дописи

»Народна Часопись« 18.01.1893 Відозва.

Земляки!
Витаємо Вас з Новим Роком щирим серцем і желаємо Вaм: щастя, здоровя на многі лїта! Най минають з старим роком: злиднї, журба і недоля, — а з Новим Роком нaй воскресне для нас всїх лучша і красша доля. Haй Бог зародить наші ниви, най помножить наш добуток, най благословить дїти наші, внуки і правнуки, щоби здорово ховали ся, на пожиток і славу Руси виростали! Най пізнають правду, най полюблять свою хату, рідню і свою землю, най горячим серцем покохають свою вітчину, бо лиш там гаразд і сила, де любов, щира до своєї рідної матери-вітчини. Того вам желаємо з щирого братнього серця і щастя прибуде!
Земляки! Ви чули, що у Львові завязав ся комітет до збираня складок на будову руского народного театру. Вже перша звістка про збиранє жертв на будову руского народного театру, найшла відгомін межи нашим народом, бо почали впливати датки хоч дрібні, але рісні на той народний жертвенник. Тепер з Новим Роком шлемо до Вас, Дорогі Братя, наш поклик о жертви на наш рускій народний театр та надїємо ся, що від тепер они посиплють ся густїйше і обильнїйше. Невеликі датки, хоч би і найменші, але гycті і від цїлого народу руского — принесуть велику суму. При всякій нагодї: на весїляхь, хрестинах і поминках, при колядї і забавцї — не забувайте кинути лепти на здвигненє святинї рідного театру. Та коби лиш поклик найшов відгомін у кождім, хоч би найдальшім закутку: де жиє руске серце, то по часї призбирав би ся значний фонд на честь нашого руского народу!
Най горяча любов щирого патріотизму загріває рускі серця на се благородне і велике дїло!
Зібрані датки на рускій народний театр у Львові просимо присилати на руки нашого скарбника Вп. Теофиля Бережницкого, ц. к. совістника висшого суду краєвого у Львові, (ул. Театральна ч. 8 II. п.).
За Комітет будови руского народного театру у Львові.
Василь Ильницкій, голова. Др Кость Левицкій, секретар.

»Дѣло« 17.01.1893 Реформа приписів в справі опіки над памятками з минувшини.

На внесенє обох консерваторских зборів краєвих у Львові і в Кракові постановив видїл краєвий розглянутись близше в реформi истнуючих правних постанов в справі опіки над старинностями. В тій цїли скликав видїл краєвий анкету з фахових людей і она ухвалила слїдуюче:
1. Поручити виданє новелї до будівничих законів з постановою, що де розходить ся о реставрацію або знищенє будинку, що має вартість археольоґічну, там мусить власть вислухати вперед гадки консерватора, котрому против децизії власти вільно відкликати ся до висшої власти.
2. Заявити ся за виданєм обіжника до всїх маґістратів і зверхностей міст і місточок, в справі охорони движимих старих річей, анальоґічно до виданого вже обіжника в справі громадских архиваліїв.
3. Заявити ся за виготовленєм сумаричного спису неподвижних старинностей, котрий мав би бути для властей указкою при оцїнцї, чи якійсь будинок єсть старинностію, чи нї; однак се не спиняло би их рішеня.
4. Висказати гадку, що конче потрібну реформа законодавства консервативного на ширшу скалю, в напрямі вказанім в ухвалї центральної комісії консерваторскої з р. 1881.
Опираючись на повисшій гадцї анкети, видїл краєвий ухвалив предложити соймови проєкт закона, що доповняв би будівничі закони; для Львова, Кракова, для 29 більших міст закон виданий в роцї 1882 і для значнїйших місцевостей, виданий в роцї 1889, а крім того закон о конкуренції церковній з р. 1866.
Ухвала анкети, в точцї 4 згадана, буде також подана до відомости соймови, котрий буде мати нагоду сказати, чи до управильненя справ консерваторских узнає ся компетентним на основі §.11. основного закона о репрезентації держави з р. 1867.
Ухвала анкети висказана в точцї 3, не входить в обсяг видїлу краєвого, виконанє єї належить до кругів консерваторских і вже почали єї виконувати тим, що кружок львівскій видав спис давних замків і кріпостей на галицкій Руси.
В справі охорони движимих старинностей видав видїл краєвий після думки анкети обіжник, до всїх міст і місточок з виїмком міста Львова і Кракова.
В тім обіжнику піднїс видїл краєвий, що охорона всяких памяток минувшини, котрі мають вартість артистичну або памяткову, єсть обовязком кождого цивілізованого народу, що шанує память власної исторії, єсть довгом взглядом минувших поколїнь. Обовязок сей тим більшій, що в нашім краю розмірно мало єсть памяток зі світлої минувшини, а переважна часть их пропала через нещастя публичні, або, що гірше, через байдужність загалу.
В переконаню, що заданєм автономічних властей єсть зберегати не лише матеріяльні, але і моральні интереси краю, єго достоїньства і чести, видїл краєвий уважає своїм обовязком по змозї взяти в опіку всї оставші ще в краю памятки старинности і в той думцї обіжником з р. 1889 поручив громадам міст і місточок охорону памяток археольоґічних в загалї, а обіжником з р. 1887 управильнив спеціяльно справу охорони памяток архівальних. Отже видїл краєвий пригадав повисші розпорядженя і звернув тепер увагу громад на инші подвижні старинности і в цїли управильненя их охорони видав слїдуюче розпорядженє:
1. Громада обовязана переховувати в місци сухім, склепленім і замкненім всї старинні движимости, як зброї, оружіє, инсиґнії, образи, меблї і инші знаряди, одежу і частини одежі, взагалї всї річи движимі, що походять з давних віків аж до кінця 18 столїтя, а мають вартість артистичну або памяткову.
2. Опіку над тими памятками і обовязок упорядкованя их і списаня повинна громада поручити особі до того спосібній.
3. Спис тих річей треба мати один в урядї громадскім, а другій треба переслати до видїлу краєвого.
4. Від обовязків тих може громада увільнити ся, коли свої движимі старинности зложить яко депозит в народнім музею в Кракові або в музею Оссолиньских у Львові.
В такім случаю громада була би властителькою зложених предметів, а видїл краєвий постарав би ся о упорядкованє их, належний переховок і о виданє громадї спису.
Про виконанє приписів вичислених в точцї 1, 2 і 3 видїл краєвий буде дуже остро дбати чи то при помочи видїлів повітових чи власних делєґатів після §.98 зак. гром.
Кінцевий речинець до виконаня того розпорядженя назначив видїл краєвий на день 31 марця с. р.
Громади, котрі хотять зложити свої старинности в згаданих висше музеях, мають в тім самім речинци надіслати до видїлу краєвого свої деклярації; а громади, що не мають нїяких памяток, повинні о тім повідомити видїл повітовий, а той повідомить видїл краєвий.
Сей обіжник післав видїл краєвий всїм видїлам повітовим і поручив подати єго до відомости також всїм сельским зверхностям громадским.

»Дѣло« 16.01.1893 Справозданє з засїданя анкети конкурсової

скликаної видїлом краєвим для оцїненя і преміованя руских творів драматичних.
В суботу о год. 11-ій перед полуднем відбулось засїданє анкети, скликаної видїлом краєвим для оцїненя руских творів драматичних, надісланих на конкурс, розписаний видїлом краєвим по мисли рішеня соймового.
Анкетї проводив член видїлу краєвого Xамєц. З членів анкети прибули на засїданє: ґр. Стан. Бадені, проф. д-р Омелян Огоновскій, проф. Барвіньскій, проф. Коцовскій, адвокат д-р Евгеній Олесницкій з Стрия, член видїлу краєвого д-р Савчак, кандидат адвокатури Николай Шухевич і Плятон Костецкій.
Коли анкета зібралась, внїс д-р Савчак, щоби вибрати референта, котрий представив би анкетї зміст творів і поставив внесеня що-до оцїненя і преміованя тих-же. Анкета вибрала референтом одноголосно адвоката д-ра Олесницкого, котрий в довшій основній промові дав погляд на всї твори надіслані на конкурси. З справозданя єго подаємо отсі дати: Всїх творів надіслано 16, з тих 3 историчні драми, 4 драми побутові і 8 комедій і инших родів творів драматичних. З тих творів припадає на україньских писателїв 3 (всї три драми побутові) а всї прочі твори припадають на галицких і буковиньских писателїв. Причиною того розмірно слабого обісланя конкурсу єсть именно се, що поважне число творів, именно драм историчних, післали дотичні автори на конкурс драматичний, розписаний "Просвітою" (за-для розданя Михайлової премії).
З-поміж 16 надісланих творів узнала анкета найлїпшими чотири, а именно побутові драми: "Мужичка", "Чабан", "Украдене щастє" і "Катря Чайківна" і над тими творами розпочалась довга і основна діскусія, в котрій кромі референта забирали голос головно проф. д-р Огоновскій, ґp. Бадені і проф. Коцовскій. По переведеню діскусії приступлено до голосованя. Результат голосованя був такій, що першу премію (300 зр.) признала анкета драмі "Катря Чайківна", другу в сумі 250 зр. драмі "Мужичка", третю в сумі 200 зр., драмі "Украдене щастє", тую третю з застереженєм деяких малих змін в драмі в мисль заміток висказаних анкетою.
Рішеня ті запали абсолютною більшостію голосів. При голосованю над другою і третою премією упала кождим разом значна меншість голосів на драму "Чабан", о котрій члени анкети висказувались з признанєм. З неменшим признанєм висказались члени анкети також про историчні драми "Беата і Гальшка", "Кочубей і Мазепа" і "Тиміш та Локсандра", з котрих кожда має богато стійности і котрі лише під взглядом сценічним грішать де-що за великою розтяглостію, однак на всякій случай по відповіднім справленю могли би увійти в репертоар рускої сцени. Та се вже буде річ комітету артистичного "Рускої Бесїди" — порозумітись з авторами і використати их працї для репертоару. З инших штук непреміованих годили би ся деякі для своєї гарної тенденції до представлень в театрах аматорских по наших читальнях (прим. комедії "Шукав щастя" і "Пан Корнилій").
Відтак приступлено до отвореня коверт, скриваючих имена авторів преміованих творів і відчитано ті имена. Показалось, що автором драми "Катря Чайківна", преміованої першою премією, єсть Українка Надежда Матїївна Кибалчич, автором драми "Мужичка", преміованої другою премією, Українець Константин Ил. Писанецкій (Ванченко), артист драматичний, а автором драми "Украдене щастє", преміованої третою премією, Иван Франко.
На тім скінчилось засїданє анкети.

»Дѣло« 14.01.1893 Про "Днїстер"

товариство взаїмних обезпечень у Львові, сю одиноку фінансову руску институцію, о котрій ми в послїднім числї нашої ґазети згадали, що розвій мимо непатріотичних контр-аґітацій одної части рускої интеліґенції вповни забезпечений, мусимо тепер ще се примітити, що дякуючи неутомим заходам і трудам дирекції, орґанізація всхідної Галичини майже уже окінчена, а тепер при помочи буковиньских патріотів приступлено до організації Буковини. Установлено у всїх важнїйших місцевостях Галичини около 200 аґентів-Русинів, людей свідомих цїлей товариства і рекрутуючих ся з всїх верств нашої суспільности. Суть межи ними адвокати і нотарі священики, учителї, начальники і секретарі громадскі, селяне, одним словом кожда верства нашої суспільности найде межи аґентами свого репрезентанта. Єще більше число, як аґентів, установлено делєґатів, людей на виднїйших становищах, котрі суть мужами довірія товариства і сповняють задачу контрольних орґанів на провінції. Від 15 вересня 1892 до тепер зібрано уже около два міліони обезпеченого капіталу, на котрий зложили ся церкви, приходскі будинки, школи і селяньскі загороди. Потїшаючою появою а заразом порукою солідности веденя интересів зі сторони дирекції єсть тая обставина, що фонд основний, зложений членами-основателями "Днїстра" в висотї 50.000 зр., в цїлости депонований в Банку краєвім, а видатки адміністраційні і оплата персоналу бюрового, складаючого ся з десяти осіб, покриваєсь з біжучих впливів, а з верх того творять ся всї статутами назначені фонди. Як видимо, товариство "Днїстер" розвиває ся прекрасно без голосних реклям дневникарских, хоч дирекція з своєї сторони не перестає одушевляти тих, котрі до сеї молодої институції відносять ся з апатією, як також накликувати тих, котрі — закидаючи безпідставно "Днїстрови" партійність, відтягають ся з cвоєю участію в тім для них так спасительнім товаристві. Перед нами лежать дотичні обіжники "Днїстра". До перших відзиваєсь дирекція, що "народну институцію морально піддержати потребує уже сама народна честь", а до других говорить дослівно: "Ми під поважним окликом народного добробиту підняли в першім рядї боротьбу з страшним ворогом людского майна, именно з грізним елєментом, яким єсть огонь, котрий рік-річно пожирає сотки тисячів людского добра без огляду і вибору партій, і приводить заможних перед тим господарів до жебрачої торби. Як той грізний елємент в своїм нищеню не знає нїяких партій і поглощає все покотом, — так само і ми в нашій з ним боротьбі не знаємо нїяких партій, але кличемо до всїх, в чиїх жилах руска кров плине, а в грудях руске серце бє, — в загалї до всїх вірних синів Руси, — щоби і скупившись разом спільними силами старались запобічи маєтковим руїнам свого народу!"

»Народна Часопись« 13.01.1893 Минувшість і будучність.

Стоїмо як раз на розмежу двох лїт. Перед нами лежить нїби лист паперу, за одного боку записаний а з другого чистий — то минувшість і будучність наша. "Що минуло, то ся забуло, a що ще буде, не знають", — каже наша народна приповідка і бодай чи аж не занадто добре характеризує в першій своїй части світогляд нашого народу взагалї і кождої єго одиницї окремо "Що минуло, то ся забуло!..." Отсих кілька слів вказують нам може найлїпше одну из наших найбільших хиб національних: не уміли ми памятати добре того, що минуло, тож і не видимо тепер ясно будучности перед собою. А будучність як цїлого народу так кождого поодинокого чоловіка лежить прецї в єго минувшости: що собі придбав то й має.
Станувши тепер на розмежу двох лїт, возьмім той лист паперу, записаний з одного боку, прочитаймо єго докладно і з увагою та роздумаймо добре над тим, що ми за минувшій рік зробили, що ми осягнули, і якими способами і дорогами, а тогди і будучність наша стане нам яснїйшою, будемо знати, чи так, чи инакше робити: чи так поступати, як доси; чи ити тою самою дорогою, чи вступити на иншу, лїпшу і користнїйшу. Почислїм ся добре з фактами і обставинами, з якими стрічали ся минувшого року і возьмім собі з них науку.
За далеко би то нас завело, колиб ми хотїли укладати білянс зі всего за минувшій рік: ми звернемо тут увагу лиш на кілька справ, по нашій думцї найбільшої для нас ваги. Тож і зараз спитаємо: що зробило ся у нас на пoли економічнім в минувшім роцї? Чим можемо повеличати ся? Скажуть нам на то може: А товариство асекураційне "Днїстер"; a кількадесять нових читалень "Просвіти", котрих задачею єсть пpецї дбати і про розвій економічний! — Та й тілько! — скажемо: а супротив того поставимо отсей сумний й застрашаючій факт громадної еміґрації наших селян за границю, поставимо чим раз більшій упадок міщаньства по наших містах і місточках... Чи з нашої сторони зробило ся щось хоч дрібку, щоби то лихо бодай вчасти відвернути від широких мас народу? Чи старав ся им хто вказати якісь способи зарібку і підношеня свого добробиту! Промисл і торговля лежать у нас майже відлогом, а нїкому проложити до них певнїйшy, смілїйшу дорогу, хоч в краю єсть все таки ще дуже богато природного богацтва. Скаже хтось: Добре то писати за зеленим столом, а то практика показує инакше: нема средств, нема гроша! Всюди біда й нужда! — І то правда; але й то правда, що у нас нема людей сильної волї, людей енерґічних і метких та відважних; у нас забогато людей до слова а замало до дїла. Ми знов пригадаймо тут, що сказали під сю пору минувшого року: ми забогато політикуємо, а за мало дивимо на то, що повинно бути підставою політики. Потрібна і політика, але засадою повинно бути: І се роби і на то не забувай!
Але підставою доброї і розумної політики єсть мир і згода. Гляньмо лиш тепер на цїлу Европу. Всюди старають ся удержати мир і згоду, бо так наказує розумна політика. Борба з нерівними силами може довести не лиш до упадку, але й до нoвoї заглади. Тому нашою засадою повинні бути мир і згода; насамперед згода між самими собою а відтак мир і згода з тими сусїдами, з котрими жиємо разом в однім краю і державі — з Поляками. Ми не xочемо звалювати всеї вини лиш на самих Русинів: провиняєсь нераз і одна і друга сторона. Але як з одної сторони Русини повинні памятати, що "Сoncordia res parvae crescunt"... — згодою стають малі річи великими, так з другої сторони і Поляки повинні памятати на то, що "discordia maхіmае dіlabuntur" — незгодою і найбільші упадають. Межи одними і другими можуть бути до полагодженя всїлякі рахунки, але на що-аж вести борбу з собою, на що ворогувати против себе? Хиба спільним ворогам на потїху! Хто бажає дїйстно згоди і мира в краю, той буде тої самої гадки з нами, буде мирити і зєдиняти, a не дразнити і розєднювати.
Але незгоду на внутр і внї викликують нераз особисті амбіції. Лучають ся они всюди та й руска суспільність не єсть від них вільна. Лишім же их на боцї; они лиш перешкаджають вам працювати спокійно і ревно для загалу, для цїлого народу; в товариствах стають ся они колодою у ніг, а нераз і причиною роздору, а відтак і их упадку. Хто робить, нехай робить для самого добра, а не длятого, щоби то називало ся: ось то я зробив!
Отсих кілька гадок кидаємо з Новим роком замість всесторонного річного білянсу. Всесторонний білянс річний нехай зробить собі кождий: політик і просвітитель, духовний і світскій, промисловець і господар; нехай з минувшости возьме сoбі науку і не держить ся пословицї: "Що минуло, то ся забуло..." і тогди певнїйше і смілїйше буде глядїти в незвістну будучність.

»Народна Часопись« 12.01.1893 Справи шкільні.

Конференції директорів галицких шкіл середних. Соймові ухвали в справі середних шкіл.
На внесенє ц. к. краєвої Ради шкільної позволив п. Міністер віроісповідань і просвіти рескриптом з дня 15 грудня 1892, щоби краєва Рада шкільна запросила директорів галицких шкіл середних на конференцію, котра має радити над слїдуючими справами:
1. Як треба перевести в практицї розпорядженє п. Mіністра віроісповідань і просвіти о науцї клясичної фільольоґії у висшій ґімназії?
2. Як треба виконати розпорядженє п. Міністра просвіти o нayцї реаліїв у низшій ґімназії?
3. Як треба кандидатів стану учительского, именованих заступниками учителїв, вводити в обовязки і учительску практику?
4. Як можна би уладити відносини школи до домашного надзору учеників?
Повисші справи мають безперечно перворядне значінє для розвою наших середних шкіл; однак они вимагають одностайного поступованя всїх директорів і згідного их співдїланя з начальною властію шкільною в краю. До тої цїли причинить ся дуже конференція директорів, котра відбуде ся у Львові дня 27, 28 і 20 марця 1893.
Конференція тая відбуде ся під проводом дра М. Бобжиньского, а возьмуть в нїй участь всї директори середних шкіл і члени краєвої Ради шкільної, котра запросила також обі комісії испитові для кандидатів на учителїв в ґімназіях і школах реальних, щоби вислали своїх відпоручників.
На весняній сесії м. р. Сойм полагодив справозданє краєвої Ради шкільної о станї середних шкіл в р. шк. 1890.91 і ухвалив кілька резолюцій до правительства, а именно завізвав:
а) щоби правительство предложило Соймові до ухвали проєкт peopґанiзaції реальних шкіл і управильнило вже тепер плян наук, в спосіб, згідний з их цїлею;
б) щоби доповнило низшу школу реальну в Тернополи визшими клясами;
в) щоби побільшило фонд на особисті додатки для заслужених учителїв народних шкіл — н.
г) завело в як найкоротшім часї в галицких середних школах відповідне умундурованє учеників.
На повисші резолюції одержав Видїл краєвий відповідь, що п. Міністер просвіти потвердив новий плян науки в галицких школах реальних, що нормує устрій тих шкіл після засад, поміщених в плянї нормальнім з р. 1879.
ІІ. Міністер заявив заразом, що признаннє додатків заслуги учителям середних шкіл і підвисшеня их платнї розважить з увзглядненєм фінансового положеня Держави.
На соймову резолюцію в справі заведеня в гал. середних школах відповідного умундурованя учеників заявив п. Міністер, що небавом порішить сю справу. Порушеною в резолюції соймовій справою реорґанізацїі низшої школи реальної в Тернополи на висшу школу реальну занимає ся Кр. Рада шкільна і вже тепер зачала умавлятись в тій справі.

»Народна Часопись« 11.01.1893 Про огонь в бориславскій копальни і вибух ґазів. Нещасна пригода.

З Борислава.
У бориславских копальнях гине що року досить богато осіб наглою і насильною смертію і нераз тяжко тому зарадити — так несподївано явить якась причина. Недавно вибухли у нас ґази в однім закопі копальнї, що належить до спілки: Шаме Ганелє і Салямон Астман — дня 30 грудня м. р. межи годиною 2 а 3 по полудни. Дозорець руху Матес Ґлянцман ударений бальком чи якимсь иншим куснем дерева і розірваний самим вибухом помер в одній хвили. Тогди стояли недалеко закопу оба властителї копальнї Ганеле і Астман, заступець дозорця Герш Надлєр і майстер закопу Менш. Всїх их трохи потовкло та покалїчило, але житю их не грозить нїяка небезпечність.
В закопі під землею не було жадного робітника. На місце катастрофи прибув урядник инспекції копалень в Бориславі. Він прийшов до пересвідченя, що се горить в підземнім хіднику, котрий лучить два закопи разом, і що через те инші копальнї можуть також запалити ся. Зараз видобуто з сусїдних осьми закопів вcїx робітників і аж тогди стали душити огонь в копальни. Около години 6 вечером були вже оба закопи, злучені з собою підземним хідником, засипані з верху. О год. 9 вечером прибув з Дрогобича урядник гірничій, котрий переглянув всї копальнї. В тім часї в тім самім закопі, що перше, вибухли знов ґази, але вже слабше; всеж таки розбили верству землї, котрою закоп був засипаний, і оцимрованє з верху осунулось. Сейчас присипано знов землею той закоп. Аж по півночи відійшли люде домів.
Ґази вибухли через то, що дня 29 грудня м. р. повстав огонь в підземнім хіднику. Урядник инспекції казав той закоп засипати і заткати з верху, а тичасом управитель копальнї і дозорець мимо заказу перед самою катастрофою казали відкрити закоп. Тогди сподївались, що огонь до чотирех днїв під землею вигорить і що по кількох днях можна буде на ново взяти ся до роботи. З чого взяв ся сам огонь в закопі, не знати.
Друга пригода стрітила робітницю Каську Боднар, 19-лїтну дївчину з Манастира дережицкого. Она йшла дня 27 грудня вечером до роботи. На шляху трамваєвім візок з покладом земним притиснув єї так до стовпа при закопі, що зломив їй правий обойчик. Слїдство в обох справах веде ся.

»Народна Часопись« 10.01.1893 Справа безпроцентових позичок на будову шкіл народних.

Як звістно, установив Сойм на послїдній сесії фонд позичковий на будову шкіл народних, з котрого краєва Рада шкільна буде удїляти громадам безпроцентових позичок.
З тої причини видала краєва Рада шкільна окружник до всїх окружних Рад шкільних, в котрім зазначено, що від часу виданя законів шкільних розвинуло ся шкільництво в нашім краю, зорґанізовано богато шкіл, инші переобразовано на дво- або більше-клясові, так, що тепер в переважній части округів шкільних знаходить ся лиш мале число таких громад, в котрих що до орґанізації шкіл не зроблено доси нїчого. Хоч краєва Рада шкільна під взглядом орґанізації і помноженя числа шкіл зазначує значний поступ, то однакож заразом і констатує, що, як практика показала, властивому розвоєви шкіл насувають ся численні трудности.
Головною перешкодою для pозвою шкільництва суть будинки шкільні — позаяк в богато громадах суть школи зорґанізовані вже від многих лїт, але на дїлї зовсїм их нема, бо нема будинків шкільних, а то длятого, що громади по найбільшій части бідні, а не маючи фондів не суть в силї поносити від разу значні кошти будови школи. В инших же громадах, в котрих школи вже від давна истнують, суть будинки лихі, малих розмірів, і під взглядом гіґієнічним та дидактичнім зовсїм не відповідні; в таких школах наука не поступає успішно, позаяк значно число дїтей обовязаних учащати до школи, не знаходять в нїй поміщеня а учитель задля недостачі доброго помешканя уважає свій побут в такій школї лиш хвилевим і, стараючись о перенесенє до иншої школи, маючої відповідний будинок, не привязує ся до місцевости і дїтей та не посвящує ся сповнюваню своїх обовязків з такою ревностію, як би то робив, уважаючи ту школу за місце свого сталого побуту; в наслїдок того знеохочує ся до школи також і людність, к котрій вже закорінилось пересвідченє о потребі і користях науки для дїтей.
Призволювані доси Соймом що року фонди на запомоги і безпроцентові позички на будову шкіл показали ся недостаточні, бо призначеною на позички сумою можна було обдїлити ледви кільканацять громад.
Хотячи прийти громадам в тім напрямі з успішною помочію і уможливити, щоби в короткім часї більше число громад посїдало відповідні будинки шкільні, ухвалив сойм утворити окремий фонд позичковий на будову шкіл сїльских, признаючи на ту цїль з майна зародового краєвого фовду шкільного вальори именної вартости 214.781 зр. Той фонд позичковий установлено з початком року 1893 і він буде оставати під зарядом краєвої Ради шкільної.
Краєва Рада шкільна наміряє ужити в 1893 р. цїлого фонду позичкового на удїлюванє громадам сїльским безпроцентових позичок, маючих сплачувати ся в 10-річних ратах, а впливаючих в 1894 і слїдуючих роках рат позичкових ужити на дальше удїлюванє позичок.
При удїлюваню безпроцентових позичок наміряє краєва Рада шкільна увзгляднити:
1. Громади, в котрих наука шкільна успішно розвиває ся, однак истнуючі будинки суть так лихі, що поставленє нових будинків показує ся конечним.
2. Громади, в котрих з причини значної фреквенції дїтей заходить конечна потреба розширити будинок шкільний добудованєм нових кляс.
3. Громади, в котрих школи вже давнїйше зорґанізовано, але задля недостачі будинку шкільного они не могли доси війти в житє, наколи громада має вже якійсь власний фонд на будову школи.
Однакож у всїх випадках ставить краєва Рада шкільна за условія удїленя позички, що будова нової школи, взглядно переробленє або розширенє истнуючого будинку мусить бути викопане після пляну приміненого до вимогу школи і затвердженого окружною Радою шкільною.
Позаяк єсть річ пожадана, щоби громади зараз з весною 1893 р. розпочали будову, в наслїдок чого узискано би сего року значне число відповідних будинків шкільних, то кр. Рада шкільна завізвала окр. Ради шкільні, щоби повідомили о тім громади, то можуть вносити просьби о позички.
Кр. Рада шкільна пригадала заразом окр. Радам шкільним видане вже давнїйше припорученє, після котрого они мають удїляти відповідних плянів до ставленя нових, або переставлюваля старих будинків шкільних, при чім треби на то зважати, щоби ті будинки відповідали условіям потрібним конче для здоровля учеників, для світла і воздуха в школї і щоби громади не мусїли ставити величавих дорогих будинків, не відповідаючих економічним відносинам нашого краю.
Кр. Рада шкільна зазначила вкінци, що в многих случаях громади сїльскі в своїй непорадности і нездарности віддають часто будову несовістним предприємцям, котрі для осягненя як найбільшого зиску доставляють лихій матеріял, ставлять будинки из сирого матеріялу, виконують роботу недбало і хибно, в наслїдок чого по кількох роках гриб нищить будинки, а громади мусять знову поносити великі тягари, через що стають ся упорні і неприхильні для школи.
Тому лиху можна би в той спосіб зарадити, що Окружні Ради шкільні будуть удїляти громадам ради і помочи, чи будову школи треба віддати предприємцеви, чи вести єї у власнім зарядї через установлений комітет, до котрого належали би люде, даючи поруку під взглядом ретельности і щирого безинтеросовного занятя ся справою, а кр. Рада шкільна має надїю, що члени окр. Ради шкільної і инші упрошені личности, о щирій охотї для піднесеня просвіти і розвою шкільництва, будуть ревно підпирати громади і постарають ся о то, щоби не віддати их в руки визискувачів.

»Дѣло« 09.01.1893 Товариство "Зоря а бурса реміснича".

З Самбора.
Кождий Русин повитав з щирою радостію наміренє товариства "Зорі" — побудувати свій власний дім, в котрім мала би поміщенє також бурса реміснича. Ся гадка, се новий доказ, що Русини при своїм народнім відродженю не спускають з ока економічних интересів.
Середновічні цехи в давній Польщи з католицким характером витиснули помалу Русинів з заводу ремісничого і длятого в цїлій Галичинї суть ремісниками по більшій части Поляки, і хоч тепер Русини тому заводови віддають ся, то хлопець практикуючій звичайно у ремісника Поляка, рідко коли удержить свою народність, ставши самостійним майстром. Проте плян товариства "Зорі" — заложити власну бурсу — єсть дуже великої досяглости, бо раз бурса така дасть біднїйшим руским дїтям средства де виховає ті дїти в рускім дусї і они будуть відтак трудитись з хісном для Руси.
З ухваленєм того пляну вступає товариство "Зоря" на нову дорогу, бо від тепер не буде оно заступати лиш льокальні интереси львівских ремісників, але приступає до сповненя дуже важної народно-рускої задачі економічної. Длятого загал Русинів повинен підперти змаганя товариства в значно більшій мірі, анїж се доси було. Ся замітка відносить ся передовсїм до Русинів на провінції, бо підчас коли многі Русини львівскі суть членами товариства, трудять ся около єго розвою і запомагають датками грошевими то від Русинів на провінції хиба часом якійсь даток вплине на се так важне товариство.
До удержаня бурси ремісничої найбільше компетентне товариство "Зоря", котрого члени найлїпше розуміють интереси ремісничі. Така бурса може лиш у Львові відповісти своїй задачи, бо у Львові суть і промислові школи і ремісники в своїм фаху вповні образовані. Ті всї обставини складають ся на се, що бурсаки можуть виучити ся добре всякого ремесла. В теперішних часах лиш ремісник добре теоретично і практично образований може мати запевнене поводженє — а таке образованє можна набути лиш у великім містї.
Пишу сих кілька заміток длятого, бо общество Михаїла Качковского збирає фонди на утворенє бурси ремісничої в Самборі. Бурса така в Самборі може лиш дихати, — і длятого думаю, — що общество зробило би найлїпше, єсли би свої фонди відступило товариству "Зорі", коли оно буде закладати свою бурсу.
Дальше повинні би товариству "Зорі" прийти в поміч фонди на будову "Народних Домів" в Турцї, Калуши і инших містах провінціональних, позичаючи товариству свої капітали на низкій процент (З або 4%). Сей фонд в Турцї виносить до тепер суму около 200 зр., котра уміщена в касї ощадности; сей капітал на тепер мертвий і не приносить Руси нїякого хісна кромі проценту, а єсли би віддано єго товариству "Зоря", коли приступить до будови свого дому, то сей капітал і процентував би ся і приносив би зараз пожиток народови.
Так само могла би товариству помочи і Ставропігія, позичаючи капітал зібраний на Кирило-Методієвску стіпендію.
Не сумнїваю ся також, що і Народний Дім, которий від самого початку підпирає товариство "Зорю", не відмовив би своєї помочи.
Сих кілька гадок піддаю під світлу розвагу Русинів, котрим добро нашого народу лежить на серци.
Др К. Чайковскій.

»Дѣло« 05.01.1893 З "Чорної книги" Народної Ради.

На засїданю видїлу ради повітової в Лїську запала була ухвала дня 9 лютого 1892 р. до числа пор. 25, що на таблици над входом до будинку видїлу повітового побіч написи польскої Wydział Rady powiatowej w Lisku має бути уміщена і напись руска: "Видїл Ради повітової в Лїську". На тім засїданю була присутні: маршалок Теофіль Журовскій, заступник маршалка Іосиф Іордавн, відтак видїлові: о. Теодор Карпяк, о. Кипріян Ясеницкій, нотар Роберт Адамскій.
Час минав, а ухвали не виконувано, то-ж на засїданю видїлу дня 17 падолиста с. р. заинтерпелював о. Т. Карпяк п. маршалка: за-для якої причини до сегодня ухвала з дня 9 лютого до ч. 25 не виконана? На се дістав о. Карпяк відповідь, що маршалок [Іосиф Іордан] не допустить до виконаня повисшої ухвали, а интерпелянта відсилає до видїлу краєвого. На тім засїданю прийшло між маршалком а о. Карпяком до острійшого розговору.
На слїдуючім засїданю видїлу дня 1. грудня с. р. відчитано письмо від о. Карпяка з заявленєм, що так довго не буде брати участи в засїданях видїлу ради повітової, доки ухвала з дня 9 лютого ч. 25 не буде вповни виконана. Тою нагодою покористував ся о. Кипріян Ясеницкій, котрий був тогдї на засїданю, — і в довшій переконуючій бесїдї старав ся наклонити пп.: Емиля Лещиньского з Болозви, Виктора Журовского з Мечковець і Володислава Баля з Руденки до прихильного полагодженя сеї справи, — однак надармо! Як би у відповідь о. Кипріяну Ясеницкому поставив Виктор Журовскій ввесенє, щоби ухвалу з дня 9 лютого ч. 25 уневажнити. Се внесенє п. Виктора Журовского удержалось і повстала ухвала з дня 1 грудня 1892 ч. 2599, що — unieważnia się uchwałę z dnia 9 lutego 1892 do І. 25.
O. Кипріян Ясеницкій, чуючи ся покривдженим і обидженим, відкликав ся письмом до повної ради. На засїданю повної ради повітової дня 22 грудня с. р. поставив о. Кипріян Ясеницкій по належитім умотивованю внесенє: "уневажнити ухвалу видїлу запавшу дня 1 грудня 1892 до ч. 2599, а удержати в повній силї ухвалу з дня 9 лютого 1892 до ч. 25."
При голосованю показало ся, що навіть ті панове, котрі голосували дня 9 лютого 1892 "за", тепер були "против". За внесенєм о. Кипріяна Ясеницкого заявились лише: селяне, п. Бєляк бувшій бурмістр Лїська і Іосиф Визра властитель Бібрки [Чех].
По голосованю заявив о. Кипріян Ясеницкій прилюдно, що тим голосованєм дали панове Поляки доказ, що хотять руским повітом ґаздувати без Русинів, тож в виду того на засїданя видїлу являтись не буде.
Так отже оба интеліґентні Русини, засїдаючі в видїлї ради повітової в Лїську, оо. Т. Карпяк і К. Ясеницкій, доведені Поляками до крайности, не будуть брати участи в засїданях видїлу, доки ухвала з 9 лютого 1892 до ч. 25 не буде виконана.

»Дѣло« 04.01.1893 Від проф. Анатоля Вахнянина

одержуємо таке письмо:
Високоповажаний Пане Редактор!
Справозданє з річи, яку я виголосив на загальних зборах членів "Нар. Ради" дня 27 грудня 1892 п., було справдї досить вірне але не точне. З сего справозданя зробила Gazeta Narodowa в виданю з дня 3 сїчня ексцерпт дуже самовільний і коментуючи єгo підсунула менї гадки і тенденції, котрі суть менї зовсїм чужі. В интересї правди і розкритя дїйстного мого наміреня, за-для якого я внїс резолюцію, щоби відповідним меморіялом до центр. правительства тому-ж правительству подати вірний образ теперішного положеня Русинів в Галичинї — прошу Вас умістити в Вашім дневнику річ мою на згаданих зборах майже в цїлости. Я сказав:
Мимо того, що справа руска і рішенє єї в краю нашім має дуже велику вагу і значінє для интересів нашої держави, не можна не замітити, що справу ту де-хто дуже легковажить, хоч-би і центральне правительство, котре уважає єї якоюсь галицкою Hausfrage. Нарід наш числить по-над 20 міліонів і думаю, що для Австрії було би дуже хосенним дїлом, наколи би она змогла позискати симпатію того-ж народу. Однакож симпатія така дасть ся позискати лиш справедливим полагодженєм потреб Русинів в Галичинї. Дотеперішне єї трактованє викликало такі результати: Одна частина Русинів звертає очи свої не в сторону Відня, а куди инде. Сторонництво народовцїв єсть дуже невдоволене з теперішного положеня річей, а селяньство наше, гнетене матеріяльною нуждою і лишене без опіки, громадно переселяє ся до Россії на дуже непевну долю. Интерес Австрії не може лежати у тім, щоб витворювати силу центріфуґальну. Коли перед двома роками сказано, що правительство намірило заопікуватись Русинами галицкими, був тут в тій сали ентузіязм для того наміреня. Нинї з уст поодиноких бесїдників падають лиш слова невдоволеня. Причина зла лежить в тім, що найлучші интенції правительства переходять у нас через алємбік, котрого шийка єсть дуже вузка, а до того заткана ватою. Русинам доводять ся лиш каплї их прав національних. А чей же всїм відомо, що интереси народу руского суть идентичними з интересами нашої держави. Рускість треба у нас розвивати і кріпити як найбільше яко антідотум против змагань панславістичних. Обовязком кожного Русина єсть про-те звернути увагу правительства на всї ті обставини. Рускої справи не можна уважати такою, котра би далась полагодити тут дома. Проби полагодженя дома були вже. Пок. віцемаршалок Лаврівскій подав першій руку до примиреня. Я сам засїдав в анкетї, котра розбирала основи рівноправности обох народів в краю. Пробовав відтак руску справу лагодити пок. Альфред Потоцкій, пробовали і другі мужі. Однакож позитивного результату не було. Нинї обставини домашні зложились ще гірше. Сторонництво демократів польских не може повеличатись прихильностію для справи рускої. Оно має на оцї лиш свої власні интереси польонізаційні. Сторонництво так зв. станьчиків розбите, а шляхта подільска достаточно виявила на своїх sejmikach, як думає про справу руску. Кождий з нас тямить поведенє єї в хвили, коли роздалась вість, що шеф краю пересправляє з Русинами в имени правительства центрального. Против тих пересправ піднїс ся явний протест из сторони сеї шляхти. Спитано, як сміє правительство входити в переговори з Русинами поза плечима Поляків? Дома полагодити справу руску буде про-те неможливо посеред тих обставин. і шеф краю буде против тих чинників безсильний і найлучші наміреня не будуть мати успіху. Я представляю собі, що иншого виходу нема в тій трудній а пекучій справі, як щоб центральне правительство само взяло в руки справу руску і обійшлось з нею так, як старано ся полагодити роздор ческо-нїмецкій. Правительство могло би покликати представителїв обох народностей і з ними враз могло би уложити пунктації примиреня на вибір віденьских пунктацій в справі ческо-нїмецкій. Не предкладаю я сего за-для пустої демонстрації, але лиш в пересвідченю, що се одна одинока дорога до усуненя зла в краю нашім. Представляючи правительству справу еміґрації селян наших до Россії, котра з весною може прибрати ще ширші розміри, не належало би забути і о средствах, щоб селянам прийти матеріяльно в поміч.
Gazeta Narodowa виссала з моєї обєктивної річи дуже дивні заключеня. Не входжу в них. Але маю право надїятись, що, дізнавшись: що і як я говорив, Gazeta Narodowa спростує хибний свій погляд — в интересї правди і своїх читателїв.
Остаю з поважанєм
Анатоль Вахнянин.

»Дѣло« 03.01.1893 Передвступні роботи до заснованя міского шпиталю.

З Тернополя.
Чи Тернопіль буде мати міскій шпиталь? — отсе питанє, на котре доси нїхто не в силї відповісти, хоч передвступні роботи до заснованя такого шпиталю зачались. Почин до тої справи дав закон краєвий, котрий наказує деяким містам виставити міскі шпиталї, тож і Тернопіль, хоч не хоч, мусїв призадуматись над тою справою. Кажу: хоч не хоч, не длятого, мов би Тернопіль не розумів хосенности згаданого закона, але длятого, що Тернополеви видавалось до сеї пори, мов би мав того рода заведенє санітарне. В Тернополи єсть шпиталь краєвий, і хоч в неоднім не відповідає вимогам санітарним, все таки годї було, щоби видїл краєвий звільнив місто Тернопіль від обовязку будови міского шпиталю. і так то прийшло, що рада міска зачала над сею справою радити.
Рада міска вибрала з-поміж себе комісію, щоби вишукала відповідне місце під шпиталь і здала справозданє радї. Виглядано місце, угоджено, закуплено і припоручено инжінірови міскому виготовити на будинок плян, котрий відповідав би вимогам закона. Плян виготовлено, рада міска одобрила як місце так і плян, та предложила видїлови краєвому до затвердженя. Видїл краєвий затвердив і відступив усе бувшій радї міскій до дальшого урядованя. Отсе дальше урядованє наробило всего клопоту.
Рада міска предложила акти староству. Справу віддано фізикови, яко свому орґанови санітарному, щоби оглянув місце і предложений плян. Ц. к. фізик оглянувши місце і переглянувши плян, найшов одно і друге невідповідним. Плян був невідповідний, бо шпиталь, якого вимагає закон, повинен мати місця що найменше на сто ліжок. Після сего реферату староство не приняло до відомости заряджень ради міскої і цїла справа оперла ся о намістництво. Намістництво затвердило ореченє староства.
Мимо того ведуть ся тепер переговори в тій справі між видїлом краєвим а намістництвом. Чи здадуть cя на що ті переговори, не знати, але нам здає ся, що єсли плян не відповідає вимогам закона, то й переговори нїчого не вдїють.
Коли стане на рішеню намістництва, чого і надїятись можна, то цїла справа відобєсь на містї. За місце заплачено 2500 зр., а коли прийшло би єго відпродати, то як кажуть, не вернулась би й трета часть. Характеристичне й се, що рада міска мала на своїм чолї бурмістра д-pa Кузьминьского, адвоката, відтак видїл краєвий затвердив операти инжініра, — а прецї все те пійшло мишам на снїданє, позаяк показала ся всюди несвідомість вимог закона. Хто знає, а може тому всему виноватий шпиталь краєвий на котрий глядїло місто так довгі лїта і гадаю, що се взірець санітарних институцій..
He-Днїстровець

»Дѣло« 02.01.1893 Праса польска і Русини.

У Львові, дня 2 н. ст. сїчня 1893.
Мов би на оклик, даний з гори, вся праса польска, з виїмкою хиба одного львівского Kurjer-a, нападає на Русинів з такою вже завзятостію, жовчію, злобою і лукавством, як ще нїколи не бувало. Нема дня, нема одного числа видавництва, в котрім би чи то сама редакція від себе, чи якійсь панок, нїби то добрий [!] знаток відносин руских, чи кореспондент півофіціяльний львівскій чи навіть професор університету львівского — не вилили повної бочки грязи на суспільність руску, не перебираючи: чи се селянин, чи Русин интеліґентний, світскій чи духовний, з сего або другого сторонництва. Потоками пливе скажена піна устами публичної опінії польскої, а кілько то їди, брутальности і найнизших инстинктів мусить крити ся ще у внутрі тих, що так запінились! In vino veritas, каже латиньска пословиця. Ми Русини аж тепер, при нагодї еміґрації, пізнали вже дуже докладно, які думки і змаганя криють ся в душі тих, що до недавна медовими устами кликали до нас: Kochajmy się!
Для илюстрації, як далеко на тім поли дійшла вже праса польска, подамо найновійшій голос посла до ради державної, професора університету львівского, д-ра Генрика Вельовєйского, про справу еміґрації селян до Россії. Світич сей і учитель молодежи в найвисшій школї краю так думає про селянина руского і про руску интеліґенцію:
Еміґрація селян з Галичини — каже він — се давна вже язва. Тілько, як еміґрує селянин мазурскій до Америки, робить він се з конечности і з причин чисто фізичних та економічних, як ось за-для зросту популяції, дорожні землї та недостатку зарібку, котрого він з трудолюбивости шукає. Як же-ж еміґрує селянин рускій, то робить він се з достатку — як писав пан Ґарапіх — і з лінивства. Бо — каже д-р Вельовєйскій — послїдними лїтами зародило Поділє дуже добре, а зарібку єсть стілько, що тілько бери обома руками! Що писав д-р Окуневскій в "Дѣлї" про нужду в Снятинщинї, то видаєсь д-рови Вєльовєйскому "Sielankowa czułostkowościа", а вже посли рускі ради державної розминули ся зовсїм з правдою, кажучи в интерпеляції внесеній до правительства, що селяне еміґрують до Россії "з нужди, недостатку зарібку та низьких плат і за-для надмірних тягарів податкових". Еміґрацію селян мазурских [ludności wiejskiej] до Америки радить д-р В. взяти в опіку і постаратись о єї управильненє. Він хоче навіть улекшити мазурам ту еміґрацію і заложити товариство, котре би подавало им і дешевші карти проїзду і на чужинї приходило им в поміч. Еміґрація польска лише збогатить край, але еміґрація руска — то обяв хороби психічної, в наслїдках для краю дуже грізної і небезпечної. Селянин рускій [chłop ruski] йде нинї до Россії, бо єму росказав якійсь богомолець почаївскій, що там роздають землю даром на Кавказї. Завтра послухав він "Żeleźniaka", накликуючого "na mordy і pożogi"... Хороба та — каже д-р Вельонєйскій — лежить в ядрі суспільности рускої, а та суспільність єсть з одної сторони анті народна, з другої анті суспільна.
Против сеї еміґрації треба про те виступити всїми силами, а средствами до того будуть такі репресалії: 1) енерґічні старости у всхідних повітах з подвоєною жандармерією, котра би всїх і все держала "w karbach". 2) Помноженє сторожи граничної. Б) Розміщенє войска в повітах всхідних. Коли-ж мимо того всего еміґрація не стишить ся, то — після ради д-ра Вальовєйского — треба: 4) зорґанізувати іміґрацію селян мазурских на Pycи. Се що-до селян. Интеліґенцію же руску треба здемаскувати і обезсилити, а то тим способом, що на духовеньство руске треба положити "сильну руку" і це позволити, щоб оно безкарно голосило євангеліе "negacyi і przewrotu". Першій крок на тім поли зробив уже ґр. Бадені, проче найби доконав ґр. Таффе, а то тим способом, щоби видобув з архівів цофнений на-разї проєкт закона против аґітацій антісуспільних. Cały kraj — кличе п. Вєльовєйскій — прийде в поміч тим репресаліям...
От таку вязаночку компліментів для руского народу подав професор університету львівского. Ессенція лежать в словах: Chłop рускій лінюх, нероба, готов на "mordy і pożоgi", интеліґенція же руска — москвофільска абo анархічна. А заключенє з того всего: Ґрафе Таффе! дай нам власть — стерти русинів з лиця землї!...
Мимо того позволить нам д-р Вєльовєйскій сказати, що як колись вся Русь галицка засміялась над проґрамою одного Henryka [Ясїньского]: "Pal go w łeb maczuga!" — так і нинї засмієсь она над проґрамою "silnej ręki" другого Henryka — пана Вєльовєйского.

»Народна Часопись« 01.01.1893 Нові замахи динамітові.

Як колись за якою змовою, відбуло ся в послїдних днях кілька замахів динамітових, даючих доказ, що не перевели ся ще люде, котрі, не жалуючи нї свого житя, нї житя других, зовсїм невинних людей, рішають ся вести страшну борбу против теперішного ладу суспільного. Що тим поганим дїланєм не осягають нїчого, як лиш найбільшу ненависть против себе i своїх товаришів, се річ очевидна і зовсїм природна.
Першій замах динамітовий був на саме латиньске Різдво в Деблинї, столици Ирляндії. Видко, що вся політика теперішного анґлійского премієра, Глєдстона, не доводить до нїчого, що не в силї успокоїти розярених Ирляндцїв, добиваючих ся свої права і що они готові брати ся навіть напоганїйших способів. Вибух динамітовий в Деблинї настав як раз нинї тому тиждень, о 11 год. в ночи, під будинку поліційного, напротив замку деблиньского і зараз коло самого ратуша. На кілька мінут перед вибухом не видїв поліціян, стоячій на сторожи, нїчого підозріного, але перед самим вибухом добачили другі поліціянти якійсь світячій предмет на улици; був то, здаєсь, горіючій льоїк від підложеної пекольної машини. В слїд за тим роздав ся страшний гук і наступила катастрофа серед вибуху поломіни і диму. Як раз в тій хвили виходив з будинку поліційного урядник тайної поліції, Синот, до брами, потрутив мабуть пекольну машину ногою і прискорив вибух. Синотови відорвало зовсїм одну руку і одну ногу а оден палець єго кинуло аж до бібліотеки секретаріяту; чобіт єго розірваний знайдено о кількадесять кроків від місця випадку. Коли Синота піднесено з землї, він ще дихав, але незадовго помер. Вибух вирвав на улици і в сїнех брук, висадив двері і вікна а часть будинку завалила ся до середини. Слїди показують, що пекельна машина була уставлена з великою зручностію в такім місци, що вибух мусїв стати ся дуже небезпечним для резиденції секретаря Морлея, а злочинець міг легко утечи. Морлея не було тогди анї в резиденції, анї в сусїдних домах, але нема сумнїву, що замах був вимірений против него. Страшний гук, викликаний вибухом, перепудив цїле міто, люде з разу не важились виходити на улицю, аж по хвили збігла ся на місце катастрофи кількатисячна товпа.
Здаєсь що сей замах був дїлом мести ирляндских анаpxicтів, котрі подали були прошенє о увільненє их товариша Даліого і як раз в день замаху дістали відмовну відповідь.
Другій замаx динамітовий був в Парижи, де хтось дня 29 с. м. о 1 год. рано. підложив бомбу динамітову в префектурі поліції під помешканє префекта. Сей вибух не наробив значної шкоди, бо кажуть, що бомба була лихо зроблена. Що було причиною сего замаху, не знати; одні кажуть, що то була якась приватна месть, другі доказують знoв, що тим замахом хотїв хтось, кому на тім залежить відвернути увагу від справи панамскої; ще инші добачують в тім замаху початок якогось нового заколоту. З Парижа надходять тепер дїйстно якісь непокоячі вісти. Кажуть, що там лагодить ся якась ворохобня, в котрій верховодять Бурбони; що завязалось якесь товариство, котре поставило собі за цїль привернути назад монархію, що папскій нунцій дістав навіть инструкцію, як має поступити, наколиб і в Франції настав якійсь заколот і т. д. Однакож все то суть лиш поголоски, котрих трудно провірити.
Третий вибух динамітовий — бо чи то був дїйстно замах, доси ще напевно не знати — був в робітни ню-йоркского товариства тунельового на Льонґ-Ислянд Сіті. Вибух, кажуть, наступив через неосторожність якогось италіяньского робітника, котрий мав на подвірю розморозити три барилки динаміту і розложив коло них огонь. Вибух був страшний. Италіянця розірвало на дрібні куснї; троє людей убило, шестеро покалїчило тяжко, а богато других легко поранило. Кілька домів сусїдних завалило ся, другі попукали. В бюрах сусїдної почти поперевертало всї меблі. Скринки почтові порозривало на куснї, урядниками кинуло до землї і т. д. На чверть милї засїяло землю склом з вікон і камінєм. Дехто догадує ся, що й се був замах динамітовий.
Наконець четвертий замах динамітовий був в Мільнокі, в возівні товариства трамвайового. Там підкинув хтось бомбу динамітову, від котрої займило ся кілька домів.

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 01.06.1892 Program Rusinów narodowców.

W Dile z d. 30. maja opublikowano na miejscu naczelnem obszerny "program narodowy", powstały z narad mężów zaufania ruskiego towarzystwa politycznego "Narodna Rada", odbytych we Lwowie d. 24. marca. Program ten podamy w pełnym tekście w dalszych numerach Kurjera, tutaj zaznaczamy jedynie, że we wstępie podkreśla on bardzo stanowczo etnograficzną i narodową samodzielność Rusi, dalej zaznacza, że Rusini narodowcy w kwestjach ekonomicznych stoją na stanowisku własności indywidualnej, pragną obznajomić naród ruski ze wszystkiemi zdobyczami zdrowego postępu, stojąc na gruncie postępowo-demokratycznym, pragną polityczego wykształcenia mas narodu ruskiego, stoją na gruncie konstytucji austrjackiej i zapomocą tejże chcą wywalczyć dla narodu ruskiego także stanowisko polityczne, jakie mu się należy, stoją przy swej wierze, obrzędzie i żądają dla rusko-katolickiej cerkwi praw przynależnych, oświadczają się z gotowością zgody i współdziałania ze wszystkiemi innemi stronnictwami ruskiemi, których działalność nie będzie przeciwną interesom sprawy ruskiej, pragną żyć w zgodzie z narodem polskim na podstawie zupełnego równouprawnienia, i oświadczają, że będą popierać każdy rząd, dążący do zaspokojenia sprawiedliwych żądań narodu ruskiego. Dalej sformułowano długi szereg żądań praktycznych w sprawach oświaty, w sprawach ekonomicznych i politycznych i dodano odezwy do posłów ruskich w Sejmie i w Radzie państwa, by w myśl tego programu postępowali i do ogółu Rusinów, by się z nim solidaryzował.
Porównując ten program z tem, co dotychczas narodowcy uznawali za swój program, tj. z deklaracją p. Romańczuka w jej rozmaitych warjantach i tłumaczeniach, przyznać musimy ogromny postęp, wyklarowacie się myśli programowych i dążność niezaprzeczoną do jednolitego objęcia i uwzględnienia ogółu stosunków narodowych. Jeżeliby tym razem narodowcy rzeczywiście chcieli traktować ten swój program na serjo, jako rzecz istotnych przekonań i poglądów politycznych i społecznych, a nie jako ballon d'essay, wypuszczony ad usum publiki prowincjonalnej, to nie wątpimy, że mógłby on stanowić podstawę do dyskusji programowej między narodowcami a innemi stronnictwami ruskiemi, a po usunięciu pewnych niekonsekwencyj i niejasności mógłby służyć wspólnym gruntem dla pracy narodowej wszystkich stronnictw, a przynajmniej wszystkich zdrowo i szczerze myślących i patrjotycznych grup i jednostek ruskich. Jedynie od taktu przewódców stronnictwa narodowego zależeć będzie obecnie, jak się ukształtują w najbliższej przyszłości ruskie stosunki partyjne w Galicji.

»Kurjer Lwowski« 27.05.1892 Poprawność języka urzędowego.

Wydział tow. prawniczego lwowskiego wystosował do prezydjów władz krajowych pismo, którego treść jest wyrazem potrzeby, oddawna uznawanej przez publiczność. Opiewa ono: "Gdy przed laty z górą dwudziestu zaprowadzono w Galicji język urzędowy polski, kraj cały powitał fakt ten jako zdobycz pierwszorzędnej doniosłości w przekonaniu, że język nasz, przez używanie go w sądach i urzędach coraz bardziej się wykształci, nabierze siły i giętkości i zbliży się do tej jędrności, jaka znamionowała go wówczas, gdy władze Księstwa Warszawskiego i Królestwa Polskiego wyłącznie nim się posługiwały.
Że nadzieje te niezupełnie się ziściły, na to złożyło się kilka ważnych przyczyn, a jedną z najważniejszych była, iż w chwili zaprowadzania języka polskiego, jako urzędowego, wszyscy, którzy odtąd tym językiem urzędowym posługiwać się mieli, wykształceni byli w języku urzędowym niemieckim, trudno im było więc doraźnie oswobodzić się od wyrażeń i zwrotów, obcych naszemu językowi, do których przywykli. Temu też wpływowi długoletniego nawjknienia ulegli nawet i ci prawnicy, którzy jako rodowici Polacy, zresztą po za urzędem — poprawnie językiem polskim władali, a tak się stało, że gdy młodsza generacja wstąpiła w ślady starszej, wytworzył się język urzędowy, odmienny od zwyczajnego języka, którym się posługujemy w życiu, język pełen zwrotów i wyrażeń obcych, z prawidłami i duchem języka polskiego niezgodnych, a najeżony germanizmami do tego stopnia, iż go Polacy z innych dzielnic Polski często zrozumieć nie zdołają. Siłą nawyknienia i osłuchanych formułek utrzymuje się ten język nawet, pod piórem osób, władających zresztą bardzo dobrze językiem polskim, a popierają go, w tym nieprawidłowym rozwoju tłumaczenia ustaw niemieckich i wydawnictwa, które w kraju naszym się pojawiły i rozpowszechniły, a które przeciw czystości języka często w wysokim stopniu wykraczają. Co bardziej, język ten dostaje się nawet do projektów i ustaw przez Sejm krajowy uchwalanych.
Towarzystwo prawnicze uważało za obowiązek zwrócić uwagę na ten niepożądany stan rzeczy i na zeszłorocznem walnem zgromadzeniu wybrało komisję, której poleciło obmyślenie i wykonanie wszystkich kroków, jakieby w celu ustalenia terminologji prawniczej polskiej i stylu urzędowego uznała za stosowne. Komisja, uzupełniwszy się gronem osób, na polu znawstwa języka zasłużonych, nabrała przekonania, iż dotąd za mało zwracano uwagi na potrzebę zachowania czystości języka w pismach i aktach urzędowych.
Nie zamierzamy tem bynajmniej uchybić ogółowi prawników naszych; przyznajemy owszem, że wielu z nich dokłada należytej pod tym względem staranności. Uwagi nasze tyczą się więc tylko tych, a i takich jest niestety nie mało, klórzy z ręką na sercu do pewnego w tym kierunku zaniedbania w obec siebie samych przyznać się muszą.
Galicja z w. ks. Krakowskiem jest dziś jedynym krajem w którym język nasz jest urzędowym językiem, na niej więc cięży obowiązek pielęgnowania i kształcenia prawniczego języka polskiego i zachowania go w pełnej czystości dla przyszłych pokoleń. W razie zaniedbania tego obowiązku zachodzi groźne niebezpieczeństwo, że tradycja pięknego języka naszego dla przyszłych pokoleń bezpowrotnie zaginie.
Z tychto powodów Towarzystwo prawnicze postanowiło udać się do pp. naczelników wszystkich władz krajowych z usilną prośbą o użycie wpływu w tym kierunku, iżby w aktach i pismach urzędowych o ile możności przestrzegano czystości i poprawności językowej.
Nie przesądzamy, jakich środków w. prezydjum w tej mierze chwycić się uzna za stosowne, mniemamy jednakże, że już samo poruszenie tej sprawy, samo przypomnienie jej podwładnym zdoła w znacznej części zapobiedz złemu, gdyż nie brak naszym prawnikom ani patrjotyzmu i dobrych chęci, ani też zdolności i potrzebnych wiadomości, aby uniknąć w stylu urzędowym błędnych wyrażeń i zwrotów językowych, chociażby przez długoletnie utartych używanie.
Mając nadzieję, że w. prezydjum swego współdziałania w tym kierunku nie zechce nam odmówić, pozwalamy sobie prosić o zalecenie podwładnym, aby w aktach i pismach urzędowych przestrzegali czystości i poprawności języka".
Memorjalik ten ma podpisy prezesa tow. Tchórznickiego, i przewodniczącego komisji terminologicznej dra Tilla.

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

ситуація

»Народна Часопись« 18.01.1893 ◦ ◦ ◦

Париж 17 сїчня. Miнiстеp справедливости відповідаючи на интерпеляцію в парляментї заявив, що за Артоном і Герцем вислано гончі листи. Комісія анкетова переслухувала редактора "Нов. Времени" Суворина і Тарищева, котрі сказали, що не брали від товариства панамского нѣяких грошей.
Рим 17 сїчня. Папа именував чотирняцять кардиналів між тими віденьского нунція Ґалімбертіого і угорского примаса Вашраіого.
Берлин 17 сїчня. Правительство розпочало переговори торговельні з Румунією.

»Дѣло« 17.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 17 сїчня. Урядово заперечують вість, мов би позиція француского амбасадора у Відни була захитана.
Берлин 17 сїчня. В комісії войсковій заявили Поляки і центрум, що не можуть підпирати предложень войскових.
Париж 17 сїчня. В палатї послів интерпельовано, для чого видалено з Франції шість польских соціялістів. Рібо рішучо заявив, що поліція слїдить тих еміґрантів, котрі виробляють бомби динамітні. Підчас интерпеляції підносились иронічні оклики до бесїдника: Но то кричіть Vіve la Pologne!

»Дѣло« 16.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 сїчня. Хоч не прийшло до згоди сторонництв на спільну проґраму, то таки переговори будуть вести ся дальше, а для розправ буджетових запевнена більшість.
Париж 16 сїчня. В суботу відбулись збори соціялістів, на котрих згоджено ся на спільну проґраму: розвязанє парляменту і ревізія конституції. Рівнож домагають ся загальної амнестії для засуджених за політичні провини.
Білград 16 сїчня. Лучили ся дальші заколоти між радикалами а лібералами. Прийшло до бійки, в котрій погибло кілька осіб.
Анґлійскій презідент міністрів, Ґлєдстон, обходив недавно 83 роковини своїх уродин. Оногди скінчила жена Ґлєдстона 81 рік житя. Отже обоє разом числять 164 лїт. Мимо такої старости тїшить ся Ґлєдстон як і єго жена найлїпшим здоровлєм.

»Народна Часопись« 15.01.1893 ◦ ◦ ◦

Відень 14 сїчня. Є. Вел. Цїсар вернув з ловів в Мірцштеґ. Вчера вечером викотив ся з шин поїзд особовий на зелїзници державній в наслїдок зломаня ся колеса межи стаціями Лімберґ і Еґґенбуpґ, в наслїдок чого розбило ся пять возів, одного пасажира покалїчило тяжко а пятьох легко; крім того покалїчило також трох кондукторів.
Кольомбо 14 сїчня. Архікн. Франц Фердинанд вернув вчера пополудни з ловів, на котрих убив двох слонїв. О півночи поїхав Архікнязь до Бомбаю.
Петербург 14 сїчня. Бувшій міністер фінансів дістав від царя враз з дуже ласкавим письмом брилянтові ознаки до ордера Александра невского.
Софія 14 сїчня. На новорічнім принятю у князя явили ся: тїло дипльоматичне, міністри, представителї властей і много гостей. Новорічні желаня Стамболова, митрополита і міністра війни принято грімкими оплесками. Князь дякував за чувства преданности і вірности народу і армії і висказав свою радість з поступу краю, автономії і правительства. Ряд важних подїй з послїдних часів назначив Болгарії почестне становище між народами і она може з спокоєм глядїти в будучність.
Берлин 14 сїчня. Парлямент радив дальше над интерпеляцією соціялістів в справі нужди в краю. Бетгіхер зазначив, що нужда не єсть так велика, щоби аж треба помочи державної.
Париж 14 сїчня. В процесї нанаскім закінчено переслуханє свідків. На запитанє президента трибуналу заявив Лєсепс, що редактор ґазети Gaulois, Артур Маєр, дістав на безименний квіт 50.000 франків а знаток судовий Флєрі додав, що Маєр дістав ще раз 50.000 фр. В дальшім переслуханю признав Гуґо Оберндорфер, що дістав 1,600.000 франків за участь в синдикатї і два міліони за то, що "видумав" льоси обліґаційні.

»Дѣло« 14.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 сїчня. Про успіх або дальшій хід переговорів правительства з сторонництвами нема нїяких вістей.
Париж 14 сїчня. Слїдство против бувшого міністра Бегота покінчено і відбудесь небавом окрема розправа. Амбасадор россійскій Моренгайм буде мубуть відкликаний, бо також скомпромітований в справі панамскій. — Всї републиканські сторонництва заявили Ріботови, що приучать ся до успішного здавленя клевет, звернених против Карнота.
Берлин 14 сїчня. Говорять, що наслїдник престола россійского заручить ся з гескою княгинею Аліцією.
Мадрит 14 сїчня. Шість кораблїв стоїть готових, щоби виступити против Марока.

»Народна Часопись« 13.01.1893 ◦ ◦ ◦

Відень 12 сїчня. Австрійске правительство підписало вчера угоду з ґрупою фінансовою в справі управильненя валюти.
Париж 12 сїчня. В панамскім процесї зізнав Фонтана, що до 1885 р. видав всего лиш 60.000 франків на квіти, що звучали на оказателя, а були призначені для ґазет. — Президент Карно підписав декрет именуючій міністрів. Рібо обійме тим часом теку маринарки.

»Дѣло« 12.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 сїчня. Вчера підписано умову між міністерством скарбу а банком Ротшільда в справі переведеня реґуляції валюти. В зисках беруть участь по половинї банк і правительство.
Берлин 12 сїчня. В соймі заявив міністер просвіти, що в Познанщинї треба доконче значно обмежити науку реліґії в польскім язицї. — Цїсар Вільгельм приїхав несподївано до Страсбурґа і відбув перегляд войска. — Страйк робітників гірничих закінчив ся.
Париж 12 сїчця. В ґазетах появляють ся закиди против Карнота, що будучи міністром скарбу в 1886 р. підпирав интереси панамскі. — Зізнаня Айфля перед трибуналом виказали, що він забрав півтретя міліона за машини, котрих не доставив, а знов 18 міліонів взяв за матеріял, що варта був лише два міліони.

»Дѣло« 11.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 11 сїчня. В переговорах зайшли трудности. Ґр. Гогенварт не хоче приняти проґрами, бо в нїй застережено ся против всяких квестій національних, именно що-до полудневих Славян, а Нїмцям признано геґемонію в краях полудневих Славян.
Берно мор. 11 сїчня. При доповняючих виборах до ради державної в Новім Їчинї побідив кандидат нїмецких лібералів д-р Фухс, а ґр. Штольберґ перепав.
Прага 11 сїчня. Передмістє Вршовиц не стягає нїяких податків для правительства, а то після ухвали ради громадскої. Податки стягає староство.
Париж 11 сїчня. Кабінет подав ся до дімісії, а то за-для того, що Фрейсіне помимо закидів ґазет не хотїв уступити з уряду міністра війни. Карно приняв дімісію і поручив Ріботови зложити новий кабінет. До нового кабінету не війдуть Фрейсіне і Любе. Міністерство війни обійме Льоазільон, а міністерство рільництва Віже. Прочі міністри задержать свої теки. — В парляментї прийшло до заколоту. При виборі презідента палати Фльоке не міг дістати більшости голосів, бо много послів здержалось від голосованя. Аж коли Фльоке заявив, що не кандидує, вибрано 254 голосами на 408 презідентом палати Казимира Перієра. Періє має бути тайним сторонником орлєаністів. — При розправі против Лєссепса перед трибуналом переслухано найперше Кароля Лєссепса, сина Фердинанда. Не оправдав ся з закиду, мов би товариство панамске знало з самого початку, що предприємство упаде, а лиш туманили публику. Признав, що баронь Рейнах дістав 6 міліонів на реклями і підкупства. Що до т. зв. бонів на оказателя зізнав, що ті бони були призначені для тогдашного міністра Бегота. Бего жадав міліон франків в двох ратах, одної при внесеню закона о емісії льосів панамских, а другої по ухваленю того закона. Однак тогдї не ухвалено того закона і Бего дістав лиш 375.000 франків. На тім перервано переслуханє. — На улицях Парижа не прийшло до демонстрацій, бо правительство зарядило великі средства осторожности.

»Дѣло« 10.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 сїчня. На порядку дневнім першого засїданя палати послів, дня 17 н. ст. сїчня, поставлено: продовженє дебати буджетової і закон о фальшованю средств поживи. — Переговори гр. Таффого ведуть ся дуже поволи; говорять, що цїсар прийме на авдієнції знатнїйших представителїв сторонництв, щоби их наклонити до зложеня більшости парляментарної.
Берлин 10 сїчня. Наслїдник россійского престола приїде на торжество вінчаня княгинї Марґарети.
Білград 10 сїчня. Говорять, що в кількох селах в Чорногорі вибухла революція против князя Никити. Прийшло до бійки між населенєм а войском і з обох сторін много убитих.
Париж 10 сїчня. Зачав ся процес против Лєссепса; розправа потреває 12 днїв. В Парижи сконсиґновано войско і дві батерії артилєрії, щоби зарадити всяким можливим непокоям по улицях. — Увязнено бувшого міністра Бегота а судья слїдчій переслухував Клємансо.

»Дѣло« 09.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 сїчня. Півурядові ґазети доносять, що австрійскі круги войскові напирають доконче до реформи войскової після нїмецкого предложеня войскового.
Берно мор. 9 сїчня. Видалено зі всїх шкіл австрійских тринацять учеників школи промислової за се, що належали до тайного товариства в напрямі тенденцій Шенерера.
Париж 9 сїчня. Увязнено кількох нігілістів россійских і найдено у них матерії експльодуючі.
Берлин 9 сїчня. Страйк робітників гірничих зачинаєсь і в инших місцевостях.
Штокгольм 9 сїчня. При виборах до віча народного побідили соціялісти, бо вибрано двох кандидатів, поставлених ними.

»Дѣло« 05.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 5 сїчня. Оповіщено санкцію закона, котрим признано 150.000 зр. запомоги для місцевостей, де єсть нужда. — Перша конференція ґр. Таффого з д-ром Плєнером дотикала лиш формальностей що-до дальшого modus procedendi.
Будапешт 5 сїчня. Відбувають ся конференції з банками австрійскими і нїмецкими в справі регуляції валюти. — Між аристократією ведесь сильна аґітація против цивільних супружеств.
Берлин 5 сїчня. Страйк гірників в Саарбрікен ширить ся що-раз більше і вже 21.000 робітників страйкує.
Париж 5 сїчня. В справу панамску має бути замішаний також посол францускій в Берлинї Гербет.
Рим 5 сїчня. Міністер судівництва внїс в парляментї проєкт закона, після котрого перед обрядом церковним вінчаня мусить відбутись цивільне вінчанє.
Білград 5 сїчня. Пашич заявив, що зрікає ся проводу сторонництва радикального, а на єго місце вступив би Велимирович.

»Дѣло« 04.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 4 сїчня. Рада державна збере ся 17 н. ст. сїчня.
Будапешт 4 сїчня. Круги церковні ведуть дальшу аґітацію против цивільних супружеств.
Париж 4 сїчня. Правительство рішило не допустити до нїяких демонстрацій, котрі могли би наступити дня 10 сїчня, коли зачне ся розправа против Лєссепса перед трибуналом.
Берлин 4 сїчня. Наслїдника россійского престола сподївають ся аж на торжество вінчаня сестри цїсаря Марґарети.
Амстердам 4 сїчня. Вчера 700 соціялістів з револьверами хотїли добути приступом ратуш в Лєнварден і аж гузари мусїли стріляти до напастників. Убито трех соціялістів а вісїм ранено.

»Дѣло« 03.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 3 сїчня. До кінця сего тиждня мають покінчитись переговори що-до реґуляції валюти в Австрії і Угорщинї.
Трієст 3 сїчня. В Трієстї і на Карстї лютить ся заметїль снїгова, так що всї поїзди здержали свій рух.
Берлин 3 сїчня. При нагодї новорічних желань заявив цїсар, що переведенє реформи войскової єсть для Нїмеччини доконечне як з войскових так і політичних взглядів.
Париж 3 сїчня. Грозить нова кріза кабінетна, бо між Ріботом а Буржоа зайшли поважні непорозуміня. Бірдо і Фрейсіне вижидають першої нагоди, щоби податись до дімісії.

»Дѣло« 02.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 2 сїчня. Цїсар санкціонував закон, ухвалений соймом, дозволяючій видїлови повітовому в Перемишлянах затягнути позичку в сумі 10.000 зр.
Будапешт 2 сїчня. Векерлє відповідаючи на промови новорічні заявив, що мадярске правительство буде остро поступати в справах національних та готово завести виїмкові закони для побореня несправедливих а небезпечних державі змагань національних.
Берлин 2 сїчня. Россійскій наслїдник престола має приїхати в гостину аж 10 сїчня.
Париж 2 сїчня. В промовах новорічних до Карнота порушувано переважно лиш справу панамску.

»Народна Часопись« 01.01.1893 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 31 грудня. Офіціяльна проґрама одруженя Архікняг. Марґарети Софії з кн. Альбрехтами Віртемберґским єсть така: Ренунціяція нареченої відбуде ся 21 сїчня; приїзд віртемберґскої пари королевскої наступить 22, a вінчаня відбуде ся 21 сїчня.
Будапешт 31 грудня. Послом в окрузї Над Ляк вибраний Мілек з партії независимих против міністра справ внутрішних Гієроніміого.
Петербург 31 грудня. Наслїдник престола вернув з Кавказу до Гатчини.
Сарлюй 31 грудня. У всїх державних копальнях застрайкували робітники; прийшло вже навіть до розрухів, а многі робітники узброїли ся в револьвери.