«Тримайся!» – кажуть. Озираюся довкіл –
і питаю сам себе і порадників: «За що?» –
а тоді міркую: «За кого чи за чий лікоть?».
Довкіл лише синє повітря і луна моїх запитань.
Торохтить одномоторний літачок –
але він вміє триматися за повітря.
І мартини вміють, і зграйка дроздів, і весняний джміль.
От вміють та й усе. Без льотних училищ,
без називання повітря – повітрям,
без припасовування собі крил. Навіщо?
Якщо вони в них є. Якщо крило плюс повітря
дорівнює вмінню літати, тобто триматися.
Власне триматися треба. Мусить бути опора.
По довгій мандрівці уздовж берега – усвідомлюєш,
що повітря не стіна і не поруччя. Воно
забиває тобі рот і ніздрі, штовхає в спину,
воно не має стежок ні коридорів. Воно
підтримує крила – чи крила тримаються на ньому,
як фундамент на цементі? Далі – більше.
Якщо не взяв розкладне пластмасове крісло,
то сідай на пісок. Якщо не запасся папером,
то пиши пальцем в повітрі. Якщо немає крил,
то ходи ногами. Як усе розмірено і яке ж
воно непевне, не постійне, миттєве.
А якщо напишеш, то не знаєш для чого.
А якщо присядеш відпочити, то шлях видовжується.
А якщо захочеш полетіти, то джміль
тобі накаже: сиди і не рипайся. Ще один
до польотів! І ти, не знаючи на що спертися,
сидиш на піску і милуєшся хмарами.
Ніщо не наше, ніщо не твоє та й ніщо не моє.
Дім, у якому мешкаєш, – не наплечник.
Меблі – порозсихаються, комп’ютер – вигасне,
книжки – зістаріються. Вони теж не мають
опори. Не мають крил, не мають мети.
Ти їх придбав, привіз і залишив напризволяще:
вони теж належать повітрю. Бо повітря
наповнює кімнати, годує їх, підтримує.
А тобі ні на що спертися. Лікоть западає
в повітря, нога вгрузає в повітря. Літери
й ті можуть, спурхнувши, залишити списані
тобою аркуші. А як же Земля,
що описує своє щорічне еліптичне коло
й летить без крил в космічній порожнечі?
І ми всі з нею летимо: і мартини, і літак,
і джмелі. Мій дім, мій вірш і мої сумніви.
Ми усі летимо і дивуємося: нащо стільки
повітря і що це за одночасний політ?
25.04.2026