Це вже майже п’ять років минає від того часу, як помер невиліковно хворий на рак печінки Девід Бові. За два дні до смерті знаменитого виконавця 10 січня 2016 року вийшов у світ його кліп «Lazarus», який на багатьох справив сумне, гнітюче, й водночас величне враження. Геніальний майстер усіляких креативних шоу, перформансів і перевтілень залишився вірним собі до останньої хвилини на цьому світі, і це було так правдиво, так щиро, так відверто, так зворушливо, що направду викликало сльози. Бові, схоже до Сократа, для всього світу вів репортаж зі свого смертного ложа:
Кинь свій погляд догори,
Я вже на небі, на мені рани,
Яких ти не зможеш побачити,
Це моя драма, яку ніхто вже не вкраде…
І мені більше нема чого втрачати…
Все таки, як класно, що людство вигадало авдіо- і відео записи. Ми, дивлячись якийсь старий відео кліп, якщо дуже постараємось, можемо впасти в ілюзію, що перед нами насправді живий, живий власне цієї хвилини 25-річний Джиммі Гендрікс, чи 21-річний Ґреґ Лейк, чи 23-річний Девід Бові…
Власне 4 листопада 1970 року, коли вийшов альбом The Man Who Sold The World, Девіду Бові було 23. Кажуть, що музиканти, та й усі митці загалом, створюють найгеніальніше у молоді роки. Щодо рокової музики – це свята правда. Починаючи від Бітлз, і закінчуючи будь-яким сучасним гуртом, все найкраще робиться в молодому віці, це повною мірою стосується і Девіда Бові.
У Святому Саду Девід Бові – найшаленіший експериментатор найрізноманітніших стилів популярної та рокової музики – здобув славу завдяки власне альбомові The Man Who Sold The World, який вийшов рівно 50 років тому, і який критики вважають гардовим, а загалом вплив цього музиканта на решту музикального світу важко переоцінити. 2000 року найавторитетніший англійський тижневик New Musical Express провів серед музикантів різних стилів і напрямків опитування: «Хто з музикантів XX століття справив найбільший вплив на вашу власну творчість?», і величезна дивина, що цим найвпливовішим корифеєм усієї музики виявився не Джон Леннон, не Пол Маккартні, не Елвіс Преслі, не Майкл Джексон, не будь хто інший, а власне Девід Бові. В опитуванні ВВС 2002 року «100 найвидатніших британців» Девід Бові зайняв 29 місце, а журнал Rolling Stone у списку «100 найвидатніших вокалістів усіх часів» поставив його на 23 місце. Бові також вважається одним із найбільш комерційно успішних виконавців в історії музики.
Помітив таку шалену навалу адорації Девіда Бові в сучасній західній музикальній публіцистиці, що закортіло порівняти обсяг статті в англійській Вікіпедії про нього і про Джона Леннона. Мої передчуття не обдурили мене: у статті про Леннона – 114 255 знаків із пробілами, у статті про Бові – 150 140, тобто Девіда Бові можна вважати (згідно з Вікіпедією) популярнішим і впливовішим від Джона Леннона на 24%! Ну це вже взагалі межує зі здоровим глуздом, але це факт, і сперечатися з цим фактом неможливо.
Уперше, здається, почув Девіда Бові влітку 1969 року зі синглом «Space Oddity». Ця пісня потрапила просто в десятку, саме тоді американці вперше в історії людства, висадилися на Місяці. Космічна тематика речі зобов’язувала до використання психоделічного аранжування, тут його гарно втілює на мелотроні один із найвидатніших клавішників рокової музики Рік Вейкмен. Загалом же пісня – в тренді другої половини 1960-х років. Вона мені дуже сподобалася, бо нагадувала мої корифейні гурти шістдесятих – Marmalade і Move. «Space Oddity» вважається чи не найвідомішою піснею Девіда Бові, вона увійшла до Залу слави рок-н-ролу, була купа її перевидань і каверів у подальших роках, вона фігурує у багатьох фільмах аж до останніх років уже після його смерті. Ну просто навала різних каверів, з яких мені найбільше сподобався цей у виконанні сучасних дівчаток ASON.
Англійський варіант обкладинки альбому The Man Who Sold The World заслуговує на особливу увагу. Багато хто вважає її початком ери глемового року. На ній Девід умостився на канапі у жіночих чоботах і жіночій сукні «рибка» зі звуженою талією і виразними стегнами, розробленій модельєром Майклом Фішем. Це був неабиякий виклик моралі старої доброї Англії, але тут це могло ще якось «проканати», що цілковито було неможливо у пуританській Америці, де на обкладинці альбому зобразили мультяшний малюнок ковбоя на тлі психіатричного притулку. Девід Бові насправді законодавець у музиці андрогінного стилю (у м’якій формі це зараз називається унісекс). Пригадую, як одна неосвічена сусідка, побачивши світлину Девіда Бові вже трохи пізнішого періоду, саркастично зауважила: «Не поймеш, чи то хлоп, чи то баба, якийсь пі*арас».
Артур Шопенгауер вкупі з Отто Вайнінґером розробили теорію сумісності в одному чоловікові чи то жінці (без різниці) рис як чоловічих, так і жіночих, причому у відповідному співвідношенні, бо на думку цих двох геніальних філософів, стовідсоткового чоловіка, як і стовідсоткової жінки в природі не існує. Девід Бові вирішив цю теорію унаочнити, створивши образ унісекс, такий собі гетеросексуальний фетишизм, який межує з гомосексуальністю.
Услід за Бові цей скандальний стиль явно підхопили корифеї глемового року Еліс Купер і Марк Болан, а завуальовано (високі підбори, жіночі джинси в обтяжку) чи не всі представники цього музичного стилю. Ну а найбільш відомий у світі кліп цього тренду напевно бачили всі поціновувачі музики – це Queen «I Won’t You Break Free». Говорячи про ті часи, варто також згадати і Енні Леннокс, якій занадто подобався яскраво виражений чоловічий стиль. Також і в музиці вісімдесятих, дев’яностих і двохтисячних років андрогінність присутня у доволі значної кількості виконавців.
1970 рік загалом був роком початку тріумфу гардового стилю в музиці, старанно здобрений, угноєний і зрошений упродовж попередніх чотирьох років ретельними зусиллями Джиммі Гендрікса, Led Zeppelin і Cream. Важкий рок грати стало дуже модним трендом, проекспериментувати з цим стилем вирішив і Девід Бові (щоправда фактично на одному альбомі), і це, треба визнати, вийшло в нього доволі непогано. Критики у США сприйняли The Man Who Sold The World більш схвально, аніж у Британії, однак в обох країнах того року альбом зазнав комерційного провалу. Деякі музичні здобутки оцінюються згодом, і перевидання 1972 року було доволі успішним, у подальшому ж альбом перевидавався неодноразово, і власне цими днями до 50-річчя виходу в світ The Man Who Sold The World з його оригінальною назвою Metropolist переміксовано зі застосуванням усіх новацій.
Сучасні музикальні критики, зокрема Ґреґ Кот вважає альбом «наверненням Бові до гард року», Оглядач AllMusic Стівен Ерлевайн пише, що це «майже гардовий блюз рок чи психоделічний фолк рок», а Пітер Доґґет стверджує, що «альбом наповнений потужним гард роком». Критики порівнюють The Man Who Sold The World з музикою Led Zeppelin, Black Sabbath і Cream. Також дехто вважає цей альбом початком постпанківського готичного року і дарквейву кінця 1970-х років.
Щодо текстів пісень альбому, то критики відзначають присутність у ньому багатьох тем, які Девід Бові досліджував упродовж наступного десятиліття. Це, зокрема, самотність, відчуження, насильство, розлад ідентичності, ментальна темрява, влада, секс. У текстах пісень альбому знаходять вплив Фрідріха Ніцше, Франца Кафки і Алістера Кровлі.
The Width Of A Circle. Якщо чесно зізнатися, навіть сьогодні, з відстані пройденого життя, надзвичайно важко осягнути поетичну глибину цієї речі, а ті трактування критиків, які стверджують, що проникли в таємницю того, що хотів донести до людей цим тестом Девід Бові, дуже малопереконливі і малозрозумілі, зокрема про те, що «оповідач насолоджується сексуальною зустріччю з Богом, Дияволом чи якоюсь іншою надприродною істотою у глибинах Пекла». Єдине, що кидається у вічі, це те, що поетична стилістика твору дуже нагадує Ніцшеанського Заратустру. Одного вечора, мандруючи горами, Заратустра зустрів юнака, який завжди уникав його, і завів із ним розмову. Герой тексту пісні Бові – юнак зустрічає такого ж юнака, а той виявився Богом (I realized that God’s a young man too).
Стосунки між цими юнаками дуже символічні і заплутані, бо перед тим герой пісні мав зустріч із монстром, тому тут пробивається ідея боротьби між Добром і Злом. Заратустра закликав звільнитися від зовнішніх обмежень – релігійних, соціальних, моральних, аби пройти людині шлях від її тваринності до божественності. Те саме відчувається і в поезії юнака – 23-річного Девіда Бові.
Щодо стилю музики «The Width Of A Circle», то критики (зрозуміло, сучасні) нагородили її усіма можливими і неможливими характеристиками: гард рок, геві метал, проґресів рок, психоделік рок, ґлем рок, порівнюють його з Deep Purple і Black Sabbath. Як на мене, вокальна частина твору дуже нагадує R&B (не той R&B в сучасному розумінні, а розумінні старому, тобто кінця 1960-х і початку 1970-х) а-ля Rolling Stones і Mick Jagger, а інструментальна частина насправді схожа на парплівські заморочки, які межують з прогресивним роком (мовою тих часів – арт рок).
Неможливо не відзначити чудову гру у цій речі на соловій гітарі Міка Ронсона, ревного послідовника Джиммі Гендрікса, який навіть пішов трохи далі технічних прийомів легендарного, визнаного найкращим у світі гітариста. Вочевидь, що Ронсон, принаймні у 1970 році мало поступається таким корифеям гітари, як Річі Блекмор чи Джиммі Пейдж. Також варто звернути увагу на дуже драйвову, технічну і продуману гру на барабанах Міка (Вуді) Вудменсі.
All The Madmen. Ідея тексту пісні доволі банальна, бо вже багато хто з мислителів до Девіда Бові проголошував, що весь світ насправді збожеволів, а єдине місце, де залишилися нормальні, притомні люди – це божевільня. Бові присвятив цю пісню своєму зведеному братові Террі Бернсу, шизофренікові, пацієнтові психлікарні Cane Hill Hospital, де той перебував до свого самогубства 1985 року. Це власне він зображений на американському варіанті альбому The Man Who Sold The World. Текст пісні містить згадки про лоботомію, транквілізатори лібріум та EST, електрошокову терапію, як суперечливі методи лікування психічних захворювань, зокрема глибокої депресії.
Незважаючи на складну структуру речі, зміну темпів і настроїв, тембральне звучання, що зближує її з прогресивним роком початку сімдесятих, All The Madmen все ж кортить зарахувати радше до музики шістдесятих. Десь в глибині пісні бринить стиль The Move і вокал Роя Вуда. Що насправді варто позитивно відзначити, так це чудове аранжування і гру на синтезаторі Moog Ральфа Мейса.
Black Country Rock. Цю блюзрокову замальовку критики вважають «перепочинком від музичної та тематичної важкості решти альбому». Стиль пісні і манеру вокалу порівнюють із T Rex та Марком Боланом. Продюсер Тоні Вісконті розповідає, що все вже було готове в студії для запису, аж в останню хвилину Девід Бові щось цілком спонтанно поміняв у тексті під впливом Марка Болана, далі він вигадав ще декілька прикольних моментів, це всім сподобалось, і вирішили так і залишити.
Пісня дуже оригінальна композиційно. Під тягучими, типовими для 1970 року гардовими гітарними рифами, відчувається невимушена легкість і світлий позитивний настрій. Маючи всі ознаки гітовості «Black Country Rock» гітом так і не став. Ось чи не єдиний сучасний кавер цієї речі, кавер зовсім непоганий, але теж недостатньо оцінений.
After All. Поетична данина філософові Фрідріху Ніцше і окультистові Алістеру Кровлі. Рядки пісні «Людина – це перешкода, сумна, як клоун» (Man is an obstacle, sad as the clown) навіяні Ніцшеанською теорією Надлюдини, а рядки «Живи до своєї реінкарнації і роби все, що хочеш» (Live till your rebirth and do what you will) є втіленням ідей Кровлі.
У музичному плані – це такий собі бравурно-сумний вальс (темп 3/4 чи 6/8), балаганно-мюзиклова англійська балада. Тут є щось і бітлівське, зокрема «цирковий» інструментальний програш за духом дуже нагадує «Being For The Benefit Of Mr. Kite!» з Sergeant’a Pepper’a, відчувається і вплив альбому Крімсонів «In The Court Of The Crimson King». Фактично єдиний сучасний, і треба підкреслити, чудовий кавер «After All» від Торі Амос.
She Shook Me Cold. Назва пісні спонукала критиків порівнювати її з «You Shook Me» Маді Вотерса, і до речі, тут принагідно згадати і Led Zeppelin, які зробили на неї кавер на своєму першому альбомі. Однак, окрім схожості назви, між традиційним блюзом Вотерса і Зеппелінів і дуже самобутньою, новаторською річчю у стилі важкого року Девіда Бові спільного фактично нічого нема. Також критики знайшли багато впливів Джиммі Пейджа, Джеффа Бека і Еріка Клептона на стиль гри Міка Ронсона. Частково з цим можна погодитися, хоча у грі Ронсона тут є також і дуже багато власного, доволі оригінального.
Робоча назва цієї пісні була «Suck», ну тут і перекладати нічого не треба, аби зрозуміти, що пісня про оральний секс. Дуже цікаво у цій речі розвивається сюжет. Вони зустрілися на пагорбі, вона «sucked my dormant will» (перекладайте самі), і робила це так досконало, що «мамцю рідна, вона розірвала мій мозок, мій Боже, це було щось неймовірне». Але чомусь далі герой сюжету, позаяк в нього «не було більше вільного часу», «схопив її за золоте волосся і гримнув об землю». Ну що ж, усяке трапляється в житті.
А далі Девід Бові вихваляється, що розбив до біса ніжних сердець незайманок, а потім залишав їх самотніми, але це його не заспокоїло, і він далі шукав зустрічі із тією, що була тоді на пагорбі, він готовий змарнувати усе своє кохання, аби знову досягнути тієї вершини, коли розривається мозок. І ми цілковито можемо повірити в ці амурні пригоди такого крутезного парубка, яким був Девід Бові.
The Man Who Sold The World. Більшість критиків говорить про цю пісню, як про одну з найкращих у репертуарі Девіда Бові. Загалом її можна окреслити як ремінісценцію 1960-х років. Аранжування з нав’язливим рифом Міка Ронсона і динамічним контрапунктом гітари на приспіві робить її безумовним гітом. Цінність, як, зрештою, і популярність будь-якої пісні визначають її сучасники і нащадки. 1974 року кавер «The Man Who Sold The World» записала доволі знаменита шотландська поп співачка Лулу. Бові запросив її на свій концерт, після чого зустрівся з нею в готельному номері і запропонував записати свою пісню.
Така пропозиція підлестила Лулу, бо на той час Бові, як згадувала вона сама, був overcool. Під час запису в студії Девід переконував Лулу, що їй треба викурити якнайбільше сигарет, аби її голос набув характерного надтріснутого відтінку. На запису Бові підспівував їй і грав на саксофоні, а партію гітари виконував Мік Ронсон. У виконанні Лулу пісня набула кабаретового звучання і стала передвісником такого собі глемового диско. На першому живому виконанні пісні Лулу одягнулася в чорний костюм і гангстерський капелюх, і це вбрання стало майбутнім стилем самого Девіда Бові.
Та найбільшої світової популярності річ «The Man Who Sold The World» набула у виконанні Nirvan’и 1993 року. Тут вже Девід Бові нікого ні в чому не переконував, і те, що Курт Кобейн вирішив зробити кавер цієї пісні, свідчить про незаперечний потужний вплив творчості Бові на майбутні покоління музикантів. Сам Кобейн зізнавався, що власне сама пісня його неабияк вразила, і лише пізніше він довідався, що це пісня Бові. До речі, коли я вперше почув Nirvan’у, мені здалося, що в їхній музиці доволі потужний вплив музики власне шістдесятих років. Завдяки Nirvan’і, «The Man Who Sold The World» пережила потужну реінкарнацію популярності у світі.
Девід Бові розповідав, як одного разу у Сполучених Штатах після його концерту до нього підійшла група молодих людей, і один із них похвалив Бові: «Як класно, що ви виконуєте пісню Nirvan’и». «А я собі думаю, – згадував Бові, – але ж ти, скурвий сину, смаркачу, жартівник». Після самогубства Курта Кобейна журнал Rolling Stone писав: «Тепер ця пісня набула особливого значення, бо це була людина, в якої світ був на кінчиках пальців, але він від усього відмовився». Журнал провів опитування своїх читачів, які кавери вони вважають найкращими за всю історію музики, і перше місце посів «The Man Who Sold The World» у виконанні Nirvan’и. Під час концертів Девіда Бові в Америці 1995 року багато його слухачів вважали, що виконання цієї пісні є даниною пам’яті Курта Кобейна.
The Superman. Ідея супермена або Надлюдини у цій пісні запозичена у Фрідріха Ніцше. Девід Бові згодом згадував, що він «претендував на те, аби зрозуміти Ніцше і спробував передати його ідеї власним сприйняттям»:
Ані болю, ані радощів…
Лише величезна потуга схопити долю там,
Де сумні очі кинуті у сни…
Жахливі мрії, яких не зрозуміє смертний розум…
Не існує смерті для ідеальної людини…
Так тихо плаче Супербог…
З огляду на два останні рядки тексту пісні, Девіду Бові, напевно не так страшно було помирати, хоча цього не знає ніхто, окрім нього самого…
Музичний контекст цієї речі доволі багатоплановий і химерний, як і в багатьох інших піснях Бові. І в музиці, і особливо в вокалі явно вимальовується прообраз панк року, який виникне на шість років пізніше. Ритм пісні «скаче», схоже до «Immigrant Song» Led Zeppelin недарма, бо Девід Бові розповідав, що основний риф подарував йому Джиммі Пейдж ще у середині 1960-х років.
Альбом The Man Who Sold The World – лише одна із багатьох сторінок експериментаторства вічного експериментатора Девіда Бові, музиканта, який своєю музикою, своїми божевільними ідеями, своїм суперекстравагантним способом життя зробив такий колосальний вплив на не одне покоління молодих музикантів в усьому світі, що недарма вважається чи не найавторитетнішим гуру в царині популярної і рокової музики.
04.11.2020