ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
І. 1. Історія села Сихів
Село Сихів уперше фіксується в документах у 1409 р зв’язку з купівлею села Петром Влодковичем від Яна Русина і його дружини Оксани за 50 коп грошей. У 1411 р він продав село Янові з Зубри вже за 60 кіп грошей і коня вартістю 4 копи грошей. Впродовж 15-го століття село кілька разів перепродувалось, причому вартість його щоразу зростала, аж поки у 1507 та 1509 р. його разом з половиною села Зубри за два заходи не купили радники м. Львова, заплативши двічі по 200 гривень. Другу половину Зубри радники купили у 1508 р. за 420 грн. Таким чином названі села стали власністю львівської ради (не міста Львова!), а прибутки від них ділились порівну між радниками в якости винагороди за адміністративну роботу, яка номінально вважалась громадською і неоплачуваною.
1. с. Сихів на мапі 1779-83 рр.
Це надбання міського начальства не сподобалось львів’янам. У 1519 р поспільство подало скаргу королю, наполягаючи, що придбані села не можуть належати малій групці бюрократів, а усій міській громаді. Призначено комісію з архиєпископа та високих державних посадовців, які врешті залагодили конфлікт. Щоправда сам документ не зберігся, то ж важко з’ясувати, на чім саме полягало замирення сторін, адже прибутки від сіл й надалі справно ділились між радниками.
У 1525 р. села Зубра і Сихів отримали магдебурзьке право. На ділі це означало, що їхні мешканці відтоді не обкладались панщизняними повинностями, як то було у звичайних селах. Їхні громади мали самоврядування та власну виборну раду, репрезентовану війтом, а власнику – в цім випадку міській раді – платили наперед визначену суму чиншу¹.
Певну статистику щодо кількости й національної приналежности мешканців висвітлює т.зв. Йосифінська метрика, що складена після приєднання до імперії Габсбурґів для усіх населених пунктів Галичини, та датована 1787-88 рр. У селі Сихів перелічено господарів, що мали власне помешкання та володіли земельними наділами. Хоч номерів у списку є 39, але там трапляються реальності, що ними володіють анонімні власники або ж збої в нумерації.
Сторінка Йосифінської метрики з іменами власників господарств.
Так № 1 названо «Оренда Сихівська» – можна розуміти адміністративний будинок, де мешкав призначений львівським маґістратом (умовно) «прикажчик»; під № 9 – «пробощ сихівський» (священник у церкві, що й знаходилась на його подвір’ї).
Варто перелічити імена сихівських господарів, названих у документі:
2 – Василь Кассіян; 3 – Олександр Ґораль; 4 – Василь Репета; 5 – Матеуш Ґреґорчак; 6 – Ян Захарко; (7- пропуск); 8 – Войцех Адамовіч; 10 – Міхал Боднар; 11 – Ян Ґораль; 11 (повтор номера!) – Гринько Кассіян; 12 – Мартин Ярославський; 13 – Михайло Куць; 13 (повтор!) – Тадеуш Шиналь; 14 – Войцех Марущак; 14 (повт) – Яхім Лащ; 15 – Гринько Самійло; 16 – Якоб Міщишин; 17 – Еліяш (Ілля) Кассіян; 18 – Василь Борух; 19 – Михайло Кульчицький; 20 – Ян Забавскі; 21 – Ян Литвин; (22- пропуск); 23 – Михайло Ковалів; (24,25 – пропуск); 26 – Стефан Ковалів; 27 – Ян Міколайцішин(!); 28 – Яцентій Ковалів; 29 – Ян Ковалів; 30 – Бартош Нічий; 31 – Гринько Кульчицький; 32 – Василь Лащ; 33 – Іван Салабай; 34 – Подутчиха вдова; 35 – Казімірж(!) Ґвоздоскі; 36 – Михайло Нічий; 37 – Войцех Паздзіор; 38 – Тамаш Бернацік; 39 – Константин Швець.
У переліку – зрозуміло – названо «юридичних осіб» , що репрезентували великі родинні господарства. До них входили не лише дружина й діти, але й вже непрацездатні за віком члени родини, челядь, наймані робітники, комірники й «загородники»… То ж за кожним цим іменем стоїть від кількох до кільканадцяти реальних осіб.
Хоч серед названих імен можна розпізнати кілька виразно польських, та все ж українців таки очевидна перевага. Натомість у «Словнику географічному», що оперував статистикою перепису 1880 р., у Сихові визнавало себе поляками 355 осіб (хоч римо-католиків лише 305), русинами – 119 (хоч греко-католиків було 151), німцями – 2 осіб. 12 осіб «мойсейового» віровизнання, виходячи з такого балансу теж «примазувались» до поляків. То ж очевидно: впродовж століття відбулось спольщення автохтонного населення. Цю тенденцію ілюструє один з мотивів побудови римо-католицького костелу в селі: «odpędzanie kijem przez ruskiego księdza Polaków od cerkwi». Очевидно, що йдеться не про корінних поляків римо-католиків. Скоріше за все: парох виганяв з церкви «перекінчиків», що поступились національними й релігійними переконаннями заради кар’єри, але – за старою звичкою – ходили до тієї ж церкви, де їх хрестили батьки. У візитації сихівської церкви 1924 р. названо ще чотирьох осіб з парафії, що «відступили від свого гр.кат. обряду»
Цікавою пам’яткою минулого є великий кам’яний хрест з різьбленими фігурами у постаменті, встановлений у 1848 р на честь скасування панщини. Розташування пам’ятника вказує на місце колишньої головної площі села. Зараз він опинився посеред автостоянки біля вул. Садибної.
2. Хрест в пам’ять скасування панщини у с. Сихів 1848 р. відновлено 1991 р.
У 1861 р. через Сихів пролягла залізниця Львів-Чернівці, що розрізала село навпіл якраз попри територію церкви й цвинтаря. Неподалік цвинтаря збудовано залізничну станцію Сихів. Головна вулиця села, що колись провадила до урядового шосе («цісарського гостинця», а ще давніше – Волоського шляху), стала тупиковою.
Хоч до кінця ХІХ століття у селі вже була виразна перевага поляків над українцями, римо-католики належали до парафії у сусідньому селі Зубра й лише у 1910 р. збудували каплицю, до якої в 1936 прибудували спереду наву.²
Під час польсько-української війни у грудні 1918 – квітні 1919 у селі точились бої, внаслідок яких майже уся забудова села була спалена. На щастя пожежа обійшла старовинну церкву, хоч розташовану поряд відносно недавно збудовану³ плебанію теж довелось відбудовувати у 1924 р.
Упродовж 1923 – 35 р. парохом церкви був отець Теофіл Горникевич (1891 – 1969). Непересічна особистість. Абсольвент Львівської академічної гімназії та відділу богослов’я Львівського університету. По його закінченні викладав в університеті біологію й психологію. Висвячений у 1918 р та під час І світової війни був капеланом в армії УГА. 1920-23 – директор народної школи ім. Бориса Грінченка у Львові. На час обіймання парохії в Сихові вчителював у Львівській академічній гімназії та в семінарії сс. Василиянок. У 1940 році переїхав до Відня та став священником у церкві св. Варвари. Водночас займався науковою діяльністю: окрім численних статей на історичну тематику впорядкував віденські архіви україніки періоду І світової війни, архів В. Липинського, архів ЗУНРу. Наприкінці життя очолював архівний відділ Українського католицького університету в Римі, створеного кардиналом Йосифом Сліпим.
3. О. Теофіль Горникевич парох церкви у 1923-35 рр.
З ініціативи о. Теофіля при церкві діяла читальня товариства «Просвіта», товариство «Рідна школа». У 1932 33 рр. о. Горникевич провів реставрацію сихівської церкви, яка викликала гостру дискусію серед фахівців.
1933-1941 рр. у церкві Пресвятої Трійці служив о. Андрій Іщак, ревний душпастир і відомий науковий діяч. У 1918 році став префектом Львівської Духовної семінарії. З-під його пера вийшло багато наукових розвідок та рецензій у сфері історичної, догматичної, схоластичної і патристичної літератури, які друкувалися в «Ниві», «Меті», «Богослов’ї» та ін. Від 1928 року викладав догматику і канонічне право у Львівській богословській академії. Загинув від рук НКВД 26 червня 1941 р. Отець Андрій Іщак похований на старому сихівському цвинтарі неподалік церкви. Папа Іван Павло II під час свого візиту до Львова 2001 р. проголосив його блаженним.
4. Пам’ятник на могилі о. Андрія Іщака на старому сихівському цвинтарі.
Після ІІ світової війни у Сихові відбулась певна ротація населення, але ті хто визнавав себе українцями залишились. У цьому переконують прізвища на могилах старого цвинтаря, співзвучні з названими у Йосифінській метриці. У 1950-х ще продовжувала діяти Троїцька церква, яку відреставровано у 1954 р. Напевне після пароха Михайла Тарнавського, що помер у 1959-му й похований поряд з церквою, нового пароха вже не призначали.
5. Пам’ятник пароху протоієреєві Михаїлу Тарнавському у подвір’ї церкви.
Село Сихів приєднано до Львова на початку 1960-х, коли внаслідок індустріалізації тут збудовано кілька великих промислових підприємств. Водночас інститут «Діпроміст» під керівництвом Ярослава Новаківського розробив проект нового житлового району. Сьогодні житловий район «Сихів» – фактично місто-супутник Львова. Кількість його мешканців – понад 150 тисяч – перевищує чисельність багатьох обласних центрів України.
При нагоді побудови нового житлового району виникла ідея – перенести церкву Пресвятої Трійці у Музей народної архітектури. А проте від неї відмовились. Адже під час розбірки неминуче зазнав би втрат цінний стінопис. Тому церква залишилась на первісному місці і наче Genius Loci охороняє залишки колишнього сільського середовища, що зберігся (і то – умовно) лише у двох кварталах, що безпосередньо прилягають до території церкви.
І.2. Церква Святої Трійці.
Обставини й дата побудови цієї церкви досі не з’ясовані остаточно. Михайло Драґан назвав стовідсотково «достовірну» дату: 1681 р., яка датує її стінопис. Очевидно це датування умовне, адже стосується не самої церкви, а її оформлення. Володимир Січинський, що обміряв церкву у 1922 р, датував «половина» (тобто перша половина) 17-го століття. У «Візитації церков» з 1924 р. зазначено, що церква «старенька, около 300 літ лічача». Ще одну дату – 1600 р подає Софія Леґін, покликаючись загально на архіви Кракова. Мабуть до цієї дати прив’язано пам’ятний хрест, що встановлений поряд з північним входом на територію церкви. Походження загальноприйнятої нині дати – 1654 р – не вдалось з’ясувати. Вперше у публікованих джерелах її назвав Володимир Вуйцик, пов’язуючи побудову церкви з пробудженням національної свідомости місцевих русинів під час Визвольної війни 1648-55 рр. На таке датування міг наштовхнути напис у інтер’єрі церкви наступного змісту: "Оцей Божий храм поставлений козаками в часах по облозі Львова Богданом Великим, відреставровано Р. Б. 1932, а пресвітерію і бабинець відмальовано Р. Б. 1933 у час всенародного лихоліття старанням тодішнього пароха о. Теофіля Горникевича і парохіян Сихова. Вдруге сей храм відремонтовано в 1954 р. за допомогою Архіепископа Львівського кір-Панкратія".
Чи не вчасно перевірити здогад, що офіційно оголошена дата побудови штучно прив’язана до «Переяславської ради» 1654 р., коли було заключено дипломатичну угоду між Хмельницьким та московським царем, яку імперська ідеологія роздула до «вікопомного возз’єднання двох братських народів» під скіпетром московського царя. 300-ліття цієї події відзначалась дуже гучно й офіційно: у багатьох містах і навіть більших селах (саме в Західній Україні, де на той час остаточно не подолано організований військовий спротив більшовицькій окупації!), встановлено численні пам’ятники Богдану Хмельницькому. Ініціатори реставрації церкви могли використати цей ідеологічний козир, аби отримати дозвіл, а можливо й державні кошти на реставрацію церкви у цьому році. Хоч у цитованому написі цієї дати немає.
Таким чином питання датування церкви залишається відкритим. Напевне найбільш коректним треба визнати датування Січинського – перша половина 17 століття. Хоча, зважаючи на мініатюрні розміри та типологічні особливості, зовсім не виключене датування навіть 2-ї пол. 16 століття.
У 1683 р. наву церкви прикрасили настінними розписами, про що свідчить напис на північній стіні. За припущенням Володимира Вуйцика автором їх був львівський художник Олександр Ляницький. Розписи виконано прямо по дерев’яному зрубі, у місцях стиків між брусами наклеєно паволоку. На стінах зображено святих воїнів – Теодора Тіронського, святого Юрія та святого Дмитра. На північній стіні зображено «Йону, що визволився з черева кита», «Старозавітну Трійцю», над ними – «Страсті Христові». На південній стіні окрім постатей воїнів й невідомого святого зображено «Воздвиження Чесного Хреста» та ктиторів стінопису, що стоять навколішки. На східній стіні – лише залишки Розп’яття з пристоячими. На східній стіні – сцени зі Страшного суду.
7. Стінопис церкви Пресв. Трійці
Йосифінська метрика – обліковий документ землеволодінь, що складався у 1787-88 рр. не називає церкви, але під № 9 згадує «Дім пробоща сихівського», поряд з яким стояла й сама церква. До пробоства належали ще два городи площею в сумі 1604 кв. сажні. Варто відзначити, що лише парохію названо терміном «дім». Всі інші садиби в селі названо дещо зневажливо – «халупа».
У кадастровому журналі та ґрунтовій книзі 1850 р. вказано на ґрунти, які належать до пробоства: земельні парцелі №№ 32 і 33, загальною площею 2727 квадратних сажнів (бл. 1,5 морга), що використовувались як город, рілля і сіножаті. Конфігурація цього землеволодіння загалом співпадає із сучасною ділянкою навколо церкви.
Церкву обміряв у 1922 році Володимир Січинський. Опис та фіксація первісного вигляду представлена у його альбомі, що вийшов друком у 1925 р. Січинський занотував теж приблизну дату заміни підвалин на дубові та добудови до бабинця додаткового присінка («перед 50-ти роками» ≈ 1870-ті). На думку дослідника ця добудова «закриває передній причілок і таким чином нівечить цілу будову». Розмірковуючи над особливостями просторової структури церковці, зокрема наявности вежі над бабинцем, Січинський припускає про вплив західної, костельної архітектури на цю церкву.
Зберігся акт візитації церкви з 21 грудня 1924 р. З нього довідуємось, що «завірителем» церкви є о. Теодозій Горникевич 1891 р.н., рукоположений у 1918-му, «на місци» від 1923 р., жонатий, батько 1 дитини. Церква старенька около 300 літ лічача»; дзвіниця теж старенька на 2 сиґнатурки. При церкві є цвинтар і школа. Усі пункти анкети мають позитивні відзнаки, щоправда: при церкві ще не створено 
церковного братства і не всі парохіяни віддають дітей до катехітичної науки, крім того перелічено імена чотирьох парохіян, що виреклись батьківської віри. Дім пароха ще тільки будується, але вже під дахом, з господарських будівель у церкві є лише стайня. Окрім декана й завірителя від імені церковного комітету «акт візитації» підписали Іван Литвин, Петро Кульчицький та Юліан Касьян.
8. Підписи на акті візитації 1924 р
З ініціативи отця Горникевича влітку 1932 р. проведено реставрацію церкви, яка очевидно гостро потребувала консервації. З подальшого резонансу у пресі можна довідатись, що в часі реставрації усунуто верхні частини бабинця, а дах прибудівки об’єднано з дахом бабинця.
Вже аж наступного року в львівському часопису «Діло» (№179. 12 липня 1933) з’явилась стаття «Знівечення церкви в Сихові». Автор статті, що обачно сховався під псевдом «Архітект», нещадно критикує реставрацію. Його не влаштувало, що під підвалини підведено високий мурований цоколь, який змінив пропорції, що вирівняні під шнурок звиси дахів та рядів ґонту надали «штивности й сухости» давніше вільним та мальовничим формам дахів. Основною ж претензією було розібрання верхнього ярусу над бабинцем, та влаштування присінка, що був (на думку автора – тоді) прибудований до бабинця. Автор допису припустив, що роботи проведено самовільно, без відома Митрополичої Консисторії й Воєвідського Консерваторського уряду, яких – своєю чергою – звинуватив у бездіяльности й закликав не допускати надалі таких безчинств.
9. Вигляд церкви до і після реставрації 1932 р.
Парох – о. Горникевич не забарився з відповіддю, яку подав до редакції вже наступного дня. Перш за все – вишукано покпив з того «алярму», що його вчинив «несовісний Архітект», який побоявся навіть назвати своє ім’я. Парох запевнив, що реставраційні роботи велись з відома воєводського консерватора (др. Збігнев Горнунґ), під наглядом делегованих Митрополичою Консисторією спеціалістів: мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького та архітектора Олександра Лушпинського, які обстежили будівлю й визначили програму реставрації. Зокрема експерти встановили пізніше походження «примітивної і недбалої» надбудови над бабинцем, що спотворила первозданний вигляд церковці. Тим часом прибудівка з заходу виявилась значно старшою за надбудову бабинця! Парох підкреслив жертовність громади Сихова й – трохи скромніше – свою власну, які «власним коштом і працею» врятували давню церковцю, що от-от мала завалитись. Хоч парох запевнив, що особа аноніма, «який належить до когорти лицарів, що «стріляють з-за плота», не вартує його уваги, все ж друга половина листа до редакції присвячена саме їй і закінчується фразою: «Пане «Архітекте» злазіть із нашої церковці – і не псуйте ґонтів.» («Діло» №187. 20 липня).
Суперечку продовжив відомий архітектор-будівничий Лев Левинський, що доступно виклав особливості давних будівель, вкритих патиною часу, яку неможливо ні повернути, ані імітувати реставрацією. «Тому одиноким напрямом при виконуванні віднови мусить бути утревалення будинку без зміни його вигляду…». Після невеликої лекції з методики реставрації, яка по суті визнала слушними критичні зауваги «Архітекта», Левинський зґанчував його за анонімність та надмірну категоричність, натомість високо підніс зусилля пароха й громади, які – що б там не казали – врятували пам’ятку. (Консервація пам’ятників старої архітектури: чи церква в Сихові відновлена як слід. – «Діло» № 200. 1 серпня).
«Архітект» не відмовчався: у статті «Консервація пам’ятників старої архітектури: ще про церкву в Сихові» («Діло» № 203. 5 серпня 1933) він заявив, що особа пароха його менше цікавить, аніж сама церква й переніс цього разу свою критику на консерватора й архітекта, що керував реставрацією. З цього допису видно обізнаність автора у питаннях типології і еволюції форм української церкви, у відсутности якої (обізнаности) він звинувачує і Горнунґа, і Лушпинського, які (на його думку) не читали праці проф. Січинського й не мали права усувати надбудови над бабинцем, як найхарактернішої характерної ознаки Сихівської церкви. В кінці автор не стримався, аби ще раз не вколоти о. пароха, «народні дотепи» якого супроти «професорів» може й були б смішними, якби не йшлось про нівечення національного культурного надбання…
І.Мельник називає автором цих дописів професора мистецтвознавця Миколу Голубця. Втім, це хіба припущення краєзнавця. Безпосереднім автором статей – скоріше за все – був якийсь «небайдужий» журналіст (таких і сьогодні не бракує), що – ймовірно – рецитував й спеціально загострив зміст приватних розмов з М. Голубцем. Адже називати себе «Архітектом» М. Голубець не мав жодних підстав й цілком напевне так би не підписувався.
У ґрунтовній праці Михайла Драґана 1937 р., присвяченій класифікації й розвитку українських дерев’яних церков, Сихівську церкву визнано одним з прикладів раннього етапу еволюції форм української церкви. Таке її місце обумовила наявність над бабинцем другого ярусу, призначеного або для дзвіниці, або ж для емпори. Щоправда на рисунку Драгана і пропорції, і форма завершення бабинця – цілком вигадані й не відповідні обмірам В. Січинського. Мабуть вчений скористався з відсутности автентичних форм першовзірця після реставрації 1932 р., аби зробити версію, що узгодилась би із його теорією. Версія й справді виявилась цікавішою за оригінал, хоч і не достовірна⁴.
10. Реконструкція форми Сихівської церкви у типологічній таблиці М. Драґана.
У 1954 р проведено реставраційні роботи, за сприяння Архиєпископа Львівського кір-Панкратія старанням пароха – протоієрея М. Тарнавського і парохіян. Вище вже подав здогад, що саме тоді з’явилась дата, яка нині є офіційною у датуванні пам’ятки. При нагоді цієї реставрації зрубано вікові смереки, що оточували й немов би охороняли храм.
На польовому журналі (робочому кресленні до кадастрального плану) й чистовику кадастра бачимо зображення чатинового дерева поряд із церквою. Ця ж смерека зафіксована на фото 1932 р. За скромного силуету самої церкви оце дерево й було ландшафтною домінантою, що зазначала у просторі місце святині.
Прикметне чатинове дерево на кадастровому плані й на фото з перед 1932 р. (зліва від церкви)
Схоже по смерті пароха М. Тарновського наступника йому вже не призначали, й відтак був офіційний привід невдовзі скасувати парафію: щойно с. Сихів приєднано до Львова. А проте вперті-тверді сихів’яни таки користувались церквою (а я сам був свідком, коли ще «за совка» у 80-х тутешня молодь водила навколо церкви великодні гаївки).
У 1969 р. церкву зачинено у зв’язку з планованою реставрацією, хоча щойно в 1971 році її знову покрили ґонтом. 1974 року храм передали Львівській картинній галереї для створення у ній музею. Проект реставрації стінопису опрацьовано у 1978 р. Однак практичних робіт з його реставрації тоді так і не розпочали. Виразно видно, що всі ці заходи служили лише оправданням закриття церкви для віруючих.
Під час розбудови Сихівського масиву, у 80-х роках ХХ ст., постало питання про перенесення Троїцької церкви до Музею народної архітектури та побуту. Це дозволило б зайняти стандартними новобудовами і цей залишок села. Але наявність розписів на стінах церкви ускладнювали цей процес, оскільки при розбиранні зрубу живопис мав неминуче зазнати непоправних втрат. Тому пам’ятку зберегли на тому ж місці, де колись збудували. Відтак бодай на невеликому просторі можна відчути атмосферу (умовно) сільського середовища⁵.
Інша справа, що львівські села, йдучи крок-в-крок з прогресом вимог до комфорту проживання, позбулись традиційного житла («халуп» – за означенням Йосифінської метрики) й представлені оновленими садибами, облаштованими за сучасним розумінням комфорту проживання. Мешканці колишнього «села» – нині виразно елітарний прошарок у житловому районі Сихів. Вони – автохтони. Їм не потрібно ліфта, аби ступити на рідну землю. Тут мешкали їхні предки, які поховані поряд – на старому Сихівському цвинтарі.
Церкву повернуто громаді УГКЦ у 1989-90 р. Це дозволило організувати постійний догляд за технічним станом пам’ятки, зрушити з місця питання реставрації стінопису (розпочато аж у 1994 р. під керівництвом художниці-реставраторки Надії Скрентович та завершено у 1998 р.) Водночас огороджено й впорядковано територію церковного подвір’я та церковної ділянки. У 1998 р в церкві встановили новий іконостас.
Оскільки крихітна існуюча церква виразно затісна для громади св. Трійці (у існуючій церкві – згідно діючих нормативів – може перебувати не більше 40 осіб), постало питання про побудову нової місткішої церкви. При проектуванні прийнято рішення про матеріал і габарити новобудови: церква має бути дерев’яною та не надто високою. Розташування нової церкви на ділянці вирішено таким чином, аби не втручатись у існуючі візуально-просторові зв’язки. Більш того: об’єм нової церкви значною мірою екрануватиме невигідний для пам’ятки фон – багатоповерхову панельну забудову житлового району з боку одного з найвиразніших напрямків зорового сприйняття. У 2011 р. отримано дозвіл на початок будівництва, яке – однак – триває й посьогодні.
Натомість автентична пам’ятка з унікальним стінописом повинна використовуватися виключно як музей.
Література
Вуйцик В. Церква Святої Трійці в Сихові. // Володимир Вуйцик: Leopolitana. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2013. – С. 238-243.
«Діло» (щоденна ґазета). Львів 1933 р. №№ 179, 187, 200. 203.
Драґан М. Українські деревляні церкви. – Львів, 1937 – Харків: Видавець Савчук О.О., 2016. – С.75-77, 84-85
Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. Переклад І. Сварника. – Львів «Центр Європи», 2002. – С.120.
Lenartowicz S. Kościół parafialny p.w. Najświętszej Panny Marii Królowej Polski w Sichowie// Kościoły I klasztory rzymokatolickie dawnego wojewódstwa ruskiego. T. 8 – S.239-240.
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: «Апріорі», 2012. – С. 314-316.
Січинський В. Дерев’яні дзвіниці і церкви Галицької України. – Львів, 1925. – рис. 17-23, сс. 36-38
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom X. – С.477 (автор Людвік Дзєдзіцький).
Соцмережі
Вікіпедія:
Легін Софія. Церква Пресвятої Трійці, або де козаки на Сихові молились (24. 09. 2015)
Архівні матеріали
Центральний Державний історичний архів України у м. Львові:
Фонд 19, опис ХІІ, од. зб. 14. Йосифінські метрики 1787-88 рр.
Ф. 186, оп. 1, спр.933 – кадастральний план с. Сихів 1850 р.
Ф. 186, оп. 1, спр.3738 – ґрунтові книги землеволодінь с. Сихів 1850-70рр
Ф. 186, оп. 1, спр.3739 – Крокі кадастральних карт 1850 р.
Ф. 201, оп.5 спр.143. Візитація церков Львівського деканату 1924 р.
канд. архітектури Роман Могитич
________________________
¹ Щоправда, наявність у селі пам’ятника на честь знесення панщини 1848 р. наводить на підозру, що магдебурзького права село на той час вже позбулось .
² Нині діюча церква св. Архангела Михаїла.
³ На кадастральному плані домальовано нову муровану споруду плебанії, трохи далі на північ відлеглу від церкви, ніж первісна – дерев’яна.
⁴ На Тернопільщині збереглось кілька мурованих церков 16 століття, у яких найвищим об’ємом була дзвіниця над бабинцем. Вона виконувала функції не лише дзвіниці, але й дозорної вежі. Напевне Сихівську церкву М. Драґан намагався «підтягнути» під цей тип сакрально-оборонних споруд.
⁵ Автора цієї довідки у середині 1980-х зворушили й назавжди запам’ятались молодіжні великодні гаївки на подвір’ї (формально не діючої) церкви.
======================================
Додаток: Опис Троїцької церкви Володимира Січинського
Церква села Сихів біля Львова пол. XVII ст.
Недалеко від Львова, на другій стації желізниці Львів – Ходорів, заховалася мініятурна деревяна церква з половини XVII ст. Тепер навколо церкви порожно і пусто: сусідні хати і приходство цілком зруйновані підчас війни в рр. 1918 і 1919, нема навіть огорожі, — лише могутні смереки вже скоро три столітя стоять на сторожі і ховають під своєю тінию прекрасну маленьку будову —найстаршу деревяну церкву в околицях Львова. Цікава ся будова не тільки як первісний і найпростійший тип однобанної української церкви зі стіжковим чоти[с.37]рескатним накритям, але й тим що вона побудована разом з дзвіницею, явище дуже рідке в укр. архитектурі, одначе не противне загальній ідеї укр. церковного стилю.
Ціла будова дуже добре збереглася . Матеріял будови переважно смерека у формі півкругляків зложених у зруб . Пізнійші реставрації залишили в загальних рисах основні форми старі, навіть накритя ґонтою, що так гармонізує з цілою будовою. Жорстока бляха, якою побито чимало наших старих деревяних будов, тут не давить собою цілоі будови і не сушить загальних артистичних ліній накритя.
Основний план церкви — витягнутий прямокутник (4,58 м. × 6,08) з середною банною частиною (4,58 × 3,56), дзвіницею над жіночником і вівтарем (по 3,04 × 3,67) — рис. 18. Навколо йде опасанє з піддашам, яке звязує цілу будову загальним чотирикутником (план. рис. 19).
Основа середноі частини церкви – прямокутник накритий чотирискатною стіжковою банею з квадратовим підбанником (барабаном) і таким же чотирискатним більш похилим дашком, що кінчається досить високим шпилем з коротким хрестом. — Передня частина будови — жіночник в плані є продовженим бокових — південної і північної стін середньо ї частини і уявляє собою також витягнутий прямокутник, який в першому поверсі переходить двома бічними скатами — дашками у квадрат, стіни котрого перекрито дахом, що звязуються загальною формою з дахом бані (рис. 20 і 22). Ся передня частина будови двоповерха; в низу бабинець злучено з середньою банною частиною церкви при помочі арки з різьбленими колонками (рис. 19 і 23); у верхній частині є дзвіниця.
Перед 50-ти роками добудовано ще сіни і накрито дахом, який цілковито закриває передній причілок і таким чином нівечить цілу будову. Тоді ж положено дубові підвалини під усею церквою. По слідам переднього причілку, що опинився в середині прибудованих сіний можна було зпроєктувати первісний вигляд церкви з західного причілку (див. рис. 20).
Дзвіниця в Сихівскій церкві, хоч і побудована разом з церквою, є вищою від головної бані церкви, а з’єднана із загальними масами цілої будови вона, захована серед тих мас, вплітається у загальну гаму ліній і форм будови.
Злука ся вийшла мабуть з причини чисто матеріяльноі натури, з огляду на маленький розмір церкви (загальні розміри: 9,28 м. × 4,58 м.). Не є виключене, що в даному разі був також вплив західного католицкого будівництва. А що дзвіниця не була прибудована пізніще про се свідчить видовжена форма жіночника, що є довший за вівтарну часть; звичайнож буває форма бабинця і вівтарної частини в однобанних укр. церквах з трехкамерним планом однакова, але тут жіночник є продовженим середньої частини і в плані дуже витягнутий прямокутник. Очивидно, будівничий, маючи на увазі дзвіницю в 1-му поверсі, навмисне робить бабинець меншим од вівтаря, щоби передня частина не стала занадто тяжкою і не переважала над усею композицією. Звуженя в 1-му поверсі дзвіниці надає рівновагу вівтарю і передній частині будови. Дзвіниця є так звязана загальними рисами з усею будовою, особливо в даху, що се могло статися внаслідок заздалегідь уложеного і ясно обдуманого первісного плану. Рівнож матеріял і спосіб будови дзвіниці промовляють за її первісність (рис. 21).
[с.38] Цікаво, що за памяти місцевих старожилів сею дзвіницею в церкві ніколи не користувалися. І тепер є коло церкви осібне піддаша з дзвонами, де дзвонять. Отже звичаї щодо окремої дзвіниці і тут перемогли!
Особливою рисою будови є надзвичайно великий нахил усіх повисних площ. Явище помітне взагалі у всіх українских стародавніх деревяних і камяних церковних будовах, а навіть в сільских хатах. Безумовно, що сей нахил стін до середини, крім чисто-конструктивного призначеня — більша тривкість будови, має також естетично-мистецке значіня, основане на оптичному обмані, чим користувалися в класичній грецкій і римскій архитектурі, звужаючи в горі колони. В укр. деревяному будівництві через нахиленя стін до середини зменшують напір і перегруженя верхньої маси на низчу, та надають повисній лінії більшу довжину, особливо бань, вісімок. До того ще й сама конструкція укр церков з постійним переходом од ширших квадратів чи вісімок до вузчих також дає ілюзійне підвищеня укр. церкви (В. Щербаківський).
23.04.2026