Людська пам'ять перекручує спогади, показує їх із вигідного ракурсу, спотворює і фантазує. І коли жертва сама зненацька розуміє, що вона – переслідувач, у цю хвилину розуміють це й глядачі. І це найцікавіший момент цього красивого фільму – істина.

Висока трагічна нута від  усвідомлення марності людських поривань і пафос  незнищенності  всього сущого, які на диво звучать в унісон, і творять феномен його поезії.

Цьогорічні  музичні перформанси роблять впевнені кроки в нову декаду: все ж ми тепер у 20-х роках!  Якими вони стануть,  –  підуть у мультидисциплінарність, як II фестиваль «BachContemporary», чи завузяться до нішевости, а може доповняться оленячим антуражем і європеїзуються під впливом зміни дати святкувань?

Для того, щоб спровокувати сучасне суспільство на діалог у театрі, треба знаходити належний спосіб спілкування. Телебачення його вже шукає, музика теж шукає нові шляхи. Відповідно, постдрама – це логічний етап театрального розвитку, а не протест.

Богдан Козак зробив з мене актора – такого собі універсального «технаря», а Алла Бабенко «поламала» ці умовні «технарські» межі, розширила мій інструментарій як актора. Щасливі ті актори, які мали можливість свого часу пройти через її режисерську майстерню.

Йозеф Рот максимально використовує нагоду для привернення уваги центрально- і західноєвропейської публіки до українців та України, яка належить до Європи й культурно, і ментально, тож уже бодай тому вартує уваги і введення в європейський дискурс та наратив.

«Мої родичі та інші покидьки» – ще й добра спроба знову нагадати про те, звідки і хто ми, зревізувати список своїх «соромно», але також і спроба помислити про сучасні політичні та соціальні трансформації, вплетені, знову ж таки, в життєві історії простих людей, які поруч.

«...Якщо Душа не витворить, то Розум не врятує». Розмова з маестро.