Трампові здається, що він може контролювати ситуацію в Перській затоці, що він здатен згорнути військові дії, коли йому заманеться. Але це зовсім не так. Війна, яка вийшла з-під контролю здатна спричинити економічний крах на глобальному рівні.
Через два дні після погроз «знищити» іранські електростанції, якщо Тегеран не розблокує Ормузьку протоку Дональд Трамп заявив, що США провели «дуже хороші та продуктивні» перемовини з керівництвом Ірану, під час яких між сторонами були досягнуто «важливих домовленостей». І байдуже, що офіційний Тегеран майже зразу ж заявив, що жодних переговорів не було, Трамп заявив, що дедлайн відтерміновується ще на п’ять днів. Згодом – ще на тиждень.
Іран же протоку, якою транспортується значна частина світової нафти, так і не розблокував, а навпаки, посилив удари по країнах-союзниках США на близькому Сході. Від цього всього сировинні ринки неймовірно залихоманило. Ціна на нафту стрімко зростала, трішки падала зразу ж після оптимістичних заяв американського президента, а потім зростала ще вище. Багато експертів навіть запідозрили Трмапа в навмисному розхитуванні ринку, аби отримувати з цих стрибків свої дивіденди.
І це при тому, що як стверджує британська газета The Economist, вже ціле покоління економістів зросло на тезі, що великі нафтові потрясіння – це пережиток далекого минулого, коли виробництво енергії було зосереджено на Близькому Сході, а світова економіка не була такою енергоефективною. Утім, за останні три тижні, з моменту перших ракетних, ударів Ізраїлю та США по Ірану, старий, «нафтоорієнтований» спосіб мислення повернувся. Виявляється, що хвилювання в Перській затоці все ще спроможні спровокувати глибоку глобальну кризу.
Перекривши Ормузьку протоку надзвичайно дешевими засобами, на кшталт дронів і морських бомб, викинутих з невеликих моторних човнів, Іран вже зумів заблокувати понад 15 відсотків світових поставок нафти. Це приблизно вдвічі більше, ніж збої, яких світ зазнав 1973 року, коли Ізраїль на голову розгромив арабських нападників під час Війні Судного дня. Тоді найбільші нафтоносні країни-члени ОПЕК влаштували нафтове ембарґо для країн, які підтримали Ізраїль. Це тоді призвело до стрімкого зростання цін на паливо і як наслідок – глибокої економічної рецесії на Заході.
Хоча тодішні події мали й позитивний наслідок: активніше почала розвиватися електроенергетика (передовсім ядерна), а заодно швидкими темпами почали розроблятися й впроваджуватися енергозберігаючі технології. І саме це нині рятує світ від колапсу півсотлітньої давності.
Але це поки що. І тенденції нині вимальовуються геть не втішні. Ціни на нафту вже досягли 120 доларів за барель, експерти лякають, що не за горами ціна у 200 доларів.
Окрім того, в Ормузькій протоці поруч з нафтою блокуються й поставки катарського зрідженого природного газу (ЗПГ). І це теж близько п'ятої частини світових поставок ЗПГ. Це все, своєю чергою, б’є по суміжних галузях. Наприклад, ціна на добрива, які виготовляються з природного газу, стрімко зростає, що підживлює побоювання щодо дефіциту продовольства. Сірка, побічний продукт переробки нафти, також зростає в ціні, що вплине на виробництво міді. Дефіцит гелію, який також транспортувався з Катару, загрожує виробництву комп'ютерних чіпів.
Попри бравурні заяви Трампа, про «хороші перемовини», про те, що Тегеран вже готовий підписувати угоду й призначити його верховним лідером, попри його ж волю, тощо, стає зрозумілим, що війна в Перській протоці затягнеться в найкращому випадку на місяць. Дехто з експертів прогнозу, що до осені.
З кожним днем війни ринку стає дедалі важче збалансувати попит і пропозицію. Ціни на нафту наразі коливаються у коридорів від 100 до 125 доларів за барель. Найсмішніше, що всі ці мудрі мужі, економічні інститути, мозкові центри не здатні визначити, яка ж ціна потрібна, щоб зняти проблемне питання Перської затоки. Так, можна було б поставити 200 доларів і більше не зважати на Іран і Ормузьку протоку. Але це неминуче призведе до глобальної рецесії та сплеску інфляції, а можливо навіть й до повторення стагфляції (поєднання стаґнації та інфляції) 1970-х років.
Так, фінансові ринки США наразі лихоманить ще не так сильно. Фондовий індекс S&P 500 у березні впав на скромні 1,5%. Дохідність десятирічних облігацій зросла, але все ще не досягла своїх тримісячних максимумів. Трохи гірша, але теж не критична наразі ситуація в Європі: європейські акції впали на 5-6% за місяць. А от вже в Азії картина виглядає тривожнішою: японські акції впали на 7,3%; південнокорейські – більш ніж на 10%.
Однак вже зараз американські споживачі відчувають нестерпну душевну біль на заправках, де, як правило, кожне збільшення ціни на нафту на 10 доларів додає приблизно 25 центів до вартості галона бензину. Середні ціни на бензин зросли майже на 20 відсотків з початку війни, і ця цифра продовжуватиме зростати, що довше триватиме війна. А якщо споживачі в результаті витрачатимуть менше на інші товари, економіка постраждає від внутрішнього попиту, навіть якщо нафтові американські магнати отримають більші прибутки.
Трамп досі переконаний (чи радше вдає, що переконаний), що зможе обмежити економічну шкоду від війни, згорнувши військові дії, якщо ринки почнуть панікувати. Але великої шкоди вже завдано. І на відміну від торгівельних війн, які він розпочинав, а потім згортав, у війні в затоці він аж ніяк не контролює всі важелі впливу. Бо є ще інша сторона, яка відчула, що здатна впливати на глобальну економіку. «Саме ми вирішуватимемо, коли закінчиться війна», – зухвало заявив минулого тижня речник Корпусу вартових ісламської революції Ірану. І ці застереження, на відміну від Трампових не є пустими.
