Існує небагато альбомів, які не заради красного слівця, а абсолютно реально в певному сенсі є унікальними й неповторними. До таких належить «All Things Must Pass» Джорджа Гаррісона, який вийшов у світ рівно пів століття тому 27 листопада 1970 року. А унікальність його в тому, що це найдорожчий альбом, який будь-коли продавався в СРСР; звичайно ж, торгували ним підпільно, з рук, бо офіційно тоді таких речей не продавали.
Якщо ще 1967 року бітлівський «Sergeant Pepper’s» можна було придбати у плитників за 40 радянських рублів, то 1969 року «Abbey Road» вже коштував 60–70 рублів, а 1970 року ціна за крутий альбом перетнула рубіж у 100 рублів – так коштував «Paranoid» Black Sabbat і Led Zeppelin III. Але все це були одинарні альбоми, які вміщалися на одному вініловому диску тривалістю в середньому 35–45 хвилин. А «All Things Must Pass» вийшов аж на трьох дисках – тобто був одним із небагатьох потрійних альбомів узагалі і першим в історії потрійним альбомом солового музиканта. Перший в історії потрійний диск із фестивалю багатьох виконавців у Вудстоку випередив альбом Джорджа лише на пів року. І ось тоді за «All Things Must Pass» заломили ціну 300 рублів, що за купівельною спроможністю приблизно дорівнює сьогоднішнім 25 тисячам гривень. І були шанувальники Джорджа, які не шкодували таких фантастичних грошей.
У Бітлз Джордж Гаррісон як композитор перебував у тіні двох безперечних геніїв Джона Леннона і Пола Маккартні. Буквально з перших альбомів для нього встановили квоту, і в середньому більше двох його пісень на одному альбомі Бітлів не з’являлося. Джон і Пол, вочевидь, уже цілковито забули про ті часи, коли вони взяли Джорджа до своєї компанії через те, що той знав набагато більше акордів на гітарі, аніж вони, і наполегливо вчив Джона, який вмів грати лише на чотириструнному банджо, грати на більш досконалій шестиструнній гітарі. Джордж усіляко намагався «продавлювати» свої пісні на альбоми Бітлз, але це йому, на жаль, мало вдавалося. Про утиски з боку двох його більш авторитетних друзів у інтерв’ю журналу Rolling Stone вже 2001 року Джордж жартував: «Це було схоже на неможливість потрапити до туалету, коли дуже хотілося». Однак Джон Леннон про це був трохи іншої думки: «Він працював поряд із двома видатними авторами, і багато чому в нас навчився. На його місці я б залишався "невидимкою" і продовжував учитися».
На скромну і суб’єктивну думку автора цього тексту, Джон мав цілковиту рацію, бо найкращі пісні Джорджа навіть і близько не можна порівнювати з найкращими піснями Джона і Пола. Найкращою піснею Джорджа (знову ж таки, на цю суб’єктивну думку) є «I Need You» з альбому «Help» – і лише завдяки тому, що пісня ця написана у стилі Леннона-Маккартні. Джордж мужньо боровся за право появи своїх пісень, які він вважав гідними цього, на альбомах Бітлз, але двоє лідерів гурту завзято «перекривали йому кисень». Зі сімох пісень, запропонованих Джорджем для Білого альбому 1968 року, на платівках з’явилися лише дві: «Long Long Long» і «While My Guitar Gently Whips», й остання загалом завдяки присутності на ній Еріка Клептона, який виконав тут своє знамените соло.
Погіршення стосунків Джорджа з Джоном і Полом, яке досягло свого апогею під час запису альбому Let It Be 1969 року, призвело до подальшого «писання у стіл» пісень невтомного соло-гітариста Бітлів. Нереалізовані амбіції й образа на двох своїх найкращих друзів призвели до того, що Джордж вирішив більше не показувати своїх пісень Джону, Полу і Джорджу Мартіну, а збирати їх з метою врешті видати власний повноцінний альбом. І коли Бітли остаточно розпалися, Джордж на початок 1970 року мав уже, на його думку, принаймні сорок достойних пісень, які хотів випустити на соло-альбомі. Після роздумів вирішив записати двадцять три речі, які й увійшли до «All Things Must Pass».
Обкладинкою альбому, на якій Джордж зображений в оточенні розкиданих навколо нього маленьких гномиків, за свідченням декількох музичних критиків, екс-Бітл нібито хотів показати свою повну незалежність від тих, хто стільки років сковував його творчі поривання. Для запису свого епохального сольника Джордж Гаррісон мобілізував небачену досі зіркову команду: барабанщиків Рінґо Стара, Алана Вайта з Yes і Джима Гордона з Derek And The Dominos, бітлівського клавішника Біллі Престона, а також Гаррі Брукера з Procol Harum, гітаристів Еріка Клептона і Дейва Мейсона з Traffic, усіх учасників гурту Badfinger.
Джордж згадував: «Це чудово, що Бітлз розпалися, це була можливість звільнитися і створити власний диск, а також було класно записуватися з усіма цими новими музикантами, це наче ковток свіжого повітря». У записі альбому Джорджа брало участь стільки видатних музикантів, що навіть він сам не про всіх знав. Це були і Пітер Фремптон, і Джинджер Бейкер, і Філ Коллінз. Про участь Філа Коллінза Джордж довідався лише 2000 року з нагоди 30-річчя виходу альбому, і це була можливість висловити йому запізнілу подяку.
Джордж вмовив продюсера бітлівського альбому «Let It Be» Філа Спектора також стати продюсером і його «All Things Must Pass». Спектор, звичайно ж, застосував тут свій свіжоспечений звукозаписувальний винахід wall of sound (стіна звуку), який дуже хвалили критики журналу Rolling Stones, називаючи його «вагнерівським, брукнерівським звуком», «звуком гірських вершин і безкраїх обріїв». Якщо чесно, я не є аж надто потужним авдіоманом, але і тоді, й зараз мені звук цього альбому Джорджа видається трохи «спертим» і «ватнуватим», порівняно з іншими видатними альбомами 1970 року. І ця спертість і ватнуватість виступає на тлі занадто напханої і перенасиченої «пачки» звуків багатьох інструментів. Було б дуже цікаво, якби хтось зі справжніх авдіоманів висловився тут з цього приводу.
Можна довго розповідати про суперові сольні альбоми Джона Леннона: «Imagine», «Mind Games», «Walls And Bridges», «Double Fantasy», ще більш суперові сольники Пола Маккартні: «Ram», «Band On The Run», «Venus And Mars», «London Town», однак усіх їх «в одні ворота вставив» гаррісонівський фактично дебютник «All Things Must Pass» («Wonderwall Music» i «Electronic Sound», звичайно, до уваги не беремо). Цей альбом мав величезний комерційний успіх по обидва боки Атлантики і загалом у світі, він упродовж довгого часу залишався на перших місцях чартів.
Однією з причини такого успіху критики вважають захоплення тодішньої західної молоді «рубежу десятиліть» релігією та духовністю. З нагоди тридцятиріччя виходу цього альбому Американська асоціація звукозаписувальної індустрії сертифікувала його як шестиразовий платиновий. Біограф Леннона та Гаррісона Гарі Тіллері характеризує альбом як «найуспішніший, коли-небудь виданий колишнім Бітлом», а автор найавторитетнішої «Енциклопедії популярної музики» Колін Ларкін вважає, що «All Things Must Pass» «загалом оцінюється як найкращий з усіх солових альбомів колишніх Бітлз». Отакої! – як модно тепер казати.
I’d Have You Anytime. Перша пісня на альбомі, тиха лірична балада, була вибрана всупереч загальновизнаній думці про те, що альбом має відкривати «стартова», «ударна» і «приголомшлива» річ. Це плід творчості двох найвищою мірою тогочасних видатних музикантів: Джорджа Гаррісона і Боба Дилана. Вони познайомились іще 1964 року, і з усіх Бітлів Джордж був найбільшим шанувальником творчості Дилана. Можливо, принцип «спорідненості душ» в їхній дружбі виник через те, що обидва були мрійливими самітниками. У листопаді 1968 року Джордж приїхав до Боба в Америку, вони взяли до рук гітари, обмінялися думками щодо музики і тексту – і так народилася «I’d Have You Anytime».
Ця пісня про кохання для творця «найкращої пісні про кохання всіх часів», як висловився Френк Сінатра про «Something», не була великою проблемою. Дві початкові прозорі гармонії +7 одразу кидають слухача у мрійливий настрій, який підсилює соло на гітарі Еріка Клептона. Поки Джордж і Ерік творили цю ліричну баладу, останній потроху «підбивав клинці» до коханої дружини Гаррісона Патті Бойд і врешті «відбив» її у екс-Бітла. Як висловився мій колєґа з «Вуйків» Святий, Патті кинула Джорджа і пішла до Еріка через те, що Ерік набагато краще грав на гітарі. Отож, молоді гітаристи, займайтеся ретельніше, особливо відпрацьовуйте підтяжки. Утім така прикра несподіванка не вплинула на подальшу дружбу і співпрацю Джорджа Гаррісона і Еріка Клептона, бо вічне мистецтво важливіше від скороминучого кохання. Дуже дивно, але окрім деяких «кімнатних» аматорських каверів «I’d Have You Anytime», мені не вдалося відшукати нічого більш достойного.
My Sweet Lord. Це пісня, яка найчастіше звучала по радіо 1971 року. Можливо, навіть занадто часто – автор цього тексту живий тому свідок. Як сингл, «My Sweet Lord» одразу очолив світові чарти, у Британії й Америці пісня стала першим синґлом №1 екс-Бітла, а до кінця 1970-х це була найбільш популярна і найбільш продавана пісня у світі будь-кого з колишніх Бітлів. Провідний музикальний критик Пітер Доґґетт назвав Джорджа Гаррісона «безперечно найуспішнішою роковою зіркою на планеті» тих часів (будемо це розуміти як початок 1970-х років – І. Л.), додавши, що сингл «My Sweet Lord» і альбом «All Things Must Pass», завоювавши перші місця чартів в усьому світі, легко випередили такі солові проєкти, як «Imagine» Джона Леннона чи «Ram» Пола Маккартні.
До 1978 року продажі синглу «My Sweet Lord» становили п’ять мільйонів копій, що зробило його одним із найбільш комерційно успішних синглів усіх часів, а до 2010 року було продано понад десять мільйонів копій. Пісня ще раз повернулася на перше місце чартів Великої Британії в січні 2002 року – через два місяці після смерті Джорджа. Існує ще одна пісня за всю історію британських чартів, яка з великим інтервалом у часі двічі посідала перше місце – це «Bohemian Rhapsody» Queen після смерті Фредді Мерк’юрі 24 листопада 1991 року (Джордж Гаррісон помер 29 листопада).
Феномен комерційного успіху «My Sweet Lord» без жодної рекламної промоції, без жодних концертних виступів чи інтерв’ю Гаррісона аналітики пояснюють винятково впливом радіо – тоді воно було незрівнянно більшим чинником об’єднання усього світу музикою, ніж у наші часи. Музикальні критики писали, що ця пісня «мчала ефіром, немовби лавина, втілюючи в життя Диланівське "Like A Rolling Stone"» (неначе камені, що котяться). Дарма тут наводити безрозмірні дифірамби музикальних критиків цій пісні, бо це зайняло б занадто багато місця. Обмежусь думкою оглядача New Musical Express Дерека Джонсона: «Цей запис – нарешті і безповоротно – визначає Джорджа Гаррісона як талант, еквівалентний Джону Леннону і Полу Маккартні».
Елтон Джон згадує: «Коли я вперше почув "My Sweet Lord" у таксі по радіо, мене всього почало трусити, і я подумав: "О, що це?! Що це?! Що це?! Боже мій, це ж останній із великих синглів епохи. Вдруге і востаннє в житті я відчував щось подібне, коли слухав «Brown Sugar» Ролінгів"».
Ми напевно не помилимося, якщо назвемо «My Sweet Lord» найпопулярнішим релігійним гімном усієї рокової і попсової музики, а Джорджа Гаррісона – найвідомішим кришнаїтом у світі. Якщо Джон Леннон у своєму необережному висловлюванні сказав, що Бітлз більш популярні, аніж Ісус Христос, то Джордж Гаррісон цілковито міг заявити (хоча він цього навіть жодним натяком не робив), що він популярніший від Крішни. Не цілком зрозуміло, чи хотів Джордж у цій пісні започаткувати якусь глобальну синкретичну релігію, бо прославляння Бога тут починається з християнського та юдейського «Алілуя», яке поступово переростає у «Харе Крішна».
Автор пісні у пізніших інтерв’ю пояснив, що вигадав почергово проголошувати ці два гасла, аби показати, що ці два терміни «означають абсолютно одне й те ж». У зв’язку із такою двозначністю більшість християнських організацій проголосили «My Sweet Lord» піснею антихристиянською чи навіть сатанинською, однак були випадки, коли деякі християнські громади співали її як свій гімн.
Дуже емоційні слова пісні, звернені до Всевишнього Творця, щире бажання «бачити Бога, бути з Богом, пізнати Бога, йти з Богом» незаперечно мали величезний моральний вплив на мільйони молодих і не лише молодих людей в усьому світі, які любили Бітлз і Джорджа Гаррісона. Піснею «My Sweet Lord» Джордж безперечно склав собі великі «скарби на небі, там, де не нищить їх міль та їржа, і злодії не підкопуються».
Музичний критик і біограф Джорджа Єн Інґліс дуже влучно висловився про релігійну місію найзнаменитішої пісні Джорджа Гаррісона: «Текст пісні не спрямований на прояв конкретного божества якоїсь однієї віри, а радше на концепцію єдиного Бога, сутність якого не залежить від конкретних інтерпретацій, але який перевершує час і простір, пронизує все, присутній скрізь, Всезнаючий і Всемогутній. Всі ми – християни, індуїсти, мусульмани, юдеї, буддисти – можемо звертатися до свого Бога, використовуючи ту саму фразу: "My Sweet Lord"».
Знаменита пісня має бути знаменитою зі всіх боків. «My Sweet Lord» пов’язана з найгучнішим скандалом і найгучнішим та найдовшим судовим процесом щодо плагіату в історії популярної музики. Через три місяці після виходу пісні у світ до суду було подано позов проти Джорджа Гаррісона і пов’язаних із ним звукозаписувальних лейблів щодо порушення авторських прав композитора Роні Мака, який 1963 року написав пісню «He’s So Fine» для американського дівочого вокального квартету The Chiffons.
Судова тяганина тривала майже п’ять років, і 23 лютого 1976 року Джордж Гаррісон з’явився на засідання окружного суду Нью-Йорка з гітарою. І сторона звинувачення, і сторона захисту для своєї аргументації залучили музичних експертів, а головуючий суддя Річард Оуен був класичним музикантом і композитором опер. Судові засідання тривали аж до вересня, і суд врешті постановив, що Гаррісон ненавмисно і несвідомо, але все ж використав музику «He’s So Fine» для свого гіта «My Sweet Lord». Аргументи захисту про те, що Джордж при створенні пісні, як і композитор пісні «He’s So Fine» Роні Мак, надихалися релігійним гімном XVIII століття авторства священника Філіпа Додріджа «Oh Happy Day» (чудово виконаний Едвіном Гокінсом 1967 року), до уваги взяті не були.
Пам’ятаю «Oh Happy Day» 1967 року, цей крутезний ґоспел справив на мене сильне враження, хоча я такою музикою не цікавився. Зрозуміло, що і Гаррісон, і Мак кожний по-своєму інтерпретували цю річ, але високий суд постановив інакше. Дарма зайвий раз нагадувати, що запозичень у музиці – хоч греблю гати, а плагіати випливають назовні тоді, коли з’являються затяті бійці, ладні роками тягатися по судах і зубами вигризати вироки на свою користь.
Існують блискучі підтасовки «He’s So Fine» vs «My Sweet Lord», де ці дві речі, зведені докупи в одній тональності, виглядають напрочуд схожими – але чи так є насправді? Після пісні Animals «House Of The Rising Sun» (Am-C-D-F-E) найкращим наочним «підручником» для опанування акордів на шестиструнній гітарі вуличними пацанами була пісня «My Sweet Lord» – щоправда, на півтора тону нижче (Em-A-D-Hm). Так от, тут лише перші три гармонії – Em, A i D збігаються з першими трьома гармоніями «He’s So Fine», далі Джордж накручує ще купу класних гармоній і мелодій, яких і близько нема у пісні Роні Мака, як і знаменитого соляка, який вважається одним із найкращих в усій роковій музиці. Можна ще довго про це сперечатися, однак немає сенсу сперечатися про те, що американський суд – найсправедливіший суд у світі.
Зрештою Джордж заплатив за вироком цього суду пів мільйона баксів, викупивши права на цю пісню, а незадовго до цього The Chiffons зробили на неї чудовий кавер, аби привернути увагу до судового процесу – а також ймовірно, що й на знак примирення. У кінці пісні вони не забули вставити слова: «He’s so fine». Існує безліч суперових каверів цієї безсмертної речі Джорджа Гаррісона, але направду вражає один із них (триб’ютний) у виконанні Біллі Престона, клавішника Бітлів, де Пол Маккартні скромно підігрує на роялі, Рінґо Стар – на барабанах, а Ерік Клептон – на акустичній гітарі.
Wah-Wah. Ця пісня – маніфест творчої й особистої свободи Джорджа Гаррісона, який прагнув звільнитися від засилля впливів на нього Джона Леннона і Пола Маккартні. У той час, як від 1968 року Джон потрапив у психологічну залежність від Йоко Оно, а, окрім цього, ця пара експериментувала ще й з наркотиками, всі «діставання» Джорджа перебрав на себе Пол. Він вимагав у своїй пісні «Two Of Us» (вона відкриває альбом «Let It Be») зіграти таке соло, яке йому було до вподоби, але, як згадує Рінґо, Джордж відрізав: «Слухай, я гітарист, і я зіграю це соло якнайкраще». Далі Рінґо резюмує: «І він завжди так робив, він завжди грав чудові соляки».
Здається, що вступний риф «Wah-Wah» доволі схожий до вступного рифу пісні Пола на альбомі «Let It Be» «I’ve Got A Feeling». Можливо, це був свого роду привіт Полу. Загалом же «Wah-Wah» дуже змістовна, драйвова річ з претензією на психоделік і проґресів, з оригінальними незвичними гармоніями, де слайдова гітара тягне її в бік гардового блюзу. Коротше, річ суперова.
Isn’t A Pity. Джордж написав цю річ ще 1966 року, але решта Бітлів не захотіли її включати у свої релізи. Якщо аранжування пісні було зроблене тоді ж, то Джордж за інструментальним характером і ритмом випередив ідею леннонівського «I’m The Walrus», який вийшов на «Magical Mystery Tour» 1967 року. А довжелезна трихвилинна кода (в цьому повному варіанті) дуже нагадує таку ж довжелезну коду в «Hey Jude». Загалом «Isn’t A Pity» одна з найцікавіших і найсерйозніших речей Джорджа Гаррісона і в плані музикальному, і текстовому. Тут екс-Бітл висловлює жаль із приводу не дуже дружніх стосунків, які траплялися всередині «чотириголового монстра», як називав Бітлів Мік Джаґґер:
Чи не шкода, чи не сором,
Як ми розбиваємо один одному серця,
І спричиняємо один одному біль,
Як ми приймаємо любов іншого,
Не думаючи, як за неї віддячити?
Чи не шкода?
What Is Life. Цю пісню, поряд із «My Sweet Lord», теж несамовито крутили по радіо впродовж усього 1971 року. Дехто вважає її другою, дехто третьою найвидатнішою піснею Джорджа Гаррісона постбітлівського періоду. Не бракує захопливих рецензій на цю річ від 1970 років і до нашого часу. Критики губляться у здогадках, яку любов тут оспівує Джордж – чи то земне кохання до жінки, чи то небесне до Бога. Більшість доходить висновку, що йдеться про універсальну любов.
Загалом «What Is Life» можна віднести радше до музикальних трендів кінця 1960-х, особливо 1968 року, коли надзвичайно популярним стало використовувати духову секцію. Непробивна «стіна звуку» Філа Спектора в цій речі особливо багата інструментальними нашаруваннями, які подекуди навіть трохи захаращують прозорість її романтичної ідеї. «What Is Life» можна вважати класичним гітом, де все припасовано таким чином, аби пісня якнайшвидше і якнайдовше запам’яталася слухачеві: чудовий гітарний риф, багатообіцяючий заспів, кульмінаційний триголосий приспів, і все це під динамічну «розкачку» (тум-ту-дум) басової партії. Один із класичних прикладів, як створювати гіти. Є багато каверів цієї речі, пропоную два порівняно найновіші: The Engagements і "Weird Al" Yankovic.
Behind That Locked Door. У творчості Бітлів було декілька пісень, які, можна так висловитися, загравали зі стилем кантрі, хоча чисто кантрійовими не були, наприклад «You’ve Got To Hide Your Love Away» з альбому «Help», або «Don’t Pass Me By» з «Білого альбому». «Behind That Locked Door» – це вже справді класичне шикарне ліричне кантрі у розмірі ⁶/₈ з неповторною металевою педальною гітарою (pedal steel guitar) у виконанні Піта Дрейка. Ця пісня – ще одна данина дружби екс-Бітла з корифеєм американської музики Бобом Диланом. А ось один із класних сучасних каверів, заспіваний Норою Джонс.
Apple Scruffs. Ця пісня – данина шанувальникам Бітлз і Джорджа Гаррісона особисто, хоча тихий і скромний Джордж натякав, що бітломанія йому була не надто до вподоби, але своїх прихильників він дуже любив. Пісня удостоїлася другої сторони синглу «What Is Life» і стала надзвичайно популярною в багатьох країнах світу. Джордж Гаррісон манерою гри на акустичній гітарі і губній гармоніці наслідує тут манеру Боба Дилана.
All Things Must Pass. Цю пісню Бітлз мали намір випустити на альбомі «Let It Be», готували її доволі ретельно, однак зрештою Леннон і Маккартні практично в останній момент від цієї ідеї відмовилися. Бітлівський варіант пісні залишися в бутлеговому варіанті на альбомі «Antilogy 3». «All Things Must Pass» (Все минає) дала назву усьому дебютному альбомові Джорджа Гаррісона. Про швидкоплинність нашого життя, нестійкість і крихкість усього, що в ньому трапляється, філософи писали ще від античних часів. Але, здається, найбільш суголосний цій пісні Джорджа Шевченків вступ до «Гайдамаків»: «Все йде, все минає, і краю немає. Куди воно ділось, відкіля взялось – і мудрий, і дурень нічого не знає». Джордж оспівує тут, вочевидь, минуле своє кохання, хоча більшість критиків знову мусує тему його визволення з-під диктату Бітлз і початок нової творчої свободи. Що би там як, але швидкоплинність явищ нашого матеріального світу у пісні змальована доволі поетично:
Світанок не може тривати весь ранок,
А дощ – цілий день…
Захід сонця не триватиме увесь вечір.
Сутінки протримаються лише одну ніч,
А вранці вони щезнуть, і день буде чудовий,
Коли настане вчасно…
Все минає, все має свій кінець…
Пригадую, як я вранці 29 листопада 2001 року разом зі своїми діджеями на «Радіо Люкс» тривожно очікував на те, що мало статися невідворотно. Ми вже знали, що лік іде на години, і ось нарешті настала та трагічна мить: було офіційно оголошено, що великий Бітл Джордж Гаррісон помер на 58 році життя від раку. Як він заповідав, попіл його розвіяли над Гангом... Звісно, що все має свій кінець, в тому числі і хистке й недосконале матеріальне життя людини. І напрочуд сумно, коли йдеться про смерть великої людини. Але не дає запанувати розпачу те, що створене цією людиною буде жити вічно – принаймні стільки, скільки житиме людство. Це стосується усього, що створив Джордж Гаррісон упродовж свого творчого життя, включно з альбомом «Все Минає».
27.11.2020