Мені пощастило. Офіцери мене ніколи не били. Били інших. А мене ні. Бо я посміхався. Не насміхався, а посміхався, розуміючи, наскільки комічною є кожна з тих ситуацій, коли варто бити серйозно. І тоді серйозно бити стає комічним. Бо з цього нема ні ефективності, ні насолоди. Усі, окрім садистів – а їх все ж меншість, і мені пощастило, що їх майже не було, – мають здатність вловити недоречність і комічність свого фальшивого драматизму. Швейк мав рацію.
Але один болісний удар по нирках від капітана радянської армії все ж отримав. Я не міг від нього захиститися, бо був у дуже незручній позиції. Сидів на даху бронетранспортера, ноги звішені у люк, вітер зі снігом дув у очі, я був начальником, командиром цього потужного транспортного засобу, я врешті відповідав за те, щоби ця шістнадцятитонна штука з шосейною швидкістю вісімдесят кілометрів за годину без пригод доїхала до свого стійла. Нікого на дорозі не роздушила, сама з дороги не злетіла. І – найголовніше – щоби ніяким чином не була втраченою або пошкодженою найсекретніша апаратура на цьому борті.
Ми виїжджали із засніженого лісу ранньою весною. Приказ про демобілізацію вже був оголошений і опублікований у пресі. Ясно, що заки що до чого, то ще не відразу – але вже, фініш.
Тоді був такий звичай, що, виїжджаючи з останнього діла, солдати-водії чіпали до свого транспорту ялинові, смерекові, вербові – залежно від географії – галузки. То називалося – замітати сліди. Як лис хвостом – щоби й сліду не лишилося.
А зі мною нагорі, на броні, на другому люкові сидів офіцер, командир усього батальйону таких машин зв'язку. Ми собі там сиділи поруч, мчали дорогами, гойдали ногами всередині бронетранспортера. Прекрасні відчуття напору і обсервації. Він мав стильні окуляри німецьких мотоциклістів випуску 1938 року. Зроблені у Чехії. У нього вдома ще був прихований чеський мотоцикл.
Сам він був дивовижним фахівцем. У якійсь арабо-ізраїльській війні відзначився тим, що примітивною радіостанцією з радіусом дії на триста кілометрів зумів, химерно налаштовуючи антени, передати суперважливе послання з Сирії у Москву, три-чотири тисячі кілометрів. Попри всі звитяги, він був настільки порядним служакою, що залишався старим капітаном у той час, коли його тупуваті однокурсники стали підполковниками і полковниками. Страшенно порядний фахівець і обмежений уставник, законник.
У якийсь момент він обернувся назад і побачив, що сніжний слід від коліс на дорозі якийсь розмитий, розчинений, затертий. Наказав зупинитися, зіскочив з висоти і побачив прив'язані галузки смереки. Був страшенно злий, бо ненавидів усього цього фолькльору.
Потім ми їхали далі, і він запитав по-дружньому, чому я таке допускаю, чому не караю солдатів, які чинять всілякі непотребні чудасії. І тоді я нарешті сказав, що мені всі їхні уявлення про те, як має бути, попросту байдужі. Він питав – а що ж ти хочеш?
Я сказав несподівану для себе правду – хочу дивитися, бачити, запам'ятовувати, щоби колись про все це написати. Не знаю, звідки це вирвалося. Я ж був студентом-біологом, а не хроністом чи оповідачем.
Тоді я і дістав єдиний найпотужніший удар по нирках. Тільки не це, сказав він. Капітан міг толерувати будь-який бунт і спротив. Лише не намір описати його в майбутній українській літературі.
23.04.2026