Книжка «Медальйони» видатної польської письменниці Зоф’ї Налковської – це цикл із восьми приголомшливих оповідань, опублікований у 1946 році, який є документальним свідченням діянь нацистів на польських теренах, лаконічним і болісним описом трагічного досвіду людей, що пережили Голокост. Це фундаментальний твір польської літератури XX століття, а також – універсальне звинувачення фашизму та пересторога перед звірячою жорстокістю, на яку здатна людина. Оповідання постали в результаті роботи Налковської в Міжнародній комісії з розслідування гітлерівських злочинів.
Світлана Бреславська, авторка перекладу.
Належить до тих померлих ще одна – молода жінка біля залізничної колії, чия втеча не вдалася.
Сьогодні про неї можна дізнатися лише з розповіді людини, яка це бачила і яка не може цього зрозуміти. Тож вона живе лише в її пам’яті.
Їх везли довгими поїздами в запломбованих вагонах до таборів смерті. Дорогою вони деколи втікали. Але мало хто наважувався на таку втечу. Потрібна була більша відвага, ніж так без надії, без опору і бунту їхати на вірну смерть.
Втеча іноді вдавалася. В оглушливому стукоті пролітаючого товарного вагона ніхто ззовні не міг почути, що відбувається всередині.
Єдиним способом було виламування дощок із підлоги вагона.
У щільності стиснутих людей, зголоднілих, смердючих і брудних, це здавалося майже нездійсненним. Було важко навіть рухатися. Збита маса людей, яку кидав ритм поїзда, хиталася і розгойдувалася в задушливій вогкості і темряві. Однак навіть ті, хто був занадто слабким і боязким, щоб мріяти про втечу, розуміли, що іншим треба допомогти. Відхилялися, пригортали одне одного, піднімали завалені гноєм ноги, щоб відкрити іншим шлях до свободи.
Підважити дошку з одного боку вже було початком надії. Її потрібно було відірвати спільними зусиллями. Це тривало годинами. А потім залишалося відірвати другу і третю дошку.
Найближчі нахилялися над вузьким отвором і злякано задкували. Треба було набратися сміливості, щоб, просуваючи по черзі руки і ноги, виповзти через вузьку щілину попри гуркіт і скрегіт заліза, у вихорі повітря, що дув знизу, над пролітаючими шпалами, дістатися до осі і так чіпляючись, проповзти руками до місця, де стрибок давав би можливість порятунку. Випасти поміж рейок або через колеса на край колії – були різні способи. А потім прийти до тями, непомітно скотитися з насипу і втекти в чужий, ваблячий темрявою ліс.
Люди падали під колеса і часто гинули на місці. Гинули, вдарившись об виступ балки, край зчеплення, кинуті на повній швидкості на сигнальний стовп чи придорожній камінь. Або ламали руки й ноги, наражаючись в такому стані на всілякі ворожі тортури.
Тим, хто наважився зійти в гучну, розбурхану, гуркотливу безодню, було відомо, на що вони йдуть. І було відомо тим, хто залишився, хоча із зачинених дверей і з високого віконця не було змоги визирнути.
Жінка, що лежала біля колії, належала до сміливих. Вона була третьою з тих, хто ступив у отвір в підлозі. За нею скотилося ще кілька людей. У той самий момент над головами пролунала серія пострілів – ніби щось вибухнуло на даху вагона. І одразу постріли стихли. Але пасажири тепер могли дивитися на темне місце від вирваних дощок як на отвір могили. І спокійно їхати далі до своєї смерті, що чекала на них в кінці шляху.
Поїзд давно зник у темряві зі своїм димом і брязкотом. Навколо був світ.
Людина, яка не може зрозуміти і не може забути, розповідає це ще раз.
Коли розвиднілося, жінка, поранена в коліно, сиділа на узбіччі залізничного рову на вологій траві. Хтось зміг утекти, хтось далі від колії, під лісом, лежав нерухомо. Кілька втекло, убитих було двоє. Вона одна залишилася так – ні жива, ні мертва.
Коли він знайшов її, вона була сама. Але повільно в цій глушині з’являлися люди. Вони підходили з боку цегельні і від села. Стояли боязко, дивилися здалеку – робітники, жінки, якийсь хлопчина.
Щомиті утворювалося невелике коло людей, які стоячи озиралися неспокійно і швидко йшли геть. Приходили інші, але теж не затримувалися надовго. Тихо розмовляли між собою, зітхали, про щось радилися, йдучи геть.
Справа не викликала сумнівів¹. Її кучеряве чорне волосся було занадто розпатлане, її очі переливалися занадто чорно і непритомно під важкими повіками. Ніхто до неї не озивався. Це вона питала, чи ті, що лежать під лісом, мертві. Дізналася, що мертві.
Був білий день, місце відкрите, видиме здалеку. Люди вже дізналися про цей випадок. Був час посиленого терору. За надання допомоги чи переховування загрожувала неминуча смерть.
Одного молодого чоловіка, який стояв довше, пізніше відійшов на кілька кроків і знову повернувся, попросила принести їй з аптеки веронал². Дала гроші. Відмовився.
Деякий час лежала, заплющивши очі. Знову сіла, поворухнула ногою, взяла її обома руками, відкинула спідницю з коліна. Її руки були в крові. Це смертний вирок для неї, що застряг у коліні, стирчав там, як цвях, яким була прибита до землі. Лежала довго і спокійно, занадто чорні очі міцно прикрила повіками. Коли нарешті розплющила їх, побачила навколо себе нові обличчя. Але той молодий чоловік все ще стояв. Тоді вона попросила його купити горілку й цигарки. Зробив їй цю послугу.
Група людей на схилі насипу привертала увагу. Постійно долучався хтось новий. Лежала серед людей, але не сподівалася на допомогу. Лежала, як поранена на полюванні тварина, яку забули добити. Була п’яна, дрімала. Непереборною була та сила, яка кільцем жаху відокремлювала її від них усіх.
Минав час. Стара селянка, що пішла, встигла повернутися. Була захекана. Підійшла ближче, дістала з-під хустки прихований бляшаний кухоль молока і хліб. Нахилилася, квапливо поклала в руки пораненої і відразу пішла, щоб тільки здалеку подивитися, чи вона вип’є. Лише коли побачила двох поліцейських, що йшли з містечка, зникла, затуляючи обличчя хусткою.
Інші також розійшлися. Тільки той один містечковий франт³, який приніс горілку і цигарки, все ще складав їй товариство. Але вона вже нічого від нього не хотіла.
Поліцейські підійшли, щоб серйозно розібратися, що там таке. Зрозуміли ситуацію, радилися, що робити. Вона вимагала, щоб її застрелили. Домовлялася з ними напівголосно, аби нікуди не повідомляли. Поліцейські не могли визначитися.
Пішли й вони, розмовляючи, зупиняючись і знову йдучи далі. Не було відомо, що вони вирішать. Зрештою, не захотіли виконувати її вимогу. Зауважила, що з ними пішов той ввічливий молодий чоловік, що підпалював їй цигарки запальничкою, яка не хотіла запалюватися. І котрому вона сказала, що один із тих двох убитих біля лісу – її чоловік. Здавалося, що ця новина була для нього неприємною.
Вона спробувала випити молока, але за мить, замислившись, поставила горнятко на траву. Проминав тяжкий, вітряний передвесняний день. Було холодно. За порожнім полем стояло кілька хатин, а з іншого боку – кілька невеликих худих сосен замітали гілками небо. Ліс, до якого вони мали втекти, починався далі від колії, за її головою. Ця місцевість була всім світом, який вона бачила.
Молодий чоловік повернувся. Вона знову ковтнула горілки з пляшки, а він підпалив їй цигарку. Легкий, рухомий сутінок насувався на небо зі сходу. На заході клуби і смуги хмар швидко здіймалися вгору.
Нові люди зупинялися, повертаючись з роботи. Колишні пояснювали тим новим, що сталося. Говорили так, ніби вона їх зовсім не чула, ніби її вже не було.
– Це її чоловік лежить там убитий, – говорив жіночий голос.
– Вони втекли з поїзда в цей лісок, але їм услід стріляли з рушниці. Вбили її чоловіка, а вона залишилася тут сама. В коліно поранили, не могла бігти далі...
– Якби ж то з лісу, то її було б легше кудись узяти. Але так, на людських очах – то ніяк.
Казала стара жінка, яка прийшла по свою бляшану кварту⁴. Вона мовчки глянула на молоко, розлите в траві.
Тож ніхто не захотів забрати її звідси до настання ночі, викликати лікаря чи відвезти на станцію, звідки вона могла б поїхати до лікарні. Нічого такого не було передбачено. Йшлося вже тільки про те, щоб вона так чи інакше вмерла.
Коли розплющила очі в сутінках, біля неї не було нікого, крім двох поліцейських, які повернулися, і того одного, який взагалі тепер не відходив. Вона знову сказала, щоб її застрелили, але не вірила, що вони це зроблять. Обидві руки поклала на очі, аби більше нічого не бачити.
Поліцейські ще вагалися, що мають робити. Один переконував іншого. Той відповів:
– То ти сам.
Але вона почула голос того молодого:
– Ну то давайте, пане, мені...
Вони ще вагалися, сперечалися. З-під примруженої повіки вона побачила, як поліцейський дістав револьвер з чохла і передав незнайомцю.
Люди, що невеликою групкою стояли неподалік, побачили, як він нахилився над нею. Почули постріл і з обуренням відвернулися.
– Могли вже когось викликали, а не так. Як того пса...
Коли стемніло, з лісу вийшли двоє людей, аби забрати її. Ледве знайшли те місце. Думали, що спить. Але коли один з них підняв за плечі, одразу зрозумів, що має справу з трупом.
Вона пролежала там всю ніч і ранок. Аж перед полуднем прийшов з людьми солтис, наказав її забрати і поховати разом з тими двома, вбитими біля залізничної колії.
– Але чому він у неї стріляв, це не зрозуміло, – говорив оповідач. – Цього я зрозуміти не можу. Власне, саме про нього можна було подумати, що йому її жаль...
[Zofia Nałkowska. Medaliony. – Wrocław: Siedmiorog, 2025. – S. 62]
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської.
___________________
¹ У цьому абзаці авторка має на увазі «розпізнання» місцевими жителями єврейки, яка втекла з транспорту до табору смерті. Така ситуація часто викликала страх (через можливі репресії з боку окупантів) або навіть огиду (засновану на антисемітизмі). Однак траплялися випадки, коли люди, ризикуючи власним життям і життям своїх близьких, надавали допомогу таким втікачам.
² Веронал – снодійний та протиблювотний засіб.
³ Франт (дав.) – людина приємна, але хитра.
⁴ Кварта – бляшана літрова посудина.
19.04.2026