Український П’ємонт: мобілізація

Зі смертю найяснішого цісаря Франца-Йозефа Австро-Угорщина вступає у фінальний період свого існування. Шок від усвідомлення близького кінця Імперії, здається, переживав кожен, тією чи иншою мірою здатний прозрівати майбутнє. Біля Віденського монастиря капуцинів, де проходила церемонія поховання, застигли учасники почесної військової варти, серед них однорічник-доброволець 21-го фельд’єґерського батальйону Йозеф Рот, недавній студент Віденської Рудольфіна. Багатьом натоді відкрилася глибина проблеми, котра підточувала Імперію.

«Час більше не хоче нас! Нинішній час прагне створити лише самостійні національні держави! Тепер більше не вірують у Бога. Народи більше не йдуть до церкви. Вони йдуть до національних спілок!»¹

По закінченні батальйонної школи офіцерського резерву кадет-аспірант Йозеф Рот був скерований на Східний фронт у 32-гу піхотну дивізію в складі 2-ої армії Бьом-Ермоллі і отримав призначення до військової пресслужби в Лемберзі. Сюди ж до Галичини на службу до піхотного єґерського батальйону, розквартированого у прикордонних Бродах, прибуває лейтенант Карл-Йозеф фон Тротта, герой роману «Марш Радецького», перед самим початком Великої війни.

«Прикордоння між Австрією та Росією, на північному сході монархії, було на той час одним з найдивовижніших її країв».

Броди, рідне місто Йозефа Рота, де він закінчив цісарсько-королівську гімназію кронпринца Рудольфа, чи Львів, куди у 1913-му вступив на філософський виділ університету, або ширше Галичина, яку покинув наступного року, перевівшись до Відня на германістику, багатьом видавалися химерним таємничим закутком на узбіччі Европи, втім не надто затишним.

«Бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі цього краю, обабіч дороги, з жабами, малярійними бацилами й зрадливою травою – страхітливою принадою страхітливої смерті для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю. Не один пропав тут, і ніхто не чув його волань про допомогу. Та всі, хто тут народився, знали підступність болота і самі мали в своїй натурі дещо з тієї підступності».

Лиховісні передчуття новонаверненого австрійського патріота ґрунтувалися не лише на художній уяві. Перспективи неминучого краху вимальовувалися доволі прозоро. Третій рік лютувала війна, цісарсько-королівська армія зазнавала поразок у Галичині, на Балканах, ледве втримувала Італійський фронт і щораз більше підпадала під німецький вплив. Народи Імперії нуртували під впливом різнобіжних спонук, національні проводи вичікували слушний момент. Загальну картину доповнювали економічні негаразди і суспільна депресія. Оглушливим акордом стало вбивство у жовтні 1916-го міністр-президента Цислейтанії Карла Штюрґха, одного з призвідців Великої війни. Атентат здійснив 37-річний соціал-демократ Фрідріх Адлер, колишній приват-доцент кафедри теоретичної фізики Цюрихського університету і колега Альберта Айнштайна. Через місяць старий кайзер Франц-Йозеф помер, адже, як слушно зауважує Рот, він «не міг пережити Австрії». Його наступник 29-річний внучатий племінник Карл-Франц-Йозеф, що зійшов на престол під тронним іменем Карл І, приязний і життєрадісний, з ентузіазмом кинувся рятувати Імперію. Найбільше дошкуляли угорці, котрі напряму загравали з Німеччиною, іґноруючи офіційний Відень. У грудні Карл прийняв відставку міністра закордонних справ Іштвана Буріана, замінивши його на онімеченого чеха Оттокара Черніна. Він не бажав коронуватися в Будапешті, як його попередник. Втім міністр-президент Транслейтанії Іштван Тіса пригрозив припинити постачання продуктів до Відня, тож Карл хоч-не-хоч погодився прийняти корону Святого Стефана. По-друге Імперії життєво необхідний був мир, для цього слід було прибрати яструбів. Начальникові генштабу Францові Конраду фон Гьотцендорфу молодий кайзер вручив фельдмаршальський жезл, а в березні наступного року зняв із посади. У квітні пішов до димісії військовий міністр Александер фон Кробатін; обох відправили на Італійський фронт.

Галичина, цей химерний і загадковий край, що його на початку 1914-го покинув Йозеф Рот, аби через три роки повернутися у військовому однострої, вповні нагадувала киплячий казан. Тут вирували епічні пристрасті. І поляки, й українці проголосили її своїм П’ємонтом. Зовсім недавно після так званого Брусиловського прориву росіянам вдалося посунути фронт до лінії Золочів–Бережани–Галич–Станиславів–Ворохта, взявши під контроль Броди. Захоплену територію долучили до «Генерал-губернаторства областей Австро-Венгрии, занятых по праву войны», тут діяла російська адміністрація на чолі з генерал-ад’ютантом Фьодором Треповим. На решті функціонувала австрійська влада, щільно просочена польським елементом. Генерал-губернатор Еріх фон Діллер провадив відверто пропольську політику. Поляки мріяли про долучення до Галичини колишніх земель Речі Посполитої і коронацію Франца-Йозефа у Варшаві – таким робом дуалістична монархія трансформувалася б у тріалістичну. Збройним аргументом мали стати Леґіони Польські, започатковані теж у Галичині. Звісно німці остерігалися зростання польського ентузіазму, так само й євреї.

На північних рубежах Імперії в ході минулорічного австро-німецького наступу було звільнено з-під російського впливу колишню Конґресувку. Втім щодо неї у Берліні плекали власні плани без огляду на польські сподівання. Тут погоджувалися на окреме королівство, проте лише на землях, відторгнутих від Росії; Познаньським краєм і Данціґом ділитися не збирались. Щодо імені претендента на варшавську корону теж роздумували. Це викликало розчарування в середовищі галицьких поляків. Аби втримати їх у вірності Габсбурзькому Дому, віденські чинники звернулися до ідеї виокремлення Королівства Галіції і Лодомерії зі складу Цислейтанії. Відповідний маніфест був підписаний Францом-Йозефом 4 листопада 1916 року і опублікований наступного дня. Водночас на території Конґресувки рішенням обидвох кайзерів 5 листопада проголошено Королівство Польське Реґенційне. Визначених кордонів воно не мало, адже союзники резонно розраховували на подальші завоювання. Німеччину насамперед цікавив ресурсний потенціал новонабутих земель, що обґрунтовано концепцією Mitteleuropa. На цьому тлі Франц-Йозеф 21 листопада помер. Аби зберегти вплив на події, у Відні наполягали на кандидатурі його троюрідного брата Карла-Штефана на польський престол. Той замалим не десять літ проживав у Живці на заході Королівства Галіції і Лодомерії, готуючись до майбутньої місії. Своїх шістьох дітей виховував у польському дусі.

Реалізацію проєкту виокремлення поклали на новопризначеного міністра у справах Галичини Міхала Бобжинського, довоєнного намісника Королівства Галіції і Лодомерії. Відповідні документи і статути мали узгодити з Польським Колом – об’єднанням послів до віденського Райхсрату. Три бригади Леґіонів, що складали Польський допоміжний корпус під командою полковника Станіслава Шептицького, перебували на терені Королівства Реґенційного і 1 грудня вступили до Варшави.

Концепція Українського П’ємонту чи не вперше проглядається у Михайла Грушевського у 1906 році. Зваживши на спостереження свого вчителя Володимира Антоновича, який чверть віку тому повертався з Італії нашим краєм, Грушевський безпомилково визначив цю місію за Галичиною. Підґрунтям слугувала опінія галицької суспільности, яку він знав добре – і щодо свого призначення як духовної фабрики соборної України, і на предмет комплементарности тодішньому цивілізованому світові. Місцевий політикум гуртувався навколо Головної української ради, трансформованої після евакуації зі Львова до Відня, в Загальну українську раду; обома заряджав Кость Левицький, колишній адвокат. Українські вимоги передбачали поділ Галичини на Західну й Східну, долучення до останньої Північної Буковини і створення окремого коронного краю, де українці мали би більшість. У Відні до цієї ідеї ставилися прохолодно, хоча й не виключали зовсім такої перспективи.

Інструментом втілення українських прагнень мав стати Леґіон УСС. Після важких боїв на Лисоні стрільці відновлювали сили в Коші, дислокованому в Пісочній Жидачівського повіту. На фронт змогла виїхати лише одна сотня, укомплектована із числа «старої вóйни», досвідчених вояків, здебільша гуцулів, і від того звана Гуцульською. 27 жовтня 1916 року її під командою Алоїза Ляєра відправили в розпорядження цісарсько-королівської 7-ї армії, що оперувала в Карпатах під проводом генерал-оберста Германа Кьовеша фон Кьовешгаза. Ляєра скоро змінив четар Микола Никорак, який у Великому Бичкові передав сотню лейтенантові Альфонсу Ерлє, скерованому австрійським командуванням; до війни той служив в уланському полку, розквартированому в Городку. Гуцулів долучили до групи військ особливого призначення під командою майора Русса, безпосередньо підпорядкованої штабові 7-ї армії. Група в складі двох рот гонведів і чоти гусарів була укомплектована скорострілами й гірською артилерією і призначалася для партизанських дій у горах Південної Буковини. Втім, спершу гуцулів кинули на перевал Присліп на поміч німцям. Там вони зразу взяли пів тисячі полонених. Ерлє був вражений, мовляв, «таких бойовиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти». Він організував полковий оркестр і наказав грати винятково українські пісні, як-то «Ми гайдамаки» чи «Не пора». Далі сотню скерували за призначенням в околиці Кирлібаби, Якобень і Ватра-Дорней, де раніше «вальчили» поляки. У грудні прийшло розпорядження Ерлє відбути до штабу і команду перейняв поручник Омелян Левицький, скерований із Коша. Із ним трапився нещасний випадок. 23 березня 1917 року до Кирлібаби прибула нова австрійська батарея і почала пристрілювати московські позиції. В той час Левицький із джурою поралися навколо своєї землянки в скалі. Над головами в них розірвались австрійські шрапнелі, за ними прилетіли гранати. Обидва загинули. Після нього сотню перебрав четар Іван Бужор, відряджений наприкінці минулого року зі 41-го чернівецького піхотного полку.

Окремо від Коша числився Вишкіл, що стаціював у Розвадові неподалік Пісочної – обома заряджав майор Мирон Тарнавський. Тут стрільців після двотижневого постою в Коші вишколювали упродовж півтора-двох місяців за німецькою методою для поновного формування полку УСС. У листопаді до Вишколу прислали майора Франца Кікаля з одного з піхотних полків. Він був добрий бойовий офіцер, за походженням чех. Поки що на фронті встановилося затишшя і стрільці відпочивали. Десь тоді у Вишколі намітився прецікавий епізод.

У середовищі Артистичної горстки, своєрідного літературно-мистецького підрозділу Пресової кватири УСС, що осів у Вишколі, згуртувалися ентузіасти, надхненні середньовічними традиціями й ритуалами, шанувальники «Дон Кіхота» й лицарської поеми «Парцифаль». В їхньому числі був Роман Купчинський, син пароха села Кадлубиська (нині Лучківці) Бродівського повіту, колишній семінарист і спортсмен, в усусусах від перших днів війни. Він не розлучався з гітарою і склав чимало пісень, як наприклад, «Ой там при долині» чи «Як з Бережан до кадри», що лягли в основу стрілецького фольклору. Ще один оригінал, років на десять старший, поручник Іван Цяпка, родом з-під Комарна, був тим, кого називають душею компанії й неформальним лідером. З вигляду грізний, до того ж вояк хоробрий, ідейний, у побуті скромний, він користувався загальною симпатією. Різноманітні побрехеньки, що ними так і сипав, про те, як возив листа від Франца-Йозефа до константинопольського патріарха, про кориду в Сарагосі, і що його скакун є потомством коня Тугай-бея, і про лицарів князя Святослава – при тому зі щонайсерйознішим видом, давали поживу численним байкам та анекдотам. До війни Цяпка студіював право у Віденському університеті і брав участь у діяльності товариства «Січ», взорованого на західні студентські корпорації з їхніми ритуалами. Інший діяч Артистичної горстки – Лев Лепкий з-під Бережан, молодший брат Богдана, учасника літературного угрупування «Молода Муза», раніше навчався у Львівському університеті й Краківській академії красних мистецтв. Довідавшись про коронацію Карла Габсбурґа угорським королем у Будапешті, він буквально загорівся ініціаційним церемоніалом – коли кайзер на білому коні в короні й мантії вимахував з пагорба мечем на чотири сторони світу і посвячував гідних у лицарі Золотої шпори, вдаряючи по рамені плазом.

– От і під впливом тієї коронації, – згадував Лепкий, – прийшло мені на думку завести і в нас такий лицарський стан.

Того дня 30 грудня 1916 року Карл посвятив у лицарі 47 офіцерів, котрих рекомендував міністр-президент Тіса і які змогли прибути з фронтів війни. Загалом шпори вважалися символом лицарства. Витоки традиції сягали часів Константина Великого і створення ним Золотої міліції в 312 році після перемоги на Мільвійському мосту в Римі. Церемонійний ритуал сформувався в Середньовіччі, коли під час коронації чергового кайзера посвячували сотні осіб. Проте на відміну від аристократичних орденів Підв'язки чи Золотого Руна, в лицарі Золотої шпори посвячували не лише дворян, а й вихідців із бюрґерського стану – за особливі заслуги, і навіть вільних артистів, як Рафаеля чи Тіціана. Цей Закон не мав зобов’язальної сутності, як Тамплієрський чи Тевтонський, втім не означав і обов’язкового спадкового титулу. У XVI столітті папи римські започаткували власний Орден Золотої шпори за заслуги перед католицькою церквою, згодом його кавалерами стали Моцарт і Паганіні. Папський орденський стрій був витриманий у червоних і чорних барвах.

Більшість цих атрибутів перейняло створене в Розвадові на початку 1917 року Лицарство Залізної Остроги: три ступені лицарської гідності (джури (пажі), непохитники (зброєносці), лицарі), ритуали посвячення («пасовання»), інсиґнії (щит, меч, шолом, булава, червоно-чорна орденська лента), напівконспіративний статус. Відала справами капітула, очолена Великим комтуром (командор), в її числі були два малі комтури, великий канцлер, великий конюший, скарбник, окличник (герольд), обрядник, стольник, підчаший – уряди, запозичені від духовно-лицарських орденів і масонерії. Великим комтуром став звісно Цяпка, за Лепким затрималася гідність обрядника (церемонієр), Купчинського іменували великим скоморохом. Брати Ордену – а ними були майже всі офіцери Вишколу й Коша, вживали прізвиська («порекло») і носили червоно-чорну стрічку як знак приналежності до таємного товариства.

Роман Купчинський розтлумачив символіку барв, якими був розписаний церемонійний щит:

Довкола мав краски Закону.

Це краску чорну і червону.

Червона: радість, ярий дух,

Готовість жертви і відвага.

А чорна: сталість, ум, повага

І слово сильне, як обух.²

У березні 1917-го новосформований полк УСС у складі двох куренів по три сотні кожен під орудою оберст-лейтенанта Кікаля повернувся до Бережан у розпорядження 55-ї дивізії – на той час нею командував генерал Фелікс Уншульд фон Меласфельд. Дивізія підпорядковувалася XXV корпусові під началом фельдмаршал-лейтенанта Петера Гофманна. Після кількаденного постою стрільців відправили на позиції до Куропатників на північний схід від міста, де вони змінили мадяр. Тут на вимогу командування полк переформатували в курінь із чотирьох сотень – начебто з причин малочисельности. Втім головна причина полягала в антиурядових настроях, спричинених маніфестом про виокремлення Галичини. Додатково Леґіон комплектували сотня скорострілів, піонірська (технічна) сотня, чи не найкраща в усьому XXV корпусі, окрема чота «боротьби зблизу», а також відділ протигазової служби та інженерна (будівельна) сотня, яку в скорому часі очолив поручник Цяпка – загалом близько тисячі вояків, із них 26 старшин. У такому складі Леґіон провоював до кінця всієї кампанії.

З огляду на затяжну позиційну війну, перед протиборчими сторонами постала проблема знешкодження кулеметного вогню, який завдавав найбільше втрат піхотним лавам, і прориву лінії оборони. Навесні 1915 року в німецькій армії формують ударні загони (Sturmtruppen, Stoßtruppen), куди набирають сміливих бійців, здатних влучно метати гранати в окоп і битися врукопаш, байдужих до навколишньої канонади. Оскільки насамперед цінувалася швидкість, важкі гармати і броньований захист стали неактуальними. Бійців озброїли карабіном, ручними гранатами, кинджалом, ефективним у вузькому просторі траншеї, короткою лопатою і піонірськими засобами для подолання загорож із колючого дроту. Лікті й коліна, аби не травмувати при тривалому повзанні, захищали шкіряні накладки, на голові був стальний шолом (штальгельм, каска) замість звичного кепі. Вогневу підтримку забезпечували гранатомети, міномети (бомбомети, мортири, що на відміну від гранатометів, стріляють навісом, а не прямим наведенням), вогнемети (flammenwerfer), піхотні гармати. Найбільшим ентузіастом у створенні штурмових загонів був заступник начальника німецького генштабу Еріх Людендорф. Упродовж наступного року подібні підрозділи виникають в инших арміях, зокрема австро-угорській. В тактичному плані штурмові цуґи (взвод, чота) забезпечували наступальні дії на рівні піхотного полку, штурмові роти й батальйони – бригад і дивізій. Скоро вони перетворилися на окремий рід військ, попередник сучасних командос.

Як видно, цим вимогам відповідала чота «боротьби зблизу» в складі Легіону УСС, сформована 1916 року. На озброєнні бійця був карабін із багнетом і кілька ручних гранат, які носили у подвійних полотняних мішках, одягнутих на шию і скріплених за спиною навхрест. Голову захищав штальгельм, лікті й коліна – шкіряні накладки. Пробоєва (штурмова) чота, оснащена двома 37-мм піхотними гарматами, мінометами, гранатометами й вогнеметами, забезпечувала функціонування куреня УСС (фактично полку).

Окрім мілітарної формується репрезентаційна складова. У 1916-му сходить політична зірка ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа, претендента на українську корону, знаного під іменем Василя Вишиваного. Його батьком був Карл-Штефан, адмірал маринарки і кандидат на польський престол. Вільгельм, однак, не бажав долучатися до польського проєкту, до того ж, як наймолодший зі синів, і не мав шансів посісти трон. У Живці він начувся про диких і небезпечних розбійників, які населяють Східні Карпати, і перейнявся екзотикою. Сімнадцятирічним здійснив інкоґніто подорож до Ворохти і тиждень чи більше провів в околицях Жабйого. Гуцульська автентика зачарувала хлопця. Отримані враження надихнули на віршовані рядки:

Високо ген лежить поляна.

Кругом суворий, темний бір;

Лежить забута і незнана,

Куток тихенький серед гір.

Як вечір тіни там спускає,

Як присмерк там прислонить все,

То місяць срібним світлом ткає

І серед гиль вінок плете.³

Подальше рішення видавалося цілком очевидним. Якщо батькові судилося стати королем поляків, народу з тривалою монархічною традицією, то чого не можна йому, представникові Габсбурзького Дому, бути володарем українців, котрі мають не менш давню історію? У Терезіянській військовій академії, куди Вільгельм вступив наступного року, він як факультатив обрав вивчення української мови. Скоро по тому вибухла Велика війна, росіяни окупували Східну Галичину і просунулись до Карпат. По закінченні навчання в лютому 1915-го Вільгельма у званні унтер-лейтенанта скерували до 13-го Галицького уланського полку в складі 3-ї армії Светозара Бороєвича фон Бойна, що боронив татранські перевали. Кадра містилася в Шопроні, звідси він через місяць виїхав на фронт. До війни полк дислокувався в Золочівському й Зборівському повітах і значною мірою був укомплектований українцями. Призначений командантом роти, Вільгельм потурбувався, аби з його підрозділу вивели поляків та угорців, залишивши виключно українців та ще німців на становищі офіцерів. Воякам наказав почепити на однострої синьо-жовті відзнаки: «Коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть сміло це робити». За рік він досконало оволодів українською мовою, зачитуючись «Історією України» Грушевського, творами Шевченка, Франка, Федьковича, Стефаника. Хтось із вояків подарував йому вишивану сорочку, яку Вільгельм постійно носив під кітелем. Ця тенденція поширилася на інші підрозділи, таким робом започатковано українізацію імперської армії – процес, який у скорому часі затопить тамтой берег Збруча.

На початку травня 1915-го австро-німецькі війська пішли в наступ. 3-я армія рухалася в окресі Дуклянського перевалу, сусідуючи з німецькою 11-ю армією генерала Августа фон Макензена, котрий провадив кампанію. Підрозділ Вільгельма брав участь у боях над Дністром і в червні вже був у Стрию. 22 червня австріяки увійшли до Львова. Далі 3-ю армію перекинули на Балкани під командування Кьовеша; Бороєвича ще раніше перевели на Італійський фронт. 13-й уланський полк натомість воював на Волині, зокрема під Берестечком зітнувся з 38-м Тобольським піхотним полком Особливої армії, де служив поручик Петро Болбочан, поки врешті був відведений на лінію розмежування в секторі відповідальності 2-ї армії Едуарда фон Бьом-Ермоллі.

З початком офензиви Брусилова влітку 1916-го Вільгельма відкликали з фронту, підвищивши у званні до лейтенанта. По досягненні 21-річного віку йому як повнолітньому належалося місце в Палаті панів (Herrenhaus) віденського Райхсрату. Свою політичну діяльність принц пов’язав з українською перспективою. У Відні зійшовся з діячами Української парляментарної репрезентації. Велике обурення в цьому середовищі викликало оприлюднення маніфесту Франца-Йозефа про виокремлення Галичини, фактичну передачу її полякам. Адже всі сподівання на створення руського коронного краю було перекреслено. Всі вимоги з 1848 року – поділ Галичини, долучення Буковини, українізація освіти, Український університет у Львові, лишилися невиконані. В цій ситуації Вільгельм замислився над проєктом реорганізації Імперії. В ідеалі бачилися Австрійське ерцгерцогство, Богемське, Угорське й Польське королівства, Князівство Українське – кожне під опікою представників Габсбурзького Дому. Поділ Королівства Галіції і Лодомерії вартувало провести обов’язково. Західну частину об’єднати з Королівством Польським, де правитиме його батько Карл-Штефан. Східна Галичина вкупі з Буковиною становитимуть Князівство Україну, тут реґентом буде він, Вільгельм фон Габсбурґ. У перспективі можна розраховувати на приєднання решти українських територій з Києвом і кількома десятками мільйонів мешканців. Наприкінці грудня 1916-го він показав свій проєкт батькові й отримав схвалення. Далі зібрався представити його новому кайзерові. Вільгельм сподівався, що той не настільки опанований польськими сантиментами, як Франц-Йозеф, і буде уважнішим до потреб українців. Аудієнцію призначили на 2 лютого. Карл, на якихось вісім років старший, з Вільгельмом знайомий з дитинства, запросив його сісти. Той розтлумачив це як знак особливого фавору, надто зважаючи на аскетичний стиль старого кайзера, який проводив їх стоячи, не затягуючи зайве. По довгій розмові Вільгельмові здалося, що Карл розуміє його мету і з якої причини Східну Галичину не слід полишати полякам.

Як би там не було, кадрові рішення не забарилися. У березні 1917 року генерал-губернатором Галичини замість Діллера був призначений генерал-оберст Карл фон Гуйн, більш поміркований і прихильніший до українців.

Все ж змагання за корону розігрувались передовсім на мілітарному поприщі. У травні 1917-го Вільгельм фон Габсбурґ повернувся до свого полку, дислокованого в Кадлубиськах на Бродівщині.