Не всі гурти й солові виконавці, які розпочинають свою кар’єру, одразу втрапляють «у яблучко» або «в десяту». Не завжди їхні синґли чи дебютні альбоми миттєво завойовують світ, радше навіть навпаки. Для прикладу візьмімо Бітлз. Перший їхній сингл «Love Me Do/P. S. I Love You» досягнув у англійських чартах лише 17-го місця, а перший альбом «The Beatles First» взагалі не можна назвати повноцінним альбомом, бо на ньому є лише одна їхня власна інструментальна композиція, і лише одну пісню там співає Джон Леннон. Цікаво простежити, що для більшості знаменитих гуртів завоювання світу зазвичай починається з «розкачки», «пристрілки», якогось підготовчого періоду, який триває в кого довше, в кого коротше.
Чи не найдовше йшли до свого альбому, який фактично струсонув увесь світ, Bee Gees, ця «довга й звивиста дорога» зі зміною музичних стилів тривала аж 14 (!) років, і лише їхній 15-й за рахунком альбом «Spirits Having Flown» 1979 року виніс їх на самісіньку вершину світової популярності. Або взяти Pink Floyd. До «Dark Side Of The Moon», реліз якого відбувся 1973 року, вони випустили аж сім маловідомих альбомів, які потрапляли заледве у якусь сотню чи півсотню найпопулярніших альбомів. Цей їхній шлях до світової вершини тривав аж шість років. Чи, до прикладу, Deep Purple до виходу «Deep Purple In Rock» 1970 року упродовж двох років випустили три не дуже популярні альбоми. Ну, і аби завершити цю тему, наведу приклад «потрапляння в десятку» без «пристрілки». Це, звичайно ж, «термоядерний» альбом «Led Zeppelin I» 1969 року, але які там зібралися виконавці і що це була за музика!
До чого я це все веду? А до того, що майже пів століття я вважав першим справжнім «вибуховим» альбомом одного з моїх найулюбленіших гуртів Yes – «Fragile», який вийшов у світ у листопаді 1971 року. Усі три попередні альбоми: «Yes» 1969 року, «Time And A Word» 1970-го і «The Yes Album», реліз якого відбувся власне 19 лютого 1971 року, мені здавалися «ще по той бік» того істинного і феноменального Yes, від якого я так балдію. Можливо, це було тому, що «Fragile» я свого часу з колєгами фактично «заслухав до дзюр», але ж і «The Yes Album» я теж багато слухав, аналізував, однак буквально до останнього часу він залишався для мене за тією «рискою», від якої починався справжній відлік музики цього несамовитого гурту. Мої переконання щодо цього змінилися якихось два роки тому, мені навіть важко з’ясувати причину цього, але надихає те, що музичні смаки людини можуть несподівано змінюватись навіть через пів століття, і це напевно незле, а, можливо, навіть і дуже класно.
Отож, у цьому тексті спробую проаналізувати альбом «The Yes Album», який з’явився на світ рівнесенько 50 років тому – 19 лютого 1971 року, і який тепер вважатимемо першим насправді «ударним» і «вибуховим диском» цього гурту, хоча не залишу тут без уваги і альбом «Fragile».
Про гурт Yes не можна говорити без захоплення, це одні зі стовпів проґресивного і, як казали власне пів століття тому, артового року. Вочевидь, ми з вами не помилимося, якщо назвемо Yes найвидатнішими представниками і корифеями інтелектуального року. Їхня музика не лягає легко на вухо загалу, і вже не пригадую, хто назвав цю музику музикою «для шибко вумних». Наведу тут фрагмент зі своєї книжки «Сни у Святому Саду», де я себе описав під псевдом Мілько Гуцул:
«Другим музичним коханням Мілька після неповторних Бітлз став арт-рок. Цей стиль називали по-різному: арт-рок, симфо-рок, класик-рок, прогресивний рок. Його головною ознакою було використання елементів класичної музики, як елементів формальних, так і застосування інструментів та тембрового звучання академічної музики, починаючи від Баха, і закінчуючи сучасним модернізмом. З’явилися крупні форми рокової музики, такі собі монументальні полотна: пісні та інструментальні композиції тривалістю 10, 15 і навіть 20 і більше хвилин. Корифеями цього стилю стали Yes, Emerson, Lake and Palmer, Genesis і ще принаймні десяток їхніх більш чи менш успішних послідовників.
Поряд з улюбленими Емерсоном, Лейком і Палмером, не менший драйв викликала у Мілька музика Yes – цей гурт був визнаний найавторитетнішими музичними критиками найкращим роковим гуртом усіх часів. Ці музиканти були втіленням елітарності, вишуканості, витонченості, аристократизму, найвищого музикального смаку. У 1970-х у Святому Саду варто тобі було сказати, що Yes – твій улюблений гурт, як це відразу додавало тобі в очах твоїх друзів інтелекту й духовності.
Мілько з часом зрозумів, що Yes стоїть осторонь і вище від усіх, вирізняючись своєю надзвичайною оригінальністю і неповторністю. В музиці Yes дуже важко знайти елементи класичної музики і всі музичні прибамбаси, характерні для артового року загалом. Їхня музика була якісно новим явищем. В них, як і у Бітлз, не було попередників і послідовників. Композиції Yes – монументальні й величні, утім насправді позбавлені надуманої складності і помпезності. Коли Мілько, «знімаючи» чи «здираючи», тобто підбираючи на слух Yes, аналізував мелодійну і гармонійну структуру їхніх пісень, то майже не знаходив там складних гармоній і аранжувальних «наворотів», характерних для інших представників цього стилю.
Мілько з подивом виявив, що музика «Yes» здебільшого зіткана з найпростіших гармоній (мажорів і мінорів) – чиста й прозора, як джерельна вода. Це саме і є ознакою справжнього, великого мистецтва, коли надзвичайно простими засобами вираження генії досягають феноменального ефекту. Композиції Yes і деякі композиції клавішника Yes Ріка Вейкмена за духом нагадували Мількові козацькі думи, слухаючи їх, він бачив широкі степи за край неба, безмежне море і величні подвиги людей, далеких від дріб’язкових життєвих проблем.
Одного дня Мілька осінила думка, що якщо Beatles – це апофеоз лірики, Led Zeppelin – драматизму, то Yes – це сама епічність. Їхня музика – це епос, це величні монументальні картини, витворені казковими звуками. Тут ніби не існує земних людських почуттів: любові, ненависті, гніву, тут зовсім відсутня людська приземлена метушня. Музика Yes стоїть вище від усього цього, від неї віє холодною величчю, філософським спогляданням і небесними сферами. Тут відсутні ліризм і чуттєвість попси й соулу, пристрасть блюзу й джазу і тим більше приземлені інстинкти трешу, дансу чи рейву. Мількові музика Yes ввижалася в образі великого золотого фоліанта, у якому закарбована сутність буття і таємниця вічності. Коли він слухав Yes, йому здавалося, що він на величезній швидкості летить над широченним полем чи морем. Слухаючи незрівнянний високий, кришталево прозорий голос Джона Андерсона, Мілько згадував шевченківського кобзаря Перебендю, якому Бог за його спів відкрив усі таємниці світу…»
Про членів гурту Yes розповісти щось цікавеньке й «смажене» дуже проблематично, бо ці серйозні хлопці не займалися пустощами, а все своє життя присвятили тій музиці, яка вимагає щоденної важкої й наполегливої праці, що врешті приводить до вершин творчості та щирої любові відданих шанувальників. Можливо, єдиним цікавим позамузичним епізодом гурту було те, що напередодні фотосесії на обкладинку альбому «The Yes Album» хлопці усім складом потрапили у автотрощу, і клавішникові Тоні Кею довелося фотографуватися з гіпсом на нозі. Але для такого прикольного, романтичного і психоделічного гурту, як Yes, це було навіть доволі оригінально.
«The Yes Album» – третій альбом гурту, і деякою мірою його можна назвати перехідним: це був перший альбом, де дебютував Стів Гау як соловий гітарист, замінивши Пітера Бенкса, і останній альбом на тому етапі для клавішника Тоні Кея, якого в наступному «Fragile» замінить Рік Вейкмен. Існує версія, що Тоні Кей був занадто відданий органу Гаммонд і не хотів використовувати різноманіття синтезаторів, що було тоді для музики проґресів трендом, це й стало причиною його добровільного виходу зі складу гурту. Тоні Кей повернеться до Yes через дванадцять років на альбомі 90125.
Цікаво, що клавішники в Yes мінялися доволі часто, це трохи впливало на зміну стилів, але жодним чином не впливало на якість музики. Яким би світовим корифеєм клавіш не вважався Вейкмен, все одно музика, яку створював цей гурт настільки феноменальна й багатопланова, що істотної різниці між його грою і грою того самого Тоні Кея помітити важко. 1974 року на альбомі «Relayer», замість Вейкмена, гратиме Патрік Мораз, але це буде той самий класичний Yes.
Альбом «The Yes Album» досяг 4-го місця у чартах Британії і 40-го у чартах США, згодом він в Америці був сертифікований як платиновий, перевершивши наклад в один мільйон копій. Цей альбом потрапив до знаменитої книги «1001 альбом, які ти конче маєш прослухати перед тим, як померти» і 2000 року отримав 317-е місце у списку «1000 найкращих альбомів усіх часів» за версією Коліна Ларкінса. Вокаліст Rush Ґедді Лі і клавішник Genesis Тоні Бенкс відзначили «The Yes Album» серед своїх найулюбленіших альбомів.
Your Is No Disgrace. Альбом розпочинає десятихвилинна композиція, авторами якої позначено усіх п’ятьох членів гурту. Вже вкотре мусимо повертатися до теми антивоєнної, якої, як бачимо, на початку 1970-х майже ніхто з рокових гуртів не міг, а може й не хотів уникати. Джон Андерсон заявив, що тема пісні – визнання того, що війна не є провиною тих хлопців, які воюють, і їм нічого не залишається іншого, як воювати. Дехто з критиків побачив у пісні протиставлення страждань солдатів на війні у В’єтнамі тим людям, які розважаються на вечірці у Лас-Вегасі. Слова «В’єтнам» у цій пісні, як і у всіх інших рокових піснях тих часів про війну, немає, але за замовчуванням тоді заведено було вважати, що йдеться власне про В’єтнамську війну. Критик Білл Мартін вважає, що «Your Is No Disgrace» – «чудова й витончена пісня про війну у В’єтнамі».
У психоделічному тексті пісні бачимо малопривабливі картини того, як «скалічені солдати, зневаживши смерть, розкидані по землі, і коли вони виповзають зі своїх брудних дір, їхня мораль кудись зникає». Але тут є й картині світлі та обнадійливі, коли «ранкова посмішка з’являється на твоєму обличчі» й ти тої пори, коли «зима змінює літо», «відпливаєш на вітрильнику невідомо куди».
Коли слухаєш цю річ, тебе насправді несе з шаленою швидкістю на якомусь «вітрильнику невідомо куди». Потужна й водночас витончена техніка інструментальних пасажів змінюється «фірмовим» єсівським вокальним триголоссям у виконанні Джона Андерсона, Кріса Сквайра і Стіва Гау. Коли після бурхливого вступу з’являються ці високі голоси лише на тлі джуркотіння застиглого акорду органу Гаммонда, здається, що повіяв свіжий і приємний морський бриз. Не хотілося б занадто влазити у поетичні нетрі, але як інакше описати цю неймовірну музику?
Пригадую, що власне тоді, 1971 року дуже сильно впадало у вічі (точніше у вуха) беззаперечне новаторство, новизна цієї музики. Якщо розбирати її «на запчастини», то ніби особливо нічого нового там не було: конкретно беручи «Your Is No Disgrace» – ті ж рокові рифи, та ж остинатна (коли бас стоїть на місці, а акорди змінюються) гармонійна структура, але в загальному контексті виходило щось справді нове, свіже, як той морський бриз, і ця музика надихала й зачаровувала.
Новаторством відзначалися всі члени Yes, але у цій речі хотілося б звернути особливу увагу на новації гітариста Стіва Гау, який на «допотопній», фактично джазовій, напів акустичній гітарі Gibson ES-175 моделі 1949 року виробляє технічні й мелодійні дива прогресивного року, яких до нього не існувало. На запропонованому відео «Your Is No Disgrace» добре видно, як він у центральній частині на своєму соляковому рифі з ефектом wah-wah для «приглушки» використовує струни нижче від «кобилки», б’ючи по них, як по цимбалах. Існує багато каверів цієї речі, пропоную послухати цей.
Clap. Стів Гау – безумовно найкращий акустичний гітарист не лише прогресивної, але й усієї рокової музики. Можливо, у цій царині до нього наближається лише Ґреґ Лейк, однак не набагато. Інструментальну композицію «Clap» Гау написав на честь народження свого сина Дилана. Ця річ настільки феноменальна, що Yes вирішили її живу версію, виконану у лондонському театрі Ліцеум в липні 1970 року, випустити на альбомі «The Yes Album» другим номером. Інструменталка ця – данина традиції, і тут добряче відгукується стиль американського гітариста-віртуоза Чета Еткінса (1924-2001). До речі, Еткінс доволі потужно вплинув на манеру гри більшості гітаристів бігбітової епохи 1960-х років, включно з Бітлами й Джорджем Гаррісоном. Ось цю композицію Еткінса з елементами фолку, кантрі і мюзиклу можна вважати прообразом «Clap».
Вважають також, що на манеру Стіва Гау, як і багатьох інших гітаристів початку 1970-х років, істотний вплив справила знаменита інструментальна композиція Мейсона Вільямса «Classical Gas» 1968 року. Не можна оминути також і впливу на манеру гри Гау знаменитого творця електричної гітари та віртуозного гітариста Леса Пола (1915-2009). На початку 1970-х здавалося, що рівень гри на гітарі Стіва Гау у «Clap» – недосяжний, однак у теперішніх часах цю річ успішно иконують навіть юні гітаристи.
Starship Trooper. Поряд із темою В’єтнамської війни, на початку 1970-х років модною в роковій музиці стала також тема космічна, особливо після польоту на Місяць американців 1969 року. Знаменитий психоделічний гурт Jefferson Airplane навіть змінив свою назву на Jefferson Starship, тобто літак замінили на космічний корабель. Для Yes і характеру їхньої музики ця тема виглядала органічною. Назва пісні «Starship Trooper» перегукується зі славетною книгою Роберта Гайнлайна, а текст пісні рясніє фантастикою і малозрозумілими символізмами.
«Starship Trooper» – одна з улюблених речей Yes, і вони багато виконували її наживо на концертах. Пісня поліритмічна, вибухова, пульсуюча, рвана. Невеличка фолково-кантрійова інтермедія всередині твору не дає розслабитися надовго, а довжелезна напружена кода (майже чотирихвилинна в альбомному варіанті і шестихвилинна в концертному) не залишає сумнівів у тому, що це твір величний і значущий. Не часто відчуваєш таке захоплення, яке викликає кавер, присвячений пам’яті басиста Yes Кріса Сквайра (1948-2015). Сучасні молоді музиканти з таким почуттям, з таким завзяттям, з такою легкістю виконують цю складнючу річ нотка в нотку, що насправді можна бути впевненим, що справа Yes живе і перемагає через п’ятдесят років. І на підтвердження цього ще один ну просто феноменальний сучасний кавер «Starship Trooper».
I’ve Seen All Good People. Головна пісня цього альбому, одна з найкращих і найбільш відомих пісень Yes. Про що вона конкретно – второпати важко, але основне її гасло, яке у тексті повторюється дванадцять разів: «Я бачив, як усі добрі люди щодня повертають свої голови, і я відчуваю себе чудово, бо я йду своєю дорогою», говорить нам про те, що ця поезія про щось добре й людяне. Доволі розпливчастою є й смислова алегорія гри у шахи і переміщення фігур чорними й білими квадратами шахової дошки. Дехто з критиків вважає, що тут ідеться про стосунки між чоловіком і жінкою.
У пісні «I’ve Seen All Good People» є два конкретні впливи постбітлівської творчості Джона Леннона. По-перше, у тексті три рази згадується назва леннонівської пісні «Instant Karma» (1970), а по-друге, в альбомному варіанті в кінці другої і на початку третьої хвилини, а точніше: 2:54 – 3:18 на голосовому бекґраунді два рази ледве чути фразу з пісні «Give Peace A Chahce» (1969): «All we are saying is give peace a chance». Раніше ніколи цього не чув, але завдяки навушникам «Audio-technica ATH-M50x» за сім тисяч гривень (подарунок доньки) таки розчув, і що цікаво, за другим разом бас бере ту ж саму ноту, як в оригіналі.
Слухаючи цю пісню, починаєш трохи вірити в людство і в те, що світ не без добрих людей, і цих добрих людей доволі багато. Це одна з небагатьох пісень, яка насправді розчулює, особливо у виконанні Джона Андерсона разом із дитячим хором і оркестром американського міста Клівленда. Чомусь здається, що першу частину цієї речі «Your Move» дуже класно було б зробити у супроводі українських музичних інструментів: великого весільного барабана, кобзи, цимбал і двох сопілок у терцію. Можливо, хтось із нашої молоді зважиться на таке, це було б чудово.
1971 року Yes випустили ще один суперовий альбом «Fragile», він вийшов у листопаді, і одразу ж отримав захопливі відгуки музичних критиків. «Fragile» досягнув сьомого місця у британських альбомних чартах і четвертого в американських, альбом був сертифікований Асоціацією звукозаписувальної індустрії США як двічі платиновий за понад два мільйони проданих копій, а сингл з «Roundabout» на стороні А і «Long Distance Runaround» на стороні В згодом досягнув у Сполучених Штатах тринадцятого місця. Зважаючи на те, що це музика, розрахована далеко не на середнього слухача, ці досягнення можна вважати справді феноменальними. Власне тут ми зупинимося на аналізі цих двох пісень, які належать до моїх найбільш прослуханих і переслуханих упродовж усього життя.
Roundabout. Ідея пісні виникла у Джона Андерсона в березні 1971 року під час шотландського турне Yes дорогою з Абердина до Глазго. Дорога видалася надто втомливою, бо їхній фургон кружляв безліччю перехресть і різноманітних об’їздів, яких хлопці нарахував понад сорок. Погода у цій гірській місцевості того дня була туманною, і годі було розгледіти вершини гір, які застеляли хмари. Однак Андерсон не сумував, він собі покурював марихуану, «тому все було яскраво й містично». Дивлячись на хмари, він переконував друзів, що це гори: «О, дивіться, це гори! Вони йдуть до нас із неба!»
Музика цієї речі – глибоченна безодня усіляких яскравих музикальних цікавинок. Чого вартий лише початок речі на акустичній гітарі. 1976 року на «сейшен» Супер Вуйків до Святого Саду приїхало багато гіпі з усього СРСР, і власне тоді я познайомився з довговолосим молодим естонцем з Таллінна, його звали Айвар Оя. Він виявився чудовим блюзовим гітаристом, і власне він звернув мою увагу на те, що сам початок «Roundabout» Стів Гау грає флажолетами – це акорд Мі мінор, коли шоста, третя, друга і перша струни на дванадцятому ладі не притискаються, а ледь торкаються подушечками пальців, від чого утворюється феноменальний звук. Акустичний початок «Roundabout» з невеличким присмаком іспанського фламенко – один із небагатьох класичних гітарних фрагментів, вивчити і зіграти який було справою честі для кожного рокового гітариста початківця.
Потім ми з Айваром бачилися в Таллінні 1977 року, а у вересні 1982 року він у складі естонського блюзового гурту «Маґнетік Бенд» приїхав на гастролі до Львова, вони виступали у філармонії. Не пригадую більш драйвового концерту у Львові. Зал філармонії був напханий напхом, а молоді львівські поціновувачі західної музики, почувши не радянську і не російську рокову і блюзову музику височенного для совка рівня, буквально зіскочили з котушок: у залі вирували такі бурхливі емоції, такий неймовірний раж, що навіть міліція не могла, та навіть і не намагалася цьому перешкодити. Це лишень треба було бачити і відчути, а після концерту екзальтовані підлітки у величезному захваті ще й марширували Львовом. Ця подія мала такий великий розголос, що навіть львівський міськком комсомолу видав постанову, яка називалася «Про гастролі естонського вокально-інструментального ансамблю і про посилення ідеологічної роботи серед молоді».
«Roundabout» – сліпучий каскад феноменальної техніки, купа різноманітних чудових вокальних та інструментальних тем, все ніби дуже складно, але водночас і доволі просто. Гра без винятку усіх музикантів – це найвищий пілотаж рокової музики, але особливо хочеться відзначити Ріка Вейкмена, який у цьому альбомі прийшов на зміну Тоні Кею. Це настільки різноплановий клавішник найвищого рівня, що, окрім його академічних і арт-рокових прибамбасів, він, як клавішник чисто роковий, можна навіть сказати – тупо роковий – у цій речі не поступається найбільшому корифею рокових клавіш Джону Лорду з Deep Purple, і ці два приборкувачі органу Гаммонд за стилем звучать надзвичайно подібно.
«Roundabout» має купу класних каверів, але цей 2016 року у виконанні австралійського проґового гурту Southern Empire, не побоюся про це сказати, перевершив самих Yes. Та це не дивина, що останніми роками неймовірно зріс загальний професійний рівень нового покоління музикантів, та й звучить усе не те, що на початку сімдесятих.
Long Distance Runaround. Ще пів століття тому намагався зрозуміти сутність тексту цієї пісні, не догнав його до пуття й досі. Всі слова ніби ясні й зрозумілі, але купа символізмів захаращує саму сутність того, що мало би бути висловлене. Наприклад, що би мало означати те, що «слухаючи холодне літо, гаряча барва розтоплює ненависть до каменю»? Нарешті аж у травні 2015 року Джон Андерсон в інтерв’ю журналові All Music і сайтові Songfacts пояснив цей рядок. Тут ідеться про розстріл Національною гвардією США 4 травня 1970 року чотирьох студентів Кентського університету у штаті Огайо під час протестів проти війни у В’єтнамі: «Уряд розправляється з молодими людьми за те, що вони намагалися сказати правду про В’єтнамську війну. Це був один із божевільних страхів того часу... І я мав на увазі, що емоції складаються з кольорів, і ми можемо принести мир, знайшовши цілющий колір, аби розтопити ненависть».
Також Андерсон висловив у цій пісні своє ставлення до релігії. Будучи юним, у своєму рідному містечку Акрінґтоні у графстві Ланкашир він регулярно відвідував церкву, про що згадав в інтерв’ю: «Це була історія, як релігія, здавалося, мене спантеличила. То була неначе гра, у якій я ходив по колу, намагаючись нарешті почути звук Бога (у пісні це слова: «Long time waiting to feel the sound» – І. Л.). Я був розгублений і не міг зрозуміти, що обстоює релігія, але я постійно шукав цей звук – справжній, співчутливий, благочестивий».
Музика цієї пісні просто шикарна – барвиста, різноманітна й контрастна. Партія басу Кріса Сквайра, особливо в інструментальній частині, заслуговує на те, аби її послухати окремо. Сквайр – один із найфеноменальніших басистів рокової музики, який своїми партіями творив саму сутність багатьох пісень Yes. У «Long Distance Runaround» є одна ритмічна загадка-цікавинка, від якої насправді можна забалдіти: у той час, коли гітара, бас і клавіші грають ритм 4/4, барабани молотять 5/8. Нічого дивного – адже це Yes. Знову ж таки купа класних сучасних каверів, з яких буквально перший-ліпший звучить суперово.
Yes надалі випустять багато чудових альбомів, але цей гурт стане знаменитий ще й тим, що його справжні золоті часи, часи неймовірної музики тривали найдовше з усіх провідних рокових гуртів, які починали свою творчість на стику 60-х і 70-х – аж до 1977 року. Але про це, звісно, трохи згодом.
19.02.2021