Hand Made

– Пані, ви не хочете купити своїй дитині таку забавку?

– Ні, дякую.

Чоловік пропонував придбати у нього дерев’яні іграшки ручної роботи. Ну, як іграшки – це такі традиційні забавки, які купували на Спаса моїм батькам, коли вони були дітьми. Мені про це розповідали, я сам цього вже не застав. Це було в Судовій Вишні – такий собі ярмарок на храмовий празник, де приїздило дуже, дуже багато людей.

Я помилково думав, що такі вироби тепер можна зустріти хіба що в музеї культури і побуту. Красива історична етнографія, не більше. Виявляється, ні, все не так погано, традиція ще жива. Це було 5 серпня напередодні Спаса. Цей чоловік – не перекупник, він продавав вироби, зроблені власними руками. Він заходив в аптеки й крамниці, можливо, ще й кафе – не знаю, я був свідком лише цієї сцени в магазині. Невідомо, чи щось продав – був втомлений і сумний. Сказати, що він розминувся у часі – нічого не сказати. Сучасні діти виростають на смітниках з іграшок, за їхню увагу борються три Т: телефон, телевізор, торгівля. Дорослі могли б купити такі забавки хіба в якості сувенірів, радше як пам'ять, як емоційний дзвінок з того свого минулого, далекого і майже забутого. Так, у наш час в Україні відроджуються традиції, часом у несподіваний спосіб, коли у кошик для фруктів, які несуть святити, кладуть персики, банани, ківі. Яблука, правда, також – все-таки яблучний Спас…

По-справжньому оцінити чийсь труд і уміння може тільки той, хто сам щось подібне робив. А хто тепер і що робить руками? Так, у цьому немає потреби – масове виробництво товарів і послуг є рентабельним і дешевшим для покупця. Зазвичай (не завжди) ремонт означає заміну однієї деталі чи блоку на іншу, нову. Купіть новий корпус, нове скло, нову батарею… Щось більш серйозне? «Індивідуальний пошив одягу» – де це «Ательє» і що таке «Будинок побуту», коли останній закрився? «Ательє» – це вивіски, які зникають з наших вулиць. «Ремонт взуття», «ремонт електротоварів… телевізорів… холодильників… пральних машин» ще можна знайти на окраїнах міст, у провінції. Розміщені вони в колишніх приватних квартирах, підвалах. Ніякого окремого входу, скромна вивіска, відсутність реклами. Сюди приходять ті, кому це справді потрібно, і працюють там майстри покоління «70 плюс» – люди, які знають ціну речам. За ними – нікого. Винятки є – це «ремонт годинників», паралельно продаж, ремонт комп’ютерів і телефонів. Сучасні автомобілі, їх ремонт і обслуговування – це не просто окрема стихія, це бізнес.

Всі знають, що буде з нашими м’язами, якщо не рухатись, – вони атрофуються, стають непотрібні. Наша пам'ять – ми забуваємо. Наші знання, наші уміння, навики, ремесло, яким ми колись давно володіли? Вишиванки, вишиті сорочки не купували – купували чисту сорочку і вишивали, наприклад, сину, нареченому. Або таке буденне, приземлене: хто зараз буде, якщо вміє (а більшість не вміє) церувати шкарпетки? Чи й простіше: пришивати ґудзики, латки, відрізати і коротити штанину, рукав? Я не знаю, це мода чи просто не вміють – взяти й обрубати джинси, щоб отримати шорти, причому так, щоб нитки висіли. Не вмієте і ніколи не тримали нитку і голку в руках? Не біда, виявляється, є «ательє дрібного ремонту одягу», там це роблять. Навіть готувати їжу для чого, коли є напівфабрикати? Люди беруть ящиками, не кілограмами, голубці, пироги (вареники), налисники, сирники. Про пляцки можна і не говорити, бо хто тепер пляцки вдома пече… Ще трохи, і ми як в Америці не будемо мати в новобудовах на кухні плити (це я з розповіді відомого американського дієтолога почув). А для чого? Вони майже не готують, потрібно хіба розігріти напівфабрикат у мікрохвильовій пічці – й усе.

У наш час купувати або знайти і купити щось ручної роботи, тільки якщо це не сувеніри, hand made, – рідкісне явище. Одяг пошитий на замовлення, взуття ручної роботи, та навіть кераміка, меблі, картини і… так, дитячі забавки з часів дитинства моїх батьків – це справді дорого. І мова не тільки про гроші – бо дещо грошима не міряють, це можна хіба що відчути і зрозуміти.