3 червня 1970 року вийшов у світ історичний альбом Deep Purple «In Rock». І тут ми власне опиняємось на першому місці гітпараду найпопулярніших рокових альбомів усіх часів серед поціновувачів музики у Святому Саду. У «Супер Вуйків» є пісня «Hot Shock’79» зі словами: «Hot Shock, great rock, this music will never die», і тут вислів «гарячий шок» якнайкраще пасує для того, аби описати те несамовите потрясіння, яке справив тоді на нас цей альбом. Та так, напевно, було не лише у Святому Саду, але й в усьому Львові. Басист «Вуйків» Джубокс (Володимир Михалик) розповідав, що у них на Окружній і в районі Привокзальної, молоді люди, вперше прослухавши «In Rock», «не могли ані їсти, ані пити, і приходили до тями лише наступного дня». Якщо у цьому спогаді є перебільшення, то не набагато, бо це я чув не лише від нього.
І від тих часів в середовищі рокової молоді почалися суперечки, хто ж насправді крутіше: Deep Purple чи Led Zeppelin. Звичайно, до бійок між діпарплістами і зеппеліністами не доходило, але дискусії на цю тему були неймовірно затятими. Одразу зізнаюся, що ми з Джубоксом належимо до діпарплістів, але загальна світова думка явно не нашому боці. «Rolling Stone» – найавторитетніший музичний журнал, який спеціалізується на різноманітних чартах, серед 100 найкращих виконавців усіх часів Led Zeppelin ставить на 14 місце, а Deep Purple у цій сотні взагалі немає. Журнал «Classic Rock» серед найвидатніших рокових гуртів усіх часів Led Zeppelin ставить на 1-е місце, Deep Purple – на 11-е. І так майже всі видання. Два мої колєги, які нині мешкають в США: один в Сіетлі, інший в Чикаго, коли я їх запитав, у якому співвідношенні сучасні американські радіостанції крутять Deep Purple і Led Zeppelin, в один голос мені відповіли: крутять приблизно у співвідношенні один до десяти на користь Led Zeppelin. Але це вже, напевно, давня американська традиція, бо коли вийшов «In Rock», у британських чартах він посів 4-е місце, а в штатівському Billboard’i – аж 143-є. Ну тут, власне, на цю тему нема що додати, але все ж запропоную увазі читача фрагмент цікавої музикознавчої дискусії двох поціновувачів року: старого рокера Бугая і молодого діджея Омели з моєї майбутньої книжки «Омела і Ксенофоб»:
— Ну так, не дарма ж ми два попередні дні сиділи й порівнювали музику Led Zeppelin і Deep Purple. Наш висновок був такий, що Парпли – це «що», а Зеппеліни – це «як».
— Тільки давай, Омело не будемо зводити це «що» і «як» до категорій сутності і явища чи цукерки й обгортки.
— Не знаю, Бугаю, чи нам це вдасться, хоча спробуймо. Тобто, ми тут говоритимемо про сам музичний твір, як «що», а його виконання, як «як»?
— Ну, приблизно так. А точніше, чи може, наприклад, віртуозне виконання збарвити тьмяний твір?
— Запросто. Деколи виконання – це все, а твір – це ніщо. Ну, приміром, якийсь там геніальний скрипаль, скажімо, Давид Ойстрах, що б не зіграв – чи 1-й концерт для скрипки з оркестром Бетховена, чи будь-яку попсову річ, навіть і «Мурку», все в нього звучатиме геніально. Або що б не заспівав найкращий рок-вокаліст усіх часів Роні Джеймс Діо – все з його горла звучатиме супер. Або коли Квітка Цісик співає тупі укрсовкові шлягери епохи застою – то це найсолодша музика у світі.
— Але ж буває і навпаки, що твір – це все, а виконання – ніщо. Хто б і на якому інструменті не виконав геніальний твір, це геніальне, скажімо, на дев’ядесят відсотків дійде до слухача. Чи це фортепіано, чи камерний квартет, чи симфонічний оркестр, чи це віртуоз, чи початківець, а виконана будь-ким із них «Арія» Баха неодмінно влучить у ціль.
— Ну, а коли геніальний твір виконує геніальний музикант – це вже виходить щось неземне… Але повернімося до Парплів і Зеппелінів. У нашому вчорашньому змаганні з невеличким відривом за очками перемогли Парпли. Ясно, що більшість рок-меломанів із нашим рішенням не погодиться, бо Зеппеліни – це незаперечно найсвятіше, але ж ти, Бугаю, слухав і слухаєш цю музику вже років із п’ятдесят, ну і я – років із п’ятнадцять, тож наше рішення поставити у цьому двобої на перше місце Purple теж має серйозні підстави.
— І це тому, Омело, що у Парплів «що» переважає «як». Композиції яскравіші, гарніші, геній Блекмора створює широченні, ну просто епічні музичні палітри, його музика краще лягає на вухо. А у Зеппелінів все простіше, якось кострубатіше, купа запозичень із попередників, музичні фрази якісь рвані і негармонійні, в структурі твору – повний бардак, але як геніально виконано! Вокал Планта – це щось надлюдське, рифи Пейджа буквально розривають душу, як Тузик грілку. Оце, власне і є «як»… І, справді, уся ця музика така розгнуздана, кострубата, незачесана, але пре, як танк на швидкості двісті кілометрів на годину.
— У Зеппелінів надзвичайно потужні фолкові корені, і не дарма кажуть, що народне – це геніальне. І кострубатість – теж народна традиція виконання… І ще Зеппеліни свідомо роблять «лажу». Оце геніальність! Легітимізована «лажа». Це насправді супер геніально!
— Зеппеліни – це взагалі всесвітня загадка: на студійних записах – купа «лажі», а на концертних – все досконало. «The Song Remains The Same» – двогодинний живий запис і жодної кривої нотки, все настільки ідеально й довершено, що справді думаєш, що студійні «лажі» були записані свідомо. Цей гурт не такий, як усі. У решти все навпаки – вилизані студійні альбоми і купа «лажі» на концертах.
— Тобто наш висновок такий, що композиційно неяскраві, сумбурні, кострубаті композиції Led Zeppelin стають геніальними завдяки їхньому геніальному виконанню, геніальному вокалу Планта, геніальній грі на гітарі Пейджа і усьому решта. Це і є «як», а не «що».
— Згоден, у зв’язку з цим мені згадалось дуже контроверсійне мистецтвознавче дослідження графа Льва Толстого «Що таке мистецтво». Цей ретроград і противник нової європейської академічної музики стверджує, що майже вся вона заснована на складних технічних прийомах і навіть фізіологічних ефектах. І це все замість того, аби створювати просту геніальну музику, яка би промовляла не до мозку, не до фізіології, а до почуттів мільйонів. Майже все від Бетховена і до Ріхарда Вагнера граф оцінює як фальшиву музику, засновану лише на складних ефектах. Тобто, модерна європейська музика є, за нашими критеріями, не «що», а «як». Толстой називає її музикою, яка вражає, але вражає самим звуком, фізичним поняттям звуку, а не мистецькою сутністю звуку. Тому цю музику він називає фальшивою… І це ж власне і є музика Зеппелінів, ті ж самі ефекти, спрямовані на те, аби найбільше вразити й приголомшити слухача…
— Стоп! Все достеменно правильно, але щойно мене осінило! Послухай, Бугаю! Яка, на фіг, різниця, як досягається ефект від музики, чи геніальною композицією, чи віртуозним виконанням, чи сильними динамічними контрастами, чи дорійським ладом, чи пентатонікою? Головне – результат. У Deep Purple цей результат досягається чудовими композиціями, у Led Zeppelin – віртуозним виконанням. У Deep Purple все ясно й красиво, у Led Zeppelin – темно й загадково. Ріхард Вагнер чи Шьонберґ не напишуть «Бадінері» Баха чи «Аве Марію» Шуберта, але створять прикольну авангардову музику. Якщо ми повіримо графу Толстому, що в ідеальному музичному творі ноти мають бути здебільшого середньої тривалості, не занадто низькі і не занадто високі, фрази лаконічні, а динаміка стримана, то ми отримаємо щось дуже бридко консервативне, середньостатистичну сірятину. А геніальна музика в усі епохи ламала усталені канони пристойності, тому вона й ставала геніальною… Тобто, і «що» і «як» мають рівні права на існування… І Парпли, і Зеппеліни – генії, кожні по-своєму…
«In Rock» – це фактично четвертий альбом Deep Purple, але все, що було у них до цього – не варте серйозної уваги експериментаторство. «In Rock» – це народження на світ чогось цілковито нового і до цього часу небаченого. Часто буває так, що під впливом і під враженням чогось одного, виникає щось зовсім інше. Річі Блекмор не приховував, що власне перші два альбоми Led Zeppelin надихнули його на створення того стилю, який згодом назвали важким роком. Це був неминучий тренд тої епохи. Але окрім цього над гуртом незаперечно нависала тінь великого Джімі Гендрікса, який фактично був батьком цього стилю. Deep Purple надали цьому стилю нового дихання і вивели на вищий щабель. Немає слів, аби висловити те захоплення, яке ми відчували, слухаючи у 1970 році цей геніальний альбом…
Speed King. Вважається, що Speed King народився із джемування Роджером Ґловером «Fire» Джимі Гендрікса. Це не дивина, адже так народжується багато видатних творів, і тут на тлі фанковості Джимі виникла класична гардячина, як ми називали цей стиль. Річ несамовита, починаючи з intro, воно таке урочисте й бравурне – наче висічені у скелях Південної Дакоти скульптурні портрети найвидатніших президентів США, які Парпли взяли собі за зразок для створення обкладинки альбому, тому назва Deep Purple In Rock має подвійне значення, як Діп Парпл у стилі рок, і як Діп Парпл у скелі.
Півторахвилинна прелюдія до альбому на «Speed King» – це цілком не пуста розкачка, як може видатись на перший погляд, а досконалий твір, де кожна нотка має величезне значення для справжнього меломана. Напружений до краю ad libitum: соляк Блекмора з глісандо і вібратором (whammy bar), який аж надривається, тремоло Ґловера, збивки Пейса, все це несподівано переходить у райську «бахівщину» Лорда на гаммонді, який ніби завмирає на мажорі – і тут… починається, наче грім із неба, Саме Воно – «Speed King». Це інтро було вирізано на американському варіанті альбому, бо це для американців була б велика розкіш, вони ж прості пацани, але цього альбому все одно так і не захавали.
Потуга основної теми «Speed King» неймовірна, де на рифове тло майстерно нанизаний вокал Єна Ґіллана. Пам’ятаю, як мене вразила динаміка твору: після вкрай швидкої і напруженої частини в середині пісні раптом починається, на музикальному сленгу, «качум» (diminuendo, стишення) – перекличка Stratocaster’a Блекмора і Hammond’a Лорда. Найфеноменальніше ця перекличка звучить у варіанті 1996 року, де з Лордом перегукується вже не Блекмор, а Стів Морс. Ну і за всіма канонами парплівського жанру diminuendo в кінці речі переростає у crescendo, а сама coda своєю монументальністю нагадує хроматичне ґлісандо з бітлівської «A Day In The Life». Цікавий кавер на «Speed King» зробили фанатки Парплів – дівочий гурт Strange Kind Of Woman.
Bloodsucker. Декілька вступних фраз зі соляка Лорда на «Bloodsucker» я собі «кліцанув» і довго використовував у своїх імпровізаціях на гітарі. Це феноменальна річ від першої і до останньої нотки. Енциклопедія взірцевих рокових рифів, кожен із яких – неперевершений шедевр. Гра усіх і вокал Ґіллана – сама досконалість. А у Вікіпедії навіть немає окремої статті про цю пісню, а також я не знайшов жодного пристойного кавера цієї речі. Так що кожному своє.
Child In Time. Єн Ґіллан визнав, що основну тему цієї пісні Deep Purple запозичили з «Bombay Colling» гурту It’s A Beautiful Day 1969 року. Але навіть і без цього визнання неозброєним вухом чути, що все: і сама тема, і манера виконання здерті один до одного. Але, як ми з вами вже неодноразово переконувались, запозичення в музиці не є чимось рідкісним і навіть таким, чого треба соромитись.
«Child In Time» – одна з культових пісень Парплів, особливо в колишньому СРСР, і не тільки. Барабанщик Металліки Ларс Ульріх вважає цю річ найулюбленішою серед своїх пісень усіх часів. «Коли мені було 9 років (Ульріх 1963 року народження) батько повів мене на концерт Deep Purple, – згадує він, – і це був сакральний момент, який змінив усе моє життя. А "Child In Time" я слухав 92 000 разів, і жодного разу ця пісня не звучала для мене менш велично».
«Child In Time», так само, як і багато пісень того часу на Заході, була протестом проти війни у В’єтнамі і мала пацифістське спрямування. Єн Ґіллан розповідав: «За допомогою радіостанції «Вільна Європа» ця пісня, як і багато інших пісень, досягнула вух і сердець наших однодумців за залізною завісою, і як я довідався багато років по тому, вони з великою радістю відчули, що й тут у них є друзі, які теж хочуть миру». Для народів СРСР працювало «Радіо Свобода», але ми теж слухали і радіо «Вільна Європа» для країн соцтабору Східної Європи (Чехословаччини і Румунії), бо там давали набагато більше західної музики. Однак наляканий примарою світової ядерної війни, як і більшість тоді на Заході, Ґіллан не зовсім точно зрозумів наші почуття, почуття молоді в СРСР: ми тоді хотіли не миру (бо казенна радянська антивоєнщина з піснями протесту нас вже задрала), а ми просто хотіли свободи.
Коли я працював програмним директором на «Радіо Люкс», а Джубокс музичним редактором, нам 2 квітня 1999 року вдалося взяти інтерв’ю у Єна Ґіллана і ми мріяли, аби він в ефірі для українських слухачів заспівав «Child In Time». Що з цього вийшло, я описав у книжці «Омела і Ксенофоб», де ми обоє – Лемко і Джубокс – втілилися в одного героя цієї книжки – діджея Мілька (Омелу) Семківа. Там з максимальною точністю описано те, що було насправді:
«…зробивши декілька інтерв’ю з доволі відомими світовими музикантами, Мілько вирішив підібратися до найзнаменитіших, а саме до легендарного вокаліста Deep Purple Єна Ґіллана. Протягом року настирливо слав електронні листи менеджеру гурту, і нарешті наполегливість Мілька перемогла – менеджер погодився. Мілько мав зателефонувати до Сантьяго в Чилі, де Deep Purple тоді гастролювали, о 13:30 за київським часом. Вирахував різницю в часі – в Сантьяго мало бути пів на восьму ранку. «Так він же так рано не встане, ніхто з рок-музикантів так рано не встає», – подумав Мілько і вирішив подзвонити на годину пізніше.
— Чого так пізно дзвониш? – спокійно запитав Ґіллан, – я за п’ятнадцять хвилин виходжу з номера.
У Мілька всередині похолонуло: «Майже цілий рік несамовито мудохався, невже все намарно?»
— О’кей, хлопче, завтра ми будемо в Буенос-Айресі, зателефонуй мені в номер о 9:30, тільки не проспи.
Страшенно зрадівши і подякувавши за прихильність, Мілько згадав Вейкмена і подумав: «Ти диви, і такі великі зірки можуть бути простими й людяними».
Інтерв’ю наступного дня було дуже цікавим і оригінальним. Без жодних проблем Ґіллан вимовив назву української ефемки, розповідав про сутність своєї музики, зневажливо згадував Річі Блекмора і переконував, що Стів Морс – найкращий гітарист світу. Мілько, завжди будучи іншої думки про Блекмора і Морса, все ж таки набрався нахабства запитати Ґіллана:
— Я вважаю, що арт-роковий стиль Стіва Морса зовсім не пасує до традиційного стилю Deep Purple. Якщо б Річі Блекмор вибачився перед вами, ви б узяли його назад до гурту?
— Знаєш що хлопче? Стів Морс звучить фантастично. Завдяки йому Deep Purple має гарне звучання, як ніколи. Якби Річі зараз був у гурті, Deep Purple би не існувало. Ми зараз граємо для людей, які люблять Стіва Морса. Якщо він тобі не подобається, то нам нема про що говорити…
— О’кей, ну я ж тільки запитав, – виправдовувався Мілько і вирішив миттєво владнати ситуацію наступним запитанням:
— В інтернеті з’явилася інформація, що на концерті Deep Purple у Бразилії на сцену вийшов Хуліо Іґлесіас і ви разом виконали одну пісню. У цій інформації також ішлося про вашу подальшу співпрацю з ним і Томом Джонсом.
— It’s a joke? – з відчутним незадоволенням у голосі промовив Ґіллан.
Як згодом з’ясував Мілько, це був першоквітневий жарт, який невідомо з якого дива досвідчений роковий журналіст і музикант чомусь сприйняв за чистісіньку правду. Утім, скочивши в халепу вдруге, Мілько швидко виборсався дотепним жартом, і за секунду ситуацію знову вдалося виправити. Було ще декілька запитань, а наприкінці інтерв’ю Мілько зважився на прохання до зірки, те прохання, яке він виношував увесь цей рік. Пульс Мілька зашкалив за 120, коли він промовив:
— На цю хвилину ваші українські фани чекали сорок років. Дуже вас прошу, заспівайте акапельно для них лише чотири слова: «Sweet child in time…»
Ґіллан на мить замислився, потім щиро розсміявся і відповів:
— Знаєш що, хлопче, зателефонуй Хуліо Іґлесіасу, він тобі краще заспіває…
Хоча своєї головної мети в цьому інтерв’ю Мілько не досягнув, все ж завершення спілкування з неймовірно зірковим Ґілланом виявилося дуже незвичним і дотепним. А загалом інтерв’ю вийшло блискуче. Вочевидь, згадка про Хуліо Іґлесіаса і Тома Джонса таки зачепила рокерський гонор Ґіллана, хоча Мілько вважав (це була лише його особиста думка), що навіть у часи «In Rock» вокал Ґіллана був трішечки «естраднуватим». Цю «естраднуватість» Мілько виразно вже відчув на альбомах Deep Purple 2010-х років, все ж таки вік своє робить».
Дивні бувають речі, але я зізнаюся, що «Child In Time» ніколи мене не хвилював і не хвилює дотепер. Для мене здалася банальною іспансько-фламенківська гармонійна структура твору, включно з центральним, ну дуже іспанським, болеро. Фанату музики, вихованому на гармоніях Бітлз, ці простацькі акорди видалися надзвичайно тривіальними. Хоча тут я хочу відзначити схильність, майже пристрасть Річі Блекмора до етнічної музики різних народів. У цьому ж «Child In Time» з 4:00 починається справжній запальний кавказький танець з характерними тріолями, який завершується знаменитою лезгинкою, чи то шалохо. Один старий музикант розповідав мені, що цю фразу Блекмор взяв з «Вірменського шалохо в Тбілісі», але я нічого подібного в Ютубі не знайшов. Якщо хтось знає про це докладніше, прохання дати лінк. Дивно, що ніхто з грузинів досі не зробив на цю всесвітньовідому річ кавер чи діджейський мікс з додаванням своїх характерних барабанів, які там напрошуються, аж пищать.
Окрім загравань з іспанською і кавказькою музикою, Блекмор фактично був перший серед рокових геніїв, хто у своїй музиці втілив також і східнослов’янську мелодику, і не побоюся цього вислову, навіть щось глибинно українське, наприклад у «Gypsy», а особливо у творчості Rainbow. І він був перший, хто застосував у своїх піснях арабську мелодику (у «Stargazer» і «Gates Of Babylon»), і вже після нього всі, від рокових до попсових виконавців, почали використовувати цю фішку.
Flight On The Rat. Типова блекморівська широченна музична палітра, де за вісім хвилин кожен має достатньо часу показати, хто він є насправді. Ґловер розписує тло пісні басовими пасажами (він у подальшому, як жоден інший басист, своїми партіями створюватиме композиційну основу багатьох парплівських пісень), Блекмор хизується «вівальдіївським» соляком, одним із найупізнаваніших в усій роковій музиці, Лорд, окрім своїх феноменальних пасажів, демонструє ще й темброве звукове різноманіття, яке тільки можна видусити зі старого доброго гаммонда. Пейс фінальним соло на барабанах доводить, що на той час з ударників, окрім Карла Палмера, ніхто його перевершити не в змозі.
Into The Fire. Одне з наших найулюбленіших гасел, запозичених із рокової музики. Не раз доречно й недоречно в різних ситуаціях верещали ми не своїм голосом: «Into The Fire!!!» Річ дуже фундаментальна, особливо риф, який гітара, бас і орган грають в унісон. Ґіллан демонструє насправді роковий вокал, а Блекмор – яскраве звучання Stratocaster’a, який заводиться до флажолетів.
Living Wreck. Найяскравіша парплівська річ доковердейлівського періоду з домінуванням фанку, який у них запанує на повну, коли гурт залишать Ґіллан, Ґловер, а згодом і Блекмор, а на їхнє місце прийдуть Ковердейл, Г’юз і Болін.
Hard Lovin’ Man. Дехто з музикальних критиків приписує Deep Purple періоду 1970-1973 років захоплення арт роком, який згодом став відомий, як проґресів, хоча той, хто знає, що таке справжній проґресів, стверджуватиме, що Парпли це все ж лише гард рок. Єдина річ, яку можна з натяжкою назвати артовим роком, це «Hard Lovin’ Man»: обидва соляки Лорда і Блекмора використовують атональні пасажі, і власне темброве звучання змушує зарахувати цю річ до проґресіву. Зрештою віртуози рівня Річі Блекмора і Джона Лорда могли собі дозволити трохи погратися (чи пограти) в арт рок.
І на завершення ще один невеличкий фрагмент із книжки «Сни у Святому Саду»:
— Скільки дав за плиту? – поцікавився у Джо Янґа Монах, коли вони сіли на лавку біля пам’ятника Іванові Франкові навпроти універу і чекали на інших друзів.
— Вісімдесят рублів дав, Сєві Філонову.
— Ого-го, та все ж платівка напевно цього варта.
— У Сєви вдома зараз дурдом. Там стоїть черга пацанів, які хочуть записати диск, деякі з них кажуть, що не могли ні пити, не їсти, коли почули «In Rock». Та я ще й сам не можу до кінця отямитися. Це справжня революція в музиці, не менш важлива, аніж Бітлз. Такого до цього часу не було, і раптом «Speed King»…
(клікнути для збільшення)
03.06.2020