дописи

»Дѣло« 20.08.1892 Спека.

Від кількох днїв запанувала майже в цїлій Европі незвичайна спека. Причиною сего піднесеня температури має бути африканьскій "сірокко", що несе до нас огненний жар Сагари.
Дня 18 н. ст. серпня доходила спека в Парижи до 36° Ц. в тїни. Богато осіб падало по улицях, від сонїчного удару; дві з них померли. В наслїдок спеки змагає ся також холєрина.
У Відни було того дня 37° Ц. (або 30° Р.) горяча. Люде бояли ся показувати на улицях де спека була ще більша. Найбільше терпіли від спеки робітники при будівлях, візники, кондуктори трамваєві, а також конї. Один робітник помер від удару сонїчного а кілька осіб тяжко занедужало. З причини страшного горяча застановлено там вправи залоги віденьскої в бриґадах, розпочаті дня 18 н. ст. серпня.
В Будапештї як пише кореспондент Neue fr. Presse, спека була ще більша як у Відни, бо в полудне було 45° Ц. Дуже богато людей занедужало а 4 померло. До тутешних ґазет доносять, що якійсь поручник 86 полку піхоти казав передвчера своїй компанії за кару бігати до атаку, в наслїдок чого 2 вояків упало трупом від сонїчного удару, 5 тяжко занедужало а 2 зомлїло.
І у нас горячо змагаєсь. Термометр доходить у Львові до 30° Ц. в тїни и єсли температура не обнизить ся, то наші вояки витерплять богато муки підчас маневрів.

»Дѣло« 19.08.1892 Роковини уродин Єго Вел. цїсаря

обходжено у Львові звичайними торжествами. В середу вечером зібрали ся по 8-ій годинї всї музики войскові місцевої залоги на площа св. Духа І, відогравши тут имн народний, розійшли ся в різних напрямах міста та відограли серенади: перед резиденцією архикнязя Леопольда Сальватора, перед палатою намістника і перед головною командою. Вчера о 5-тій годинї з рана 24: вистрілїв гарматних оповістило місту торжественний день. Рівночасно капелї войскові переходили граючи улицями. О 7-ій годинї з рана вимашерувала цїла львівска залога і всї прибувші на маневри до Львова полки на янівскі болоня, де відбуло ся войскове богослуженє польове. На богослуженю були: архикнязь Леопольд Сальватор і кн. Віндішґрец. О 9-тій годинї з рана відбули ся торжественні богослуженя у всїх трех архикатедральних церквах львівских. В архикатедральній церкві св. Юра відправив богослуженє Впреосв. митрополит Сильвестер Сембратович в асистенції крилошан львівскої капітули і сов. о. Алексія Тороньского. На богослуженю явили ся між иншими: совітник намістництва ґр. Лось, член краєвої ради шкільної сов. Левицкій, кілька совітників краєвої дирекції скарбу, посол Барвіньскій і много Русинів львівских. О 4-тій годинї відбув ся обід у аеп. Моравского, на котрий були запрошені Є. Е. митрополит і крил. Сїнгалевич.
Вчера в день уродин Єго Вел. цїсаря поспішила депутація від руских народних товариств до Є. Е. намістника зложити в єго руки найщирші желаня для Єго Величества. Депутації проводив посол Ю. Романчук, а взяли в нїй участь також пос. Барвіньскій і адв. д-р Кость Левицкій. П. намістник заявив депутації, що заявлені желаня перешле Є. Вел. цїcapеви.

»Дѣло« 17.08.1892 Приготовленя до принятя цїсаря.

Президія маґістрату міста Львова видала таку відозву. Підчас вїзду Єго. Вел. цїсаря до нашого міста, утворений буде вздовж улиць: Городецкої, Жигмонтівскої, Мицкевича, Маршалківскої, Третього Мая, Ягайльоньскої, Кароля Людвика, площі: Марійскої, Галицкої, Бернардиньскої і улицї Чарнецкого аж до палати намістництва яко часової резиденції Найяснїйшого Монарха, крім зібраної публики, подвійний шпалєр з репрезентантів Всч. духовеньства, всїх П. Т. властей правительственних і автономічних, шкіл, институцій, корпорацій і товариств, вкінци заведень і братств церковних. Згаданий шпалєр буде також утворений висше наведеними корпораціями, товариствами, заведенями і т. д., підчас відїзду Найяснїйшого Монарха, котрий наступить в пятницю, дня 2 н. ст. вересня с. р. о 12-тій годинї з полудня, на головний дворець зелїзницї державної висше згаданими улицями. Щоби означити порядок і місце, в котрім треба буде відповідно уставити беручих участь в утвореню шпалєра, президія маґістрату мусить знати бодай в приближеню число осіб складаючих кожну корпорацію; для того запрошуючи нинїшним до найчисленнїйщої участи в шпалєрі, просить ся подати до відомости президії маґістрату числа членів дотичної корпорації, а то найпізнїйше до 18 н. ст. серпня, бо проґрама мусить бути предложена вчасно до відомости намістництва.

»Дѣло« 16.08.1892 Рекляма.

Иван Игнатович
Поручає найлїпші перфуми і води тоалетні
відзначені 10 медалями заслуги і 2 дипльомами признаня,
а то
Перфуми ясминову, фіялкову, рожеву, резедову, кoнвалієву, Ylang-Ylang, Jockey-Сlub, Es-Bouquet, Milletieurs і т. д. Фляконики по 25, 40, 75 кр. 1 зр. 1.50 і т.д.
Перфуми королевої Марисеньки знамен. Флякон 2 зр.
Вода львівска загально звістна і побирана за-для свого приємного, відсвіжаючого і довготревалого запаху, до скрапляня одягів, хусток і розприскуваня в комнатах. Фляконик меншій 80 кр. більшій 1 зр. 50 кр.
Вода варшавска відзначає ся надзвичайно приємним цвітовим запахом. Фляконик меншій 95 кр., більшій 1 зр. 80 кр.
Вода левандова подвійна і вода левандово-амброва суть загально уживані до возприскуваня в комнатах за-для свого приємного запаху. Флякон 50, 70, 90 кр. і 1.20 зр.
Води кольоньскі знамениті. Фляконики по кр. 15, 20, 25, 40, 50, 80, 1 зр., 1.50.
Купувати можна у Львові в торговлях власних ул. Коперника ч. 3, і ул. Галицка ч. 13; в Кракові: Суконницї ч. 20 ; в Чернівцях: Ринок ч. 2.

»Дѣло« 15.08.1892 До справи тучапскої.

Справа тучапска живо заинтересувала весь загал, хоч, на жаль, доси ще не пояснена всесторонно, хотяй послїдними днями кинено на цїлу справу більше світла оголошенєм в ґазетах заявлень від поодиноких осіб, интересованих в тій справі. До публичної дискусії в ґазетах дав почин о. Барнович, оголосивши в "Галицкій Руси" стан цїлої справи; до того першого заявленя долучилось письмо тучапских селян Андрія Дуди і Томи Янкевича поміщене в Gaz. Narodow-ій — а тепер відозвав ся вже і сам дїдич Тучап, п. Едвард Мицевскій, надіславши до Czas-y таке письмо:
"З немалим зачудуванєм вичитав я в Czas-ї з 10 с. м. зміст статьї о. Барновича з "Галицкої Руси", де обговорює ся так прикру справу спору обрядового, якій лучив ся в громадї тучапскій. О. Барнович висказує ся в тій статьї, що головним виновником тутешної подїї мене уважає.
"Помимо відрази до полєміки мушу відперти неслушне посудженє. Не до мене належить мішати ся в подібні справи церковні, тож стою на боцї, а в доказ сего розкажу що слїдує:
"Перед кількома тижднями приїхали до Тучап отцї крилошане греко кат. капітули з Перемишля, Литиньскій і Войтович; зволили також мене відвідати. Я дізнав ся, що цїлею их прогульки було розглянутись з близька справі виступленя членів тутешної громади з греко кат. обряду і яка властива причина сего незвичайного кроку. Заявили бажанє зійти ся з тутешними господарями, щоби розмовити ся; очевидно бажали дуже прикру справу полагодити в гідний спосіб, до чого мали порученє від Преосв. епископа Пелеша. Я спросив без проволоки селян, найзнатнїйших господарів. Було их з трицять. Отцї крилошане вийшли до них, я усунув ся. Конференція тревала досить довго. З одної сторони висказувано щиро свої жалї; отцї крилошане промавляли до их сердець, відтак вернули до мeнe і я почув, висказую щиро з великою приємностію, що відпоручники Преосв. епископа пересвідчили ся, що не було з якої небудь сторони нїяких намов, аґітацій, чужих впливів, щоби ввести стан річи, якій витворив ся, і лиш брак такту та невідповідне поведенє пароха суть причиною розстрою в громадї.
"Отцї крилошане порішили зложити найточнїйше справозданє Преосв. епископови, о се навіть я просив, бо не хотїв, щоби на нім небудь тяжіли якісь здогади. Я вдячний о. Барновичеви, що в згаданій статьї висказуєсь про мене додатно в иншім напрямі. Однак мушу заперечити, мов би тутешна церков здвигнулась лиш моїми средствами. Противно, цїла громада обох обрядів найревнїйше причиняла ся як фондами так і роботою, словом, сполученими силами нашої родини і громади тучапскої, а також Найяснїйшій монарх в своїй безграничній щедротї зволив причинити ся до коштів; тож відклонюю заслугу до котрої я не почуваю ся, а підношу згоду обох обрядів при бажаню, щоби церков збудувати. і се уважаю найлїпшим доказом згоди двох братних народностей, котрої навіть так прикрі подїї, як тутешні, не зможуть заколотити.
Ед. Мицевскій."

»Народна Часопись« 13.08.1892 Вистава краєва в р. 1894.

Гадка устроєня загальної вистави краєвої вийшла від "краєвого Товариства христіяньских купцїв і промисловцїв" — а перші збори для наради над тою справою відбули ся 29 червня с. р в сали львівского ратуша. Збори були досить численні, а між участниками були кн. Адам Сапіга, яко голова провізоричного комітету, впpеoсв. Архіепископи Моравскій і Исакович та члени Видїлу краєвого пп. Хамец і Гошард. На тих зборах запали ухвали, що вистава краєва має відбути ся і от найвідповіднїйшій рік на виставу припадає на 1894 р. Презесом комітету вистави вибрано кн. Адама Сапігу, чотирма віцепрезесами: ґр. Стан. Баденіого, Августа Ґорайского, президента міста Львова п. Мохнацкого і президента Кракова п. Шляхтовского. Принято "Статут краєвої вистави у Львові в 1894 р.", виготовлений дром Скалковским. Вибрано комісію орґанізаційну, котра має занятись вибором головного комітету вистави та збиранєм субскрипцій на капітал основний і фонд ґваранційний. До сеї кoмiciї вибрано 30 членів. Вкінци заявив член видїлу п. Хамєц, що Видїл краєвий і Сойм будуть старати ся всїми средствами підпирати гадку устроєня вистави і улекшити введенє єї в житє.
Комісія орґанізаційна зачала свою роботу. І так найперше разіслано 700 запрошень до знатнїйших осіб і представителїв всїх верств і званій, щоби зволили взяти участь в загальних зборах, які відбудуть ся дня 2 вересня с. р. у Львові. На тих зборах має вибратись головний комітет вистави, до котрого після статутїв належать: презес і чотири віце-презеси, вибрані на перших зборах червня: шість президентів почетних; особи запрошені комісією орґанїзаційною; відпоручники міст і корпорацій, котрі на фонд основний або на фонд ґваранційний вистави субскрибують що найменше 250 зр.; особи кооптовані головним комітетом.
Заразом розіслала комісія орґанізаційна зазив до субскрипції на фонд основний і ґваранційний. Виповнені і підписані блянкети субскрипційні мають надіслатись найрізнїйше до 20 липня. Що до призначеня обох тих фондів, то після норми установленої згаданою комісією, фонд ґваранційний лиш тогдї буде брати участь в коштах вистави, коли покаже ся недобір. Участь сего фонду обмежаєсь лиш до субскрибованої квоти. Натомість фонд основний має уважитись за зворотний. Зворот того фонду наступить або в цїлости або у відповідній части, з надвишки доходів вистави. За сі обовязки признала комісія субскрибентам такі прерогативи: Особи субскрибуючі що найменше 250 зр. на фонд основний будуть мати право до сталої, безплатної карти вступу, а противно ті, котрі підпишуть що найменше 250 зр. на фонд ґваранційний, до безплатної участи в торжествах отвореня і закритя вистави.

»Дѣло« 13.08.1892 З Рогатина.

[Вечерки "Бояна" і польского хору. — "Народний Дім" в Рогатинї.]
Дня 9 с. м. відбув ся в Рогатинї вечерок хоральний при участи 18 членів "Бояна" всхідної прогульки. Вечерок випав взагалї добре, спів був артистично виконаний, мимо того, що Боянисти по довгих трудах подорожи були обезсилені, а п. Герасимович [провідник] навіть лежав хорий і не міг взяти участи в вечерку. Гостей явило ся поважне число і з дальших сторін, а сим разом зволила прийти на вечерок і часть интеліґенції польскої з Рогатина. По тім зачали ся танцї нашою веселою коломийкою, до котрої стануло 35 пар, і молодїж наша забавляла ся весело до білого дня. В народнім строю явили ся дві панни і п. Панкевич маляр. — Доходу brutto було 141 зр. і треба надїятись, що лишить ся і чистий дохід на памятник нашого незабутного Кобзаря, а треба додати й то, що дня 7 с. м. відбув ся уже був вечерок вокально-музикальний в Рогатинї устроєний Поляками на дохід будови салї для сторожи огневої "Сокола" в Рогатинї і стражницї в Підкамени.
В проґрамі того вечерка були і рускі співи, а участь в хорі брали о. Филиповскій з жінкою з Підкаменя і єго брат, парох з Беньковець. Ми не маємо цїлком нїчо против того, що оба сі отцї своїми силами скріпляли хор польскій, але було би ще красше, наколи-б они були зарезервували якусь частину доходу з сего вечерка на якусь цїль руску, н. пр. на будову Народного Дому в Рогатинї, бо, правду сказавши, самі труднїйші і сольові співи виконував о. А. Филиповскій. Поляки запопадливо взялися до будови дому для "Сокола" в Рогатинї і узбирали вже кількасот зр., крім того заповіли ще цїлий ряд вечерків на тую цїль, — і безперечно можуть бути для нас приміром, як то до якогось дїла народного треба брати ся живо і жваво. Они розїхали ся по цїлій окрестности і по дальших сторонах, розпродали их богато між нашими священиками, учителями і по польских дворах; а на вечерок сам 17 серпня приїхало богато гостей з сел і місточок, а бачили ми поважне число також нашої рускої интеліґенції. Длятого ми мали повне право надїяти ся, що без сумнїву ті самі участники прибудуть і на наш рускій вечерок. Тимчасом ми завели ся, бо небачили ми на вечерку рускім богато з нашої интеліґенції, котра була на вечерку устроєнім Поляками, н. пр. о. К, з В., о. В. з П. враз з родинами. [Коли в товаристві однім на вечерку нашім зійшла бесїда на участь у вечерку, то самі честні Поляки виражали ся не конче добре о таких патріотах руских, котрі на тамтім вечерку були, а на рускій не прибули. Нема у нас карности народної!]
Коли я згадав о будові "Народного дому в Рогатинї, то підношу сю гадку — вже не нову у нас — в тій надїї, що она не зaгине, і що патріоти Рогатинщини більше одушевлять ся до сповненя єї і не схотять легковажити своїх сил! Камінь маємо близько, пісок і ґіпс також! А все то наше власне! Сотки фір збігнуть ся з сел! Тисячі рук злетить ся в один миг! Докиньмо до того свою лепту, а в короткім часї будемо гордо поглядати на свій "Народний Дім" в Рогатинї, над котрого брамою виднїти ся вивіски: "Народна читальня", канцелярія філії "Просвіти" і асекурації "Днїстра", "Народна Торговля" а дасть Бог і бурса! Volenti nihil difficile...

»Дѣло« 12.08.1892 Заходи тернопільских Русинів о рускі школи народні в містї Тернополи.

Тернопільскі Русини внесли сими днями до зверхности громадскої прошенє, в котрім домагають ся: основаня руских паралєльок при 5-клясовій місцевій школї мужескій, при 4-клясовій школї женьскій і зміна викладового язика польского на рускій язик викладовий в школї на передмістю Микулинецкім. Містом управляє тепер правительственний комісар п. Студзиньскій, тож і просьбу внесено на єго руки. Русини cпoдївaють ся, що п. Студзиньскій, яко правительственний комісар а при тім не злий чоловік, полагодить справу по справедливости і цїлковито прихилить ся до их прошеня.
В Тернополи ходить до шкіл народних рік-річно до 700 руских дїтей, а на таке поважне число не було до недавна анї одної школи з руским язиком викладовим. Аж доперва минувшого року основано одноклясову руску школу в "Великих Гаях тернопільских", а сего року увійде в житє чотиро-клясова школа вправ при учительскім семинари з руским язиком викладовим. [Тепер тілько І-ша кляса.] Однакож до сих двох шкіл може з часом учащати найбільше 200—250 учеників, т. є. до школи гаївскої тілько дїти з Гаїв, а до школи вправ по більшій части дїти з передмістя "Юрдиґа" і "Греблї", котрим до тої школи найблизше. Прочих же 500 дїтей з середмістя і з найбільших передмість "Зарудя", "Засадків" і "Микулинецкого", мусїли би при теперішнім станї учащати до шкіл польских, а се цїлком противить ся здоровим педаґоґічним засадам, бо чей-же нїхто не заперечить того, що дїтям руским найлекше образуватись в своїй рідній мові рускій а не в чужій польскій.
Тернопільскі міщане вже не від тепер нарікають на той неприродний стан в школї, що дїти их мусять побирати науку шкільну в язицї польскім, а з того виходить таке, що дитина руска, скінчивши народну школу, не вміє по руски навіть добре читати, а натомість винесе зі школи цїлу пачку краковяків. Та й впрочім трудно вимагати, щоби дитина руска обзнакомилась добре з своїм язиком в такій школї, де учителька руского язика толкує слова: "збитий з пантелику" на "miasto Pantelicon w Grecyi", або где забороняють руским дїтям навіть приватно по коридорах розмовляти по руски, як то дїялось минувшого шкільного року в місцевій школї женьскій.
Русини дожидали довго, гадаючи, що може окружна рада шкільна сама зверне увагу ради громадскої на покривдженє Русинів в школї, — однак коли трудно того дочекатись, то міщане тернопільскі, обавляючи ся, щоби з часом на шию руских дїтей не заложено ще "Sprachzeichen-ів" польских, — порадившись з интеліґенцією, внесли прошенє о заведенє шкіл з руским язиком викладовим. Просьбу підписало много міщан свідомих своїх прав і свого значіня в містї, підписала і вся руска интеліґенція [крім руского пароха о. крилошанина Фортуни, котрий підписати не хотїв]. З признанєм треба піднести межи иншими имена пп. Матвія Вацика і Павла Демчука, котрі охотно трудять ся при кождій рускій справі і тепер не мало натрудились при збираню підписів.
Наколи-б зверхність громадска не увзгляднила прошеня, то тернопільскі Русини не засплять справи а будуть добивати ся своїх прав у висших властей.
Русин.

»Дѣло« 11.08.1892 Наслїдки одної міссії патрів.

З-під Щирця.
В нашій сторонї скоїло ся таке, що нїхто би й не прибаг. Якось на веснї урядив один лат. парох, звістний в околици з всяких исторій, в cвoїм костелї місію. Народу обох обрядів зібрало ся богато, а спроваджені міссіонери голосили жаркі проповіди осібно для мужчин а осібно для женщин. Нїчого би в тім не було дивного, але вкінци стали патри, розжаривши женщин своїми науками, взивати их, щоби жертвували "swoje panieństwo Panu Jezusowi". Богато женщин, невіст і дївчат, не розуміючи добре ваги того, зложили в жарі реліґійнім сю обітницю.
Зараз по міссії зачали ся в цїлій сторонї по хатах сцени. Мужі виступали против жінок, докоряючи им, що не мали права такої обітницї чинити, бо кожда присягала вже свому чоловікови. Батьки настали на дочок: як могли они щось такого без відома своїх родичів чинити? як будуть они колись на своїм ґаздівстві самі ґаздувати? і т. д. Деякі рускі батьки, котрих дїти також послухали візваня патрів, стали просто кричати: що ти маєш слухати чужих ксьондзів? ми маємо своїх, котрі навчають нас і по Божому і по людскому. В многих хатах не скінчило ся на сварках, а приходило й до бійки. Остаточно мабуть всї зложені обітницї пійшли з димом. Лишило ся лиш те, що тепер в нашій сторонї, коли люде зійдуть ся, чути жарти: Ofiarowała swoje panieństwo...
Але ми запитаємось: чи мудро оно, щоби чужі священики, не знаючи близше кождої поодинокої особи і обставин родинних, — а лише користаючи з хвилевого одушевленя реліґійного і з несвідомости — вимагали того, що єсть для загалу неможливе а навіть шкідливе? Чи не спосібні такі дїла радше ослабити, нїж скріпити в народї повагу церкви і довіріє до церкви?!

»Дѣло« 10.08.1892 Смертність в Галичинї.

Сими днями появилось справозданє краєвої ради санітарної про відносини санітарні за 1890 р. Справозданє виготовлене протомедиком д-ром Іосифом Меруновичем на основі урядових рапортів лїкарів повітових а доповнив єго статистичними датами д-р Зд. Ляхович, старшій урядник бюра санітарного при львівскім намістництві.
В 1890 р. померло в Галичинї 208.654 людей. Дїтей неживих уродило ся 7569. Тож властива страта в людях виносить 216.223, що порівнявши з загальним числом населеня 6,607.816 представляє відношенє 33.7 на тисяч. Пересїчна смертність при звичайних условіях, с. є. в лїтах без більших пошестей, виносить у нас 31 до 36 на тисяч. В послїднім десятилїтю (1880—1890) найвисша смертність показала ся в 1882 р. 36.6, найнизша в 1889 р. 30.8 на тисяч. Сї числа стоять в тїсній звязи з урожаєм. Лїпшій урожай — менша смертність, противно: гіршій урожай, гірше відживленє мас населеня, меншій відпір в недугах і більша смертність.
Взагалї смертність в Галичинї єсть непропорціонально велика, а се найлїпше знати з порівнані з иншими краями европейскими. Нормальною стопою смертности в Европі уважає ся 22 на тисяч. Єсли отже почислимо як найуміреннїйше, то се значить, що в Галичинї умирає більше о 10 процент на тисяч як в инших краях, а знаючи що тисячна часть населеня Галичини виносить 6.608 осіб, то побачимо що в Галичинї умирає що року 60—70.000 людей більше анїж денебудь инде, більше анїж повинно умирати.
Найвисші числа смертности припадають на дїтей на недуги заразливі. Дїтей низше 5 лїт померло в 1890 р. 116.813 або 55% всїх померших осіб.
Після виказів о родах смерти померло в тім роцї: на недуги заразливі 62.585 осіб або 9.06 на тисяч населеня — з браку жизненних сил 38.271 (5.79), на запаленя проводів віддихових 24.697 (3.74), на сухоти легких 23.059 (3.46), на катар кишок 4.813 (0.75), на удар 2.476 (0.37), на рака 1.486 (0.22), на скаженину 32, на старечу неміч 14.769 (2.23), на всякі инші недуги 34.471 (5.21).
Взагалї померло природною смертію 206.659 осіб або 31.27 на тисяч, а наглою смертію 1.995 або 0.30 на тисяч.
Найгірші відносини санітарні в повітах Рудки і Городок, бо в першім з них смертність в 1890 р. виносила 45 а в другім 45.3 на тисяч. По них з числом смертности 35.5—39.5 йдуть повіти: Самбір, Яворів, Дрогобич, місто Краків, Стрий, Борщів, Мостиска, Чешанів, Чортків, повіти львівскій і Товмач. Найменша смертність в пoвiтax Тарнобжескім 26.4, грибівскім 25.7, новоторгскім 23.7 на тисяч. Як бачимо, повіти з населенєм руским стоять на першім місци що-до лихих відносин санітарних.
Число померших в Галичинї в наслїдок недуг заразливих так представляє ся :
На коклюш умерло в Галичинї в 1890 р. взагалї 18.016, на діфтерію 13.165, на червінку 8.865, на кір 7.637, на тиф 6.546, на скарлятину 6.483, на віспу 1.816, на холєрину 57 осіб.
Тиф, коклюш і діфтерія забрали в десятилїтю (1880—1890) понад 360.000 людей; на червінку умирає в самій Галичинї що року стілько людей, скілько у всїх краях коронних Австрії разом, тож в справозданю ради санітарної називаєсь єї "спеціяльною недугою" Галичини.
На инфлюенцу нездужало в 1890 р. в 457 міcцeвocтяx з населенєм 897.322 осіб 38.989, а з того померло 531 або 1.3%. Найбільше була розширена та недуга в ланьцутскім повітї.
За 1995 cлyчaїв наглої смерти в 1890 р. припадає на случайні ушкодженя 1205, на самоубійства 561, на убійства і морди 181 а в 48 случаях не можна було розслїдити причини смерти. В бійках погибло 140 осіб: 117 мужчин і 23 женщин. Самоубійники переважно топлять ся або вішають ся. Именно утопило ся 179 мужчин, 62 женщин, повісило ся 161 мужчин і 28 женщин. У Львові лучило ся в 1890 р. 42 самовбійств а з того 27 через застріленє; в Кракові 19 самовбійств а через застріленє 11.
Повисші числа доказують наглядно, що Галичина під взглядом санітарним стоїть як найгірше та що много а много треба робити на тім поли. Длятого цїлком справедливо надходяча пошесть холєри могла викликати у центрального правительства сильне занепокоєнє, а в наслїдок того і відповідні розпорядженя, котрі на першій погляд могли видаватись притиком для галицких властей правительственних і автономічних.

»Дѣло« 09.08.1892 Приїзд цїсаря.

Рада міста Львова, яко комітет принятя, відбула вчера засїданє, на котрім поодинокі комісії здавали справу зі своєї дїяльности. Орґанізацію сторожі горожаньскої обіймив редактор Ревакович. При цїсарскій дружинї підчас обїзду Львова буде д-р Чарник, віцепрезес товариства ґімнастичного і директор "Сокола" д-р Фішер та начальник сторожі охотничої Гриневич. Вписи до сторожі горожаньскої мають бути замкнені 16 н. ст. серпня. Комісія походова ухвалила подрібну проґраму а устоєнє походу поручила редакторови Реваковичеви. Комісія декораційна прибере дороги, куди буде переїздити цїсар маштами і фестонами, перед головним двірцем устроїть павільон для повитаня цїсаря радою міскою, а при виїздї з двірця на улицю Городецку виставить тріюмфальні ворота, котрі будуть прикрашені фіґурами долота різьбаря Левандовского. Крім того займе ся комісія илюмінацією вежі ратушевої. Комісія кантатова візвала до скріпленя хорів, що мають відспівати дня 31 н. ст. серпня вечером кантати перед резиденцією цїсаря, найлїпші сили товариств співацких в провінції, так що в хорі возьме участь около 300 участників. Тексти кантат рускої і польскої переложить д-р Ціппер на язик нїмецкій і они в прикрашенім альбумі будуть вручені цїсареви. Вкінци комісія журналістична займе ся безплатним, на кошт громади, розміщенєм замісцевих журналістів і буде им подавати всякі улекшеня.

»Дѣло« 08.08.1892 "Боян" в Любіни

— а напасти "Дзєнніка польского" і "Ґазети Народової".
Недавно писали ми, що "Боян" дуже добре представив ся в Любіни, — се сконстатував і Kurjer Lwowski, — і ми би нинї не вертали до тої справи, коли-б не Dziennik Polski та Gazeta Narodowa, котрі напали на "Бояна" і зробили єму кривду; Dziennik несовістним і ложним представленєм "Боянів" a Narodowa чим скоршим представленєм ложи. Ми надїялись і вижидали, чи купелевий заклад в Любіни не спростує в Dziennik-y ложи, а що се не наступило, то ми представимо річ по правдї, а читателї нехай судять.
Звістно нам, що властитель закладу купілевого бар. Ад. Бруницкій віднїс ся прихильно до прогульки "Бояна". Та не так прихильно повитав тоту прогульку директор закладу еміґрант п. Крулицкій. Крім розлїпленя друкованих оповіщень без дат, не зробив він для справи концерту і танцїв майже нїчого: навіть не роздав проґрами концерту між гостей купілевих. Коли Боянисти приїхали до закладу, питали за директором, не знаючи, де подїтись, а той, сидячи в реставрації при обідї, велїв им сказати: U mnie teraz obiad, niech tam zaczekają. — Така гостинність! Остаточно вказано Боянистам салю і примежні комнати, де мали поміститись.
Настав вечер. Боянисти рознесли запросини на концерт і взялись до розпродажи білєтів. В тім п. Крулицкій приступив до столика, зажадав і одержав безплатно вісїм білєтів, по чотири для себе і для лїкаря. Відбув ся концерт. По концертї оден Боянист чемно попросив, щоби гостї усунули ся до примежних комнат, аби приладити і провітрити салю для танцїв. На те треба було з пів години часу, а за той час Боянисти і гостї з околицї зacїли в реставрації до перекуски. Салю на той вечер наняли були "Буяни" за 15 зр. а місцеву капелю замовили за около 20 зр. Капеля умістила ся на ґалєрії салї і очевидно мала дожидати аранжера танцїв.
Тимчасом, як Боянисти сидять в реставрації, п. Крулицкій, без відомости их аранжера, казав грати вальса і почато танцювати. На те провідник прогульки п. Герасимович поспішив на ґалєрію до музикантів і велїв перестати грати, бо сего вечера музика має слухати аранжера Боянистів. І музика урвала. Боянисти розпочали танцї коломийкою. Двацять і кілька пар кинулось до танцю, між ними і дочки купелевих гостей. Серед того п. Крулицкій першій вицофав свої дочки і деяких купелевих гостей словами: "Chodźcie stąd! nas obrażono!" По коломийцї вицофано і тоті панни, котрі вже були заанґажовані. Коли одна з купелевих пань спитала п. Крулицкого: длячого каже паннам заходити, він заперечив тому словами: Kto? Ja? Broń Boże! Однак діпяв свого, бо більша часть купелевих гостей, не знаючи, о що йде, повиходила з салї, а остались самі Русини і тоті з Поляків, котрих п. Крулицкому не удало ся вицофати. Небавом, по виясненю справи, і часть вийшовших гостей вернулась назад до салї. І що-ж показало ся? Всї тепер довідали ся, що всего неладу і квасу наробив сам п. Крулицкій зі звістним підгаєцким п. Сиґерачем.
П. Сиґерич, комендант підгаєцкої сторожи огневої, колись Русин а тепер не знати що, перебував від довшого часу в Любіни, діставши субвенцію від підгаєцкого видїлу повітового. Тут він все аранжує: забави, танцї, прогульки вечірні, пускає дорогі штучні огнї і бомби, показує куґлярскі штучки і т. п. — і всїм тим бавить особливо женщини. Нараз якійсь "Боян" зі Львова аранжує в Любіни концерт і танцї! Боянисти, хоч співають рускі і польскі композиції, але говорить все по руски... готові ще й танцї аранжувати по руски! Отже користаючи з відсутности Боянистів, п. Крулицкій виступає на салю і заохочує пп. Саґерича і Ріґера до аранжованя танцїв словами: Panowie przecież musicie aranżować! Któż będzie? Grajcie walca! Музика заграла вальса а пп. Сиґерич і Ріґер кинулись в двійку до аранжованя і до танцїв з дочками гостей купелевих. Нараз музика перастає грати... пп. Сиґерич і Ріґер лишають ся на серед салї. П. Сиґерич приступив до п. Герасимовича і спитав єго: на що казав перестати грати. П. Герасимович відповів: "Ми нинї зааранжували вечер, салю і музику ми оплатили, то й цїле аранжованє належить нам. Отже або ви уступіть з аранжованя, або ми уступимо, але ви салю, музику і своїх гостей маєте кождого дня, а ми лиш нинї, і ми, як бачите, запросили велику публику замісцеву. Уступимо ми, то уступлять за нами і всї замісцеві гостї, а лишите ся знов з самими купелевими гостями, що их маєте щоденно". П. Сиґерич розголосив, мов-то було сказано: "або ви [купелеві гостї] уступайте, або ми уступаємо" і спільно з п. Крулицким почав вицофувати гостей і ще так поинформував кореспондентів польских ґазет, пп. Мильского і Веберсфельда, а ті Hejże na Bojanów! Хто-ж провинив? Чи до Бояністів можна віднести закид "nietaktu і braku najkardynalniejszych zasad znajomości przyzwoitego tonu"?!
Купелеві гостї що, опустили салю, довідавши ся аж на другій день, що Боянисти винаймили салю за гроші і музику замовили тай оплатили, дуже відказували на виновників розладу, пп. Крулицкого і єго аранжерів, та щиро жалували, що дали ся збаламутити і не взяли участи в забаві, на котру так нетерпеливо ждали. Всї признають, що п. Крулицкій і єго аранжери не повинні були мішатись не в своє дїло.
"Бояни" приїхали до Любіня одного дня, а за ними другого дня п. Мильскій, сотрудник Dziennik-а і редактор. В часї концерту і танцїв cидїв він в реставрації, отже нїчого не видїв і не чув, а опісля відгрожував ся: "Dam ja tym Воjanom lekcyą, aby, idąc za zarobkiem [!] uczyli się w domu przyzwoitego tonu. Ja im napiszę, że im to poszkodzi i w Krynicy, i w Szczawnicy i w drugich miejscach kąpielowych!... От o що єму ходило! вшкварив допись до Dziennik-а, котру зараз повторила Gazeta Narodowa. Другі дневники польскі тої напасти не повторили, знаючи, що се мусить бути лож. [В кількa днїв те саме пописав і п. Веберсфельд до Kurjer-a Polsk-ого]. Число Dziennik-a з дописею [так само як і Kurjer-a Polsk-oгo] сховано перед публикою в читальни і доперва з GazetNarodow-ої гостї довідали ся про брехнї і напасти в Dziennik-y. Чи не лучше був би зробив п. Крулицкій, коли би був, замість ховати ґазети перед публикою, післав до них спростованє? Чи такі кореспонденти з Любіня, протеґовані дирекцією, може причинять ся до більшої фреквенції гостей? та й чи дивно відтак, що мешканя в закладї стоять пусткою? Ми би радили п. директорови закладу заняти ся поперед всего добром заведеня а именно: щоби гостї мали в час теплу воду для купелї та щоби в самім закладї були або підвисшені твердї стежки або які хідники, котрими в слотні днї можна би дістатись з мешкань до лазень. Инакше-ж хорі, бродячи по кістки в болотї і водї, не вилїчать ся з недуги а радше набавлять ся нових хороб. Директора в Любіни і кореспондентів повинна чей же більше обходити фреквенції і вигоди гостей купелевих, нїж аранжованє танцїв. А яку правду пишуть тутешні кореспонденти до деяких ґазет польских, можна бачити з их донесень, що мов-то в закладї в Любіни гостить около 1.000 осіб, а ми читаючи такі "бляґи" на місци, лиш ycмixaємо ся... Правда кореспонденти мають від дирекції закладу всякі кречности, але чи самому закладови така "правда" приносить якій реальний хосен? Нам здаєсь, що і афера з "Бояном" до репутації закладу не причинить ся.
Вся тутешна поважнїйша публика польска висказувала при кождій стрічи своє обуренє на обмазанє "Бояна" в Dziennik-y, в Narodow-ій і в KurjerРоlsk-ім. Старенькій настоятель оо. Доминикан в Чорткові кс. Скалуба сказав: "Bojan wywiązał się bardzo ładnie z koncartu i zabawy, trzeba było djabła, który by popsuł tę piękną zgodę i zabawę..." А д-р Ган з Сокаля, довідавшись про напасть на "Бояна", потїшував Русинів: "Пождїть, нехай "Боян" приїде до Сокаля, им там винадгородить ся неприятности з Любіня..." Вся поважна опінія по сторонї "Бояна".
Очевидець.

Прим. Ред. До сеї дописи мусимо ще додати, що начальство всхідної прогульки "Бояна" вислало було до Dziennik-a Polsk-oгo спростованє дописи, однакож редація Dziennik-a дописи не помістила і тим дала доказ, що нею не руководить правда, але злобний нaмip шкодити рускій співацкій прогульцї. Спростованє "Бояна" було зовсїм предметове. Простовано там, що неправда, мов би лиш самі аранжери вечерка удали ся були по скінченім концертї на вечерю, бо до реставрації вийшла була також більша часть гостей. Панам, котрі дали знак музицї грати вальса, не випадало иґнорувати в десятеро більшу часть гостей і в три пари розпочинати танцї, а дальше повинні були взяти на увагу, що вечерок устроювало руске товариство і яко таке мало повне право забаву розпочати своїм народним танцем — коломийкою. Неправда й те, що мов-то діріґент хору влетїв на салю як бомба і крикнув: "Ja nie kazałem grać, ja zakazuję tańczyć!" Бо коли три пари розпочали танцї, провідник прогульки [не діріґент], заинтерпельований від кільканацятьох осіб, длячого танцї починають ся вальсом а не коломийкою, хоч переважна часть публики руска, побачивши на сали 10 осіб а лише три пари гуляючі, казав музицї перестати грати. Відтак представив згаданим особам, длячого се вчинив, зовсім лагідно, не уживаючи при тім инсинуованих слів: "Albo my ustępujemy, albo wy ustępujcie!" Наконець неправда, мов-би всї панї вийшли з салї, бо вийшло всего 8 осіб, мимо аґітації згаданих панів; прочі-ж гостї узнали, що справедливість по сторонї "Бояна", лишились на сали і бавилась охочо до рана. Впрочім осуд сеї справи полишає "Боян" загалови купелевих гостей, а що-до квестії, чи "Боянови" була на руку присутність польских пань, то відповість на ню загал Поляків, котрі в поважнім числї гостять на концертах "Бояна" і у котрих "Боян" зєднав собі як найбольшу сампатію.
Oтce зміст спростованя висланого до Dziennik-a. Не могло бути вже обєктивнїйшим, а мимо того редакція не помістила єго.

»Дѣло« 06.08.1892 В справі принятя цїсаря у Львові

відбули оногди засїданя комісії: походова і запрягова. Комісія походова радила над пляном хороводу зі смолоскипами, предложеним редактором Реваковичем. Після єго пляну похід мав би ити чвірками з двох противних боків, так щоби війти в себе. Чвірки передні несли би лїхтарнї червоно-сині (краски міста), середні лїхтарнї синьо-жовті (рускі) а задні червоно-білі (польскі). — Оферт що-до освітленя міских будинків, до чого треба би яких 800 пачок по 8 свічок поки-що не принято нїяких; поручено лише п. Мйончиньскому предложити прібки. — Комісія запрягова ухвалила справити новий повіз і упряж для ужитку президента міста коштом 3000 зр. — Дня 4 н. ст. серпня відбула ся нарада віцепрезидента намістництва п. Лідля з президентом міста, на котрій порішено, щоби репрезентація міста витала цїсаря на зелізничім перонї, а не як перше ухвалено перед брамою тріюмфальною або перед маючим виставитись наметом. В такій спосіб будуть витати Монарха на перонї зелїзничім всї стани і репрезентації краєві, як шляхта, рада міста Львова, представителї кругів урядничих, войскових і инші. Осібних привітів підчас приїзду вже не буде.
_________
Цїсар прибуде до Олешич 30 серпня о годинї 6.45 рано. Там повитають єго намістник, власти, духовеньство і війти. З Олешиць виїде о год. 11. а стане у Львові о год. 3.15 пополудни. На двірци повитають цїсаря промовами маршалок краю і президент Львова. Потім цїсар в повозї переїде шпалєром улицями Городецкою, Третього Мая, Кароля-Людвика і площами Маріяцкою і Бернардиньскою та улицею Чарнецкого до будинку намістництва, де буде мешкати. Перед будинком ждати будуть цїсаря власти цивільні і войскові, епископи з духовеньством, сенати академічні і т. д. і повитають монарха без промов і представлень.
Дня 31 серпня цїсар виїде о год. 6 рано на дворець і до Городка. В Городку повитають єго власти, духовеньство і війти. До Львова верне цїсар з Каменоброду. О год. 2 пополудни буде цїсар приймати депутації. О год. 6.30 обід, потім похід з факлями і серенада до год. 9.
Дня 1 вересня цїсар буде звиджувати о год. 9 рано школи, касарнї і т. д., по г. 2.30 мін. попол. буде в рускій духовній семинарії. О год. 6.30 обіді. О год. 8.30 равт в соймовім будинку і илюмінація міста.
Дня 2. вересня о год. 9. рано цїсар дальше буде звиджувати школи і т. д., а о 12-ій відїде до Любачева на Жовків і Раву. На двірци львівскім відбудесь торжественне пращанє. На двірци в Любачеві повитають цїсаря власти, духовеньство і війти повітів чешанівского і яворівского. Потім цїсар поїде до Грушова.
Дня 7 вересня цїсар верне о год. 2.30 до Любачева, де єго торжественно попращають ті самі, що витали.

»Дѣло« 05.08.1892 В cпpaві приїзду цїсаря

видала президія маґістрату львівского таку відозву: "Удержанє порядку і безпечности підчас сподїваного з кінцем серпня побуту Єго цїс. і кор. Апостольского Величества в нашім містї поручив вибраний радою міскою комітет львівскому товариству ґімнастичному "Сокіл" і охотничій сторожи огневій при співучасти горожан міста Львова. Сторожа горожаньска буде дїяльна цїлий час побуту Найясн. Монарха у Львові коло монаршої резиденції, а крім того на всїх улицях і площах, куди Єго цїс. і кор. Aпoстольске Величество в різних порах буде переїздити. Згаданий комітет приступає безпроволочно до орґанізації сторожі, уложеня проґрами і подрібної инструкції для почетної сторожі горожаньскої. Найлїпші наміри комітету, найбільша єго праця і заходи будуть безуспішні, єсли п. т. горожане міста охотним і численним приступленєм до сторожі не додадуть комітетови тої сили і могучости, яку лиш поважне число сторожі може витворити. Удаю ся длятого до п. т. горожан міста Львова всїх станів і звань з сильною просьбою, щоби з огляду на значну розлогість міста, а також на вагу і тяжкість задачі, від котрої совістного і точного виповненя зависить честь столицї і єго мешканцїв, схотїли як найчисленнїше приступити до почетної сторожі горожаньскої. Зголошеня до сторожі приймає президія маґістрату що день в годинах урядових до 15 н. ст. серпня включно, також комісаряти всїх дїльниць міста, всї власти і уряди для своїх урядників і функціонарів, редакції всїх часописей місцевих і зверхність збору израїльского".

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 01.06.1892 Program Rusinów narodowców.

W Dile z d. 30. maja opublikowano na miejscu naczelnem obszerny "program narodowy", powstały z narad mężów zaufania ruskiego towarzystwa politycznego "Narodna Rada", odbytych we Lwowie d. 24. marca. Program ten podamy w pełnym tekście w dalszych numerach Kurjera, tutaj zaznaczamy jedynie, że we wstępie podkreśla on bardzo stanowczo etnograficzną i narodową samodzielność Rusi, dalej zaznacza, że Rusini narodowcy w kwestjach ekonomicznych stoją na stanowisku własności indywidualnej, pragną obznajomić naród ruski ze wszystkiemi zdobyczami zdrowego postępu, stojąc na gruncie postępowo-demokratycznym, pragną polityczego wykształcenia mas narodu ruskiego, stoją na gruncie konstytucji austrjackiej i zapomocą tejże chcą wywalczyć dla narodu ruskiego także stanowisko polityczne, jakie mu się należy, stoją przy swej wierze, obrzędzie i żądają dla rusko-katolickiej cerkwi praw przynależnych, oświadczają się z gotowością zgody i współdziałania ze wszystkiemi innemi stronnictwami ruskiemi, których działalność nie będzie przeciwną interesom sprawy ruskiej, pragną żyć w zgodzie z narodem polskim na podstawie zupełnego równouprawnienia, i oświadczają, że będą popierać każdy rząd, dążący do zaspokojenia sprawiedliwych żądań narodu ruskiego. Dalej sformułowano długi szereg żądań praktycznych w sprawach oświaty, w sprawach ekonomicznych i politycznych i dodano odezwy do posłów ruskich w Sejmie i w Radzie państwa, by w myśl tego programu postępowali i do ogółu Rusinów, by się z nim solidaryzował.
Porównując ten program z tem, co dotychczas narodowcy uznawali za swój program, tj. z deklaracją p. Romańczuka w jej rozmaitych warjantach i tłumaczeniach, przyznać musimy ogromny postęp, wyklarowacie się myśli programowych i dążność niezaprzeczoną do jednolitego objęcia i uwzględnienia ogółu stosunków narodowych. Jeżeliby tym razem narodowcy rzeczywiście chcieli traktować ten swój program na serjo, jako rzecz istotnych przekonań i poglądów politycznych i społecznych, a nie jako ballon d'essay, wypuszczony ad usum publiki prowincjonalnej, to nie wątpimy, że mógłby on stanowić podstawę do dyskusji programowej między narodowcami a innemi stronnictwami ruskiemi, a po usunięciu pewnych niekonsekwencyj i niejasności mógłby służyć wspólnym gruntem dla pracy narodowej wszystkich stronnictw, a przynajmniej wszystkich zdrowo i szczerze myślących i patrjotycznych grup i jednostek ruskich. Jedynie od taktu przewódców stronnictwa narodowego zależeć będzie obecnie, jak się ukształtują w najbliższej przyszłości ruskie stosunki partyjne w Galicji.

»Kurjer Lwowski« 27.05.1892 Poprawność języka urzędowego.

Wydział tow. prawniczego lwowskiego wystosował do prezydjów władz krajowych pismo, którego treść jest wyrazem potrzeby, oddawna uznawanej przez publiczność. Opiewa ono: "Gdy przed laty z górą dwudziestu zaprowadzono w Galicji język urzędowy polski, kraj cały powitał fakt ten jako zdobycz pierwszorzędnej doniosłości w przekonaniu, że język nasz, przez używanie go w sądach i urzędach coraz bardziej się wykształci, nabierze siły i giętkości i zbliży się do tej jędrności, jaka znamionowała go wówczas, gdy władze Księstwa Warszawskiego i Królestwa Polskiego wyłącznie nim się posługiwały.
Że nadzieje te niezupełnie się ziściły, na to złożyło się kilka ważnych przyczyn, a jedną z najważniejszych była, iż w chwili zaprowadzania języka polskiego, jako urzędowego, wszyscy, którzy odtąd tym językiem urzędowym posługiwać się mieli, wykształceni byli w języku urzędowym niemieckim, trudno im było więc doraźnie oswobodzić się od wyrażeń i zwrotów, obcych naszemu językowi, do których przywykli. Temu też wpływowi długoletniego nawjknienia ulegli nawet i ci prawnicy, którzy jako rodowici Polacy, zresztą po za urzędem — poprawnie językiem polskim władali, a tak się stało, że gdy młodsza generacja wstąpiła w ślady starszej, wytworzył się język urzędowy, odmienny od zwyczajnego języka, którym się posługujemy w życiu, język pełen zwrotów i wyrażeń obcych, z prawidłami i duchem języka polskiego niezgodnych, a najeżony germanizmami do tego stopnia, iż go Polacy z innych dzielnic Polski często zrozumieć nie zdołają. Siłą nawyknienia i osłuchanych formułek utrzymuje się ten język nawet, pod piórem osób, władających zresztą bardzo dobrze językiem polskim, a popierają go, w tym nieprawidłowym rozwoju tłumaczenia ustaw niemieckich i wydawnictwa, które w kraju naszym się pojawiły i rozpowszechniły, a które przeciw czystości języka często w wysokim stopniu wykraczają. Co bardziej, język ten dostaje się nawet do projektów i ustaw przez Sejm krajowy uchwalanych.
Towarzystwo prawnicze uważało za obowiązek zwrócić uwagę na ten niepożądany stan rzeczy i na zeszłorocznem walnem zgromadzeniu wybrało komisję, której poleciło obmyślenie i wykonanie wszystkich kroków, jakieby w celu ustalenia terminologji prawniczej polskiej i stylu urzędowego uznała za stosowne. Komisja, uzupełniwszy się gronem osób, na polu znawstwa języka zasłużonych, nabrała przekonania, iż dotąd za mało zwracano uwagi na potrzebę zachowania czystości języka w pismach i aktach urzędowych.
Nie zamierzamy tem bynajmniej uchybić ogółowi prawników naszych; przyznajemy owszem, że wielu z nich dokłada należytej pod tym względem staranności. Uwagi nasze tyczą się więc tylko tych, a i takich jest niestety nie mało, klórzy z ręką na sercu do pewnego w tym kierunku zaniedbania w obec siebie samych przyznać się muszą.
Galicja z w. ks. Krakowskiem jest dziś jedynym krajem w którym język nasz jest urzędowym językiem, na niej więc cięży obowiązek pielęgnowania i kształcenia prawniczego języka polskiego i zachowania go w pełnej czystości dla przyszłych pokoleń. W razie zaniedbania tego obowiązku zachodzi groźne niebezpieczeństwo, że tradycja pięknego języka naszego dla przyszłych pokoleń bezpowrotnie zaginie.
Z tychto powodów Towarzystwo prawnicze postanowiło udać się do pp. naczelników wszystkich władz krajowych z usilną prośbą o użycie wpływu w tym kierunku, iżby w aktach i pismach urzędowych o ile możności przestrzegano czystości i poprawności językowej.
Nie przesądzamy, jakich środków w. prezydjum w tej mierze chwycić się uzna za stosowne, mniemamy jednakże, że już samo poruszenie tej sprawy, samo przypomnienie jej podwładnym zdoła w znacznej części zapobiedz złemu, gdyż nie brak naszym prawnikom ani patrjotyzmu i dobrych chęci, ani też zdolności i potrzebnych wiadomości, aby uniknąć w stylu urzędowym błędnych wyrażeń i zwrotów językowych, chociażby przez długoletnie utartych używanie.
Mając nadzieję, że w. prezydjum swego współdziałania w tym kierunku nie zechce nam odmówić, pozwalamy sobie prosić o zalecenie podwładnym, aby w aktach i pismach urzędowych przestrzegali czystości i poprawności języka".
Memorjalik ten ma podpisy prezesa tow. Tchórznickiego, i przewodniczącego komisji terminologicznej dra Tilla.

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

ситуація

»Дѣло« 20.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 серпня. Разом з цїсарем приїдуть до Галичини архикнязї: Франц Сальватор, Альбрехт, Іосиф і Августин.
Берлин 20 серпня. Цїсар Вільгельм мав рішучо заявитись против дволїтної служби войскової, а що парлямент і оба міністри війни обстають за проєктом, то готово прийти до конфлікту.
Петербург 20 серпня. "Гражданин" доносить, що Порта переслала россійскому правительству з власної иніціятиви поясненє, для чого султан принимав у себе Стамбулова.
Софія 20 серпня. Князь Фердинанд виїхав до монастиря Рилло і там перебуде аж до отвореня вистави у Филипополи.

»Дѣло« 19.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 19. серпня. Безпреривна комісія для закона карного скликана цїсарем на день 21 вересня с. р.
Білград 19 серпня. Кризу кабінетну ще не полагоджено. Реґенти і кабінеть не можуть погодитись в своїх поглядах. — Король Александерь вернув з-за границї.
Рим 19 серпня. Moniteur dee Rom обжаловує тридержавний союз, що хоче удержати на всходї реліґійний status quo, щоби тим способом мати охорону для своїх політичних плянів.
Берлин 19 серпня. З нагоди торжества уродин австрійского цїсаря дав цїсар Вільгельм величавий пир.
Софія 19 серпня. Кн. Фердинанд на пирі з нагоди роковин вступленя на престол внїс тоаст, в котрім згадав про свою подорож за границю. Пiднїс прихильність Анґлії, а також згадав про гостину Стамбулова у султана.

»Народна Часопись« 18.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Прага 17 серпня. Чех, що стріляв вчера на переходячих Нїмцїв, єсть національним фанатиком; при нїм найдено письмо до Narod. List-ів, в котрім він без звязи пише о гнобленю Чехів.
Петербург 17 серпня. Правительств. "Вістник" оголосив перенесенє посла з Лісбони Хитрова до Япану і именованє радника при віденьскім посольстві кн. Кантакузена послом у Вашінґтонї.
Лондон 17 серпня. Новий кабінет вже утворив ся. Коли Ґлядстон вернув з Осборну від королевої, витали єго всюди дуже симпатично.
Лондон 17 серпня. В Бома в державі Конґо експльодувала норденфолєва пушка підчас проби і убила одного підофіцира та пopaнила ґубернатора і віцеґубернатора.

»Дѣло« 17.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 17 серпня. Помимо урядового запереченя сторонництво ґр. Апоніого хоче накинутись підчас делєґацій на міністерство війни за-для бездимного пороху. Magyar Hirlap удержує, що лиш Франція має добрий порох бездимний.
Петербург 17 серпня. Говорять що Хинцї відступили Россії за гроші весь Памір аж по гори Гіндукуш.
Софія 17 серпня. На вчерашній paдї міністерскій здав Стамбулов справу зі своєї гостини в Цapгopoдї. Правительство вдоволене справозданєм.

»Дѣло« 16.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 серпня. Архикнязь Фердинанд д'Есте вибирає ся з початком грудня в подорож довкола світа, котра потреває довше анїж рік.
Лондон 16 серпня. Ґлєдстон не зложив ще нового кабінету. Сельсбері заявив в палатї льордів, що міністри так довго будуть урядувати, доки не буде зложений повний кабінет.
Петербург 16 серпня. Холєра появилась в Петербурзї і вмирає денно по 12 осіб.
Софія 16 серпня. Стамбулова повитав князь на двірци. Всї вдоволені з подорожи Стамбулова до Царгороду. Вечером устроєно для князя похід з смолоскіпами а бурмистр держав промову до князя.
Білгpaд 16 серпня. Пашич вручив регентам димісію цїлого кабінету.

»Дѣло« 15.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 серпня. Санкціоновано закон ухвалений галицким соймом що-до увільненя від податків краєвих, повітових і громадских на мешканя для робітників.
Будапешт 15 серпня. Президентом найвисшої палати обрахункової має стати секретар мадярского міністерства судівництва Феликс Чороля.
Лондон 15 серпня. Гірники підпалили заведенє карне в Нешвіль і випустили на волю 350 вязнїв. Причина сего нападу в тім, що вязнїв уживано до копалень.
Рим 15 серпня. Збори відпоручників товариств демократичних ухвалила аґітувати за знесенєм ґаранційного закона і першого артикулу конституції (реліґією державною єсть реліґія католицка) і за вилученєм науки в народних школах з під впливу духовеньства.

»Дѣло« 13.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 13 серпня. Против кандидатури Кронаветтера поставлено кандидатуру бурмістра Прікса.
Будапешт 13 серпня. Міністер торговлї Люкач вибраний послом одноголосно з округа Марош-Ватаргелі.
Лондон 13 серпня. Королева дала знати Ґлєдстонови, що не бажає аби Ґлєдстон приїздив до Осборн, доки не буде зложений новий кабінет.
Брукселя 13 серпня. Араби вирізали 20 аґентів синдикату купецкого, синдикат зруйновано а товари зрабовано.

»Дѣло« 11.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 11 серпня. В наслїдок оповiщeня санкціонованих законів валютових, оголосив австро-угорскій банк тарифу, після котрої купує заграничні і торговельні монети золоти. — Шеф міністерства скарбу Шбавер одержав титул барона.
Загреб 11 серпня. На місце розвязаної ради міскої за се, що ухвалила не висилати депутацій на коронаційний ювилей цїсаря, вибрано нову, в котрій має більшість сторонництво правительственне.
Софія 11 серпня. Князь Фердинанд прибув до Софії, задержуючи в дopoзї инкоґніто.
Брукселя 11 серпня. З Конґо доносять, що там настали розрухи, убито одного Европейця а і инші Европейцї загрожені.

»Дѣло« 10.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 серпня. Поліція заказала вічe соціалістичне, на котрім мались вести диспути між соціял-демократами і христіяньскими соціялістами.
Лінц 10 серпня. Ліхтенштайн заявив на вічу католицким, що консерватисти католицкі з христіяньскими соціялістами нїкoли не получать ся, лиш будуть разом ити в деяких справах.
Лондон 10 серпня. Гледстон виказав в своїй промові засади гомруля, а именно повне задержанє зверхности держави а рівночасне перенесенє адміністрації всїх справ ирляндских до Ирляндії з задержанєм послів ирляндских в парляментї анґлійскім.
Софія 10 серпня. Болгарскій аґент дипльоматичний в Стамбулї, Димитров, непевний свого житя і длятого поліція турецка наглядає пильно над єго безпечностію.

»Дѣло« 09.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 серпня. Wr. Ztg. оголосила відручне письмо цїсаря, звільняюче міністра Пражака з єго уряду а покликуюче єго до палати панів. — Князь Фердинанд Кобурґскій виїхав вчера до Болгарії.
Лінц 9 серпня. Нунцій Ґалімберті удїлив зібраним на вічy католицкім папского благословенія.
Париж 9 серпня. При виборах до рад ґенеральних побідили значною більшостію peпyбликaнцї. — Карно виїде 3 вересня до Шамбері, де відкриють памятник в честь роковин прилученя Сабавдії. В жовтни має пoїxaти Карно до Альжіру.
Лондон 9 серпня. Цїсар Вільгельм відплив до Вільгельмсгафен. Times доносить, що в Taнґepі побили повстанцї войско султана.
Софія 9 серпня. "Свобода" оголошує документи з 1884 р., котрі доказують, що Россія підпирала морально і матеріяльно митрополита Михаїла, котрий складав заговор против Милана в користь Караджорджевича.

»Народна Часопись« 07.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 6 серпня. Безпосередний переїзд ваґонів на зелїзници в Константинополи застановлено з причини холєри.
Париж 6 серпня. Поліція арештувала двох небезпечних анархістів, Италіянця Аґресті і Француза Поррета, мабуть товаришiв Пармеджаніого. У Аґрестіого найдено зброю і підроблені документи.
Тур 6 серпня. Зверхність громадска заперечує формально, будьто би тут появила ся холєра; пять випадків наглої смерти мало наступити нїби то в наслїдок отроєня ся.

»Дѣло« 06.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 6 серпня. Всї закони валютові одержали вже цїсарску санкцію і будуть в четвер слїдуючого тиждня рівночасно оголошені у Відни і Будапештї. — Оповіщено провізоричний договор торговельний Австрії з Сербією до 31 липня 1893.
Софія 6 серпня. Болгарске правительство задумало завести у себе монополь тютюневий.
Париж 6 серпня. Увязнено двох небезпечних анархістів. Оба они ставляли великій опір при арештованю.
Петербург 6 серпня. Холєра появилась в Ярославли а в урядових справозданях находить ся вже і ґубернія тамбовска.

»Дѣло« 05.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 5 серпня. Півурядова Presse перечить pішyчo, мов би правительство мало застановити виріб тютюну до циґарет. — Wr. Ztg. оповістила именованє ґр. Кинбурґа тайним совітником.
Берлин 5 серпня. Виборови проф. Вірхова ректором університету надають політичне значінє, бо всї цїкaві, чи прийме цїсар нового ректора на авдієнції.
Лондон 4 серпня. Доносять, що племена афґаньскі звели бій з россійскими войсками і Хинцями над рікою Аличурт. На високорівни Паміру єсть 500 вояків россійских.
Париж 5 серпня. Сконстатовано кілька cлyчaїв занедужаня на холєру.

»Дѣло« 04.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 4 серпня. Presse доносить, що маневри нїмецкі, які мали сего року відбутись в Альзації і Льотаринґії та Бадені, будуть відкликані за-для небезпеченьства холєри.
Берлин 4 серпня. На питанє Россії, чи Нїмеччина не згодилась би на переговори в справі приверненя взаїмних зносин економічних, відповіла Нїмеччина притакуюче. В наслїдок того має приїхати відпоручник россійскій для переговорів. Нїмеччина знизить цло від збіжа а Россія від угля і зелїза.
Париж 4 серпня. Карно має дістати від королевої испаньскої ордер золотого руна.
Лондон 4 серпня. Стверджають ся вісти, що три віддїли россійскі заняли високорівню Паміру.

»Дѣло« 03.08.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 3 серпня. Ґенеральна дирекція зeлїзниць державних виготовляє реформу тариф особових. Именно тарифа льокальна має бути підвисшена а тарифа на більшу віддаль має бути відпoвіднo знижена. Яко засаду принято, що чим більша віддаль тим менша тарифа.
Лондон 3 серпня. Bінчaнє княгинї Марії Единбурґскої з кн. Фердинандом, наслїдником румуньского престола, має відбутись ще сего місяця.
Берлин 3 серпня. Власти мають строго пильнувати, щоби через границю не перекрадались поодинокі люде, именно жиди, утїкаючі перед холєрою.
Білград 3 серпня. Видано розпорядженє, що селяне, залягаючі з податками, можуть платити свій довг доставою соломи і сїна для войска.