АЛЬБОМУ «MORISSON HOTEL» – 50 РОКІВ.
Doors наразі безумовно можна назвати єдиним культовим гуртом у світі. Зараз поясню, чому. Окрім них, найвищий бренд «культовості» зазвичай надають лише Джиммі Гендріксу і Дженіс Джоплін, які є сольними виконавцями, хоча й виступали з гуртами. Що ж до інших, то, наприклад, Beatles чи Led Zeppelin менше називають культовими гуртами, вочевидь тому, що на момент розпаду Бітлів усі члени гурту були ще живі, а кар’єра Зеппелінів формально ще не завершена. Напевно людській натурі притаманно надавати бренд «культовості» лише тим, хто помер чи загинув. Doors на сто відсотків асоціюють із Джимом Моррісоном, хоча й після його смерті гурт мав ще якусь незначну популярність. Тут така ж приблизно ситуація, як з Леніним і партією: ми говоримо Doors – маємо на увазі Джима Моррісона, а говоримо Джим Моррісон – маємо на увазі Doors. Заради справедливості треба відзначити, що на культовість найвищого ґатунку в роковій музиці претендує ще і Курт Кобейн з Nirvan’ою. Але він помер лише двадцять п’ять років тому, і його культовість має ще бути підтверджена історією, хоча є всі ознаки того, що у наступні десятиріччя культовими таки будуть вважатися згадані два гурти і два солові виконавці.
Що ж до Doors, то в мене до них специфічне ставлення. Визнаючи феноменальну роль цього гурту у просуванні духу свободи в тоталітарному світі, а також і в цитаделі свободи у своїй рідній батьківщині, їхню музику я ніколи не вважав видатною. Свій досвід у цій справі я описав в епізоді моєї майбутньої художньої книжки, викладеному нижче. Старий рокер Бугай – це насправді Лемко.
«Будучи лідером андеґраундового гурту, в іміджі якого була світоглядна і навіть відверто політична складові [це Бугай говорить про «Куркулів», в яких можна упізнати «Супер Вуйків» – І. Л.], Бугай завжди сприймав музику лише як звуки. Гарні, чарівні звуки, чи нудні й потворні. Поезія, ідеологія, стиль життя виконавців та інші навколомузичні нашарування жодного значення для нього не мали. Наприклад, він не дуже любив Doors, вважав їхню музику бляклою і нецікавою. Лише трохи поважав «Riders On The Storm» за ніжність і загадковість тих самих звуків. Усі розповіді про Моррісона, його ореол легендарності, виступи без штанів на сцені, ночівлі на пляжах і під мостами зі своїми прихильниками-бомжами у той час, коли мав мільйони і міг жити у найрозкішніших готелях, в очах Бугая абсолютно нічого не додавали до його музики.
«Doors – це круто», – говорили прихильники гурту в кінці 1960-х. «Ну що там ці Doors? Нічого цікавого, ви чогось не доганяєте», – відповідав Бугай. Помер Моррісон, минуло десятиліття, і нові сімнадцятилітні прихильники Doors в кінці 1970-х знову казали: «Doors – це круто». «Та ви що, чуваки?» – заперечував Бугай, – «та це ж нудний нафталін, ви чогось не доганяєте». Точнісінько те саме повторилося і в кінці 1980-х, а потім і 1990-х. Коли 2007 року сімнадцятилітній прихильник Моррісона знову промовив: «Doors – це круто», Бугай вже нічого йому не відповів, лише замислився: «А може й справді власне я чогось не доганяю?»
Переслухав уже досконало вилизаний і ремастований Doors, уважно, вдумливо, толерантно – результат той самий, що й сорок років тому – нудно, нецікаво, лише «Riders On The Storm» трохи зачепило за душу, але лише на мить, більше він цієї речі не мав бажання спеціально врубати і слухати, адже скільки неміряно є улюбленої музики, яка стоїть у тебе в черзі на прослуховування роками і не може дочекатися добратися до твоїх вух. А Doors? Культовість – вона і є культовість, і нікуди від цього не подінешся, був висновок Бугая, а культовість створюється більше іміджем, аніж самою музикою».
Власне сама музика з одного боку і соціальний, психологічний, ідеологічний її контекст з іншого – як ці дві речі часто-густо не збігаються між собою! Одного разу на музичному фестивалі я слухав барда. Імідж його був бездоганно патріотичний: козацький чуб, козацькі вуса, камуфляжна форма. Слова його пісень теж були бездоганними: цілковитий палкий український патріотизм. Але музика, вибачте на слові, типовий кацапський шансон найнижчого ґатунку, навіть слово шансон – це комплімент для такої музики, це був найогидніший триакордовий блатняк. От що робити в таких випадках, як сприймати таке мистецтво, яке просто розривається навпіл несумісними протилежностями?
Тому мудрі люди кажуть, що справжня музика стоїть поза будь-якою ідеологією. Ну що, наприклад, додало до 3-ї Героїчної симфонії Бетховена те, що він присвятив її Наполеонові Бонапарту? І що ця симфонія втратила, коли геніальний композитор, через деякий час зрозумівши, що Наполеон – типовий загарбник, цю посвяту викреслив із партитури? Абсолютно нічого. Ще у 1960-х роках я зрозумів, що геніальна музика, яка не несе у собі нічого, окрім цієї геніальності, може формувати в людей ідеологічні переконання і навіть моральність. Але це вже постфактум, вже як наслідок впливу музики. У музиці Beatles не було нічого ідеологічного, але слухаючи її, молоді люди мого покоління ставали палкими прихильниками свободи, величі людського духу, і, як це не дивно, навіть добрішими й моральнішими.
Повертаючись до Doors і Джима Моррісона, все ж кортить віддати належне його життєвим ідеологічним засадам, які він втілив у своїй музиці і якими захопив уми багатьох молодих людей різних поколінь в різних куточках світу. Народившись у заможній і культурній американській родині (його батько, морський офіцер, згодом став контр-адміралом), Джим із дитинства став палким бунтарем проти усіх основ пристойності. Екстравагантними витівками він формував свій бунтівний імідж. З юнацьких років Джим був так інтелектуально підкований, як, напевно, ніхто інший з видатних рокових виконавців. Він відкрив для себе Джеймса Джойса, Вільяма Блейка, Фрідріха Ніцше, згодом чарівників французького символізму Шарля Бодлера і Артюра Рембо, чиє захоплення ідеєю самознищення було дуже близьке до його власного.
Не лишився він байдужий і до поезії покоління бітників, особливо Аллена Ґінзбурґа і Джека Керуака. Власне вірші славетного англійського поета Вільяма Блейка: «Існує відоме й невідоме, а між ними – Двері» надихнули його на створення назви свого гурту. До речі, ці слова стоять епіграфом до есею не менш відомого англійського письменника Олдоса Гакслі «Двері сприйняття», у якому йдеться про досліди з психоделійним галюциногеном мескаліном. І власне захоплення галюциногеном ЛСД визначило подальшу долю Джима Моррісона і його входження до сумнозвісного «Клубу 27», тобто тих видатних постатей рокової культури, які померли у 27 років.
Моррісон – це був справжній вибух бунтівливості, найвищий прояв бунту. Він цілковито відмовився від своїх батьків, він любив повторювати: «Я завжди був прихильником ідеї боротьби проти будь-яких авторитетів. Я зневажаю встановлені правила, я зацікавлений в усьому, що пов’язане з бунтом, безладдям, хаосом, особливо акціями, які не мають жодного сенсу і значення». І що тут найцікавіше, що заперечуючи будь-які авторитети, Моріссон сам став непорушним авторитетом, авторитетом найвищого ґатунку. І власне місцем, де він міг втілити усі свої і явні, й потаємні мрії та бажання, місцем його цілковитого самоствердження була концертна сцена.
Будучи великим знавцем і поціновувачем давньогрецької трагедії, він намагався поєднати її ідеї з рок-музикою. Він фактично створив свій рок-театр, де чільне місце, як і в трагедіях Софокла і Евріпіда, займав ритуал. Моррісон вважав рокову музику насамперед ритуалом, до якого звертався тоді, коли хотів звільнитися від гнітючого тиску цивілізації, і повернутися до природи і природних інстинктів. Джим під впливом наркотиків, а часто-густо й спиртного, доходив до гротеску.
Його найвищою мірою хуліганська поведінка на сцені, руйнування усіх можливих норм пристойності провокували боротьбу з поліцією і судовою системою. Найбільш відомий скандал за участі Джима Моррісона стався 1 березня 1969 року. Його арештували і віддали до суду, за словами прокурора, «за непристойну поведінку, що полягала у демонструванні на сцені під час концерту інтимних частин тіла, мастурбації і оральної копуляції». Концерт відбувся перед 12 тисячами прихильників в Coconut Grove у штаті Флорида. Звинувачення були серйозні, суд тривав майже рік, гурту заборонили виступати впродовж п’яти місяців. Їхні пісні були зняті з радіоетеру, на чому Doors втратили мільйон доларів прибутку. Імідж гурту дуже впав в очах добропорядних американців, а найбільш цнотливі ініціювали навіть проведення Маршу Пристойності на стадіоні в Маямі.
Зрештою суд Маямі визнав Моррісона винним і засудив до восьми місяців примусових робіт, однак завдяки поданій апеляції він залишився на волі. У підсумку звинувачення було зняте, бо не знайшлося фото- чи відеодоказів злочину, а слідчі не змогли відшукати бодай одного з дванадцятьох тисяч глядачів, присутніх на цьому концерті, який би погодився свідчити проти свого кумира. Джим Моррісон, здається, повною мірою здійснив життєвий принцип, авторство якого приписують Коко Шанель і Барбарі Стрейзанд: «Посилай до біса увесь світ – і всі будуть тобою захоплюватися».
Загалом у середовищі гіпі (хіпі) Doors і Джима Моррісона завжди дуже поважали і вважали «своїми», хоча гурт і його лідер ніколи не відповідали хіпі взаємністю і не знаходили з дітьми квітів якихось світоглядних точок стику. Гімн кохання 1960-х «Light My Fire» з понад чотирихвилинним соляком посередині пісні (а на концертах і до шести хвилин), впродовж якого можна було з успіхом завершити статевий акт, безумовно імпонував хіповому племені, але чорнуватий похмурий нігілізм Doors жодним чином не вписувався у життєрадісний світогляд дітей квітів. Мир і любов явно не збігалися із жорстоким бунтом самознищення і заперечення моральних основ. Скоріш за все своєю світоглядною концепцією Doors випередили панк рок другої половини 1970-х років і стали його Предтечею.
Ще один головний навколомузичний чинник культовості Doors – це те, що вони були одні з провідних корифеїв психоделійного року, музики, пов’язаної з уживанням галюциногенних препаратів. Приблизно з другої половини 1960-х років найбільш екстравагантні музиканти шукали нових, незвіданих досі творчих злетів у модних тоді наркотиках, які отримали назву галюциногенів, бо викликали у свідомості мальовничі, на рівні ейдетизму, картини абсолютно зміненої реальності. Це було певне зміщення чи перезавантаження, або й цілковита зміна свідомості.
Утім психоделія не завше мала конче асоціюватися з дією галюциногенів, для частини творчих людей, і, зокрема, музикантів, це був насамперед особливий стан душі, пов’язаний із багатовимірністю життя, з його казковим переживанням, яке означало автоматичний протест проти будь-яких догм і прагматизму. І тому не завше правильним було переконання, що психоделійні творіння зображають винятково галюцинації, викликані дією наркотиків, а зовсім навпаки: психоделійний митець намагався, аби враження, викликане його твором, досягло стану та інтенсивності того стану, який може бути наслідком уживання наркотиків. Тенденція такого стану чуттєвого перенавантаження мала стати засобом прориву до найглибших шарів підсвідомості.
Власне психоделійна музика, заснована на цій естетичній концепції, стала однією з найвизначніших тенденцій другої половини 1960-х років. Вона передбачала, що найпередовіша частина сучасної популярної музики мала піднятися над розважальним рівнем і стати відбитком тої епохи. Психоделійна музика почала відрізнятися від інших напрямків технікою колажу, вільним, спонтанним і алогічним переплетінням різноманітних тем, помітним тяжінням до синестезії, коли, наприклад, слуховий подразник викликає зорові образи, де звук здається зафарбований у якийсь колір. Звідси пішов вислів кольоровий слух. Згодом увійшли в моду світлові ефекти, світлові шоу, які у підсумку все ж знівелювали все те загадкове і насправді містичне, з чого вони народилися.
Doors досконало володіли усім арсеналом психоделійної музики та її впливу на слухача, хоча кортить до цього всього додати, що там, де вичерпується краса звуків, краса власне самої музики, коли настає певна криза творчості, з’являються нові штучні засоби додавання музиці привабливості з допомогою суміжних органів чуття і підсилення почуттів, які виходять за межі традиційного сприйняття. Але це була та епоха, де найнетерплячіші творчі уми шукали чогось нового, ультра революційного і зрештою досягали того, чого шукали. Психоделійність можна назвати навколомузичним чинником, синкретичним видом музики, корифеями якого й були легендарні Doors…
Сьогодні надзвичайно популярною у світі є тематична мережа ресторанів «Hard Rock Cafe». Вперше я побачив цей ресторан у Кракові точнісінько навпроти Марійського костелу, потім у Відні, зараз це не дивина в Києві і навіть у Львові, точніше поблизу Львова. Я маю дві футболки з написом «Hard Rock Cafe». Для тих, хто шаленів від гард року у 1970-х роках, ця назва є сакральною, незалежно навіть від того, ресторан це, чи не ресторан. І власне цей надзвичайно популярний у світі бренд веде свій початок саме від альбому Doors «Morrison Hotel», який вийшов у світ рівно пів століття тому 9 лютого 1970 року, бо на звороті обкладинки альбому зображений невеличкий бар в Лос-Анджелесі з цією назвою.
Щойно Doors в листопаді 1969 року приступили до запису свого чергового альбому «Morrison Hotel», як лідер гурту відзначився новим супер скандалом. У літаку, який прямував до Фенікса у штаті Арізона, де мав відбутися концерт Rolling Stones, Джим Моррісон під дією добрячої дози алкоголю вчинив хуліганські дії, за які йому, згідно з новим законом про викрадення літаків, присудили 10 тисяч доларів штрафу і засудили до десяти років ув’язнення, проте цей вирок наслідків не мав. Альбом був записаний фактично за два місяці і отримав шквал похвальних відгуків від усіх можливих критиків, на противагу доволі холодному cприйняттю і критиками, і частиною фанів гурту, попереднього альбому «The Soft Parade». «Morrison Hotel» критики називали «найкращою платівкою з усіх», «шаленим рок-н-ролом», «одним із найвищих досягнень музики 1970-х років». Сам Моррісон, утім, висловився доволі скромно: «Ми, як і завжди, граємо хорошу музику».
Roadhouse Blues. Від експериментів зі струнними і духовими на попередньому альбомі гурт повернувся до традиційного доброго блюзу і рок-н-ролу, підтвердженням чого є титульна пісня «Morrison Hotel». Чудовий білий блюз, досконалий блюз, зі всіма прибамбасами, включно з губною гармонікою. Структура речі побудована так, що доволі затяжний заспів передбачає в слухача очікування потужного динамічного приспіву. І ось він нарешті лунає: досконалий, переконливий, який «качає і трясе», як і належить справжньому рок-н-ролу. Це вже вступають в силу витончені закони музичної композиційної драматургії, на якій так досконало розумівся Джим Моррісон.
Текст пісні доволі прозаїчний: довга дорога, змучені водії, відпочинок у придорожньому готелі, звичайно ж з дівчатами, які все вміють, і все зроблять найкращим чином, аби хлопці відпочили й розрядилися. Дослідник творчості Doors Макс Белл вважає, що текст цієї пісні пронизаний нігілізмом, викликаним неминучим наближенням смерті, хоча це той випадок, коли з критиком є всі підстави не погодитися. Життя у цій пісні аж вирує, а слова про те, що:
Well, I woke up this morning,
And I got myself a beer.
The future’s uncertain,
And the end is always near.
(Прокинуся я вранці, візьму собі пива. Майбутнє непевне, і кінець завжди поруч), лише констатують незаперечну екзистенційну філософію життя. Не наважуся на цих поважних сторінках розповідати, як ми колись переспівували українською на свій лад слова приспіву:
Let it roll, baby, roll,
Let it roll, baby, roll.
Можливо самі здогадаєтесь.
Є купа каверів цієї вікопомної пісні, переспіваної світовими корифеями року: Status Quo, Blue Oyster Cult, Mahogany Rush, і навіть Deep Purple переспівали її на своєму останньому альбомі 2017 року. Всі кавери суперські.
Waiting For The Sun. Здається, цю пісню у 1970 році крутили по радіо більше, аніж будь-яку іншу пісню Doors. Коли я згодом почув свою улюблену річ гурту «Riders On The Storm», вона одразу мені нагадала «Waiting For The Sun», бо ритмічно дві ключові фрази цих двох пісень абсолютно точно збігаються. «Waiting For The Sun» – гарний зразок психоделіку з виразними рифами гард року, які галасливо і переривчасто вриваються до ліричної тиші мрійливого настрою очікування сонця. Аранжування пісні – суцільний, але жодним чином не нав’язливий, Wall of sound: з двох каналів пре така собі пружна стінка звуків, оздоблених арсеналом модних на той час звукових ефектів.
Тут головною родзинкою є яскрава прониклива слайд гітара, поряд, звичайно, з канонічними клавішами Рея Манзарека. Гармонія заспіву – доволі вже на той час заюзаний стандарт переходу мажору в мінор. Загалом річ яскрава, з тих, які запам’ятовуються, замріяна, але одночасно й доволі динамічна. Гарний Doors. Сучасний кавер Sanctuary відтіняє гард роковість і навіть конкретну геві металевість задуму тодішніх Doors, які неначе відгадали, як по-сучасному ця річ буде звучати через пів століття – і рифи, і особливо вокал. А ось як по-ґранджовому звучить ця річ у виконанні Soundgarden. Одне слово, вічний гіт на всі епохи і стилі.
You Make Me Real. Запальний рок-н-рольчик, зроблений за класичними стандартами рок-блюзового квадрата. За духом пісня дуже схожа на рок-н-рол 1958 року «Slow Down» Ларрі Вільямса, у 1964 році переспіваний Бітлами. Текст пісні – гімн потужному, ніжному, романтичному, красивому і цілковито цнотливому коханню: і хто би міг такого очікувати від цинічного Джима Моррісона. Не знаю, чи для написання цієї пісні він був натхненний піснею Аріти Френклін «You Make Me Feel Like A Natural Woman» (1967), але цю річ Doors сміливо можна назвати «You Make Me Feel Like A Natural Man».
Peace Frog. Одна з найбільш глибоких і значущих пісень Doors. Текст пісні – майже суцільна кров на вулицях американських міст. Тут згадується і Чикаго, і Лос-Анджелес зі своїм передмістям Венецією, і Нью-Гейвен у штаті Коннектикут. Вулиці цих міст буквально залиті кров’ю, яка доходить до кісточок, і навіть деколи до колін. Кров постійно переслідує автора цих рядків. Корені такої похмурої поезії – у дитячих спогадах Джима Моррісона. Коли йому було близько чотирьох років, він їхав з батьками у авто і став свідком трагічної автокатастрофи. Вантажівка з робітниками-індіанцями врізалася в інше авто, і скривавлені мертві тіла були розкидані по шосе серед пустелі. Ця жахлива картина вразило його неймовірно, згодом Джим говорив, що, можливо, духи загиблих на дорозі вселилися в його тіло, що цілковито змінило його життя.
У тексті пісні «Peace Frog» є слова про те, що «індіанці були розкидані по скривавленому гайвею, і привиди стискали крихкий, неначе яєчна шкаралупка, мозок дитини». Позаяк у пісні немає якихось конкретних подій, лише кров і кров на вулицях американських міст, авторитетний музикальний критик журналу «AllMusic» Річі Унтерберґер робить висновок, що це «найбільш політизована і контроверсійна пісня, яка описує громадянські заворушення у Сполучених Штатах кінця 1960-х років». У пісні «Peace Frog» є одна геніальна сентенція Джима Моррісона, яка дуже багато зможе пояснити нам, українцям, у тому, що, здається, дуже важко й боляче зрозуміти:
Blood will be born in the birth of nation
(Кров народжується при народженні нації)
Що ж до музики цієї пісні, то це гарний зразок стилю фанкі, який власне тоді входив у моду.
Blue Sunday. Надзвичайно гарна лірична балада з приджазованими гармоніями. Текст – чистий і непорочний, неначе вранішня карпатська роса: «Я зустрів її, своє єдине кохання, і вона сказала мені: «Ти – єдиний для мене у цьому світі». І вона для мене стала цілим світом».
Ship Of Fools. Музика цієї речі неперевершена. Під простотою свінгової ритмічної структури криється справжній арт роковий шедевр з оригінальними гармоніями. Центральний бридж трохи нагадує ELP. Алегорична тема корабля дурнів доволі заюзана в європейському мистецтві, починаючи від картини Босха, і закінчуючи піснями не лише Doors, а й Роберта Планта, Інгві Мальмстіна, Боба Сіґера, Grateful Dead, Erasure. У випадку Doors текст Джима Моррісона такий собі веселий чорненький гумор. Мовляв, людська раса зникла, вже ніхто не може ані кричати, ані верещати, всі висять і розгойдуються, хто догори ногами, хто головою. Це люди, які вирушають на місяць, і корабель дурнів доправить їх туди доволі швидко.
Land Ho! Ще один веселий стилізований рок-н-рол, де розповідається історія хвацького капітана, який мав аж три кораблі і шістдесят моряків команди, і який стояв на щоглі під вітрами, аж поки половина залоги не померла. Тоді він за долар купив собі пляшку, випив і захотів повернутися на суходіл, де мав намір одружитися, і, вочевидь, одружився, бо цю історію про себе розповідає дідусь своєму онукові, який сидить у нього на колінах.
The Spy. Блюз, у якому Моррісон називає себе шпигуном у домі кохання. Вочевидь, він звертається до своїх фанів і переконує їх у тому, що знає, які сни їм сняться, які слова вони хочуть почути, він знає їхні потаємні страхи, і він завжди бачить і знає, що вони роблять, адже він шпигун у домі кохання.
Queen Of The Highway. Одна з найцікавіших речей альбому у музичному плані. Тут незаперечно домінують клавіші Рея Манзарека з ефектом «фейзера». Сюрреалістично-психоделійна зміна гармоній і характерні для творчості Моррісона алогічні мажорні гармонії збуджують у слухача відчуття мрійливого сну чи забуття, а також стійке переконання у тому, що так може звучати лише Doors, і більше ніщо інше у світі. Це одна з найхарактерніших для музичного стилю пісня гурту. Пригадую, як ми любили наспівувати:
American boy, American girl!
Most beautiful people in the world!
Indian Summer. Кембриджський словник подає значення вислову «індіанське літо», як «лагідна тепла погода, яка буває на початку осені». Це ніби відповідає нашому бабиному літові, але ми здебільшого звикли називати бабиним літом пізніший період, зокрема у Львові в жовтні. Пісенька претендує на звання однієї з найгарніший колискових у роковій музиці. Мрійливі гармонії вкупі з латино-реґґійовим ритмом насправді заколисують, і ти віриш, що деколи буває так, що та, кого ти зустрів у цю лагідну і теплу погоду, миліша для тебе від усіх решти людей.
Maggie M’Gill. На могилі Джима Моррісона на паризькому цвинтарі Пер-Лашез – напис грецькою – «Поет-бунтівник». Адже головною сутністю цього хлопця, його квінтесенцією була поезія. І ось у цій пісні могутній талант поета виявився повною мірою. Яка чудова американська балада, балада про дівчину, що мешкала на пагорбі, де п’яний батько з неї знущався, а вона втекла від нього до міста. Моррісон дає геніальну пораду усім сумним дівчатам і жінкам: «Якщо ти зажурена і печальна – піди купи собі новеньку пару мештів». А далі можна піти туди, де люди веселі і вміють добре бавитися. А потім можна зустрітися з рокером на задньому сидінні його рок-н-рольного авта, а ще згодом з’явиться на світ незакононароджений син зірки рок-н-ролу. Та це не біда бути сином вічного старого блюзмена, який співав блюз ще від самого створення світу. Цією піснею, яка є напів рок-н-ролом, напів реґґі, завершується фактично передостанній альбом легендарних Doors, бо після смерті Джима Моррісона 3 липня 1971 року це вже були зовсім не ті Doors…
Doors стали однією з найбільш довговічних і особливих легенд в історії рокової музики. Вони залишилися вічною цінністю для поколінь і XX, і XXI століть. У наші дні можна побачити молоденьких дівчат, які носять значки з портретом Джима Моррісона. Отож ДВЕРІ назавжди лишаються відчинені для все нових і нових поколінь молоді в усьому світі.
09.02.2020