Зустріч львів’ян із сером Полом Маккартні.
знимка MPL Communications
Розповідь про один із найкращих альбомів Пола Маккартні Ram, якому нині виповнюється п’ятдесят років, розпочну зі спогадів про історичну зустріч львівських фанклубівців Бітлз із сером Полом на сцені Майдану Незалежності перед його вікопомним концертом у Києві 14 червня 2008 року. Так, у XXI столітті трапляються й такі дива, і двоє львів’ян можуть з гордістю говорити своїм дітям і онукам: «Я зустрічався з Полом Маккартні, вітався з ним за руку, і ми доволі мило й цікаво поспілкувалися». Власне львів’яни (ну, а хто ж іще?) були натхненниками й головною рушійною силою Українського фан-клубу Бітлз, тому й пощастило Володимирові Михалику (Джубоксу) і Тарасові Лисаку стати учасниками цієї історичної події. Так вона запам’яталася Тарасові Лисаку:
«Це було навесні 2008-го. У пресі пройшла інформація, що до нас їде Пол Маккартні. І що міжнародний Фан-Клуб The Beatles готується до цієї події. Ми, львів’яни, це почули… «Все дуже просто…», – кілька пар очей завмерло, дивлячись на мене, коли я приїхав повідомити на Капітал-Медіа (рекламно-продюсерська агенція у Львові), де зібрались на зустріч найвідданіші львівські прихильники ліверпульської четвірки, про свою телефонну розмову з Денисом Казваном – координатором від Фонду Пінчука, який займався організацією концерту Пола Маккартні в Києві.
Знайшов телефон на сайті їхнього фонду, подзвонив, слухавку взяв Денис, я представився, одразу продиктував йому адресу сайту нашого Українського Фан-Клубу The Beatles (родом зі Львова, звісно) – beatles.com.ua. І у відповідь почув – «сам Бог надіслав вас до мене». Одним словом, хлопці, – кажу я друзям, які застигли у формі знаку запитання, – ми отримаємо запрошення і їдемо у Київ на концерт!!!» Далі було ще несамовитіше. Нас попередньо запросили до Києва, де довірили промоцію концерту в Західній Україні. І почалось… Футболки з логотипом Клубу, музично-художні акції «Тато, мама й я – бітлівська сім’я» у Львові, Житомирі, Чернівцях, Рівному, списки охочих та автобуси, фольклорний колектив зі села Бітля Турківського району, який навчили пісням Бітлів в українському перекладі від нашої клубної «бітлівської енциклопедії» Ілька Лемка, численні промо в ЗМІ….
Та найцікавіше, в будь-якому випадку для моєї родини точно, розпочалось під час нашої прес-конференції у Львові днів за 10 днів до концерту, де ми хвалились своїми активностями. Це було останнє запитання від журналіста: «А що ви подаруєте серу Полу Маккартні?» Насправді до цього моменту ми випустили з уваги таку важливу річ, як подарунок. Довелось швидко зорієнтуватись поміж на мить зніяковілих колег та випалити: «Традиційно, українську вишиванку і, як належить, в червоно-чорних кольорах.
На «Вернісажі» (ринок у Львові) купувати Полу сорочку не будемо» – твердо постановили ми з друзями. «Твоя ж дружина вміє вишивати», – обнадійливо промовив мій кум Ростик Ваврів. «Їдемо до мене», – не вагаючись, запропонував я. А далі були пошуки якісного матеріалу (добре, що жінчина сестра Надія Сеник працює у музеї реставратором тканин). Петро Нестеренко-Ланько організував у своїй студії пошиття сорочки, підібрали колегіально візерунок, а в мене вдома тиждень і вдень, і вночі вправні руки дружини Олі накладали на полотно хрестики. Одним словом, ввечері перед від’їздом ми презентували громаді подарунок на концерті в клубі Роберта Домса.
За нашу роботу організатори концерту запросили двох осіб з нашого Фан-Клубу на зустріч з Полом Маккартні у Києві. Звичайно ж, поїхав Володимир Михалик – один із натхненників, засновників та Президент нашого Клубу, а я повіз сорочку від дружини і всіх колег, які працювали над нею. Було сонячно. Нас ще з кількома київськими групками фанів залишили в нетерплячому очікуванні на сходах київської філармонії. А за кілька десятків метрів за огорожею від нас був заповітний намет…
І ось ми йдемо, в руках атрибутика Фан-Клубу та наша гордість – вишиванка для Пола Маккартні. Серце колотить, за мить згадуєш усе – першу платівку від старшого брата – Stars on 45 з міксом бітлівських пісень, подаровану друзями на уродини «Авторизовану біографію The Beatles Гантера Девіса», десь назавжди позичену в бібліотеці, радість, коли записав на касету останній в колекції офіційний альбом, і «Ob-La-Di, Ob-La-Da», яка лунала вдома, бо викликала таку радісну для батька посмішку в моїх дочок, коли були немовлятами. І почуття радості, що ми це зробили, і почуття чогось великого, що зараз, власне цієї миті відбувається у твоєму житті. А ще, в голові постійно бурлила думка, чи вгадали ми з розміром сорочки.
У наметі на Майдані Незалежності скромний, вже немолодий чоловік, із дещо жіночими рисами обличчя, мило посміхався та подав нам руку. Далі 15 хвилин минули як одна мить, та ми чітко заздалегідь спланували, про що розповідатимемо і важливо було серед тих почуттів нічого не забути… Володя англійською володіє краще, я більше лишень починав теми. Та що би ми не говорили, хвалились, бажали, оповідали про друзів-бітломанів, дарували – все ж лейтмотивом наших промов було: «We Love You, Paul!», «All You Need is Love!»
Ми йшли з почуттям звершеної місії до Європейської площі чекати львівський десант, котрий мчав на трьох автобусах. Жваво обговорювали по-змовницьки кинуту Денисом нам на прощання фразу: «Це ще не всі сюрпризи для вас на сьогодні». Невже? Ми мали надію... А далі було очікування і острах, що концерт не відбудеться через страшну зливу. Але ось перші акорди «Drive My Car». І ось Пол з прапором моєї України, тут, в серці моєї держави, хай невпевнено, але щиро і українською звертається до мене і до сотні тисяч очей: «Мене просили заспівати цю пісню…» Співай Поле. Співай!»
А ось спогад про зустріч із Полом Джубокса (Володимира Михалика):
«Того дня мені, як Президентові Українського фан-клубу Бітлз, трапилася унікальна нагода зробити, якщо не інтерв’ю, то принаймні хоча б поставити декілька запитань одному із Бітлз, можливо головному Бітлу, адже ми весь час мордувалися проблемою, хто ж там головний – Джон чи Пол, хто зробив більший внесок у цю геніальну музику, і ніколи не знаходили відповіді. Ще за декілька хвилин до зустрічі я мусував у своїй голові два-три запитання, однак зрештою вирішив нічого не питати – і так про нього вже давно все і всім відомо. Ми напружено стояли в кімнаті для авдієнції, а сер Пол несподівано з’явився позаду нас і кілька секунд з посмішкою спостерігав за нами. Напевно, його ще потішають люди, котрі хвилюються перед зустріччю з ним.
Спочатку Тарас Лисак вручив Полу подарунок – українську вишиванку, вишиту руками його дружини, яка практично день і ніч працювала над цим шедевром цілий тиждень. Молодий фотограф-кореєць миттєво зробив кілька фотознімків для Пола і для нашої делегації фан-клубу, але одразу ж наш пильний куратор від Фонду Віктора Пінчука заборонив публікувати ці фото. Виявилось, що напередодні президент Віктор Ющенко першим вже подарував Маккартні вишиванку його (Ющенка) улюбленого фасону, де візерунок був вишитий білим по білому. Тому деякий час нам не дозволяли оприлюднювати своє фото, та воно все ж з’явилося у пресі вже через кілька місяців, коли ми ділилися спогадами про зустріч із Полом.
У ті п’ятнадцять хвилин, які були нам відведені організаторами, я розповідав Полу Маккартні про українське село Бітля в Турківському районі Львівщини, де фольклорний ансамбль трембітарів і дримбарів вивчив і виконав у Львові дві його пісні українською мовою. Це були «Ob-La-Di, Ob-La-Da» і «Mull Of Kintyre», в українському варіанті вони звучали як «Бітлянське весілля» і «Бойківський край». Переклад зробив Ілько Лемко, а також допоміг ансамблю щодо аранжування і музичного виконання. Українське телебачення транслювало виступ бітлянців на всю країну. Моя розповідь справила на Пола враження, він повторив: «O, yeh, Beatla!» і уточнив географічні координати села. Я пожартував, що це таке далеке село у Карпатських горах, де «Маккартні телят не пас». Пояснивши, що це українська приказка насправді про Макара, а не Маккартні, я відчув, що жарт Полу сподобався. Далі я подарував йому диск DVD із записом цього виступу селян.
Пол доторкнувся пальцем до емблеми на моїй футболці фан-клубу Бітлз і запитав, чи це найбільший фан-клуб в Україні, я це підтвердив, і після цього він, намалювавши на окремій футболці фан-клубу смайлика, підписав нам автограф і окремо автограф «Мешканцям села Бітля». Цей другий автограф ми згодом вручили голові бітлянської сільради, і подарунок Пола урочисто повісили на стіні сільського етнографічного музею над старовинною прядкою.
На прощання я не вигадав сказати нічого кращого за слова: «Дякую Вам за Вашу музику, яка змінили світ, змінила всіх нас, і особисто моє життя». Пол Маккартні, напевно, це вже чув сотні й тисячі разів, утім вислухав серйозно, з повагою киваючи головою, в кінці усміхнувшись і ввічливо подякувавши. Виходячи з кімнати, я потиснув йому руку і побажав гарного концерту».
Альбом Пола Маккартні Ram вийшов у світ 17 травня 1971 року, але перед цим ще був сингл «Another Day». Цю пісню Пол пробував записати з Бітлами 1969 року, але тоді щось не пішло, зрештою вона була записана першою під час сесій альбому Ram у Нью-Йорку в студії Columbia і потрапила в чарти 19 лютого. Не відомо, чи Пол планував записувати цю річ на альбом, вона вийшла поза альбомом, однак була включена в його перевидання 2012 року. «Another Day» в 1971 році була одною з пісень, які я найчастіше чув по радіо. Майже одразу вона досягнула другого місця в Британії і п’ятого у Штатах. «Another Day» був першим синглом Пола Маккартні як солового виконавця. Дивно, що з першого свого альбому McCartney він не випустив жодного синглу, хоча «Maybe I’m Amazed», в подальшому одна з найпопулярніших пісень Пола, без сумніву стала б залізобетонним гітом.
«Another Day» – одна з перших пісень Пола Маккартні, які за музичною структурою можна назвати «багатошаровими». Тут вже немає звичних програшів, заспівів, приспівів, соло, а є радше якесь інтуїтивне, можливо навіть сюрреалістичне поєднання різних відмінних за стилем компонентів, які тримає вкупі композиторський геній Пола, навіяний якимось незбагненним натхненням чи одкровенням. В подальшому таких пісень у нього буде достатньо, і в мене при першому їх прослуховуванні виникало відчуття якоїсь складності структури, і навіть стильової несумісності різних частин, але ж це Пол, думав я, це його нестандартність, революційність і зрештою геніальність.
«Another Day» складається з трьох різних частин, різних нашарувань, і слухаючи цю річ, не знудишся, бо все нові й нові несподівані гармонії зачаровують тебе, і ти опиняєшся вже десь не біля радіоприймача, як п’ятдесят років тому, і не біля компа, як сьогодні, а твоя уява несе тебе кудись геть від цього банального трибу життя на захмарені карпатські вершини чи на стрімку кручу над затокою Бакота… Особливо мрійливо чарівною відчувається третя частина пісні зі зменшеними гармоніями.
Щодо поезії цієї речі, то на перший погляд вона видається доволі тривіальною: життя неквапливо триває, день змінює день, і будь-який наступний день, неначе близнюк, схожий на день попередній. Барабанщик, який брав участь у запису альбому Ram, Дені Сейвел, назвав героїню цієї пісні «нью-йоркською Елінор Ріґбі», маючи на увазі, що в обох піснях Пола фігурує життя самотньої жінки. Мені ж особисто вже при написанні цього тексту здалося, що поезія «Another Day» дуже нагадує бітлівську «She’s Leaving Home», нагадує власне докладним описом деталей побуту, усіма цими домашніми халатами, рушниками, носовими хустинками, панчохами…
Це справді поезія, яка зворушує, власне оцими дрібними деталями нашого повсякденного життя – за якими сум, самотність, суїцидальні думки, як ось у цієї молодої жінки – героїні пісні «Another Day». Це власне англійська і американська рокова чи попсова поезія – дрібниці життя, які мають дуже глибокий зміст. Джон Леннон відгукнувся на «Another Day» піснею «How Do You Sleep?», яка сприймається навіть не завуальованою, а цілком відвертою критикою старого друга: «Єдина річ, яку ти створив, була «Yesterday», а відколи ти пішов – це лише «Another Day».
Вікіпедія класифікує жанр альбому Ram як інді-поп і психоделію. Щодо психоделії ще так-сяк можна з цим погодитися, але відносно інді-попу, то тут можна посперечатися. По-перше, цей термін виник щонайменше через десятиліття після виходу цього альбому, але, як ми з вами вже могли переконатися, Вікіпедія часто-густо нагороджує альбоми початку 1970-х термінами, які виникли набагато пізніше. А по-друге, інді-поп, натхненний розгнузданою пост-панківською культурою і етикою, вочевидь трохи важко притягнути за вуха до цього витвору Пола Маккартні.
Музична критика зустріла альбом Ram відверто неприхильно. Круті видання: Rolling Stone, New Musical Express, Melody Maker, Playboy та інші не шкодували висловів на кшталт: «неймовірно непослідовний», «посередній», «емоційно пустий», «подорож в неспокійну нудьгу», «найгірше, що робив коли-небудь Пол Маккартні» etc. Звичайно, оглядачі після «кустарного», зробленого в домашніх умовах першого альбому McCartney, очікували від Пола чогось неймовірного, і така доволі гостра критика, вочевидь, була наслідком цих завищених очікувань. І лише поодинокі голоси стверджували: «непоганий альбом за будь-якими мірками і безумовно набагато кращий за більшість виданого британськими співаками і гуртами».
Колишні бітлівські друзі Пола на тлі нещодавніх судових розборок між членами найзнаменитішого у світі гурту теж, м’яко кажучи, були не в захваті від цього альбому. Джон Леннон кепкував з нього, у пісні «How Do You Sleep?» вважаючи творчі зусилля свого колишнього друга – «muzak to my ears» (музак для моїх вух). Музак – це був термін, яким окреслювали попсову фонову музику, яку вмикали у супермаркетах. Рінґо Стар в інтерв’ю Melody Maker заявив: «Мені сумно з приводу альбомів Пола. Я не думаю, що на альбомі Ram є хоч одна гарна мелодія, і це дуже дивно». Бітлознавець Пітер Браун висуває припущення, що зображенням на обкладинці альбому двох жуків, що ніби злягаються, Пол хотів натякнути на те, як до нього ставляться решта бітлів.
Ну і на додаток до цих думок про другий альбом Пола можу сказати, що нашій львівській бітлівській тусовці Ram дуже навіть сподобався, і ми вважали, що це великий позитивний крок вперед від першого альбому McCartney. А сьогодні, через пів століття після виходу цього альбому ми, порадившись, дійшли висновку, що це насправді найкращий альбом Пола. А тоді, 1971 року, що б не казали і не писали критики, як це зазвичай буває, альбом Ram майже одразу досягнув першого місця у Британії і другого в США, де він у Top-10 провів майже пів року, ставши платиновим, а відтак було продано понад два мільйони його копій. 2020 року часопис Rolling Stone поставив Ram на 450 місце у списку «500 найкращих альбомів усіх часів».
Too Many People. Критики оцінили цю пісню як третю найкращу постбітлівську річ. Насправді гарна пісенька, особливо друга її лірична мінорна частина. Можливо, трохи випадають із контексту два гітарні соло, які намагаються виглядати аж занадто гард роковими. Про цю пісню більше згадують у зв’язку з ворожнечею між Джоном і Полом. Джон вирішив, що у деяких піснях нового альбому Пола містяться образливі натяки щодо нього самого і Йоко Оно. Вже по смерті Джона Леннона в інтерв’ю 1984 року Пол визнав, що у «Too Many People» таки були наїзди на Джона, починаючи з першої фрази тексту: «Piece of cake», що насправді є омофоном «Piss off, cake» (Пішов ти на фіг).
Утім Пол зізнався, що насправді ці наїзди, на його думку, були незначними і лише у словах: «Забагато людей проповідують, як треба жити». «Джон забагато проповідував, – згадував Пол, – і це мене добряче діставало. Хоча був іще один рядок, який стосувався Джона: «Ти вхопив своє щастя, але розламав його навпіл». Сам Джон цей останній рядок трактував, як наївність Пола, який нібито вважав, що коли вони були разом у Бітлз, це для Джона було великим щастям. Також Джон вважав, що й рядок: «Забагато людей іде під землю» стосується його і Йоко. Утім найбільше дратували його власне слова про його проповідування, дратували настільки, що в інтерв’ю для ВВС у жовтні 1971 року він презирливо заспівав їх акапельно. Сучасні кавери «Too Many People», як зрештою майже усіх пісень Пола, просто феноменальні.
3 Legs. Гарний, можливо, найкращий блюз Пола Маккартні в межах традиційного твелвбарблюзового квадрата. І знову тут не обійшлося без образ на своїх колишніх друзів бітлів. Утім в той час, як Джон Леннон і Джордж Гаррісон доволі відкрито висловлювали свої думки щодо розпаду The Beatles, судового процесу про майно фірми Apple та інших неприємних речей, то Пол волів це висловлювати у своїх піснях метафорами та двозначністю:
Коли я думав, що ти мій друг, коли я думав,
Що можу називати тебе своїм другом,
Ти зробив мені боляче, ти образив мене,
Ти вразив мене в саме серце.
Про якого власне друга тут ідеться, незрозуміло, але вочевидь ця образа спрямована на всіх трьох. Заради справедливості варто відзначити, що Джон Леннон не лише критикував пісні Пола, а деколи чесно говорив про те, що йому подобалось: «Я думав, що Ram жахливий альбом, що McCartney був набагато кращий, особливо «Junk». Хоча в Ram мені сподобався початок «Ram On», початок «Uncle Albert» і дещо з «3 Legs».
Ram On. Ця пісня двічі грає на цьому альбомі: з вокалом і в інструментальній версії на другій стороні диску. Скоріш за все у назві пісні виявилися ремінісценції Пола щодо його юних років. 1960 року ще тоді нікому невідомий гурт Silver Beetles (Срібні Жуки) вирушив на гастролі до Шотландії акомпанувати нікому невідомому тепер співакові Джоні Джентлу. Хлопці вирішили повигадувати собі екзотичні, у трендах тодішнього шоу бізнесу, імена. Пол згадував про це так: «Я став Полом Рамоном, це виглядало доволі екзотично. Пам’ятаю, шотландські дівчата питали: «Це його справжнє ім’я? Це звучить супер! Це щось французьке. Як це правильно вимовляти – Ра-мон?» Стюарт (Саткліфф) став Стюартом де Сталь на честь художника (Ніколя де Сталя), Джордж прибрав собі ім’я Карл Гаррісон на честь Карла Перкінса, нашого великого ідола, який написав «Blue Suede Shoes», а Джон став Довгим Джоном».
«Ram On», здається, одна з перших пісень, де Пол використовує укулеле, у подальшому він час від часу використовуватиме цей інструмент на своїх живих виступах. В інтерв'ю 2001 року Пол Маккартні згадував часи запису альбому Ram: «Ram On» – це мила дрібничка на укулеле, яку я завжди носив із собою і тримав на задньому сидінні, коли їздив у нью-йоркських таксі, аби завжди мати при собі музику. Вони думали, що я трохи крейзанутий, ці таксисти».
Dear Boy. Ця пісня щойно вийшла в мене на перше місце серед моїх улюблених постбітлівських пісень, власне через пів століття після того, як вона була записана. Я її любив і раніше, але вона була десь у трійці-п’ятірці моїх улюблених, а зараз, переслухавши ці пісні, поставив її на перші місце. Це чудово, коли з роками щось міняється у наших із вами смаках, коли ми здатні переглядати свої пріоритети і щось у них змінювати. «Dear Boy» – пісня якась дуже солодко-тривожна, енергійна і водночас ніжна, насправді дуже красива, особливо кадансові місця, тут феноменальна розкладка і техніка багатоголосся, якесь передчуття чи прототип квінівського вокалу, але Queen так заспівають лише через два роки.
Після виходу Ram Джон Леннон вважав, що «Dear Boy» – це пісня про нього, як і деякі інші на цьому альбомі. Але ще 1971 року Пол наголосив, що ця річ стисло біографічна, він розповідав: «Dear Boy» – це спроба моєї автобіографії, і як мені пощастило зустріти Лінду. Я ніколи не усвідомлював, яке це було для мене щастя, доки не почав писати цієї пісні». Вже у пізніших інтерв’ю, зокрема 2001 року, Пол визнає, що у цій пісні звертається до колишнього чоловіка Лінди Джозефа Мелвіла Сі: «Dear Boy» насправді була піснею для колишнього чоловіка Лінди: «Гадаю, ти ніколи не знав, що втратив». Я ніколи не говорив йому цього, адже він наклав на себе руки. І це було звернення до нього, бо я подумав: «Боже, ти знаєш, яка вона дивовижна, але я гадаю, ти цього не зрозумів».
Панахида за Ліндою Маккартні відбулася 8 червня 1998 року у церкві Святого Мартина На Полях в Лондоні. Серед чотирьох творів, які виконував на жалобній церемонії квартет Бродського, була пісня «Dear Boy». Сучасні музиканти влаштували просто навалу феноменальних каверів цієї геніальної речі. А тут у чистому вигляді можна послухати її незрівняний вокал (можна собі уявити, як би цей кавер прозвучав у виконанні Queen).
Uncle Albert/Admiral Halsey. Ця моя від сьогодні друга найулюбленіша постбітлівська пісня Пола (а була першою) належить до його «багатошарових» речей, але, здається вона щось набагато більше, аніж ця його «багатошаровість», це ідеал абсолютної структурної невпорядкованості, розхристаності, розгнузданості, такого собі абищо, казна-що чи що попало, це чистісінький сюрреалізм, який дозволяє генію будь-якої миті, коли лишень заманеться, миттєво звернути кудись у хащі абсолютно нелогічного стилю, тональності, ритму чи тембрового звучання, а потім повернутися назад. Це абсолютна свобода думки і почуттів, таке собі «гуляй душа без кунтуша». Ця нібито некерованість здоровим глуздом доходить навіть до того, що Пол «забуває» проспівати перший рядок другого куплету, але це нічого, можна «наздогнати» пісню і з другого рядка. Пол дозволяє собі постібатися й відірватися на повну, у другій частині про адмірала Гелсі він майстерно імітує голос такого собі попсово-мюзиклового чи навіть оперного співака.
Я ще з часів Бітлз помітив, що у Пола, як у доброго галицького господаря, нічого ніколи не пропадає, навіть найменша дрібничка, яка десь завалялася з давніх часів. От він і зібрав докупи абсолютно різні невикористані фрагменти, над якими працював для альбому Abbey Road, і впхав їх у п’ятихвилинну композицію, яка аж ніяк не відповідала тодішнім (та й сьогоднішнім теж) критеріям синглового радійного формату. Важко сказати, чи Пол був цілком щирим, коли зізнавався: «Я був здивований, коли це стало великим гітом». Напевно, все ж таки підозрював, інакше б не виставив її синглом у США у серпні 1971 року. Пісня просто підірвала світовий музичний ефір, посівши перше місце в американському Billboard Hot 100, і майже на сто відсотків можу стверджувати, що власне цю пісню я найчастіше чув по радіо того року. Це був перший золотий сингл Пола після розпаду The Beatles.
«Uncle Albert» ущерть насичений звуковими ефектами: тут і звуки морського прибою, дощу, грози, щебетання морських птахів, завивання вітру, тут і клацання телефонного набору. А спертий голос Пола у нібито телефонній слухавці дуже нагадує мегафонний голос Рінґо у «Yellow Submarine», коли той роздає команди на борту, та й загалом ці дві пісні об’єднує морська тематика. Поряд із даниною старшому поколінню, яку Пол віддає своєму рідному дядькові Альберту Кендалу, він також згадує і знаменитого американського адмірала, героя Другої світової війни, Вільяма Гелсі на прізвисько Бик (1882-1959).
Heart Of The Country. Кантрі, то й кантрі. В самому серці кантрі. Нарешті Син Матінки Природи Пол знайшов те, про що мріяв – сільське життя на фермі серед природи, там, де чудовий запах трави в лугах, там, де «виростають святі люди», там, де він має коня, має овечку і чудовий сон уночі. Разом із Бітлз, коли він писав «Mother Nature’s Son», несила Полу було добратися до омріяного рустикального раю, цю мрію він здійснив згодом, разом із коханою Ліндою у своєму маєтку High Peak Farm на мисі Кентайр у Шотландії.
Звичайно, коли порівнюєш пісні Пола у Бітлз і після Бітлз, майже завжди виявляється велика перевага на боці перших, це спало на думку, порівнюючи дуже близькі за ідеєю «Mother Nature’s Son» і «Heart Of The Country», але остання теж нічогенька: весела, життєрадісна, мелодійна, з приджазованим свінгованим приспівом, з класичним скетом в унісон з гітарою, і (це тоді була креативна фішка Пола) надзвичайно милою нестиковкою тональностей. Сучасна молодь, як завжди, дивує феноменальними каверами тих пісень, які вийшли у світ тоді, коли ще не народилися їхні батьки.
Точнісінько як у бітлівській пісні «Your Mother Should Know»: «A song that was a hit before your mother was born».
Monkberry Moon Delight. Дуже цікаво, чому ця річ, яка має всі ознаки залізного гіта, не була випущена синглом і зараз вона належить до не вельми шанованих пісень Пола, бо у Вікіпедії про неї – ані слова, дещо про неї можна прочитати лише у Beatles Bible і на сайті Songfacts. Але, вочевидь, Полу було видніше. До речі, це одна з найпопулярніших пісень Пола Маккартні у совку і постсовку.
Усі, хто мав чи має малих дітей, знає, що вони часто-густо люблять вигадувати якісь альтернативні назви для речей і явищ, які їх оточують. Пол згадує, що його з Ліндою малі діти любили називати молоко «монах». І тут явно простежується логіка, бо за фонетичним звучанням між молоком (milk) і монахом (monk) різниця невелика. А молочний коктейль мав назву «moon delight» (місяцевий захват), Пол каже, що на цю назву наштовхнула популярна пісня кінця 1950-х років «Love Potion № 9» (Любовне зілля № 9). Єдине запитання, яке з усього всього випливає, що це за чернеча ягода Monkberry? На це ані сам Пол, ані бітлівські коментатори відповіді не дають.
The Back Seat Of My Car. Одна з трьох перлин на цьому альбомі – така ж невпорядкована, така ж розхристана і така ж неймовірно красива й лірична. Сюрреалізм, який тут присутній на кожному кроці, завершується несусвітньо крейзовою кодою, що зрештою в дусі Бітлз і Пола Маккартні. Пісня вийшла синглом у Британії, але її спіткала прикра несподіванка – лише 39 місце. Та це пісні зовсім не шкодить, тому що вона одна з найкращих постбітлівських пісень Пола – у п’ятірку входить залізно.
Пол готував її ще для альбому Let It Be 1969 року, але запропонував запізно, коли альбом був уже загалом сформований. На скромну і суб’єктивну думку автора цього тексту, на Let It Be немає жодної пісні, яка б перевершувала «The Back Seat Of My Car», хоча вона сама може дорівнятися лише до середніх пісень Бітлів.
Для Пола це була спроба створення класичної американської пісні про подорож автівкою з коханою дівчиною, на цю тему його надихнули часті поїздки автом з Ліндою у часи розпаду Бітлз. Той, хто має авто, знає, що роблять з дівчиною на задньому сидінні, хоча деколи непогано виходить і на передньому. Пол у тексті, здається, відверто кепкує з татуся цієї дівчини, який наказує доні «не затримуватись занадто довго» і висловлює думку, що «займатися коханням – погана ідея». Але Пол, чи радше герой цієї пісні виправдовується, що вони на задньому сидінні просто розважаються, або ховаються.
Джон Леннон у своєму звичному стилі запідозрив, що фраза, яка багато разів повторюється у пісні: «Oh, we believe that we can’t be wrong» (Ми віримо в те, що не можемо помилятися) – спрямована проти нього і Йоко. І не можу не запропонувати послухати кавер на цю річ абсолютно феноменального чувака, який робить купу каверів Бітлз і який підписується posturex1.
Уже цього 2021 року барабанщик Пола Маккартні і Wings Дені Сейвел у спілці з продюсером Фернандо Пердомо запланували з нагоди 50-ї річниці альбому Ram і вшанування Пола і Лінди Маккартні випустити нову версію цього історичного альбому, де будуть задіяні понад сто музикантів зі всього світу. Також до цього альбому увійдуть «Another Day»/«Oh Woman, Oh Why». З оригінального складу музикантів, які пів століття тому записували альбом, будуть троє: власне барабанщик Дені Сейвел, гітарист Девід Спіноза і трубач Марвін Штам, а також у запису візьмуть участь гітарист і вокаліст Дейв Джонстон, басист Віл Лі, гітарист Джові Сантьяго, гітарист і співак Ерік Давер, співачка Керні Вілсон. Лейбл Cherry Red Records планує випуск альбому власне сьогодні 17 травня 2021 року. Тож чекаємо…
