У кінці 1960-х років львів’яни жартували: «Сиджу я на даху і слухаю The Who» або: «На роботу не піду, буду слухати The Who». Без найменшого сумніву The Who – третій після The Beatles і The Rolling Stones найвидатніший світовий гурт 1960-х років, ба більше – їх називають одним із найвпливовіших гуртів XX століття, за свою кар’єру вони продали понад 100 мільйонів платівок в усьому світі. Критики називали The Who чи не найкращим і найпопулярнішим живим роковим гуртом, виступи якого «ведуть до особливої рок нірвани, про яку більшість гуртів може лише мріяти».
Перша пісня The Who, яку я пам’ятаю з юних років, і яка справила на мене враження, була «My Generation» (1965) – справжній гімн будь-якого молодого покоління чи то минувшини, чи то сьогодення, чи то майбутнього. Дуже драйвова, насправді гардова (як на середину 1960-х років) річ, не дарма вона стала культовою і для Oasis, і для Green Day, і ще для багатьох інших видатних гуртів.
У моєму життєписі (як модно зараз казати) потужним тлом вишикувались гіти The Who 1960-х, які міцно закарбувалися в емоційній пам’яті: «Substitute» (1965), «I’m A Boy», «Happy Jack», «Pictures Of Lily» (1966), «I Can See For Miles» (1967), «Magic Bus» (1968), і, звісно ж, найвидатніша ever пісня The Who з рок опери Tommy «Pinball Wizard» (1969). Власне 1969 року The Who досягнули небаченого для англійських гуртів успіху в США (не говорячи вже про Британію): лише за два місяці після виходу у світ Tommy тут продали понад 200 тисяч копій цього альбому, а найавторитетніше музичне видання Melody Maker урочисто заявило, що «відтепер The Who стали критерієм оцінки для усіх світових гуртів» (і це, зважте, включно з Бітлз).
Цей фантастичний гурт вирізнявся не лише надзвичайно мелодійною, жорсткою, драйвовою і насправді важкою, як та ті часи, музикою, але й супер екстравагантною поведінкою, з якою, навіть важко сказати, хто з тодішніх рокерів міг би посперечатися. «Буря і натиск!» – це могло би бути головним гаслом і життєвим кредом The Who. Коли хлопці запросили на прослуховування барабанщика Кіта Муна, він з таким навіженим напором грав, що зламав педаль басового барабана і порвав на ньому шкіру. Такий незвичний ентузіазм справив враження, і Муна зарахували до складу The Who.
Кіту Муну ніколи не бракувало креативу, і ось одного разу для виконання на концерті «I Can See For Miles» і «My Generation» він підкупив сценографа, і той поклав йому в ударну установку вибухівку, утім її потужність була необачно значно перевищена, і внаслідок сильного вибуху Мун вилетів з підйомника барабанів, а тарілка, зірвана вибуховою хвилею, поранила йому руку. Камера і студійний монітор були цілковито знищені, але, вочевидь, найбільше постраждав гітарист Піт Таунсгенд: у нього добряче підгоріло волосся і він тимчасово втратив слух лівого вуха.
До речі, про Таунсгенда. Завжди у нашій транскрипції його прізвище писалося й вимовлялося неправильно: Таунсенд або Тауншенд. Зараз дуже легко можна набрати у Гуглі «Pete Townshend pronunciation» і почути, що він насправді Таунсгенд. Раджу це всім, хто (пишучи не лише про музику) й далі використовує совково-російські орфоепічні традиції при написанні англійських імен та прізвищ. Адже тепер за пів секунди можна легко довідатись, як усе має правильно вимовлятись.
The Who завше були шоуменами найвищого ґатунку. Одного разу на концерті Піт Таунсгенд випадково зламав гриф своєї гітари об низьку стелю, це справило неабияке враження на поціновувачів гурту, і під час наступного концерту фани із зали вимагали повторити цей трюк. Піт знову зламав гітару, а Кіт Мун за компанію вирішив потрощити і свою ударну установку. Відтоді це була коронна фішка The Who трощити на сцені усе, що заманеться. Фани гурту аж верещали від захвату, але це влітало в неабияку копієчку, і проти цього виступали менеджери гурту. На деякий час таку незвичну традицію облишили, але на виступах у США вона несподівано відновилася, і американські фанати The Who були від цього ще у більшому захваті, аніж англійські.
Не можна стверджувати, що власне такою екстравагантністю The Who підкорили серця американців, але цей британський гурт став одним із корифеїв та званого «британського вторгнення» у США, яке 1964 року започаткували Бітлз. Це стало справжнім дивом, але сингл «I Can See For Miles» досягнув в Америці більшої популярності, аніж у Британії. Тріумфальним був виступ The Who 1967 року на фестивалі в Монтереї в Каліфорнії. Взагалі цей фестиваль вважався гіпісовим, але учасники гурту, а надто Кіт Мун, не дуже полюбляли гіпі, бо сповідували явно агресивний спосіб життя, який різко контрастував із миролюбністю дітей квітів.
Перед концертом Піт Таунсгенд зчепився з Джимі Гендріксом, бо той теж планував розбити на сцені свою гітару, що на думку Піта, було чистим плагіатом. Піт образив Джимі, вони також посперечалися, хто має вийти першим на сцену, і першими вийшли The Who. Утім слід відзначити, що Гендрікс таки на цьому концерті перевершив Таунсгенда, він, виконуючи пісню «Wild Thing», не лише розбив свою гітару і рештки викинув у зал, але перед тим ще й добряче «зґвалтував» її, «кінчив» на неї з пластикової пляшечки бензином і підпалив.
Гастролі The Who у США у серпні 1967 року були аж занадто скандальними. Святкуючи після концерту день народження Кіта Муна в готелі «Holiday Inn» у Флінті в Мічигані, хлопці так увійшли в раж, що трощили усе, що їм потрапляло на очі, а кульмінацією оргії виявився Кадилак на дні готельного басейну. Уродинник Кіт, втікаючи від поліціянтів, послизнувся на святковому торті і вибив собі зуба. Збитки від цих хуліганських дій склали 24 тисячі доларів, після чого учасникам The Who заборонили надалі зупинятися у готелях мережі «Holiday Inn», хоча в інших готелях вони відривалися по повній, і троща готельних номерів стала їхньою візитівкою.
Під час туру 1968 року в Австралії та Новій Зеландії місцева преса назвала хлопців «немитими смердючими пиячками», а коли вони летіли до Сіднея, їх за хуліганські витівки в літаку арештували під час посадки в Мельбурні, видворили з країни, а прем’єр-міністр Австралії Джон Гортон у телеграмі учасникам The Who заборонив будь-коли ще відвідувати його країну. Утім вічних заборон, вочевидь, не буває, і через два роки після смерті Гортона 2004 року The Who здійснили тріумфальний тур Австралією.
Альбом Who’s Next вийшов у світ 14 серпня 1971 року і одразу ж мав шалений успіх. Відтоді багато музикальних критиків розглядають його як найкращий альбом The Who і один із найкращих альбомів усіх часів. Оглядач сайту BBC Music Кріс Робертс назвав альбом «пам’ятником, вирізьбленим у камені, недоторканим роковим каноном». Направду вражають досягнення Who’s Next у найрізноманітніших світових рейтингах за всі часи. За рейтингом порталу Acclaimed Music, складеним провідними музикальними критиками, цей альбом займає 35 місце у списку «найвеличніших альбомів усіх часів», 2002 року він потрапив на 9 місце в рейтингу «100 найкращих рок альбомів усіх часів» за версією журналу Classic Rock, 2003 року журнал Rolling Stone поставив альбом на 28 місце серед «500 найвидатніших альбомів усіх часів».
Who’s Next зайняв 15 позицію у списку порталу Pitchfork Media серед «100 найкращих записів 1970-х років». Отож бачимо, що цей альбом був не лише надпопулярним на початку 1970-х років, але й цілком витримав випробування часом, і коли 2007 року Who’s Next урочисто вводили до залу слави Grammy, то було відзначено його «перевірену роками якість та історичне значення для музичної індустрії».
Віддання такої незаперечної шани альбомові, який наша львівська музична тусовка початку 1970-х сприйняла, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму, вважаючи його слабкішим від впливового і вікопомного, на наш погляд, альбому The Who Tommy (1969), навела на деякі цікаві роздуми. Щойно спало на думку, що жоден видатний гурт 1960-х років не витримав, у нашому розумінні, випробування часом в наступному, якісно новому для історії рокової музики десятилітті, не зміг пристосуватися під нові критерії, стати насправді «своїм» у новому гардовому вимірі. Такі гурти, як, наприклад, Pink Floyd, Led Zeppelin, Deep Purple чи King Crimson, які розпочали свою діяльність «під завісу» 1960-х, до цієї когорти не належать, бо це в повному розумінні лише гурти нової епохи, епохи 1970-х.
Старим же корифеям, які вийшли з осердя 1960-х і репрезентували сутність тамтої епохи, вповні осягнути нові музичні виклики і влитися в передні ряди провісників нової епохи, на нашу думку, було не до снаги. Так, безсумнівно, і Rolling Stones, і Who й надалі збирали повні зали по всьому світу, мільйонними накладами видавали нові сингли і альбоми, але все ж це було загалом епігонство, це була стара музика, лише на якусь невеличку дещицю підновлена новими віяннями. І нічого дивного в цьому не було, бо завше нове, небачене й захопливе в мистецтві твориться лише молодим поколінням, а старе, навіть якщо б і дуже хотіло це нове творити, на жаль, не може. Молоде вино треба вливати лише в нові бурдюки, а не в старі, каже Ісус. І, можливо, була якась частка провидіння в тому, що на рубежі десятиліть Бітли розвалилися, Джимі Гендрікс і Дженіс Джоплін померли, і в новому часі їх вже не було, хоча щодо Джимі – то він, як провісник нової епохи ще фактично з середини 1960-х, міг би стати і корифеєм тренду 1970-х.
А у цьому десятилітті уже вела перед цілковито нова музика, і ми, без сумніву поважаючи те, що було створено у 1960-х, беззастережно віддалися новій музиці, назад ми вже не озиралися, і це може осягнути лише, той, хто особисто тоді це все переживав. Моє покоління пережило це двічі. Коли на початку 1960-х з’явилися Бітли, все попереднє, включно з супер шанованими Елвісом Преслі, Баді Голі, Чаком Беррі, здавалося безнадійно віджилим і непотрібним.
Приблизно те ж саме сталося і на початку 1970-х. Коли з’явилися Deep Purple, Led Zeppelin, Black Sabbath, Uriah Heep, Pink Floyd, Queen, Emerson, Lake & Palmer, Yes, Genesis, Jethro Tull, King Crimson, Focus, Sweet, Rush, Rainbow, Grand Funk Railroad, Kiss, Kansas, Boston, Foreigner, Nazareth, Slade – ми зрозуміли, що це були представники нової музики, якої в попередньому десятилітті не було, і ми шалено полюбили власне цю музику. Так, без сумніву, The Who мали й своїх ревних прихильників і у 1970-х, але ми вже до них не належали. Хоча з точки огляду історії сьогоднішньої, озираючись назад на 50-60 років, ми можемо, наприклад, Rolling Stones, та й, зрештою, і The Who теж, віднести вже до так званих вічних і нетлінних музичних цінностей, як і музику гардової епохи 1970-х теж.
Концепція альбому The Who Who’s Next – це фактично залишки нездійсненного, насправді мегаломанійного мультимедійного проєкту Lifehouse, створеного Пітом Таунсгендом як продовження рокової опери 1969 року Tommy. Сюжет цієї нової опери ґрунтувався на серії есеїв, які Піт писав для видання Melody Maker влітку 1970 року, де він розмірковував над важливістю музики рок як комунікативного інструмента для всього людства. Гітарист The Who хотів розширити сферу своєї діяльності на інші галузі мистецтва, зокрема кіно. Загалом він замислив створення концептуальної футуристичної рок опери, де усі пісні мала бути записані наживо. Дія мала відбуватися в найближчому майбутньому, в соціумі, де музика заборонена, і більша частина населення живе в таких собі «піддослідних костюмах», контрольованих урядом. Бунтівник Бобі зламує мережу, яка тримає в покорі людей, транслює рокову музику у ці «костюми», таким чином даючи можливість людям звільнитися від контролю уряду і очистити власну свідомість.
Тут найцікавіше те, що ці футуристично-фантастичні вигадки західного світу точно-точнісінько відповідали нашим тодішнім радянським реаліям, і Піт Таунсгенд, вочевидь, не був таким аж наївним, аби не знати, що рокова музика в СРСР була фактично під забороною. Тоді у світі це була не фантастика, але реальність, утім Піту хотілося напевно йти у тренді тодішньої модної західної літератури, яка описувала фантастичні картини тоталітарного суспільства, хоча для нас це була тоді зовсім не фантастика. Деякі елементи цього сюжету можна вважати пророчими, зокрема опис цієї самої мережі (the grid), що нагадує інтернет, а також «мережу сновидінь», яка нагадує сучасне поняття віртуальної реальності.
Задум Піта Таунсгенда провалився через надзвичайну складність, зокрема, нічого путнього не вийшло з комунікації з живою авдиторією. Піт нарікав: «Авдиторія не була зацікавлена у взаємодії з гуртом і його музикою для створення нового матеріалу. Вони просто прийшли послухати «My Generation» і повитріщати баньки на те, як ми трощимо інструменти». Він зізнався, що провал проєкту привів його на грань нервового зриву, а Роджер Долтрі зауважив, що «ми ніколи не були такі близькі до розпаду». Утім невдовзі пристрасті вгамувалися, і як у доброго господаря нічого не пропадає, так і майже всі напрацювання з Lifehouse, в тому числі з синтезаторами і комп’ютерами, увійшли до альбому Who’s Next.
Обкладинку Who’s Next 2003 року телеканал VH1 назвав однією з найвеличніших обкладинок усіх часів. На ній зображений прямокутний бетонний моноліт, який стирчить з купи шлаку на териконі неподалік вугільної шахти в Ізінгтон Кольєрі в графстві Дарем. Учасники гурту щойно відлили з себе зайву рідину на цей моноліт і защіпають свої штани. На бетоні видно мокрі сліди усіх чотирьох, утім фотограф гурту Ітан Рассел розповідав, що насправді на стінку нацюркав лише Піт Таунсгенд, а сліди решти трьох було зімітовано поливанням дощовою водою з порожньої каністри. На звороті обкладинки зображено хлопців за лаштунками в залі Монфорт в Лестері серед уламків меблів.
Baba O’Riley. Пісня, яка відкриває альбом Who’s Next, має ще одну неофіційну назву за своїм приспівом – «Teenage Wasteland», що означає «підліткове спустошення». За словами Таунсгенда, наприкінці фестивалю на острові Вайт 1969 року за участі також і The Who, поле, де тусували фани, було вщерть завалене сміттям, що й надихнуло його на рядок про «підліткове спустошення». В іншому інтерв’ю Піт заявив, що його також вразило «абсолютне спустошення підлітків» на фестивалі у Вудстоку, де публіка була добряче накручена галюциногеном ЛСД, і двадцятеро фанів зазнали ушкодження головного мозку (brain damage).
Деяка іронія полягає в тому, що частина молодих прибічників The Who сприйняли це гасло не як докір у чомусь поганому, а навпаки, як гасло свого самоствердження: «Підліткове спустошення? Так, це чудово, ми всі спустошені, ми втрачене покоління!» Дивним також виглядає й те, що далеко не бездоганний у своїй поведінці Піт Таунсгенд намагається тут якось дорікнути тинейджерам у якійсь їхній нечемності.
Назва пісні поєднує імена двох філософських і музичних наставників Таунсгенда – індійського духовного учителя Мегера Баби і американського авангардового композитора-мінімаліста Террі Райлі, який у своїх творах використовував джаз та індійську музику. До речі, вплив мінімалізму Райлі відчувається у багаторазовому повторенні «петлі» (loop), тобто певної теми, записаної і автоматично відтвореної у пришвидшеному темпі. Тут, здається, виявляються вже якісь зачатки електронної музики. Загалом же музика пісні, окрім цієї екстравагантної новації, як і усі пісні цього альбому, цілковито у типовому для The Who тренді 1960-х років. Хіба що дещо підживляє враження бездоганно виконаний скрипалем Дейвом Арбусом драйвовий кавалок у стилі кантрі.
Та що б ми з вами не думали про «Baba O’Riley», ця пісня залізно входить в усі можливі варіанти «500 найкращих пісень усіх часів» і «500 пісень, які сформували рок-н-рол». Перелік відомих світових фільмів, де звучить ця мелодія, вже перевалив за десяток. Ця пісня залишається культовою для багатьох сучасних музикантів, особливо її полюбляють виконувати Pearl Jam. У цьому виконанні зверніть увагу, як на початку пісні шпортається на гітарі і не виграє потрібних нот гітарист Pearl Jam. Нічого не поробиш – живе виконання – це не механічний loop, як в оригіналі.
Bargain. Це улюблена пісня Піта Таунсгенда на цьому альбомі, про що він заявив 2016 року. Текст пісні ніби про земне кохання, але насправді про любов до Бога. На створення цієї поезії Піта надихнув індійський містик Мегер Баба: «Це пісня про втрату свого я. Я постійно намагаюся втратити себе, щоб віднайти Бога. Не впевнений, чи це мені вповні вдалося, але пісня висловлює те, що неодмінно варто втратити усе, аби бути в одному з Богом». Власне ідея самої назви «Bargain» (оборудка) говорить про те, що насправді варто віддати все, що маєш заради єдності з Богом, і це мала би бути найвигідніша оборудка.
Піт Таунсгенд дуже вдало використовує в цій пісні гітару Gretsch 1959 року, яка належала колись Чету Аткінсу, і яку йому подарував Джо Волш. Звучить тут також синтезатор ARP – тодішня модна фішка. Використанням синтезатора на цьому альбомі The Who ніби претендує на створення музики у стилі прогресивного року, однак це модне віяння не заретушовує звичного стилю гурту, достеменно знайомого нам із 1960-х років.
The Song Is Over. Хвалебних відгуків музикальних критиків на цю баладу хоч залийся: «одна з найкрасивіших балад, які коли-небудь створював Піт Таунсгенд», «надзвичайно гарна пісня з вишуканим вокалом Роджера Долтрі», «надзвичайно прекрасна пісня», «композиція, структурована з майже бароковою охайністю та порядком». Насправді гарна річ, в якій відгукуються напрацювання Таунсгенда 1967 року, вишукані (як для The Who) гармонії стремлять кудись до мюзиклу чи навіть джазу, робота піаніста Нікі Гопкінса бездоганна.
Приємно вражають часті модуляції, загалом пісня створює враження якоїсь витонченої мрійливості, тут буяє поезія «широченних просторів», «нескінченного моря», «високих гір у небі». Звичайно ж пісня про кохання, де «вона була моєю першою піснею, яку я коли-небудь співав». «Кохання позаду, і ця пісня вже позаду, залишивши мене в сльозах, утім я пам’ятатиму про неї, навіть якщо для цього буде потрібно мільйони років». Та незважаючи на сумний настрій, загалом «The Song Is Over», здається, все ж несе світлий і оптимістичний настрій.
Behind Blue Eyes. Одна з найвідоміших пісень The Who і одна з найкращих балад 1970-х років, яка не набагато поступається таким речам, як «Stairway To Heaven» Led Zeppelin, «Soldier Of Fortune» Deep Purple чи «Angie» Rolling Stones. Гітарні гармонії Піта Таунсгенда блискучі, все напрочуд просто, але й напрочуд кайфово. Це власне той випадок, коли The Who все вдалося.
Вдалося і в музиці, і особливо в поезії. Кажуть, що Таунесгенд написав цей текст після концерту в Денвері 1970 року. Після виступу його намагалися спокусити ґрупі (groupie) The Who – навіжені жіночі прихильниці рокових гуртів, фанатки, які всюди супроводжують музикантів під час гастролей. Однак Піт встояв від спокуси, повернувся самотній до своєї кімнати, і це сталося завдяки настановам його духовного провідника Мегера Баби. Він одразу почав писати молитву, перші слова якої були: «Коли мій кулак стискається – розтисніть його», цей рядок потім увійшов до тексту пісні. Текст «Behind Blue Eyes», як і будь-який текст рокової поезії, можна трактувати по-різному, хоча власне цей текст просто чудовий сам по собі:
Ніхто не знає, що це таке
Бути поганим, бути сумним,
Заховавшись за блакитними очима.
Ніхто не знає, що воно таке
Бути ненависним, бути знедоленим,
Бути тим, хто лише бреше.
Ніхто не знає, що це таке
Відчувати те, що відчуваю я,
Не стримуючись від власної злості.
Всі мої години – суцільна самотність.
Моє кохання стало помстою
І мені вже не стати вільним.
Коли мій кулак стискається –
Розтисніть його
Перш, аніж я когось вдарю,
Загубивши владу над собою.
Коли я посміхаюсь –
Повідомте мені погану новину
Перш, аніж я реготатиму як божевільний.
А якщо я проковтну якусь гидоту –
Запхайте мені пальці в горло.
А коли я дрижатиму – дайте мені ковдру.
Ніхто не знає, що це таке
Бути поганим, бути сумним,
Заховавшись за блакитними очима.
«Behind Blue Eyes» – це одна з вічних пісень. Коли ви наберете цю назву в Ютубі, перше, що вам вистрибне, це буде зовсім не The Who, а Limp Bizkit з сотнею мільйонів переглядів. У новому прочитанні ця пісня стала набагато популярніша у світі, аніж була у 1970-х за часів The Who. І дідусі з The Who, напевно, не ображаються на своїх молодих послідовників, які зробили кавер на цю річ, фактично не змінюючи ані нотки в ній, і на те, що у молодого покоління рокових фанів «Behind Blue Eyes» насамперед асоціюється з Limp Bizkit. Бо деколи геніальне відривається від свого творця і стає вічним шедевром, авторством якого вже мало хто переймається. І власне це є найбільшою похвалою і найбільшим визнанням цього самого творця.
Won’t Get Fooled Again. Ніхто не заперечуватиме, що 134-а позиція у списку «500 найкращих пісень усіх часів» за версією Rolling Stone – досягнення феноменальне. Утім, найцікавіше, на наш погляд, у цій пісні – це її текст. Тема революції і конституції у країні, де єдина і остання революція відбулася понад три століття тому, а конституції як такої взагалі не існує (маємо на увазі звичайно ж Англію), чомусь була доволі модною в кінці 1960-х і на початку 1970-х. Але дивина, чому рокові музиканти, яким, здається, як нікому, належить бути революційними, були налаштовані до революцій не надто прихильно.
Можливо, їх налякали революційні події у Франції 1968 року і тодішня воєнна нестабільність у світі (а коли ж цей світ взагалі був мирним і стабільним?), можливо на це були інші причини, зокрема, захоплення філософією пацифізму, але про небажаність революцій вперше, здається, заговорили, а точніше – заспівали Бітлз у пісні «Revolution» (1968). А у «Won’t Get Fooled Again» Піт Таунсгенд, дуже мудро й аргументовано намагається довести непотрібність революції:
Ми будемо боротися на вулицях
Разом із нашими дітьми під ногами,
Але ті ідеали, які вони сповідують – зникнуть.
Я скину свого капелюха перед новою конституцією,
Я вклонюся новій революції,
Посміхнуся й вишкірюся на зміни навколо,
Витягну свою гітару і заграю, як завжди.
А потім я клякну й молитимуся,
Аби з нас знову не зробили дурнів.
Про те, що прийдуть переміни, ми знали,
І нас звільнили від гніту, ось і все.
Але світ вочевидь не змінився,
Хід історії повторюється,
І вже майорять знамена нової війни.
Я драпану звідси разом із родиною,
Якщо нам пощастить вижити,
Я отримаю всі свої документи і усміхнуся небу.
А на вулицях усе, як завжди,
Одні гасла змінили інші,
Тепер ліві стали правими, а праві – лівими,
І їхні бороди за ніч стали довшими.
Зустрічайте свого нового боса,
Такого самого, як і старий.
Але з нас не зроблять дурнів,
Не зроблять дурнів знову.
Ні! Ні!
Напевно, легко писати про революцію тим, хто її в очі не бачив і навіть не нюхав. А вона таки пахне. Одна моя знайома молода киянка мистецтвознавиця розповідала, що стійкий запах Майдану, запах одягу тих, хто постійно перебував біля бочок, де грілися й готували їжу у січні 2014-го, відлякував «лояльних» киян, вони від цього запаху сахалися, як чорт від ладану. «Ану вилазь із машини, майданутая, ні ваняй мнє тут» – не раз казали Тані київські таксисти, до яких вона підсідала до авта, і їй доводилося йти пішки додому вночі аж на лівий берег. А 19 лютого ця 45-кілограмова тендітна дівчина витягала з пожежі важкопоранених у київському Будинку профспілок. Так що не треба нам, панове буржуї, розповідати про потрібність чи непотрібність революцій. Але любимо ми вас все одно до нестями, любимо за вашу музику, а це – найголовніше.
14.08.2021