Перш ніж запропонувати читачам той «солітер», який на них чекає нижче, мушу зазначити, що безпосереднім приводом до його написання стала стаття пані Дарії Маттінглі, опублікована приблизно тиждень тому на ресурсі «Україна модерна». Читачі, без сумніву, зауважать полемічний характер тексту – попри це, стаття пані Маттінглі стала радше останнім каменем з гори, який спонукав таки висловити свої міркування в текстовій формі з тієї неочевидної причини, що тривалий час обдумуючи тему потрійної травми українців як спільноти, не могла не зауважити теми невільної участі українців у подіях на боці імперії. Окрім того, цю тему актуалізували окремі ситуації з родинної історії (про деякі з них згадано в цьому тексті) та шматки особистого досвіду – на поставлені у тексті пані Дарії запитання мені довелося якось відповідати особисто в контексті історії відносин українців та кримських татар, і формулювання, звернені до мене, були значно прямолінійнішими й емоційнішими, ніж у тексті колеги.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
У центрі статті, з якої все почалося, – тема участі українців в імперських практиках, передусім Російської імперії та СССР. Сам факт такої участі справді незаперечний, адже дехто з «козацьких синів» дослужився до найвищих посад в Російській імперії, до того ж українцем був такий запеклий поборювач українського визвольного руху, як Сергій Карін-Даниленко. На його совісті, зокрема, видача «групи Андруха», що підірвало потенційні можливості розвитку українського антикомуністичного підпілля.
Варто завважити, що типажу українця, який співпрацює з імперією, українська поетична та літературна традиція давно надала алегоричне ім’я – «яничари», а от у сфері суто наукових студій він дійсно, як зауважує авторка статті, малопомітний. Тож питання підняте цілком слушно. Одначе два моменти у тексті потребують детальнішого розгляду.
Перший стосується наведених пані Маттінглі прикладів ситуацій, коли українці, відповідно до логіки викладу, виступали агентами імперії. Авторка згадує селян, які їхали на вільні землі на Далекому Сході, приїжджих з України на теренах Центральної Азії (обидві ситуації мали місце у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.), козаків, які оселилися на Кубані наприкінці ХVIII століття, та, більш побіжно, «присланих» на території Західної України після Другої світової війни.
Ці групи мають одну спільну рису – всі вони перебували радше на низовому рівні не те що співпраці з імперією, а загалом суспільних процесів і мали вкрай обмежені можливості вплинути на ситуацію генерально. Максимум, що вони могли зробити, – це прийняти особисте рішення і діяти відповідно – причому вкрай мало вірогідно, що в момент його прийняття вони керувалися такими високими інтенціями, як ті, які обговорюють у даному контексті інтелектуали. Ймовірніше, що принаймні селян, які рушали на нові землі, передусім цікавив добробут їхніх сімей та власні житейські перспективи. А у випадку, наприклад, «присланих» на Західну Україну чи в країни Балтії питання стояло навіть не в перспективах (зрештою, їм був практично гарантований привілейований статус як представникам влади), а в тому, щоб не стати у разі відмови їхати жертвою цієї системи. Переселенцям у Крим та інші регіони треба було рахуватися з можливістю репресій у разі відмови.
Що ж відбувалося далі? Селяни-переселенці зазвичай трималися купи і серед зовсім чужих для них культурно довколишніх народів представники колоніальної російської адміністрації були для них «знайомим чортом», на якого вони орієнтувалися просто тому, що він був відомий і мав силу. Крім того, треба було якось вирішувати ті житейські питання, які потребували звернення до державного апарату. Що ж до культури як у «високому», так і суто побутовому сенсі, то вони продовжували відтворювати ту, в якій виросли, – тобто українську, тобто в контексті, про який йдеться, культуру поневоленого народу.
Одначе вже в наступному поколінні в гру вступали механізми розмивання ідентичності окремо взятого етнокультурного анклаву за умови відірваності від основної маси спільноти – і за кілька поколінь нащадки полтавців-черкасців-таврійців і так далі ставали цілком собі зросійщеними «хахлами», яких відрізняв хіба специфічний «балак» та невиразні спогади про далеку землю, покинуту дідами. Усе сумарно зрештою давало ситуацію, коли українці, по суті, втрачали частину власної спільноти на користь імперії. Втрачали не в фізичному сенсі, а в сенсі ідентичності, асоціювання себе з Україною.
Ситуації з козаками на Кубані і «присланими» на Західній Україні суттєво складніші – бо тут маємо справу не просто з причетністю до імперії силою обставин, а з активною участю в її силових практиках. Здавалося б, провина незаперечна. Якщо тільки не брати до уваги контексту. А контекст у першому випадку такий, що козаки опинилися на Кубані не з власної волі, а на підставі розпорядження Єкатєріни ІІ після закінчення чергової російсько-турецької війни. Й основною масою тих, хто рушив на Кубань, були колишні запорожці, чию домівки за неповні двадцять років до того, у 1775 році, зруйнували російські війська, «віддячивши» за пролиту на боці імперії кров у війні проти турків 1768–1774 рр. Цього разу колишніх запорожців відправили куди подалі з України – тобто на терени, де вони були всім чужі і їм усі чужі, а єдиним знайомим елементом залишалася власне імперська влада.
Із Західною Україною після Другої світової війни ще цікавіше, і не лише тому, що певною мірою йдеться про ситуацію «українці проти українців», – поява, як їх називали, «присланих» не була в масі своїй добровільною, ще й доволі швидко сформувалася певна неофіційна градація, логіка якої базувалася на місці конкретного «присланого» в імперській ієрархії відносно каральних практик (це можу сміливо стверджувати як людина, яка виросла в західному регіоні). Найбільш загрозливими і тотально чужими сприймалися представники держбезпеки, високорангові армійські командири і представники партійної ієрархії. Дещо нижчу стадію займали «звичайні» армійці – тобто рядові, сержанти, нижчий офіцерський склад та цивільне начальство нижнього та середнього рангу. І вже зовсім «нешкідливими» та радше теж жертвами вважали звичайних цивільних спеціалістів – особливо тих із них, які демонстрували бажання, як це звалося, «поводитися по-людськи», тобто просто робити свою роботу. Це розуміли, зрештою, не лише звичайні мешканці, а й підпілля, послідовно розрізняючи представників карального апарату і присланих цивільних спеціалістів. Навіть тих же червоноармійців (які були тараном, за яким приходило НКВД і всі жахіття совєтського тоталітарного режиму) трактували передусім як жертв того ж таки режиму, яких належало відповідним чином «освідомити». Часом зусилля з «освідомлювання» давали воістину разючий ефект – як у випадку Йосипа Позичанюка, який прибув на Галичину інструктором комсомолу, отже достатньо надійним «агентом імперії», а закінчив діячем підпілля та загибеллю у бою з підрозділом НКВД.
Уже з такої короткої пробіжки конкретними кейсами добре видно, що для дійсно глибинної розмови про феномен «солдатів імперії» чи «яничарів» (уже сама наявність таких означень, достатньо тривких у культурі, свідчить про те, що явище було цілком собі видимим) щонайменше слід ввести певну систематизацію. Просто тому, що є різниця між селянином, який рушив на чужину передусім тому, що бажав господарювати без усіх тих обмежень, які чекали на нього на батьківщині, й людиною, яка добровільно, наприклад, вступила у каральні органи.
Якщо спробувати категоризувати той масив українців, які так чи інакше опинилися в ролі «агентів імперії», то стане очевидним, що маємо справу з дуже різношерстою спільнотою. Неодноразово згадані авторкою селяни-переселенці будуть, ймовірно, чи не наймасовішою, а водночас найменш агентною, вибачте за каламбур, групою з тієї причини, що своє рішення про переселення вони приймали, виходячи з власних прагматичних житейських міркувань, а подальшу траєкторію, включно з буттям «агентами імперії», визначили обставини і логіка соціальних процесів. Більш свідомими і «включеними» агентами будуть категорії, порівнянні з умовними «присланими», – тобто ті, які потрапили на неросійські території або ж на досі вільні від російської присутності землі України з чітким завданням від влади у конкретній іпостасі, одначе на своїй позиції були передусім виконавцями розпоряджень «згори». У цю групу, звісно, потраплять не лише «прислані» на рівні цивільних спеціалістів, чиновників середнього рангу чи молодший командний склад армії, а й, мабуть, усі чиновники та спеціалісти українського походження, які в різний час опинилися в ролі «присланих» на неросійських територіях Російської імперії та СССР.
І на найвищому рівні опиняться ті, хто не просто добровільно служив імперії, а й будував її, ухвалюючи рішення. Отут уже недоречні жодні теоретичні розмови про примус чи тиск обставин, бо ці люди зазвичай мали вплив на ситуацію і могли її змінити. Остаточно, могли подати у відставку. І перелік тут буде доволі широкий: починаючи від «козацьких синів», які фактично доклалися до формування Російської імперії в її класичному, розтиражованому масовою культурою вигляді – і до варіантів на кшталт умовного Каріна-Даниленка, які добровільно вибрали службу в каральних органах СССР.
Звісно, потребують розрізнення випадки українця серед неукраїнців і умовного наддніпрянця на Західній Україні в 1940-х роках, а частково й пізніше. А також парадоксальні ситуації на персональному рівні – коли, наприклад, людина щиро вірила, що служачи імперії одночасно допомагає щонайменше Україні. Чи варіанти переважно побутового валенродизму на локальному рівні, коли паралельно зі «службою імперії» конкретна людина крадькома допомагала загроженим цією імперією. Або ситуації, коли дотогочасний «слуга імперії» переживав внутрішню колізію, в результаті якої переходив на бік поневолених – а подібний шлях, щиро чи не дуже, пройшло чимало керівників посткомуністичних незалежних держав.
З іншого боку, все висловлене – радше уточнюючі зауваги. Значно більш проблемною, порівняно з фактично скиданням у загальну купу дуже різних з точки зору історичного контексту кейсів «агентів імперії», є загальна парадигма постановки питання. Авторка принаймні двічі наголошує, що її мета – врятувати українців від надмірного, на її думку, захоплення статусом жертви імперських практик. І, як виглядає з логіки тексту, найкращим рецептом для цього є актуалізація в суспільному та науковому просторі теми українців на службі Російської імперії – надто, коли жертвами такої служби виступали інші поневолені народи. Все б нічого (зрештою, факти – річ уперта), явище, як уже було зазначено, мало місце, якби не факт, що пропоноване рішення виглядає аж занадто близьким до дихотомії «кат – жертва». Принаймні, в тексті не згадано інших можливостей – що, до речі, ґрунтовно звужує контекст.
Власне це звуження і є проблемою, передусім через його неповноту. Фактично ми бачимо тільки українців відносно Російської імперії, десь у дальшій перспективі – неросійські народності. І при цьому тільки дві з можливих ролей – або жертви, або ката (чи його співучасника), висловлюючись дещо спрощено і радикально. Усі інші можливі позиції фактично визначаються через наближення до цих двох крайніх полюсів. Так позиція ката передбачає практично безмежну свободу дій – і, зрештою, намір чинити злочини, базуючись на уявленнях про власну вищість і «цивілізованість».
При цьому навіть поверховий огляд наведених авторкою прикладів виразно демонструє, що кожен окремо взятий випадок має свою специфіку в контексті агентності представників української сторони, в намірах – останні відрізняються навіть у межах однієї групи, залежно від позиції окремих представників, усвідомленості власних дій у контексті імперського гноблення. Відповідно до цього, коли беремося за тему невільних помічників імперії в постаті представників поневолених народів (у даному разі – українців) у колонізаційних, імперських, а часом і відверто геноцидних практиках Російської імперії, у кожному окремому випадку належить пошукати відповідь на три підставові питання. Перше з них – чи це було добровільно? Чи ми маємо справу зі свідомою дією, спрямованою на допомогу імперії, при якій у кращому разі не зважається, у гіршому – свідомо керується проти інших поневолених народів? Друге – звідки йшов сам задум, хто був наказодавцем та координатором, якщо конкретна ситуація передбачає ці ролі? І третє – хто був бенефіціаром?
Перш ніж братися відповідати на всі три запитання, варто чітко усвідомити, що сама ситуація, в якій українці виступали агентами Російської імперії, не настала б і не могла б настати без опанування, окупації й жорсткого політичного домінування над Україною з боку Росії. Причому в ХХ столітті, якого передусім стосується проблема, вагомою складовою цього контролю був системний терор. Власне кажучи, у цьому твердженні вже міститься велика частина відповіді на перше питання – позаяк стає очевидним, що свої рішення українці приймали у контексті необмеженого імперського панування і часто будучи змушеними рахуватися з загрозою фізичних репресій з боку влади, що особливо актуально у випадку реалій СССР. Таким чином, добровільність і агентність вже на старті були суттєво обмежені.
Власне, найяскравіше цю обмеженість агентності, і то ще до настання тоталітаризму, видно саме у випадку селян. Вони їхали у пошуках вільних земель не від бажання стати «агентами імперії», хоч би що під цим розуміти, а щоб забезпечити собі можливість господарювати і жити у відносному добробуті. На батьківщині вони просто задихалися в умовах «земельного голоду». А велика частка провини за те, що в Україні вони цієї можливості не мали, лежить саме на імперській економічній політиці.
Козаки, які рушили на Кубань, теж не надто тішилися своїй долі, свідченням чого є фольклор тих часів. Зокрема, дума «Ой 1794-го року...», де чітко співається, що моментом, який запустив процес переселення, був «указ цариці» – і з тексту добре видно, що козаки сприймали цю подію як свого роду допуст Божий – «Геееей… третій край нам оживати…», за чим іде: «Та як будем оживати… бусурмана воювати…» Усе це щось ніяк не нагадує надто бравурного сприйняття перспектив бути, по факту, «солдатами імперії» – надто, що саме вона позбавила колишніх запорожців їхньої справжньої домівки.
Що ж до «присланих» з числа саме наддніпрянців у період 1939–1941 років і після Другої світової, то тут у будь-якому разі йшлося про наслідки призначення, так званого «направлення». Зрештою, сама назва «прислані» вже вказує на обмежену добровільність рішення приїхати у відверто небезпечний, з огляду на триваючий спротив з боку УПА та підпілля, регіон. Та й у Центральній Азії українці почали з’являтися масово тільки в період СССР і переважно в ролі ув’язнених і засланців. Частина після закінчення терміну залишалася там, і авторка про це згадує – от тільки в даній ситуації незрозуміло, про яку добровільність дій узагалі можна говорити, адже йдеться про засланців чи колишніх в’язнів.
Після такого, хоч і досить поверхневого, аналізу ми заодно отримуємо відповідь і на друге питання – хто був ініціатором. Добре видно, що ним однозначно була імперія – чи то в особі «указу із Петербурга-города», чи то в розпорядженні про присилання тисяч спеціалістів на свіжозахоплені території водночас з фактично окупаційним корпусом військ.
Питання бенефіціара потребує включення ще кількох міркувань. І тут варто передусім відмітити слушність зауваги авторки про те, що етнічні українці у ролі «солдатів імперії», добровільних чи ні, часто-густо були носіями певної моделі соціальної поведінки, способу мислення і так далі, а все це було, очевидно, результатом освіти в атмосфері імперського панування та неминучої індоктринації – хоч у романовському, хоч в комуністичному виконанні.
Це було наслідком вельми специфічної угоди, яку авторка згадує як вимогу Росії до українців фактично перетворитися на «малоросів», тобто варіант росіян не лише в політичному сенсі, а й в етнокультурному. Механізми та суть такої угоди свого часу детально і проникливо описав Микола Рябчук – фактично йдеться про готовність пожертвувати своєю ідентичністю, що мало бути припечатано відмовою від її маркерів, передусім мови, взамін на соціальний аванс.
Одначе сам факт існування цієї угоди породжує колізію. Позаяк виходить що? Українці ставали агентами імперії – але щоб ними стати, вони мали відмовитися від українства у сенсі комплексу рис, який складав їхню етнокультурну ідентичність, порвати звичні соціальні зв’язки і суттєво деформувати спосіб їх підтримування. Тобто вони вже ніби переставали бути українцями з точки зору культурної, ідентичнісної та – частково! – соціальної. Але коли доходить до питання вільної чи невільної співучасті в імперських практиках, то вони різко знову стають українцями. Хоча за умови виконання пропонованої імперією угоди українцями на момент участі в імперських практиках вони часто-густо були хіба за фактом народження в Україні, знання української мови та звичаїв і певних несвідомих, позаяк засвоєних ще в ранньому дитинстві, побутових практик і звичок. Аби вийти з цієї методологічної колізії, нам треба або припустити наявність якоїсь ідеальної сутності, чогось на кшталт «крові і землі», яка з людиною навіки-вічні за фактом народження серед певної спільноти на певній замешкалій ними території і аналогічно незмінно визначає ідентичність та належність до спільноти, або ж розширяти методологічне поле, задіюючи ширший контекст.
Передусім міжнаціональний. У цьому тексті вже згадувалося, що авторка стартового тексту концентрується лише на українському випадку. Але ж практика «обрусєнія», кажучи ще царським терміном, стосувалася не лише українців. Відповідно, чи лише українці виступали «агентами імперії»?
Звісно ж, ні. Поки українців «заохочували» їхати в умовну Центральну Азію, в Україні, наприклад, з’являлися вихідці з тієї ж таки Центральної Азії в порядку «зміцнення дружби народів» у ролі студентів різних спеціальностей чи направлених спеціалістів. Таку практику описує, зокрема, Ярослав Грицак у своєму «Нарисі історії України…» Це в совєтський час. До слова, діти офіцерів були звільнені від вивчення «місцевих» мов, в тому числі й української. І саме сім’ї військових розглядалися як один із таранів зміни соціальної та національної структури неросійських народів. Яскравий спогад – в околицях, де я росла, свого часу був аеродром, де служили представники різних народів, і час від часу траплялося, що місцеві дівчата одружувалися з військовими. Ситуація завжди розвивалася однаково – свіжоодруженого лейтенанта чи капітана негайно кудись переводили. Що могло за цим стояти, окрім намагання водночас уникнути закорінення вже фактичного «слуги імперії» та розмиття національного складу й соціальної структури неросійських народів? Бо щось мені підказує, що це не була унікальна ситуація.
Але раз авторка згадує, зокрема, про козаків на Кубані, то варто згадати, що ще за пів століття до руйнування Січі імперська влада всіляко заохочувала колонізацію таврійських степів, зокрема сербами та німцями. І якщо перші шукали захисту від іншої імперії – Турецької, то що забули в степах німці, чию участь у процесах блискуче сформулював Шевченко своїм «І на Січі мудрий німець картопельку садить…»?
А вже в СССР існувала практика направляти в регіони війська, складені з представників інших етносів. Таким чином в Україні опинялися підрозділи з підвищеним вмістом вихідців з тої ж Центральної Азії чи Північного Кавказу, а українські хлопці їхали в ту ж Центральну Азію чи, наприклад, у Балтію. Варто згадати, що генерал Джохар Дудаєв певний час служив саме в Україні, а також в Естонії. Хтось назве його агентом імперії? Надто після того, як чеченський народ став жертвою акту геноциду – насильницького переселення серед зими 1944 року, а зима в горах люта. Самого майбутнього генерала депортували разом з його земляками у віці всього восьми днів. Чи, може, хтось складе список військовослужбовців совєтської армії центральноазіатського походження, які служили в Україні, і пред’явить відповідні претензії з боку України державам Центральної Азії? Зрештою, акурат авторка цих рядків не мусить далеко ходити – мій батько свого часу служив у Східній Німеччині. Коли я питала дозволу на оприлюднення цього факту, то почула «я туди що, хотів?» Звісно ні, надто, що родина до того часу побувала на Сибіру, переживши насильницьку депортацію – і не лише «за компанію», а й за цілком собі реальну участь у допомозі підпіллю.
Причому логіка «я туди що, хотів» – це не лише факт емоційного небажання виконувати певні дії. Це про сприйняття самого факту «служби» на рівні персональному. Бо саме на цьому рівні більшою мірою, ніж коли йдеться про групи, доречно говорити про суто матеріальні чи статусні бенефіції як свого роду «оплату» з боку імперії, а також про можливість вибору. Фактично, на рівні персональному може йтися про провину в повному значенні цього слова, якщо конкретна людина без зовнішньої спонуки та загрози репресій вибрала варіант служби імперії, при цьому будучи достатньою мірою свідома, що їй пропонують бути, по суті, інструментом пригноблення інших народів. Зрештою, цей варіант давно відомий у фольклорній традиції в аж ніяк не компліментарній формі «побусурманився… для розкоші турецької, для лакомства нещасного».
Утім, на рівні груп навіть такий короткий огляд чітко дає зрозуміти, що єдиним справжнім бенефіціаром роботи всіх згаданих і не згаданих «агентів» була власне імперія. У випадку українців можна говорити хіба що про життєві аванси частини цих «агентів» переважно середнього та вищого рівня, одначе Україна у будь-якому разі втрачала. Втрачала людей.
І людьми як такими втрати не обмежувалися. Така практика породжувала і багаторазово повторювала болісний парадокс, коли на рівні безпосереднього досвіду виконавцями репресивних дій і політик з боку імперії виявлялися представники інших поневолених спільнот. Як уже було продемонстровано, часом це були українці відносно інших неросійських народів, часом це були представники інших народів відносно українців. Сама собою така практика створювала надзвичайно зручний шлях для сублімації ненависті до імперії (яка не могла реалізуватися через дисбаланс сил відносно імперії і паралізуючу силу пам’яті про пережите) на голови зручнішого і, головне, безпечнішого об’єкта в ролі такого ж поневоленого народу. Описаний коктейль цілком міг вилитися у формування взаємних негативних стереотипів і потенційно закласти міну у відносинах між двома народами. У цьому контексті резонно згадати практику «нарізання» кордонів таким чином, щоб залишати в межах окремих національних республік чи автономних країв інонаціональні анклави, що відкривало шлях до потенційних конфліктів і пропозиції імперією себе в ролі миротворця – одначе на детальний огляд цієї практики немає місця.
У загальному підсумку виходить, що цілком природні механізми проживання як колоніальної, так і геноцидної травми запускали дію принципу «розділяй і володарюй», який у масштабах імперії був важливою складовою балансу, що дозволяв імперському центру зберігати «статус-кво».
Повторюся – кінцевим бенефіціаром завжди була Москва в сенсі політичного центру імперії. І, до речі, це добре розумів український визвольний рух, намагаючись цьому протистояти. Прикладів достатньо: починаючи від, кажучи сучасною мовою, програм ренаціоналізації у таборах для полонених у Вецлярі та Раштаті в роки Першої світової й закінчуючи вимогами не відправляти українських хлопців служити поза межами України на мітингах початку 1990-х. Зрештою, багато про що говорить те місце, яке в українській культурі займає тема «яничара» – тобто людини, яка підписала договір з чортом, тобто імперією, про втрату ідентичності на користь «розкоші турецької та лакомства нещасного».
Також важливо врахувати, що в історії протистояння України та Росії був геноцид. А геноцид – це пережиття з числа тих, які залишають дуже глибокий слід у колективній свідомості. І одним з проявів цього сліду є асоціювання себе з насильником. В даній ситуації це явище передбачало також перейняття способу поведінки і з підлеглими загалом, і зокрема з представниками підкорених народів. У підсумку умовний українець – «агент імперії» не лише переходив на російську мову як мову імперії, а ще й переймав специфічну апріорно зневажливу і грубувату модель поведінки з усім неросійським, надто з залежним від Росії, з усім вербальним багажем.
Крім того, саме імперія демонструвала рецепт успіху – і він очевидно не міг бути інакшим, як імперський. Цей рецепт, зрештою, ставав мало не єдиною моделлю успіху. В очах поневолених народів зрештою формувався зв’язок «хочеш бути успішним – стань імперією, домінуй і придушуй». Ця логіка ще підсичувалася на суто емоційному рівні закономірною спрагою реваншу за поневолення і геноцид, яка в умовах неможливості реалізації сублімувалася у придушення інших, таких само поневолених.
У цьому контексті перейняття частиною українців пропонованої імперією ідентичності й прийняття іпостасі «солдата імперії» можна розглядати банально як успішний кейс цього самого геноциду, адже жертви змінили свою соціальну та національну ідентичність під тиском як страшних спогадів про масове вбивство власної спільноти, так і спокуси перспектив за це зречення. І, зворотно, прийняття ролі «солдата імперії», поєднане з відмовою від власної етнокультурної ідентичності, можна трактувати як стратегію виживання.
Звісно, така жертва, яка використовує найменші способи, щоб уціліти, навіть не надто моральні, не буде здаватися ідеальною. Отож чи не стаємо ми, обвинувачуючи українців у поплічництві імперії, яка влаштувала їм геноцид, на сторону цієї ж імперії? Але перш ніж ставити їй моральні закиди, слід поцікавитися – а хто створив умови, у яких жертва змушена боротися і виживати? Тобто, знов-таки, наче самі собою виникають запитання, поставлені мною ближче до початку тексту.
І попри всі авторські ремарки про те, що не йдеться про розмивання провини чи провину українців, треба бути аж дещо легковірним, щоб всерйоз вважати, що підняття такої теми, як свідома чи несвідома участь поневолених народів в імперських практиках, не відкриває об’єктивно дверей до виправдовування імперій і, знов-таки, до розмиття провини. Бо якщо винні не лише імперії, то, відповідно до формальної логіки, винні всі потроху, невинних таки немає. Зрештою, імперія любить мертвих жертв – вони не прийдуть по справедливість. А тут такий делікатний момент, що на рівні персональному альтернативою невільній службі імперії і прийняттю її ідентичності цілком могли бути, як мінімум, зведення до позиції соціального дна, як максимум – арешт, тривале ув’язнення і навіть розстріл. Тобто ми говоримо фактично про вибір між смертю (як мінімум, соціальною) і вимушеним безчестям – але все ж життям і матеріально принаймні відносно стерпним, а це в ситуації хронічного убозтва переважаючої більшості мешканців СССР мало дуже суттєве значення. Виникає питання – а чи не є це не просто звинуваченням жертви, а й вимогами того рівня, які може ставити хіба Вічний Суддя? Бо ж, по факту, від людей вимагається бути готовими придушити базові інстинкти виживання, піти на смерть, але дотриматися всіх моральних правил.
Тим паче, що й сама авторка, віддаймо належне, згадує, що великою мірою присутність українців на теренах неросійських та й навіть неслов’янських народів була наслідком репресивних дій імперії – чи то Романових, чи то комуністичної. І згадує, що й у шотландському та ірландському випадках були свої «складні сторінки» у стосунках з імперією, чиїми агентами, зрештою, виступила частина ірландців та шотландців. Так-от, під цими «складними сторінками» ховається, зокрема, битва під Каллоденом у випадку шотландців, наслідки якої цілком можна порівняти з наслідками для українців програшу під Полтавою. А у випадку Ірландії вистачить згадки про картопляний голод 1840-х років, який коштував їй не лише жахаючих людських втрат, а й драстичного зменшення простору використання ірландської мови. Наслідки одного й іншого не подолані донині. І після такого називання по імені «складних відносин» повторно виникає запитання – чи доречно загалом розглядати явище «агентів імперій» як частину агентності поневолених народів? Чи, все ж таки, як варіанта тактики виживання в умовах імперського тиску?
До всього, складовою травми геноциду є страх говорити, відомий як травма мовчання. Виникає питання – якщо ми погоджуємося на звуження простору розмови про українців як жертву імперії на користь розмови про мимовільну участь українців в імперських практиках як таку, без урахування глибших контекстів – чи не є це певною мірою поглибленням цієї травми? Чи не стаємо ми й самі співучасниками? Мало того – у контексті «травми мовчання» починає цікаво виглядати обтічність формулювань авторки, коли доходить до фактору репресивних дій імперій як дуже суттєвої причини масової появи українців на теренах поза Україною та у випадку досвіду шотландців та ірландців відносно Британії. Чи не є це триванням цієї травми?
Після прочитання всього вище написаного може виникнути думка – то з якою ж метою авторка писала свій текст? Абсолютно не з метою очорнити українців, як уже поспішив заявити дехто з читачів статті. Вона не приховує своєї мети, пишучи, що ставить за ціль вирвати українців з несвідомої інерції реплікації імперських зразків у сприйнятті інших неросійських народів. Важко не погодитися з нею, що проблема існує і найчастіше виривається регулярними скандалами в питанні ставлення до кримських татар та ісламу. Та й загалом досвід відносин українців, зокрема з мусульманськими народами, залишається у сліпій зоні, й аж ніяк не можна вважати її доланням поетично-стереотипні уявлення про «ясир» та не менш поетичні апеляції до Шевченкового «Кавказу» у контексті, зокрема, народів Кавказу. Отож, проблема актуальна.
От лише її проявом у контексті колоніальної спадщини є не тільки витіснення в «сліпу зону» незручних для певної стійкої моделі самосприйняття елементів. Колоніальний досвід (а в нашому випадку «доповнений» досвідом системного тоталітарного насилля і геноциду) залишає по собі передусім відчуття власної вторинності і, більш того, нікчемності, а також певний набір звичок, спрямований передусім на демонстрацію, як мінімум, лояльності, як максимум – подібності до імперії.
Й інерція цього патерну досить сильна, аби після падіння «своєї» імперії (в нашому випадку – СССР) спільнота, вражена ним, починає шукати інше втілення імперії – надто якщо вона має геноцидний досвід. За принципом маятника травми ми знайшли його в західному світі і на нього ж перенесли всі наші комплекси відносно всіх відразу іпостасей Російської імперії. Втім, тоталітарний досвід незмінно волає з підсвідомості про потребу камуфлюватися під актуальну імперію, й інколи видається, що наполегливі спроби перекинути на Україну та інші поневолені країни відчуття провини у тій чи іншій формі є не чим іншим, як власне проявом цієї химерної суміші, враховуючи поширення патерну каяття серед колишніх імперій.
Одначе, з перспективи колоніального досвіду українців та, гадаю, інших жертв Російської імперії, це радше тривання колоніальної інерції з її затаєним відчуттям власної вторинності і потребою причетності до "великої імперії ", ніж її долання, про необхідність якого цілком слушно зауважує авторка.
Горішня ілюстрація - картина Максимиліана Горимського "Кубанські козаки". Зберігається у Народовому музеї Варшави.
25.04.2026