Rolling Stones «Exile On Main St»

Цей подвійний альбом Ролінгів, який вийшов 12 травня 1972 року, мав миттєвий комерційний успіх, досягнувши першого місця у чартах усього світу. Це було саме тоді, коли гурт розпочав своє знамените турне по Америці. Мік Джаґґер у своєму звичному стилі відзначив: «Цей альбом ох*єнно (fucking) шалений. Тут так багато різних треків. Це справжній рок-н-рол, але я не дуже хотів, аби так було. Я найбільший експериментатор у гурті, бачите, мені подобається експериментувати. Не повторювати одне й те саме щоразу. Я не проти рок-н-ролу, але я насправді хочу експериментувати. Я трохи знудився від рок-н-ролу, але це класний рок-н-рольний альбом. Це відродження. Кожен знає, звідки походить це коріння, але ви повинні досліджувати це всюди. Досліджувати небо також».

Більшість критиків розглядає цей альбом як найкращу роботу Ролінгів і кульмінацію низки найуспішніших альбомів гурту. З усієї купи адораційних відгуків критиків про Exile On The Main St зупинимось лише на двох: «Це феноменальний альбом, зроблений на піку музичної сили Rolling Stones та їхньої впевненості у собі». «Це найвеличніший, найдуховніший рок-н-рол, коли-небудь створений, позаяк він містить у собі усі досі відомі основні елементи цього стилю. Це найбільший рок-н-рольний альбом усіх часів, який істотно відрізняється від інших конкуруючих альбомів Beatles чи Beach Boys, які є лише блискучими поп-записами».

2003 року альбом зайняв неймовірно високу сьому позицію у списку «500 найкращих альбомів усіх часів» за версією часопису Rolling Stone й утримував її до 2020 року, коли опустився на 14-те місце, що теж можна вважати величезним успіхом. Майже через чотири десятиліття після виходу у світ повторний реліз Exile On The Main St посів перш місце британських альбомних чартів і друге американських.

Найбільший кавалок роботи над цим альбомом Ролінги здійснили в орендованій на півдні Франції віллі Nellcôte, де перебували, як вони жартували, у ролі «податкових вигнанців» (звідси й назва Exile). Ми вже знаємо, що на початку 1970-х корифеї британського року, аби уникнути величезних податків на батьківщині, подалися записувати свої альбоми за кордон, де податки були набагато менші. Це була така собі зародкова форма того явища, яке тепер ми називаємо офшорами.

Лейбористський уряд Гарольда Вілсона встановив насправді грабіжницький податок 93% для тих, хто, на його думку, заробляв занадто багато. До речі, проти цього податкового тиску й особисто Вілсона виступили і Бітлз у тексті пісні «Taxman». Британські закони намагалися якось боротися з «податковими вигнанцями», які не могли повернутися до своєї країни, не сплативши якусь частину податків, від яких вони ухилялися, і якщо ці податки не були сплачені, то навіть можна було наразитися на подальшу заборону виїзду зі Сполученого Королівства. Але Ролінгам, як і іншим знаменитим музикантам, якимось чином вдавалося ці заборони обходити.

Залагодивши свої фінансові справи на батьківщині, навесні 1971 року учасники гурту подалися до Франції. Мік Джаґґер оселився у Парижі зі своєю новою нареченою нікарагуанкою Б’янкою Перес, Кіт Річардс орендував власне віллу Nellcôte поблизу Ніцци, інші члени гурту теж оселилися на півдні Франції. Оскільки відповідної студії звукозапису не було знайдено, вирішили записувати альбом у підвалі вілли Річардса за допомогою знаменитої Мобільної студії Rolling Stones.

Це насправді легендарна студія звукозапису всередині вантажівки DAF F1600 Turbo, якою, окрім самих Ролінгів, встигли скористатися: Led Zeppelin, Deep Purple, Uriah Heep, Who, Nazareth, Bad Company, Fleetwood Mac, Wishbone Ash, Bob Marley, Santana, Status Quo, Iron Maiden, Dire Straits та інші знамениті гурти і виконавці. З історичних альбомів, записаних у цій студії, варто лише назвати: Led Zeppelin III, Led Zeppelin IV, Deep Purple Machine Head і Burn, Nazareth Rampant. Зовсім нещодавно цю студію придбав Національний музичний центр у Калгарі.

Басист Білл Ваймен згадував, що над записом Exile On Main St хлопці працювали щоночі з восьмої вечора до третьої ранку наступного дня. Із записом цього альбому пов’язана похмура історія, бо власне тоді Кіт Річардс зі своєю дівчиною Анітою Палленберґ були в муках щоденної героїнової залежності, й у цьому до них часто-густо приєднувалися такі знаменитості, як Джон Леннон чи знаменитий американський письменник Вільям Барроуз. Щотижня через особняк Nellcôte протікало героїну на тисячі фунтів стерлінгів. Кіту і Аніті пощастило вирватися з цього порочного кола лише через декілька років.

За словами критика Роберта Крістгау, Exile On Main St розширює гедоністичні теми, які Ролінги досліджували в попередніх альбомах, зокрема на Sticky Fingers. «Це нагромадило, – пише критик, – всі старі теми: секс як сила, секс як задоволення, секс як кохання, відстань, божевілля, звільнення – на додаток одержимість чоловіків, яким уже за тридцять, але які й надалі віддані тому, що колись вважалось молодіжною музикою».

Для цього альбому Мік Джаґґер хотів створити обкладинку, яка б відображала гурт як «втікачів поза законом, що використовують блюз як зброю проти світу», демонструючи «почуття радісної ізоляції і посмішку перед страшним і невідомим майбутнім». Недбало нашкрябана «як курка лапою» назва альбому на обкладинці, в яку треба вчитуватись, аби щось розібрати, скорочення слова street без крапки вкінці, світлини якихось циркових акторів (згадаймо циркову тему у бітлівській «Being For The Benefit Of Mr. Kite» на Сардженті), якихось почварків чи вар’ятів – все це свідчить про веселе божевілля, притаманне Ролінгам у часі створення одного з найвидатніших своїх альбомів.

Загалом музику цього альбому можна вважати таким собі калейдоскопом блюзу, рок-н-ролу, соулу, свінгу, кантрі та госпелу.

Rocks Off. Пісня, яка відкриває подвійний альбом, – типовий веселий ролінговий рокешник з усіма відповідними прибамбасами: простою гармонією (хоча початковий риф гармонійно трохи оригінально замулькований), акцентованою другою часткою такту, з ф-но, яке завзято «довбає» чвертями etc. Критики-авдіомани знаходять у цій пісні якісь мелодійні і темброві проколи, посилаючись на занадто високу температуру повітря у підвалі вілли, утім варто відзначити, що пісня насправді звучить бездоганно, і все, що в ній є, вкупі з центральним психоделічним бріджем з «розтягнутими» гітарними рифами і спотвореним голосом Джаґґера – детально продумано до останньої нотки. Жодної «лажі» у музиці Ролінгів апріорі не може бути.

Створюючи текст цієї пісні, Джаґґер, вочевидь, не страждав надмірною оригінальністю, бо це типовий Sex & Drugs & Rock & Roll, хоча поза наркушним контекстом тут можна вловити й деякі цікаві смислові зв’язки:

Я чую, як ти розмовляєш на вулиці,

І хоча твій писок стулений,

Все одно я чую, що ти говориш.

Тут, вочевидь, Мік натякає на те, що може читати думки інших.

Я хочу кричати, але я ледве можу говорити.

Напевно, це натяк на те, що Мік, як і більшість рокових вокалістів, зірвав голос на попередньому концерті.

Минулої ночі я займався коханням зі знайомою танцівницею.

Я не можу рухатися з нею нога в ногу,

Бо вона робить піруети наді мною.

Напевно ця танцівниця, а може й стриптизерка, дуже вправна не лише у своїй роботі, але й у сексі, а Мік тут трохи відстає.

Я жену через дні зі швидкістю світла.

Це типовий стан наркоманів, стан пришвидшеності часу. На цю тему є гарний український анекдот. Син кричить матері з балкону – Мамо, що ви там світлом бавитесь, три рази вмикаєте і вимикаєте? – Синку, та то вже три доби минуло.

Копайте мене, як копали раніше.

Адже я не відчуваю болю.

Наркомани знають, що героїн – чудовий анестетик.

Я знімаю свої камені, коли сплю, коли мені щось сниться.

Відчуваю себе таким завороженим, що годі це описати.

Відчуваю себе таким загіпнотизованим, що все – всередині мене.

І сонячне світло я випромінюю, переслідуючи тіні.

А містерія місяцевого сяйва спрямована на перевантаження…

Що б ми, старі шанувальники року, не казали, сучасна музика все ж має деякі свої переваги над старою. Годі стриматись від захоплення, чуючи цей новітній припанкований кавер ролінгового «Rocks Off».

Rip This Joint. Ця пісня 1972 року сягає і в минуле, а також стремить і у майбутнє. На перший погляд – це лише стилізація типового рок-н-ролу, точніше рокабілі 1950-х. Ця пісня має найшвидший темп з усіх пісень Ролінгів. Музичний критик Білл Яновіц відзначає: «Шалений темп цієї речі наближається до темпу, який гратимуть через десять років гардкорові панк гурти, відзначаючи все ж вплив на них рок-н-ролу 1950-х. Хоча Ролінги, вочевидь, собі цього не уявляли і не ставили за мету, тут охоплюється не що інше, як широкі простори самої Америки через національну музику – від міського соулу до затишних кантрі і джазу Нового Орлеану. «Rip This Joint» задає тон цій подорожі, як свого часу «Route 66» від Бірмінгема до Сан-Дієго».

У пісні перелічується багато американських міст, і радше жартома Джаґґер звертається до президента Ніксона:

Пане Президенте, Пане Еміграційний Чоловіче,

Впустіть мене, любі мої, до своєї чудової і справедливої країни.

Ця пісня особливо надихала лідера гурту Aerosmith Стівена Тайлера. У інтерв’ю часопису Rolling Stone він згадував: «Коли я вперше прийшов до реабілітаційного центру лікуватися від ЛСД, героїну і кокаїну, які я вживав роками, то мав зі собою альбом Exile On Main St. Єдине, що тоді могло дати мені розраду – це слухання «Rip This Joint». Ось гарний сучасний кавер цієї пісні у виконанні Green Day.

Casino Boogie. Пісня у стилі буґі, цим стилем особливо захоплювався Пол Маккартні, але його буґі – драйвове й динамічне, натомість у Ролінгів – середнього темпу й тягуче. Працюючи на альбомом на віллі Кіта Річардса на півдні Франції, хлопці полюбляли навідуватися в сусіднє казино в Монте-Карло, звідси і назва.

Текст пісні, в якому немає жодного притомного змісту, довго інтригував поціновувачів Rolling Stones, і ось нарешті в інтерв’ю 2010 року Мік Джаґґер все пояснив. Коли його запитали, що означає «сумний на мільйон доларів», він відповів: «Нічого не означає. Я писав маленькі довільні фрази на окремих шматочках паперу, потім ми це вкладали в капелюха і навмання витягали, складаючи докупи. Це стиль письменника Вільяма Барроуза. Здається непогано вийшло, а причина усього була та, що деколи не хочеться думати над словами пісень».

Насправді ці найвищою мірою сюрреалістичні вірші доволі оригінальні, і тут не обійшлося без наїздів на Америку у вигляді Дядька Сема:

Кепсько, не можу говорити, завівся, не сплю.

Її інсайдер небесний дайвер, скинутий канат, трюк флаєр.

Поранений коханець геть не має часу.

Лише останній цикл вар’ята Дядька Сема.

Пауза для автобуса, сподіваюся ви втямили.

Фільми Дітріх, крупним планом поцілунок піхви у Каннах.

Гротескна музика сумна на мільйон доларів.

Не було ані тактики, ані часу.

Для лівого мешта – змішування, для правого – приглушка.

Занурення в пісок, зникни свобода, жар і пар.

Дивись на цей капелюх у чорному.

Смикається палець, часу нема.

Tumbling Dice. Ролінги вирішили, що власне ця пісня має бути основним синглом подвійного альбому Exile On Main St, однак, на відміну від шаленого успіху альбому, ця річ досягла лише п’ятого місця в чартах Британії і сьомого у чартах США. Досі критики вважають її однією із найкращих у творчості Ролінгів. Часопис Rolling Stone у списку «500 найкращих пісень усіх часів» 2021 року поставив «Tumbling Dice» на 86 місце.

Запис цієї пісні давався Ролінгам дуже важко. Інженер звукозапису Енді Джонс згадував, що це було «наче виривання зубів», багато годин виснажливої праці. Особливо тяжким був запис барабанів – близько ста дублів, «Tumbling Dice» залишається єдиною піснею Rolling Stones, де Чарлі Воттс наклав другий трек ударних над оригіналом для більш щільного звуку. Загалом для завершення пісні знадобилося понад 150 дублів. Зведення теж було доволі важким. Мік Джаґґер зрештою був незадоволений цим міксом, як і міксами багатьох інших пісень на альбомі. Можемо лишень здогадуватися, наскільки важкою є та праця рокових музикантів, яка на перший погляд здається лише грою у своє задоволення.

«Tumbling Dice» – чудова річ, вона надзвичайно красива, мелодійна і якась урочиста, це такий собі бальзам на душу в найлихіші часи, коли, здається вже нічого не може тебе потішити. Гарними несподіваними гранями ця пісня засяяла у кавері Лінди Ронстадт. Та і в будь-якому іншому виконанні вона звучить феноменально.

Torn And Frayed. Критики вважають, що ця річ – найорганічніший вияв кантрі-року і кантрі-соулу під потужним впливом Ґрема Парсонса, який був присутній на записах альбому на віллі Nellcôte і брав участь в тусовках навколо цього запису. Щодо тексту пісні, то це один із небагатьох справжніх маніфестів рокових музикантів, де відверто розповідається про принади й негаразди їхнього творчого життя:

Нехай він слідує за тобою дорогою підземного вітру,

Аби зв’язати тебе, це мертвий удар просто з вулиці.

Це танцювальні зали й смердючі борделі.

І роздягалки, що наповнені паразитами.

На сцені у банди виникли проблеми.

Це цілий мішок нервів ночами перших виступів.

Вони не прив’язані до рідного міста.

Гітарист не може знайти спокою.

І його плащ розірваний і пошарпаний.

Він бачив і кращі дні до того часу,

Коли почав грати на гітарі.

Нехай він вкраде ваше серце.

Джо кашляє, це звучить жорстко.

Лікар і аптеки виписують йому кодеїн.

Хто йому допоможе вигнати кашель?

Так, його плащ розірваний і пошарпаний.

Він бачив і кращі дні до того часу.

Але нехай він вкраде ваше серце.

Вкраде ваше серце.

Sweet Black Angel. Щодо музики, то найбільш оригінальним тут є індійський ритм. Щодо змісту, то це одна з небагатьох пісень Ролінгів з відвертою політичною спрямованістю. Ми вже неодноразово стикалися з тим, що найбільші зірки рокової музики у 1970-х роках намагалися бути настільки оригінальними, що деколи звертали увагу на те, що добряче смерділо комуністичною пропагандою. Власне ця пісня про Анджелу Девіс – найбільшу зірку совдепівської пропаганди 1970-х років, з якою носилися, як з писаною торбою, і яку особисто неодноразово приймав генсек Брежнєв. Кожен пес в СРСР знав, хто вона така, хоча на Заході – майже ніхто. Досі в українській Вікіпедії вона фігурує, як «правозахисниця», а в російський і поготів нагороджена купою занадто прихильних епітетів, хоча сайт Songfacts характеризує її як «чорношкіру радикалку і комуністку, яка була заарештована, але врешті виправдана за сприяння втечі із зали суду 1970 року, під час якої загинуло чотири людини».

Мік Джаґґер називає її «солодким чорним ангелом»:

Солодкий чорний ангел –

Вона не співачка, і вона не зірка.

Але як гарно вона говорить

І рухається напрочуд швидко.

Утім ця дівчинка в небезпеці,

Вона в ланцюгах, але вона й далі пручається.

Солодкий чорний ангел –

Не солодкий чорний раб.

Десять маленьких негрів

Сиділи на стіні.

Її брати впали один за одним.

За вбивство суддів у суді.

Тепер суддя збирається судити її

За все, що він відстоює.

Хіба ніхто її не може звільнити?

Звільніть солодкого чорного раба.

Ось один із непоганих каверів цієї речі з виразним індійським колоритом перкусії.

А це відгуки про альбом Exile On Main St поціновувачів Ролінгів з усього світу:

• Stones просто дивовижні, жодний сучасний гурт не звучить настільки насичено.

• Щоразу, коли в моєму житті щось іде не так, я вдягаю навушники і вбираю у себе весь цей альбом. Чудовий альбом, чудові Ролінги.

• Я був одержимий цим альбомом, коли закінчив школу, і досі мене від нього просто трясе.

• Коли мені виповнилось десять, я отримав касетний плеєр і цей альбом на касеті. Це направду змінило моє життя.

• Це Rolling Stones у найкращому музичному вигляді. Цей альбом назавжди залишиться одним із найвеличніших альбомів рок-н-ролу.

• Я гадаю, що Exile – одна з найбільш натхненних, тектонічно потужних і відверто чудових колекцій рок-н-ролу, блюзу і соулу.

• Купив цей альбом, коли мені виповнилося 17 років. Що можна сказати про Ролінгів? Безсмертні ікони, які вижили у світі рок-н-ролу. Їхні записи все ще поза часом і все ще надихають нас, змушуючи розгойдуватись, незважаючи на те, що ми старіємо.

• Позачасовий, закарбований у моїй душі альбом, його найкраще слухати у горах, тоді уповні розкривається душа.

• 1972 рік, мені було 15. З першої ноти я був заворожений, я непорушно лежав обличчям догори на ліжку, і моя рука лише тягнулася до програвача лише тоді, коли треба було перегорнути платівку. Відтоді моє життя стало зовсім іншим.

Попередні огляди ювілейних альбомів:

1972

Deep Purple «Machine Head»