«In the Court of the Crimson King» – пів століття

Коли я писав цей текст про епохальний альбом King Crimson, який побачив світ 10 жовтня 1969 року, один із моїх друзів нагадав мені: «А ти пригадуєш, що цей гурт був у нас набагато популярніший, аніж у них?» Я про це пам’ятав і мені спало на думку коротко проаналізувати, що ж «їхнє» «у нас», тобто в колишньому совку, було популярніше, аніж «у них», тобто на Заході. Пригадую здивування сера Пола Маккартні, коли він довідався, що найпопулярніша його пісня часів «Wings» у нас – це «Mrs Vandebilt», яку він і виконав на концерті у Києві 2008 року, бо вона перемогла в опитуванні, де брали участь тисячі респондентів. «У них» ця пісня Пола була, м’яко кажучи, не з найулюбленіших, тому екс-бітл ніколи до Києва не виконував її на концертах. Йому й невтямки було, що «Гоп-гей-гоп!» - це суто наше, щось рідне «в доску», і, як колись любили говорити: «Не кажи «гоп», поки не став гопником».

 

 

Працюючи програмним директором «Радіо Люкс», одного разу я переглядав список дванадцятьох найкращих пісень «Eagles», рекомендованих для трансляції на американських радіостанціях формату АС (Adult Contemporary), тобто попсових радіостанцій для середнього слухача. І ось серед цих дванадцятьох шедеврів «Eagles» (о, диво!) не було «Hotel California» (!) Як вам таке?

 

Надзвичайно популярні у нас в 1970-і роки британські команди «Slade» і «Nazareth» не увійшли до солідних західних рок-енциклопедій 70-х, а один канадський діджей, який пропрацював на радіо тридцять років, казав мені: «Slade»? Я такої групи ніколи не чув».

 

І ще принагідно можна згадати ну просто офігенно популярного в совку американського співака Діна Ріда (його платівки в СРСР виходили чи не мільйонними накладами), але про якого в США взагалі ніхто не чув, навіть працівники музичної редакції «Голосу Америки», до яких совкові поціновувачі Ріда зверталися з проханням прокрутити якісь його пісні.  Ця неймовірна загадка вирішувалася доволі просто: Дін Рід був членом компартії США.

 

 

Ну а тепер – до суті справи. King Crimson – у нас безсумнівно культовий гурт, можливо насправді навіть більш культовий, аніж на Заході. Окрім старих їхніх поціновувачів, я знаю фанатів цього гурту, яким і 45 років, і 25 років, і це люди, які у мене викликають величезну повагу як музиканти і знавці рок-музики. Декілька років тому львівський двадцятилітній шанувальник Крімсона у своєму інтернетівському рок-журналі опублікував рецензію на «In the Court of the Crimson King», ну а тепер наспіла моя черга це зробити, бо власне сьогодні цьому знаковому альбому пів століття.     

 

 

Найавторитетніший у світі музичний журнал «Rolling Stone» назвав цей альбом другим великим творінням проґресів-року усіх часів після пінкфлойдівського «Dark Side of the Moon». Перші місця в британських та американських гітпарадах 1969 року, перевидання цього альбому у 80-х, 90-х, 2000-х роках говорять самі за себе. Лідер The Who Піт Таунсенд назвав альбом «надприродним шедевром».      

 

 

21-th Century Schizoid Man. Взагалі я би розділив цей альбом на дві частини: власне ця перша пісня і все решта. Контраст між цим двома частинами неймовірний. Перша пісня – суміш гард-року з приджазованим авангардом, потужний вибух, несамовитий божевільний крик, натомість всі решта пісні – поп-рок балади, тобто спокій після цього вибухового божевілля. «Шизоїд» відповідає своїй назві – річ надзвичайно різка, рвана, навіть нарвана, аби показати безумство XX століття, яке у війнах знищило сотню мільйонів людських життів. У тексті згадується напалм – запалювальна бензинова суміш, яку американці застосовували проти в’єтнамських партизанів -  пряме посилання на В’єтнамську війну. У закамарках пам’яті людей, яким під сімдесятку, одразу виникає назва в’єтнамського селища Сонгмі, повністю знищеного американцями. Без політики у цій речі не обійшлося, і сам Роберт Фріп стверджував, що пісня присвячена віце-президентові США Спіро Аґню.  

 

Є доволі характеристик цієї речі: і метал-психоделік, і інтелектуальний геві-метал і ще багато чого схожого штибу. Насправді ж там до металу ще трохи далеко. Головний риф пісні – типовий квартовий, тягучий, можна сказати, цілком «парплівський» риф – характерний для музики кінця 60-х і початку 70-х. Маю підозру, що Deep Purple робили свою знамениту річ «Into the Fire» («In Rock» 1970), наслухавшись «Шизоїда». Наступна темпова тема «тутті» соло і басу (з третьої хвилини речі) дуже нагадує «Heart of the Sunrise» Yes (1971 рік), так що тут теж сміливо можна говорити про типовість. Манера гри Фріпа на соло-гітарі і широке використання духових інструментів зближує його з творчістю Френка Заппи, а також частково з манерою гри Стіва Гова (Yes). Експериментаторству всіх музикантів гурту у пісні «Шизоїд» немає меж. Авангардова джазова імпровізація саксофона, поєднана з імпровізаціями соло-гітари, як на 1969 рік, вражає технікою.

 

Занадто спотворене звучання вокалу Лейка з усім переліченим вище, плюс «смурний» текст Сінфілда красномовно переконують нас у тому, що той світ, в якому ми з вами живемо, жахливий, жорстокий, недосконалий, коротше, надміру «стрьомний». Але для XX-го віку з пророцтвом на XXI-й це не є якоюсь оригінальною ідеєю. Така філософія загального «смуру» є лише переспівом шопенгауерівського Weltschmerzen (світового болю, світової скорботи). Отой самий страшний «шизоїдний мен», намальований на обкладинці альбому – втілення нажаханого людства перед небезпекою повного його знищення нуклеарною зброєю. Зайвим підтвердженням культовості пісні «21-th Century Schizoid Man» є назва інструментальної речі з альбому «Супер Вуйки зі Святого Саду» (2014) – «21-th Century Schizoid Ukraine». А ось кавер на цю річ феноменального львівського музиканта Віктора Горая (Діда).

 

 

I Talk to the Wind. Гарна, красива, мрійлива балада загалом пронизана тенденцією 1960-х років. Слухаючи її, здається що цей світ не такий вже й жахливий, як переконувала нас попередня пісня альбому. Класний кавер цієї пісні у виконанні сучасного молодого хлопця з оригінальним поп-джазовим гітарним соло. 

 

 

Epitaph. Назва пісні «Епітафія» говорить сама за себе. Серед її авторів фігурує вокаліст і басист Ґреґ Лейк, загалом же пісня цілковито лейківська, а те, що він у King Crimson навчився від Фріпа і Макдоналда, він втілить у своїх піснях в «Emerson, Lake & Palmer». До речі, приспів з «Epitaph» Лейк згодом виконає на концертному альбомі ELP «Pictures at an Exhibition» а також на інших концертних виступах ELP. Крімсонівська «Епітафія» дуже схожа за духом на «Night in White Satin» Moody Blues, яка вийшла на два роки раніше, навіть тональність та сама.

 

1969 року 21-річний хлопець Ґреґ Лейк співав про епітафію. Він помер 2016 року, і мені так само, як і моїм молодим помічникам, які шарять в Інтернеті, як риба в воді, не вдалося знайти його епітафії. Можливо хтось із тих, хто прочитає цей текст, допоможе нам віднайти епітафію цього феноменального басиста і співака проґресів-року. За логікою на його нагробному камені мало би бути те слово, про яке він співає у пісні: «Confusion will be my epitaph» (Збентеження (приголомшення) буде моєю епітафією). Але все ж, напевно, найкраще для цього пасував би афоризм Лейка: «Найвеличніша музика створюється заради любові, а не заради грошей».  

 

А ось декілька, на мій погляд, цікавих епітафій видатних західних виконавців. Бессі Сміт (померла 1937 року): «Найбільша блюзова співачка світу ніколи не перестане співати». Джиммі Гендрікс (помер 1970 року): «Навіки у ваших серцях». Майкл Джексон (помер 2009 року): «Король попу пішов зарано». Роні Джеймс Діо (помер 2010 року): «Чоловік на срібній горі» (це назва його пісні «Man on the Silver Mountain»). Гаррі Мур (помер 2011 року): «Улюблений над зірками». А на могилі Джона Лорда (помер 2012 року), замість епітафії, викарбувані ноти його невиданої за життя пісні «From Darkness to Light».

 

Не знайшовши українського поетичного перекладу цієї чи то танатофобської, чи то танатофільської пісні «Epitaph», вирішив зробити свій власний:  

      

«Епітафія» (King Crimson - Fripp, McDonald, Lake, Giles, Sinfield)

 

Стіна пророків у жахах і снах

Розбита й прогнила тріщить по швах.

Знаряддя смерті над світом висить

Вичікує слушну для себе мить.

 

Тінь смерті пильнує кожний твій крок,

Дбайливо готує жалобний вінок.

Біля воріт, де стікає твій вік

Тиша заглушить останній крик.

 

Знання і мудрість – нікчемна річ,

А доля людства – тривожна ніч.

Майбутнє світу – примха пуста.

Твоя епітафія – дуже проста.

 

Біль і розпач – ось її суть.

Ангели смерті тебе понесуть.

Здійсниться нарешті твій вічний каприз,

Бо завтра не буде ні горя, ні сліз.

 

 

Moonchild. Тут говоритиму власне про саму пісню, бо друга і третя її частини «The Dream» і «The Illusion» - чистісіньке авангардне експериментаторство. Коли вперше почув «Moonchild», склалося враження, що це доволі типова мелодійна балада зі зменшеними гармоніями у заспіві і напрочуд простими гармоніями у приспіві. Але десь у глибині від цієї речі потужно дихало чимось містичним, магічним, проникливим і надзвичайно вишуканим. Може ця витончена загадковість навіювалась півтонами, які завершують заспів, а може чимось іншим, нерозгаданим. Це дуже кайфово, коли ти достеменно не можеш визначити, звідки ж пре ця геніальність, а вона ось тут, біля тебе,  і так всеохопливо на тебе діє. Нерозгаданість чи то стояння на порозі загадки геніальності музики і мистецтва загалом – неймовірна естетична насолода. Коли ще існує загадка геніальності – ти кайфуєш неймовірно, коли ж ти її розгадуєш, ця насолода потроху кудись зникає.

 

Переслухавши багато каверів «Moonchild», зрозумів наскільки Крімсони несамовито потужний гурт. Жодного переспіву цієї речі якимись відомими виконавцями, зате море каверів, здебільшого фемінних, сповнених справжнього фанатичного змовництва, якоїсь  незбагненної містики, утаємниченості, тут цілий ланцюг акцентуйованих, екзальтованих, занадто мрійливих і загадкових, щоб не сказати більше, жінок і дівчат.

 

Напевно ця надміру жіноча чи жіночна пісня з дуже красивою поезією і музикою ще далеко недооцінена. Чомусь маю переконання, що коли-небудь хтось зробить її кавер, який стане світовим гітом.

 

 

The Court of the Crimson King. Завершальна річ альбому не дає жодних підстав сумніватися у тому, що, окрім першої речі «21-th Century Schizoid Man», всі решта об’єднані єдиною концепцією, якщо так можна висловитися, «баладності». Власне ця остання пісня справді королівська: шикарне аранжування, розкішне звучання, купа різних контрапунктів, інструменти акустичні, електричні, мелотрон. І найцікавіше, власне тут вимальовується Ґреґ Лейк в усій своїй красі, так, як він потім постане у ELP. Тут вже кришталево скрегоче по душі його акустична гітара, майже так само, як згодом звучатиме у «Sage», «From the Beginning» і «Still You Turn Me On». Тут вже потужно бринить його густий із домішкою металу баритоновий вокал. Гарно використаний інструментальний фрагмент Семюела Барбера з «Essay for Orchestra» (1938) надає урочистості й помпезності королівському двору Крімсона, але під цією урочистістю все ж пробивається отой шопенгауерівський сум, та світова скорбота, яка червоною ниткою проходить через увесь ранній період творчості King Crimson.

 

Що не кажіть, культовий альбом культового гурту, який надихатиме ще не одне покоління поціновувачів рок-музики.                          

 

 

 

10.10.2019