Повернення

Багато писано про болісну жагу повернення до батьківського дому – про ностальгію («nostos» – повернення, «algos» – біль), або, як у Йосипа Левицького, про «домоболіє», що є калькою з нім. «Heimweh», тобто «болісна туга за рідним домом». Багато – й про смак, та небагато про те, як відчуття смаку в’яжеться з ностальгією. Та ось недавно я звернув увагу на те, що у греків як у давній, так і в сучасній їхній мові прикметник «смачний» («nostimos») напрямець єднається з цим же іменником «nostos». Здивував цей зв’язок: «повернення» – і «смак».

От і потяглися різні думки. Згадалося, що повернення, ще з часів Одіссея, навіває образ моря. Й не дивно: грец. «pontos», один із синонімів моря, «відкрите море», й наше «путь» – етимологічно спорідненні слова.

Згадалась і перша моя зустріч із морем: ще здалеку я не лише побачив його безмежну, від якої дух забило, мерехтливу синяву, а й відчув море на смак – невидимих, що долітали з морським дихáнням, «неподільних» крихіток солі. Чорне море, яке того далекого літнього дня так не відповідало своїй назві легкою прохолодою, ще в ранковому серпанку, всміхнене, дихало на повні груди...

Згадавсь Овідій, що на березі цього ж таки Понту (так греки називали Чорне море) впродовж років очікував вістки з Рима, й так уже прагнув, під кінець життя дедалі більше, бодай ковточка прохолодної води – й лише тієї, що з джерел його рідного Сульмону... Смак начебто позбавленої смаку води так виразно озвавсь у глибинах пам’яті «позбавленого вогню й води» вигнанця...

Згадались і ті рідні й близькі, яких я знав, про яких чув (уже відійшло те покоління): просили, вже не приймаючи їжі, подати їм «хотяй ложку води» з батьківської криниці... А ще й ті, що зі сльозинкою в очах, одаль від рідного, вже у своєму сімейному домі, згадували смак Святвечірнього борщу, смак Великодньої паски – із днів свого дитинства...

І це – аж ніяк не гріховне потурання забаганкам. Це щось глибоке, людське, що є знаком тонкої, чутливої душі. Щось таке, що прив’язує людину саме через смакові відчуття до свого родинного кореня, до рідної землі, до дитячих років, до тієї «краплі», яка так потрібна, щоб «в бою сильніше стояти», взагалі щоб закропитися, коли вже брак життєвих сил – «defectus virium vitalium» (був колись латиною такий діагноз)...

Не міг розгадати й вигнанець Овідій, звідки ж ця болісна, тягуча туга, що так уже тягне людину до рідної землі («solum natale»). Залишив цей подив, цю загадку й нам, нинішнім, – що ж це за така дивна, подібна до магніту, чи й сильніша од нього, невидима сила, що протистоїть іншій, яка жене в світи, теж силі невидимій: «Де добре, там і батьківщина» («Ubi bene, ibi patria»)?.. Чи справді ця тяга – від глибинних рідних джерел?..

Долучилась ще й така думка, радше спостереження. Латинське дієслово «sapere» – відчувати смак. Звідси, згадаймо, – й «homo sapiens», розумна людина. Та якщо йти до первісного значення цього дієслова, то це – людина, що відчуває смак.

От думається, врешті, й таке: чи не через те, що ми, нинішні, цураємося простої їжі, безконечно догоджаємо смаковим відчуттям, чи саме не через це втрачаємо смак до того давнього, простого, що нагадує, кличе, тягне?.. Вода з батьківської криниці... житній запашний хліб... свіже парке молоко... «Мамо, налийте мені молока», – вже вкотре згадую до сльози зворушливу новелу Юрія Коваля... А ще ж – такий далекий від осілого спосіб життя в непосидливому глобалізованому світі...

Одіссей... Блудний син... Робінзон Крузо... Та чи зрахувати тих, хто, переступивши рідні пороги, чи добровільно, чи як Одіссей, кого війна покликала, подавсь у світи – й повернувся?.. Тих, кому доля подарувала найбільшу з усіх радостей – радість повернення?.. А чи тих, хто, починаючи від Ахілла, – не повернувся, тих, кому, словами древнього співця, «боги забрали день повороту» («nóstimon émar»)?..

Забрали день, «смачний» день, у якому, якби заяснів їм, – припали б, схиливши чоло, до рідного джерела, до студеної, кожен зі своєї криниці, цілющої води?.. Серед тих, хто не зустрів цього дня, – цей же Овідій. За ним, через шерег віків, його великий побратим – наш Кобзар. А далі – їх так багато! – вигнанці з України... Серед них і задивлений у зоряне небо Микола Зеров, що погожими ночами так часто його «перезорював», допитуючись у зір, яка дорога його «провадить у майбутні дні»...

Дороги земні... Дороги небесні... Чумацький шлях... Коли ж то, поставши з руїн, Україна скликатиме своїх дітей – із фронтів, з близьких і далеких земель, куди їх порозкидала найжорстокіша з воєн?.. Коли ж?..

І тут вчувається голос поривного, що завжди був, а своїм словом є з нами й нині, готовий до бою, – голос Миколи Лукаша (із Роберта Бернса): «А йдеться вже до того»!.. Так хочеться, щоб цей наш спільний крок був твердіший і швидший. Щоб те «йдеться» стало врешті дієсловом доконаного виду!..

Вже звіддаля відчув я моря смак,

Що з вітром порошилось, крихти солі,

Воно ще мріло – міражем у полі,

А сіль його вже чув я на вустах, –

Щось найчистіше: сонця й моря твір...

Чумацька валка. Степ. Колісні рипи,

Якісь глухі в глибинах ночі схлипи,

А там, в глибинах вишніх, – розсів зір:

Чумацький Шлях... Провадить він додому,

Щоби прогнати літ тягучу втому,

Всім серцем одпочити на селі.

Родинна хата мандрівця пригорне,