Я спочатку не міг зрозуміти, що в цій сцені не так. Старші жінки (дуже старші – категорія шістдесят плюс), всі як одна бадьорі такі, у всіх сивина, акуратна укладка чи стрижка, всі вийшли з автобуса і дружно потопали в напрямку палацу – їх привезли на екскурсію. Вони всі були приблизно одного віку. Таку гомогенність я спостерігав у Британії потім не раз на вулицях, у супермаркетах, парках, музеях, навіть на пляжі та в пабі. Ніякої розмаїтості віку і статі, як у нас в Україні на вулицях і в магазинах, не було – окремо ідуть чи гуляють покоління батьків, покоління дідів, покоління дітей і внуків. Я жодного разу не бачив старших людей, які б були з малими дітьми, як це у нас, та взагалі з дітьми, – десь йшли з ними, тримали їх за руки. Чи дорослих дітей разом зі своїми старими батьками.

Допускаю, що я бачив не все. Допускаю, що є винятки. Але ще в 1993 році наш американський викладач в університеті сказав: «Я заздрю вам – ви зберегли сім’ї, коли всі три покоління разом, коли старші не відсунуті на задвірки життя. У нас в Америці культ молодості».
З того часу багато що у нас змінилося, і розрив між поколіннями став суттєво більшим, і відчуження літніх людей помітним – але такого чіткого поділу на вікові групи, як у них, звичайно, немає. Хоча, здається, який досвід може передати своїм внукам, чиє життя проходить у смартфоні, дід, чиє дитинство пройшло в часи, коли телефону – стаціонарного телефону – не було навіть на стіні? Дід, чиє дитинство минуло в селі, де він виріс на природі, пас корову, збирав ягоди і гриби, працював у полі й саду і ловив рибу в річці, в ставку…
Мій двоюрідний брат довів, що це не так – і його приклад не є якимсь винятком. Він і так проводив з внуками досить багато часу, часто не власної волі («тату, забери дітей з садка, забери зі школи, з тренування»), але коли вони під час однієї з поїздок не сказали, а прокричали, не приховуючи свого захоплення і здивування: «Діду, діду, дивись – корова!» – він був злегка шокований. «Це звучало так, ніби вони побачили верблюда». Як вийшло так, що вони не бачили живої корови? А власне, де вони могли її бачити? В його брата, який залишився жити на батьківській хаті в селі, також корови немає – є коза, бо деколи йому внуків зі Львова привозять. В усьому селі корови немає. Його внуки бачили в цирку тигрів, левів, поні, зебру, слонів, про мавп навіть мова не йде – але корови в цирку немає. І що там корова – вони ніколи не збирали грибів, живої риби ніколи не тримали в руках і бачили її хіба в акваріумі в магазині. Їхні батьки весь час на роботі – працюють. Дід відвіз внуків у ліс, навчив, як збирати гриби, ягоди, трави, показав, як збирають березовий сік, як розпалити вогонь, як спекти бульбу – вони вперше скуштували, яка та печена бульба на смак. Дід відвіз їх на рибалку, на першу рибалку в їхньому житті, і розказав (показати не вдалося – де ж її взяти, ту корову?), як він у їхньому віці пас не корову – корів, ціле стадо корів.
Хоч би скільки ми дивилися на той же екран і знали багато чого теоретично – є тактильні відчуття, яких не передати словами. Є досвід, знання, які передаються тільки так – я покажу тобі, а ти дивись і роби як я. Є речі, які пам’ятають і знають тільки ті, хто прожив – не прочитав, не вивчив з книжок, а прожив. «Я розкажу тобі, як то було насправді».
Покоління батьків їхніх батьків. Спілкуючись з ними, діти ростуть більш стійкими психологічно, мають вищий рівень самооцінки, легше переживають кризові ситуації. Наука пояснює це так, що дід не розв’язує їхніх проблем – він транслює одне: «Світ існував до тебе – і він надійний». Це взаємно. Як свідчить статистика, літні люди, які регулярно контактують з онуками, живуть довше. Рівень когнітивних функцій у них вищий. Ризик деменції – нижчий. Рівень депресії – менший. Онук на руках – це терапія. Як передати той стан, коли ти тримаєш за руку п’ятирічну дитину, хлопчика, і розказуєш йому: «Дивись, це качалка, вона викачує нафту – мій дідо називав її “кивак”». Він слухає твою розповідь з таким інтересом, з такими очима… Коли йому буде п'ятнадцять, всього цього не стане – у нього будуть зовсім інші інтереси і питання, час мине. Але поки в нього є ці сто запитань «а що то? а як? а коли? а чому?», йому з вами цікаво і ви потрібні один одному. Особливо в наш час, коли в країні війна.
21.04.2026
