У найбільш видатних рокових гуртів доволі схожі історії. 1970 року найавторитетніше британське музичне видання Melody Maker урочисто проголосило, що восьмирічне панування Beatles на Олімпі світової музики завершилося, і їм на зміну приходять нові кумири – Led Zeppelin. Утім, деколи долі кумирів не позаздриш. Коли на початку 1960-х з’явилися Бітли і стало цілковито зрозуміло, що це за явище, преса доволі зневажливо про них відгукувалася. Зараз дуже важко знайти оригінал цього висловлювання, яке потім підхопила купа різних видань, але головна його суть – це те, що шалений успіх Бітлз складався з 75% довгого волосся, 20% реклами і 5% несамовитого верещання. Самі учасники ліверпульської четвірки цим не надто переймалися, однак інша схожа ситуація вже початку 1970-х років доволі пригнічено вплинула на їхніх наступників – Зеппелінів.
Чомусь сталося так, що альбом Led Zeppelin III загалом викликав у преси активне несприйняття, а його успіх – щось на кшталт обурення. Нагінок зазнали як самі учасники гурту, так і їхні фанати. Журнал Rolling Stone з якогось дива оголосив поціновувачів Зеппелінів затятими наркоманами, а газета Los Angeles Times стверджувала, що успіх Led Zeppelin можна приписати популярності серед підліткової рок-н-рольної авдиторії барбітуратів і амфетамінів, які викликають підвищену реакцію на шалену гучність підсилювачів і розгнуздану поведінку музикантів на сцені – єдине, чим і прославився гурт.
Преса доволі рясно поливала хлопців брудом, що неабияк зачіпало їхній гонор. Публіцист Чарлі Джіллет назвав музику гурту «інструментом авторитарного контролю», а критик Джон Ландо обізвав їхнє шоу «гучним, безликим, ексгібіціоністським і навіженим». Наслідком усього цього стало рішення гурту повністю ігнорувати ЗМІ. Згодом Джиммі Пейдж згадував: «Третій наш альбом мав несхвальні відгуки з боку преси, і це мене доволі нервувало. Я був упевнений – альбом класний, утім критикам він не сподобався. Не сподобалась їм і наша загадковість. Зі всіх боків на нас падали удари, так що ми були доволі пригнічені. Як наслідок цілий рік ми відмовлялися давати інтерв’ю».
І ось у голові Джиммі Пейджа визрів план не те, щоби помститися пресі, а просто довести, що Зеппеліни – найкрутіші у світі. Після млявої реакції критиків на Led Zeppelin III Пейдж вирішив не давати назви новому студійному альбомові, аби пересвідчитися, чи вдасться продати платівку за рахунок лише однієї музики. Коли керівництво звукозаписувальної компанії довідалося про унікальну концепцію нової обкладинки, вони жахнулися. За задумом Пейджа, там не повинно було бути жодної інформації – навіть про лейбл і каталожний номер платівки.
Єдиним натяком на приналежність альбому до Зеппелінів мало стати ім’я його продюсера – Jimmy Page на внутрішньому боці конверта, а також текст пісні «Stairway To Heaven». За словами гітариста: «Ми вирішили, що на четвертому альбомі свідомо проігноруємо назву гурту і на внутрішньому боці обкладинки не буде жодної інформації. Імена, титули і таке інше абсолютно нічогісінько не означають. Грає роль лише наша музика, ми покладаємося лише на неї».
Представників Atlantic Records це довело до шаленства, вони рішуче запротестували, назвавши все це «професійним самогубством». Вони наполягали на тому, аби на зворотному боці конверта було вказано бодай назву гурту, однак цю пропозицію Пейдж відкинув. За словами Роберта Планта, вони вперлися рогом і заявили керівництву компанії, що ті не отримають касети фінального мастерингу альбому, доки не погодяться власне на таку обкладинку. Згадуючи ті часи, Пейдж відзначив: «Альбом без назви здався мені найкращою відповіддю критикам, адже наша музика відзначається продажами і відвідуваністю концертів. Тоді ми мали достатньо віри в себе, аби зважитися на такий крок».
Але якщо ми розмірковуватимемо тверезо, то гурт, на той час найвідоміший у світі, який вже випустив три феноменальні альбоми, просто не міг залишитися невпізнаваним, незважаючи на наявність чи відсутність якихось назв на обкладинці альбому. До речі, Бітли вже робили щось схоже, випустивши 1968 року альбом на білій обкладинці без жодної назви, лише з випуклими літерами The Beatles. Так що Зеппеліни не були в цій ідеї оригінальними, а можливо й запозичили її у Бітлів. Ну хто би в світі не впізнав вокал Планта, манеру гри Пейджа і Бонема і загалом зеппелінівський стиль, незалежно від усяких назв. Скоріш за все, це було просто маркетинговим трюком.
І ось 8 листопада 1971 року вийшов безіменний альбом невідомо якого гурту і невідомо якої назви, який став одним із найбільш продаваних у світі за всю історію звукозаписувальної індустрії. Led Zeppelin IV – так більшість фанів іменує цей альбом – вважається найбільш комерційно успішною гардроковою платівкою всіх часів – 37 мільйонів проданих копій. Led Zeppelin IV займає перше місце в рейтингах журналу Classic Rock: «100 найвеличніших британських рокових альбомів» і «100 найвеличніших рокових альбомів в історії». Журнал Guitar World у своєму рейтингу «100 найкращих альбомів» теж поставив його на перше місце. Також цей альбом посідає 4-ту позицію у списку «200 найвидатніших альбомів за версією Зали слави рок-н-ролу», складеному за участі Асоціації музичного бізнесу США. Похвала від критиків була просто неймовірна. Щось додати до цього важко.
Відсутність назви альбому утруднило його ідентифікацію. Хоча найчастіше його позначають як Led Zeppelin IV, в каталозі Atlantic Records він фігурує як Four Symbols і The Fourth Album. Його також називають ZoSo (це символ Пейджа), Untitled, Runes (Руни), Hermit (Відлюдник), Sticks, Man With Sticks. Сам Пейдж називає його Четвертий альбом і Led Zeppelin IV, а Плант завжди каже: «Це Четвертий альбом, ось, мабуть, і все».
Замість назви на альбомі позначені чотири таємничі символи, які ідентифікуються з чотирма учасниками гурту. Як вважають деякі критики, без «чортівні» тут не обійшлося, тому у світі розповсюдився міт, що хлопці уклали оборудку з дияволом, обмінявши свої душі на земну славу. Коротко зупинимось на цих чотирьох символах:
Джиммі Пейдж. Символ ZoSo – алхімічний термін, який виник 1557 року, його пов’язують зі знаком зодіаку. Джиммі – Козеріг, знак, який оберігається Сатурном. Ця планета символізує магію та чародійство і позначається літерою Z. OSO – алхімічний символ ртуті (Меркурій), який пов’язаний зі Сатурном. Шукачі знань звертаються до Гермеса (Меркурія), аби зруйнувати світ незнань та побачити світло пізнання. Пейдж широко використовував цей символ, особливо для маркування інструментів, апаратури і своєї продукції.
Джон Пол Джонс узяв свій символ з книги Рун, він означає впевнену та компетентну особу, розумну та всезнаючу людину.
Джон Бонем. Його символ означає рунічну Трійцю: Батько, Мати і Дитя, також це символ пива. Цей малюнок зображено на всіх ударних установках Бонема.
Роберт Плант. Його символ – це перо єгипетської богині правосуддя, істини та справедливості Маат у колі. Також це емблема письменника. Згідно зі стародавнім мітом, бог Анубіс забирав серце померлого і клав його на вагу, де противагою було лише перо богині. Якщо серце було важчим, то людина вирушала до пекла, якщо ж легшим – до раю. Коло навколо пера символізує нерозривність життя.
Обкладинка альбому Led Zeppelin IV надзвичайно оригінальна, але чи є бодай один видатний роковий альбом, обкладинку якого можна назвати банальною? Обкладинка власне цього альбому була однією з десяти, вибраних британською Королівською Поштою для набору поштових марок «Класична обкладинка альбому», випущених у січні 2010 року. Пригадую свої враження, коли я вперше взяв цей альбом до рук. Я тоді ще не знав усього того доволі складного символізму, який мав бути втілений на обкладинці. Обшарпана стіна і картина старого із в’язкою хмизу за плечима, на мою думку, трохи контрастували з картиною на звороті, де поряд зі старими англійськими будинками вдалині височів якийсь тривіальний сучасний хмарочос.
Але найбільше мені припав до душі цей старий із хмизом – олійна картина XIX століття (її назва і автор невідомі), яку купив Роберт Плант в антикварному магазині міста Редінг. Джиммі Пейдж відзначав, що старий є доволі схожий до «старого Джорджа Пікінгілла», який вважався окультним наставником поета-містика Алістера Кровлі. Мені ж одразу здалося, що ця картина могла би бути ідеальною ілюстрацією до Франкового оповідання «Добрий заробок»: «От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини… Іду я собі раз містом, мітли звязані до купи несу на дручку на плечох, іду тай роззираю ся довкола, чи не киває хто на мене, або чи не кличе…» У двадцятирічному віці в мені потроху починала прокидатися любов до літератури (в школі ж нічого не читав), особливо до Шевченка і Франка, тому коли я побачив цю картину, миттєво спрацювала асоціація з Франковим оповіданням. А Джиммі Пейдж так висловився про цю картину: «Старий, який несе в’язку хмизу, перебуває в гармонії з природою. Він щось бере від природи, а потім повертає землі. Це природний цикл. Але його стару халупу зносять, а його самого переселяють до міських нетрів…»
Виявляється, ціла ідея обкладинки (без пояснення ніколи б про це не здогадався) – протест проти урбанізації, дихотомія місто-село, проблеми екології. Зворотна сторона конверта альбому показує, що начебто будинок з картиною був частково зруйнований при розчистці старих забудов, а через нього видніють старі житлові квартали, над якими височіє муніципальний хмарочос – будівля Солсбері-Тауер, розташована в бірмінгемському районі Ледівуд. Ліворуч від хмарочоса – невелика будівля з червоної цегли, на якій можна помітити плакат харитативної організації: «Щодня хтось помирає від голоду». Пейдж так резюмує ідею обкладинки: «Вона відображує зміну балансу. Старий сільський мешканець і фрагмент стіни знесеного будинку. Це просто спосіб сказати, що ми повинні піклуватися про землю, а не ґвалтувати і грабувати її».
На розвороті альбому зображено Відлюдника, персонажа карт таро. Він є символом мудрості та надії. Малюнок виконав друг Пейджа Баррінгтон Колбі, який не був професійним художником. Цього персонажа Пейдж зіграв у фільмі «The Song Remains The Same»: «Відлюдник тримає світильник істини і просвітництва, вказуючи юнакові біля підніжжя гори істинний шлях. Якщо ви знайомі з Таро, вам повинен бути відомий сенс Відлюдника».
Black Dog. Року Божого 2021-го у двадцятилітньої дівчини в маршрутці задзвонив мобільний телефон, і що ви думаєте, в неї було на рінґтоні? Ви правильно здогадалися – «Black Dog». Ідею цієї пісні Зеппеліни безсоромно «здерли» з пісні Fleetwood Mac 1969 року «Oh Well», утім ми з вами вже знаємо, що така музична клептоманія для цих хлопців – що два пальці об асфальт. Хоча оця манера – доволі рідкісна в роковій музиці, а саме: переспівувати акапела, а потім перегравати інструментальну тему з варіаціями, вочевидь, характерна для усієї світової фолкової музики, включно з нашою гуцульською, коли спочатку йде заспів без супроводу інструментів, а потім, нібито як відповідь на це, йде інструментальна тема з варіаціями на скрипці. Ось про це невеличкий фрагмент з моєї книжки «Сни у Святому Саду»:
«Мейкер, який уперше грав зі "Супер Вуйками" на весіллі, був у захопленні:
– Ти знаєш, Гуцул, ніколи не думав, що наша народна музика дає такий кайф, це майже рок-музика!
– А ти як думав, – з насолодою жуючи ніжну копчену полядвицю, поважно промовив Мілько, – чим тобі Третій фолковий Led Zeppelin не коломийки? А «Black Dog», що це по-твоєму, як не гуцульська музична традиція по черзі переспівувати і перегравати тему?
– Справді, Гуцул, мене зараз просто осінило! Ти на сто відсотків маєш рацію!
– Наш фольклор дуже близький до кельтського і не менш значущий, аніж кельтський, тільки наші рагулі в совковій антикультурі не спромоглися піднести його на світовий рівень, як, наприклад, ірландці. І взагалі, жиби-с знав, існує теорія про те, що лемки, гуцули і бойки – походять зовсім не від праслов’ян, а від кельтів.
– Оба-на! – радісно вигукнув Мейкер, – оце круто! Тепер ясно, чому наша українська народна музика така геніальна і незрівнянна.
– Отож-бо й воно! – дожовуючи сальцесон, який він дуже любив, промовив Мілько. – А тепер, чуваки, передрушляємо (на сленгу музикантів – поспимо) трохи і вйо додому, Фіра буде вже о сьомій ранку, аби ми могли встигнути на електричку».
Джон Пол Джонс, якому приписують написання основного рифу «Black Dog», був у цьому натхнений альбомом Мадді Вотерса 1968 року Electric Mud. Критики кажуть, що також його ідея (а зовсім не Джиммі Пейджа) і занадто ускладнена ритмічна структура пісні. Були навіть заяви, що Джонс зробив це для того, аби ніхто більше, окрім Зеппелінів, не міг виконувати цієї пісні, і ніхто б не міг під неї танцювати.
І тут ми підходимо до найбільшої ритмічної загадки і таємниці усієї рокової музики, та й усієї музики загалом. Від 0:41 секунди до 0:48 і від 2:39 до 2:45 тут діється щось несусвітнє. Якщо дати ці місця послухати людям просто з добрим музикальним слухом і ритмом, що я неодноразово робив, вони нічого дивного там не помітять, кажуть, що все добре. Але музиканти-професіонали одразу помічають, що там відбувається якась чортівня, якийсь абсолютний ґандж чи лажа, як кажуть музиканти.
Я від самого виходу у світ цього альбому намагався для себе з’ясувати, що ж там насправді коїться. Одна з ритмічних фішок Зеппелінів – це упродовж пісні декілька разів змінювати акцент на сильну чи слабку частку такту. Я думав, що і в «Black Dog» щось подібне, що там акцент «гуляє туди-сюди», підкреслюючи то сильну, то слабку частку такту. На цьому я й заспокоївся років так майже на п’ятдесят, однак приблизно з два роки тому знову прослухав пісню, і мені здалося, що моя попередня думка щодо неї – неправильна. Розгадувати цей ребус далі в мене вже бракувало сили й терпіння, але я збагнув, що зараз же є ноти, де все можна подивитися. Дивлюся ноти: спочатку 4/4, далі 5/4, і так ці два ритми «гуляють туди-сюди» – все у звичному стилі Зеппелінів. З трепетом підхожу до заповітного місця, а там… тупо 4/4… Бляха-муха! Це ж неможливо… 4/4. Як таке може бути? А де ж розгадка таємниці? А її немає…
Руки опустилися, але як кортить все ж таки докопатися до суті. Якось чисто інтуїтивно відриваю від ритмічного контексту пісні партію гітари, і цей риф, який починається з ноти Cі на шостій струні, починаю рахувати за його власною логікою. Це все роблю на хлопський розум, бо іншого виходу немає. І що ж воно виходить? Звичайна, типова фраза без жодних ви*бонів мала б тут складатися з восьми восьмих нот, тут і виходить 8/8, але далі… ого!.. є восьма пауза… Еврика!!! Ось воно! Нарешті! Тобто ми рахуємо цю фразу не на 4/4 чи 8/8, а на 9/8, це робимо тричі, а потім – 5/8 і повернення до канонічного ритму. Барабани і бас грають рівно, а гітара Пейджа, ламаючи усі можливі ритмічні канони, відстає на одну восьму, далі ще раз і ще раз, і лише на сьомій секунді робить ласку, наздоганяє барабани й бас і повертається назад на грішну землю. Лише «виколупавши» зі загального ритмічного контексту пісні цю «криву» партію гітари і порахувавши її ритм лише за її логікою, можна пояснити цю неймовірну загадку.
Для себе все ніби з’ясував, але, працюючи на цим текстом, намагався знайти підтвердження своїм здогадкам, однак ніде у писаному варіанті цього не знайшов. Лише одне чудове зауваження в коментарях: «Як шанувальник і виконавець проґового року та джазу (на фортепіано) я завжди обожнював цю пісню. Вплив барабанів, що грають прямо 4/4, а риф грає в якомусь ритмі 5/4, дає відчуття потрясіння, ніби це старий пес або п’яний, що хитається чи спотикається на вулиці. Це казково». Коментар феноменальний, але, як ми вже з’ясували, там риф грає не 5/4, а 9/8. Утім є ж тепер усілякі Guitar Lessons, думаю я, можливо, там щось знайду. Купа лекцій про «Black Dog», сотні тисяч переглядів у кожної, докладні інструкції, як це все грати, але жодної згадки про цю загадку. Це місце майже всі докладно пояснюють, грають у повільному темпі, деколи навіть з метрономом, але про сутність цього феномена ані пари з вуст.
Один із цих лекторів виявив несміливу спробу щось пояснити, але його дебільне пояснення мене аж вкурвило: «Тут відбувається дуже дивне зміщення, його просто треба ловити на слух, що не дуже просто, але хто шукає, той знайде. Тобто там виходить невеличка пауза між цими рифами, така, наче за відчуттями, вона не прорахована, власне самі хлопці Led Zeppelin трохи роз’їжджаються, та не важливо, це до того, що тут не треба грати з якоюсь супер математичною точністю, тут важливо розуміти, коли ви власне потрапляєте в наступну частину». Чувак явно не шарить, ну це взагалі абзац: «дивне зміщення», «Led Zeppelin трохи роз’їжджаються», «тут не треба грати з супер математичною точністю». Та не «трохи роз’їжджаються», а на цілком визначену величину, і тут треба грати власне «з супер математичною точністю».
Передивляються всі можливі гітарні лекції про «Black Dog», їх в Ютубі до біса, шукаю у інших підтвердження свого відкриття, шукаю дуже довго, але не знаходжу. Якось до голови нав’язливо лізе думка, що або я вар’ят, або я один у світі розгадав таємницю «Black Dog». Ситуація такого невідання, чесно кажучи, трохи «грузить», але зрештою чудес у світі не буває. Нарешті знаходжу те, що шукав, велика подяка цьому чувакові. Він, як і я, на хлопський розум пояснює цю зеппелінівську таємницю: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять». (11:22 – 11:40). Ось і все! Це геніальність Зеппелінів, ставити оці неймовірні загадки для того, аби занадто прискіпливі їхні шанувальники мали що до роботи, як, наприклад, я, який відгадував цю загадку пів століття і нарешті відгадав.
Назва пісні «Black Dog» зовсім не корелюється з її змістом. Зміст тут звичайний, любовно-сексуальний, з намаганнями Роберта Планта знайти таку жінку, яка би «пасувала мені», «не стала б мені брехати», а «просто взяла б за руку і зробила щасливим». Хто ж із чоловіків цього не хоче, але тут є застереження, що «у довгоногих жінок немає душі», так що серед довгоногих такої жінки нам шукати не варто. А назва «Чорний пес» виникла на честь безіменного чорного лабрадора, який під час запису цієї пісні блукав студією Headley Grang, і хлопці не раз його підгодовували. Ні сіло ні впало вийшла отака от назва, і це теж у ключі Зеппелінів.
На позначці цієї пісні 3:49 ми чуємо найвищу ноту, яку коли-небудь брав Роберт Плант у студії – це Ля третьої октави. Власне це фальцет, а не «міксовий» голос, яким так майстерно володіє цей феноменальний співак.
Вочевидь, Джон Пол Джонс не мав рації, коли казав, що ніхто не зможе зробити каверу пісні «Black Dog». На першому місці за кількістю переглядів в Ютубі (майже 2,5 мільйона) останніми роками залізно стоїть кавер міжнародної співпраці, який виконує співачка росіянка Альона Ярушина (до речі, аматорка – дві вищі економічні освіти, керівна робота у найпрестижніших фірмах), молодий гітарист з Румунії Андрей Сербу і фантастична, зовсім молоденька драмерка з Німеччини Sina. І якщо Альоні доволі далеко до Роберта Планта, то Сіна точно грає не гірше Джона Бонема, а гітарист Андрей явно перевершує Джиммі Пейджа. Отака в нас сучасна молодь.
А ця співачка Кеті Шер співає незрівнянно краще від Ярушиної, але під якусь не дуже досконалу «фанеру», хоча загальне враження від цього кавера чудове. А цей дитячий кавер просто розчулює. Фанатки Led Zeppelin Heart теж зробили непоганий кавер. Цікаво, що найкращі кавери «Black Dog» – це жіночі, чоловічі майже всі просто ніякі, бо партія вокалу тут має надзвичайно високі ноти. Грати як Пейдж, Бонем чи Джон Пол Джонс зараз вміють усі, а от співати як Плант, вибачте – зась.
Rock And Roll. Це, вочевидь, найбільш відомий рок-н-рол у світі, стилізований навколо твелвбарблюзового квадрата рокешник, рок-н-рол 1970-х років. Цікаво простежити відмінність рок-н-ролів 1950-х, 1960-х і 1970-х років, але це якось іншим разом.
Джиммі Пейдж згадує, як виникла ідея цієї пісні: «Ми записували іншу пісню "Four Sticks", і коли робота була завершена, Джон (Бонем) почав грати вступ "Keep A-Knokin’" (Літла Річарда), а я підхопив. Я почав імпровізувати і випадково придумав рифи. Це було так круто, що ми собі подумали: "Попрацюймо над цим". Все було дуже спонтанно і фактично з’явилося на пустому місці».
Це, звичайно, данина старому дідусеві рок-н-ролу, яку віддавали, напевно, всі видатні музиканти без винятку. Також і Бітлз дуже полюбляли грати джеми різних рок-н-ролів. Слова зеппелінівського «Rock And Roll»’у доволі зворушливі:
Як багато часу минуло відтоді,
Коли я грав рок-н-рол.
О, дайте ж мені повернутися назад,
Повернутися туди, звідки я вийшов.
Як же багато минуло часу,
Того часу самотніх, самотніх, самотніх років.
Звісно, скільки ж то часу минуло відтоді, аж пів століття, просто не віриться, сумно, але в часи своєї юності повернутися неможливо, навіть, коли про це благає сам Роберт Плант…
У тексті цієї пісні згадуються назви старих добрих гітів: «The Stroll» Diamonds (1958), «Book Of Love» Monotones (1957), і стара пісня «Walking In The Moonlight» (тут у виконанні співака 1980-х років Даніеля О’Доннела).
«Rock And Roll» – одна з найбільш виконуваних речей у гастрольній діяльності Led Zeppelin. А найбільш відомий кавер цієї пісні виконали Foo Fighters 2008 року with a little help from Джиммі Пейдж & Джон Пол Джонс (понад 5,5 мільйонів переглядів). Щоправда, тут і Дейв Ґрол співає доволі кепсько, і Пейдж грає «не в дугу», але маємо те, що маємо. А ось свіжий суперський кавер американців Iron Cross, молодь, як завжди, рулить по повній програмі, на те вона й молодь. Сучасних класних каверів «Rock And Roll»’у хоч греблю гати, наприклад, ось цей.
The Battle Of Evermore.
На перший погляд кислотно-наркушна річ насправді є одним із найбільш глибинних проявів фолковості, тобто народного духу. Заворожує на гіпнотичному рівні, і думаєш, які ж ці класні хлопці Led Zeppelin, що змогли так майстерно втілити у звуках оте споконвічне й невмируще, що промовляє до нас із глибини віків, неначе ожили кельтські міти Героїчної Доби. Такий незаперечний зв’язок сучасності з найдавнішим минулим до снаги здійснити лише Зеппелінам.
Ключовий інструмент цієї пісні – мандоліна. Джиммі Пейдж згадував: «The Battle Of Evermore» ми з Робертом Плантом написали майже миттєво. Я просто взяв мандоліну Джона Пола Джонса, інструмент, на якому я раніше не грав, і написав усе дуже швидко». Пейдж дуже полюбляв різноманітні строї, які відрізняються від строю класичної шестиструнної (іспанської) гітари. Це і банджовий стрій, і ще інші, які він сам вигадував. До таких нетипових належить і мандоліна. Її відрізняє надзвичайна дзвінкість, воно все так бринить, що одразу думаєш – таке може бути лише в Зеппелінів.
Я намагався підібрати деякі їхні речі, не знаючи, що там інший стрій, і якось викручувався, пристосовуючи це до шестиструнної гітари, зрештою знайшов таку позицію на грифі, яка «бринить» майже так само, як у Пейджа. У цій пісні, окрім мандоліни, грає лише акустична гітара, і цього цілковито достатньо. Магія цієї пісні незрівнянна, ти навіть не врубаєшся, де тут мажор чи мінор, і коли після довгого монотонного заспіву йде мажорна частина, сприймаєш її, як гармонійно щось дуже авангардове, утім це всього-на-всього простий мажор.
«The Battle Of Evermore» – єдина річ Led Zeppelin, де співає запрошений вокаліст, точніше вокалістка, це Сенді Денні з Fairport Convention. Плант був прихильником цього фолкового гурту, і коли вони з Пейджем обдумували варіанти запису пісні, то вирішили, що тут конче має бути дует, і запросили на запис Сенді Денні. Чесно кажучи, спочатку я думав, що там співає лише Плант, і там ідуть голоси «внакладку», як це доволі часто буває на студійних записах. Голоси Планта і Денні тут дуже схожі, майже в одному ключі, і це додає речі гармонійності. Як подяку за участь у запису цього альбому Сенді Денні удостоїлась свого персонального символу – трьох пірамід на обкладинці Led Zeppelin IV.
Текст цієї пісні дуже й дуже знаковий для дуже невеликої нації на дуже невеликій території, бо незважаючи на те, що власне територія самої Англії не більша, аніж територія Західної України, ця маленька нація захопила весь світ і створила найбільшу світову імперію всіх часів. А все тому, що це нація найбільш героїчна й войовнича:
Володар пітьми мчить до нас,
Час нам покаже, хто ми такі.
Кидай свій плуг і мотику,
Не зачиняй дверей.
Пліч-о-пліч ми готові зустріти
Володаря пітьми в усій його могутності.
У яблуках наших долин
Дозріває насіння щастя,
Наша земля багата й родюча,
Та пам’ятай – за все доводиться платити.
О, війна! Навкруги чути плач.
Бери свого меча – і вперед!
Усі жахи війни – ніщо перед горем поразки.
Від гуркоту барабанів впадуть фортечні стіни,
І кинуться у бій чорні воїни.
Співай, коли натягуєш тятиву лука,
Стріляй прицільніше, аніж стріляв досі.
Ось нарешті сяє сонце, оточене блакиттю хмар,
І сонце засліпить очі володареві пітьми…
Природа війни завжди і всюди однакова, і ці слова ніби про сучасну Україну, але чи зможемо ми хоч на дещицю бути такими ж героїчними і войовничими, як англійці. І в цій же пісні є відповідь: «And Time will tell us all» (Час усе нам розкаже).
Ось народна версія «Battle Of Evermore», яка явно доводить, що цей народ ніколи не віддасть нікому ані крихти власної землі. А цей кавер сестричок Вілсон (гурт Heart)– просто мурашки по шкірі. А ось зовсім свіжий суперовий з усіх боків молодіжний кавер.
Stairway To Heaven. У Львові є пам’ятник цій пісні – біла драбина на даху молодіжного центру «Дзиґа» в кінці вулиці Вірменської у будівлі колишнього монастиря ченців домініканців. І ця драбина веде… до небес. Один із найбільш авторитетних сучасних рокових сайтів (а те, що він найбільш інформативний – в цьому немає жодних сумнівів) Songfacts називає «Stairway To Heaven» – «найвідомішою роковою піснею усіх часів», та хіба лишень він один? Культовість цієї речі безсумнівна. Джиммі Пейдж так висловився про неї: «У ній кристалізується уся сутність нашого гурту, в ній є усе, в ній присутнє все найкраще, що притаманне нам, як колективові, як творчій одиниці… Навряд чи я зможу створити щось схоже… бо незмірно важко ще колись наблизитися до такої виразності, до такого блиску». Утім цю історичну й культову річ Зеппеліни довгий час не випускали синглом, і це був усього-на-всього блискучий маркетинговий хід. У 1975 році Пейдж сказав в інтерв’ю журналу Rolling Stone : «Ми були обережні, не хотілося випускати цю пісню як сингл, що змушувало покупців купувати весь альбом».
Одного разу Джиммі навіть порівняв «Stairway To Heaven» з оргазмом. Ну нічого собі оргазм – на 8 хвилин і 2 секунди, а в концертному варіанті до 15 хвилин. Але щось в тому таки є – структурний розвиток пісні впевнено стремить від найтихішого піанісимо до найбурхливішого фортисимо на коді. Хоча власне сам «оргазм» мав би починатися з трьох п’ятірок, тобто з 5 хвилини 55 секунди, коли вступає соляк Пейджа, за версією журналів Guitar World і Classic Rock – соло № 1 у списку «100 найкращих гітарних соло всіх часів».
Ця пісня була однією із ключових в репертуарі Супер Вуйків. Особливо містично вона звучала під час сейшену у Святому Саду 1976 року, коли сюди з’їхались гіпі зі всього тодішнього Совка, які вважали «Stairway To Heaven» своєю найбільш культовою піснею. Ось як її виконання описано в книжці «Сни у Святому Саду»:
«Акустика в цьому місці була просто чарівною, хлопці подумали, що це сталося не без втручання Вищої Сили. Звук між двома стінами, розташованими одна проти однієї на відстані сімдесяти метрів і між монастирською будівлею і оборонним муром був фантастичним. Таке звучання несамовито надихало хлопців. В Монаха був довгий шнур від мікрофона, він заліз на дах гаражу і з заплющеними очима, натхненно, з почуттям, яке переповнювало все його єство, уявляючи, ніби він сам лізе драбиною на небо, співав ліричну, культову для хіпі усього світу «Stairway To Heaven» Led Zeppelin, а коли Мілько почав грати темповий і напружений соляк на коду, захоплення усіх досягло апогею. Мілько, як завжди, був зосереджений на тому, аби ніхто не «вилетів із долі», тобто грав ритмічно, але в окремі моменти виконання деяких пісень на всіх находило таке натхнення, і все так класно виходило, що Мілько міг і собі дозволити побалдіти від власної гри. Карло сидів за барабанами в дамських чоботах на височенній платформі, які він розмалював золотою фарбою. Джинси в нього були закачані за тодішньою модою до колін. У великому барабані Карла для кращого звуку лежали дві шмати від куфайки, одну з них він витягав, а за нею стояла пляшка «чорнила», час від часу Карло її ніби непомітно діставав, зубами відкорковував і хиляв з неї…»
Першу фразу пісні на акустичній гітарі Зеппеліни «скліцали» з інструменталки 1968 року «Taurus» гурту з Лос-Анджелеса Spirit. Аби у цьому не залишалося жодних сумнівів, варто послухати ось це. Судова тяганина щодо порушення авторських прав тривала два століття, а точніше два тисячоліття, кількість позовів, апеляцій, судових засідань, вироків і т. п. могла б увійти до Книги Рекордів Гіннеса. Утім зрештою 9 березня 2020 року Апеляційний суд Сполучених Штатів Америки у Сан-Франциско, Каліфорнія виніс рішення на користь Led Zeppelin, що «Stairway To Heaven» не порушує авторських прав твору «Taurus». Але ми з вами вже неодноразово говорили про те, що геніям Зеппелінам можна вибачити все, бо навіть щось «запозичене» вони підносили на такий височенний музичний рівень, який можна вважати чимось якісно новим.
Хоча щодо початкового гітарного перебору «Stairway To Heaven», то Пейдж міг до цього й не чути «Taurus», про що він і запевняв, бо цей мелодійний хід зі зменшеними гармоніями – доволі розповсюджений на ті часи, і мені, коли я його почав на слух підбирати на гітарі, здалося, що він не зовсім і роковий, а радше попсовий, і навіть (даруйте на слові, але не можу не розповісти про мої тодішні відчуття) в ньому є щось трохи «радянського». Є гарні кавери, де сучасні гітаристи грають це місце по-фолковому, але версія Пейджа – явно не фолкова.
Цей хід грається пальцями, і до того, як у діло на 2 хвилині і 13 секунді вступає медіатор, я його тримав у губах. Коли вже набагато пізніше на відео побачив, що Пейдж робить те саме, подумав, а куди ж насправді цей медіатор дівати, коли граєш пальцями? Хоча зараз є багато способів: хтось запихає його під лекало, хтось у спеціально відведені місця на гітарі, а хтось, граючи пальцями, тримає його десь затиснутим між двома пальцями. Перша нота пісні – це Ля, зіграна на четвертій струні на сьомому ладі, але я якось інтуїтивно одночасно зачіпав ще ноту Ля на октаву вище на п’ятому ладі і це вступне Ля через октаву (ніби на дванадцятиструнці) виходило навіть дуже непогано. Загалом же я дотримувався не альбомної версії партії акустичної гітари, а концертної з альбому The Song Remains The Same, яка є неперевершеною з живими варіантами Джиммі Пейджа. В Супер Вуйках у початковій частині пісні партію блокфлейти Джона Пола Джонса на українській сопілці виконував Іванко Рижок (Рожок), щоправда без інтервалу, як в оригіналі, але все одно звучало дуже гарно.
На 5 хвилині 53 секунді пісні сильна частка такту «втікає» і перетворюється на слабу, бо це б були не Зеппеліни, якби вони цього чергового свого «ґанджу» не зробили, але я вирішив цього не робити, не міняти тут акценту з сильного на слабкий, бо виникла б величезна проблема з басом і барабанами, тобто вирішив Казіка з Карлом зайвий раз не «грузити», бо й так вже їх бідних «затероризував». Соляк Пейджа я сумлінно вивчив до нотки, але зараз усвідомлюю, що грав його неначе робот, без почуття і вібраційних нюансів, і не завжди «вилабував» технічне місце з тріолями перед самим вступом вокалу. Утім, здається, досить про вуйківське виконання «Stairway To Heaven», бо хто це все пам’ятає, той пам’ятає…
Після виходу альбому вперто ходили чутки про «сатанинське послання», нібито заховане у «Stairway To Heaven», незважаючи на те, що самі Зеппеліни це рішуче відкидали. Прихильники цієї думки зазвичай наводили факт, що Джиммі Пейдж завзято цікавився творами Алістера Кровлі, і навіть купив будинок, де колись розташовувалася «сатанинська» (кровліанська) секта. Стверджували, що нібито при зворотній прокрутці плівки з записом пісні в ній можна почути слова про прихильність до влади Сатани. До речі, Бітлам теж свого часу приписували, що якщо прокрутити деякі їхні записи задом наперед, то там можна почути ще й не таке. Насправді це все були повні бздури, яким надавали «наукового» підґрунтя. Якийсь самопроголошений «досліник-нейролог» Вільям Джерол оголосив, що людська підсвідомість має здатність приймати такі послання, незважаючи на те, що на слух вони не сприймаються.
На тлі цього рейваху член Ради штату Каліфорнія Філ Ваймен клопотався про введення закону, який би зобов’язував музичні лейбли попереджати про присутність «прихованих повідомлень» у тому чи іншому запису. Ну що ж, вар’ятів у світі ніколи не бракувало, навіть з огляду на сучасність, коли мільйони й мільйони не цілком адекватних людей в усьому світі вірять у «чіпи», «магніти» і тому подібне. Хоча, повертаючись до початку 1970-х років, бачимо, що існували також ще «прикольніші» теорії, зокрема про те, що чутки про «записи-перевертні» розповсюджують виробники програвачів вінілових платівок. Згідно з цією теорією, підлітки, які хотіли почути «таємне послання», мали б намагатися прокручувати платівку в інший бік, тим самим псуючи програвачі.
Роберт Плант всю цю «чортівню» прокоментував так: «Мене це все не на жарт гнітить, адже «Stairway To Heaven» була створена з найдобрішими почуттями, врешті-решт мені не притаманно крутити плівки задом наперед і вставляти туди якісь приховані послання… Вперше про це я почув у ранковій новинній програмі. Я був просто спустошений, ходив туди-сюди і не йняв цьому віри – невже люди можуть серйозно сприймати подібні бздури?» Можуть, Роберте, ще й як можуть, подивися на сучасних антивакцинаторів.
Не хотів про це писати, але знайшов інформацію про те, що десь від 1977 року Плант почав відчувати «втому» від «Stairway To Heaven», про це він заявляв так: «Є певна, якась визначена кількість разів, коли ти можеш це заспівати». А після розпаду Led Zeppelin він відмовлявся співати цю річ, за рідкісними винятками, включаючи Live Aid, тобто концерти, які мали на меті збір коштів для харитативної діяльності, тобто матеріальної допомоги потерпілим від стихійних лих, голоду чи епідемій. Так от, «Stairway To Heaven» належить до небагатьох знаменитих пісень (їх можна перелічити на пальцях однієї руки), які з роками у мене теж почали викликати якусь «втому», і це призводило до їхньої переоцінки. Не знаю, з чим це пов’язано, але що є, то є.
Каверів «Stairway To Heaven» – море, і більшість із них направду чудові. Але один із найкращих – це виконання на врученні Премії Центру Кеннеді за видатний вклад у розвиток американської культури, якої легендарний гурт був удостоєний 2012 року. На сцені Оперного театру у Вашингтоні грали і співали їхні фанатки – сестри Енн і Ненсі Вілсон з гурту Heart не без допомоги інших чудових музикантів і співаків. Варто лишень подивися реакцію на цей виступ самих Зеппелінів, присутніх в цьому залі. Хоча, тут пісню трохи «покраяли», доволі скоротили деякі моменти (це, до речі, про «втому»), що не може не дратувати прихильників Зеппелінів, але загалом, ця помпезність, цей хор, цей настрій залу і все інше роблять незрівнянний вплив.
А ось свіжий оригінальний кавер чотирьох молодих вокалісток з вигадливими підспівками. Високі ноти Роберта Планта дівчатам співати легко, а от хлопцям – тут вже повинен бути справжній талант. Сам Плант ніколи (підкреслюю, жодного разу) на живих виступах не брав найвищої ноти «Stairway To Heaven» – Мі третьої октави. Цей хлопець, звісно, далеко не Плант, але цю ноту бере зовсім непогано. І на завершення –доказ того, які ж зараз все-таки у світі талановиті діти.
08.11.2021