дописи

»Народна Часопись« 24.05.1892 Студені святі.

В цїлій західній і середній Европі, отже і в нашім краю, буває чогось рік річно як раз в маю дуже студено, ба нераз бувають такі морози, що повимерзає не лиш делїкатнїйша городовина, але і засїви та листє на деревах. От люде й зараз найдуть собі причину, від чого бере ся така студїнь: тому, кажуть, виноваті три студені святі Мамертій, Панкратій і Серватій, котрих память обходить латиньска церков в днях 11, 12 і 13 мая. Инші кажуть, що св. Мамертій не мішаєсь до сего дїла; всїм рядять святі Панкратій, Серватій і Боніфатій, котрих память припадає на днї 12, 13 і 14 мая. Як видко, розходить ся лиш о одного святого і о оден день. Але як би там і не було, досить, що в маю під ту пору буває найбільша студїнь а ті святі зискали собі через то назву студених. Та й научили они вже неодного розуму, от хоч би н. пр. давного пруского короля Фридриха. Він велїв одного разу оному городникови винести з теплївнї всї цвіти на двір. Городник не хотїв і казав що треба зачекати, аж проминуть студені святі. Король розсердив ся за то на городника і велїв зараз повиносити всї цвіти. Дня 10 мая повиношено цвіти а на другій день всї они вже що до одного були змерзлі.
А всеж таки ті три студені святі не суть так страшні, як то люде загально припускають; атже сего року як раз на тих трох святих, в днях 12, 13 і 14 мая було тепло. Ба в послїдних десяти роках, від 1880 до 1891 приносили они нам аж шість разів тепло замість студени, а в роках 1884 і 1891 були ті днї в маю як раз найтеплїйші. Сего року видимо, що добра студїнь сего місяця настала як раз аж по тих святих. Мимо волї отже насуваєсь питанє: що за причина, що в цїлій середній і західній Европі в маю, найчастїйше в половинї сего місяця настає велика студїнь, більша нераз як в цвітни або мартї? Славний берлиньскій учений, фізик Юрій Ернан, помершій в 1877 старав ся пояснити се зявище в природї слїдуючим способом:
Звістно, що около половини вересня перелїтає попри землю велике множество т. зв. спадаючих звізд, котрі як здаєсь, суть куснями розпавшої ся якоїсь звізди; куснї ті кружать цїлими роями в просторі світа і два рази до року підходить земля близько до них: раз в вересню, а тогди так, що; земля стає між сонцем а тими розбитками; другій раз в маю а тогди між сонцем а землею стают ті розбитки. Ерман догадував ся отже, що той рій спадаючих звізд заслонює сонце і відбираючи єго проміням велику часть тепла не пускає єго на землю і через то викликує студїнь на земли. Колиб однакож так дїйстно було, то студїнь на земли мусїла би завсїгди в маю являти ся в одній і тій самій порі, припустїм на тих трох студених святих. Тимчасом видимо, що она приходить раз скорше, другій раз пізнїйше; иншим разом переносить Ся аж на початок червня.
Дальші розслїди показали, що студїнь і морози в маю мають свою причину таки на самій земли. Насамперед треба зважити, з відки бере ся студїнь в ночи. В ясні дни йде тепло від сонця через воздух на землю і огріває єї; земля єсть тогди теплїйша як воздух; воздух огріваєсь аж від землї і длятого єсть він в горі значно студенїйшій як при земли. В ясних ночах дїє ся противно: земля віддає з себе тепло і стає холодна а воздух понад нею огріває ся. Може отже так настати, що земля остудить ся так, що аж вода на нїй буде замерзати, коли тимчасом трошки висше над землею єсть вже теплїйше. Маленька лиш осолона над землею не позваляє, щоби тепло з неї виходило, і не допускає морозу; коли отже землю хоч трохи чим вкрити, або коли над нею зависнуть хмари, то тепло менше з неї виходить. Студїнь і морози в маю походять же ще й з того, що вже з початком мая над північними і північно-західними морями стає верства студеного а чистого воздуха. Около 11 мая, часом і скорше, часом пізнїйше починає той студений воздух насуватись на середну Швецію а з відси суховіями суне ся на полудне і полудневий захід. Одна струя того воздуха йде через Балтійске море до Россії аж до Уралу і сягає до нас а друга через Данію жене до Нїмеччини західної Австрії, аж по Альпи і до Франції аж по Пірінеї. Доки той воздух сухій, то він відбирає земли богато тепла і викликує на нїй студїнь і морози. Аж коли натягне в себе пари і пороблять ся в нїм хмари, тогди стає трохи теплїйше, але за то маємо часто дощі. Длячого той студений воздух як раз так правильно суне ся в маю з півночи на полудне, то річ доси ще не вияснена; то лиш річ певна, що се закище не мусить конче припадати на студених святих, але буває часто вже при кінци цвітня, а иногдї аж з початком червня, лиш ми тогди єго менше замічаємо, бо студїнь робить тогди звичайно менше шкоди, як в маю.

»Дѣло« 23.05.1892 Справа руска і интеліґенція.

У Львів, дня 23 н. ст. мая 1892.
Читателї "Дѣла" запримітили певно, що послїдними місяцями тут і там духовеньство наше на соборчиках деканальних звязало ся честію, щоби з усякими властями краєвими уживати виключно язика руского. В слїд за патріотичним духовеньством пійшли і деякі громади, узнали себе рускою стороною і порішили не лиш у внутрішнім дїловодстві, але і в зносинах з властями уживати також лиш руского язика. Другі громади дали тим писарям громадским, котрі не вміють руского язика і письма, речинець, до котрого мають навчитись того язика і від сего зробили зависимим их становиско на дальше. В закладаню читалень обявляєсь троха більшій рух і від часу до часу читаємо в дневниках руских, що тут і там повстають читальнї "Просвіти". Творять ся місцями і сторожі огневі, закладають ся школи там, де их доси не було, будують ся нові хороші церкви. От і Коломия, надїючись відкритя нової рускої ґімназії, загадала подбати о товариство "Шкільної Помочи". Коломия і Перемишль забирають ся і до відкритя дївочих институтів. Львовя не, мимо сильних супротивних аґітацій, довершать дїла заснованя першого руского товариства убезпечень. А не можна казати, щоб истнуючі у Львові і в краю товариства наші просвітні, спілки економічні і бурси не робили свого дїла Русин галицкій, хоч довелось єму имя "пізного", дає в найновійших часах таки явні познаки житя і починає забиратись до так званої "орґанічної роботи", пересвідчений, що своя поміч найлучша і найпевнїйша.
При всїх тих проявах житя відрадною єсть і та обставина, що почин до дїла виходить подекуди вже не виключно від интеліґенції рускої, але і від самих селян. Видко, що дотеперішні труди товариств наших привели нарід бодай в части до сві домости своїх потреб і прав. Люд сам починає користати з того, що єму вільно зробити в державі конституційній. А єсть надїя, що по заспокоєню близших, місцевих потреб, по школї, читальни, касї позичковій, крамници, сторожи огневій і дїловодстві рускім — селянин рускій подумає, або охотно прийде в поміч тим змаганям просвітно-економічним, котрі будуть дотикати вже не самої лиш громади, а повіту і краю. Доброї волї і охоти, випливаючої уже з самосвідомости і чувства патріотичного, селянам нашим нїхто відмовити не може. Противно, чужі хвалять єго, і нераз доводить ся нам чути з уст Поляків слова: "Dajcie nam waszego wieśniaka!" Матеріял се великій і добрий, щирий своїй справі і витревалий в дїлї тогдї, як уже рішив ся поставити першій крок. Впрочім і исторія учить нас достаточно, що наші маси народу не були нїколи тяжкі і двигались охотно до дїла. Рускій селянин скоро розгляне ся в обставинах і нераз може менше деліберує pro і contra, як интеліґентний Русин. Маси наші двигались кождого часу, коли тілько бачили яку небудь грозу над собою. Они одушевлялись походами против басурманів за-для високої идеї оборони христіяньства. Они боронили личної свободи чоловіка далеко скорше, анїж идея рівности і прав чоловіка зажадала кровавих жертв на Заходї. В часах нетерпимости реліґійної міщаньство руске несло громадно свої лепти на престол вітчини, вязалось в братства, дїлало само майже без принуки, а навіть в опозиції против тих, котрі як раз повинні були станути в оборонї интересів руского народу. Della Valle, лїтописець XVI віку, Швайцар, гордий на свій нарід і не скорий хвалити чужинцїв, пізнавши лише з-далека рускій нарід в часах лицарских походів Caгайдачного на Туреччину, — сей Della Valle каже виразно, що лише три народи в Европі мають почутє свободи і навіть републиканизму, а тими були вже в XVI віцї окрім Швайцарів — Голяндцї і Русини. Під такими тяжкими ударами, які наносив на нас то варварскій Всхід, то культурний Захід, не всякій нарід був би в силї удержатись і заховати в собі достаточні сили до дальшого розвою і житя на будуче. По головах наших переходив не один Аттила в різних видах, один від другого грізнїйшій, а мимо всего, мимо відступства висших верств і навіть гнету від тих відступників, нарід наш устояв ся і здобуває для себе з-вільна те, що єму довгими віками відмовлювано — просвіту і бодай якій-такій бит економічний.
Та сама исторія учить нас, що лише ті держави на всходї Европи були сильні і повні значіня, при котрих случайно був нарід рускій. Литва двигнулась і оборонилась перед обома орденами нїмецкими лише силою народу руского. Нарід рускій надав відтак Польщі то велике значінє, яке та держава посїдала аж до кінця XVII віку. І теперішна Россія бере засоби духової і матеріяльної сили з руского народу. А вже-ж і на те годї призабути, що та частинка Руси, якою єсть Галицка Русь, без шхяхти а хвилево і без патріотичного духовеньства посміла остоятись при своїм і опертись струям ґерманізаційним і польонізаційним. Що більше! Статистика нових часів показує дуже наглядно, що елємент рускій, без нагальних средств, а зовсїм спокійно і поважно ассимілює собі чужі елєменти на цїлій просторони від Сяну аж по Волгу і Кубань підкавкаскій. З давних Ґотів Печенїгів, Половцїв, Моголів, що колись навіть давили Русь, не лишилось по нинї нї слїду. А вся заслуга за те спадає виключно на того руского селянина.
І от такій матеріял маємо ми нинї вести дальше до лучшої будучности, — такій матеріял, що і без проводу держав ся сам, немов-би инстинктом, при своїй мові, вірі, звичаю та обичаю, і зберіг те все майже в цїлости. Розуміє ся, що о успіху роботи, яку повинна интеліґенція руска розвести як найширше в хосен сего свого народу при тих даних не можна сумніватись анї на хвилинку. Тілько робота та, той труд для селянина руского зі сторони єго провідників мусить бути розумний і управильнений. Не доривочно, не хвилево, не для пустої демонстрації треба тому красному народови приходити в поміч, а постійно і витревало, не спускаючи з ока нї одної єго потреби і усуваючи з дороги все то, що спиняв єго розвій духовий і матеріяльний.
Хоч у нас на той темат писано вже богато, — бо на похвалу нашу можемо сказати, що интеліґенція руска скорше звернулась до селянина свого, нїж хто небудь другій — отже хоч писано богато на той темат, то таки хочемо в слїдуючах статях ще раз всесторонно обговорити справу так званої "орґанічної роботи" і указати, що нам під нинїшну хвилю зробити треба, щоби колись интеліґенції рускої в Галичинї не осудила исторія в єї некористь.

»Народна Часопись« 22.05.1892 З руских товариств.

На послїдних засїданях головного видїлу товариства "Просвіти" залагоджено отсі важнїйші справи:
1. Видїл ухвалив виготовити повний і основний инвентар цїлого майна товариства після віддїлів (каса, маґазин книжок, бібліотека, архів, музей і т. д.), а для прискореня укладу инвентаря і з огляду на змагаючі ся чинности канцелярійні ухвалив видїл приняти одного помічника до канцелярії товариства на час конечної потреби.
2. Відчитано і принято до відомости ширше письмо Впов. Олександра Борковского, директора ґімназії дрогобицкої, з єго поміченями дотично видавництва Календаря "Просвіти".
3. Цїле одно засїданє заняла справа видавництва промислово-господарскої ґазети. Як звістно, недавні загальні збори поручили видїлови, щоби своєю підпомогою матеріяльною а взглядно і иніціятивою дав можність виходити ґазетї промислово-господарскій, котра особливо в нинїшній порі, коли "Просвіта" перемінилась на товариство просвітно-економічне єсть конечно потрібна. Член видїлу "Просвіти" др Іосиф Олеськів, професор господарства, подав до відомости видїлу, що він задумує взяти ся до видавництва ґазети промислово-господарскої і почав би єї видавати уже з осенію сего року. Др Олеськів виложив видїлови цїлий плян видавництва, а потім запитав, чи видїл прийде єго видавництву в поміч? Газета дра Олеськова — як він казав — зовсїм не мішалась би в питаня партійні, а мала би служити для всїх Русинів, отже і не могла би бути нїчим орґаном, только єго власним, і він нїякого посторонного впливу на редаґованє ґазети не допустив би, а тілько підпирав би економічні змаганя "Просвіти" в таких напрямах, які він признавав би користними і раціональними для підвигненя народу. над тим заявленєм дра Олеськова вивязалась ширша дискусія, змагавша до виясненя деяких сумнївів, а коли справа прояснилась, видїл ухвалив насамперед в засадї, що сповняючи порученє загальних зборів радо, після своїх сил, підпоможе матеріяльно задумане видавництво дра Олеськова, а потім визначив суму запомоги 400 зр., платну квартально з долу — коли ґазета буде видавана згідно з интенціями видїлу і коли др Олеськів членам "Просвіти" удїлить відповідного опусту в предплатї.
4. Член товариства, п. Дмитро Дмитерко, подав видїлови на письмі проєкт, щоби видїл постарав ся о уложенє популярним і гарним стихом исторії Руси. Видїл признав проєкт той в засадї добрим. Однакож справа ся буде ще предметом ширшого обговору на однім з слїдуючих засїдань.
5. Яко книжочка за місяць май, вже вийшла з друку дуже займаюча змістом і гарним віддана язиком повістка "Галя", перероблена М. Загірною з россійского. Темат взятий з часів перших появ христіяньства на Руси-Українї. До повістки долучена коротенька информація про нові гроші.
6. За місяць червень розпочне ся вже сими днями друкувати праця о. Кирила Селецкого п. заг. "З житя Якова Кука, або що може сильна воля і труд постійний".
7. В справі кавції 1000 зр. для черновецкої "Буковини", приняв видїл до відомости письмо черновецких Русинів з заявленєм що до способу убезпеченя тої суми і поручив дрови К. Левицкому ще раз віднестись письменно до Черновець о виясненє деяких сумнївів.
8. Бібліотека по пок. Евсевію Грушкевичу вже порядкуєсь. Побіч цїнного збору книжок, полишив покійний кілька своїх рукописей, з котрих особливо цїнний родовід Грушкевичів, уложений з великою старанностію і містячій в собі богато матеріялу до исторії руского духовеньства в Галичинї. Рівнож цїнний набуток припав "Просвітї" в значнїйшім числї альбомів, між котрими альбом вистави тернопільскої представляє вартість 350 зр.
9. Читальнї "Просвіти" основують ся і вже єсть кількадесять. Можна би тілько бажати, щоби то йшло скорим темпом. Як давнїйше для філій "Просвіти", так тепер для читалень заведено книгу, в котрій буде вести ся перегляд розвитку і дїяльности кождої читальнї "Просвіти".
10. Видїл з великою приятностію приймає майже на кождім засїданю до відомости дари — деякі дуже цїнні — до архіву, до музею і до бібліотеки товариства. Свідчить се о довіpiю і симпатії земляків до товариства "Просвіти", а видїл зі своєї сторони щиро дбає, щоби ті жертви відповіли свому призначено і з часом послужили загалови рускому.
11. На оногдїшнім засїданю видїлу перевела ся ширша дискусія над системою видавництва книжочок "Просвіти". Постановлено старатись о добірні а змістом різнородні книжочки двояким способом: дорогою конкурсу, (щоби кождий Русин міг пробовати своїх сил писательских) і дорогою запросин людей, знаних писателїв, щоби писали для товариства відповідно до свого знаня фахового.

»Дѣло« 21.05.1892 Відозва.

Товаришки Русинки!
В порозуміню з деякими Подругами загадали ми занятись придбанєм фондів на поставленє памятника Тараса Шевченка. В тій цїли постановили ми кожда з нас жертвувати якусь власноручну роботу, — чи то з гафтів, чи вишивок, чи малюнків, чи плетїнок і пр., що котра уміє, — на базар чи льотерію фантову, з котрої весь дохід призначуємо на повисшу цїль.
Знаючи, що як нам, так і всїм другим нашим Товаришкам справа поставленя такого памятника рівно лежить на серци і що й они з найбільшою готовостію приступлять до того дїла, — повідомляємо их о тім нашім постановленю і завзиваємо до спільної працї. Не менче просимо пояснити сю справу і Посестрам нашим, дївчатам міщаньским та селяньским та запросити их до співучасти. Малі уставочки, ковнїрочки, пояси, запаски, ґердани і прочі их роботи оцїнить ся рівно а навіть висте, як наші світові роботи, а лепта их буде стократно більша нїж наша.
Щоби можна порішити, коли дало-б ся таку льотерію чи базар урядити, просимо зголосити найдальше до 1-го вересня сего року: хто і якою роботою причинить ся до згаданої цїли і до якого часу обовязуєсь єї доставити. Всякі заявленя про співучасть подадуть ся до прилюдної відомости для контролї і для заохоти других.
Зібрані роботи передадуть cя ново-завязуючому ся "Клюбови Русинок у Львові" з призначенєм на маючу устроїтись льотерію фантову чи то на базар.
Було би пожадане, щоби першу льотерію чи базар з тих праць дало ся устроїти вже перед Різдвом Христовим ceгo року — в часї, коли розходять ся найбільше дарунків. Тогдї могла би і розпродаж річей скоро укінчитись, а ми мали-б то вдоволенє, що першій гріш на здвигненє памятника pycкo-україньскому Кобзареви, котрий так чудово виспівував долю дївочу, поплив з наших рук.
Всякі переписки в повисшій справі просимо адресувати до підписаної:
Ирина Герасимовичівна в Янові під Львовом.
[Другі часописи просимо о повторенє сеї відозви, а надто просимо загал Русинів всїм оголошувати єї і до співучасти заохочувати].

»Буковина« 20.05.1892 Волоско-руска згода — чи новий румунїзаторский підступ?

Тутешна "Gazeta Polska", a за нею і "Bukowiner Nachrichten" і львівске "Дѣло" подали вість, що бр. Мустаца предложив руским послам компроміс, після котрого рускі посли не мали би творити свого окремого руского клюбу, лише прилучити ся до волоского клюбу, а за се дістали би одно місце в краєвім видїлї, мали би при тім повну незалежність в справах национальних і полїтичних, а зобовязали би ся лише до солїдарности в економічних і адмінїстрацийних питанях.
Можемо запевнити, що до тепер не предложено зі сторони волоских послів офіцияльно руским послам такого компромісу, а тілько бр. Мустаца висказав подібну гадку цїлком приватно одному рускому послови. Розуміє ся, що така приватна поговірка не могла подати підстави до навязаня офіцияльних пересправ межи рускими a волосними послами, противно мусїла наразї проминути без всяких дальших наслїдків.
На кождий спосіб випадає нам застановити ся над тим: що могли спонукати бp. Мустацу до порушеня питаня подібного компромісу? Чи такий компроміс можливий? Чи бр. Мустаца і єго партия бажає щиро згоди з Русинами, і чи така згода взагалї можлива?
Бр. Мустаца, се чоловік застарілих поглядів, февдал чистої крови, а при тім проворний, самолюбний, завзятий і повний диктаторских забагів.
Хотяй Грек з роду, побирав бр. Мустаца чисто нїмецке вихованє, мусїв одже цїлком відчужити ся свого роду, а будучи колись сам властителем більших посїлостий на Буковинї, та жиючи в крузї волоских дїдичів, став загорілим румунїзатором, бо тілько там міг він заспокоїти свої з часом набуті бажаня. О Русинах, о нaшiй істориї, о нашім духовім і культурнім житю, о теперішнім напрямі нашої народної справи, не має бр. Мустаца найменшого понятя; він не старав ся стикати з нашими сьвітлими патріотами, а вишукував противно по найбільшій части таких людий руского роду, тих наших мальконтентів або очайдухів, що не признають самостійности руского народу і для того раді би затопити єго в московскім морю.
Так на примір був бp. Мустаца все першим гостем на "танцювальних вечеринках" тутешного москвофільского акад. товариства "Буковина", та спроваджував тамтуда і цїлі гурми своїх партизантів. Розуміє ся, що і в сїм залицяню бр. Мустаци і єго румунїзаторскої клїки з москвофілами не можна добачати щирої симпатиї, противно тілько ворожі пляни румунїзаторів проти Русинів зближили їх до москвофілів, бо пізнали вони дуже добре, що підтримуючи роздор і вражду межи Русинами, зможуть тим сильнїйше придавити і спинити природний розвій нашого народного житя і тим певнїйше визискувати дальше наш темний нарід для свого панованя, для своїх неситих цїлий.
Послїдна скрита робота румунїзаторскої клїки, котра зістає тепер під проводом бр. Мустаци, під проводом тутешного митрополита і православної консисторії, дає наглядні докази ворожих замахів на духове житє буковиньскої Руси.
Митрополит в своїм великоднім "посланію" не добачає на Буковинї руского народу; він після свого дивоглядного розумованя знає на Буковинї тілько оден одноцїльний православно-христіяньский (читай: волоский) нарід з "двома язиками" (так!); руский нарід на Буковинї видумані що йно тепер "нїгілїсти", а рускі православні панотцї, що не голосували при послїдних виборах до буковиньского сойму на румунїзаторских кандидатів, а підпирали, як їм наказувала власна совість — вибір своїх руских послів, се після архипастирскої совісти митрополита справедливі Юди-Іскаріоти.
Сей самий заряд румунїзаторскої клїки наказав в послїдних часах руским дякам, вступати до новозавязаного дяківско-румунїзаторского товариства, що має на цїли, підтримувати на Буковинї "одноцїльну церковно-православну (читай: волоску) національність"; а в найновійшім часї вислав сей заряд до всїх руских панотців "указ", щоби в кождім рускім деканатї на Буковинї орґанїзувати межи підвластним духовеньством опозицию проти австрийского правительства. При нагодї деканального соборчика в Кіцмани, котре скликав тамошний протоєрей Гомюка виключно в цїлт завязаня такого румунізаторского товариства, заявив межи иншим сей отець-протоєрей, що славнозвістний московский наймит Гр. Купчанко зажадав на аґітацию, яку в користь румунїзациї хоче тепер особисто менш руским народом на Буковинї провадити, гроший і що він, отець протоєрей Гомюка, післав Купчанкови на сю цїль від себе 10 зл. Під натиском загорілого румунїзатора о. протоєрея, а взглядно консисториї зложили присутні на сїм соборчику панотцї, а межи ними і кілька руских панотцїв, більшу суму для Гр. Купчанка па сю румунїзаторску цїль.
Такі то одже порядки заводять румунїзатори на буковиньскій Руси. І сї люди, що дишуть ненавистею проти всего, що руске; сї люди, що радї би змести руский нарід з буковиньскої землї; сї люди, що кождого щирого руского патриота раді би утопити навіть в лижцї води, сї люди мають лице, предкладати руским послам компроміси?! Се очевидно чиста іронїя! Се безперечно новий румунїзаторский підступ!
Заключати компроміси для вибореня і піддержаня доброї людскої справи, для вибореня і піддержаня розумних, правдиво-людских порядків, можуть тілько люди щирі, люди зрілих поглядів, люди, що бажають загального людского добра, люди з чистими руками і з доброю совістею.
Поки одже теперішні румунїзатори, що загарбали в свої руки провід волоского народу на Буковинї, не поборють свої застарілі февдальні погляди, поки нові поступові правдиво-людскі засади не ввійдуть в їх кров і житє, поти будуть з ними неможливі всякі розумні компроміси і злагоди.
Рускі патриоти, що тепер кермують долею руского народу на Буковинї, не бажали і не бажають кривди Волохів. Годї румунїзаторам доказати, щоби колись, або й тепер старали ся рускі патриоти укоротити приналежні волоскому народови права, щоби колись, або тепер мішали ся рускі патриоти до домашних справ волоского народу; годї румунїзаторам доказати, щоби колись або тепер старали ся рускі патріоти спиняти, або придавляти природний розвій волоского народного житя. Противно рускі патриоти бажають як своєму рускому, так і волоскому народови повного щастя. Рускі патриоти раді би з волоским народом, яко своїм могучим сусїдом, жити в щирій приязни і навязати з тим народом дружний союз для здвигненя загального добробиту в нашім спільнім краю. Ся дружба, сей союз був би безперечно найприроднїйшій, та що з того, коли люди самолюби, люди незрілі, люди плоскоумні, недають нам разом проживати в мирі, в спокою і братній любві. Помимо того маємо повну надїю, що розбуджена сьвідомість людскої гідности і загальний поступ поборе незабавком цїлковито теперішних румунїзаторів-самолюбів, та передасть керму волоского народного житя в руки правдивих щирих волоских патриотів, що потрафлять горячою любовію обняти цїлий волоский нарід і придбати для загального народного добра щирих союзників-сусїдів, а тодї настане певно щира волоско-руска згода.

»Народна Часопись« 20.05.1892 З руских товариств.

Дня 5 с. м. відбули ся в Ивaнкові коло Скали перші загальні збори читальні "Просвіти" при численній участи місцевого селяньства і интеліґенції.
З рана відправилась служба Божа а пополудни о 2-ій годинї розпочались збори котрі відкрив вступним словом Всч. о. І. Кушик, місцевий парох. По виборі о. Кушика на предсїдателя зборів, забрав слово о. Н. Анастазієвскій, місцевий сотрудник, котрого заходами заснувала ся читальня і виказав в своїй бесїдї наглячу потребу просвіти межи народом, вказав на єго темноту, нужду і горе, а яко єдине средство, що може вирвати селянина з упадку духового і матеріяльного, може бути читальня оперта на статутах "Просвіти" Потім о. Анастазієвскій пояснив близше статути читальнї і візвав всїх зібраних, щоби вступали в члени. За першого члена (спомагаючого) вписано Вп. ґр. Станіслава Голуховского з Гуштинка, прилученого до Иванкова, котрий з прихильности для читальнї жертвував 5 зр. і просив, щоби єго вписати в єї члени. Дальше вписало ся на початок 63 осіб. Річну вкладку визначено 50 кр. і зараз зложено 18 зр. 50 кр. по вписї приступлено до вибору видїлу, до котрого увійшли: о. Кушик на голову, о. Н. Анастазієвскій на заступника голови, учитель-управитель місцевої 3-клясової школи п. Казмир Загаєвскій на секретаря, начальник громади Федь Кавчишин на касієра, господар К. Николишин на бібліотекаря, а Ив. Гарасимів і Илько Савчак на заступників видїлових.
По спільній перекусцї, до котрої засїли всї члени читальнї, як з интеліґенції так і з селяньства, поруч себе з одушевленєм і надїєю на лучшу долю, розпочала ся часть деклямаційно вокальна. Селяньскій хор місцевий під управою о. Анастазієвского відспівав дуже удачно "Пробудилась Русь" П. Лаврівского. Сю піснь принято оплесками і на жаданє зібраних повторено. Дальше наступили деклямації, котрі виконали з зрозумінєм річи селяньскі хлопцї, а особливо визначив ся оден 13-лїтний хлопець, дуже добре виголосивши "Заповіт Ярослава Мудрого" написаний Школиченком. Також прибувшій на се торжество наш артист маляр Лисикевич своєю добре виголошеною деклямацією одушевив всїх зібраних. (П. Лисикивич малює тепер церков в Волківцях). По відспіваню хором другої ще части "Пробудилась Русь" і по многолїтях закінчив збори о. Анастазієвскій кількома горячими словами. При тім належить ся признанє п. К. Загаєвскому, управителиви місцевої школи, котрий мимо того, що Поляк, був дуже прихильний читальни і охочо все трудив ся около основаня читальнї. Дай Боже, щоби читальня ся була взірцем для тих сїл і міст, де ще не засвітило сонце просвіти!

»Дѣло« 19.05.1892 Вісти дотикаючі справ руских.

У Львові, дня 19 н. ст. мая 1892.
З Відня одержали ми сегодня з автентичної сторони деякі цїкаві вісти дотикаючі справ руских, і дїлимо ся ними з вашими Вп. читателями.
На підставі ухвали руского клюбу — пишуть нам — була депутація клюбу в суботу минувшого тиждня у міністрів Залеского і Шенборна, а в понедїлок сего тиждня у президента міністрів ґр. Таффого, у міністра Ґавча і секційного шефа д-ра Рітнера. До Шенборна удавались посли Мандичевскій і Охримович, а до прочих міністрів посли Мандичевскій і Барвіньскій.
Посли Мандичевскій і Барвіньскій були у міністрів ґр. Таффого, Ґавча і Залеского в справах шкільних. Подякувавши за обявлену прихильність для домагань Русинів на поли шкільництва, зажадали депутати руского клюбу: щоби ґімназія в Коломиї була активована вже на рік шкільний 1892/93-ий, щоби приступлено вже до основаня катедри рускої исторіи в львівскім університетї, — щоби заведено четвертий рік рускої семинарії духовної в Станиславові.
Отже що-до активованя рускої ґімназії в Коломиї уже з початком найблизшого року шкільного — вказували всї три міністри на то, що на видатки удержаня тої ґімназії треба буде потрібну суму вставити в буджетї, отже трудно буде єї ввести в житє уже з найблизшим роком шкільним.
На то замітив посол Барвіньскій, що поміщенє на школу єсть, не треба винаймати, отже й видатки поки-що будуть менші. Тогдї міністер Ґавч заявив, що буде старати ся справу тую полагодити по змозї як найскорше та найкористнїйше — і власне дожидає приїзду намістника ґр. Баденього, "котрий [як висказав ся міністер] дуже прихильно займає ся справами рускими".
Що-до основаня катедри рускої исторіи в університетї львівскім — заявив міністер Ґавч, що ся справа тепер ведесь і незабавом буде доведена до кінця.
Потім міністер Ґавч зійшов на рускі чотироклясові школи вправ [женьску у Львові і мужескі в Станиславові і Тернополи], котрі вже в осени отворять ся, і висказав надїю, що з тих шкіл повинна вийти велика користь для Русинів. "Взагалї — сказав міпістер — я сподїваю ся, що з часом поведе ся заспокоїти потреби Русинів на поли шкільництва — тим більше, що справедливість тих жадань признає і намістник Галичини і галицка краєва рада шкільна."
Що-до заведеня четвертого року рускої духовної семинарії в Станиславові — то міністер Ґавч узнав се жаданє за "еіnеn alten Wunsch" і оно вже в недовгім часї буде полагоджене користно.
Шеф секційний в міністерстві просвіти д-р Рітнер запевнив депутатів руского клюбу, що мішаний характер теперішної рускої школи вправ буде уступати постепенно.
Президент міністрів ґр. Таффе, приймаючи депутацію руского клюбу, заявив, що правительство має найлучші наміреня що-до Русинів і признає их потреби, однакож все дасть ся зробити лиш постепенно. Дещо вже зроблено, другі домаганя Русинів трактують ся тепер. Потім президент міністрів просив, щоб і Русини з своєї сторони відносили ся до правительства з довірієм, а він має надїю, що остаточно і "die rutenisclie Hausfrage" буде розвязана користно.
До міністра Шенборна удавали ся посли Охримович і Мандичевскій з представленєм в справі обсади нотаріятів у Львові. Представивши і умотивувавши покривдженє Русинів міста Львова через те, що в столичнім містї Галицкої Руси нема анї одного нотаря, котрий би виготовляв акти в рускім язицї, висказали надїю, що міністер тепер, коли опорожнилось кілька нотаріятів у Львові, при обсадї увзгляднить потреби Русинів міста Львова і бодай один нотаріят обсадить Русином. Ґр. Шенборн признав справедливість того домаганя руского клюбу і обіцяв — єго по змозї увзгляднити.

»Народна Часопись« 19.05.1892 Рада державна.

На вчерашнім засїданю Палати послів вела ся дальша дебата над предложенями о будівлях відeньcкиx. Яко ґенеральний бесїдник за проєктами промавляв пoc. Щепановскій. По полєміцї межи послами Діпавлим а Русом принято арт. І. закона і ухвалено утворенє порту зимового у Відни.
Нинї має закінчити ся дебата над будівлями віденьскими а відтак на внесенє Плєнера наступить дводневна перерва в нарадах і опісля розпічнуть ся дебати над внесенями валютовими.
В Кoлї польскім відбудо ся вчера довге засїданє, на котрім якив ся також і міністер фінансів др Штайнбах. Що там раджено і ухвалено, не знати, бо міністер зажадав щоби єго заявленя не були оголошувані. Кало польске подало до польских ґазет о сїй нарадї лиш таку коротку звістку: Міністер фінансів др Штайнбах дав на поставлені єму питаня в cпpaві управильненя валюти основну відпoвідь і на вдоволенє членів Кола.
В комісії податковій промавляли против реформи посли: Врабец, Бер і Сомаруґа. Пос. Бик критикував остро засаду контінґентованя податку зарібкового і доказував числами, що проєктований контінґент вийде на шкоду для галицких промисловцїв. Бесїдник вказував дальше на злі фінанси краю і міcт, котрі треба при реформі податковій увзгляднити, подібно як то стало ся в Прусах.
Проєкт правительства установляє центральну комісію податкову у Відни і такі комісії в поодиноких округах. Тимчасом треба конче установити і комісії краєві. Відтак критикував бесїдник дуже скомпліковані тарифи податкові і поставив наконець внесенє на вибір субкомітету.

»Дѣло« 18.05.1892 Торжества волиньскі.

Як ми вже донесли вчера, торжества волиньскі розпочали ся в пятницю 13 н. ст. мая. Того дня прибули до Почаєва епископи житомірскій і кременецкій, в сослуженю почаївских черцїв і духовеньства епархіяльного відправили вечірню, молебень і акафист. В суботу 2 (14) мая владики відслужили литургію при співі хору. [Той хор "Галицкая Русь" називає "волшебним".] По литургії о 9-ій годинї рано винесено з церкви чудотворну икону Матери Божої. Похід розпочали дві сотнї драґонів і музика войскова, потім ступали процесії церковні, духовенство і тисячі народу. Галичан — як пише "Галицкая Русь" — головно селян обох полів, зібралось около триста. Позаду походу ишов віддїл піхотного войска. Похід ишов до Радзивилова і станув там о годинї 8-ій вечером. Епископи не взяли участи в походї; они прибудуть аж до Владимира волиньского, де 23 н. ст. мая відбуде ся властиве торжество ювілейне, на котре прибуде богато достойників світских і духовних [кажуть, що приїде і один член царскої родини]. Вчера мав відправити ся парастас на полях Берестечка, де була битва Хмельницкого з Поляками.
Россійскі дневники розписують ся о візитації львівского митрополита над границею Волиня і бачать в тім переляк уніятских духовних властей, щоби Русини галицкі не переходили на православіє. "Однакож — пишуть они — візітація нїчо не поможе, бо в дни, в котрім о. Сембратович научав свою паству в Радехові, перейшло в Радзивилові на православіє 12 Русинів-уніятів з околиць того Радехова."
Вчера згадали ми також коротко о тім, що дїє ся на австрійскій граници. Власти австрійскі — як можна було надїятись — стягнули на границю богато жандармерії, фінансової сторожи, прибули і аґенти поліції, щоби не пускати галицких селян. Мимо того — як пише "Галицкая Русь" — перейшло через границю і взяло участь в походї з Почаєва до Владимира волиньского 300 Галичан, головно селянства. [З галицкої интеліґенції москвофільскої може й нїхто не виїхав до Почаєва, бо — кажуть — сим разом не давано би дієт, як то давано в Кієві, а їхати на свій кошт не дурні!]
Рівно-ж донесли ми вже вчера коротко, що деяких галицких селян на граници задержано або й заарештовано, хоч де кого [н. пр. Шпундера з Гниличок] пропущено, розумієсь за пашпортом. "Галицкій Руси" про все те пишуть ширше з брідского округа: "Над границею введено як-би стан облоги: жандарми сторожа фінансова, аґенти... Ходять слухи о многочисленних арештованях в Підкамени і других місцевостях. Відомі-ж такі факти: В середу минувшого тиждня приїхав до Бродів О. Кухарскій. На двірци зелїзницї заарештував єго аґент поліції. Другого дня, в четвер, задержав жандарм на тім-же двірци І. Ляховича з Поморян і єго жінку, хоч мали пашпорт за границю. [Що стало ся з Ляховичами, чи поіхали за границю, чи нї, "Галицкій Руси" не доносять, тілько констатують, що, взявши им пашпорти, не арештовано их.] Того-ж четверга арештовано на двірци в Бродах Михайла Захарчука з Ляцкого, як тілько вилїз з ваґона, зревідували єго і післали до арешту. Таке саме лучило ся і Илії Немировскому з Дунаєва, котрий — як каже "Гал. Русь" приїхав до Бродів "к врачу". Немировского арештували на двірци, зревідували строго, так що навіть "голенища" [холяви] пороли, відняли від него гроші і замкнули на ніч до арешту. Другого дня віддали єму аґенти гроші, купили за часть з тих грошей білєт до Красного і туди відставили..."
Редакція "Галицкої Руси" взиває своїх людей з надграничних повітів, щоби їй доносили о дальших гоненіях тих нещасливих "галицких крестян", котрим зборонено взяти участь в походї з Почаєва до Владимира волиньского, а поки-що чепилась, справдї як пяний плота, нашої часописи, немов-би она була щось винна тому, що господинове Ляховичі, Захарчуки et consortes не знайшли ся в Почаєві межи тими триста, котрим удало ся якось з Галичини туди дістати ся. Але-ж, господинове редактори "Галицкой Руси"! — про нас нехай їдуть собі не то Ляховичі, Захарчуки, але можете їхати всї москвофіли, єсли тілько маєте интенцію! За все, що ми писали чи пишемо — і єдино в интересї справи рускої і руского народу, — беремо кождої хвилї і супротив кождого повну одвічальність, а що вас господинове редактори, правда на стовпцях "Дѣла" так в очи коле, що ви аж піну точите, біснуйтесь і спазматично лаєте, — се вже ваше дїло. Можете лаяти, кілько собі схочете, — нас то не сердить, але бавить. Вам здаєсь, що народовцї страх як журять ся тим, що ви прозиваєте их "злодушаками", "Ґінсберґами", "Равашолями" і т. д. Тимчасом — будьте господинове певні! — нїкому з народовцїв анї снить ся журитись вашими лайками... Ви-ж і дали доказ через довгі лїта, що ви спосібні лиш до того одного, до лайки! Чогось инакшого мозки ваші не спродукують...

»Народна Часопись« 18.05.1892 Рада державна.

Комiсiя податкова Палати послів радила вчера дальше над реформою податків. Представитель правительства сконстатував, що в комісії була що до найважнїйших засад податку зарібкового як найбільша згода. Крім того заявив представитель правительства, що правительство годить ся на таке уложенє тарифи, котре далось би технічно перевести, годить ся також на то, щоби засягнути опінії палат торговельних і товариств рільничих. Обава, що на рільництво будуть наложені більші тягари, єсть неоправдана; противно, для властителїв малих господарств єсть проєкт нового податку о много користнїйшій. Сконтінґентованє податку зарібкового після повітів не єсть зовсїм централізацією, але далеко идучою децентралізацією.
В Колї польскім вела ся вчера нарада над управильненєм валюти. Відбули ся два засїданя, а на першім з них був також і бувшій міністер, п. Дунаєвскій. Пос. Евг. Абрагамович виступав против валюти і доказував, що управильненє валюти представляєсь дуже користно для експортуючих промисловцїв, котрих однакожь в Галичинї нема. Одно, що лиш промавляє за валютою, то політичне становище монархії. Галицка продукція збіжа має в ажіо достаточну премію експортову і длятого він в интересї своїх виборцїв противний управильнюваню. — Пос. Щепановскій виступав против Абрагамовича, доказуючи, що ажіо упадає чим раз більше і що премія вивозу галицкого збіжа, сама собою щезне. Уодностайненє ажія в видї доброї реляції єсть в интересї Галичини. Бесїдник промавляв за управильненєм, висказав однакож сумнїв що до способу єї переведеня, а именно критикував він експозе угорского міністра фінансів і казав, що той міністер задумує взяти цїлу дотацію касову для Угорщини і що він сполучає управильненє валюти з конверсією довгів державних, через що цїла акція управильненя валюти готова розбити ся.
Пос. Дунаєвскій сказав, що треба стреміти до управильненя валюти, але питанє чи тепер прийшов на то час. Буде то залежати від тих пояснень, які має дати мін. Штайнбах в клюбі, що робити, чи завести валюту срібну чи золоту, чи держати ся біметалізму. З наукового становища був би він за біметалізмом, але теперішний стан продукції срібла змушує приняти золоту валюту. Злих наслїдків для Галичини з заведеня золотої валюти не треба побоюватись, бо коли з того буде хосен для держави, то буде добре і для Галичини. Не треба також дивити ся на то, хто насамперед буде мати хосен з управильненя.
На вечірнім засїданю промавляли ще: пос. Рапапорт за предложенєм правительства, котрий доказував, що Галичина нїчого не стратить при управильненю, а може щось зискати; пос. Стадницкій домагав ся уложеня питань, котрі мають бути предложені правительству: пос. Д. Абрагамович доказував, що подорожіє продукція рільна, а пос. Страшевскій заявив ся рішучо за валютою, доказуючи, що піднесе ся вартість ґрунту.

»Дѣло« 17.05.1892 Субвенції і позички на дороги і для навіщених неурожаєм.

Видїл краєвий удїлив з фонда призначеного соймом на будову доріг повітових і громадских такі беззворотні субвенції: видїлови повітовому в Кольбушовій на будову дороги повітової Кольбушова-Соколів 2.000 зр.; видїлови повітовому в Дрогобичи на будову дороги бориславско-східницкої 3.000 зр.; видїлови повітовому в Ланьцутї на будову дороги повітової Ланьцуть-Каньчуга 3.000 зр.; видїлови повітовому в Лимановій на будову дороги повітової Красне-Тимбарк 3.000 зр.; видїлови повітовому в Теребовли на будову дороги повітової Теребовля-Скалат 5.000 зр.; видїлови повітовому у Львові на будову дороги Підлїскі малі-Ярчів новий решту субвенції за 1891 рік 1.000 зр.; видїлови повітовому в Яворові на будову дороги громадскої Яворів-Судова Вишня 5.000 зр.; видїлови повітовому в Новім Санчи на будову дороги повітової Криниця-Тилич 5.000 зр.; видїлови повітовому в Бучачи на будову дороги громадскої Коростятин-Устє зелене 4.000 зр.; видїлови повітовому в Залїщиках на будову дороги повітової У стєчко-Язловець. 3.000 зр.; видїлови повітовому в Тернополи на будову дорога громадскої Тернопіль-Грималів 3.000 зр., а на будову дороги громадскої Ивачів-Обарінцї 3.000 зр.; видїлови повітовому в Перемишлянах на будову дороги громадскої Бібрка-Куровичі 1.500 зр.; видїлови повітовому в Бжеску на будову дороги громадскої Величка-Свйонтники 3.000 зр.; видїлови повітовому в Перемишли на будову дороги з Яксманич до Гусакова 3.500 зр. Відтак обіцяв видїл краєвий дати беззворотну запомогу видїлови повітовому в Сяноцї на будову дороги громадскої Сянік-Буківско в висотї 2000 зр. Вкінци удїлив 5 видїл краєвий: видїлови повітовому в Ярославі на будову дороги громадскої Ярослав-Синява позичку в висотї 2500 зр.; видїлови повітовому в Тарнобжеґу на будову дороги громадскої Залїшани-Радомисль позичку в квотї 2500 зр. З решти кредиту, ухваленого соймом в висотї 100.000 зр. для населеня, навіщеного неуроджаєм, удїлив видїл краєвий такі дальші підмоги і позички: видїлови повітовому в Яворові 500 зр. підмоги, видїлови повітовому в Кольбушовій 500 зр. підмоги; видїлови повітовому в Мільци 500 зр.; видїлови повітовому в Тарнобжеґу 1000 зр., видїлови повітовому в Богородчанах 500 зр., а видїлови повітовому в Чорткові 1000 зр. позички. Полишившу ся ще суму 7000 зр. призначив видїл краєвий на реґуляцію ріки Мацохи в повітї бяльскім, щоби дати населеню заробок.

»Дѣло« 16.05.1892 Отверте письмо до Єго Екс. ґрафа намістника.

З Борщева. За коляторства бл. п. Максимиліяна Левицкого — ще за часів панщини — явилась потреба похилену церковцю в Борщеві спростувати і підмурувати. Згаданий дїдич пoкликав до себе підданого майстра-теслю Федора Скорохода і припоручив єму реставрацію дому Божого, з тим — як голосить, переказ — додатком, що як церков піднесена в гору, в цїли затягненя нових подвалин і підмурованя, розсипле ся, майстра дожидає сто буків. Але реставрація борщівскої церкви удала ся, а сама церков перестояла аж до 1880 року, в котрім церковний комітет подав ухвалу на потребу будови нової церкви.
Але предложена дотичним Ординаріятом ухвала на будову церкви в Борщеві не може до нинї дочекатись правосильної пертрактації На основі закона з року 1866.
Для упрошеня у референта ц. к. намістництва скорого і прихильного рішеня ухвали церковного комітету, вибрано в громадї підписаного і ще двох парохіян на депутатів до Львова. Депутація та була на авдієнції як у Єго Ексц. бувшого п. намістника, так і у дотичного референта. Однак той не робив надїї, щоби справа скоро полагодила ся.
Кромі того підписаному лучилась при тім така пригода: Коли він піднїс небезпечність, що стара церков при вітрах тріщить і готова всїм на голову завалити ся, тож громада вислала єго на то, щоби рішенє на будову нової церкви з собою привіз, — пан референт єму на то відтяв: "То możesz czekać, і za ten czas drzewo rąbać na ulicy." Хотя підписаний — чоловік працї і дерево також уміє рубати, то таки стало єму прикро чути ті слова з так поважних уст, тож він без намислу відповів: "Я умію і дерево рубати, але що я плачу річно по-над 300 зр. податку і висланий тут громадою не о милостиню а о справедливість, то уважаю таку бесїду за образу!"
По тій пригодї минуло вже шість лїт і підписаний находить ся з причини неполагоджених рекурсів, внесених супротив будови церкви, в нових клопотах.
Позаяк стара наша церков по-правді могла завалитись, а при комісійнім огляданю би ц. к. инжінєр до протоколу подиктував, що у неї "przy lekkiem pociśnięciu ręki węgły odpadają" — то церковний комітет рішив взятись до будови церкви, хотяй конкуренційні сторони від рішеня ц. к. староства виданого в серпню 1832 року, зарекурували. Кошторис обнятий тим рішенєм виносив по-над 17 тисячів. Тож і не диво, що підчас будови, котру в пятьох лїтах докінчено а на котру конкуренційні сторони, з виїмком парохіян из самого Борщева, до нинї нї крейцаря не зложили, церковний комітет, до котрого підписаний належав, не тілько богато матеріялу брав на борг, але щоби мулярів платити в тім пятилїтю, розглядав ся і за позичками.
Першу таку позичку удалось підписаному дістати на вексель в радї повітовій. Позичена сума виносила 500 зр. на 6%, на котру таки підчас будови церкви сплачено 150 зр. і відсотки. Лишилась сума 350 зр. і тую претенсію запізвав ґраф маршалови в окружнім судї в Тернополи, вибравши собі підписаного в трох солідарно зобовязавших ся оплатити вексель, — і єму в наслїдок постанови суду з дня 30 цвітня 1892 ч. 4853 засеквестроване дня 16 мая 1892 р. вже на другім термінї майно в дорозї ліцитації має бути продане. Всяка просьба і представленя у жорстокого вірителя остались без успіху.
Підписаний затягнув ще в роцї 1885 і другу позичку на 1.400 зр. і 6% на таку саму цїль, т. є. щоби провадити будову нової церкви в Борщеві. Єсли і той віритель пійде такою самою дорогою, то підписаного, вітця семеро незаосмотрених дїтей, чекає цїлковита маєткова руїна.
Коли-б майстер-тесля бл. п. Федір Скорохід в панщизняних часах при реставрації старої церкви не був так шиковний, натогдї вправдї був би по заваленю церкви дістав сто буків, але дїдич був би вже давно поставив нову церков в Борщеві... Не можна заперечити, що операція на Федорі буками була би єго коштувала і болю і здоровля, — але обставини, котрі підписаний і з ним цїла громада переживає від одинацять лїт, будуючи у себе нову церков, а именно: коли тії, котрим дана єсть власть, тої власти Русинам нї на макове зерно вихіснувати не дають, а знов шовінізм декотрих з другого, братного народу, тілько збиткуватись уміє, — то все то болить гірше, нїж буки, бо паралізує найблагороднїйші заміри одиниць та й о загальне добро стараючих ся громадян, і ранить их серце.
Той біль, поругу і матеріяльні страти подає підписаний до відомости Вашої Ексцелєнції.
Дроздовскій, член церк. комітету в Борщеві.

»Народна Часопись« 14.05.1892 Віталіна.

Вчерашні телєґрами принесли з Петербурга сензаційну вість, що тамошний начальник міста ґен-лейтнант Ґрессер і ґен.-майор Баранов померли майже рівночасно з одної і тої самої причини — хотїли відмолоднїти та казали собі запустити, чи самі запускали собі під шкіру нововинайдений лїк "віталіну", котрий нїби то має таку силу, що навіть дуже старий чоловік стає від него бодай о десять лїт молодшій. Лїк сей, званий "віталіною" длятого, що він нїби то додає чоловікови житя, придумав два роки тому назад славний фізіольоґ Бравн-Секвард і оголосив єго в парискій академії медицини. Він казав, що робить той лїк з матерій звірячих, котрі бере з кріликів, ягнят і т. д. Бравн, 70-лїтный старець, казав тогди, що він випробовав той лїк сам на собі й осягнув несподївані результати; коли запустив собі єго під шкіру, він став через то бодай о 10 лїт молодшій, почув в собі якусь нову силу і міг жвавійше ходити, як то буває в єго віцї. В віденьских і берлиньских кругах лїкарских приняли сю вість з недовірєм. Лїк той війшов в моду в Россії, де якійсь Ґачковскій, давный асистент Бравна, став єго вирабляти. Межи обома винахідниками настала тогди сварка а Ґачковскій став навіть виговорювати, що лїк Бравна до нїчоґо а зато робив сам і лїчив ним. Сего лїку стали були дуже уживати висші круги россійскі а Ґрессер, довідавшись о нїм казав собі єго запустити в ногу, аби позбути ся ревматизму. Але він не прикликав самого Ґачковского, лиш міского лїкаря Соколова а той запустив єму того лїку два рази, як кажуть з нечистої шприцки. Зараз по запущеню "віталіни" показалась на правій нозї маленька чорна пляма, котра почала дуже скоро рости і показало ся, що наступило затроєнє крови. На другій день по запущеню, показались у Ґресера ознаки ґанґрины, а всеж таки прикликані лїкарі не могли зважитись відтинати єму ногу. З правої ноги перекинулись ґанґрина на лїву і тогди стала вже певна річ, що Ґрессер мусить умерти, бо хоч бы єму відняли були й обі ноги, то нїчого би не помогло. Ґачковскій, наляканий таким успіхом свого лїку, викрив єго тайну і сказав, що віталіна єсть лиш мішаниною ґліцерини з бораксом, а ті матерії не затроїли би крови. Але що стало ся з ґен.-майором, котрый погиб також від віталіни? Чи він сам собі єї запускав, чи якій лїкар, не знати; але все таки годї припустити, щоби й єго шприцка до запусканя була занечищена і щоби він через то затроїв ся, а фактом єсть, що і він помер від віталіни. Обом тим старцям захотїлось, видко, погуляти ще як за молоду, а тим часом перенеслись на тамтой світ. Мабуть вже не захочесь нїкому заживати відмолодняючого лїку.

»Дѣло« 14.05.1892 Роздори в народах.

У Львові, дня 14 н. ст. мая 1892.
Як поодинокій чоловік, так і народи не в силї кождого часу взнестись на становиско безсторонних судьїв над собою і признатись до злого, котрого виновником — они сами. Неміч та лежить головно в самолюбстві, вродженім одиницями, як і цїлим народам. О правдї тій знали вже старинні Греки і длятого поставили фільософічну тезу, що "пізнати самого себе" єсть дуже трудним дїлом.
Таку маленьку теорію ставимо нинї на початку слів наших, котрими хочемо бодай з-легка доторкнутись того роздору, якій вселив ся між нас від кількох лїт, а котрий де-хто рад би піддержувати як найдовше. Не будемо говорити о Русинах самих, бо знаємо, що роздори, засїяні злобною рукою і піддержувані всякими можливими, честними і нечестними средствами, не дадуть ся усунути одним помахом пера, хоч би з того пера плили ангельскі слова правди. Укажемо сим разом на братний нам нарід, на Чехів, котрі від так званих "пунктацій віденьских" розпались на два непримиримі табори і від більше як двох років красну свою силу народну зуживають на завзяту борбу партійну.
Партійна та борба була — як звістно — так завзятою і так безпощадною, що найбільшого патріота, Piґepa, з нинї на завтра зроблено простим зрадником своєї вітчини. Старо- і молодо-Чехи боролись на кождім кроцї, при всякій нагодї, і то з повною безоглядностію. Инсинуації плили широкою струєю, уми горячились, замість розуму і розваги говорила всюди пристрасть, ненависть та злоба. В средствах не перебирано, щоби брат міг похвалитись бодай хвилевою побідою над братом. Добре, що ще не ставлено кострів і не суджено на смерть...
А якій вийшов з того хосен? Ото Чехи не лиш ослабили себе самих, але політикою внутрішного роздору помогла противникам своїм до того, що нинї Нїмцї в парляментї віденьскім заняли дуже кріпке становиско, а правительство поважилось краям ческим розпоряджати без Чехів і явно нарушати компетенцію соймову. Бо і з ким числитись правительству, коли ческа сила, роздробившись, послабла? як би в часї послїдної сесії сойму ческого шляхта ческо-нїмецка не була станула трохи на боцї супротив віденьских угодових пунктацій і не велїла переведенє их відложити на пізнїйше, то політика молодо-Чехів могла була Чехам нанести удар, дуже тяжкій в наслїдках.
На щастє починає вже в Чехії прояснюватись. Здорова рефлєксія бере верх над партійною ненавистію. Борба переїлась обом сторонам. І не диво, що з обох таборів дають ся чути голоси примиреня. Руку до тогo подав першій старо-Чех д-р Матуш. У політичне товариство полоґске в Німбурзї запросило д-ра Матуша, щоби він пояснив теперішне політичне положенє Чехів, і посол сей, скориставши з сеї нагоди, проказав межи иншим такі правди, котрих, ческому народови годї не взяти собі до серця і не йти після ниx. Д-р Матуш не боронив нинїшного правительства віденьского — не боронив, але й не осуджував на скрізь звістних пунктацій угодових, виступив навіть сміло против найновійшого адміністративного розпорядженя міністра Шенборна, але найважнїйшим уступом з єго річи були слова, котрі він звернув до самих же Чехів і их роздору, — слова, в котрих містить ся немов проґрама, якої Чехи повинні придержувати ся, наколи схотять вийти з прикрого положеня, в котре попали не без власної вини. Д-р Матуш сказав:
"Хочете знати, якої політики нам придержувати ся в нинїшній тяжкій хвили, то начеркну єї короткими словами. Політика наша мусить бути передовсїм славяньскою. Суть люде, котрих се слово лякає, але без причини. Ми не можемо вести політики неславяньскої. Однакож під славяньскою політикою розумію я таку політику, котра би всїм народам славяньским в культурнім і політичнім взглядї подала таку самостійність, яка им потрібна до свобідного розвою. Такої самостійности бажаємо рівно народам в Poссії, як і Сербам та Болгарам. Такої самостійности бажаємо і для всїх славяньских народів в Австрії. Панслявизм єсть фантомом і нїсенїтницею [Phantom und Unsinn]. Наша славяньска політика не значить нїчого иншого, як те, що ми кождому народови признаємо рівні права і по можности таку самостійність, яку посїдають романьскі і ґерманьскі народи. Жаль лише, що дома у нас страшний роздор. Нема вже тої єдности, що була в початках конституційної ери. Подрібнїйше о тім говорити не хочу, але то певна річ, що у нас творить ся таке, за що не нажиємо собі чести перед світом. Здаєсь, мов-би ми не станули ще на тім ступени культурного розвою, на котрім стоять другі народи, а котрі того не роблять, що ми робимо. Коли вже мусимо боротись між собою, то длячого не боремось річево, бережучи честь кождого, хто хоче добра народови? Кінчу річ словами нашого историка Павла Скали зі Зборжа, котрі хотїв би я вписати в душу кождого Чеха: "Чехи — каже той историк — не можуть вносити анї повного рабства, анї повної свободи. Они була би сильним народом, наколи-би посміли жити в єдности. Тогдї були-б они непоборимі..."
Коментаря широкого до слів д-ра Матуша не даємо а скажемо лише: І політика Русинів мусить всїм народам славяньским — отже і Русинам — бажати свобідного розвою культурного й політичного, і длятого не сміє стреміти до звістної утопії "обєдиненія"... Стремленє то виродило у нас роздор, а при тім не обмежуєсь на обєктивну критику річеву і не береже чести тих, котрі, держачись основи историчної, трудять ся для всесторонного розвою свого народу. Та й Русини були б непоборимі, наколи-б стояли кріпко при своїм, а не тягнули то в право, то в лїво, один до Sasa, другій до lasa...

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

»Kurjer Lwowski« 18.12.1891 Poseł Madeyski o t. zw. procesach socjalistycznych.

Koło polskie na jednem z ostatnich posiedzeń poleciło p. Madeyskiemu, ażeby jako specjalny referent budżetu ministerstwa sprawiedliwości wspomniał takie o t. zw. procesach socialistycznych w naszym kraju. Ustęp odnośny przemówienia Madeyskiego w Izbie poselskiej brzmi, jak następuje:
Chciałbym dotknąć sprawy, w której chodzi o działalność prokuratorji państwa w związku z kwestją obsadzania naczelnych posad przy tejże. Przeżyliśmy wcale długi okres czasu, w ciągu którego życie publiczne w Austrji rozwijało się względnie spokojnie. Mówię o względnym tylko spokoju albowiem i tak nie brakowało nam wcale sporów. Te jednak nie wpłynęły stanowczo na ogólny spokój życia publicznego, bo albo trwały zbyt długo, ażeby mogły występować zbyt ostro, albo też miały odrazu charakter lokalny. Na takie spokojne czasy wystarcza może, jeżeli na naczelnych posterunkach prokuratorji państwa stoją urzędnicy choćby i średnich zdolności. Jednakże historja nas uczy, że od czasu do czasu pojawiają się nowe prądy siły elementarnej, które ogarniają umysły ludzkie tak szybko i tak gwałtownie, że zwłaszcza w pierwszej chwili państwo i społeczeństwo czują się niekiedy zagrożone w swoich podwalinach. Nic dziwnego, że w takich chwilach krytycznych występują do akcji natychmiast te organa państwowe, które w pierwszym rzędzie nad bezpieczeństwem społeczeństwa czuwać są obowiązane. Nic dziwnego, że zwracają one natychmiast przeciw takiemu ruchowi ostrze środków prewencji i represji. Tylko o tych ostatnich będę mówił, a mianowicie o działalności prokuratorów państwa, bo idą zawsze pierwsi w ogień. Otóż w podobnych chwilach krytycznych rozstrzyga o rzeczy kwestja, czy ci, ktńrzy działalnością prokuratorji kierują, dorośli temu zadaniu, czyli nie. Od tego zależy nietylko los mnóslwu jednostek, ale także spokój i szczęście całych i licznych rodzin, a nawet w znacznej części przyszłość współczesnej młodzieży. Bo to jest zjawiskiem znanem i naturalnem, że tego rodzaju ruchy mają przystęp najłatwiejszy do wrażliwych umysłow młodzieży. Tymczasem taki ruch niesie w sobi zazwyczaj jakieś ziarno zdrowe, które wymagałoby starannego pielęgnowania, bo daje może ludzkości nadzieję lepszej przyszłości. Ziarno to nie jest tak czyste, ażeby go odrazu wyjąć można. Ono jest poplątane i poprzerastane zgniłym i trującym chwastem, który znów dla dobra społeczeństwa należy odciąć i znizczyć. Ale aby rozpoznać i odłączyć zdrowe ziarno od niebezpiecznego chwastu, na to potrzeba znakomitego wykształcenia, taktu, roztropności i głębokiego umysłu. I biada! społeczeństwu, jeżeli w podobnych chwilach prokurator zdania swojego nie zrozumie, jeżeli brutalną ręką gnieść zechce wszystko, i to nawet, co, jest pełne zdrowej żywotności i co wypadałoby pielęgnować z całą ostrożnością.
Następstwa takiej niezręczności nie dadzą się obliczyć. A najniebezpieczniejszem z nich będzie to, że przeciwko działalności prokuratora zwróci się ostatecznie cale społeczeństwo. I zamiast, żeby go samo popierało wpływem rodziny, rodziców, opiekunów itp., zamiast żeby go miało za prawdziwego przyjaciela, będzie w nim widziało zaciętego wroga i prześladowcę.
Niełatwe to dla mnie zadanie, temat ten szerzej rozwijać. Albowiem od niejakiego czasu z pod powierzchni życia społecznego wydobywają się symptomatyczne zjawiska, które są albo dopiero zwiastunami, albo już satelitami podobnego ruchu. Ich areną z natury rzeczy są przedewszystkiem te kraje, które leżą na granicach państwa, a do nich należy i kraj mój rodzinny. To też tam prokuratorja państwa już kilkakrotnie działać musiała.
Zadanie moje trudne i dlatego, że znam osobiście niejednego prokuratora w kraju, któremu w każdej chwili gotów jestem sumienne dać wiadectwo, że i w najkrytyczniejszych czasach dorósł swemu zadaniu, a przecież niepodobna mi tutaj wymienić jego nazwiska.
Bądź co bądź w kraju moim zerzy się wrażenie, że dotąd już popełniono w tej mierze niejedną niezręczność i że wskutek tego w niektórych kolach panuje naprężenie umysłów, jeżeli nie rozdrażnienie.
Na tych uwagach poprzestaję. Uważałem za swoją powinność przedstawić je rządowi. Zapewniam, że ich intencja jest zarówno bardzo poważna, jak prawdziwie życzhwa. (Oklaski).

»Kurjer Lwowski« 15.12.1891 Przedmioty obowiązkowe i nadobowiązkowe w gimnazjach.

Znaczenie tego podzialu przedmiotów nie jest wszędzie to samo. U nas uczy się młodzież przedmiotów nadobowiązkowych tylko wtedy, jeśli i o ile sobie tego życzy. W Szwajcarji natomiast i przedmioty nadobowiązkowe są dla młodzieży obowiązkowymi, skoro ojciec lub opiekun ucznia przed rozpoczęciem kursu nie oświadczył, iż syn a względnie pupil na ten lub ów przedmiot nadobowiązkowy nie ma uczęszczać. Nie jestto bynajmniej, jakby na pierwszy rzut oka mogła się wydawać, różnica podrzędna, nic nie znacząca. Najdobiłniejszym jej wyrazem, że u nas mało kto uczęszcza na przedmioty nadobowiązkowe, w Szwajcarji zaś większa część uczni korzysta z tych nauk.
Większej jeszcze doniosłości jest następująca różnica. U nas każdy uczeń musi uczyć się wszystkich przedmiotów "obowiązkowych". W Szwajcarji może ojciec, opiekun, uzyskać uwolnienie ucznia od tego obowiązku, czy to ze względu na zdrowie ucznia, czy też ze względu na inne stosunki indywidualne (Gesundheitsrücksichten, anderen indiwiduellen Gründen): Na to, zdaniem naszem bardzo trafne postanowienie zwracamy przedewszystkiem uwagę publiczności i władz szkolnych.
I co do tego, które przedmioty mają wchodzić w zakres nauki gimnazjalnej, a dalej, które przedmioty należy uważać za obowiązkowe, różnimy się od szkół zagranicznych, zwłaszcza szwajcarskich. U nas przedmiotami obowiązkowymi są: logika, psychotogja. W Szwajcarji, a zdaniem naszem słusznie, nie uczą w szkołach średnich wcale tych pjzedmiotów. U nas nauka historji krajowej, dopiero w nowszych czasach wprowadzona, nie jest obowiązkową. Natomiast uczą w Szwajcarji we wszystkich klasach wyższych (= naszym V—VIII) historji powszechnej "z szczególnem uwzględnieniem historji Szwajcarji". Do przedmiotów obowiązkowych należą w Szwajcarji: gimnastyka, ćwiczenia wojskowe (broni palnej i prochu dostarcza państwo); do przedmiotów nadobowiąkowych należą między innymi: język grecki, nauka religji, której zresztą wcale nie uczą w dwóch klasach (= naszym IV. i V.), a coby również naśladować wypadało, jej pojęć podstawowych ("Grundwahrheiten") uczą dopiero w III. klasie gimnazjum wyższego, to znaczy w klasie najwyższej (= naszej VIII).

ситуація

»Дѣло« 24.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 24 мая. Кв. Фердинанд болгарскій прибув до Відня і задержить ся кілька днїв, а відтак поїде до одної з місцевостей купелевих.
Прага 24 мая. Збори старо-ческих послів соймових ухвалили, всїми силами старати ся дійти до згоди з молодо-Чехами.
Копенгаґа 24 мая. Цар з родиною приїхав вчера о 11-ій год. перед полуднем на корабли "Полярная Звізда", отже на пять годин перед заповідженим приїздом.
Берлин 24 мая. Надїють ся, що Франція не буде провокувати Нїмеччини при торжествах гімнастичних в Нансі.
Брукселя 24 мая. При виборах до рад провінціональних побідили в шести округах консерватисти а в трех ліберали. В одній місцевости прийшло до бійки між католицкими студентами а соціялістами.

»Дѣло« 23.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 мая. Міністер скарбу д-р Штайнбах складав в клюбі нїмецкої лївицї заявленя в справі валютовій. Кількох членів клюбу сильно виступало против проєктів. — Амбасадор россійскій Нелидов приїхав до Відня, вибравшись на відпустку.
Париж 23 мая. В ломах каменя в Мелієр украдено сто набоїв динамітних. Підозрівають о сю крадїж италійских робітників. Амбасадор австрійскій ґр. Ґойош дав пир на честь Карнота.
Петербург 23 мая. Комітет міністрів порішить проєкт бар. Гірша що-до еміґрації жидів.
Рим 23 мая. Найблизшій консистор відбуде ся аж в липни, бо доси ще не виготовлено лісти кандидатів на кардиналів.

»Народна Часопись« 22.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 21 мая. Президентом Буковини именований директор віденьскої поліції Кравс.
Відень 21 мая. Заступник прокуратора в Кракові Цїшиньскій именований заступником надпрокуратора там-же; заступник прокуратора в Новім Санчи Буяк перенесений до Кракова а адюнктом суду повітового в Крешовичох, Шнайдер, именований заступником прокуратора в Новім Санчи. — Управитель почти в Сяноку, Гайм, именований старшим контрольором почтовим в Кракові.
Париж 21 мая. Сербскій посол Ґрунч вручив Карнотови відкликуюче єго письмо.
Штокгольм 21 мая. Кажуть напевно, що король вертаючи з подорожи поступить в гостину до нїмецкого цїсаря.
Більбао 21 мая. Фабрика дінаміту в Ґадалькано вилетїла в воздух; згинуло 9 людей. Два відправлені робітники мають бути виновниками вибуху. Директора фабрики арештовано.

»Дѣло« 21.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 мая. Комісія податкова вибрала підкомітет і ухвалила скликати анкету з представителїв палат торговельних, міст і промисловцїв.
Будапешт 21 мая. Похорони Кляпки відбулись поважно; були присутні всї міністри. — До цїсаря вибираєсь депутація Румунів з жалобами на Мадярів.
Петербург 21 мая. Рішено зачати будову стратеґічної зелїзницї над Нарвою, коштом 5 міліонів рублїв.
Стамбул 21 мая. Амбасадор россійскій Нелідов виїхав на чотиромісячну відпустку.
Атини 21 мая. Родина королївска відїхала до Копенгаґи.

»Дѣло« 20.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 мая. Pol. Соrr. заповідає скликанє делєґацій спільних в половинї вересня с. р. — Міністер Штайнбах зложив вчера в клюбі Гогенварта такі самі заявленя що і в колї польскім.
Париж 20 мая. Правительство хоче завести превентивну цензуру для ґазет.
Лондон 20 мая. Сельсбері заявив в промові в клюбі консервативних, що теперішна ситуація політична в Европі єсть цїлком мирна.
Рим 20 мая. З королем Гумбертом виїдe до Берлина також новий міністер справ заграничних Брін.

»Народна Часопись« 19.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешта 18 мая. Вчера помер тут ґен. Клянка, звістний борець за свободу Угорщини. Похорон єго відбуде ся коштом товариства гонведів.
Париж 18 мая. Парлямент францускій зібрав ся вчера по довшій перерві на перше засїданє. Мін. Каванак зажадав 23 міл. кредиту на кораблї воєнні.
Копенгаґа 18 мая. Приїзду царя сподївають ся тут на день 25 с. м.
Атини 18 мая. З причини побіди Трікупіса подасть ся теперішне міністерство до дімісії зараз по поворотї короля.

»Дѣло« 18.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 18 мая. Говорять, що Дунаєвскій стане міністром спільних ФІнансів на місце Каляя, котрий має обняти теку угорского міністра комунікацій.
Будапешт 18 мая. В парламентї повідомлено про смерть ґен. Кляпки. Парлямент прилучив cя до маніфестації заупокійної, а так само і Сапарій именем правительства.
Париж 18 мая. В парляментї зажадав Касаняк 20 міліонів кредиту на будову кораблїв.
Петербург 18 мая. На місце Ґрессера именований ґен. Валь, дотеперішний ґубернатор Курска.
Копенгаґа 18 мая. Цар і цариця прибудуть дня 25 мая.
Атини 18 мая. Теперішний кабінет подасть ся до димісії по скликаню парляменту, а Трікупіс зложить новий кабінет.

»Народна Часопись« 18.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Biдень 17 мая. Урядова ґазета віденьска оповіщує, що Є. Вел. Цїсар дозволив, щоби державна ґімназія в Самборі носила имя Архікнягинї Єлисавети, доньки бл. п. Арxiкн. Рудольфа.
Відень 17 мая. Урядова ґазета віденьска оголосила именованє буковиньского президента краю, ґр. Паче, віцепрезидентом найвисшого Трибуналу обрахункового.
Любека 17 мая. Приїхав тут даньскій король на повитанє княгинї Кумберляндскої.
Рим 17 мая. Міністер для справ заграничних, Брін, вислав окружник до всїх заграничних рспрезентантів Италії, в котрім каже, що він буде вести дальше политику мира.
Атини 17 мая. Вибори до парляменту випали всюди в хосен правительства.
Атини 17 мая. Деліяністів побито зовсїм при виборах. На 207 мандатів узискали Трікупісти 160 мандатів a Деліяністи дістали всего 40 до 45. Зміна кабінету наступить зараз, скоро уконститує ся палата послів. Родина королевска виїзджає завтра до Копенгаґи.

»Дѣло« 17.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 17 мая. Wr. Ztg. oпoвіщує именованє ґр. Пачого віцепрезидентом найвисшої палати обрахункової. Deutsch. Volksbl. подає, що на президента Буковини прийде президент з Шлеска Єґер, а до Шлезка президент віденьскої поліції Кравс.
Прага 17 мая. Віче селяньске ухвалило резолюцію, взиваючу молодо-Чехів, щоби разом з старо-Чехами і шляхтою февдальною получились та вибороли державне право ческе.
Рим 17 мая. В oбіжникy до заграничних репрезентантів Италії, міністер Брін піднїс з натиском мирний напрям своєї політики.

»Дѣло« 16.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 мая. До комісії для реґуляції валюти вІйде один рускій посол.
Прага 16 мая. На зазив президента висшого суду краєвого, щоби вибрати нових мужів довірія зі сторони ческої до комісії для розширеня судових округів, відповів Ріґер відмовно а заразом заявив, що интерпретація нїмецка віденьских пунктацій хибна. Рівнож заявив, що він не може виступати дальше в имени ческого народу, а переведенє угоди в дорозї адміністративній доведе до конфліктів.
Берлин 16 мая. Цїсар Вільгельм приїхав до Ґданьска.
Рим 16 мая. Кабінет Джіоліттого уконституував ся і зложить нинї присягу.

»Дѣло« 14.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 14 мая. Рада громадска в Гораздовичах ухвалила і повідомила староство, що від 1 червня перестає стягати податки державні. Незабаром кількасот громад ческих має пійти за тим приміром і скинути з себе обовязки з порушеного обсягу дїланя.
Берлин 14 мая. Амбасадор Швайніц в Петербурзї має уступити а на єго місце прийде мабуть ґен. Ведль. — Koln. Ztg. доносить: Слїдство в справі бомб в Рущуку виказало, що на цїлім півострові балканьскім истнує заговор не так против Болгарії як радше против Туреччини.
Париж 14 мая. На похоронах реставратора Веріого промовляв міністер Любе, прирікаючи всяку державну поміч против анархістів. — До Ментони приїхав король шведскій, а Карно виїхав єго повитати.
Лондон 24 мая. Найдено на улици велику бомбу динамітну з недопаленим льонтом.
Атини 14 мая. При виборах надїють ся великих демонстрацій длятого сконсиґновано войско.

»Дѣло« 13.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 13 мая. Wr. Abdp. заявляє, що міністер скарбу сказав пос. Яксови, мов би реґуляція валюти мала як найбільшу вагу і значінє для будучої війни, котрої однак на щастє нема на разї чого надїятись.
Будапешт 13 мая. Першій чверть рік 1892 р. виказує по-над 6 міліонів дефіциту.
Берлин 13 мая. Доносять, що король Гумберт хоче відложити свій приїзд до Берлина. Причиною того відложеня має бути се, що король хотїв би поїхати з новим президентом кабінету Джіоліттім, а сей на початку свого урядованя не може їхати.
Рим 13 мая. Брін заявив, що готов обняти теку справ заграничних.

»Дѣло« 12.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 12 мая. Рада зелїзнича скликана на 27 мая а на порядку дневнім нарад стоїть між иншим реґуляція товарової тарифи на державных зелїзницях австрійских.
Будапешт 12 мая. Цїсар прибуде тут 6 червня.
Петербург 12 мая. Сенат державний приняв нову ординацію для міст, признаючу жидам право виборче. — Ґен. Ґрессер помер вчера вечером.
Софія 12 мая. В Румунії увязнено якогось Пакарта, котрий мав брати участь в справі бомб в Рущуку. — Еміґрант Різов переїхав через Румунію до Россі.
Париж 12 мая. Амбасадор италійскій, ґр. Менабреа, вручив Карнотови письмо, відкликуюче єго з Франції.
Рим 12 мая. Рудіні відказав ся від участи в новім кабінетї.
Атини 12 мая. По виборах виїде королївска родина до Копенгаґи.

»Дѣло« 11.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 11 мая. Предложеня валютові будуть внесені вже сими днями. В клюбі консерватистів заявив Гогенварт, що сесія ради державної потреває до 15 липня.
Будапешт 11 мая. Для родини Бароша визначить правительство річну ренту.
Берлин 11 мая. Партія консерватистів веде наради над законами в квестії жидівскій.
Париж 11 мая. Рада міністеріяльна зажадає від парляменту 300.000 фр. кредиту на відшкодованє потерпівших при атентатах динамітних. Слїдство поліції в справах атентатів викрило сензаційні факти. Анархісти грозять новими замахами.
Рим 11 мая. Бувшій міністер фінансів Джіолітті переняв на себе обовязок зложити кабінет, до котрого мабуть не війде Рудіні.
Брукселя 11 мая. Парлямент розвязано і нові вибори відбудуть ся 14 червня.

»Дѣло« 10.05.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 мая. Спільні конференції міністрів скінчили ся. Делєґації сего року зберуть ся аж в вересни. Після Budap. Соrr. спільний буджет міністерства війни буде більшій о 4 міліони від торічного. З того припадає 1 міліон на провіянт і достави, а окрім того 3 міліони на доповненє кадрів, які ухвалено ще минувшого року, але доси переведено лише в части. Буджет міністерства війни не збільшив ся отже через зміни або збільшенє войска, але за-для того, щоби перевести вже ухвалений стан річей.
Прага 10 мая. Збір міских делєґатів ухвалив вислати петицію до краєвого видїлу, щоби видїл вистарав ся о закони, котрі запевнили би на завсїгди неподїльність ческого королївства.
Париж 10 мая. При участи численної публики відбув ся похорон складача Аминонда, котрий був скалїчений при експльозії в реставрації Веріого. Похорони відбулись на кошт держави.
Рим 10 мая. В посольских кружках впевняють, що король поручить Джіоліттому зложенє нового кабінету. Справа знаходить ся ще в тимчасовім переходї. — В Ліворно підкинено бомбу в шляхотскім касинї; бомба зробила шкоду в цїлім домі.
Петербург 10 мая. Начальник поліції ґен. Ґрессер занедужав дуже небезпечно.