дописи

»Дѣло« 20.10.1892 Чи для Русинів в Галичинї истнують закони?

[Письмо з Тернопільского.]
На поясненє сего питаня хочу подати до відомости ширшої публики, a заразом до кого се належить — два факти одної натури, однак властями нашими адміністративними порішені цїлком противно.
Один фaкт такій:
Року 1888 внесла Стефанія Станислава Козачек з Кобиловолок поданє до ц. к. староства в Теребовли з повідомленєм, що она переходить з римо-кат. обряду на греко-кат. обряд. В відповідь на то одержала згадана петентка таке рішенє з ц. к. староства:
"С. k. Starostwo nie może uwzględnić prośby Waszej o przyjęcie do wiadomości przejścia Waszego z obrządku rzymsko kat. na obrządek grecko-kat. z powodu, że pominąwszy, że nie doręczono do podania metryki chrztu [котрої видати не хотїли] dowodzącej, iż jesteście obrządku rzymsko kat., przejście z obrządku rzymsko-kat. na obrządek greсko-katolicki jest nie dopuszczalne. Ustawa bowiem z 25 Maja 1868 Dz. p. p. N. 49 i z 18 Stycznia 1869 Dz. p. p. L. 13. dozwala tylko przejście z jednego w państwie Austryackim uznanego wyznania czyli kościoła do drugiego, nie zaś przejście z obrządku jednego na drugi tegoż samego kościoła, jak w niniejszym wypadku kościoła katolickiego, który wedle rozporządzenia z dnia 20 czerwca i 13 października 1781 i 24 Stycznia 1850 Dz. p. p. 1. 39 §. 1. jest jednym kościołem zachowującym trzy obrządki to jest: rzymski, grecki i ormiański.
Przeciw niniejszemu orzeczeniu przysłużą Wam prawo rekursu do Wysokiego с. k. Namiestnictwa który do dni 14 po doręczeniu wnieść można przez tut. с. k. Starostwo."
З відповідію сею для сторони вислало заразом ц. к. староство теребовельске комунікат греко-кат. урядови деканальному в Теребовли такого змісту:
L. 11.107. Wielebnemu Urzędowi dekanalnemu grec.-kat. w Trembowli.
Do wiadomości z uprzejmą proźbą o wpłynięcie na urzęda parafialne tut. dekanatu w celu położenia tamy szerzącemu się w tut. powiecie zwyczajowi a w skutkach mogące byc dla kościoła katolickiego i społeczeństwa zgubnym zmiany obrządków aby, czego nie przypuszczam po tutejszym klerze, nie tylko strony nie skłaniały do zmiany obrządku, ale też zechciały odwodzić strony od takiego zamiaru, przedstawiając zamiar taki mającym — że zmiany obrządku tak wedle ustaw kościelnych jak i cywilnych są niedopuszczalne.
Trembowla dnia 26 października 1888. Za с. k. starostę Jagossewski.
Другій факт такій:
Ceгo року внїс таке поданє Яким Явний і єго син з Ходачкова великого до ц. к. староства в Тернополи, однакож з повідомленєм, що переходить з обряду греко-кат. на обряд римо-католицкій. І що ж дїє ся? Ц. к. староство під днем 18 сїчня с. р. приймає до відомости се заявленє а ц. к. намістництво на внесений рекурс рішенє староства в цїлости потверджує, лише з припорученєм, щоби залягаючій довг конкуренційний в квотї 28 зр. приказало переходячому зложити. Але і на внесенє в тій справі поданє доси не здобуло ся ц. к. староство на нїяке зарядженє.
По прочитаню сих двох фактів — чи-ж не насуваєсь тут само собою поставлене нами на заголовку питанє: чи для Русинів в Галичинї истнують закони?
В виду наведених ярких фактів належало би, щоби всї впливові чинники рускі, котрих обовязком єсть стоятя на сторожи прав наших, — так передовсїм Всесвітлі Консисторії наші, а опісля "Народна Рада" і наші посли в радї державній — заинтересувались тою справою і упімнулись, де треба, щоби толкованє законів було для всїх однакове, — щоби не було полишене цїлковитій довольности властей, котрих довільність — як бачимо — виходить лише на нашу кривду!

»Дѣло« 19.10.1892 Торговля живим товаром.

Через три послїдні лїта появляли ся часто вісти в галицкій прасї про слїдженя і арештованя різних индівідуумів, що займали ся торговлею і вивоженєм дївчат до Туреччини. Кілька таких пташків дістало ся вже давнїйше в руки поліції, але найголовнїйші з них вспіли укрити ся перед руками властей. Вкінци удало ся прихопити двацятьох сїмох таких торговцїв і тепер відбуває ся против них розправа судова перед львівским судом. Всї обжаловані — се жиди галицкі і як виказують акти судові торговля дївчатами находить ся виключно в руках тих жидів, котрі заосмотрують живим товаром царгородскі доми розпусти. На лаві обжалованих сидять: 1) Исаак Шефферштайн, 61 лїт, нїби торговець дорогоцїнностей; 2) Сруль Гершдерфер, 40 лїт, кельнер з Дрогобича; Янкель Оренштайн, 33 лїт, купець з Дрогобича; 4) Хая Еренсдорфова, 56 лїт, жена скляря з Чорткова; 5) Арон Еренодорф, 56 лїт, скляр з Чорткова; 6) Беріш Ельмер або Бравнер, 31 лїт, властитель реальности зі Львова; 7) Авраам Кернберґ, 64 лїт, торговець овочами з Жовкви; 8) Фрайда Ельмерова, 27 лїт, зі Львова; 9) Брандля Гофнунґ, 33 лїт, зі Львова; 10) Лейба Швам, 38 лїт, кельнер зі Стрия; 11) Перла Тафель, 25 лїт, швачка зі Львова; 12) Берль Штарк, 21 лїт, челядник столярскій; 13) Іосель Вандль або Гальберґ, 45 лїт, фарбар зі Львова; 14) Итля Бухгольц зі Львова; 15) Шльома Швайцер, 49 лїт, зарібник з Бжисткова; 16) Маркус Ґольденберґ або Мортко Бебе, 39 лїт, ганделес зі Львова; 17) Єнта Фрідман з Золочева; 18) Гене Кац, 31 лїт, з Золочева; 19) Бетте Флєк, 32 лїт, жінка лякирника з Перемишля; 20) Юда Шнайд, 32 лїт, кушнїр зі Львова; 21) Рухля Вандель, 24 лїт, кравчиха зі Львова; 22) Ернестина Швам, 28 лїт, зі Стрия; 23) Исер Айхенбавм, 26 лїт, кельнер; 24) Хуна Зільбер, 35 лїт, швець; 25) Діша Вітманова, 36 лїт, жінка шевця з Жовкви; 26) Маєр Вольф Беднер, 46 лїт, мешкаючій в Царгородї і 27) Венямин Зільбер 27 лїт, челядник пекарскій у Львові.
Майже всї обжаловані були вже карані, а значну их часть потягано вже давнїйше до одвічальности за намову до розпусти.
В актї обжалованя, котрий обіймає 30 листів, підносить прокуратор, що переведене слїдство, згідно з информацією австро-угорского консуляту в Царгородї, доказує ясно, що всї властителї домів розпусти в Царгородї походять з Галичини і з-відси спроваджують молоді женщини, котрих межи собою називають "товаром". Цїла шайка злочинцїв що намавляли і вивозили дївчат до Царгороду була дуже добре зорґанізована. Кождий член єї мав окрему роботу. На чолї шайки стояв Іосель Вандль зі Львова. Він апробував представлені єму кандидатки, давав аґентам гроші на подорож і зносив ся безпосередно з властителями домів розпусти в Царгородї. З численних кореспонденцій, які дістали ся в руки суду, показує ся, як шайка була зорґанізована. Дїлила ся она на т. зв. Fahrer т. є. тих, що вивозили дївчата і на Greber, котрі доставляли товар вивозячим. Властителїв домів розпусти називали Herren. Ті вкінци становили т. зв. Bund, котрий рішав в якім порядку і кілько дївчат має бути доставлено кождому властителеви і о тих рішенях повідомляли Вандля у Львові. На жаль не удало ся властям увязнити всїх спільників шайки.
Розправу до котрої візвано около 40 свідків, веде совітник п. Зубрицкій. Обжалованє вносить заступник прокураторії державної Пивоцкій, боронять адвокати д-ри: Близиньскій, Лєман, Криґовскій, Відлерсторф, Горовіц і Флєшнер. Розправа буде тревати имовірно тиждень.

»Дѣло« 18.10.1892 Посвященє церкви в Містках.

З Львівского.
На святої Покрови задзвонили в Містках у всї дзвони, а радістний гук моздїрів рознїс звістку по цїлім селї о великім торжестві. Почали зїздити ся гостї з подалека і з близька, а нарід плив з далеких сторін як на прощу.
Утреню відправлено в старенькій деревляній близько 300-лїтній церковци, котра з тяжкого горя похиляла ся в діл та аж присїла в землю. Сумно чогось було в старій церковци; здавалось, що ті кедрові стїни і старенькі образи сумують, пращаючись з людьми в послїдне. Послїдна утреня в нїй скінчилась і замовк шепіт молитви праведних; церковця неначе померла.
Нараз загули моздїрі, заспівали дяки і довгим півколесом в світлих ризах станули священики до водосвятя, а посеред них о. декан Мих. Тресньовскій зі Щирця. Вже заспівали "Спаси Господи" і весь нарід рушив з обходом довкола церкви. Як би на стрічу наспіли тогди процесії з Милошович і Ставчан, низько поклонились хоругви одні другим і все відтак зіллялось в одну масу. Опісля все затихло, нарід прикляк, а на передї перед замкненими дверми нової церкви стояв на колїнах о. декан і благим голосом відмовляв молитву, потім доторкнув ся св. хрестом дверей церкви, а ті відчинились і весь нарід увійшов в красний мурований храм Божій і почалась перша соборна служба Божа. Мужескій хор зі Щирця співав удачно, а найбільшою підпомагаючою єго силою був Вп. д-р Стефан Федак, адвокат зі Львова. Весь нарід глядїв цїкаво на хор, коли він дзвінким голосом відчитав Апостола. Краснорічиву проповідь виголосив о. Струміньскій зі Ставчан. А о. декан, подякувавши чч. господарям, пп. Мих. Шереметї начальникови громади і Василеви Глуховецкому провізорови церковному за ревні их заходи коло будови сеї святинї, піднїс хрест святий і рік: "Щаслив сей священик, що має таких труженників! Всемогучій Бог нехай Вам винагородить Ваш труд, а я удїляю Вам від архієрея благословенія!"
По Богослуженю зібралась вся интеліґенція в домі пароха о. Мих. Хомина, а стороньскій нарід угощено в школї. Зі світских запрошених гостей були пп.: д-р Ст. Федак, С. Держко, Д. Дмитерко, секретар староства Завистовсаій, д-р мед. А. Хомин [син о. пароха] і майже всї дооколичні священики. При гостинї пійшли тоасти, віддаючі честь за честь. Внесено тоаст в честь господаря дому, а сей, піднїсши свою чарку, прорік тихим дрожачим голосом: "А я гадав, що не діжду..." О. декав піднїс чарку за здоровлє Василя Глуховецкого, п. Завистовскій і д-р Ст. Федак за здоровлє Мих. Шеремети, а сей знов за здоровлє учителя п. Д. Дмитерка, першого иніціятора сеї будови, котрому не пощастило ся разом з громадянами довершити задумане дїло, бо "ze względów służbowych" перенесено єго до Білки королївскої. Однак єго слїдами пійшов наступник єго п. Миханьцьо.
Нарід весело бавив ся, щасливий з довершеного дїла. Найбільше зентузіязмувала народ велика щирість д-ра Федака. Він одному селянинови послужив за кума при хрестї і відвідав єго хату, навідав ся також до дому начальника Михайла Шеремети, не призабув і за дім учителя, — всюда був милим гостем, а щиpе єго слово загрівало та одушевляло селян.
По довершеню сего красного дїла ще не пора відпочивати громадї Містки. Бажати би, щоби внедовзї там завязалась читальня "Просвіти", а з нею щоби вязало ся в громадї всяке добро. Щасть Боже!
Гість.

»Дѣло« 17.10.1892 Основанє общества "Муза" у Львові.

"Галицкая Русь" з 15 н. ст. жовтня принесла вість, що у Львові має заснуватись нове "литературно-драматическое общество Муза". От і гаразд, — подумали ми — Русь збогатить ся новим товариством, котрого девізою — як писала "Галицкая" — мало бути: плеканє рускої літератури драматичної і музичної без огляду на політику, без огляду на партії — на "убіжденія". Одно тільки нас здивувало, що до 15 с. м. і словечком нїгде не згадувалось про се нове товариство, аж того дня в "Галицкой Руси" оповіщено, що вже 16-го с. м., отже на другій день має відбути ся общоє собраніє того товариства і що статути ц. к. намістництво потвердило. А прецїнь, хоч би для консеквентного переведеня девізи, яку собі се общество поставило, т. є. мнимої толєранції всяких партій на перекір — як сказано в "Галицкой Руси" — партійному "Боянови", могли чей-же о основуваню того товариства не робити тайни до послїдної хвилї. Однак загадка розвязалась, коли ми прибули на то общое собраніє до великої салї "Народного Дому".
На столї презідіяльнім лежала замкнена вже ліста членів, котрих основателї узнали виключно гідними до вибору видїлу. Було там виписаних 55 осіб і ті тілько — нїхто инчій — не мав права голосувати і забирати голосу. Чи-ж можлива була яка акція людей, котрі н. пр. не були би хотїли згодитись на лісту кандидатів до видїлу, котра вже з гори через тих 55 осіб була уложена? Тож не дивниця, що ліста тая перейти мусїла. З виписаних 55 осіб явились над 30, — прочі, більша часть публики, були тілько гостї не забираючі голосу. Яко члени основателї були підписані: панна Клявдія Олексевичівна, пп. Стотанчик, Р. Бачиньскій і Луцик, а в имени их промову инавґураційну держала панна Олексевичівна. З промови єї, котру докладно вивчила cя на ломанім язичію, могли ми замітити тілько сю характеристичну черту, що після бажаня ораторки повинен будучій видїл і члени общества збирати в народї піснї, казки і проповідки, а змінивши в них неогладжену мову на язик "литературний" [здаєсь такій, яким панна ораторка говорила] і надавши им сальонову огладу, виводити на концертах і музикальних вечерках.
З порядку річи прийшло голосованє на видїл, при чім вивязалась дуже довга і завзята дискусія над тим: чи голосувати поименно чи картками. І хто знає, доки би була ся дискусія проволікала ся, наколи б д-р Ив. Добряньскій не був звернув увагу спорячих, що статут постановляє в §.14., як голосованє має відбувати ся. Мов зимною водою облиті замовкли спорячі серед великого задоволеня і сміху присутних, а о. Делькевич, яко предсїдатель ad hoc, зарядив голосованє картками. Репрезентантки красного пола, котрих було 10, перефорсували з між себе до видїлy три, а именно пп. Сивулякову, Олексевичівну і Чипчарову, прочі видїлові пп. Стотанчик, Р. Бачиньскій, Мончаловскій, Павликів, Джулиньскій, Ропицкій і Яворскій.
З поміж внесень найбільше характеристичне було внесенє п. Мончаловского, щоби видїл вибирав на представленя театральні кусники велико-рускі і мало-рускі, — що, розумієсь, принято з одушевленєм.
Так засновано "Музу" як-раз "вповнї відповідаючу" своїй з гора поставленій девізї... Боїмось тілько, щоби світло тої "музи" не згасло так несподївано, як згас підчас горячої дебати ґаз в сали "Народного Дому"...
Оден з гостей.

»Дѣло« 17.10.1892 Почестні грамоти членам товариства "Просвіта".

Чотиром новим почетним членам товариства "Просвіта", именованим сегорічними загальними зборами у Львові, доручено вчера від видїлу грамоти почестні. Панам Олександрови Барвіньскому, Наталеви Вахнянинови і д-ру Юліянови Целевичеви вручили грамоти пп. д-р Омелян Огоновскій і Иван Ґуляй [голова і секретар товариства], а при дорученю грамоти п. Петрови Огоновскому виручив д-ра Ом. Огоновского п. Ол. Барвіньскій, заступник голови "Просвіти". При врученю грамот почестним членам голова [взглядно заступник голови] промовив тепло до кождого відзначеного загальними зборами, підносячи заслуги кождого для просвіти народної і справи рускої взагалї, за-для котрих то заслуг збори і почтили их своєю найбільшою почестію. Всї панове почетні члени, приймаючи грамоту, дякували зі зворушенєм за честь велику від нашого вельми поважаного товариства і заявляли найбільшу свою щирість для него та охоту трудитись і на будуще для просвіти народної і для справи рускої — кождий в своїм крузї дїланя. Проф. Н. Вахнянин при тій нагодї надїлив товариство "Просвіту" щедрим даром — своїм збірником цїнних старинних книг і рукописей. Репрезентанти видїлу зложили щедрому патріотови сердечну подяку. Грамоти почестні виготовила дуже красно друкарня товариства имени Шевченка, видрукувавши их добірними черенками в трех красках: золотій, бронзовій і синїй — і обвівши текст гарною золото-бронзово-синьою мережкою. А теки на грамоти виготовила славнозвістна робітня переплетнича п. Михайла Спожарского і сина — і вивязала ся з порученої їй задачі знаменито. Тека цїла в полотнї анґлійскім з відтисками релєфними; по над береги проведена золота мережка в стилю грецкім; середина-ж теки виложена оксамитом з витисненим золотим руским мoнoґpaмoм серед рівно-ж золотом витиснених окрас. Грамоти почетні носять підписи пп. д-ра Омеляна Огоновского, голови товариства і Ивана Ґуляя, секретаря.

»Народна Часопись« 16.10.1892 Вистава краєва в. р. 1894.

Президія вистави старає ся тепер виконати рішеня комітету головного з дня 25 вересня. Достойники, именовані почетними президентами вистави, приняли дотичні запрошеня дуже прихильно. В дуже зичливый і сердечний спосіб подякували за той вибір пп. міністри: Фалькенгайн, Бакегем і Залєскій. З их відповідей виходить, що наша вистава може бути певна сильної підпомоги від центрального правительства, котре певно призначить немалу запомогу державну на виставу. Ми не сумнїваємо ся, що і Коло Польске і краєве правительство постарає ся, щоби запомога та відповідала гідно розмірови вистави, обшарови і становиску нашого краю.
День авдієнції, на котрій президія вистави має просити Є. В. Цїсаря о принятє протекторату над виставою, ще не назначений. Однак вже нинї можна числити на то, що найдостойнїйшій протектор послїдних вистав в Ґрацу і Празї і тепер прийме протекторат, тим певнїйше, що в розмові з делєґатами польскими висказав жаль з причини відкликаня приїзду Єго до Галичини і що при нагодї вистави відвідає наш край.
Тепер розходить ся о уконституованє комітету виконуючого. В тій цїли запрошено Видїл краєвий, ц. к. Намістницво з кр. Радою шкільною, Репрезентацію м. Львова і Кракова, оба товариства рільничі в краю і всї три палати торговельні і промислові, щоби дали своїх відпоручників до виконуючого комітету. Рівночасно мають уконституовати ся секції головного комітету і зложити докладну програму вистави. Праця велика, і тому зі всїм треба спішити ся. Президія вже нинї розслїджує площу вистави, як повести комунікацію, з відки добути води, де ставити будинки і т. п.
Комісія орґанізаційна зібрала вже значну суму на виставу, але она ще за мала на таку велику цїль. Ческа народна вистава коштувала около 1,800.000 зр., а на нашу виставу треба що найменше 600.000 зр. На буде дохід з вистави від виставцїв, звиджуючих виставу, з льотерії і т. п., але велику часть розходів мусять покрити запомоги держави, краю, репрезентацій повітовых, міских, институцій фінансових і т. п.
Комітет вистави повинен старати ся не лише о великі гроші з фондів публичних, але просити і о дрібні запомоги менші институції, так як в ческій виставі брав участь цїлий нарід. Бажати би собі можна, щоби кождий обиватель краю звидїв тую виставу, і тому треба принимати також і малі датки на виставу. Віддїлы товариств господарских, кружки рільничі, каси ощадности, завдаткові і т. п. повинні при ухвалюваню свого буджету тямити також і на виставу. Запомоги не конче платити відразу, а можна дати их в трех ратах і вставити до двох або і трех буджетів, бо вистава буде замкнена не скорше, як при кінци 1894 р., або й з початком 1895 р.
Місто Перемишль субскрибовало на виставу 500 зр., Коросно 25 зр., стрийска Рада пов. 100 зр., а кілька міст з західної Галичини також відповідні суми.

»Дѣло« 15.10.1892 Прикре розпорядженє намістництва. — Нужда народу.

З Борщівского.
Чи так всюда, не знаю, але що дїє ся в кутї борщівскім, то вже дїйстно тисяча Петрова, як каже нарід. В нинїшній дописи моїй хочу порушити лише кілька справ.
Розпорядженєм ц. к. намістництва з 28 липня с. р. до ч. 54.441 а ц. к. староства борщівского з 1 серпня с. р. до ч. 15.228 наказано, щоби всякі картки посмертні доручувано до перегляду призначеному лїкареви.
І що-ж дїє ся? Ото умре християнинови дїтвак, зараз йде до оглядача. Той, хотяй тілько знає, що табака в poзї, бо не поучений паном фізиком, констатує смерть і пише — н. пр. як в серпни в Кривчу, що 7-тижднева дитина померла на сухоти. За те дістав 30 чи 20 кр., — та не в тім дїло, бо так дістає за кожду картку [хоть господар за тих 30 чи 20 кр. мусить два днї тяжко робити]. Але ти, хлопе, діставши картку від оглядача, гони тепер до міста, до лїкаря туда і назад чотири милї, щоби лїкар тую картку підписав. І бідний хлоп, хоть він на хлїб зарабляє в дворі і не має нїчо прилагодженого, навіть трумни, мусить гнати таку дорогу, і то по те, щоби пан "дохтір" написав на тій картцї [і так дїйстно було]: "Przeciw pogrzebaniu zwłok nie zachodzi żadna przeszkoda", а в рубрицї "рід смерти" перечеркнув "suchoty" а написав "katar płuc". Отже цїкава річ: по що тої комедії? по що оплачувати оглядача, і то тумана — як по більшій части всюда, — по що бідного хлопа наражати на ті видатки і на такій труд в так печальнім положеню? Впрочім з-відки хлоп приходить до того? Та вже нехай би се полагоджували платні слуги громадскі, єсли взагалї то на що здасть ся. Бо й що за рація всякі картки [з виїмкою карток померших на болї жолудкові] посилати до відімату лїкарского? Що той лїкар поможе, або якій може видати суд, не видївши трупа? Хиба то все лишень форма. Однак найцїкавійше, що лїкар, не видївши трупа і не знаючи перед тим хорого, перечеркнув "suchoty" а написав "katar płuc"...
Власти наказують з вітцївскою опікою, щоби уважати на порядки, на чистоту і на поживу в теперішнім прикрім часї і по вcїx усюдах установлено різних komisarzy zdrowia, а тим часом все то лиш форма. На все уважають, а що найважнїйше — на ятки, з-відки тисячі купують мясо, нема контролї! — не кажу вже що-до цїни, але і що-до якости мяса, котре жиди спродають, яке хотять. Дуже часто — як бувало, так і тепер лучаєсь — жиди купують хору худобину за кілька ґульденів, а мясо продають мов из здорової... Тому можна-б чей же запобігти, та що-ж? — всюда можна почути, що жиди все зроблять, що схотять... На такій спосіб то шкода й наказів "свише", нераз дуже навіть прикрих.
Зі всїх сторін кличуть, що нарід бідує і треба би єму помагати, — та й кінчить ся на словах. За робітниками міскими, фабричними, — а мимоходом сказавши, у нас під назву міских робітників підшивають ся і лїнюхи-нероби, що з сел до міст утїкають на легкій хлїб і побільшають пролєтаріят — отже, як кажу, за poбітниками міскими промавляють по соймах і в радї державній, печалять ся о удержанє і о роботу для них, а за бідним, темним сїльским народом рільничим рідко коли хто тепле слово скаже. А він бідний, відданий на ласку і неласку панів пленіпотентів, т. зв. "ржондцїв", економів і гуменних, робить від досвіта до темної ночи, робить не за пів-дармо, але майже за дармо, бо як дістане 12 або 15 кр. за цїлий день молотьби, або 17-ий сніп, або третю шульку кукурузи з лану паньского, — за що сам оре, сїє своє насїнє, сам обрабляє, і то без кукурузянки, а фасолї, як схоче ся пану економови, — то прецїнь уже нїчо иншого, як тяжке визискуванє бідного народу. Але правда, щоби міг хлоп мати роботу в дворі, мусить понести всїм тим панкам курку і ще по днинї им робити, бо инакше не приймуть до нїякої роботи. І нїхто не вгляне в тую справу, нїхто не розпитає хлопа, ба й не послухає, коли нарікає. І власти на то рівнодушні, их се не обходить, аби лишень стягнули свій податок. Чи єсть из чого, — дарма. Але за то єсть кому андрони плести, коли нужда гонить хлопа за зарібком в далекі світи...
Очевидець.

»Дѣло« 14.10.1892 В справі товариства дяків Львівскої архіепархії.

З Рогатина.
Два роки минуло, як завязало ся заходом п. Илії Бойкевича, дяка рогатиньского, товариство взаїмної помочи дяків львівскої архіепархії. Дня 24 червня 1890 р. відбули ся загальні збори дяків в Рогатинї і поручили дальшу судьбу товариства вибраному видїлови, котрого предсїдателем Впреосв. митрополит именував Вп. о. Туркевича, крилошанина львівского, а видїл вибрав з поміж себе заступником предсїдателя Вп. о. Ипол. Дзеровича, пароха в Рогатинї, прочі-ж члени видїлу заняли другі уряди а радше титули.
На тім мабуть і скінчила ся вся робота около розвитку сего товариства, бо про него й слиху нема. Многі дяки допитують ся, як стоїть справа их товариства, але на се коротка відповідь: нїяк, бо спить. Підчас коли такі самі товариства дяківскі в дієцезіях перемискій і станиславівскій оказують якійсь рух та й розвиток, то в львівскій засвітило ся.
Причини слабого руху або й сонности товариства дяків суть по моїй думцї такі: Недостаток видїлу дїяльного, урядуючого в самім центрум архидіецезії [у Львові] а не в якімсь місточку на провінції, чого впрочім і статути вимагають. Дальше за мале заинтересованє справою самими дяками, а вкінци і за мале заопікованє сею справою нашим духовеньством. А прецїнь єсть се товариство — після моєї гадки — великої ваги і значіня, бо через него зорґанізує ся і бодай в части убезпечить свій бит сей наш пролєтаріят церковний, котрий статутами звиваний, міг би не лиш піднести ся на славу церкви і нашого обряду, але й для добра народу.
Яко причину упадку товариства кладу на перше місце недостачу енерґічного видїлу длятого, бо безперечно і найлїпша машина буде стояти безцїльно, єсли нема кому охочому и сильному стати до керми. Кріпкій видїл припильнує належитого виповненя статутів зі сторони членів товариства і буде старати ся — як се статут каже — не лиш о чисто фінансову сторону товариства, але буде глядати і других жерел до удержаня і добробиту членів товариства. А такі жерела суть невичерпані, лише треба их відшукати и унормувати. Н. пр. в школї дячків у всїх трех капітулах могли би кандидати учити ся після своєї охоти якогось ремісла, або побирати практику в Народній Торговли, або приучувати ся до уряду писаря, а спосібнїйші могли би по селах учити також в школї. Загально жалують ся тепер всюда пп. инспектори, ба й сам віцепрезідент п. Бобжаньскій, що нема учителїв кваліфікованих для шкіл, а прецїнь они якось провізорично обсаджують опорожнені посади, — обсаджують, але людьми, які і попадуть під руки, або ще лїпше, яких им хто підопхає і запротеґує, а з того бачимо тепер скрізь по селах много учителїв ледво читати уміючих а з міста швачки покидають иглу та білє и спішать на село людей дурити, т. є. рускі дїти еманципувати і перекабачувати их на польске. Для пп. инспекторів вистатчє, щоби хтось запротеґував того або сего чоловіка на учителя чи учительку, а они дїйстно беруть, бо потреба. А громада платить иx, и школу утримує и огріває! Хісна-ж из того Бог дасть! Чи-ж не міг би сей уряд провізоричного учителя сповняти наш [сли спосібний до того] дяк, котрий би може й меншою пенсією вдоволяв ся a в двоє тілько научив! Нашому дякови і так уже учинено кривду через то, що забрано єму — без новомодної индемнізації — і хату-дяківку, і огород коло неї, а побудовано там хитромудро величаві та не ясне світло даючі школи. Дякам нашим в першім рядї належить ся, щоби провізорично заняли своє давне місце в школї. О се повинен видїл товариства дяків голосно упімнутись і просити о поміч від Всесв. митрополичої Консисторії.
За мале заинтересованє дяків справою власного товариства єсть також важною причиною неудачі товариства і нераз з того виходить, що многі дяки самі не розуміють значіня свого товариства і єго або перецїнюють або легковажать. Одні перецїнюють єго, ставлячи далекосягаючі домаганя, як н. пр. було се недавно в станиславівскій дієцезії, другі по просту не мають до него довірія і суть байдужними, бо им зріст капіталу з річних малих их вкладок видає ся так повільними, що не надїють ся колись ним заинтересувати ся, а для своїх наслїдників не хотять жертвувати.
Вкінци треба в великій мірі признати за мале заопікованє товариством дяків нашим духовеньством, а правду сказавши, товариство се може вповнї розвитись лише під опікою священиків, бо самі дяки суть за слабою до того силою моральною і матеріяльною. Можна чути від неодного священика, що се все безхосенне та що кождий священик і без того стараєсь якось о свого дяка. Я сего не перечу, але таким чином цїлком не піднесе ся стану дяківского, а буде се лиш дяк von Fall zu Fall, бідачиско підхлїбляючій в очи, заглядаючій до руки свого священика і пpoстo наємник громадскій, — підчас коли було би обовязком духовеньства, щоби при наших церквах витворити солідний, моральний церкві і народови щиро відданий стан дяківскій, яко поважну корпорацію "причта церковного". В тім напрямі треба би поправити і веденє институтів дяківских пpи всїх трех капітулах, а на сей темат далось би богато сказати і скритикувати. До удержаня таких дяків треба конче утворити при кождій церкві одвітний фонд дяківскій, складаючій ся головно з грунту а по можности і з хати. Товариство взаїмної помочи має тут широке поле до дїланя, а именно придбати як найбільше фондів і гроша, а відтак за них систематично закуповувати по селах грунти для дяків. В тім напрямі повинно би братство взяти ся до дїла, вихіснувати всї можливі средства до розвитку свого, а дяки без сумнїву більше одушевлять ся товариством, нїж до-тепер, де обіцяє ся им в статутах: "запомога в старости", "запомога вдовам" і т. и. В поміч товариству дяків конче в тій цїли повинно прийти наше духовеньство, церква, братства і громади. Дотепер єсть звичай, що громади дають дякови скіпщину т. є. по пару горцїв збіжа від нумера. То єсть завсїгди для громади тягаром, від котрого она титулом викупна могла би увільнити ся. Викупно то, розложене на лїта а сплачуване ратами, збогатило би собою фонд потрібний до закупна грунту, а додавши до того добровільні датки священика, церкви, братства і з майна товариства взаїмної помочи дяків, було би можна постепенно закуповувати грунти для дяків почавши від 1 морґа до 2—3—4 морґІв, як буде можна. А наколи товариство взаїмної помочи дяків з лїтами виповнить сю головну свою задачу, буде могло тотчас опікувати ся і вдовами та сиротами по дяках та дальшим розвитком их просвіти і добра.
Подаю сю гадку [впрочім не так і нoвy] в тій надїї, що єї в кругах нашого Всч. Духовеньства і Ч. дяків докладнїйше ще обдумаєсь, обробить ся і поставить ся ясно на порядок дневний в тій цїли, щоби замінила ся в дїло.
Не-дяк.

»Народна Часопись« 13.10.1892 Перегони на розстайність

межи Віднемъ а Берлином вже закінчили ся. В перегонах сих брало участь 67 офіцирів австрійских, а 73 нѣмецких. Побіда випала пo сторонї австрійскій, бо першій приїхав до Берлина австрійскій офіцир, поручник ґр. Вільгельм Штаремберґ. Їдучи безустанно верхом, приїхав він з Відня до Берлина в 71 годинах і 34 мінутах. З Берлина до Відня приїхав першій нїмецкій офіцир, поручник бар. Райценштайн, але їхав вже 73 годин і 6 мінут. Прочі офіцири зробили ту саму дорогу в 74 до 86 годинах. Які були пригоди при сих перегонах, нe будемо широко описувати; згадаємо хиба лиш, що згинуло 21 коней австрійских і 9 нїмецких, а також і декотрим їздцямь приключилось не одно в дорозї. Найбільше може потерпів австрійскій рітмайстер Коллєр, з 14 полку драґонів, котрий їдучи серед темної ночи, наїхав в Чехах на віз з набором і злетїв разом з конем з дороги в рів два метри глубокій і тут лежав під конем цїлу чверть години. І їздець і кінь сильно потовкли ся. Мимо того Коллєр пустив ся відтак дальше в дорогу пішки, і робив через три дни по 70 кільометрів, а коли єго кінь трохи подужав, сїв він знов на него і заїхав ще досить скоро на місце.
Що витерпіли при сих перегонах конї можна з того зміркувати, до кінь ґр. Штаремберґа "Атос", хоч видержав дорогу, зараз по тім погиб на корчі. Так само погиб і кінь другого побідителя в перегонах, бар. Райценштайна. Наочні свідки розказують, що Райценштайн вів під конець дороги свого коня на уздечцї; бідний кониско ледви ишов, затачував ся як пяний то на лїво, то на право. Аж перед самою метою на кільометер дороги, сїв їздець знов на коня и приїхав до стовпа уставленого на метї. Тут упав кінь і зараз погиб на запаленє легких.
Послїдний зі всїх приїхав оден австрійскій офіцир до Берлина. Але він не робив собі з того нїчого, лиш витаючи Берлинцїв казав до них: "Я приїхав вправдї послїдний, але то нїчого; я таки все рад, що приїхав. Дивіть ся на мого коня, якій він веселий і як добре виглядає. Але бо й попас ся добре сеї ночи, а я — я заспав!" У Відни і Берлинї відбуло ся наконець велике принятє тиx офіцирів, а відтак і роздїленє нагород.
Ся їзда австрійских і нїмецких офіцирів на так велику розстайність нагадує славних їздцїв з давних і новійших часів, котрі як то кажуть, днували і ночували на своїх конях. Мабуть найславнїйшим таким їздцем був шведскій король Кароль ХІІ., котрий загнаний по битві під Полтавою на Українї аж до Туреччини і пересидївши там кілька лїт під Бендером утїк з відтам на кони та їдучи в супроводї лиш одного вірного слуги під прибраним прізвищем Карл Фріш день і ніч через Австрію і Нїмеччину, станув до 14 днїв під тогдїшною шведскою кріпостію Штральзундон. Славним їздцем в старовину був македоньскій король Александер Великій. Той переїхав на своїм кони "Буцефалї" з Македонії аж до Индії, але вже більше не вернув до своєї вітчини. Буцефал згинув також в дорозї, a король велїв єго похоронити з великою парадою і, як кажуть, приказав збудувати на тім місци велике місто. З новійших часів знаний яко знаменитий їздець францускій ґенерал а пізнїйше цїсар Наполеон І. Він на своїм славнім"сиваку" з під Маренґо переїхав через гори Альпи, коли ишов в похід на Италію. В найновійших часах вславились їздою верхом оден россійскій майор, котрий до шість місяцїв переїхав на однім і тім самім кони цїлий Сибір від Владивостока аж до Петербурга, і россійскій поручник Аґренієв, що в 1889 р. їздив верхом з Полтави до Парижа. Сего року знов вибрав ся оден япаньскій майор з Берлина верхом через Россію, Сибір і Корею до своєї вітчини. Наконець годить ся згадати ще й про славну їзду на — ослї. Славний Петро з Аміяну обїхав був свого часу на ослї мало що не всї міста і села францускі, взиваючи Французів до хрестоносного походу против Турків, щоби им відобрати святу землю.

»Дѣло« 13.10.1892 Тип лихви в новійшій одежи.

В Рудї жиравецкій, присїлку Жиравець, повіта угнівского, живе собі посесор млина, Хаїм Борух Талєр, котрий павутиною лихварскою опутував безкарно околичних селян від лїт близько шіснацять, аж вкінци прорвалась та павутина, а павук попав вчера перед кратки судові львівского краєвого суду карного.
Розправа вчерашна була дуже характеристична, кинула богато світла на новійшій спосіб визискуваня наших селян, то-ж не можемо помянути єї мовчки.
Прокураторія державна обжалувала Талєра о провину лихви, сповнену супротив шістьох господарів з Жиравиць, а то Василя Лучишиного, Николи Пєтночка, Василя Назаревича, Гриця Сулими, Михайла Пичака і Федька Бутрими. Всї они приходили торік на переднівку зичити у Талєра грошей; перший на закупно грунту від брата-співвластителя, другій і третій на будову будинків, четвертий "на паску та на робітника", пятий на весїлє доньки а шестий на похорон дитини. Всїм им відказував Талєр, що тепер не вільно зичити гроші на високі проценти, отже він им не позичить, хиба "на збіже", т. є. що они зобовяжуть ся в осени дати єму корець [100 кільо] пшеницї по 5 зр., жита по 4 зр., а вівса по 2 зр. В часї, коли то дїялось, пшениця стояла по 8 до 9 зр., жито около 6 зр., а овес около 6 зр. 40 кр. Селяне, раді, що в потребі дістануть гроші, приставали на збіже та на дальше услівє, що сли не будуть мати збіжа, заплатять грішми тілько, кілько буде платитись збіже. Декотрі з селян, знаючи свою землю і скількість висїяного збіжа, звертали увагу Боруха, що збіжа такого, якого він жадає, і за 2—3 лїт не будуть в силї єму віддати, але Борух упевнював і успокоював, що то нїчого не вадить, що віддадуть грішми.
І ось що з того вийшло: Лучишин, маючи всего 4½ морґа грунту, взяв 30 зр. на 6 кірцїв пшеницї, а що в осени не міг єї віддати, бо був недорід, то мусїв заплатити за півроку 55 зр., т. є. 25 зр. проценту, а се чинить 160% на рік! Никола Пєтничко взяв на 2 кірцї пшеницї, чвертку жита і корець вівса 13 зр., а заплатив за пів року в осени 28 зр., т. є. 15 зр. проценту, а се чинить річно 115%! Назаревич взяв на 5 кірцїв пшеницї 25 зр., а мусїв перед новим роком віддати 53 зр., т. є. 28 зр. проценту, а се чинить звиж 100%! Михайло Пичак, господар на 4 морґах, взяв 15 зр. на 2 кірцї пшеницї і 2 кірцї вівса, а віддав по трех місяцях 25 зр., т. є. 10 зр. за процент, а се чинить 240% річно! і т. д. Борух відбираючи гроші все рахував на "новий курс" збіжа, т. є. пшеницю по 11 зр., жито по 8—9 зр., овес по 6—7 зр.
Трибунал узнав, що Талєр заключав лише позорні умови о продаж збіжа, а в дїйстности позичав гроші на так високі відсотки, користаючи з темноти позичаючих, — що через те міг причинитись до маєткової руїни селян, і засудив Талєра на шість тижднїв строгого арешту і на заплату гривни 100 зр., а кромі того на відшкодованє покривджених.
При сїй нагодї годить ся нам зазначити, що сей новий спосіб практики лихварскої лучаєсь нам чути не по раз першій, і не тілько з околиць угнівских. Видко, що "bracia mojżeszowego wyznania" дїлають на коменду якоїсь невидимої сили всюда однаково. Знають они дуже справно обминати закон, длятого звертаємо увагу всїх наших патріотів, щоби завчасу остерігали селян перед подібним "бранєм грошей на збіже", бо з сего вирабляєсь лихва не гірша від практикованої давнїйше лихви грошевої.

»Народна Часопись« 12.10.1892 Фонд позичковий на будову шкіл народних.

На послїдній сесії залагодив Сойм важну для шкільництва народного справу, котра вплине без сумнїву на збільшенє числа шкіл народних. Як звістно, постановив сойм утворити сталий фонд позичковий, з котрого краєва Рада шкільна буде удїляти зворотні запомоги на будову нових будинків шкільних. На утворенє того фонду призначено цїнні папери, котрі будуть продані, а котрі становлять майно фонду шкільного, повставшого з фонду давних шкіл нормальних. О скілько утворенє такого фонду було річею конечною, показують слїдуючі дати статистичні.
Число нечинних шкіл виносить в 1892/3 р. 300 і заєдно збільшає ся, бо єсть о 44 більше від числа нечинних шкіл в 1890/1 а о 106 від пересїчного числа нечинних шкіл в лїтах 1885—1891. Причиною безчинности згаданих шкіл в 1890/1 р. був в 46 випадках виключно брак учителїв в сполученю з браком будинків. Число випадків, в котрих брак будинку побіч браку учителя вплинув на неможливість утвореня зорґанізованої школи, було отже о 38 більше від их числа в 1888/9 а в о 53 більше від тогож числа в 1887/8.
На потребу розширеня будинків впливає також значне збільшенє ся фреквенції в школах народних, котра в послїдних роках збільшила ся о 112.927 дїтей.
В краю нашім не має 2340 громад зовсїм нїяких шкіл, a хоч не всї з тих громад мають условіє до утвореня у себе школи, то все таки єсть 708 таких громад, де мимо значного числа дїтей в шкільнім віцї нема доси шкіл народних.
Соймова комісія буджетова ставлячи згадане внесенє висказала переконанє, що під строгим надзором Краєвої Ради шкільної будуть окружні Ради шкільні строго розслїджувати майно, буджет і заможність громад. Комісія думає, що той фояд може вистати на заложенє будинків шкільних в 200 громадах.
В місцевостях, не маючих средств на сплату позички, можна би установляти надзвичайні додатки перед заложенєм школи і творити фонд місцевий перед орґанізацією школи, я чим скорше будуть побирати ся ті додатки, тим скорше стане школа в громадї. В нарадах комісії поставлено також вагу на то, щоби не ставити коштовних будинків невідповідаючих нашим відносним економічним. Чим дешевше буде коштувати одна школа, тим більше буде можна их поставити. Комісія виказала наконець надїю, що краєва Рада шкільна позволить на ставленє шкіл лиш там, де вже забезпечить собі учителя, або буде могла позискати собі єго на певних підставах.
До 20 лїт, на котрих то час установлено згаданий фонд, заосмотрять ся громади в будинки шкільні, а то причинить ся без сумнїву до піднесеня результатів науки і розвою нашого шкільництва.

»Народна Часопись« 11.10.1892 Нова стація досвідна для культури торфовищ в Коршеві. — Запомога для фабрики дренових рурок.

В дopічю Стира і Буга находить ся торфовища найбільші в краю. На дослїди управи торфовищ, вибрано в тій околици майно Кoршів, в повітї бродскім. Властитель єго п. Городиньскій, рільник і фаховий хемик, займає ся вже з давна меліорацією торфовищ через компостованє після методи Cт. Павля. Tому Видїл краєвий просив п. Городиньского, щоби він поробив дослїди з управою торфовищ і здав з того справу. Се він і вчинив. На дальше піпиpанє дослїдів торфових в Кopшеві, ухвалив сойм на р. 1893 суму 1000 зр., а Міністерство рільництва обіцяло також причинити ся відповідною сумою на тую цїль, лише з деякими засторогами і коли аж одержить близші информації від инспектора краєвої культури п. Струшкевича.
В справі заложеня фабрик дренів, питав Видїл краєвий всї повіти і товариства рільничі та господарскі, де би найлїпше було заложити такі фабрики. Місцевости такі мусїли би мати власну цегольню, богато глини, ґрунт відповідний на дренованє, а властитель ґрунту, на котрім станула би фабрика дренів, мав би зобовязати ся давати доохрестним рільникам рурки дренові по цїнах фабричних. На той зазив Видїлу краєвого, відповіло 25 Видїлів повітових і товариств господарских, жадаючи заложеня у себе таких фабрик; 7 сказало, що відповість пізнїйше, а лише 9 видїлів сказало, що в их повітах не треба фабрик дренів, бо або ґрунти не потребують дренованя (суть то повіти: тернопільскій, збараскій, косівскій, теребовельскій і три в західній Галичинї), або вже мають фабрики (в Викотах, в Самбірщинї).
Після дотеперішних внесків, мали би повстати субвенціоновані фабрики дренів в тих місцевостях всхідної Галичини: в повітї бучацкім: в Порховій, в коломийскім: в Замулинцях, в надвірняньскім: в Майданї горішнім, в равскім: в Гуйчи, в Сокали, в повітї снятиньскім: в Рудниках і Залучу і в товмацкім: в Чорноліжцях.
Але ті всї фабрики не будуть готові вже на другий рік, бо грошей нема і суть технічні перешкоди. Однак Видїл краєвий заложить десять фабрик, то єсть: по дві в окрузї кождої експозитури бюра меліораційного: львівскої, краківскої, тарнівскої, сяніцкої і коломийскої. Пять фабрик заложить при помочи фонду краєвого (на тую цїль Сойм призначив на рік 1893 суму 5000 зр.), а пять при помочи держанням дотації меліораційної, котрої зажадав Coйм.
Коли би дещо з тих фондів Видїл краєвий заощадив, то закупить дренарскі знаряди для експозитур. Тепер нема на то нїякої дотації.

»Народна Часопись« 09.10.1892 Друга така сама исторія.

Вчера писали ми […] про еміґрацію селян, котра, бодай як слухи ходять, розпочалась знов на великі розміри. Компетентнїйші від нас чинники сконстатували вже, що тут не дїє ся без якихсь тайних підшептів, без аґітацій, котрі мають очевидно не що иншого як лиш безсовістне і хитре визискуванє темноти і легковірности нашого селянина. Та дивна річ, що такі аґітації можуть у нас так легко ширити ся, що можуть без обави повтаряти ся. Видко, що з одної сторони ті, котрі того рода аґітаціями займають ся, мусять бути дуже спритні люде і готові до всего, а з другої сторони, що у нас таки єсть мало догляду, мало хто интересує ся тими людьми, що найлекше стають ся жертвою всякого рода обманьства, визискуваня та всїляких аґітацій. Як би не то, то й трудно було би представити собі, як може така справа, котра вже раз наробила богато шуму, котра виволїкала ся навіть перед форум парляментарне і звертала увагу навіть найвисших законодатних сфер, повтаряти ся знову з давною силою. А так оно єсть дїйстно.
Звістно вже, що від кількох лїт увихають ся у нас якісь аґенти, кoтрi вербують селян на заробітки до Румунії. Аґенти ті запускають свої загони не лиш на наше Покутє і Гуцульщину, але аж в Самбірщину і далеко на Мазурщину. Справа ся була вже раз предметом парляментарної дискусії; підносив єї именно пoc. Підляшецкій в Радї державній і домагав ся якогось способу заради тому лиху і забезпеченя селян від тих аґентів. На тім і скінчило ся. Вербованє людей на заробітки було притихло, аж ось по якімсь часї виступило знову в тих самих сторонах, де вело ся і давнїйше. Ось що пишуть і пр. до Przegląd-у з Косова в сїй справі:
"Косівщина позбавлена від многих лїт належитої опіки, а визискуваню нашого народу годилось би якось зарадити. Зорґанізувалась тут спілка, котра займаєся доставою за велику провізію робітників на час робіт до Россії і Румунії. Предприємцї тої достави дають задаток, змушують бідний нарід сїльскій підписувати письма, містячи в собі всїлякі зобовязаня. Спілка обіцює селянам золоті гори, вирабляє, а радше виєднує без перешкоди пашпорти для них і висилає ті жертви за границю.
"Не богато селян вертає назад; гинуть они марно, гноблені голодом і тяжкою працею від досвіта до пізної ночи. Клімат в Румунії не сприяє тутешному народови, а повертаючі приносить найчастїйше малярію (пропасницю) або ще гірші заразливі недуги. Сего року виправили сі предприємцї значне число робітників з тутешного повіта.
"Після листів які наспіли сими днями з Румунії, селяне вислані до Сеймени побіч Манолеси, по части померли там в наслїдок тяжкої працї, по части дуже нездужають. Листи, котрі одержали жінки, позіставши на своїх ґаздівствах, переходять з рук до рук і представляють відносини в Румунії в страшних красках. I так пише Микола Кубин з Москалївки до своєї жінки:
Пращай на завсїгди, бо я дуже слабий, робота тутейша забила мене; иди та подякуй факторам, що нас продали за границю. Син наш Василь Кабин також слабий. Валяємось на смітю, як у нас на обійстю безроги, котрих у нас все ще лїпше годують. Кифор Кузик і Антін Волощук вже померли. Ідїть до священика в Москалївцї і дайте за их душу дзвонити, аби нашим людем оповістити, яка судьба нас стрічає за границею. Ми згодили ся з фактором на двомісячну роботу, а хоч той час вже давно минув, не хотять нас з відси пустити. Иди, люба жінко, до факторів, підпиши вексель на хату і ґрунт та вибави нас з неволї. Грошей не маємо. Пошли нам і поратуй, бо всї згинемо.
От така то доля стрітила тих, що попали ся в руки несовістних факторів і дались заманити надїєю на великій заробок за границею. І хтож виноватий тому их нещастю? Чи лиш не они самі? Можна би в першій лінії приписати вину их нещастя им самим, бо чого слухати ради факторів, чого вибиратись в чужій край? Алеж годї, щоби чоловік, котрий потребує зарібку, котрий мусить ратувати ся яким небудь способом, аби не згинув з голоду, не послухав слів якого небудь дурисвіта. Годї отже винувати самих тих нещасливих. Дивувати ся більше потреба, що в краю нашім можуть крутити ся таки аґенти і так безсовістно використувати нарід. Як то? Чи в косівскім повітї не знає вже нїхто, до кого то належить, що там увихають ся такі аґенти і визискують легковірність тамошних людей. А прецї, коли о тім пишуть ґазети, коли навіть справа свого часу була підношена в Радї державній, то і в повітї повинен би хтось о тім знати. А може, коли тепер піднесли ґазети знов сю справу і вказують на ню та голосно говорять, що в Косівщинї завязала ся спілка визискувачів, — може они неправду пишуть, може то лиш яка неоглядна видумка? Чи завдав собі хто в тім повітї, до кого то належить, труду, розслїдити сю справу, аби сказати відтак публично: так не єсть, то все неправда! — Не знаємо; але нам видить ся, що то би таки конче потреба, коли в дописях до польских часописей підносить ся виразно, що та спілка аґентів "вирабляє, чи радше виєднує без перешкоди пашпорти"... Закид се важкій, бо готов би вказувати що найменше на то, що в згаданім повітї нема кому взяти в опіку селян перед визискувачами і зробити раз конець тій спілцї, котра думає очевидно завести торговлю білими невільниками. Ми думаємо однакож, то так зле ще не єсть і що знайдуть ся в Косівщинї люде, котрі вже в найкоротшім часї розслїдять цїлу справу і, коли она дїйстно покаже ся такою, як єї представляють ґазети, зроблять конець лиху, яке руйнує тамошних селян.

»Народна Часопись« 08.10.1892 Школа для промислу деревного в Коломиї.

Не знаємо як в сторонах коло Закопаного в західній части нашого краю, але у всхідній єго части нема другої сторони, де би промисл деревний був так широко розвинений, так ориґінальний і навіть в торговли занимав так важне становище як на Покутю, в Коломийщинї, по тамтій сторонї Прута, в Гуцульщинї. Треба лиш дивувати ся, що ми так пізно опамятали ся і хочемо сему промислови прийти в поміч школою промисловою. В Гуцульщинї і на коломийскім Підгірю вирабляють від непамятних часів з дерева миски, тарілки, ложки, боклажки, т. зв. писані скринї, та всїляку домашну посудину. Давнїйше велась нею обмінна торговля за збіже далеко на Поділє майже аж до самої границї, а по части веде ся ще й нинї, лиш що она перейшла в жидівскі руки. Промисл сей вступив в послїдних часах на нову дорогу а набрав прикмет промислу артистичного. Що єго належало би піддержати і ще більше піднести, о тім не було сумнїву, але доси не було якось спромоги. Одна "Гуцульска спілка" в Коломиї, що якось ще єго піддержувала і она то також не мало до того причинила ся, що тепер отворить ся тому промислови красша будучність.
Ми вже згадували вчера коротко, що і Коломиї перебував під конець тамтого місяця краєвий инспектор для шкіл промислових. проф. Франке, в справі заложеня в Коломиї школи для промислу деревного. На нарадї дня 29 вересня в сїй справі сконстатовано — як доносить Gaz. Kоlomyjska — що така школа єсть потрібна; потребу ту виказала "Гуцульска спілка", котра заложила побіч свого складу таку школу і в котрій тепер образує ся молодїж cїльска на здібних токарів, столярів, різбарів і т. д.
Відтак порушено також справу дотації школи і єї поміщеня. П. инспектор заявив, що правительство з засади при закладаню шкіл жадає від дотичної громади або повіта, щоби дали і удержували мешканє школи та місце на варстати. А правительство в такім случаю бере на себо всї прочі кошти удержаня школи, як купно варстатів, потрібних знарядів, платню учителїв і т. п. Відтак запитав п. инспектор бурмістра м. Коломиї, чим може місто причинити ся до удержаня такої школи.
П. бурмістр сказав, що справу тую розбирано вже на засїданю ради міскої. Громада зобовязує ся дати поміщенє на школу, а на удержанє єї що року 600 зр. або й 800 зр. Громада і так уже на школу дає богато. Потреби з кождим днем poстуть і небавом мусить громада взяти ся до дорогих инвестицій. Притім сказав, що обіцяні 800 зр. суть лише частиною тої суми, на котру можна числити, бо крім громади ще і повіти покутскі, а дальше й край дадуть щось, для всїх же з тої школи може бути хосен.
На се відповів п. инспектор, що Видїл краєвий, котрий дуже опікує ся школами промисловими і взагалї домашним промислом, і caм не відмовить своєї помочи школї і завізве всї покутскі повіти, щоби причинили ся зі своєї сторони до удержаня школи.
Проф. Франке розвідавши ще у п. Бродовского, чи достанесь легко добрий матеріял, відїхав до Львова здати справу, а не задовго приїде до Коломї державний инспектор промисловий проф. Екснер в тій самій справі.

зі старорусинів

»Червоная Русь« 04.04.1890 Рѣшенія берлинской конференціи въ дѣлѣ роботниковъ.

До сихъ поръ не приведенъ еще къ публичному свѣдѣнію автентичный протоколъ трудовъ и совѣщаній международной конференціи въ Берлинѣ, занимавшойся улаженьемъ робочого вопроса, однако полуофиціальная Nordd. Allg. Ztg. открываетъ ослону таинственности, якою стараются тѣ совѣщанія осѣнити.
Основаніемъ совѣщаній служила, якъ извѣстно, програма, предложенная Германіею въ формѣ квестіонара, а рѣшенія являются отвѣтомъ на заключающіися въ немъ вопросы. Такимъ образомъ представляется содержаніе принятыхъ рѣшеній, ведля упомянутой газеты, якъ слѣдуетъ:
Управильненіе роботе въ копалъняхь. Конференція признала желательнымъ, щобы къ занятіямъ въ копальняхъ не допускались дѣти ниже 14 лѣтъ; въ южныхъ однако краяхъ, можетъ оконченныхъ 12 лѣтъ считатись тѣмъ предѣломъ. Трудъ въ подземныхъ копальняхъ долженъ женщинамъ быти запрещенъ. Въ случаяхъ, гдѣ всякіи усилія горничой техники не въ состояніи устранити всѣхъ опасностей, слѣдуетъ обмежити время труда. Во всякомъ случаѣ должно быти сдѣлано все возможное, дабы привести аd minimum опасность, угрожающую жизни и здоровью роботника. Роботами должны управляти лишь инженеры, ижѣющіи принадлежную практику и соотвѣтное техническое образованіе. Роботниковъ и управителей должны соединяти безпосредственныи отношенія такимъ образомъ, дабы вытворилось взаимное довѣріе и уваженіе. Слѣдуетъ докладами всякихъ усилій, щобы институціи, имѣющіи на цѣли обезпеченіе роботниковъ, розвивались подобающимъ образомъ. Для избѣжанія стрейковъ и удержанья тѣмъ способомъ безпрерывности въ продукціи угля, належитъ старатись о то, щобы хлѣбодатели и роботники обязывались доброохотно поддавати эвентуальныи споры третейскому суду.
Управильненіе недѣльного труда. Желательнымъ есть, дабы всюда предоставлялся одинъ день отдыха для дѣтей, молодыхъ роботниковъ и роботницъ, такъ само одинъ день всѣмъ промышленнымъ роботникамъ а дальше щобы тѣмъ днемъ была недѣля. Къ изъятіямъ въ томъ отношеніи должны управняти единственно лишь чрезвычайныи взгляды, проистекающіи будь изъ техническихъ поводовъ, если безпрерывность продукціи оказуется необходимою, или изъ природныхъ причинъ. Изъятія тѣ слѣдовало бы унормовати посредствомъ порозумѣнія правительствъ съ собою.
Управильненіе труда дѣтей. Конференція признаетъ желательнымъ, щобы дѣти обоего пола, которыи не достигли опредѣленного вѣка, не допускались къ промышленному труду. Предѣломъ того вѣка имѣетъ быти совершенныхъ 12 лѣтъ, въ южныхъ краяхъ 10 лѣтъ. Передъ вступленіемъ въ занятіе должны дѣти удовлетворити предписаніямъ относительно школьной обязанности. Дѣти ниже 14 лѣтъ должны быти освобождены отъ труда въ ночи и въ недѣлю. Вообще дѣти не должны трудитись больше, чѣмъ 6 часовъ въ день, въ продолжение которого-то времени слѣдуетъ имъ предоставити по крайней мѣрѣ 1½ часа для отдыха. Отъ занятій, вредныхъ для здоровья, или опасныхъ для жизни, дѣти должны быти исключены.
Управильненіе труда подростковъ. Конференція считаетъ пожеланнымъ, дабы молодыи робочіи обоего пола, находящіися между 14 и 16 годомъ жизни, не были допускаемы къ роботамъ въ ночи и въ недѣлю. Время ихъ дневного труда не должно перевышати 10 часовъ. Перерывы въ томъ времени, опредѣленныи для отдыха, должны выносити по крайней мѣрѣ 1½ часа. Также должна имъ быти доставлена особенная охрана, если бы родъ ихъ труда былъ вредный для здоровья, или опасный для жизни.
Управильненіе труда женщинь. Конференція признала дѣломъ желательнымъ, дабы дѣвчата и женщины, числящіи выше 16 лѣтъ, не трудились въ ночи и въ недѣлю и щобы не роботали въ день долше чѣмъ 11 часовъ, при чемъ перерывы для отдыха должны выносити 1½ часа. Що-до нѣкоторыхъ отраслей промысла могутъ быти допускаемыи исключенія. Матери должны допускатись къ труду только по истеченіи одного мѣсяца послѣ отбытыхъ родовъ.
Управильненіе принятыхъ рішеній. На случай, если бы правительства согласились на рѣшенія конференціи, слѣдовало бы препоручити, щобы над исполненіем роспоряженій, возникшихъ изъ рѣшеній конференціи, имѣли надзоръ спеціальныи функціонеры; щобы правительства удѣляли себѣ взаимно годичныи отчеты тѣхь функціонеровъ; щобы правительства составляли статистичныи выказы въ дѣлахъ, затронутыхъ конференціею и наконецъ, щобы по якомъ-то времени была созвана новая конференція въ цѣли розсмотрѣнія: не слѣдовало бы ли принятыи теперь рѣшенія усовершити, дополнити, или смѣнити.

»Червоная Русь« 03.04.1890 Шематизмъ русской станиславовской епархіи на 1890 годъ

о появленіи которого мы на сихъ дняхъ сообщали, имѣемъ сегодня подъ рукою и признаемся, що на первый взглядъ сдѣлалъ онъ на насъ пріятное впечатлѣніе, такъ якъ находимъ въ немъ не лишь имя прихода, колятора и приходника, но также и другіи данныи, могущіи заинтересовати такъ духовенство якъ и статистиковъ, историковъ и вообще людей, слѣдящихъ за ходомъ народныхъ и церковныхъ дѣлъ въ Галичинѣ. Кромѣ названія зазначено въ шематизмѣ: отстояніе прих. церкви отъ мѣстопребыванія епископа и соборной церкви, годъ постройки церкви и матеріалъ, изъ якого она построена, состояніе приходского дома, начало метрикальныхъ книгъ, квалификація церк. пѣвца и его дотація, состояніе нар. школы и число дѣтей обязанныхъ таковую посѣщати, историческіи записки о церкви и приходѣ и наконецъ дотацію прихода. — Станиславовская епархія состоитъ изъ 20 деканатовъ, 435 приходовъ, 521 священниковъ (398 женатыхъ, 116 вдовцевъ в 7 безженныхъ); изъ трехъ монастырей, 713 церквей и 30 часовень и 776.156 душъ гр. обряда. На покрытіе росходовъ персонала канцеляріи консисторской даетъ правительство 800 зр. изъ религійного фонда, которою сумою должна консисторія оплатити трудъ канцлера, канцелиста, возьного и въ данномъ случаѣ еще и діурниста. Очевидно, що въ виду такого положенія дѣлъ всѣ тѣ посады (кромѣ возьного) незамѣщены, такъ якъ прихо дилось бы одному чиновнику платити найбольше 200 до 300 зр. Изъ крылошанскихъ посадъ было въ мин. году двѣ незамѣщены, а въ тек. году, по уступленіи оо. Куиловского и Туркевича останется 4 незамѣщенныи, а лишь двѣ замѣщенныи крылошанскіи посады. Тѣмъ образомъ держава будетъ еще имѣти доходъ изъ станиславовской капитулы!

»Червоная Русь« 02.04.1890 Польскіи газеты о примиреніи галицко-русскихъ партій.

Мы отмѣтили недавно отзывы львовскихъ польскихъ газетъ о состоявшомся 13 (25) с. м. во Львовѣ съѣздѣ выдающихъ русскихъ дѣятелей и о принятыхъ нимъ постановленіяхъ. Не смотря на то, що тѣ постаноленія не имѣютъ еще активного значенія, въ польской печати замѣтно нѣкоторого рода беспокойство уже на одно извѣстіе, що галицкая Русь можетъ консолидовати свои силы для солидарного дѣйствія. Особенно не нравится польскимъ газетамъ та точка програмы дѣятельности галицкой Руси, въ которой выражено постановленіе стремитись къ роздѣлу Галичины на польскую и русскую части. Не могучи по легко понятнымъ причинамъ широко росписыватись о програмѣ и способахъ переведенія нашего объединенія, мы однако обязаны тщательно истовати всѣ голосы польскихъ газетъ о нашей програмѣ дѣйствій, такъ якъ тѣ голосы служатъ выраженіемъ взглядовъ розличныхъ польскихъ партій въ краѣ, партій, съ которыми намъ на всякомъ шагу приходится и прійдется въ будущности встрѣчатись.
Краковская Nowa Reforma, признающая себе демократическимъ органомъ и выставляющая снисходительно на видь свою дружбу къ русскому народу, приняла извѣстіе о рѣшеніи русскихъ патріотовъ съ недовѣріемъ. "Не могучи провѣрити, — говоритъ она, — извѣстій, сообщенныхъ "Червоною Русью", мы принуждены однако немного сомнѣватись въ ихъ достовѣрности уже по той причинѣ, що роздѣлъ Галичины былъ первоначально програмою "Червоной Руси"; трудно для того предположити, щобы въ пору, когда клубу русскихъ пословъ только поручено составленіе общой политической програмы и введенія modus vivendi между несогласными до сихъ поръ политическими партіями, на собраніи мужей довѣрія, не принадлежащихъ къ одной партіи, западали такъ значительныи и единодушныи рѣшенія. Если бы мы предположили, що извѣстія "Червоной Руси" автентичны, тогда трудно было бы поняти предложеніе о составленіи политической програмы, которая вѣдь, въ случаѣ рѣшенія роздѣла Галичини и присоединенія русской Буковины, уже составлена и нуждалась бы усовершенія только въ меньшихъ подробностяхъ".
Не запускаясь въ полемику съ краковскою газетою, мы примѣтимъ лишь, що проектъ, роздѣла Галичины не выдуманъ редакцією "Черв. Руси", но лежитъ въ основѣ политической програмы еще первой "Русской Головной Рады", значитъ существуетъ еще съ 1848 г., а такъ якъ "Черв. Русь" есть носительницею тѣхъ-же идей, то естественно и для нея роздѣлъ Галичины составляетъ основную точку програмы. На проектъ pоздѣла пишутся впрочемъ всѣ благомыслящіи патріоты, желающіи добра галицкой Руси и для того онъ былъ единодушно принять собраніемъ русскихъ мужей довірія. Проектъ роздѣла Галичины — то краеугольный камень, на которомъ построены програмы дѣятельности всѣхъ русскихъ партій въ Галичинѣ и онъ составляетъ основаніе для примиренія тѣхъ партій между собою.
Черновецкая Gazeta Polska, органъ немногихъ поляковъ, живущихъ въ Буковинѣ, а собственно говоря, передняя стража воинствующой польской арміи, состоящей изъ мірскихъ и духовнихъ іезуитовъ, великодушно покровительствующихъ возникшимъ недавно партіямъ между буковинскою русскою интелигенціею, не можетъ укрыти тревоги по поводу постановленного соединения русскихъ партій. Сообщивши за "Черв. Русью" и "Дѣломъ" немногіи извѣстія о ходѣ совѣщаній и принятыхъ рѣшеніяхъ русскихъ мужей довірія, Gazeta Polska говорить:
"Не можемъ однако вздержатись отъ характеристики преднамѣренной акціи, которая, якъ мы уже сказали, совсѣмъ не есть примиреніемъ партій одного народа, но соглашеніемъ между двома народами, изъ которыхъ одинъ называется русскимъ, другій россійскимъ. Подобно мирились недавно чехи съ нѣмцами, хотя не противъ третьяго. При чешско-нѣмецкомъ соглашеніи, якъ говорили "Народныи Листы", операція повелась блистательно, только паціентъ умеръ. Желаемъ русинамъ, дабы не были въ положеніи повторити въ данномъ случаѣ то выраженіе... Русскіи народовцы требуютъ отдѣльности администраційной половины Галичины; того требуютъ и россійскіи народовцы... Но первыи желаютъ въ томъ видѣти територіально отграниченную и самостоятельную Русь — другіи же въ ампутованной части видятъ больше легкую добычу для Россіи (Polizei! прим. ред.) Вотъ встрѣчныи точки къ примиренію, въ которомъ торчитъ отразу или смерть Руси, или по крайней мѣрѣ дальшая, грознѣйшая и труднійшая борьба о народное существованіе.
"Нехай намъ никто не говоритъ, що повисшие замѣчаніе — то вмѣшательство въ внутренніи русскіи дѣла, или желаніе удерживати русиновъ въ немощи, дабы тѣмъ пользовались галицкіи поляки. Не подлежитъ сомнѣнію, що относительно окончательнихъ требований преднамеренного (въ маѣ тек. года — прим. ред.) съѣзда поляки въ Галичинѣ заберутъ также голосъ, къ чему ихъ управняетъ вся минувшость общой судьбы и нинѣшніи взаимныи отношенія. Но на теперь ми только зазначаемъ единственно характеръ того соглашенія. Другое дѣло, достигнетъ ли оно въ виду галицкихъ поляковъ преднамѣ ренной цѣли; мы въ одномъ заключении братства русиновъ съ россіанами по убѣжденію и тенденціямъ, видимъ общую oпaсность ровно для народовыхъ, якъ и для политическихъ идей, имѣемъ для того право и обязанность указати на него и дѣлаемъ то, яко народовцы, яко поляки и яко славяне".
"Попъ въ звонъ, чортъ въ клепало" можно сказати о характеристицѣ GazetPolsk-ою дѣлъ столь серіозныхъ, якъ примиреніе нашихъ партій и окончательная цѣль нашихъ стремленій. Що Gazeta Polska съ клепаломъ имѣетъ дѣло, то найлучше доказуетъ роздѣленіе нею нашихъ партій на русскую и россійскую, а еще больше, пpотестъ газеты противъ примиренія партій не только изъ точки "народовой" и польской, но и славянской точки зрѣнія. А казалось, що идеи Духинского о непринадлежаніи "россіанъ" къ Славянству вывѣтрѣли изь головъ поляковъ, имѣющихъ притязаяія считатись образованными...

»Червоная Русь« 01.04.1890 Наша немощь.

Уже тo, Богомъ а правдою сказавши, наша Русь не грѣшила никогда и не грѣшить до сихъ поръ преизбыткомъ послѣдовательности и соотвѣтнымъ уваженіемъ своего собственного достоинства. На словахъ, въ теоріи, каждый величаетъ себе патріотомъ, каждый клянется на душу и тѣло що готовъ за права своей народности, своего языка и церкви постояти неустрашимо до послѣдняго дыханія,— но когда прійдеть къ дѣлу, показуется, що трусовство, раболѣпіе і индоленція берутъ верхъ и дѣлаютъ изъ русского человѣка жалкого ярмарочного комедіанта.
Приходитъ лишь приглянутись близше и критически нашей жизни, а каждый долженъ признати, що то не преувеличеніе, а къ сожалѣнію, — сущая истина.
Сколько то наговорилось и наслухалось увѣреній о томъ, що въ русскихъ домахъ будетъ царствовати исключительно лишь свое родное слово! Между-тѣмъ находится еще легіонъ русскихъ домовъ и семействъ, которыи поклоняются чужому языку будто якому идолу и въ малодушіи своемъ не могутъ найти столько отваги, щобы освободитись изъ-подъ его оковъ; множество деканатовъ рѣшило на соборчикахъ: не употребляти въ своихъ перепискахъ съ властями иного языка, кромѣ русского, въ практицѣ же вышло, що даже мизерныи росписки на нужденную конгруу пишутся русскими священниками въ большой части по польски, а даже и по нѣмецки. Цѣлыи струи словъ текли и текутъ о томъ що русскіи люди должны все покупати у своихъ русскихъ купцевъ и торговщиковъ, въ дѣйствительности же нѣтъ у насъ ничего спѣшнѣйшого, якъ поддерживати нашимъ кровавымъ грошемъ чужихъ, въ большой части жидовскихъ спекулянтовъ и причинятись тѣмъ способомъ къ вскрѣпленію враждебныхъ намъ элементовъ на русской землѣ. Въ теоріи деклямуемъ весьма краснорѣчиво, шумно и съ восторгомъ о необходимости консолидаціи нашихъ силъ, и нашей народней жизни, на дѣлѣ же выходитъ совершенно противоположное, такъ якъ противниники наши успѣваютъ при каждыхъ выборахъ пріобрести цѣлыи толпы "хруневъ", а основывая свои kółka rolnicze находятъ въ русскихъ консисторіяхъ теплыхъ покровителей и дѣятельныхъ сотрудниковъ для своей ргас-ы organiczn-ой; придумывая розличныи способы и средства для истребленія и вынародовленія русского народа, имѣютъ они всегда до роспорядимости цѣлую армію русскихъ ренегатовъ и эвнуховъ!... И такъ дѣется oнo всюда, въ каждомъ отношеніи, даже до тѣхъ послѣднихъ 24 гульденовъ, собранныхъ учительскимъ тѣломъ такъ зов. русской гимназіи во Львовѣ въ пользу русскихъ голодающихъ селянъ и пересланныхъ въ роспорядимость польского комитета...
Въ розговорахъ не сходятъ изъ нашихъ устъ деклямаціи о патріотизмѣ, самоотверженіи и жертволюбіи, — на дѣлѣ же мы представляемъ отвратительное зрѣлище бляги и пустословія.
Къ тѣмъ терпкимъ упрекамъ и примѣчаніямъ принудилъ насъ, кромѣ выщенаведенныхъ моментовъ, еще слѣдующій свѣжій фактъ.
Патры іезуиты, овладѣвшіи, подъ предлогомъ "реформованья" нашего монашества, русскими монастырями въ Галичинѣ, устроили, никѣмъ непрошенныи, въ Кристинополѣ трехдневніи реколекціи для русского духовенства и пригласили къ участію въ таковыхъ русскій клиръ изъ сокольского и жолковского повѣтовъ.
Казалось бы, що въ виду огорченія и неумолкаемыхъ голосовъ протеста со стороны русского народа противъ хозяйничанія сыновъ Лоіолы на Руси, не найдется ни одинъ русскій священникъ, который поспѣшилъ бы на относительныи іезуитскіи "науки". Да, но отъ чего, изобрѣтенъ русскій сервилизмъ и маловаженіе своего достоинства? И вотъ, къ стыду будь сказано, нашолся не одинъ, но даже три русскіи священники, которыи, оставляя ввѣренную ихъ духовному попеченію паству на произволъ судьбы и не обращая вийманія на мнѣніе и интересъ своихъ собратей, почувствовали необходимость подвергнути въ теченіи трехъ дней, именно 11, 12 и 18 н. ст. марта, свои умы и души просветительной 16-кратной операціи почтенныхї іезуитскихъ реформаторовъ и завоевателей нашихъ русскихъ монастырей. Два изъ нихъ —холмскіи бѣглецы, третій же таки—нашъ галицкій братъ. Що-до первыхъ двохъ, т, е. холмскихъ эмигрантовъ, мы, конечно, не удивляемся ихъ смиренному повиновенію въ виду іезуитского приглашенія, такъ якъ они не считаютъ себе сынами того народа, который такъ малодушно оставили и не считаютъ себе обязанными къ солидарности съ тѣмъ клиромъ, съ которымъ они не сжились и среди которого чувствуютъ себе, яко бѣглецы, чужими; однако що-до третьяго, яко уроженца галицкой земли и члена русского народа, вѣдающого весьма хорошо, сколько іезуиты зла ему причинили и якій сѣти они на нашу Русь наставляютъ, мы не въ состояніи простити его поѣздки на кристинопольскіи "реколлекціи". Да, если бы онъ по крайней мѣрѣ обмежился былъ на одну поѣздку — но онъ, для произведенія тѣмъ большого эфекта, попалъ даже на незавидный концептъ поблагодарити печатно въ 6 н-рѣ газетки Bonus Pastor реформаторовъ нашихъ монастырей за устроеніе ему и двомъ холмчакамъ uczty duchownej и за szczеrą gościność, якой они, въ забранныхъ іезуитами стѣпахъ кристинопольского русского монастыря, со стороны тѣхъ же патровъ удостоились!... То именно обстоятельство и то благодареніе въ Bonus Pastor весьма характеристичны такъ для своего автора, якъ и вообще для нашихъ отношеній, а уже самое характеристичнѣйшое въ виду нашихъ духовныхъ властей, которыи такъ ровнодушно смотритъ, или точнѣйше, совершенно не смотрятъ на то, кто и якъ подчиненный имъ клиръ обучаетъ и наставляетъ...

»Червоная Русь« 30.03.1890 Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ.

Правдолюбіе галицко-польскихъ газетъ на счетъ Россіи стало уже такъ широко извѣстнымъ, що мы о немъ весьма рѣдко упоминаемъ. Въ послѣднее время сообщили нѣкоторыи изъ упомянутыхъ газетъ, будто бы польскимъ газетамъ въ Россіи запрещено писати о голодѣ, свирѣпствующомъ въ Галичинѣ. Само собою розумѣется, що вѣсть та совершенно безосновна уже хотя бы единственно для того, що въ Россіи собираются жертвы на голодающихъ галичанъ и що полуофиціальный "Варшавскій Дневникъ" печаталъ численныи статьи не лишь о голодѣ въ Галичинѣ, но также о способѣ роспредѣленія голодовыхъ пособій такъ зовимыми обывательскими комитетами, а въ новѣйшемъ нумерѣ принесъ тотъ же "Дневникъ" отзывъ русского голодового комитета, просящій о помощь для голодающихъ. Если бы для того у польскихъ газетъ въ Россіи была добрая воля, то они напечатали бы въ своихъ столбцахъ по крайней мѣрѣ то, що приноситъ "Варш. Дневникъ" на-счетъ свирѣпствующого голода. Однако — якъ намъ кажется — варшавскимъ польскимъ газетамъ идетъ о то, щобы ихъ читатели совсѣмъ не знали, що въ Галичинѣ свирѣпствуетъ голодъ, а при томъ щобы галицко-польскіи газеты имѣли случайность утверждати, будтобы въ Варшавѣ о голодѣ въ Галичинѣ писати запрещено. И того рода махинаціями хотятъ польскіи журналисты "возстановити" польское королевство! Печальное однако и правдивое явленіе!

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 01.06.1892 Program Rusinów narodowców.

W Dile z d. 30. maja opublikowano na miejscu naczelnem obszerny "program narodowy", powstały z narad mężów zaufania ruskiego towarzystwa politycznego "Narodna Rada", odbytych we Lwowie d. 24. marca. Program ten podamy w pełnym tekście w dalszych numerach Kurjera, tutaj zaznaczamy jedynie, że we wstępie podkreśla on bardzo stanowczo etnograficzną i narodową samodzielność Rusi, dalej zaznacza, że Rusini narodowcy w kwestjach ekonomicznych stoją na stanowisku własności indywidualnej, pragną obznajomić naród ruski ze wszystkiemi zdobyczami zdrowego postępu, stojąc na gruncie postępowo-demokratycznym, pragną polityczego wykształcenia mas narodu ruskiego, stoją na gruncie konstytucji austrjackiej i zapomocą tejże chcą wywalczyć dla narodu ruskiego także stanowisko polityczne, jakie mu się należy, stoją przy swej wierze, obrzędzie i żądają dla rusko-katolickiej cerkwi praw przynależnych, oświadczają się z gotowością zgody i współdziałania ze wszystkiemi innemi stronnictwami ruskiemi, których działalność nie będzie przeciwną interesom sprawy ruskiej, pragną żyć w zgodzie z narodem polskim na podstawie zupełnego równouprawnienia, i oświadczają, że będą popierać każdy rząd, dążący do zaspokojenia sprawiedliwych żądań narodu ruskiego. Dalej sformułowano długi szereg żądań praktycznych w sprawach oświaty, w sprawach ekonomicznych i politycznych i dodano odezwy do posłów ruskich w Sejmie i w Radzie państwa, by w myśl tego programu postępowali i do ogółu Rusinów, by się z nim solidaryzował.
Porównując ten program z tem, co dotychczas narodowcy uznawali za swój program, tj. z deklaracją p. Romańczuka w jej rozmaitych warjantach i tłumaczeniach, przyznać musimy ogromny postęp, wyklarowacie się myśli programowych i dążność niezaprzeczoną do jednolitego objęcia i uwzględnienia ogółu stosunków narodowych. Jeżeliby tym razem narodowcy rzeczywiście chcieli traktować ten swój program na serjo, jako rzecz istotnych przekonań i poglądów politycznych i społecznych, a nie jako ballon d'essay, wypuszczony ad usum publiki prowincjonalnej, to nie wątpimy, że mógłby on stanowić podstawę do dyskusji programowej między narodowcami a innemi stronnictwami ruskiemi, a po usunięciu pewnych niekonsekwencyj i niejasności mógłby służyć wspólnym gruntem dla pracy narodowej wszystkich stronnictw, a przynajmniej wszystkich zdrowo i szczerze myślących i patrjotycznych grup i jednostek ruskich. Jedynie od taktu przewódców stronnictwa narodowego zależeć będzie obecnie, jak się ukształtują w najbliższej przyszłości ruskie stosunki partyjne w Galicji.

»Kurjer Lwowski« 27.05.1892 Poprawność języka urzędowego.

Wydział tow. prawniczego lwowskiego wystosował do prezydjów władz krajowych pismo, którego treść jest wyrazem potrzeby, oddawna uznawanej przez publiczność. Opiewa ono: "Gdy przed laty z górą dwudziestu zaprowadzono w Galicji język urzędowy polski, kraj cały powitał fakt ten jako zdobycz pierwszorzędnej doniosłości w przekonaniu, że język nasz, przez używanie go w sądach i urzędach coraz bardziej się wykształci, nabierze siły i giętkości i zbliży się do tej jędrności, jaka znamionowała go wówczas, gdy władze Księstwa Warszawskiego i Królestwa Polskiego wyłącznie nim się posługiwały.
Że nadzieje te niezupełnie się ziściły, na to złożyło się kilka ważnych przyczyn, a jedną z najważniejszych była, iż w chwili zaprowadzania języka polskiego, jako urzędowego, wszyscy, którzy odtąd tym językiem urzędowym posługiwać się mieli, wykształceni byli w języku urzędowym niemieckim, trudno im było więc doraźnie oswobodzić się od wyrażeń i zwrotów, obcych naszemu językowi, do których przywykli. Temu też wpływowi długoletniego nawjknienia ulegli nawet i ci prawnicy, którzy jako rodowici Polacy, zresztą po za urzędem — poprawnie językiem polskim władali, a tak się stało, że gdy młodsza generacja wstąpiła w ślady starszej, wytworzył się język urzędowy, odmienny od zwyczajnego języka, którym się posługujemy w życiu, język pełen zwrotów i wyrażeń obcych, z prawidłami i duchem języka polskiego niezgodnych, a najeżony germanizmami do tego stopnia, iż go Polacy z innych dzielnic Polski często zrozumieć nie zdołają. Siłą nawyknienia i osłuchanych formułek utrzymuje się ten język nawet, pod piórem osób, władających zresztą bardzo dobrze językiem polskim, a popierają go, w tym nieprawidłowym rozwoju tłumaczenia ustaw niemieckich i wydawnictwa, które w kraju naszym się pojawiły i rozpowszechniły, a które przeciw czystości języka często w wysokim stopniu wykraczają. Co bardziej, język ten dostaje się nawet do projektów i ustaw przez Sejm krajowy uchwalanych.
Towarzystwo prawnicze uważało za obowiązek zwrócić uwagę na ten niepożądany stan rzeczy i na zeszłorocznem walnem zgromadzeniu wybrało komisję, której poleciło obmyślenie i wykonanie wszystkich kroków, jakieby w celu ustalenia terminologji prawniczej polskiej i stylu urzędowego uznała za stosowne. Komisja, uzupełniwszy się gronem osób, na polu znawstwa języka zasłużonych, nabrała przekonania, iż dotąd za mało zwracano uwagi na potrzebę zachowania czystości języka w pismach i aktach urzędowych.
Nie zamierzamy tem bynajmniej uchybić ogółowi prawników naszych; przyznajemy owszem, że wielu z nich dokłada należytej pod tym względem staranności. Uwagi nasze tyczą się więc tylko tych, a i takich jest niestety nie mało, klórzy z ręką na sercu do pewnego w tym kierunku zaniedbania w obec siebie samych przyznać się muszą.
Galicja z w. ks. Krakowskiem jest dziś jedynym krajem w którym język nasz jest urzędowym językiem, na niej więc cięży obowiązek pielęgnowania i kształcenia prawniczego języka polskiego i zachowania go w pełnej czystości dla przyszłych pokoleń. W razie zaniedbania tego obowiązku zachodzi groźne niebezpieczeństwo, że tradycja pięknego języka naszego dla przyszłych pokoleń bezpowrotnie zaginie.
Z tychto powodów Towarzystwo prawnicze postanowiło udać się do pp. naczelników wszystkich władz krajowych z usilną prośbą o użycie wpływu w tym kierunku, iżby w aktach i pismach urzędowych o ile możności przestrzegano czystości i poprawności językowej.
Nie przesądzamy, jakich środków w. prezydjum w tej mierze chwycić się uzna za stosowne, mniemamy jednakże, że już samo poruszenie tej sprawy, samo przypomnienie jej podwładnym zdoła w znacznej części zapobiedz złemu, gdyż nie brak naszym prawnikom ani patrjotyzmu i dobrych chęci, ani też zdolności i potrzebnych wiadomości, aby uniknąć w stylu urzędowym błędnych wyrażeń i zwrotów językowych, chociażby przez długoletnie utartych używanie.
Mając nadzieję, że w. prezydjum swego współdziałania w tym kierunku nie zechce nam odmówić, pozwalamy sobie prosić o zalecenie podwładnym, aby w aktach i pismach urzędowych przestrzegali czystości i poprawności języka".
Memorjalik ten ma podpisy prezesa tow. Tchórznickiego, i przewodniczącego komisji terminologicznej dra Tilla.

»Kurjer Lwowski« 04.02.1892 Wiec ruski.

Przyznać trzeba komitetowi "Ruskiej Rady", że demonstrację przeciw akcji ugodowej p. Romańczuka i tow. urządził ogromną. Onegdajszy wiec zwołany do "Narodnego Domu" był tak liczny, jak pewnie żadne jeszcze z dotychczas odbytych zgromadzeń ruskich. Nietylko wielka sala "Narodnego domu" była szczelnie napchaną uczestnikami, z usunięciem krzeseł, stołów, estrady itp., prócz maleńkiej estrady pod trybuną i stołu prezydjalnego ustawionego pod oknami, ale także w przedsionku, w sieni, na schodach było pełno uczestników, a całe tłumy chodziły po mieśce, nie mogąc się zmieścić w "Narodnem Domu". Liczbę czestników podają w przybliżeniu na 4000. Zgromadzenie składało się w 9/10 z chłopów z różnych stron kraju, a także z znacznej ilości księży i nieco inteligencji świeckiej. Całe zgromadzenie było ożywione jednem uczuciem — nienawiścią do tzw. nowej ery, tyle i tak dobranych epitetów, ile się tam posypało na Romańczuka i Barwińskiego, nie padło na nich zapewne jeszcze od urodzenia.
Wiec zagaił prezes "Russkiej Rady" p. Didyckij krótkiem przemówieniem, w którem jako główny cel wiecu przedstawił zaprowadzenie zgody i usunięcie sporów, istniejących w łonie społeczeństwa ruskiego i wzywał do taktu, umiarkowania i wyrozumiałości w czasie narad wiecowych. Następnie na wniosek ks. Dawydiaka z Tuchli wybrano przewodniczącym wiecu ks. Pawlikowa, zastępcami notarjusza Baczyńskiego z Kałusza i włościanina posła Barabasza. Na sekretarzy zaprosił przewodniczący pp. dra Humieckiego i poetę Izydora Pasiczyńskiego.
Następnie wygłosił ks. Pawlików obszerną mowę, co chwila przerywaną okrzykami i uwagami zgromadzonego ludu. Po nim referował dr. Dobrjanskij o obecnej sytuacji Rusinów. Referat jego przerwany był pojawieniem się w sali posła dr. Antoniewicza, któremu urządzono huczną owację.
Dr. Antoniewicz wszedłszy na trybunę przemówił w ten sposób, że naród ruski nie powinien się niczego spodziewać od parlamentaryzmu, lecz tylko od cesarza. Dalej kończył dr. Dobrjańskij swój referat, przerywany co moment okrzykami skierowanymi przeciw Romańczukowi, Barwińskiemu i całej akcji ugodowej.
Dalsze referaty wygłosili: Roman Baczyński z Tarnopola o powsztennem głosowaniu, ks. Bilinkiewicz o sprawach ekonomicznych i redaktor Marków o sprawach szkolnych. Przy każdej rezolucji zabierało głos mnóstwo mówców. Wiec trwał od 9 zrana do 6. wieczór. Włościanie jedni wychodzili, drudzy wchodzili i objawiali chęć radzenia choćby i cały tydzień.
Rzecz zajmująca, że Diło odmawia wiecowi wszelkiego głębszego znaczenia na tej podstawie, te miała tam być część włościan i inteligentów "zbałamuconych", część zaś wprost "przypędzonych" przez "naganiaczy" z pow. brodzkiego, złoczowskiego i tarnopolskiego i zwerbowanych za pieniądze. Zdaniem Diła wiece mają u nas decydujące znaczenie nie przez to, ilu ludzi wzięło w nich udział, lecz przez to, kto je zwołuje.
"Para radykałów zwołuje bardzo liczne wiece włościańskie w Kołomyi, i włościanie uchwalają wszystko, co im przedłożą, i gdyby radykali mieli te zasoby pieniężne co raoskalofile, to tak samo zapełniliby włościanami salę "Narodnego Domu". Ale na bieg spraw ruskich nie może to mieć wpływu Niechby na apel moskalofilów przybyło i 10.000 chłopów, to na bieg spraw nie wplynęłoby to tyle, ileby wpłęnął podpis choćby jednego narodowca pod odezwą, zwołującą wiec, lub jeden referat wygłoszony przez narodowca, chociażby na sam wiec zamiast dziesięciu tysięcy przybyło tylko 100 włościan".
Jak widzimy, włościanie ogromnie spadli w cenie w oczach Diła, od kiedy do jego menerów uśmiechnię o się z "pod kawek".

»Kurjer Lwowski« 02.02.1892 Jak była ułoźoną lista wyborców we Lwowie.

Jeden z wyborców pisze nam: Towarz. kredytowe ziemskie liczące znaczny zastęp urzędników, opłacających podatek roczny 12 złr., miało tylko jedną kartę legitymacyjną, jako Towarzystwo. Na czynione w przeddzień wyborów kroki oświadczono, że urzędnicy nie mają prawa głosowania, gdyż instytucja płaci za nich podatki. To samo stało się z urzędnikami fundacji skarbkowskiej i z wielu innymi. Również nie umieszczono w spisie wyborców urzędników krajowych instytucj jak Bank krajowy, a uprawnionych z osobistej kwalifikacji. A żaden z nich nie mógł przeczuwać, że został ominięty, i nie sprawdzał przed terminem reklanacyjnym. Dopiero w chwjli rozdziału kart legitymacyjnych przekonali się ci ludzie o defekcie, bo do wspomnianego argumentu o płaceniu podatków to należy wyjaśnić, że administracja podatków, wymierzając podatek na podstawie szczegółowych fasyj urzędników, przeseła poszezególne nakazy płatnicze do odnośnych instytucyj, celem doręczenia takowych swym urzrędnikom i ściągnięcia wymierzonej kwoty pod własną dotyczących zarządów odpowiedzialnością. Instytucje te ściągają ten podatek i płacą go w urzędzie podatkowym w przepisanych kwartalnych ratach, a urząd podatkowy przeprowadza likwidacją odnośnie do posiadanego wykazu ogólnego, obejmującego poszczególne wymiary. Zresztą choćby nawet odnośne instytucje przyjęły na siebie opłatę podatków, to można to uważać jako nadwyżkę wyznaczonej płacy, nie pociągającą za sobą utraty praw obywatelskich.
Dziwne to zapatrywanie, zastosowane podobno pierszy raz dopiero w praktyce, wymaga koniecznie pewnego rozświecenia, i powinno się stad przedmiotem protestu, aby władze wyższe, ewentualnie nawet trybunał administracyjny, mogły wydać orzeczenia. W wyż wpomnianym wypadku specjalnym urzędnicy gal. Tow. kredyt. ziemskiego pozbawieni prawa czynnego wyboru, nie mieliby także prawa wybieralności, a właśnie jeden z nich, człowiek bardzo dzielny, znajduje się na liście komitetu magistrackiego i mógłby stracić mandat uzyskany.

»Kurjer Lwowski« 31.01.1892 Drożyzna.

Z Tarnopola piszą nam: Kurjer Lwowski z 26. bm. bardzo słusznie upomina się dla urzędników niższej katеgorji o dodatek drożyżniany, i nastaje na pospiech ze strony ministra Stembacha. Sfery wyższe w Wiedniu obojętnie patrzą, bo nie znają naszych opłakanych stosunków, nazywając Galicję krajem przeważnie rolniczem (wo Milch und Honig fliesst), nie mają oni pojęcia, że my w tymto kraju rolniczym, nawet na Podolu, który ma stanowić spichlerz zboża, prawie wszystko, a w szczególności mąkę płacimy drożej, od samego Wiednia. Na dowód posyłam dwa cenniki z pierwszorzędnych młynów naszego Podola do porównania z cenami wiedeńskiemi.
Według cennika młynów wiedeńskich i niższo-austrjackich z daty 9. stycznia: grysik A. i B. miał cenę 18.50, 18.70, 19 i 19.20; we młynie Pinińskiego w Grzymałowie 18.75—19, we młynie Galla w Tarnopolu 21.10—21.70. Mąkę nr. 0 notują w Wiedniu i N. Austrji: 18.20 — 18.70, w Grzymałowie 18.75, w Tarnopolu 21.70; mąkę nr. 1. w Wiedniu 18—18.50, w Grzymałowie 18.50, w Tarnopolu 21.40; mąkę nr. 2 po 17—18.30, w Grzymałowie 18.25, w Tarnopolu 21.10; mąkę nr. 3. w Wiedniu 16.20—18.10, w Grzymałowie 17.75— w Tarnopolu 20.90; mąkę nr. 4. w Wiedniu po 16—17.90, w Grzymałowie 17, w Tarnopolu 20.60; mąkę nr. 5. w Wiedniu 15—17.70, w Grzymałowie 16.50, w Tarnopolu 20; mąkę nr. 6. w Wiedniu: 15 — 17.40, w Grzymałowie 16, w Tarnopolu 19.40; mąkę nr. 7. w Wiedniu 13.50—17.20, w Grzymałowie 15.50, w Tarnopolu 19.10; — mąkę nr. 8. w Wiedniu 11—17, w Grzymałowie 15, w Tarnopolu 18.30 itd.
W Budapeszcie notowano równocześnie mąkę nr. 0. po 17.80, a zatem o 95 ct. taniej niż w Grzymałowie o 3.90 (!) taniej niż w Tarnopolu; mąkę zaś bułkową w Budapeszcie 15.60, w Grzymałowie zaś o 40, w Tarnopolu o 3.80 (!) drożej na 100 kg.
Całkiem taki sam stosunek zachodzi co do cen mąki żytnej, czyli chlebowej.
Niechże więc ministerstwo porówna cenniki, niech szanowni posłowie gorliwiej pochodzą za tem. Wszelka dalsza przewłoka w przyznaniu dodatku drożjżnianego biednym urzędnikom trzech najniższych kategoryj wzmaga nędzę, bo wtrąca ich w długi lichwiarskie, z których najtańsze lata ich nie wyratują.

»Kurjer Lwowski« 21.01.1892 Koncesje dla Rusinów.

P. Romańczuk podaje od dłuższego czasu swe spostrzeżenia i doświadczenia wiedeńskie do wiadomości publiczności ruskiej w formie "Listów z Wiednia" umieszczanych w Dile i podpisanych przeźroczystym kryptonimem U. Sem. (Uljan Semenowicz). Listy te dotychczas nie budziły jakoś ogólniejszego zajęcia, nie odznaczały się ani treścią ani formą. Dopiero list ostatni, umieszczony w nrze 4. zdolny jest obudzić nieco większe zajęcie. Referuje w nim p. Romańczuk o obecnym stanie sprawy ruskiej, o koncesjach dotąd przez Rusinów otrzymanych lub spodziewanych. Ważniejsze ustępy tego listu reprodukujemy tutaj jako dokument nie pozbawiony szerszego interesu politycznego.
"Posłowie ruscy w Radzie państwa prawie od trzech ćwierci roku, od pierwszego posiedzenia komisji adresowej, wskazywali nieustannie na potrzebę załatwienia sprawy niskiej. Jednakowoż mimo przychylnych oświadczeń br. Taaffego, nie mówiąc już o poprzedniem oświadczeniu namiestnika w Sejmie, sprawa nie postępowała naprzód. Dwie były temu przyczyny. Jedna — decydująca obecnie stanowisko Polaków nie tylko w kraju, ale i w wiedeńskim parlamencie i w państwie, przy ich niezmiennie negacyjnej polityce wobec Rusinów, a druga — obecny program rządu, usuwający na bok wszelkie kwestje polityczne i narodowościowe. Tak więc do końca r. 1891 zaszły zaledwie dwa fakty, z których można było wnioskować o jakiejś zmianie w usposobieniu sfer rządowych wobec Rusinów. Jeden fakt, to znane rozporządzenie ministra sprawiedliwości co do wpisów do ksiąg gruntowych, które wywołało następnie pustą remonstrację w Kole polskiem — drugi zaś, to nadanie koncesji na towarzystwo asekuracyjne "Dniestr", gdy poprzednie dwukrotne starania Rusinów o asekurację ruską były bezskuteczne.
"Obecnie mogę wam z pewnego źródła donieść, że zapadły niektóre dalsze decyzje. I tak z początkiem najbliższego roku szkolnego (1893) mają ruskie klasy ćwiczeń przy seminarjach nauczycielskich w Stanisławowie i Tarnopolu być przemienione na czteroklasowe szkoły ćwiczeń, a przy seminarjum żeńskiem we Lwowie ma być założoną czteroklasowa żeńska szkoła ćwiczeń, o co ubiegłego lata podawała lwowska "Narodna Rada". W Samborze ma być założone nowe seminarjum nauczycielskie, które przy ustroju utrakwistycznym będzie miało charakter ruski. Na założenie nowego ruskiego gimnazjum ministerstwo również się zgadza i tylko czeka w tej sprawie na przychylną propozycję Sejmu. Również zgadza się ministerstwo w zasadzie na założenie katedry historji ruskiej na uniwersytecie lwowskim.
"Co do języka ruskiego w urzędach i sądach Galicji, to namiestnictwo lwowskie faktycznie już odstąpiło od znanego rozporządzenia Gołuchowskiego z r. 1873, według którego urzędy w korespondencjach ruskich do stron miały używać liter polskich. Namiestnictwo używa obecnie zazwyczaj liter ruskich i przestało również z konsystorzami ruskimi korespondować po niemiecku (o ile wiemy, przynajmniej co do konsystorza lwowskiego doniesienie to jest przedwczesne, Red.), lecz koresponduje z nimi po rusku. Na gmachach urzędowych mają stopniowo być zaprowadzone także ruskie napisy; nowe orły dla starostw w Galicji wschodniej z polskimi i ruskimi napisami są już wygotowane.
"Jedną z najważniejszych spraw, jeżeli nie w góle najważniejszą jest zmiana dotychczasowego systemu rządowego względem Rusinów, zaprzestanie nierównego i upośledzającego traktowania Rusinów, sekatur względem towarzystw ruskich, urzędników i nauczycieli Rusinów itp. Takiej zmiany systemu posłowie ryscy przy każdej sposobności się domagali. Otóż widomym znakiem i, rzęchy można, gwarancją zmiany systemu ma być powrót tych ruskich urzędników, klórzy wbrew swej woli i z czysto politycznych motywów przeniesieni byli do Galicji zachodniej, znowu na Ruś. Dwaj tacy urzędnicy już powrócili, a powrót kilku innych ma nastąpić w czasie najbliższym.
"Wszystkiego tego oczywiście bardzo mało, wszystkiego tego całkiem niedostatecznie nietylko na to, by Rusinom nadać stanowisko choć trochę odpowiadające uprzywilejowanemu stanowisku Polaków w Galicji, ale bodaj odpowiadające głównym zasadom równouprawnienia w ogóle. Mimo to jednak my uważamy zarządzenia rządu za pierwszy początek nowej polityki względem Rusinów, za zadatek nam dany, a nie przestaniemy dobijać się wszystkich tych praw, jakie konstytucja austrjacka przyznała wszystkim narodom monarchji. Osiągnienie tych praw i stanowiska odpowiedniego naszej godności narodowej w państwie zależeć będzie najbardziej od rozważnego, konsekwentnego i czynnego postępowania całego społeczeństwa ruskiego, a przedewszystkiem posłów ruskich".
Tyle słów p. Romańczuka. Jak przyjmie społeczeństwo ruskie to doniesienie o zdobyczach tz. nowej ery, nie omieszkamy donieść.

»Kurjer Lwowski« 19.01.1892 Teatrowi lwowskiemu

poświęcił p. Kazimierz Skrzyński, członek redakcji Gazety Lwowskiej, w niedzielnym Czasie fejleton, z którego wyjmujemy następujące ustępy:
"Kiedy przed laty kilkudziesięciu hr. Skarbek, tworząc wielką drohowyzką fundację, połączył z nią teatr, miał on w pierwszym rzędzie na myśli podniesienie i rozwój sceny polskiej we Lwowie; w tym celu stworzył dla sztuki dramatycznej ognisko, budując obecny gmach teatralny, a wszyscy, którzy znali hr. Skarbka, zeznają, że w zamiarach fundatora dobro i rozkwit teatru narodowego znajdowały się na pierwszym planie jego intencji, dlatego kurator fundacji, dbając więcej i lepiej o losy sceny, działałby niezawodnie w myśl wspaniałomysłnego mecenasa sztuki.
Teatr, wzniesiony przez hr. Skarbka, odpowiadał ówczesnym wymaganiom i potrzebom publiczności, dziś jednak stał się anachronizmem. Ktoś posiedział, że woli salę teatru krakowskiego od lwonskiego, bo, jak się dowcipnie wyraził, woli przeciez niniejszą ilość metrów nieczystości, niż większą, a do tego brud teatru lwowskiego nie ma sobie równego. Przed kilkoma tygodniami odbyła się rewizja gmachu, dokonana przez komisję, złożoną z przedstawicieli rządu, Wydziału krajowego i Rady miejskiej; komisja, z marszałkiem kiajowym na czele, odbyła dokładną wędrówkę po wszystkich zakątkach teatru, podczas której powonienie tych panów nieraz wystawionem było na ciężkie próby; odkryło przy tej sposobności szczregóły, dające ładne wyobrażenie o administracji i o stanie gmachu: i tak stosy śmiecia, złożonego od niepamiętnych czasów na podwórzu, pewne miejsca sekretne w strasznym stanie; rury, przeznaczane do ogrzewania, przepełnione nieczystościami; drzwi nie zamykające się, wskutek czego ciągle przeciągi; tumany kurzu na siedzeniach, obdrapane i zlatujące obicia itd.; można mieć zatem dokładne wyobrażenie, czem jest teatr lwowski pod wzglądem hygjeny, estetyki i wygody — prawdziwy to raj dla mikrobów i ich rodzin.
Nie pamiętam świetnych czasów teatru lwowskiego, znam je tylko z opowiadań i tradycji, ale uczęszczając pilnie od lat kilku do teatru, mógłem zauważyć, że obecnie jest on mniej dobrym, niż dawniej; w kilku latach stracił najlepsze prawie siły. Pani Aszpergerowa prawem wieku i zasługi usunęła się ze sceny, ale inni młodsi poszli gdzieindziej. Ubyli państwo Żelazowscy, ubyli Lubicz i Ruszkowski, ubył Frenkel, sięgający z powodzeniem po zaszczytny spadek po Żółkowskim; ubyli Wojdałowicz i Fiszer, ubyła wreszcie panna Pysznikówna, pełna talentu, finezji i wdzięku. (Oprócz tego ustąpiła Nowakowska i Szymańska, a zmarli Linkowscy, Kasprowicz, Starzewski, Dina. Przyp. Red.). Straty to wielkie, których nie zastąpią nowe siły.
Z materjałem (który pozostał. Red) dałoby się niezawodnie lepsze otrzymać rezultaty; wina tkwi w kierownictwie. Główną zasadniczą bowiem wadą lwowskiej sceny jest brak artystycznej dyrekcji, któraby, świadoma swych celów, dążyła do ich urzeczywistnienia umiejętnie i wytrwale, a z literackiem wykształceniem łączyła trafne zrozumienie istoty sztuki dramatycznej, jej warunków, potrzeb i zadań; brak również należytej reżyserji, umiejącej kierować próbami i informować i uczyć aktorów, okazywać więcej dbałości w szczególach przedstawień i nadawać im pod każdym względem piętno wykończenia; tego nie posiadamy i dlatego teatr chroma na wielu punktach.
Słowo o operze, której sezon właśnie się rozpoczął. Już przed kilku laty na tem samem miejscu wyraziłem zdanie, że we Lwowie możemy mieć dobrą operę, ale musimy mieć dobrą komedję, tymczasem wyznać trzeba, że chwilami, jak np. w roku zeszłym, właśnie opera jest stosunkowo lepsza od komedji; fałszywy to stosunek, przyczyniający się w znacznej mierze do zobojętnienia publiczności dla dramatu. W tym roku dyrekcja poprawiła się pod tym względem, bo na razie przynajmniej opera jest gorsza, aniżeli w roku ubiegłym. Nie ma panny Heller, nie ma miss Elli-Russell, tej wybornej śpiewaczki i aktorki, a przytem miłej i uroczej kobiety, nie ma wreszcie p. Chodakowskiego (a Pawlikówna? Red.), pozostał jeden p. Warmuth ze swoim pięknym i silnym tenorowym głosom i p. Jeromin, poprawny, ale zimny śpiewak. Nowa primadonna pani Busi, poprzedzona z Warszawy pewną sławą, zawiodła oczekiwania, ma ładny wprawdzie głos i gra dobrze, ale fatalnie tremoluje i wogóle nie robi na scenie wrażenia. Od czasu do czasu mamy różne debiuty; jedne się udają, drugie nie.
Należy także wspomnieć o naszym balecie, bo mamy balet i to z Włoch sprowadzony; prima ballerina, panna Seregni, tańczy z wdziękiem i gracją, ale panie, czy panny z corps de ballet, mogę wam zaręczyć, że nikogo nie sprowadzą z drogi cnoty!"

»Kurjer Lwowski« 15.01.1892 Jubileusz "Szkoły".

Z dniem 2. stycznia rozpoczął organ "Towarzystwa pedagogicznego", tygodnik Szkoła, dwudziesty i piąty rok swego istnienia.
Pożyteczne to czasopismo skorzystało ze sposobności, aby wydać numer jubileuszowy, przedstawiający się nader korzystnie. W słowie od redakcji, umieszczonem na czele pisma, znajdujemy ciepło zredagowany pogląd na przeszłość Szkoły, 0 ile wypełniała swoje pedagogiczno-obywatelskie zadanie. Szkoła powstała prawie równocześnie z upadkiem reakcyjnych rządów w Austrji i zaprowadzeniem języka polskiego w naukowych zakładach galicyjskich. Od pierwszej chwili założenia było czasopismo to dla stanu nauczycielskiego zawsze szczerym doradcą i przyjacielem; stawiało ono nauczycielom przed oczy ideał piękny i wysoki: dążeniem Szkoły było zawsze, aby ludzie, kierujący wychowaniem przyszłego pokolenia, godni byli ze wszech miar zaufania, by z nauką i wiedzą łączyli prawość charakteru, przywiązanie do kraju i do poruczonej im młodzieży. Dążyła ona do tego, aby w stanie nauczycielskim istniała piękna solidarność tak co do obrony wspólnych praw, jak co do sumiennego spełniania obowiązków. Z drugiej strony nawoływała Szkoła społeczeństwo, ażeby w dobrze zrozumianym interesie publicznym nie szczędziło grosza na polepszenie bytu materjalnego nauczycieli, którzy tylko wtenczas mogą z pożytkiem spełniać swe obowiązki, jeżeli będą wolni od nadmiaru trosk codziennych.
W ciągu dwudziestukilku lat istnienia Szkoły kilkakrotnie następowała regulacja płac nauczycielskich, a po każdej Szkoła badała, czy regulacja odpowiada interesom i potrzebom stanu nauczycielskiego. Również było usiłowaniem Szkoły skierować całe wychowanie publiczne na tory na rodowe, tak, ażeby oświata, idąc równym krokiem z postępem wieku, nie traciła cech rodzimych.
Artykuł następny, skreślony piórem p. Zygmunta Samolewicza, kreśli historję pierwszego roku istnienia czasopisma. Historję tę przypominamy w najglówniejszych zarysach. Rok 1867 wielce jest ważny w dziejach szkół galicyjskich. W tym roku w lipcu ogłoszony został statut organizacyjny, tyczący się ustanowienia Rady szkolnej krajowej; w tym roku w sierpniu wyszła ustawa o języku wykładowym w szkołach ludowych i średnich Galicji. Rozporządzenie ostatnie zastało Galicję bez polskich podręczników szkolnych.
Grono miłujących kraj obywateli z księgarzem Karolem Wildem do spółki zaczęło się krzątać około przygotowania odpowiednich książek. Do grona togo naieżeli w pierwszym rzędzie Toniesz Stanecki, Stanisław Chlebowski, Edward Gołębiowski, Tomasz Sternal, Stefan Borzemski, Adam Kuliczkowski, Wacław Niedzielski i Zygmunt Samolewicz. Równocześnie powstała myśl założenia Towarzystwa pedagogicznego i połączonego z niem wydawnictwa odpowiedniego organu. Rzucił ją profesor techniki, Karol Maszkowski, zmarły w r. 1886. Myśl ta napjlkala w pierwszej chwili na opór ze strony samychże nauczycieli, dopiero, gdy Maszkowski, zirytowany, oświadczył, "Towarzystwo i czasopismo być muszą; jeżeli mnie, panowie, poprzecie, bądę wam bardzo wdzięczny, jeżeli nie, pójdę własną drogą" — dopiero wtedy wzięto się do dzieła.
Prezesem Towarzystwa obrano Majkowskiego, który urząd swój dzierżył do r. 1871, występując w tym czasie z zarządu Tow. i nie mieszając się już odtąd wcale w jego sprawy.
Aby rozpocząć wydawnictwo, potrzebne były dwie rzeczy: fundusze i współpracownicy. Co do pierwszego punktu, to podążył z gotowizną objęcia wydawnictwa Karol Wild, nie zastrzegając sobie na kierunek pisma żadnego wpływu, redakcję zaś objął Maszkowski, żądając, aby mu dodano komitet redakcyjny. Do komitetu tego weszli: Wawrzyniec Żmurko, Stan. Chlebowski, Tad. Kozłowski, Izyd. Szaraniewicz, Zyg. Samolewicz, Bol. Baranowski, Munk, Jan Maćkowski i Karol Widman.
Przeciwko Szkołę wystąpił ostro Czas, umieszczając surową i niesprawiedliwą recenzję tego pisma pióra Stanisława Zarańskiego. Ataki krakowskiego organu nie zdołały atoli podkopać bytu Szkoły, która szczęśliwie dobiegła dwudziestego piątego roku swego istnienia.
W jubileuszowym numerze znajdujemy, oprócz powyżej przytoczonych, artykuł, wyszczególniający redaktorów Szkoły od początku jej istnienia aż do obecnego roku, z portretami Paulina Święcickiego, Bronisława Trzaskowskiego, Ludwika Dziedzickiego, Lucjana Tatomira, Zygmunta Samolewicza, Romualda Starkla i Bolesława Baranowskiego; dalej "kilka uwag w sprawie religijnego wychowania młodzieży szkolnej" Bronisława Trzaskowskiego, Bolesława Baranowskiego "O pisowni i gramatyce szkolnej i o pisowni Szkoły", spis współpracowników Szkoły i wiadomości potoczne.

»Kurjer Lwowski« 06.01.1892 Dola nauczycieli ludowych.

Nauczyciele pow. borszczowskiego w liczbie 45 na sam N. Rok zebrali się w Borszczowie na naradę co do polepszenia swego materjalnego bytu. Jednogłośnie uchwalono ułożyć petycję do Sejmu o dodatek drożjźniany, a drugą o ogólne podwyższenie płac nauczycielom i obie te petycje wręczyć posłowi hr. Borkowskiemu z prośbą o poparcie ich. Nauczyciele są zawiadomieni, że na tegoroczną sesję sejmową petycyj o podwyższenie plac wpłynie ilość dotąd niesłychana, a jaki tego będzie skutek — nie wiemy, chyba tyle, że Sejm będzie zatrudniony sprawami innemi, a sprawa nauczycielstwa jako "mniej ważna" poczekać musi jeszcze lat kilka.
Jak wiadomo place nauczycieli ludowych, unormowane jeszcze przed dwudziestu laty, wcale nie odpowiadają dzisiejszym warunkom a tem mniej słusznym zasadom, aby nauczycielom tyle dać, by odpowiednio do swego stanowiska mogli się utrzymać z rodziną i pracować bez troski i bocznych zatrudnień.
Czyż to odpowiedne kwoty, ogłaszane rok rocznie w konkursach: 200, 250, 300 lub 400 złr. płacy? Lokaj lub furman pobiera rocznej płacy 120 do 200 złr., otrzymuje zboże w ilości 12 lub 18 korcy, ogród morgowy, pomieszkanie, konie do potrzeby, doktora i aptekę, nic nie mówiąc o podarunkach od gości, kolędach itp. Nauczycielowi nie wolno mieć innego zatrudnienia, bo i czasu na to nie staje, na wsi tylko o bardzo mały procent tańsze wiktuały od miastowych cen, a i tych wieśniak ze złości, że musi płacić karę za dzieci i wozić drzewo do szkoły, sprzedać nie chce, lub ile mu się chce za takowe bierze.
Nierozsądny ten, kto popiera myśl utworzenia większej liczby seminarjów, chcąc zapobiedz brakowi nauczycieli. Sale istniejących seminarjów świecą dziś pustkami i czem raz więcej świecić będą, jeżeli byt nauczycieli nie będzie polepszony. Wówczas dopiero kandydatów na nauczycieli nie braknie nigdy.

»Kurjer Lwowski« 03.01.1892 Bankructwo Schmitta i miłosierdzie Wydziału krajowego.

Fundacja skarbkowska otrzymała w czwartek 31. zm. następującą odezwę Wydziału krajowego:
L. 58.780. W sałączonem % podaniu uprasza Dyrekcja teatru polskiego we Lwowie o wypłatę połowy subwencji na operę w kwocie 5000 zł. i pierwszej kwartalnej raty subwencji dla dramatu w kwocie 2500 zł. za rok 1892.
Wydział krajowy nie może tej prośbie zadość uczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892. a przeto także subwencja dla teatru lwowskiego na ten rok nie zostały dotychczas uchwalone. Gdy jednak wobec okoliczności to podaniu dyrekcji teatru przedstawionych, a przez komisję nadzorczą stwierdzonych, niezwłoczna wypłata powyższej kwoty jest niezbędną, aby przecdsiębiorstwo teatralne uchronić od groźącego mu bankructwa, a fundacja Skcarbkowska, na której cięży obowiązek utrzymania sceny polskiej do połowy kwietnia 1892, ma także interes w tem, aby niedopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział krajowy, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wslcazaną, aby fundacja przyszła Dyrekcji w pomoc udzieleniem jej zaliczki w powyższej kwocie.
Ze swej strony Wydział krajowy daje Szanownej Kuratorji przyrzeczenie, że skoro tylko subwencja dla teatru polskiego we Lwowie, na rok 1892 w dotychczasowej wysokości przez Wys. Sejm uchwaloną zostanie, wyasygnuje na ręce Szanownej Kuratorji kwotę 5000 zł. tytułem półrocznej raty na opere i kwotę 2500 zł. tytułem pierwszej kwartalnej raty na dramat i komedję. Lwów dnia 30. grudnia 1891. Marszalek krajowy—zastępca: Chamiec. Członek Wydziału krajowego: Wereszczyński.
Do Szanownej Kuratorji fundacji Stanisława hr. Skarbka we Lwowie.
Na skutek tej odezwy i uchwały rady nadzorczej fundacji skarbkowskej wypłaci hr. Skarbek p. Schmittowi około 10.000 zł. po nałożeniu sekwestru na teatr letni (otaksowany przez p. Wienera na 5000 zł.), na garderobę teatralną i na inne przybory teatralne, będące własnością przedsiębiorców teatru pp. Mieczysława Schmitta i dra Henryka Szydłowskiego.
O akcji ratunkowej Wydziału kraj., i fundacji skarbkowskiej, która miała na oku nie instytucję, artystów i sztukę, lecz tylko osoby przedsiębiorców, pomówimy w następnym artykule.
Pretensja fundacji skarbkowskiej do pp. Schmitta i dra Szydłowskiego, wliczając zakondykowane przez nią kwoty za czynsz, podatki, składki emerytalne etc., ściągnięte już dawno przez przedsiębiorców od artystów, wynosi około 15.000 zł., na których pokrycie służyć ma żyro Wydziału kraj, co do przyszłej subwencji, dalej teatr letni, garderoba etc.
[Kurjer Lwowski, 02.01.1892]
II. W kraju drożyzna niebywała od niepamiętnych czasów, głód nam dokucza, a grozi jeszcze większy, na pokrycie 1 i pół miljonowego niedoboru będzie musiała być zaciągniętą pożyczka... nędza z każdym dniem wzrasta, zobojętnieliśmy już prawie na jej widok i potrzeba nie zwykłych rzeczy, ażeby nerwy nasze zadrgały.
O nędzy mówimy w mieście, gdzie pensje są stosunkowo większe — o nędzy mówi urzędnik pobierający tysiąc kilkadziesiąt zł. rocznie i słusznie, gdyż człowiek przyzwyczaja się do pewnych wygód, które zdają mu się być niezbędnemi, a które w ostatnich latach podrożały niemal w dwójnasób, podczas gdy pensja ta sama została...
Czy macie jednak pojęcie o nędzy nauczycieli ludowych, pobierających rocznej pensji od 200 do 300 zł. I oni mają studja — i oni marzyli o sytym żołądku — i oni mają oprócz siebie rodziny do wyżywienia. Słyszeli o dodatkach drożyźnianych, przyznanych rozmaitym kategorjom urzędników, połykali ślinkę... W sam Nowy Rok zjawili się oni podobno gremjalnie u członków Wydziału krajowego, którzy oświatę ludową noszą w tornistrze i prosili o dodatek drożyźniany — 2 guld. miesięcznie. Przyjęto ich bardzo łaskawie i odpowiedziano im:
— Dobrze dziateczki, macie rację — cóż, kiedy "Wydział krąjowy nie może prośbie waszej zadosyćuczynić z powodu, że budżet funduszu krajowego na r. 1892 dotychczas nie uchwalony".
— Racja, ale my z głodu giniemy, chleb podrożał, kartofle także... pieniędzy dać nie możecie, to dajcie nam cedułkę do p. Bobrzyńskiego, dajcie nam żyro wasze.
— Nie możemy, a zresztą p. Bobrzyński nie da wam nic na naszą cedułkę — a nuż Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego dla was. Przecież na cedułce napisać nie możemy, że ręczymy za Sejm, że obowiązujemy się Sejm przeforsować.
— Dobrzy ludzie, wszystko da się zrobić, napiszcie tylko tak np.: "L. 58781. Wydział krajowy załączonej prośby uwzględnić nie może z powodu, że budżet na r. 1892 nie uchwalony. Gdy jednak wobec okoliczności w podaniu nauczycieli ludowych przedstawionych, a przez Rady szkolne miejscowe i okręgowe stwierdzonych, niezwłoczna wypłata dodatku drożyźnianego jest niezbędną, aby nauczycieli ludowych, majstrów odradzającej się Polski, ochronić od grożącego im tyfusu głodowego a Rada szkolna, na której cięży obowiązek zażegnania niebezpieczeństwa tyfusu głodowego między nauczycielstwem ludowem ma także interes w tem, aby nie dopuścić do takiej ostateczności — mniema Wydział kraj, że w obecnych okolicznościach byłoby rzeczą wskazaną, aby Rada szkolna nauczycielom przyszła w pomoc udzieleniem zaliczki w kwocie... zł. Ze swej strony Wydział kraj. daje szanownej Radzie szkolnej przyrzeczenie, że skoro tylko dodatek drożyźniany dla nauczycieli ludowych przez wysoki Sejm uchwalony zostanie, wyasygnuje na ręce szanownej Rady szkolnej zwrot wypłaconej kwoty". Pismo to wyekspedjujcie do Rady szkolnej w drodze urzędowej, a prywatnie poszlijcie do p. Dobrzyńskiego członków Wydziału kraj. pp. Romanowicza i Wereszezyńskiego, naszych obrońców i ojców, którzy prywatnie uspokoją wiceprezydenta Rady szkolnej, że pieniądze zwrócą na pewno, zobowiązawszy się pod klątwą przeforsować uchwałę sejmową".
— Co za insynuacja? Więc my dla was zaryzykować mamy nasze stanowiska — konferować z p. Bobrzyńskim, awanturować się o dodatek drożyźniany, a jeżeli Sejm nie uchwali dodatku drożyźnianego i uzna, żeśmy źle zrobili, to cóż nam pozostanie, jak zrezygnować. Wartoż robić kwestję gabinetową z dodatku drożyźnianego? Chyba wam się w głowie pomieszało!
— Jeżeli, to z nędzy. Dla nas awanturować się nie można, my z głodu ginąć możemy, a cóżeście zrobili z podaniem do 1. 58780?
— Jakto co? Spełniliśmy wielkie dzieło patrjotyczne. Utrzymaliśmy na kilka tygodni egzystencję teatru polskiego, kilkunastu baletniczek, sztuki polskiej —rozumiecie? Uratowaliśmy Schmitta, redaktora pisma, w którym sprzedają się bilety teatralne, a który utrzymuje harmonję pomiędzy ulicą japońską a Trzeciego maja. To akcja dyplomatyczna. Rząd krajowy utrzymać musi tradycję nazwiska polskiego. Nam Schmittowi upaść pozwolić nie wolno. Schmitt to teatr polski — bez niego nie ma teatru.
— Ależ panowie, Schmitt przecież ruiną teatru polskiego, czy za jego rządów dwuletnich teatr prowadzony był w duchu narodowym. Czy nie była zawsze górą farsa francuska, operetka i balet...
— Otóż to właśnie, wy młodzi zapalacie się łatwo, nie zastanawiacie się jednak głębiej. Balet jest wprawdzie ruiną dia teatru, kosztuje 20.000 zł. i skutkiem baletu nie wypłacają gaży artystom polskim — balet lichy, to prawda — ależ względy dyplomatyczne. Schmitt tylko ze względów dyplomatycznych sprowadził te czarne maszkary. Przypomnijcie sobie kongres pokojowy w Rzymie i memorjał polski a Imbriani? Na kogo dziś liczyć możemy, jeżeli nie na Włochów. Wyobraźcie sobie, co roku zmieniony balet, co roku w kilkanaście Włoszek wpoimy nasze idee, które one następnie rozniosą po całych Włoszech... "Eviva Pollacci". Za lat kilkadziesiąt będziemy mieli całą generację fikających Włoszek, w które wsiąknęły nasze idee.
W takim razie weźcie balet na wasze utrzymanie, — niech kraj płaci, jeżeli Sejm uchwali. Schmitt jest nieszczęściem dla teatru polskiego, dla sztuki, artystów. Czy przedłużając mu konanie — zrobicie co dobrego? Chyba, że chcecie się zabawić w opatrzność i za karę przedłużać mu męki śmiertelne. Cóż za cel inny? Przecież na Radzie nadzorczej fundacji skarbkowskiej wyraźnie powiedziano, że znają pewną osobistość bardzo odpowiednią, posiadającą kwalifikację i monetę, która gotowa wziąć teatr w razie rozpisania konkursu. Naturalnie, że długów fikcyjnych, czy prawdziwych ten ktos płacić nie chce. Byłoby to szaleństwem i prowadziłoby do nowego bankructwa. A zresztą w razie bankructwa Schmitta, musiałby do kwietnia 1892 r. prowadzić hr. Skarbek teatr na koszt fundacji.
— Otóż tego właśnie nie chcemy — toby się nie zgadzało ze stanowiskiem kuratora — ubliżałoby to jego powadze.
— To Skarbkowie lepsza szlachta od księcia Meiningeńskiego?
— Nie to — mamy na względzie kraj, któryby później objąć musiał teatr.
— Niekoniecznie. Rozpiszcie konkurs, a tymczasem niech Skarbek prowadzi.
— A cóż stałoby się ze Schmittem? Straciwszy teatr, wróciłby znów do nas i straszyłby w nocy w Wydziale krajowym.
— A czyż za życia pokutować nie powinien za systematyczne nikczemności, wyrządzane staremu Dobrzańskiemu, Celinie, Barączowi — po których trupach dostał się do teatru. Czy miał do tego jakiekolwiek kwalifikacje, albo też majątek. Mówiono o jego sprycie administracyjnym. Gdzież się podzial? Czy to nie nemesis? Czy p. Swisterski nie miał racji, dowodząc wam, że to skaranie boskie zasłużone zupełnie, że byłoby to niemoralnem popierać taką gospodarkę, że zresztą pieniądze byłyby wyrzucone, gdyż cala akcja ratunkowa na nic się nie zda.
— Trzy sesje Wydziału krajowego zabrała nam ta sprawa. Innego punktu wyjścia nie było.
— A jak Schmittowi za kilka tygodni znowu zagrozi bankructwo?
— To już przepadło, powiedziało się A., to musi się i B. powiedzieć, będziemy brnęli. Taaffe nauczył nas "Fortwursteln". Biedacy! Bylibyście się jak bobry rozpłakali, gdybyście to wszystko byli widzieli. Schmitt zaklął się na honor Dziennika Polskiego, że włożył w teatr gotówką 10 tysięcy złr.
— Przypuśćmy, że to prawda, ale czyście zbadali wiele on wyjął?
— O tośmy go nie pytali. Wspólnik jego, dawny druh i syndyk tego biednego Barącza, opowiadał, że w spadku po dawnym dyrektorze objął weksli nieprolongowanych na 15.000 złr.
— Wszystko to dobrze, skoro jednak teatru prowadzić nie umieją i pieniędzy nie mają, co za sens zmuszać Skarbka do ratowania ich funduszami sierot.
— Albo to on im wiele da? 10.000 złr., a resztę mu winni za to, co pobrali przez rok od aktorów na wkładki emerytalne, czynsze, podatki etc. Gotów przytem ocalić i tamto. A jeżeliby zbankrutowali musiałby i tamto pokryć.
— Jak to? Przecież to pachnie Stoklosem — te wkładki emerytalne i inne pieniądze ściągnięte artystom a nie wniesione, czy to nie def.....?
— Dyferencja, chcecie powiedzieć, wspólnikiem i syndykiem jest adwokat, musiał on już wiedzieć, co robi. A zresztą byli w rozpaczy. Było to położenie wyjątkowe — obłęd. Mają oprócz tego 28.000 złr. długów. Skarbek zabezpieczył się, jeżeli nawet sejm nie uchwali i na nasze żyro ani Baczes ani Połturak nic nie da — to sieroty drohowyzkie są pokryte. Semilski, syndyk fundacji, zasekwestrował teatr letni i rozmaite pończochy i pantalony teatralne. Teatr letni ocenił Wiener na 5.000 złr., a garderobę kupią nawet na Zarwanicy.
— Znowu jakiś zdrajca wydal tajemnicę. Świsterski na posiedzeniu rady nadzorczej stanął sztorcem i twierdził, że nie zmieni swego przekonania, gdyby go nawet z rady miejskiej mieli wyrzucić, i na cóżmu się to zdało? Wstał p. Michał i powiedział mu, że takie wystąpienie jest nie...
— Wiemy o tem. Świsterski mu przerwał słowami: "niegodne" chciałeś pan powiedzieć... omal że do awantury nie przyszło. Świsterski zabobonny i to nieszczęście Schmitta. Na Sylwestra ten Świsterski musi zawsze coś porządnego zrobić...
— I cóż pomógł Świsterski? — naraził sobie wszystkich, a Schmittowi uchwalono pieniądze.
— Oto sztuka. Wydział krajowy kazał dać i za tym wnioskiem głosowało dwóch członków tego samego Wydziału kraj., którzy już przedtem obrabiali Skarbka, no i naturalnie pan Michał.
— A etyka, a kodeks? Chyba, że owe 28.000 zł. długów, to fikcja. Jakżeście mogli przykładać ręki do tego? Przyjmijmy, że wykazane i "stwierdzone" długi są prawdziwe, czyż zgadza się to z kodeksem, ażeby wiedząc o tem, że są takie długi, pożyczać niewypłacalnemu człowiekowi z świadomością pieniądze i za ekwestrować mu cały majątek? Cóż będzie, jeżeli Schmitt pomimo to zbankrutuje, wówczas przecież wygoleni zostaną wszyscy inni wierzyciele, a będzie to waszem dziełem?
— Adwokaci twierdzą, że działy się już gorsze rzeczy i nie oparły się o Stokłosa — wyście głodni — rozumiecie się na tem, wyobraźcie sobie, cośmy za niespodziankę urządzili wszytkim aktorom i aktorkom, spiewakom i spiewaczkom, baletnicom i tej buzi czy Busi, przecież raz zobaczą całą gażę, a aktorowie dramatyczni, którzy doczekać się nie mogli tantjemy, czyśmy dla nich nie zrobili poświęcenia? Sieroty w Drohowyżu nie zginą z głodu, ks. P. i p. Włodek jakoś poradzą i niejeden z waszych kolegów się pożywi.
— A to jakim sposobem?
— Cóż to myślicie, że aktorzy dzieci nie maju i nauczycieli nie potrzebują. Teraz bedą im mogli przecież raz na czas wypłacić pensję. I urząd podatkowy pożywi się także. Subwencja miejska zakondykowana zostanie wypłaconą, bo spreszyć s ę będą z wypłatą nowej subwencji.*). 10.000 zł, puści się w kurs. Chór nas błogosławi, kredyt ich pójdzie w górę, a Jenta Begluckter modli się za nas.
— Co to za Jenta?
— Prawda, że nowa encyklopedja nie doszła jeszcze do litery D. Jenta to jeneralna liwerantka teatru lwowskiego. Za trykoty i pończochy należy jej się kilkanaście tysięcy milrejsów.
— Co jednak będzie z wierzycielami innymi?
— Schmitt na wypadek bankructwa wróci znowu do nas i będą mu mogli zakondykować pensję.
— Wszak on pobiera 1000 zł. Z tego tylko 200 zł. rocznie zakondykować mu będą mogli, a sam procent od 28.000 zł. wynosi 1400 zł.
— To nic nie szkodzi. Podwyższymy mu pensję, a wspólnikowi jego damy posadę po Piekosińskim, zostanie kodyfikatorom... za lat kilkaset będą mogli spłacić część procentów.
— A cóż powie na to kraj, cóż Sejm zrobi z tym fantem?
— Na szczęście przewrotne żywioły nie dostały się dotychczas do sejmu. Hola panowie! To ani sejm zagrzebski, ani parlament francuski. U nas borbifaksów nie ma. Na szczęście pozbyliśmy się Krukowieckiego, a rusini upaństwowieni. Uchwali się subwencję, może nawet większy dostaniemy za naszą działalność dyplomatyczną i pelną poświęcenia votum ufności, a tymczasem znajdą sobie nasi protegowani jakiegoś wspornika. Opowiadano nam, że Adolf Abrahamowicz pieniądze, wzięte za propinację chowa na teatr. Dawidek mu odradza, może uda nam się wyzwolić go z pod kurateli braterskiej, a wówczas czy nie będzie dobrze, czy może być idealniejsza spółka: Schmitt, Szydłowski i Abrahamowicz, a czyją to będzie zasługą. Potomność dopiero należycie nas oceni.
— A więc załatwiliście sprawę teatralną podług waszego najlepszego sumienia... teraz dajcie narn po 2 zł. Chleb podrożał, kartofle także... biedni zagrzejecie serca wasze, a wróciwszy do waszych ognisk opowiadać będziecie, jak my się tu bawimy, nie zapominamy o posłannictwie sztuki polskiej i nie dajemy upaść jedynej scenie polskiej, która w dzisiejszych warunkach rozwijać się może. Bywajcie!
*) Władze skarbowe polożyły kondykt na subwencji przyznanej teatrowi przez reprezentację m. Lwowa, a to na pokrycie zaleglych podatków od przedsiębiorstwa i podatków ściągniętych aktorom przez pp. Schmidta i Szydłowskiego, a nie zapłaconych w kasie urzędu podatkowego. Po subwencję tę zgłosiło się wczoraj przedsiębiorstwo, lecz skutkiem kondyktu kwota 5.000 zł. naturalnie wypłaconą nie została.
[Kurjer Lwowski, 03.01.1892]

»Kurjer Lwowski« 29.12.1891 Bolesne rocznice.

W obec zbliżania się dni, wzbudzających coraz boleśniejsze w sercach naszych wspomnienia, z powodu wypadków, które sto lat temu naród nasz pogrążyły w niewoli, z kół odczuwających z pewnością gorąco ogrom nieszczęść naszych, wyszła myśl przywdziania na smutne lata pamiątkowe ogólnej żałoby narodowej.
Myśl ta zajęła żywo umysły, rozbierano ją skwapliwie to w ciasnych, to w szerszych kołach prywatnych. Dość długo jednakże wstrzymywano się od publicznego dyskutowania jej, mianowicie w prasie. Istniała uzasadniona wątpliwość, czy jest to sprawa nadająca się do rozpraw publicznych, czy żałoba zewnętrzna nie należy raczej do rzędu tych manifestacyj, które imponują wtedy, gdy myśl ich poczęta, pod wpływem danych wypadków, natychmiast i jednomyślnie w czyn zostanie wcielona.
Taką była żałoba przywdziana przez naród cały trzydzieści lat ternu.
Gdy śmierć z koła naszego wydrze drogie sercu osoby, przygnębieni boleścią czarne nakładamy szaty, znękani unikamy zgiełku kwiatowego i ludzi, pragnąc zarazem dać im poznać, że życzymy sobie, aby i oni nas unikali.
Trzydzieści lat temu krew się polała na ulicach Warszawy. Trzymający nas w kajdanach śmiertelny wróg, zamanifestował znów, że nie ma tego środka, którego by nie użył na zgnębienie nasze, że zawsze gotów znęcać i pastwić się nad powalonymi o ziemię, strzelać do bezbronnych, mordować starce i dzieci. Trwoga wtedy zapanowała i przygnębienie, cala Warszawa odprowadziła na Powązki zwłoki poległych na ulicach, a naród wspólnie z rodzinami ofiar siepaczy przywdział żałobę.
Czy dziś w podobnym, jak w ówczas, znajdujemy się położeniu? Czy zaszły jakowe wypadki nadzwyczajne, nakazujące przywdzianie szat czarnych, które będąc oznaką boleści, są zarazem objawem pewnego przygnębienia?
Nie przeczymy temu, że nie wiele mamy powodów do radowania się.
Na ulicach Warszawy wprawdzie nie rozlegają się strzały, ale w tej stolicy Polski panuje ucisk stokroć większy jak kiedykolwiek; prześladowanie żywiołu polskiego prowadzone jest z całą systematycznością wyrafinowaną, połączoną z barbarzyńską bezwzględnością. Tłumiony jest każdy choćby najskromniejszy objaw narodowego życia.
To samo powiedzieć można o całem Królestwie kongresowem a bodaj w wyższym jeszcze — jeżeli to możliwe — stopniu na Litwie, Wołyniu, Ukrainie itd. Tam głośno po polsku się nie można odezwać.
Prawda, że zbliża się też setna rocznica najsrnutniejszych w dziejach narodu naszego chwil, kiedy stracił on swój byt polityczny.
Do rozpamiętywań bolesnych tedy przyczyn jest nie mało, czy atoli także do przywdziania szat żałobnych? — na to śmiemy odpowiedzieć przecząco. A odpowiadając tak, znajdujemy się w harmonji z wszystkimi, którzy dotąd w prasie w tej sprawie glos zabrali, a w harmonji z odezwą ogłoszoną i podpisaną przez ludzi, których wszyscy czcimy i szanujemy.
Świetny, jak zwykle w podobnych chwilach, przykład dały nam te kobiety polskie, które nie do przywdziania czarnych szat — będących bądź co bądź nie tylko oznaką żałoby, lecz i przygnębienia — lecz do czynu wezwały.
Zaiste! nie czarnej rozpaczy nam się dziś oddawać, lecz do czynów dodatnich zagrzewać należy.
W warunkach, w jakich się dziś znajdują rodacy nasi pod zaborem rosyjskim, nie możemy, ani chwili o tem wątpić, że zewnętrzne manifestowanie żałoby pociągnęłoby za sobą fatalne skutki, że spowodowałoby dużo ofiar.
Nie obawiamy się ofiar, gdy one nas do pożądanego celu zbliżyć mogą. Naród nasz nigdy nie zawahał się ponieść je, nie uląkł ich się. Ale na ofiary bezpłodne nas nie stać; dziś każdą z nich ściśle odważyć, wszystko rozważyć musimy, zanim na ofiary się zdecydujemy. Dzieciństwem byłoby ponosić je bez celu, ciężką na siebie odpowiedzialność wziąłby ten, któryby do nich popchnął.
Setną rocznicę przygnębienia naszego narodowego niebawem będziemy obchodzili. Prawda to! Ale w czemże, pytamy, różni się ona od dziewięćdziesięciu dziewięciu, które ją poprzedziły?
Dla czego mamy zewnętrzną oznakę żałoby przybierać teraz właśnie?
Jeżeli oznaka ta ma być wyrazem naszej boleści, to należało ją przywdziać zaraz po trzecim rozbiorze Polski i dotąd jej nie zdejmować. Było to niemoźliwem, a przywdziewanie na jeden rok byłoby niekonsekwencją.
Odezwa, o której powyżej wspomnieliśmy, wskazała słusznie na świetlaną postać, która w najcięższych chwilach, przez jakie naród nasz przechodził, w końcu zeszłego wieku, ponad wszystkimi innymi górowała. Przypomnienie tej postaci i dziś nam wskazuje, w jakim kierunku nad odrodzeniem narodu pracować powinniśmy.
Tadeusz Kościuszko swoje dzieło odrodzenia pragnął oprzeć na szerokich warstwach — ludu polskiego. Do tego, czego on chciał dokonać, rozbudzenie ludu przyszło za późno. Ale dziś nie zapóźno. Poświęćmy się pracy w tym kierunku, rozbudźmy w ludzie poczucie obywatelskich jego obowiązków, nie przez szerzenie przewrotnych wśród niego teoryj, lecz oświęcając go i pracując nad polepszeniem jego bytu materjalnego, nie szczędźmy żadnych w tym względzie ofiar, ani środków materjalnych, ani pracy; to będzie najwłaściwszym obchodem bolesnych rocznic.

»Kurjer Lwowski« 27.12.1891 Powolna ale systematyczna germanizacja.

Przytaczamy fakt. Minister rolnictwa zamianował w październiku 1891 pp. Staniczka i Bundsmanna, zupełnie językiem polskim nie władających, urzędnikami dyrekcji dóbr państwowych we Lwowie; w listopadzie 1891, a zatem w miesiąc później, takimże urzędnikiem mianował p. Veita, który również jak poprzedni dwaj, oprócz niemieckiej mowy, innej nie zna; w grudniu 1891, a więc znowu po miesiącu nadesłał do prezydjum tej dyrekcji 10 podań niemieckich kandydatów i polecił, ażeby zamianowano ich elewami, przed wszystkimi innymi, a zatem, ażeby podania Polaków, wykształconych za stypendjami krajowemi we Wiedniu, pominięto. Trzeba zaś widzieć, że prawo nominacji elewów leśnictwa przysługuje namiestnikowi. Zdaje się, iż nie powinien on dać sobie narzucić kandydatury obcokrajowych.
Już zeszłego r. zamianował minister rolnictwa dwóch Niemców (pp. Rondenela i Pokornego) ok. zarządcami dóbr państwowych w Galicji. Obaj nie umieją ani słowa po polsku. Nadto przygotowuje sobie minister rolnictwa, pole do dalszego mianowania kilkunastu Niemców do świeżo za propinacyjne (a więc krajowe) pieniądze zakupionych dóbr Nadwórna, korzystając z precendensu stworzonego, przez poprzednie, bez żadnej opozycji przyjęte nominacje.
Podajemy te fakta do wiadomości delegacji polskiej, która należąc do stronnictwa rządowego znajdzie zapewne sposobność, za ponownem zebraniem się Rady państwa, poprosić ministra Falkenbayna o łaskawe wyjaśnienie. O ile nam wiadomo, poza Galicję nie ma posady prawie żaden Polak ani Rusin, a ponieważ mają oni prawo, służyć w kraju, więc zajmowanie posad przez osoby z innych krajów pochodzące zamyka im możność do tego.

»Kurjer Lwowski« 21.12.1891 Wystawa budowlana.

Na zaproszenie Tow. politechnicznego zebrało się wczoraj w sali ratuszowej przeszło 60 obywateli, po większej części techników, celem ukonstytuowania komitetu wystawy budowlanej zaprojektowanej na wrzesień r. 1892. Zgromadzenie powitał prezes Tow. polit. rektor Frankę i wyłuszczyl cel projektowanej wystawy: Ułatwienie przemysłowcom naszym postępu we wszystkich robotach, dotyczących budownictwa i zapoznanie publiczności z tem wszystkiem, czego od naszego przemysłu budowniczego żądać może, aby budynki mieszkalne miała trwale, piękne, wygodne i higieniczne. Z tego stanowiska zapatrując się, inicjatorowie chcą dopuścić także wystawców zagranicznych z wzorami dotyczących urządzeń. Wystawa ta nietylko nie będzie kolidować z projektowaną w r. 1894 lub 1897 wystawą rolniczo-przemysłową, ale owszem, przyczyni się do zajęcia właściwego stanowiska przemysłu budowniczego na niej. Miejsce dla wystawy upatrzono w gmachu i koło gmachu szkoły politycznej, na co zgodziło się kolegjum profesorów tejże i namiestnik. Prosił tedy szan. rektor o obywatelskie poparcie tej czynności z wiarą w powodzenie i nadzieją udania się.
Zgromadzenie powołało go na przewodniczącego, a pióro objęli inżynierowie Dzieślewski Waler, i Piotrowicz Zyg.
P. Hochberger (naczelnik urzędu budowniczego lwowskiego) przedstawił program wystawy, charakteruszując ją jako czysto informacyjną a nie popisową. Wydatki prawdopodobne wyniosą 5000 gld. Liczyć należy na subwencję kraju, ale prócz tego wypadnie członkom komitetu zagwarantować po 20 gld. na wszelki wypadek.
Poseł Gniewosz Włodz. (wspólnik fabryki dachówek Lewińskiego we Lwowie) wyrasil radość z powziętej myśli. Zdaniem jego wystawa będzie korzystną i powiedzie się, a wpłynie na poprawę budownictwa u nas, gdzie zwłaszcza we Lwowie nie buduje się tak jak powinno, i jak wskazują wzory zagraniczne.
Pp. Ciuchciński i Ihnatowicz wyrazili obawę przed szkodą dia przemysłu kraj., jeżeli dopuszczone będą firmy zagraniczne, a mamy architektów nieprzychylnych naszemu przemysłowi. Prosili więc o zastanowienie się nad tem.
Dr. Czyżewicz, a za nim Wczelak i Hochberger wykazali bezzasadność tych obaw. Zwłaszcza pierwszy wykazał, że w kraju, a specjalnie we Lwowie jest tyle złego, iż czas największy wyrugować je wzorami lepszymi. Dobre okno dla szpitala trudno mieć u nas. Wystawa, dostarczając modelów i wzorów na tego rodzaju urządzenia specjalne, odda wielką usługę. Mamy niezawodnie prawie wszystkie materjały surowe, ale trzeba się nauczyć zrobić z nich przedmioty odpowiedne i dlatego trzeba widzieć systemy nowe a praktyczne.
Po tej dyskusji zgodzono się jednogłośnie na urządzenie wystawy budowlanej krajowej z dopuszczeniem okazów zagranicznych. Co do kosztów uchwalono gwarancję po 20 gld. od osoby za specjalnemi deklaracjami, które zaraz podpisywano. Do komitetu wystawy wybrani zostali: Bisanz Gustaw, Bratkowski Leon, Braunseis Józef, Dzieślewski Waler., Franke Jan, Hochberger Jul., Janowski Józef, Katnieniobrodzki Alfred, Kudelski Jan, Kużniewicz Winc., Lewiński Jan, Lubieński Józef, dr. Marchwicki Zdz., Michalski M., Münnich Wacl., Piotrowicz Zyg., Radwański Lud., Rawski Winc., Romanowicz Tad, Sołlynski Aug., Schulz Jan, dr. Czyżewicz Adam, Wczelak Józef, Zachariewicz Jul., Zima Fran.
Do komisji lustracyjnej: Cruchciński Stan., Heppe Edw., Merunowicz Teofil, Syroczyński Leon, Tezenkoczy Wład.

ситуація

»Дѣло« 20.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 жовтня. Після Pol. Соrr. Порта відповіла на ноту Россії, що гостина Стамбулова не мала політичного характеру, та що Порта буде і на будуче придержуватись трактату і хоче жити з Россією в приязни.
Будапешт 20 жовтня. Наради австрійскої делєґації покінчились. Закритє делєґації наступить 27 с. м. — Нарада міністрів над крізою в угорскім кабінетї не довела до нїякого результату.
Рим 20 жовтня. Румунія поручила правительству италійскому опіку над румуньскими підданими в Греції.

»Дѣло« 19.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 19 жовтня. В австрійскій делєґації промавляли делєґати: Пацак що-до язика ческого в армії і надушить підофіцирів, а Масарик о відносинах в Боснї. Пацакови відповідав міністер Бавер таким тоном иронічним, що Пацак застеріг собі таке трактованє.
Берлин 19 жовтня. Говорять, що цїсар велїв Капрівому розвязати райхстаґ, єсли би відкинено войскові предложеня.
Париж 19 жовтня. Парлямент зачав радити, а першою справою єсть страйк в Кармо.
Лондон 19 жовтня. Standard доносить, що Россія домагаєсь від Туреччини виплати сейчас цїлого довгу воєнного під загрозою, що возьме в застав яку небудь провінцію турецку.

»Дѣло« 18.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 18 жовтня. Збори промисловцїв, на котрих Кронаветтер мав критикувати проґраму христіяньских соціялістів, розвязала поліція за-для екцесів зі сторони антісемітів.
Будапешт 18 жовтня. На повнім засїданю австрійскої делєґації виголосив Айм довшу промову против тридержавного союза. Рівнож Спинчич жалував ся на утиск полудневих Славян. Против промови Айма виступили: ґр. Букоа, Яворскій, Плєнер, Ріхтер, Люцатто і Грегорчич. Рівнож міністер Кальнокій закинув Аймови, що єго промова була непатріотична.
Відповідь на довірочну ноту дипльоматичну Шишкина, о чім була бесїда в наших делєґаціях, дїйстно виготовлено зі сторони турецкої Порти. Ce письмо відійшло, як доносять, вже сеї недїлї з Константинополя. Після Voss. Ztg. було два проєкти сеї відповіди. Першій був острійшій, але султан сам єго цофнув. Новий проєкт зладжено в тонї примиряючім і він старав ся оправдати поступованє султана супротив Болгарії. Россійскій амбасадор сказав, що на найблизшій конференції у султана порушить болгарску квестію.
Між Румунією а Грецією зайшов конфлікт, а причину до него подав помершій недавно капіталіст, Грек Дзаппа, котрий весь свій маєток знаходячій ся в Румунії вартости двацять міліонів франків призначив на різнородні заведеня публичні в Греції. Наслїдники румуньскі тимчасом піднесли протест против тестаменту і спір має рішати ся перед румуньским судом дня 31 жовтня в послїдній инстанції. Греція не згодила ся на се, а позаяк Румунія відкинула предложенє грецкого правительства, щоби сей спір віддати до порішеня мировому судови, то міністерство грецке заявило, що всї відносини дипльоматичні з Румунією зриває. Вже кілька днїв, як видано припорученє грецкому амбасадарови в Букарештї, щоби виїхав з Румунії, а також і всї консулї грецкі мають те саме зробити. Опіку над грецкими підданими, мешкаючими в румуньскім королївстві, передано дипльоматичним репрезентантам Россії.

»Дѣло« 17.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 17 жовтня. Півурядова Sonn- Montagsztg. заперечує всяким вістям про зміни в австрійскім кабінетї, а именно мов би намістник Лебль мав стати міністром справ внутрішних.
Будапешт 17 жовтня. Обі делєґації приняли справозданє своїх референтів що-до політики заграничної.
Мадрит 17 жовтня. Молодий король Альфонс XIII. занедужав на ґастричну пропасницю.
Софія 17 жовтня. Нова позичка болгарска вже готова до переведеня, лиш треба ще, щоби собраніє єї затвердило.

»Народна Часопись« 16.10.1892 ◦ ◦ ◦

Будапешт 15 жовтня. Від позавчера 6 год. вечером до вчера 6 год. вечером занедужало на холєру 31 людей а померло 8.
Париж 15 жовтня. Полковник Додд побив Дагомейцїв дня 12 с. м. під Уебомоді. По сторонї францускій погибло 4 людей а 20 єсть ранених.
Берлин 15 жовтня. Цїсар Вільгельм приїхав до Почдаму. — Роst доносить, що весїлє румуньского наслїдника престола з кн. Марією Едінбурґскою відбуде ся 10 сїчня 1893 в Сіґмарінґен.
Монахів 15 жовтня. Кн. Леопольд баварскій і Найд. Архікняг. Ґізеля приняли ся бути кумами при хрестї доньки цїсаря Вільгельма.
Петербурґ 15 жовтня. Цар з родиною виїхав вчера до Ґатчини.

»Дѣло« 15.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 жовтня. Царевичь пepeїxaв через Відень до Италії, не виcїдaючи з ваґону.
Будапешт 15 жовтня. На промову дел. Фалька заявив Кальнокій, що Австрія підпомагає приязні відносини Порти до Болгарії.
Прага 15 жовтня. Міністерство просвіти відкинуло рекурс ческих студентів против засуду за участь в конґресї славяньскої молодежи.
Париж 15 жовтня. Розрухи робітників в Кармо не устають.
Петербург 15 жовтня. Родина царска вертає до Ґатчини.

»Дѣло« 14.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 жовтня. Вчера вечером відїхав цїсар Вільгельм, пращаний сердечно цїсарским двором. — Наш цїсар відїхав до Ґеделє.
Будапешт 14 жовтня. Міністер Бавер повідомив, що на чолї віддїлів піонірских буде стояти ґенеральний инспектор піонірів, а до кождого з 15 корпусів буде доданий окремий віддїл піонірів.
Петербург 14 жовтня. Урядово заявляють, що економічні переговори між Россією а Нїмеччиною будуть продовжатись в слїдуючім місяци.
Лондон 14 жовтня. За-для тяжкої служби піднесли бунт віддїли войска в Портсмавт.

»Дѣло« 13.10.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 13 жовтня. Цїсар Вільгельм приймав вчера на окремій авдієнції міністрів Таффого, Кальнокіого і Сапаріого.
Будапешт 13 жовтня. Міністер війни доказував в комісії, що побільшенє стану війска треба перевести у всїх полках піхоти а на те треба буде брати рекрутів з четвертої кляси віку.
Петербург 13 жовтня. Цар і наслїдники престола виїздили зі Скерневиць до Ченстохови, де відкрито памятник Александра II. Цїлий шлях зелїзничій був обставлений войском. Відтак поїхав наслїдник престола до Атин.
Париж 13 жовтня. Урядово перечить россійска амбасада, мов би був якій атентат на царя.
Брукселя 13 жовтня. Ґенерал Бріяльмон обійме укріпленє Дарданелїв.

»Народна Часопись« 12.10.1892 ◦ ◦ ◦

Відень 11 жовтня. Є. Вел. Цїсарь именував кн. Фридриха Августа саского полковником і властителем 45-ого полку піхоти.
Відень 11 жовтня. До служби при нїмецкім цїсарю підчас єго гостиви у Відни, призначені: командант корпуса Шенфельд, полковник Бенко, від 7 полку гузарів, котрого властителем єсть нїмецкій цїсар — і фліґель-адютант Є. Вел. австрійского Цїсаря, Дайнес. Они виїхали нїмецкому цїсареви на стрічу аж до границї. — Wiener Abendpost витає нїмецкого цїсаря яко приятеля і союзника Є. Вел. Цїсаря Франц Йосифа в имени столицї і цїлої держави і підносить дружбу обох Монархів яко важний момент для спокійного розвою народів обох держав.
Берлин 11 жовтня. Цїсар Вільгельм виїхав до Відня в супроводї тайних радників Кіндерлєна і Вехтера.
Турин 11 жовтня. Кошут ослаб в наслїдок глубокої старости так дуже, що кождої хвилї можна сподївати ся єго смерти.
Петербург 11 жовтня. В псковскій ґубернії вибухла холєра на ново; до 5 с. м. було тут 5 випадків занедужаня, а 2 смерти.
Будапешт 11 жовтня. Відправлений робітник застрілив из мести на улици Андрашого режісера опери Альштеґіого. Убійника арештовано.

»Народна Часопись« 11.10.1892 ◦ ◦ ◦

Відень 10 жовтня. Є. Вел. Цїсарь вернув вчера з Будапешту до Шенбруна а о 10 год. прибув до цїсарскої палати у Відни. Вечером було тут принятє нїмецких офіцирів, що брали участь в перегонах на розстайність. Є. Вел. Цїсар явив ся в церемонійній сали в супроводї кн. Фридриха Леопольда пруского, кн. Ґінтера гольштиньского, Архікн. Кароля Людвика, Фердинанда, Вільгельма. Офіцирів представляв кн. Ратибор. Монарх розмавляв зі всїма нїмецкими офіцирами, відтак з офіцирами австрійскими і довшій час з міністром війни. Пpинятє скінчилось о пів до десятої.
Сеґедин 10 жовтня. Урядово сконстатовано тут вибух холєри азійскої. Вчера було тут чотири випадки занедужаня. Ярмарок, котрий мав вчера розпочати ся, заказано.
Будапешт 10 жовтня. Від півночи до 6 год. вечером вчера занедужало тут 25 людей на холєру а померло 8.
Турецкій міністер справ внутрішних предложив вже султанови проєкт відповіди на россійску ноту, але здаєсь, що султан не згодить ся на той проєкт. Міністер станув в своїй відповіди на тім становищи, що султан, приймаючи Стамболова, приймав міністра підданої собі держави і що Туреччина держить ся строго постанов берлиньскої угоди, котру уважає за найбільшу поруку мира.

»Народна Часопись« 09.10.1892 ◦ ◦ ◦

Будапешт 8 жовтня. Від вчера о півночи до 6 год. вечером занедужало на холєру 21 людей а померло 14.
Петербург 8 жовтня. Царь поїде завтра до Скерневиць. Приїзду Ґірса, котрого здоровлє поправилось, сподївають ся на грудень.
Почдам 8 жовтя. Цїсарь Вільгем поїхав до Ваймару.
Рим 8 жовтня. Зачувати, що папа з нагоди епіскопского ювилею завізве знову православну церков, щоби вернула до католицкої.
Париж 8 жовтня. Похорон Ренана відбув ся величаво при участи віддїлів кавалєрії і піхоти. Над могилою промавляв міністер Буржоа і славив заслуги покійника около літератури, науки і гуманности.
Будапешт 8 жовтня. Підчас вчерашного збіговиска на Вацівскій улици, де було білше як 1000 людей, ранено одну особу тяжко а богато покалїчено. З вікон лили кипяток на поліцію.

»Народна Часопись« 08.10.1892 ◦ ◦ ◦

Відень 7 жовтня. Вчера рано приїхав ту Є. Ексц. п. Намістник гр. Бадені. В міродайних кругах не звістно тут нїчого про якійсь випадок холєри.
Будапешт 7 жовтня. Від півночи 4 с. м. до півночи 5 с. м. занедужало тут на холєру 47 людей а померло 19.
Ґенова 7 жовтня. Хмаролом в Сампієрдарена наробив страшенної шкоди. Всї мости позривало, дороги позносило, богато домів вода забрала а також погибло і богато людей.
Пловдив 7 жовтня. Оногди далось тут почути о 10 год. вечером сильне землетрясенє.

»Народна Часопись« 07.10.1892 ◦ ◦ ◦

Будапешт 6 жовтня. Комісія буджетова угорска і делєґації ухвалили без зміни буджет спільного міністерства фінансів і залагодили прелімінар найвисшого трибуналу обрахункового.
Гамбурґ 6 жовтня. Вчера занедужало на холєру 30 людей, а померло 11.
Атини 6 жовтня. З нагоди приїзду короля хотїли тутешні студенти зробити велику демонстрацію против закона шкільного, але поліція тому перешкодила.
До Рol. Corr. доносять, що Фінляндії грозить голод. Жнива випали там дуже лихо і не стане збіжа навіть на покритє власних потребі. Таж сама ґазета доносить, що відкликанє нїмецкого повномочника войскового в Петербурзї ґен.-майора Вільома не єсть зовсїм ознакою погіршеня відносин межи Нїмеччиною а Россією. Вікликанє то наступило з чисто войскових взглядів.
Париска ґазета Тemps обговорює прихильно престольну бесїду виголошену в спільних делєґаціях і каже, що мир не був нїколи лїпше забезпечений як тепер.

»Народна Часопись« 06.10.1892 ◦ ◦ ◦

Відень 5 жовтня. В комісії для закона карного відбулося вчера голосованя над §1.; ухвалено 9 голосами против 7 задержати кару смерти. Внесенє щоби слово Zuсhhaus (дім поправи) замінити на Kerkеr (вязницю) відкинено.
Будапешт 5 жовтня. Від півночи до 6 год. вечером вчера занедужало на холєру 26 людей, а померло 11.
Букарешт 5 жовтня. В Унґені і при устю Прута заведено 11-дневну карантану. Всї кораблї, прибуваючі з россійских портів з Чорного моря і з азійскої Туреччини, мусять в Суличі відбувати 11-дневну карантану. В Бурдужені заведено від Буковини 5-дневну карантану.
Білград 5 жовтня. Заказано привозити товари з Угорщини до Сербії, а всї подорожні на кораблях на Саві і Дунаю мусять піддавати ся оглядинам лїкарским. — В правительственних кругах говорять, що неправдою єсть, будьто би в Сербії появили ся ватаги гайдуків.

»Народна Часопись« 05.10.1892 ◦ ◦ ◦

Відень 4 жовтня. Кн. Петро Кобурґскій збожеволїв; єму здає ся, що єсть бразилійским цїсарем Дом Педром.
Будапешт 4 жовтня. Від полудня до 6 год. вечером занедужало на холєру 14 осіб, а померло 3; занедужало також двох вояків і двох учеників.
Париж 4 жовтня. Правительство постановило похоронити Ренана на кошт держави.
Ґенова 4 жовтня. Вчера експльодувала тут бомба перед испаньским консулятом.
Закон краєвий для Галичини о сторожи полевій одержав Найвисшу санкцію.
Говорять загально, що підчас гостини нїмецкого цїсаря у Відни прийде межи ним а кн. Кумберляндским до згоди, а також і амбасадор кн. Райс буде мати нагоду пояснити ті непорозуміня, які настали межи ним а берлиньским двором підчас гостини кн. Бісмарка у Відни.
З Константинополя доносять, що у Вірменії вибухла ворохобня. Безпосередну причину до того подало войско турецке, котре прийшовши до одного вірменьского села зажадало підвод а коли их не дістало, стало в селї рабувати. Загроженим селянам прийшли в поміч другі і ворохобня розширила ся.