Перефразовуючи Нільса Бора: я не вірю в усілякі містичні речі, але їхня особливість полягає в тому, що вони трапляються незалежно від нашої в них віри чи невіри. Наприклад, село Буданів на Тернопільщині. Не мультинаціональний і полікультурний мегаполіс, а невеличке село, в якому однак примудрилися народитись і пробощ краківської парафії Всіх святих, автор численних релігійних текстів Валер’ян Серватовський, і оперна співачка, солістка варшавського Великого театру Божена Кінаш-Міколайчак, і один із найвпливовіших реформаторів американського театрального мистецтва актор Лі Страсберґ, і генерал та доктор права Шимон Кіммель, і член Армії Крайової та праведник народів світу Станіслав Заморський, і лицар Золотого хреста бойової заслуги УПА Іван Цвігун, і ще багато хто. Якась пасіонарна аномалія, не інакше.
Так само в Буданові прийшов 1890 року на цей – тоді ще виразно не позначений майбутніми катастрофами – світ чи не найбільший українофіл серед єврейських письменників Сома (Соломон) Морґенштерн. Звісно, було б неправдою твердити, ніби в єврейській колективній пам’яті взагалі немає місця для «хороших українців», але частіше вони згадуються як винятки з правил. За правила ж – як правило – слугують українські злочини часів Хмельниччини, гайдамаччини і Голокосту чи бодай перманентні прояви побутового антисемітизму. Морґенштерн натомість послідовно – і в автобіографії «В інші часи», і в романній трилогії «Іскри в безодні» – не лише створює галерею позитивних українських образів: він змальовує життя єврейської родини в українському селі дослівно як ідилію. Його автобіографія має підзаголовок «Юні літа у Східній Галичині», а другий роман трилогії називається «Ідилія в екзилі». В сумі отримуємо щось на кшталт ідилічних юних літ у Східній Галичині, особливо – на тлі всього того, що випаде на долю автора в дорослі роки і не в Галичині, коли німці й росіяни спільними зусиллями знищать його маму, сестру і двох братів. Сома Морґенштерн уникне насильницької смерті, але після тривалих європейських поневірянь опиниться в Нью-Йорку, де в культурній ізоляції й доживатиме віку.
Я бачу щонайменше три причини його залюбленості в українців і Україну. Перша – суто родинна. Сома був п’ятою дитиною в сім’ї, і якраз на ньому в матері закінчилося молоко. Довелося пошукати десь поблизу годувальницю. Її звали Доня, це була шістнадцятирічна покритка, яка щойно втратила власну дитину. Для Соминих батьків Доня стала майже донею і залишилася в домі на довше, а сам він, ледве зіп’явшись на ноги, як зміг закохався у неї. Відтак: «Першою мовою, якою я навчився говорити, була не моя рідна, а мова моєї годувальниці, тобто українська. З тим наслідком, що всіма мовами, якими я оволодів пізніше – а їх чимало, – я говорив з українським акцентом». Як тут не пригадати Леопольда фон Захер-Мазоха, якого також вигодувала українка і який згодом написав цілу низку українофільських творів?
Втім, завдяки Доні та подальшому інтенсивному спілкуванню з українськими ровесниками Сома став не просто українофілом. У 1910 році, коли Австро-Угорщина провела останній у своїй історії перепис населення, він на зло полякам став українцем. Євреїв як нації тоді для влади не існувало: існували люди «Мойсеєвого віросповідання». Національність визначалася «згідно з рідною мовою». Де-факто влада в Галичині перебувала в польських руках. Євреї зазвичай здобували освіту польською мовою і під натиском поляків-чиновників саме її вказували як рідну. Сома нею теж володів досконало, але заявив, що його рідною мовою є українська. Йому влаштували іспит – і він його не провалив, довівши, що знає навіть дещо з української літератури. Якщо вірити перепису, українців у межах Австро-Угорської імперії проживало на той момент 3 208 092. Одним із них був він – син Авраама і Сари Морґенштернів – Соломон.
Друга причина – естетична. З дитинства Сома в польових умовах пізнавав український фольклор і зберіг замилування ним на все життя. В автобіографії він ніби мимохідь зауважує, що «звиклі до анексій росіяни» присвоюють цей фольклор. «У них, – визнає він, – теж є гарні народні пісні, але далеко не такі гарні й не такі численні, як українські». А треба сказати, що на музиці Морґенштерн розумівся цілком професійно: він володів технікою канторського співу, ще в гімназії грав на віолончелі (зокрема в складі оркестру на святкуванні річниці Тараса Шевченка в Тернополі), після переїзду на Захід близько товаришував з Альбаном Берґом, Ґуставом Малером та іншими видатними композиторами і виконавцями, писав музичні рецензії для провідних німецькомовних газет і був одружений з дочкою данського диригента Пауля фон Кленау.
Тож тим приємніше прочитати в заключному романі його трилогії такі, приміром, рядки: «Жоден народ на землі не обдарований мистецтвом співу так щедро, як український. Навіть серед наділених музикальністю слов’янських народів жоден інший не може зрівнятися з ним у співі… Своїми народними піснями, світськими й церковними, він перевершує всі народи. Його світські пісні, широкі, як степ, позначені простою і грубуватою, козацько-язичницькою земною чуттєвістю. А в різдвяну пору над дзвінким від морозу засніженим пейзажем розкидається всіяне зорями лагідне християнське небо глибоко побожної української народної пісні: справжнє християнське диво».
Нарешті, третя причина – так би мовити, класова. У підсумку – хотів він цього чи ні – Сома Морґеншерн, щоб вижити в 30–40-х роках ХХ століття, мусив стати «громадянином світу», але не перестав при цьому бути сільським хлопчиком, який виростав серед таких самих українських сільських хлопчиків, а не в замкненому середовищі міського ґетто. Взаємне незнання породжує взаємні підозри, які легко переростають у ворожість. Взаємне пізнання, однакові обставини й однаковий – вписаний у природні цикли – ритм праці породжують взаєморозуміння, яке дозволяє знехтувати національними і релігійними відмінностями. Подібно – без надмірних антагонізмів – і з тієї ж сільськогосподарської причини описує українсько-єврейські стосунки в австро-угорській Галичині народжений у Вербівцях нині Коломийського району Івано-Франківської області одноліток Морґенштерна, німецько-американський актор Александр Ґранах. До речі, автобіографічний роман Ґранаха «Ось іде людина», як і «В інші часи» Морґенштерна, українською переклала Галина Петросаняк: вміє Галя знаходити тих, хто об’єднує, а не роз’єднує.
Не дивно, що Голодомор українського селянства Морґенштерн сприйняв як власну трагедію. У книзі на зовсім іншу тему – спогадах про друга Йозефа Рота – він говорить про захоплення митцями, які ставлять своє чисте мистецтво понад усе, а тоді раптом саркастично додає, що це захоплення не є безхмарним: «Коли я думаю про те, як якийсь автор роману глибокодумно розмірковує над тим, коли саме його герой повинен запалити сигарету чи навіть сигару, в той час як в Україні вбивають сотні тисяч людей, то до мого захоплення примішується частка зневаги й презирства до таких творців та їхніх творінь».
Не хотілося б закінчувати традиційним наріканням, що ми, українці, надто мало знайомі з творчістю Соми Морґенштерна і не вміємо бути йому вдячними за все, що він розповів про нас німецькомовному світові. Щось робимо і ми. У 2019 році в Буданові йому встановили пам’ятне погруддя і того ж року в Чернівцях вийшов друком український переклад його автобіографії. Відтоді в перекладах Петра Рихла з’явилися два романи згадуваної трилогії, а третій – «Заповіт блудного сина» – днями вирушив до друкарні. Хто захоче, той незабаром матиме можливість прочитати всі три. Ну а до того можна принаймні пом’янути автора таких прихильних до нас книжок добрим і не обов’язково тихим словом: 17 квітня минуло рівно 50 років від його смерті.
24.04.2026