Після того, як звільнився трон Бітлів, і їхнє місце найпопулярнішого у світі гурту стало вакантним, почали поговорювати про те, що найбільше шансів зайняти це місце у американців Creedence Clearwater Revival, чомусь не у Led Zeppelin чи Deep Purple, чи у будь-кого іншого, а саме у Кріденсів. Пригадую цей тренд і в моїх тодішніх розмовах із друзями, де я висловлював незгоду з такою думкою, і у висловлюваннях західних радіоведучих. Щось таке, пригадую, було й на початку 1967 року, коли діджеї «Голосу Америки» з виходом у світ гіта The Monkees «I’m A Believer» доволі самовпевнено заявляли, що «вже не Бітлз найпопулярніший гурт у світі, а Манкіз». Мені тоді, чесно кажучи, було смішно таке слухати, я подумав, що у хлопців не все гаразд із головою, і мав цілковиту рацію, бо поки Бітли продовжували творити, жодних зазіхань на їхнє королівське місце не могло бути в принципі, тим більше у The Monkees.
Але вже в середині 1970 року склалася зовсім інша ситуація: геніальні The Beatles остаточно розпалися, і молодь підшуковувала собі нових кумирів, а Кріденси на це місце претендували зовсім небезпідставно, бо і за характером музики були ближче до Бітлів (ранніх), і вже минулого 1969 року відзначилися трьома доволі успішними альбомами. Кріденси далеко не були свіжою чи молодою кров’ю, яка прийшла на зміну «старим» Бітлам, а Том Фоґерті, який народився 9 листопада 1941 року, був навіть старший від Пола Маккартні і Джорджа Гаррісона.
Кріденси довгий час були радше такими собі бліденькими alter ego великих The Beatles. У першій половині 1960-х вони навіть прибрали собі назву у дусі мерсі біту The Golliwogs і 1964 року випустили дві пісні, які мали б наслідувати стиль Бітлів – «Little Girl» (Does Your Mama Know) і «Don’t Tell Me No Lies», утім ця спроба була доволі недолугою.
Справжні пошуки власного творчого обличчя гурту натикалися на різноманітні труднощі: буденна потреба заробляти на життя, фінансові негаразди, примусова служба у війську США Джона Фоґерті і Дуґа Кліфорда (згадаймо і Елвіса Преслі, і Джимі Гендрікса – але ж ця дивна Америка, де від обов’язку перед країною не міг відкупитися ніхто, навіть великий Елвіс). Та зрештою хлопці знайшли себе, знайшли ту нішу, яка забезпечила їм успіх.
Уже як світовий гурт Кріденси потужно заявили про себе з 1968 року, і їхня пісня, яка набула тоді найбільшої популярності у нашій тусовці Святого Саду, була «Suzie Q», щоправда це вже було 1969 року. Цю річ 1957 року у виконанні Дейла Гокінса вже переспівали Ролінги у 1964 році. Однак версія Кріденсів була справді неперевершеною: з примітивного рокешника вони створили вишуканий психоделік, який так класно в нас «канав під чорнилко». Насправді чудові гармонійні прикраси протягом усієї речі, овердрайвова гітара з флажолетами, манера «середнього нервового пальця», виразні фрази соляка, надривно-мрійливий вокал – все це так «в кайф» лягало на душу. Але була ще одна беззаперечна ознака цієї пісні – її незвична тривалість, як на 1968 рік – 8 хвилин і 40 секунд. Це було насправді так незвично, що від цієї речі запам’яталося найбільше. От де було достатньо часу і покайфувати, і помріяти.
І ось тут з’являється нагода поговорити про тривалості пісень. До другої половини 1960-х років звичний формат пісні рокової і попсової музики був приблизно 2 хвилини (наприклад, бітлівська «Yesterday» триває 2 хвилини 5 секунд). Але вже 1966 року Ролінги вразили світ піснею «Goin’ Home», яка тривала аж 11 хвилин 20 секунд. Найдовша річ Бітлів – знаменита «Revolution 9» має тривалість 8 хвилин 22 секунди, хоча це радше не пісня, а авангардовий витвір. Що ж до власне пісні, то це «I Want You» (She’s So Heavy) – 7 хвилин 48 секунд.
А взагалі найдовші пісні 1960-х років: не менш знаменита, аніж «Suzie Q» і схожа на неї за стилем «In A Gadda Da Vida» гурту Iron Butterfly (1968) тривалістю 17 хвилин 2 секунди; «Sister Ray» гурту Velvet Underground (1968) – 17 хвилин і 27 секунд; і на першому місці – фолково-кантрійова пісня Arlo Gutherie «Alice’s Restaurant» (1967) – 18 хвилин 15 секунд, хоча існують її версії до 22 хвилин.
А тепер за логікою цікаво буде подивитися на найдовші пісні 1970-х років. Це Rush «2112» (1976) – 20 хвилин 39 секунд; Genesis «Super’s Ready» (1972) – 23 хвилини 5 секунд; Yes «Dance Of The Dawn» (1973) – 23 хвилини 21 секунда; Pink Floyd «Shine On You Crazy Diamond» (1975) – 25 хвилин 33 секунди; Emerson, Lake & Palmer «Karn Evil 9» (1973) – 29 хвилин 35 секунд; і найдовша – Jethro Tull «Thick As A Brick» (1972) – 43 хвилини 50 секунд.
25 липня 1970 року вийшов у світ п’ятий за останні два роки і найуспішніший альбом Creedence Clearwater Revival «Cosmo’s Factory». Це був апогей комерційного успіху гурту, альбом очолив чарти шести країн світу: США, Великої Британії, Канади, Франції, Норвегії, Австралії. У Нідерландах та Італії альбом посів друге місце. У цей час гурт був визнаний найпопулярнішим у США і провів тріумфальне турне Європою, у лондонському Royal Albert Hall’і виступивши перед своїми найвищою мірою екзальтованими фанами. До кінця 1970 року «Cosmo’s Factory» здобув статус золотого лонґплея, тоді у світі було продано півмільйона його копій, а до 1990 року цей статус піднявся до чотирьох платин, на той час продали чотири мільйони копій.
У списку найкращих альбомів усіх часів журнал Rolling Stone поставив «Cosmo’s Factory» по серединці – на 265 місце. Коли ми з друзями вперше прокрутили цей альбом на крутому програвачі «Симфонія», нас передовсім вразила якість звучання, як на 1970 рік, хоча жодних звукозаписувальних новацій там, вочевидь, не було застосовано. Це був дуже щільний, «тугий» звук з басами, від яких вібрувала грудна клітка, і дзвінкими високими частотами.
У чому ж була незвичність і, можна навіть сказати, парадоксальність тодішнього успіху Кріденсів? А в тому, що вони були неначе таким собі «привітом із минулого», майже повністю ігноруючи тогочасні модні напрямки молодіжної музики: гард рок, проґресів рок, кислотний рок (acid rock), базуючись на старих добрих рокабілі, фолку і ритм енд блюзові. Тодішні музикальні критики майже в один голос забакланили Кріденсів, звинувачуючи їх у ретроградності і невиразності стилю, але чого варті усі критики, коли ти впевнено завойовуєш світ.
Кріденси наочно показали усю потугу невмирущого рок-н-ролу. Якщо одним висловом охарактеризувати Кріденсів, і особливо альбом «Cosmo’s Factory», то напрошується формула Ролінгів трохи пізнішого періоду (1974) – «It’s Only Rock’n’Roll». «Так, я знаю, що це лише рок’н’рол (і більше нічого), але він мені подобається». І цей «лише рок’н’рол» на початку 1970-х років все ще подобався мільйонам у світі.
«Ramble Tamble». Перша пісня альбому вражає різноманіттям: тут і зміна темпів, і зміна стилів. Ніби гардовий початок швидко сповзає на кантрійове «умца-умца», десь проскакує незначне загравання з зеппелінізмом у блюзових глісандо. Власне тут слушна нагода проспівати дифірамби вокалу Джона Фоґерті – потужному вокалу, який навіть в епоху геніальних вокалістів 1970-х – один із найкращих, хоча у «Ramble Tamble» відчувається деякий наліт «плантовості». Довга центральна інструментальна частина нагадує, що все ж психоделія не чужа для Кріденсів.
Текст пісні належить до справжньої поезії у нашому розумінні, бо більшість англо-американських пісень поетичністю (знову ж таки у нашому розумінні) не страждають. Поетична майстерність «Ramble Tamble» створює візуальні картини і образи, хоча загалом увесь текст – натуралізм і чорний гумор: брудна вода з крана, якісь рибки у підвалі, блощиці в цукрі, гори сміття на хіднику, поліція за рогом, отруєння шлунку, якась фобія, що все від авта і дому до власного життя може бути закладене в ломбард за борги. І одразу знаходяться винні – це ті актори, які сидять у Білому Домі і продають свободу. У колисці демократії такі закиди – у порядку речей. Вочевидь текст пісні – спогади членів гурту про нещодавні матеріально важкі часи.
Before You Accuse Me. Типовий твелвбарблюзовий рок-н-рольний стандарт, простий як двері чи як гранчаста шклянка або плавлений сирок, як казали у совкові часи. Пісня Бо Дідлі 1957 року, яку переспівали усі, кому не ліньки, і навіть ліньки. Все ж таки в Америці і Британії шанують традиції і видатних виконавців минулого, навіть тоді, коли нащадки перевершують своїх кумирів минулого на десять голів. Версія Кріденсів на їхньому найзнаменитішому альбомі, м’яко кажучи, не найбільш відома. Хлопці хотіли записати «Before You Accuse Me» ще на своєму дебютному альбомі 1968 року, але тоді чомусь це не вдалося, врешті записали на «Cosmo’s Factory».
Travelin’ Band. Це лише рок-н-рол і більше нічого. Пісня, натхненна 1950-ми роками і, зокрема Літл Ричардом, як сингл мала неперевершений успіх, досягнувши в США другого місця саме у час панування на першому місці залізобетонно непохитного «гіта усіх часів і народів» «Bridge Over Troubled Water» Саймона і Ґарфанкла. Компанія, яка 1972 року викупила права на Ричардову «Good Golly Miss Molly» вважала, що є достатньо підстав подавати в суд на Кріденсів за плагіат, хоча сотні рок-н-ролів так схожі один до одного, що насправді важко допетрати, чим же вони різняться між собою. У випадку з «Travelin’ Band» до суду не дійшло, і ця справа була вирішена полюбовно, що доволі характерно для тих часів. До речі, близнюком і «Travelin’ Band», і «Good Golly Miss Molly» сміливо можна вважати і пісню Манкіз 1967 року «No Time».
Текст пісні «Travelin’ Band» – перший маніфест мандрівного рокового гурту. Напевно найбільш знаковий кавер у репертуарі «Супер Вуйків» була пісня Nazareth «Telegram» – другий такий і набагато змістовніший маніфест мандрівного гурту. І ось Nazareth 1976 року, вочевидь, свідомо у тексті «Telegram» виклали ремінісценції «Travelin’ Band». Зокрема, у Кріденсів «737 comin’ out of the sky» (Боїнг 737 спускається з неба), а у Назарет «747 flies us high» (Боїнг 747 підносить нас у небо). І у Кріденсів, і у Назарет фігурує місто Мемфіс, у перших «Won’t you take me down to Memphis» (Чи не візьмеш мене до Мемфіса), у других «Tomorrow you’ll be on your way. Could be Memphis or L.A.» (Завтра ти будеш уже в дорозі, це може бути Мемфіс, або Лос-Анджелес).
Дивно, така знаменита річ Кріденсів, а жодного пристойного кавера нема. Звичайно, важко сперечатися з вокалом Джона Фоґерті і рок-н-рольним запалом початку 1970-х.
Ooby Dooby. Якщо хоч якось порівнювати Кріденсів із Зеппелінами, то, напевно, єдине спільне між ними – це віддання на перших своїх альбомах шани корифеям минулого, що для більшості західних гуртів і виконавців є якимось, можна сказати, нав’язливим обов’язком. Щоправда, у Зеппелінів – це блюзи, а у Кріденсів – рок’н’роли. «Ooby Dooby», як і «Before You Accuse Me» – типовий твелвбарблюзовий рокешник 1950-х років. Автори цієї пісні Дік Пеннер і Вейд Мур, витягнувши у лютому 1955 року на дах будинку ящик пива, придумали її за лічені хвилини, а всесвітньовідомою ця річ стала у виконанні Роя Орбісона 1956 року. Неважко помітити, що і первісне, і подальші виконання цієї пісні Роя Орбісона не гірші від Кріденсів, а може навіть і кращі.
Run Through The Jungle. Шикарний блюз, шикарна річ, ми балділи під неї, згадуючи «Suzie Q», на яку вона напрочуд схожа. Лише одна-єдина гармонія, один-єдиний акорд, а як все потужно. Беззаперечно, разом із «Whole Lotta Love» Зеппелінів, «Run Through The Jungle» входить до всесвітніх гітів, заснованих лише на одному акорді. Назва пісні (Біжи через джунглі) і час її виходу змусили багатьох припустити, що вона про війну у В’єтнамі, тим більше, що політично стурбовані Кріденси вже у своїх попередніх піснях згадували про цю війну.
Однак 2016 року Джон Фоґерті заявив, що пісня насправді про небезпеку розповсюдження зброї серед населення США, частина якого безвідповідально до цієї зброї ставиться. У цій пісні 1970 року йдеться про «200 мільйонів заряджених рушниць». Цікаво, що зараз на руках у громадян США вже 393 мільйони легальних одиниць вогнепальної зброї, це сорок відсотків усієї зброї, яка є у світі, а на одного американця припадає 1,21 одиниць зброї.
«Run Through The Jungle» пісня унікальна ще й цікавим юридичним казусом. Такому собі Саулу Заенцу (Saul Zaentz), власнику звукозаписувального лейблу «Fantasy Records», який набув права на тиражування музики Кріденсів, стрілило в голову подати судовий позов на Джона Фоґерті за нібито плагіат у його пісні 1984 року «The Old Man Down The Road» на його ж пісню «Run Through The Jungle». Спочатку здавалося, що ділок зможе виграти процес проти музиканта, однак зрештою суддя довів, що митець не може плагіювати самого себе. До слова, «The Old Man Down The Road», яка містить декілька різних гармоній, має менше підстав вважатися плагіатом «The Old Man Down The Road», аніж остання плагіатом «Suzie Q», у чому легко можна переконатися, уважно прослухавши всі три пісні.
Up Around The Bend. Найулюбленіша наша пісня з альбому «Cosmo’s Factory», а разом із «Run Through The Jungle» – один із найуспішніших синглів Кріденсів. Тут також є один із найбільш упізнаваних в роковій музиці глісандовий гітарний риф. Ця весела й запальна пісня має доволі багато класних каверів – і в минулому і в сучасному. Найкращий із них 2014 року Willy And The Poor Boys, а також Hanoi Rocks, а ось кавер 2017 року. А це два місяці тому 75-літній Фоґерті грає і співає цю пісню з молоддю. На гітарі трохи шпортається, але вокал зберіг суперово. Нічого не скажеш – вічний гіт.
Був неабияк здивований, коли моя дружина згадала, як вони з колєжанкою десь року 1978 гопалися під «Up Around The Bend», ця пісня була на радянському збірникові «Вокруг света» чи «На всех широтах». Виявляється, Кріденси – одні з небагатьох західних виконавців, які були легітимізовані в СРСР. По-перше, їхня музика не була занадто важкою для совкового вуха, а по-друге, їхня політична спрямованість була більш-менш в ключі лояльності до радянської ідеології: війна у В’єтнамі, засилля зброї, актори у Білому Домі торгують свободою, отож совкові ідеологи вважали, що пісні «про важку долю американських фермерів і капіталістичну експлуатацію» не зашкодять формуванню світогляду комсомольців і молодих комуністів.
My Baby Left Me. Блюзовий традишинел 1950 року, на тій самій твелвбарблюзовій основі, переспіваний купою виконавців. Автором і першим виконавцем пісні був Артур Крудап, не обійшов увагою цю річ і Елвіс Преслі, здається це найкращий кавер цієї речі, включно з Кріденсами. Далі цю пісню переспівали Джон Леннон і Slade. А ось кавер квітня 2020 року The Swamp Shakers, дуже навіть непогано, особливо солова гітара у стилі 1950-х років.
Who’ll Stop The Rain. Журнал Rolling Stone надає цій пісні дуже високе 188 місце у списку 500 найкращих пісень усіх часів. Чи не найпопсовіша пісня Кріденсів, така собі предтеча Смокі. Чисто смоківський ритм «чах-чах» з другою акцентованою часткою такту. Банальна твістова гармонія, мелодійний романтизм і ліризм якої особливо полюбляють дівчата і жінки. Мені дуже сподобався комент одного сучасного шанувальника Кріденсів із-за «порєбріка»: згадуючи «Who’ll Stop The Rain», він відзначив, що цей гурт «найбільш російський з усіх західних гуртів». Треба зізнатися, що якась дещичка правди у цьому є. Дехто з авторитетних критиків вважає «Who’ll Stop The Rain» протестом проти війни у B’єтнамі, а згадка про «п’ятирічний план» дуже тхне совковістю, хоча тут є згадка і про «новий курс» Франкліна Рузвельта. Без політики аж ніяк.
Однак Джон Фоґерті подає історію написання цієї пісні таким чином: «Я був на Вудстоку 1969 року, це була чудова подія. Адже я хлопець із Каліфорнії. Я приїхав туди і побачив безліч насправді класних молодих людей. Яскравих, хаєрастих. Почався дощ і стало дуже брудно, і тоді пів мільйона людей скинули з себе одяг!!! Покоління демографічного вибуху заявило про себе на повний голос. Ну, а потім я повернувся додому і написав цю пісню». «Who’ll Stop The Rain» дуже любив і часто виконував Спрінґстін, і коли 1993 року Кріденсів ввели у Зал Слави Рок’н’ролу, Джон Фоґерті заспівав цю пісню разом із Брюсом Спрінґстіном.
I Heard It Through The Grapevine. Безумовно одна з найбільш популярних пісень у США за всі часи, журнал Rolling Stone ставить її на 80 місце серед 500 найвидатніших пісень усіх часів і народів. Це про щось таки говорить. В другій половині 1960-х я був наслуханий цією піснею по самі барабанні перетинки, бо вона лунала, як тепер кажуть, з усіх прасок. Пісня ідеально «мотавнівська». Надзвичайно цікавий феномен, коли назва звукозаписувального лейблу Motown Records з Детройта з часом перетворилася на назву цілого музикального стилю, бо роками там полюбляли записуватись чорні виконавці музики soul, яка потім стала називатися R&B. Соул з невеличкою домішкою фанку і реґґі – це і є стиль мотавн.
Всесвітньовідомою «I Heard It Through The Grapevine» зробив Марвін Ґей 1967 року, згодом її переспівала купа чорношкірих виконавців. Ця пісня найбільш мала би пасувати Даяні Рос чи Аріті Форанклін, але Кріденси наважилися зробити її кавер для свого найуспішнішого альбому. Роковий кавер справді класний, і тут Кріденси зайвий раз довели, що є справжніми дітьми Сполучених Штатів Америки.
Long As I Can See The Light. Пісня, яка стала знаковою для Джона Фоґерті, вона входить буквально в кожен збірник Кріденсів і є ключовою в усіх його сольних концертах. Блюзово-фолкова балада наповнена філософським змістом. Біограф Фоґерті Томас Кіттс вважає, що тут світло, як символ, відображає фрагмент з 27 Псалма: «Господь – моє світло», а також і світське світло любові. Отож стильова близькість цієї речі до госпелів не залишає жодного сумніву у тому, що Кріденси – це чисто американський гурт.
Захоплення членами нашої тусовки Кріденсами швидко минуло, і згодом ми їх відносили радше до попсового року на кшталт Middle Of The Road, Christie чи Smokie, а навіть і до попсового ґлему на кшталт T. Rex, Еліса Купера чи Девіда Бові. 1970-і роки були насичені такою потужною гардовою музику, що на решту музики просто не вистачало часу. Хоча шанувальники і попсового, і ґлемового року завжди були, залишаються надалі, і, звичайно ж теж заслуговують на всіляку повагу.
25.07.2020