Посмертна згадка! Згадка про Пантелеймона Кулїша! Ви ждете певно єго житєписи. Дарма! не ждїть. Писати про чоловіка, що своєю працею виповнив майже столїтє в исторії нашого письменства, се-ж значить — писати самому єго исторію. Чи-ж мав би я за се брати ся нинї? Нинї, коли свіжа могила, приймивши свою жертву, ще снїгом не припала, травою не могла порости? Се було-б за рано. В исторії небіщика — як впрочім кождого чоловіка — побіч світлих, золотописаних карт знайшлась би може й менше ясна, мглиста, а в мене тепер є приповідка на тямцї: de mortuis nil nisi bene! Небіщиків поминають не злим, тихим словом.
Роздивляючись в житю і дїяльности Кулїша, гадав я соб нераз: От був чоловік працї і таланту; був колись і патріот щирий; мав симпатії земляків і популярність. А що з ним сталось? Оден хибний крок — і вся єго праця пійшла в забутє, і вся єго популярність розвіялась як туман диму, і всї від него відвернулись. Чи-ж то з ним одним таке скоїлось? Нї! Так з многими водить ся. Праця велитня нїчим супротив промаху дитини. Кулїш зробив під конець своєї публичної дїяльности оден промах дитини — велит раз помилив ся, хибив, і мусїв зажити вcїx наслїдків сего промаху. А він справдї був велит працї і може й таланту. Бо коли б з вас нїхто не знав більше про єго дїяльність, як лиш те, що она совпадала з дїяльностію Шевченка та Костомарова і цїлого Шевченківско-Костомарівского кружка, що она побіч дїяльности тих людей була визначна та зєднувала Кулїшеви славу літературно-наукового авторитету, то вже й сего вистало-б, щоби виробити собі про Кулїша гідне понятє. А про силу єго таланту свідчило-б найкрасше се, що він потрафив проявитись в письменстві майже на всїх можливих полях, зазначуючи себе творами висшими середної вартости; з-під пера Кулїша виходили ліричні, епічні і драматичні поезії, виходили повісти, та историчні, етноґрафічні, фільольоґічні і педаґоґічні розправи. Надто він був малярем, музиком, столярем, будівничим, господарем, ба й коло ковальства заходив ся — в теорії і практицї. Коли-б приймити твердженє одного вченого, що ґеніяльність є здібностію до великої працї, то побіч різнородности творчої дїяльности Кулїша були-б і результати єго працї свідоцтвом ґеніяльности. З письм єго можна-б нинї утворити окрему бібліотеку. А більшість тих письм овіяна любовію до своєї вітчини України, єї минулого й теперішного, любовію до простонародя. Инакше й не могло бути. Аристократ духом і походженєм — він родив ся 1819 р. з батьків давного й лицарского козацкого роду — зіткнувши ся з патріотами і народолюбцями, як Максимовичу Шевченко, Костомарів і другі — не міг остоятись довго з своїм аристократизмом. Приймивши від своїх товаришiв напрям працї на користь закріпощеного і темного україньского народу, перенявшись патріотичними змаганями цвіту тогдїшної україньскої интеліґенції, Кулїш перестав тим самим бути аристократом comme il faut, — в него лишили ся тілько деякі аристократичні манєри і нахили, що вийшли аж тогдї з більшою силою на яву, коли не стало в живих єго моральних компензаторів, коли він від останних відбив ся.
Маючи на увазї не писателя-артиста, а писателя-громадянина і публичного дїяча, я й подїлив би цїлу дїяльність Кулїша на два періоди після єї идейних напрямів: на період від 1840–1872. р., період працї в напрямі тогдїшного демократичного кружка россійских українофілів, і на період від 1872–1896 р., період по части неґації власної попередної працї в дусї діяметрально-противних идей, по части нерішимости поміж обраним status quo і покаянєм — кажу покаянєм, бо хвилї проблиску давних думок і змагань бували у Кулїша в тім періодї неґації нерідко.
Першій і довшій період дїяльности Кулїша був головним періодом єго літературної творчости і громадяньскої дїяльнocти — і слави. Студент кіївского університету по части словесности і права і ученик Максимовича, піддержуваний ентузіязмом товаришів понаписував в тім часї найлїпші свої историчні романи: "Михайла Чарнишенка" і "Чорну Раду", повісти "О україньскім народї" і "Борисї Ґодунові та Дмитрі Самозванци", "Теклюсю", "Майора", свої чудові, поетичні идиллї і инше. В тім періодї повстали й єго етноґрафічні "Записки о полудневій Руси", єго збірник поезій "Досвітки" і многі инші беллєтристичні та наукові твори, порозсипувані по укр. видавництвах: "Хата" і "Основа" в Россії, "Вечерницї", "Мета" і "Правда" в Галичинї. В гуртї товаришів він заходив ся тогдї і коло визволеня україньского народа з кріпацтва і коло єго просвіти. В тій цїли він складав і печатав "Граматки" (букварі), брав ся за уложенє граматики україньскої мови і україн. словаря, видав проповіди Гречулевича і перекладав з-разу сам а потім з Галичанином д-ром Ив. Пулюєм "Святе Письмо" та старав ся о заснованє народних шкіл, дарма що всї ті просвітні заходи і змаганя українофільского кружка нищило россійске правительство. Щоби не розписуватись тут широко о тім яким духом перенятий був тогдї П. Кулїш, скажу, що він дивив ся на Шевченка як на сонце, як на апостола. А змаганя Шевченка, члена Кирило-Методієвского Братства, всїм знані. І вся та користна та широка дїяльність Кулїша припадає на часи єго вічного скитаня по россійскій имперії, учителюваня на Волини і в Кіїві, приготовань до обнятя катедри славяньских літератур по проф. Прайсї в Петербурзї, арешту і зсилки в Тулу за Кирило-Методієвске Братство, потім анонімної працї по россійских журналах насущного ради, далеких подорожей по Европі, господарки на хуторі і державної служби директора комісії "внутренних і духовних дїл" в Варшаві. Так працювати лиш Кулїш потрафив, той Кулїш, що при своїм аристократичнім успособленю заховав идеальний погляд на світ і, почуваючи в собі силу таланту, хотїв стати аристократом духа, працював в тій цїли, для свого внутрішного вдоволеня і може... для слави, бо все проче було для него довго "суєтою суєт".
Психольоґічною загадкою поки-що остає ся другій період дїяльности Кулїша, період, що почав ся оголошенєм єго "Исторіи возсоединенія Руси". Раптом, нї сїло нї пало, давний українофіл став виступати против українофільства; поклонник Шевченка назвав єго музу полу-пяною, за те лиш, що она давала єму натхненє до идеального мальованя козаків, котрих Кулїш став звати тепер розбишаками; випробовавши на власній шкірі благодать россійского деспотизму з єго гнетом і тюрмами, він став голосити славу Петра I. і Катерини II. Вкінци 1878 р. він заявляє, що "зломив україньске перо". Се справдї психольоґічна загадка! Бо годї єго посудити, щоб він став перевертнем для користи. Він же на державній службі бувши, в Варшаві, де єму плачено 6.000 pyблїв річно, мycїв єї покидати тому лиш, що, запротестувавши против статьї львівского "Слова" з 1867 р. п. заг. "Отреченіе Кулиша от своей правописи", не хотїв відтак свого протесту відкликати. Годї єго посудити о апостазію для користи й тому, що він і дальше, майже до кінця житя помимо своєї заяви про зломане україньске перо, озивав ся в ряди годи україньского мовою, і хоч повтаряв дальше висказані в "Исторії возсоединенія Руси" думки, а в "Крашанцї Русинам і Полякам на Великдень" віднїс ся ще прихильно до Поляків і их культури, то все-таки рівночасно майже і в "Хуторній поезії" і в творах поміщуваних в тім періодї в деяких галицких виданях виявляв віру в будучність України — отже не Москви, та й мабуть не Польщі, бо "не стане, мовляв, Русь Ляхвою, доки буде жива". Висказуванє таких суперечних идей і думок можна-б, по моїй гадцї, пояснювати всїм иншим, тілько не запроданєм — може скорше ураженєм амбіції, хвилевими знеохотами або чим. На такі здогади спроваджують мене й деякі поезії давнїйші і новійші в останнім єго збірнику "Дзвін", де побіч думок "Исторіи возсоединенія Руси" і "Крашанки" вилита жовч Кулїша і на Галичан, з котрими він cтpiчaв ся кількома наворотами: в 1850-их рр. при заснованю "Народного Дому" у Львові, 1869 р., покинувши Варшаву, потім в роках 1872-ім, 1879-ім і 1881-ім, коли то він збирав ся видавати у Львові навіть політичну часопись в купі з Ив. Ем. Левицким і в порозуміню з Поляками.
Францускій учений Тен, малюючи портрет Бальзака, каже: "Не лише розум буває батьком дїл розуму. Цїлий чоловік причиняє ся до витвореня их, єго характер, житє і образованє, єго минувшість і таперішність, пристрасти і спосібности, добрі прикмети і хиби, всї части єго душі і дїяльности витискають печать на тім, що він мислить і пише." Щоби піймити і може оправдати не один поступок Кулїша, треба-б те все пізнати і добре у всїм роздивитись. А поки се не зроблено, годї квапитись з осудом. Радше роздивлятись би нам тепер в тім, що покійний зробив доброго і пожиточного і з вдячности за те помянути єго "не злим, тихим словом".
У Львові, дня 19 лютого 1897.
[Дѣло, 20.02.1897]
20.02.1897