Тепер я дуже добре розумію усіх тих фізиків і математиків двадцятого століття, для яких життя поділялося на два етапи. Спершу щось відкрити, запізнати, вирішити, розгадати із найпотаємніших, із найзакритіших сфер знання про світ. Звичайно, треба було про свої відкриття затрубіти. Бо ж це найкраще, що приписано людському поріддю – пізнавати таємницю світобудови, нехай цього ще ніхто не розуміє, крім кількох геніїв, але ж не можна мовчати, бо усі люди рівні, і ті, що не знають, мають право дізнатися про таємниці хоча б шкіцово. Зрештою, генії також мають право на таке визнання неуків, щоби і неуки визнавали геніїв геніями.
А потім відбувалося щось зовсім інше. Кожен порядний першовідкривач переживав шок від усвідомлення наслідків опублічення свого відкриття, яке дійсно було наближенням до розуміння Божого плану. Важливо, що ті найбільші відкривачі задепресували від почуття вини. Одні почали вимагати не використовувати своїх одкровень, інші попросту замовкли у жаху, розуміючи, що вони наробили, розкривши таємницю. Були – ясно, що так – і такі, котрі розуміли, що до запропонованого ними кінця світу дальше, ніж вони встигнуть нажитися у ще не катастрофічному світі цілком люксусово. Адже для більшості дієвих такий підхід є основою віри – беремо до краю, заки є. Вічне і незмінне важливе відчуття. Закритість для більшості локацій земного раю, надія на те, що зможеш там побувати, трохи зменшує почуття вини.
Я розумію душевні муки всіх тих фізиків і математиків, бо сам пережив подібний екстаз і з подібними наслідками у своєму маленькому провінційному вимірі.
Був час, коли – залюблений у Карпати і своє місто – я багато писав для різних журналів і газет про красоти цього краю, про місто, створене для життя, про закапелки у наших горах, які варто побачити і прожити бачачи, мацаючи. Така практика – ділитися красою – видавалася мені основою кожної оповіді. Мені здавалося важливим десь побути, щось запізнати, а тоді оповісти про це тим, хто такої можливості не має.
Аж раптом змінилися часи. Репортажі перестали вдовільняти. Репортажі стали інструкціями для експансії, рекламою, на яку треба реагувати. Описані таємні місця стали пунктами споживання.
Таке саме з містами. Розповідаєш, як тут добре. І не сподіваєшся, що твій клич може стати настільки руйнівним. Приходять люди, яких – як на карпатських стежках – попросту надто багато.
Розумієш, що ти далеко не найважливіший у цій вині. І розумієш, що все ж підіграєш на першому рівні усім тим, які тьмяними образами скористаються, перетворивши все те, що ти так любовно описував, на якусь популярну прибуткову парашу. Вони так уміють. А ти тоді думай – заніміти чи співати буколіки. І жахливо, коли відкриття і пізнання обертається попросту на спрощену рекламу.
Дякувати Богу, що є ще такі люди, які ніколи у горах не були, ніколи вже й не будуть. Але вірять у те, які ті гори чудесні і величні. І скільки там таємниць. Ті люди не намагаються нічого побачити на власні очі. Вони попросту читають репортажі, статті, журнали. І дуже добре знають про нашу славу і про чарівну незнищенну красу Карпатських гір.
Дійсно, ще трішечки є. А загалом – капєц.
07.08.2025