсія покриє пенсію трех або чотирох учителїв народних, — то учителї не дивились завистним оком, знаючи з досвіду, що то біда, і тїшили ся, що дбаєсь о долю сил робучих, щоби не змарнїли а могли добре функціонувати, — але тим і самі упевнювались, що і их долею займуть ся та по совісти полагодять.
Хвиля теперішна для шкільництва народного дуже важна і може богато важнїйша, як неодин гадає. Учителїв брак, поосновувані школи стоять без учителїв; анальфабетів три четвертини населеня, а найбільше у всхідній Галичинї, отже між Русинами; до званя учительского люде йдуть не радо, а хто лише знайде наручну нагоду, вицофуєсь, і таких що-раз більше. Невдоволенє між учителями переходать міру, бо і як же бути вдоволеним, коли біда гнете! Отже всї дожидають від теперішного сойму не тілько звичайного підвисшеня платнї і додатку дорожняного, але через установленє відповідної до житя дотації також придбаня сил учительских і двигненя просвіти народної, котрої так дуже у нас потреба. Нехай же сойм не полагодить тої справи належито або пів-средством, то що з того вийде? Упадок шкільництва в Галичинї, бо-ж не тілько, що нових сил не буде прибувати, але й ті, котрі нинї маємо, глядати будуть иншого званя, котре чей-же не дасть им умирати на смерть голодову... Чи такої евентуальности треба нам бажати, — чи випадає дальше зволїкати з тою справою, — гадаємо, що нї, і хиба найбільшій ворог просвіти і поступу нашого народу міг би до того стреміти. Длятого-то тепер важна хвиля і рішуча, то всї нетерпеливо дожидають користного єї полагодженя, введеня єї вже раз на добру дорогу.
Тим, що Високій сойм признав би молодшим учителям платню 250 зр. замість 200, — не полагодить ся справи; шкода і тих 50 зр., бо наколи на 300 зр. не можна знайти кандидатів, то що-ж думати о 250 зр.? Всї почуваємо, що до двигненя просвіти треба людей спосібних, а не леда-кого, що злакомить ся на 200 чи 250 зр. і без приготованя обійме посаду і буде висїти, доки отвертою фірточкою не зможе приступити до зложеня испиту по кількоразовій їздї, — але треба нам відповідно приготованих і спосібних людей, котрі би просвіту народну розуміли, справі душею віддали ся, і тогдї лишень можна сподїватись якогось хісна.
Доки учителї поперед всего думати будуть: як вижити з платнї? де грошей позичити на приодїнок себе і родини? a потому: з-відки віддати? — доти трудно буде від них вимагати, а навіть всї грози устави не поможуть, щоб они щиро і з цїлим пожертвованєм віддали ся своїй праци. Длятого яко засадничу платню по селах уважаємо 400 зр., а по містах 600 зр., і відповідне степеНованє до инших міст, в котрих проживанє дорожше. Однак підвисшенє платнї потребує санкції цїсарскої і заки устава тая увійшла би в житє, то — як говорять — роса очи виїсть, а дорожня що раз більша. Ми читали, що посол Леваковскій був у міністра на авдієнції, щоби борзо виклопотати додаток дорожняний для урядників в Галичинї, — тож всї учителї дожидають однодушної ухвали сойму, котрою признаєть ся им що-найменше 20% додатку дорожняного за час від 1 сїчня до кінця вересня, т. є. до нових бараболь. На той додаток ждуть всї учителї тим більше, що кождий неборака в тім так дорогім роцї сидить в довгах висше ух, — вірителї небавом і з чуприною их зїдять, та й школи на колодки треба буде замикати, коли учителї їздити-муть по термінах, позивані за муку, крупи, та инші продукти. Правда, кажуть, що декотрий має свою муку, бо єму дають збіже, — а тут сего року така біда, що громади, бачучи, що збіже дороге, учителеви збіжа не дають, тІлько гроші. Учитель мусить на те згодитись, бо голод не жде.
От така то біда водить ся бідним просвітителям! Длятого они майже на певно ждуть додатку дорожняного і підвисшеня платнї, щоби й чужі люде не сказали після нашої приповідки народної: Хто возьме? — я, я! А хто дасть? — він, він, кум!

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

»Kurjer Lwowski« 18.12.1891 Poseł Madeyski o t. zw. procesach socjalistycznych.

Koło polskie na jednem z ostatnich posiedzeń poleciło p. Madeyskiemu, ażeby jako specjalny referent budżetu ministerstwa sprawiedliwości wspomniał takie o t. zw. procesach socialistycznych w naszym kraju. Ustęp odnośny przemówienia Madeyskiego w Izbie poselskiej brzmi, jak następuje:
Chciałbym dotknąć sprawy, w której chodzi o działalność prokuratorji państwa w związku z kwestją obsadzania naczelnych posad przy tejże. Przeżyliśmy wcale długi okres czasu, w ciągu którego życie publiczne w Austrji rozwijało się względnie spokojnie. Mówię o względnym tylko spokoju albowiem i tak nie brakowało nam wcale sporów. Te jednak nie wpłynęły stanowczo na ogólny spokój życia publicznego, bo albo trwały zbyt długo, ażeby mogły występować zbyt ostro, albo też miały odrazu charakter lokalny. Na takie spokojne czasy wystarcza może, jeżeli na naczelnych posterunkach prokuratorji państwa stoją urzędnicy choćby i średnich zdolności. Jednakże historja nas uczy, że od czasu do czasu pojawiają się nowe prądy siły elementarnej, które ogarniają umysły ludzkie tak szybko i tak gwałtownie, że zwłaszcza w pierwszej chwili państwo i społeczeństwo czują się niekiedy zagrożone w swoich podwalinach. Nic dziwnego, że w takich chwilach krytycznych występują do akcji natychmiast te organa państwowe, które w pierwszym rzędzie nad bezpieczeństwem społeczeństwa czuwać są obowiązane. Nic dziwnego, że zwracają one natychmiast przeciw takiemu ruchowi ostrze środków prewencji i represji. Tylko o tych ostatnich będę mówił, a mianowicie o działalności prokuratorów państwa, bo idą zawsze pierwsi w ogień. Otóż w podobnych chwilach krytycznych rozstrzyga o rzeczy kwestja, czy ci, ktńrzy działalnością prokuratorji kierują, dorośli temu zadaniu, czyli nie. Od tego zależy nietylko los mnóslwu jednostek, ale także spokój i szczęście całych i licznych rodzin, a nawet w znacznej części przyszłość współczesnej młodzieży. Bo to jest zjawiskiem znanem i naturalnem, że tego rodzaju ruchy mają przystęp najłatwiejszy do wrażliwych umysłow młodzieży. Tymczasem taki ruch niesie w sobi zazwyczaj jakieś ziarno zdrowe, które wymagałoby starannego pielęgnowania, bo daje może ludzkości nadzieję lepszej przyszłości. Ziarno to nie jest tak czyste, ażeby go odrazu wyjąć można. Ono jest poplątane i poprzerastane zgniłym i trującym chwastem, który znów dla dobra społeczeństwa należy odciąć i znizczyć. Ale aby rozpoznać i odłączyć zdrowe ziarno od niebezpiecznego chwastu, na to potrzeba znakomitego wykształcenia, taktu, roztropności i głębokiego umysłu. I biada! społeczeństwu, jeżeli w podobnych chwilach prokurator zdania swojego nie zrozumie, jeżeli brutalną ręką gnieść zechce wszystko, i to nawet, co, jest pełne zdrowej żywotności i co wypadałoby pielęgnować z całą ostrożnością.
Następstwa takiej niezręczności nie dadzą się obliczyć. A najniebezpieczniejszem z nich będzie to, że przeciwko działalności prokuratora zwróci się ostatecznie cale społeczeństwo. I zamiast, żeby go samo popierało wpływem rodziny, rodziców, opiekunów itp., zamiast żeby go miało za prawdziwego przyjaciela, będzie w nim widziało zaciętego wroga i prześladowcę.
Niełatwe to dla mnie zadanie, temat ten szerzej rozwijać. Albowiem od niejakiego czasu z pod powierzchni życia społecznego wydobywają się symptomatyczne zjawiska, które są albo dopiero zwiastunami, albo już satelitami podobnego ruchu. Ich areną z natury rzeczy są przedewszystkiem te kraje, które leżą na granicach państwa, a do nich należy i kraj mój rodzinny. To też tam prokuratorja państwa już kilkakrotnie działać musiała.
Zadanie moje trudne i dlatego, że znam osobiście niejednego prokuratora w kraju, któremu w każdej chwili gotów jestem sumienne dać wiadectwo, że i w najkrytyczniejszych czasach dorósł swemu zadaniu, a przecież niepodobna mi tutaj wymienić jego nazwiska.
Bądź co bądź w kraju moim zerzy się wrażenie, że dotąd już popełniono w tej mierze niejedną niezręczność i że wskutek tego w niektórych kolach panuje naprężenie umysłów, jeżeli nie rozdrażnienie.
Na tych uwagach poprzestaję. Uważałem za swoją powinność przedstawić je rządowi. Zapewniam, że ich intencja jest zarówno bardzo poważna, jak prawdziwie życzhwa. (Oklaski).

»Kurjer Lwowski« 15.12.1891 Przedmioty obowiązkowe i nadobowiązkowe w gimnazjach.

Znaczenie tego podzialu przedmiotów nie jest wszędzie to samo. U nas uczy się młodzież przedmiotów nadobowiązkowych tylko wtedy, jeśli i o ile sobie tego życzy. W Szwajcarji natomiast i przedmioty nadobowiązkowe są dla młodzieży obowiązkowymi, skoro ojciec lub opiekun ucznia przed rozpoczęciem kursu nie oświadczył, iż syn a względnie pupil na ten lub ów przedmiot nadobowiązkowy nie ma uczęszczać. Nie jestto bynajmniej, jakby na pierwszy rzut oka mogła się wydawać, różnica podrzędna, nic nie znacząca. Najdobiłniejszym jej wyrazem, że u nas mało kto uczęszcza na przedmioty nadobowiązkowe, w Szwajcarji zaś większa część uczni korzysta z tych nauk.
Większej jeszcze doniosłości jest następująca różnica. U nas każdy uczeń musi uczyć się wszystkich przedmiotów "obowiązkowych". W Szwajcarji może ojciec, opiekun, uzyskać uwolnienie ucznia od tego obowiązku, czy to ze względu na zdrowie ucznia, czy też ze względu na inne stosunki indywidualne (Gesundheitsrücksichten, anderen indiwiduellen Gründen): Na to, zdaniem naszem bardzo trafne postanowienie zwracamy przedewszystkiem uwagę publiczności i władz szkolnych.
I co do tego, które przedmioty mają wchodzić w zakres nauki gimnazjalnej, a dalej, które przedmioty należy uważać za obowiązkowe, różnimy się od szkół zagranicznych, zwłaszcza szwajcarskich. U nas przedmiotami obowiązkowymi są: logika, psychotogja. W Szwajcarji, a zdaniem naszem słusznie, nie uczą w szkołach średnich wcale tych pjzedmiotów. U nas nauka historji krajowej, dopiero w nowszych czasach wprowadzona, nie jest obowiązkową. Natomiast uczą w Szwajcarji we wszystkich klasach wyższych (= naszym V—VIII) historji powszechnej "z szczególnem uwzględnieniem historji Szwajcarji". Do przedmiotów obowiązkowych należą w Szwajcarji: gimnastyka, ćwiczenia wojskowe (broni palnej i prochu dostarcza państwo); do przedmiotów nadobowiąkowych należą między innymi: język grecki, nauka religji, której zresztą wcale nie uczą w dwóch klasach (= naszym IV. i V.), a coby również naśladować wypadało, jej pojęć podstawowych ("Grundwahrheiten") uczą dopiero w III. klasie gimnazjum wyższego, to znaczy w klasie najwyższej (= naszej VIII).

ситуація

»Дѣло« 24.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 24 марта. Внесенє о субвенцію для народної школи ческої у Відни відкинено, бо против него голосували Нїмцї і ческі февдали. — Краєва рада шкільна yхвалила помимо заказу міністерства просвіти святкувати торжество Коменского.
Берлин 24 марта. Крізис міністерскій вже на разї полагоджений. Президентом міністерского кабінету пруского именований ґр. Айленбурґ. За часів Бісмарка був він міністром справ внутрішних. Міністра просвіти ще не именовано. Капріві ледви дав ся упросити, щоби лишив ся при канцлєрстві.
Софія 24 марта. Любоємскій увільнений від вини шпігуньства а засуджений за перекупство урядників на вісїм лїт вязницї.

»Дѣло« 23.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 марта. Делєґації зберуть ся сего року в Будапештї в маю.
Прага 23 марта. Внесенє Вашатого о основанє краєвого товариства обезпечень передано комісії.
Инсбрук 23 марта. По відчитаню заявленя италійских послів, що не возьмуть участи в нарадах сойму, маршалок відобрав сим послам мандати.
Берлин 23 марта. Цїсар приняв димісію Зедліца і Капрівіого яко президента міністрів. Капріві лишив собі лиш уряд канцлєра, і то, як кажуть, не на довго.
Петербург 23 марта. Епископ луцкій кс. Козловскій именований архіепископом могилевским і митрополитом всїх католицких костелів.
Софія 23 марта. Зачав ся процес против Любоємского о зраду держави.

»Дѣло« 22.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 22 марта. Держави союзні з Нїмеччиною заявили бажанє, щоби Капріві лишив ся на дальше при канцлєрстві.
Берлин 22 марта. Цїсар порішив справу димісії Зедліца в середу. Капріві мабуть зложить уряд презеса міністерства пруского а задержить уряд канцлєра. — В соймі прускім зачалась дебата над фондом вельфским.
Париж 22 марта. Прелімінар буджету виказує пів міліона франків надвишки.
Брукселя 22 марта. Bсї правительственні будинки стереже войско з обави перед атентатами динамітовими.
Атини 22 марта. В четвер появить ся декрет, розвязуючій парлямент.

»Дѣло« 21.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 21 марта. В четвер відбуде комісія угодова засїданє, на котрім явить ся намістник.
Берлин 21 марта. Цїсар покликав до Губертусшток, де пробуває, канцлєра Капрівіого.
Білград 21 марта. Поставлено интерпеляцію, чому Пашич не виправдає ся з закиданої єму зради державної.
Софія 21 марта. Правительство хоче оповістити письмо надане з Сербії, в листопадї, в котрім вже заповідаєсь убійство Вулковича і Начевича.

»Дѣло« 19.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 19 марта. Wnr. Ztg. оповіщує, що Милана "на єго власну просьбу" звільнено від почести, щоби один полк називав ся єго именем.
Берлин 19 марта. Цїлком несподївано прийшло до крізісу кабінетного. Мін. ґр. Зедліц вже рішучо подав ся до димісії, а ще говорять, що і ґр. Капріві хоче уступити. Капріві мабуть цофне свою димісію, але на кождий спосіб теперішна система правительства змінить ся.
Париж 19 марта. Поліція викриває що раз нові заговори динамітардів. Комісія приняла одноголосно проєкт закона против динамітардів.
Софія 19 марта. Процес Любоємского відложено на второк.

»Дѣло« 18.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 18 марта. Мін. Штайнбах закриваючи засїданя анкети валютової заявив, що при реґуляції буде руководитись обєктивностію.
Будапешт 18 марта. При кінци вчерашного засїданя підняла опозиція скандальні крики, коли президент палати по довшій промові Бестіого заявив, що буде строго придержуватись реґуляміну.
Берлин 18 марта. На нарадї міністрів під проводом цїсаря мала розсуджуватись справа підвисшеня лісти цїсарского двору.
Париж 18 марта. Палата вибрала комісію для нарад над проєктом закона против динамітардів.
Рим 18 марта. Рудіні заявив, що недобір буджетовий винесе до 30 міліонів, а зарадить ся єму ощадностями. Палата ухвалила вотум довірія кабінетови.
Білград 18 марта. Скупштина приняла деклярацію Милана.

»Дѣло« 17.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 17 варта. Анкета валютова буде мабуть нинї закрита. — Президент зелїзниць д-р Билиньскій зложив мандат до ради державної.
Берно мор. 17 марта. На Великдень збересь тут віче австрійских соціялістів.
Берлин 17 марта. Капріві і Зедліц хотять зробити з предложеня правительственного о шкільництві народним квестію кабінетну.
Париж 17 марта. Не викрито, хто устроював атентати динамітні, а поліція робить ревізії по домах анархістів.

»Дѣло« 16.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 16 марта. Комісія угодова вибрала кн. Лобковича головою а Шмейкаля і Трояна заступниками. Принято внесенє Герольда що скликанє комісії лишаєсь до волї кн. Лобковича.
Париж 16 марта. В касарни ґвардії републиканьскої вибухла бомба динамітна. Признають, що се був атентат на префектуру поліції. В парляментї интерпельовано Любета в справі атентату. Карно підписав проєкти до закона, котрий карає смертію тих, що роблять атентати динамітні.
Білград 16 марта. В скупштинї прийде під наради деклярація Милана. Комісія пододавала нові артикули, котрими застереглась против всяких можливих викрутів Миляна.

»Дѣло« 15.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 марта. На биржи ходили вісти о атентатї на царя, але в кружках дипльоматичних не знають о тім нїчого.
Прага 15 марта. В соймі кн. Віндішґрец предложив угодові проєкти комісії з 27 членів. При голосованю молодо-Чехи не встали з місць, а в их имени заявив Кучера, що они лишають cя при своїх пересвідченях противних угодї, але переданю комісії не можуть зарадити.
Берлин 15 марта. Стамбулов мав отримати вість, що дня 27 с. м. в річницю смерти Белчева проєктують против него замах. Times доносить, що з причини убійства Вулковича Болгарія має замір оголосити свою независимість.
Лондон 15 марта. До стрейку углекопів прилучило ся коло 300.000 робітників. Великі заклади промислові не можуть з тої причини функціонувати а на зелїзницях многі поїзди не їздять з браку угля.

»Дѣло« 14.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 марта. На гробах погибших в 1848 р. відбулися поважні демонстрації.
Прага 14 марта. Завтра в соймі перше читанє угодових предложень. Посол Кайцль заявив на зборах виборцїв, що тепер молодо-Чехи можуть ити разом з консерватистами і що загранична політика Вашатого не доведе до нїчого.
Берлин 14 марта. Вел. князя гесскій Людвик помер.
Мадрит 14 марта. Ексцеси анархістів повтаряють ся.

»Дѣло« 12.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 марта. Президентом австро-угорского банку именований проф. Кавц. — В анкетї валютовій промавляв економіст Герцка і заявив ся за заведенєм монети золотої.
Загреб 12 марта. Консисторія заказала священьству брати участь в аґітаціях при надходячих виборах до сойму.
Берлин 12 марта. Переговори з кн. кенберлєндским покінчать ся на другій тиждень і фонд вельфскій лишить ся під управою Прусаків.
Брукселя 12 грудня. В копальнях угля коло Шарлєроа величезна експльозія ґазів. Погибло по-над двіста робітників.
Петербург 12 грудня. Приїхали Гурко і Коханов в справах войскових у західних провінціях Россії.

»Дѣло« 11.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 марта. Всї члени анкети валютової заявились за валютою золотою. — Моравскій і горішно-австрійскій сойм порішили резолюцію, щоби правительство скликувало що-року сойми.
Париж 11 марта. Ухвалено внесенє Драйфуса, щоби святкувати день 22 вересня 1892 яко столїтні роковини проклямації републики.
Брукселя 11 марта. Cor. Russe перечить рішучо, мов би Россія концентрувала войско на західній граници.
Білград 11 марта. В клюбі радикальнім відкинено деклярацію Милана, бо він домагав ся, щоби запоручено на добрах королївских єго позичку 2 міліонів франків.

»Дѣло« 10.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 марта. Pol. Cor. доносить, що міністер справ внутрішних Дурново пійде у відставку а на єго місце прийде ґр. Игнатєв.
Берлин 10 марта. Reichanzeiger перечить, мовби умовлювано ся з кн. Кемберлєндским о наслїдство престола бравншвайґского. — Ґазети доносять о дисльокаціях войск россійских на граници нїмецкій.
Лондон 10 марта. Standard містить з Берлина таку сензаційну вість: По послїдній промові цїсаря нїмецкого хтось зробив замітку цїсареви, щоби в своїм довірю до побіди не забув, що Россію має за плечима. На се мав цїсар відповісти: Россію зітру на порох! Амбасадор россійскій Шувалов повідомив про се царя, а той прикликавши амбасадора нїмецкого Швайніца сказав: Скажіть вашому цїсареви, що єсли хоче зачинати стирати Россію в порох, то тогдї з найбільшою приятностію вишлю пів міліона войска на границю.
Букарешт 10 марта. Президентом сенату вибраний Юрій Кантакузен, а палати послів ґен. Ману.

»Дѣло« 09.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 марта. На засїданях анкети для управильненя валюти зачалась ґенеральна дискусия, в котрій промавляють бесїдники в порядку поазбучнім. — В соймі обговорювано справу роздачі хлїба між робітників віденьских і порішено перестати дальшу роздачу, бо се деморалізує.
Прага 9 марта. При першім читаню проєктів правительственних о угодї ческо-нїмецкій відошлють ся проєкти до комісії спеціяльної і аж там перейдуть над ними до порядку денного.
Берлин 9 марта. Покінчено пертрактації з кн. Кемберлєндским і застережено в тій угодї евентуальне наслїдство для єго сина на престол бравншвайґскій.
Брукселя 9 марта. Правительство бельґійське має дати почин до міжнародної конвенції против анархістів.
Цетинє 9 марта. Між Чорногорцями а Албанцями прийшло до кровавої бійки при чім застрелено до двацять Альбанцїв.

»Дѣло« 08.03.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 8 марта. Рада державна збере ся 27 цвітня а потреває до 21 мая.
Прага 8 марта. Клюб консервативної шляхти ческої порішив видати комунікат такого змісту, що шляхта ческа щиро думає додержувати пунктацій віденьских, однак з огляду, що теперішний сойм ческій на певно відкинув би угоди, а се пошкодило би краєви, длятого шляхта уважає патріотичним дїлати в тім напрямі, щоби відложено в соймі наради над угодою.
Будапешт 8 марта. Проєкт адреси лївицї домагає ся унії персональної, самостійної території митової і армії угорскої.
Брукселя 8 марта. Cor. Russe перечить, мов би доконано яких атентатів на царя.
Букарешт 8 марта. Король отворив парлямент промовою, в котрій зазначив, що веде політику мира і що відносини Румунії до сусїдних держав приязні.
Атини 8 марта. Міністерство скомплєтоване і палата буде незадовго розвязана.