17 квітня 1970 року вийшов у світ перший сольний альбом Пола Маккартні, який мав назву «Paul McCartney». Тоді вже явно носилося в повітрі: «Бітли розпадаються». Ми, львівські бітломани, готувалися до цієї страшної події і будували різноманітні плани, як би її найменш болісно пережити. «Abbey Road», цей невичерпний клондайк нових геніальних музичних ідей, вселив велику надію на те, що Бітли й надалі залишатимуться на вершині світової популярної музики, що нова епоха, яка невпинно вривалася в наше буття, не похитне величі легендарної Ліверпульскої Четвірки – але, на жаль, сталося зовсім не так, як гадалося.
«Paul McCartney» став першою ластівкою реального й невідворотного процесу розпаду неперевершених Бітлз. Існувала версія, що Пола переконували не випускати свого альбому до моменту виходу у світ останнього збірника Бітлів «Let It Be» (вийшов 8 травня), але Пол не дослухався до цієї думки – адже 27 березня вже вийшов альбом Рінґо «Sentimental Journey», то чого б Пол мав не випускати свого. І Джон, і Пол вже з 1969 року натякали на те, що залишають Бітлз, але ці заяви багато хто трактував як не дуже серйозні, вихід же сольника Пола неначе розставляв усі крапки над «і» у справі завершення існування найславетнішого гурту усіх часів…
Напередодні виходу альбому Пола я почув по радіо пару пісень із нього, зараз навіть точно не пам’ятаю, які – найвірогідніше це були «Junk» і «Man We Was Lonely». Мені страшенно закортіло прослухати весь альбом – і ось він нарешті у Львові, у плитника Кріпака (Молодого). Точно вже не пригадую, з якої причини, але пацан вперся рогом і не хотів цей альбом нікому показувати і давати слухати. Я його вмовив прокрутити цей альбом лише мені особисто за його присутності й заплатив йому за це два рублі. Цікаво, чи хтось комусь колись платив гроші лише за одноразове прослуховування платівки?.. Я дуже добре пам’ятаю той момент, коли взяв цю платівку до рук і побачив бородатого Пола, у якого з-під шкіряної хутряної куртки визирала майка-«алкоголічка» і голова незадоволеного немовляти – то була його донька Мері. Але це зворотна сторона обкладинки, а титульна з вишнями і мискою з вишневим соком начисто стерлася з карти моєї пам’яті, і коли я років через тридцять знову побачив титульний бік обкладинки альбому, то дивився на неї як баран на нові ворота. Деколи цікаві речі викомарює з нами наша зорова пам’ять.
Мої враження від прослуханого вперше альбому Пола були доволі суперечливі, але точно пам’ятаю, що великого розчарування не було, хоча одразу кинулося у вухо, що поряд з трьома композиціями, які не поступалися середнім пісням Бітлз, була купа мотлоху, що в один голос відзначали тоді майже всі музикальні критики, неабияк розчаровані сольним дебютом Пола. Деякі їхні рецензії можна назвати навіть відверто образливими. Символічно, що пісня з цього альбому має назву «Junk» (мотлох), хоча вона сама явно не стикується зі своєю назвою і є однією з найкращих речей у сольній кар’єрі Пола Маккартні.
Але як би там що, як би не бакланили поважні критики перший альбом Пола, він одразу у чартах посів перше місце у США, витіснивши ненадовго з нього найпопулярніший у світі у 1970-1982 роках легендарний альбом «Bridge Over Troubled Water» Саймона і Ґарфанкела, і друге місце в Британії, де американський дует таки залишився непорушною скелею. Невдовзі перший сольник Маккартні і в Америці, і в Британії отримав золотий статус. Деколи ім’я означає все. Напевно, варто тут навести лише один відгук про цей альбом, відгук простий і щирий, як і альбом «McCartney». 1999 року Ніл Янґ сказав: «Мені сподобався цей альбом, адже він був такий простий. І там було багато, що почути і побачити. Це був власне Пол. Без жодних прикрас. Там навіть не було спроби конкурувати з тим, що він створив до цього часу. І це був крок, який вивів Пола з тіні Бітлз».
Напевно, Пол з усієї четвірки був найбільшим противником розпаду Бітлз, а тому, що коїлося тоді в його душі, не позаздриш. «Я був надламаний, розчарований, це мені так боліло, це була така печаль від того, що я втрачаю такий величний гурт, таких чудових друзів… Я направду збожеволів», – зізнавався Пол 2001 року своїй доньці Мері. Після заяви Джона на зібранні гурту 20 вересня 1969 року про те, що він хоче «розлучення» з Бітлз, Пол усамітнився на своїй фермі у Кемпбелтауні в Шотландії. Автор нарисів про Бітлз Роберт Родріґес пише про Пола, що той тоді був «розбитий, шокований, знесилений через втрату мети усього його життя». Жодних офіційних заяв з боку Пола не надходило, а його зникнення збіглося з чутками про те, що він нібито помер.
Щоправда, легенда «Paul is dead» циркулювала ще з 1966 року і переконувала, що Пол загинув у автопригоді й був замінений двійником. Відшуковували різноманітні містичні знаки і свідчення про те, що його насправді немає серед живих, і цих «неспростовних доказів» налічувалося до біса, але притомним поціновувачам Бітлз було зрозуміло, що це явні бздури. Наводити хоча б частину цих «доказів» – марудна справа, це за обсягом зайняло б з десяток таких текстів, а «теорій» смерті Пола набралося стільки, що вистачило б на цілу книгу. Однак коли Пол усамітнився восени 1969 року, його фанатам стало доволі тривожно. Саме у цей час студенти штату Айова у своєму журналі висунули одну з нових версій смерті Пола, на якій дуже коротко зупинимось.
Заднім числом шукали доказів на обкладинці альбому «Abbey Road», зокрема там першим через пішохідний перехід вулиці йде у білому костюмі Джон – нібито священник, за ним Рінґо в чорному костюмі – представник похоронного бюро, далі сам «небіжчик» Пол, босоніж, з опущеною головою, не в ногу з рештою трьома живими, а замикає процесію у джинсовому костюмі гробар Джордж. Номер припаркованого на узбіччі авта – LMW281F, що розшифровували як LMW – «Linda Maccartney weeps» (Лінда Маккартні ридає), а 281F як «28 IF» (замість одинички літера I). Це мало б означати «якби (if) йому було 28». Насправді ж Полу 28 років виповнилося 18 червня 1969 року.
Чутки про смерть Пола набрали такого розголосу, що 21 жовтня 1969 року речник Бітлз офіційно їх заперечив, а 7 листопада сам Пол дав свіже інтерв’ю часописові «Life»: «Вочевидь чутки розповсюдилися через те, що я давно не з’являвся привселюдно. Мені здавалося, що я провів достатньо роботи з пресою на все життя… Я нині щасливий бути зі своєю родиною і працювати тоді, коли працюється… Я був би радий, якби був трохи менше знаменитий». Пола так часто і настирливо хоронили, що він, напевно, ще не скоро залишить цей світ і переживе не одного з його «гробарів»…
Пол і в Бітлз, і після розпаду гурту залишався і надалі залишається найактивнішим і найпродуктивнішим бітлом. Йому найбільше з усіх хотілося творити, грати, співати, виступати перед публікою. Напевно, він хотів і першим видати свою серйозну сольну роботу, тому сумлінно працював над нею на своїй шотландській фермі. Тут була зроблена основна творча робота. Перед Новим 1970 роком Пол повертається до Лондона, до свого будинку у St. John’s Wood, в обстановці майже повної секретності замикається в домашній студії і сам, заспівавши й зігравши на всіх інструментах, записав альбом «McCartney» на чотиридоріжковому магнітофоні. Це зайняло більше трьох місяців. «Кустарність» звучання альбому, що так розчулює деяких музикальних критиків, які говорять про «щирість, безпосередність і наївність» домашнього музикування Пола, була істотно покращена зведенням матеріалу на професійних лондонських студіях звукозапису, в тому числі й на Abbey Road.
Пол усе своє творче життя намагався й намагається далі бути мультиінструменталістом. На своїх живих виступах, в тому числі й у Києві, окрім басової гітари, він грає і на акустичній, і на електричній, і на клавішах. І якщо він на басу, на акустиці і на фортепіано грає дуже класно, то з приводу солової гітари деколи можуть виникнути сумніви у доцільності її використання. Можливо, Полу варто би було з роками зосередитись на вокалі і роздати всі свої інструментальні партії чудовим професійним музикантам, які працюють разом із ним, та невгамовний Пол не хоче поступатися жодною своєю роллю на сцені.
А в альбомі «McCartney» він зіграв на: акустичній, електричній, басовій гітарах, на барабанах, перкусії, піаніно, органі, мелотроні, кришталевих винних келихах, створював різноманітні саунд-ефекти. Допомога Лінди полягала лише у бек-вокалі. Формат тривалості класичного альбому-лонґплею тих часів, який багато у чому залишився непорушним до наших днів, спонукав Пола, поряд з безсумнівними музичними шедеврами, включити до нього треки, які сміливо можна назвати наповнювачами.
The Lovely Linda. Пісня відкриває альбом і починається з восьмої секунди, так що перші сім секунд тиші теж можна вважати творчим доробком Пола. 42-секундний трейлер, як переконував нас сам Пол, мав передувати виходу фундаментальної пісні. Але обіцяна пісня так і не вийшла, і трейлер залишився оригінальною версією усього цього задуму. До того ж Пол ще відкрив таємницю, що таким чином він тестував свій домашній чотиридоріжковий магнітофон у той час, коли до кімнати зайшла сама героїня пісні Лінда. Не дуже настроєна акустична гітара, скрип вхідних дверей на запису, реакція Пола на неочікувану появу своєї коханої дружини перерваною піснею і сміх у кінці – все це безцінні моменти, які справжні бітломани будуть смакувати ще не одне десятиліття. Пол переконував, що все це вийшло спонтанно, і він вирішив залишити все так, як є. Хоча це була спонтанність чи ретельно продуманий сценарій, про це ніхто ніколи не довідається. Адже ми знаємо, що мода на «робочі», «невилизані» і «репетиційні» місця в кінцевих версіях запису з’явилися в Бітлів ще на «Білому» альбомі і була продовжена на «Let It Be». Знаємо теж, що деякі бітлівські пісні мали сотні (!) дублів, і навряд чи непродумана, максимально не вилизана остаточна версія будь-якої речі, навіть з несподіваними «сюрпризами», могла просто так вийти на платівці.
«The Lovely Linda» – гарна весела пісенька з двох мажорних акордів, феноменальної басової партії і не менш чудової партії акустичної гітари. Її 42-секундний формат – це, вочевидь, данина моді, яка з’явилася на «Abbey Road»’і, де є декілька суперових речей тривалістю менше хвилини. «La la la la la the lovely Linda. With the lovely flowers in her hair» – ось і увесь текст цієї пісні. Коли вперше її почув, одразу впало у вухо «flowers in her hair», що майже точнісінько відповідало словам гімну гіпі усього світу – пісні Скота Маккензі «San Francisco» (1967): «Gentle people with flowers in their hair». Хоча ні сам Пол, ні будь хто інший, не пов’язував «The Lovely Linda» з якимось гіповими ідеями.
That Would Be Something. Критик журналу «Rolling Stone» Langdon Winner про цю річ, як, до речі, і про «The Lovely Linda», висловився таким чином: «Тут фактично немає жодного вербального і мелодійного змісту». Щодо вербального змісту, то майже трихвилинна пісня має лише один меседж: «Це щось із чимось зустріти тебе у зливі». Хоча такий словесний мінімалізм не є якоюсь особливістю для рокової поезії. А щодо музичного змісту, якщо комусь і здається, що оригінальна версія пісні доволі скромна, то послухайте, яка це розкішна річ, і як розкішно вона звучить у живому виконанні Пола (вперше 1991 року в Барселоні) у супроводі слайд-гітари. Це справжній блюзовий шедевр, натуральна «Америка – голі баби». Як деколи виконання надає пісні неперевершеного шарму. Але ще Джордж Гаррісон відзначив, що це класна пісня навіть і в оригіналі.
Valentine Day. Коли починає грати акустична гітара і барабани, таке враження, що зараз вступить вокал Роберта Планта. За духом цілком зеппелінівська річ, чомусь повністю зігнорована музикальними критиками. Все-таки дух часу витав у повітрі і не пройшов повз Пола. Класна інструменталка, оригінальна композиція, а партія солової гітари, зіграна Полом, чи не найкраща з усіх його соляків.
Every Night. Друга пісня на альбомі, присвячена Лінді, і перша насправді вінгзівська річ Пола, хоча «Wings» з’явилися роком пізніше. Тут уже вповні виявився його постбітлівський стиль, хоча основна частина пісні була записана ще 1968-го. Неймовірно прикрашають цю річ зменшені акорди на приспіві, додані Полом при першому живому виконанні пісні 1979 року. Текст пісні – розпач Пола з приводу розпаду Бітлз, бажання творити далі і подяка дружині Лінді за підтримку в цей непростий для нього час.
Hot as Sun/Glasses. Першу частину цієї інструментальної речі Пол Маккартні написав ще 1958-го чи 1959 року, або навіть раніше, точно коли, не пригадує й сам. Її виконували ще «Quarrymen», також Бітлз грали її у сесійному варіанті на «Let It Be». Тут наявні впливи латиноамериканської музики. У Бітлз цих впливів практично не було, лише деякою мірою вони відчутні в аранжуванні «And I Love Her» – повністю речі Пола. Поряд із латиноамериканщиною, у першій частині «Hot as Sun», особливо в її живій версії 1979 року, ясно відчувається (хоч мене вбийте) галицька весільна халтура часів радянського застою, щось таке наше рідне і у гітарних терціях, і у ритмі бум-цик, бум-цик, і загалом у мелодиці, такий собі загальномузичний світовий тренд. Друга частина цієї інструменталки Пола – психоделік за усіма тодішніми канонами: тут звучать кришталеві винні фужери («Glasses»), задіяні у дуже хитромудрий спосіб чи то видуванням у них повітря з легень самого Пола, чи то проходженням через них електромагнітних хвиль. Завершує цей твір дев’ятисекундний фрагмент невиданої пісні Пола «Suicide», яку Бітлз теж грали на сесії «Let It Be».
Junk. Пол створив цю річ 1968 року під час медитації Бітлів в Гімалаях у Ришикеші. Спочатку були плани записати її на «Білий» альбом, потім на «Abbey Road», та не судилося. Пол приберіг її для свого першого сольника – і добре зробив. Критики зустріли цю пісню доволі схвально, називаючи «чарівною меланхолійною баладою», і мали цілковиту рацію. У тексті пісні перелічуються старі речі, які валяються десь на подвір’ї: автомобілі, хромовані рами, підсвічники, цегли, парашути, армійські чоботи, ровери для двох і спальні мішки для двох, що автора пісні навіює на сентиментальні спогади. Ці речі, напевно, варто було б давно викинути, але вони – пам’ять про колишнє кохання і про «ювілей розбитого серця».
«Junk» мені дуже нагадала інструментальну річ Пола «Love In The Open Air», ноти якої мені якимось дивним і незрозумілим чином потрапили до рук ще у ті часи, і які я майже одразу відтворив на фортепіано, бо їхня складність не перевершувала рівня початкових класів музшколи. Це абсолютно рідкісний і маловідомий твір Пола, написаний як саундтрек до фільму «The Family Way» наприкінці 1966 року. У час відпочинку від щойно виданого «Revolver»’a, коли ще не почалася робота над «Sergeant Pepper’s», хлопці мали можливість трохи розслабитися, але Джон використав цей час для зйомок у фільмі «How I Won The War», а Пол – для написання «Love In The Open Air». У аранжуванні цієї інструменталки йому допоміг Джордж Мартін.
Що ж до самої «Junk», то це безумовно одна з найкращих сольних речей Пола. Я її ніколи не грав, а тепер захотілося самому підібрати на гітарі й заспівати, хоча зараз є купа усіляких guitar lessons в Ютубі. Отримав неабияке задоволення, своїм хлопським розумом осягнувши геніальність творіння Пола. Є доволі багато гарних каверів цієї речі, але пропоную послухати цих двох американських пацанів.
Man We Was Lonely – третя пісня на цьому альбомі, присвячена Лінді. Це ніби втеча Пола з минулого бітлівського парубоцького життя і занурення в родинну атмосферу, лагідну й тиху, як життя з Ліндою і баранами на шотландській фермі у Кемпбелтауні. От були собі люди самотні, такі сумні, що з них навіть годі було видушити посмішку. Але зрештою знайшли одне одного, і тепер дуже щасливі у своєму сімейному кубельці. Самотній Пол претендував принаймні на декілька мільйонів найгарніших дівчат в усьому світі, точніше ці декілька мільйонів дівчат мріяли про нього, а він знайшов собі таку, м’яко кажучи, далеко не красуню, на рік старшу від нього розлучену Лінду з дитиною і прожив з нею душа в душу майже тридцять років, жодного разу не розлучаючись ані на день(!) Отаке справжнє кохання знайшов найпопулярніший серед дівоцтва усього світу парубок. Вочевидь, окрім усього іншого, кохання – це великий розум, велика майстерність, велике мистецтво і велика стратегія.
«Man We Was Lonely» з раннього Маккартні мені подобалася найбільше, а от зараз просто пішли мурашки по шкірі. Досконалий твір. Замріяне intro (воно ж і outro), бадьорий заспів і такий неначе закручений, а насправді простий як двері приспів, перед чарівністю якого годі встояти і зберегти нормальний пульс. У соловій кар’єрі Пола дуже рідко, надзвичайно рідко з’являлося щось геніально-бітлівське. Приспів «Man We Was Lonely» – саме воно.
Це перша пісня, де Пол співає з Ліндою в дуеті, її ніякенький голосочок у «пачці» з Полом звучить більш-менш пристойно, але коли вона солює, то це викликає поблажливу посмішку, хоча у грайливо-гумористичному контексті цієї речі Лінда звучить доволі логічно. «Man We Was Lonely» – приклад того, як фактично з нічого, з банальної гармонійної простоти завдяки генію композитора створюється щось таке, що виносить твої почуття кудись геть понад хмари, і ти вкотре впадаєш в ілюзію, що цей світ не такий вже й поганий, а деколи й зовсім чудовий. Шкода, що Пол цю річ ніколи не виконував вживу.
Oo You. Четверта пісня на альбомі, присвячена Лінді, яка «виглядає, любить, ходить і готує як жінка, зате вдягається як леді, розмовляє як дитина, їсть як голодна, а співає як чорний дрізд». Коли Пол одружився з Ліндою, під вікном готелю, де вони оселилися, цілу ніч сиділи й плакали його шанувальниці. Аби їх хоч трохи потішити, о другій годині ночі Пол відчинив вікно, взяв гітару і заспівав їм «Blackbird», тобто чорного дрозда з «Білого» альбому. Можливо, у тексті пісні «Oo You» звучать ремінісценції того випадку. Пісня своїм ритмом, загальним настроєм і особливо рифом претендує бути у роковому тренді 1970-х років. Однак, напевно, лише претендує.
Momma Miss America. Річ, про яку годі щось притомне сказати, окрім того, що вона виглядає недовершеним мінусовим треком до якогось вокалу, але вокал так і не вступає.
Teddy Boy. Цю пісню Пол, як, до речі, і «Junk», написав у Гімалаях на початку 1968 року, і її так само, як і «Junk», забакланив Джон, слово якого, вочевидь, було вирішальним при включенні чи не включенні певної пісні в альбом. Хоча Бітлз ще пробували її включити в альбом «Let It Be», записавши шість повних дублів, ось один із них. Однак зрештою її таки залишили поза межами «Let It Be», і Пол, аби вона не пропадала, вирішив її записати на своєму першому сольнику. Якщо сказати м’яко, критики не дуже оцінили цю пісню. Мені вона нагадує дух шістдесятих, щось доволі схоже на «Kinks» – така собі вулично-хулігансько-дитяча пісенька з потужною часткою англійського гумору.
Singalong Junk. Інструментальна версія пісні «Junk». 1991 року Пол зі своїми музикантами виконав її вживу на MTV.
Maybe I’m Amazed. П’ята пісня на цьому альбомі, присвячена Лінді. Це подарунок їй за те, що змогла в доволі непростий час зневіри в себе вселити оптимізм і надихнути Пола на подальшу творчість. Безумовно, одна з найкращих пісень Пола Маккартні в усій його соловій творчості. Згідно зі скромною думкою автора цього тексту, «Maybe I’m Amazed» переважає більшість інших пісень Пола, де домінує фортеп’яно, навіть таких, як «Hey Jude» і «Let It Be». Інші, поважні критики не такі категоричні, але майже всі в один голос співають дифірамби цій речі, називаючи її єдиною на цьому альбомі, яка «наближається до найкращого, що створив Пол у минулому». Якщо вважати, що «Hey Jude» і «Let It Be» – це далеко не найкраще від Пола Маккартні, бо є ще «Penny Lane», «Here There And Everywhere», «We Can Work It Out», «Yesterday» і ще купа його феноменальних речей, то оцінка західних критиків, вочевидь, ще більш хвалебна. «Maybe I’m Amazed» у переліку 500 найкращих пісень усіх часів журнал «Rolling Stone» поставив на 347 місце.
Пол чомусь не наважився «Maybe I’m Amazed», як колись і «Yesterday», випустити синглом, хоча згодом випустив значно слабшу пісню «Another Day». Незважаючи на те, що «Maybe I’m Amazed» не була синглом, 1970 року її по радіо з усіх пісень Пола, та не лише Пола, крутили найбільше. Безумовно, це одна з улюблених пісень самого Пола, бо він дуже багато разів виконував і виконує її далі на своїх концертах.
Kreen-Akrore. Ця інструменталка була створена Полом під впливом британського документального фільму «Плем’я, яке ховається від людини» про індіанців бразильських джунглів крін-акрор, які давали рішучу відсіч європейцям, що намагалися зазіхати на їхні землі. Як зізнається Пол, він хотів цією музикою проникнути у відчуття індіанців під час полювання. «Ми з Ліндою намагалися створити шум тварин (пришвидшений) і звук лука і стріл (в результаті лук зламався). Звук копит тварин ми відтворювали ударами по корпусу гітари», – згадував Пол. Після того, як Бітлз записали на «Білому» альбомі «Revolution 9», навряд чи якась інша пісня в природі, включно з «Kreen-Akrore», може вважатися більш авангардною. Як альбом «Paul McCartney» починався з семисекундної тиші, так само в акурат він нею і завершується.
Альбом «Paul McCartney» показав, що на Бітлз життя не завершується, і був одним із чинників відкриття нової цікавої і продуктивної епохи постбітлівської музики не лише для Пола Маккартні, а й для всіх інших учасників Бітлз.
17.04.2020