8 травня 1970 року вийшов у світ останній альбом Бітлз «Let It Be», точніше буде сказати: він вийшов останнім, хоча був записаний ще задовго до «Abbey Road»’a. А 30 січня 1969 року, тобто день запису знаменитого фільму на даху студії звукозапису Apple, у 2002 році став днем заснування Львівського (Українського) фан-клубу Бітлз.
Не буду розписуватись за всіх фанів Бітлз, але для мене особисто вихід «Let It Be» був дуже дієвою анестезією, яка добряче полегшила сум із приводу розпаду цього найбільшого гурту всіх часів. Перше враження було: все, приїхали, видохлись… Та що би не думали про цей альбом бітлівські фанати в усьому світі, не купити нове творіння до нестями улюбленого гурту було неможливо. Тому альбом одразу посів перші місця чартів в Британії та США, а трохи згодом сингли «Let It Be» і «The Long And Winding Road» – перші місця в Америці. Однак спільнота музикальних критиків здебільшого негативно оцінила «Let It Be».
Оглядач британської газети «New Musical Express» Алан Сміт назвав альбом «халявною епітафією, картонним нагробним пам’ятником і сумним фіналом унікального музичного гурту». Ще Сміт додав, що Бітли «продали усі свої колишні принципи і виявили презирство до сучасних поціновувачів музики». Інші критики, загалом відзначаючи деякі сильні сторони альбому, все ж доволі щедрою рукою розсипали «компліменти» на кшталт «сумний заповіт», «похмурий похорон» etc.
Неабияк інтригувало всіх і те, що свідомо чи ненавмисне на обкладинці альбому чотири окремі світлини учасників гурту були обведені ніби чорною траурною рамкою. Цікаво теж, що дуже мало видатних альбомів розцінювалися критиками упродовж останніх десятиліть так по-різному, як «Let It Be». Так у списку 500 найвидатніших альбомів усіх часів за версією журналу «Rolling Stone» 2003 року останній альбом Бітлз посів 86-е місце, а 2012 року – вже 392-е.
«Let It Be», вочевидь, найслабший альбом Бітлів, не беручи до уваги «Yellow Submarine», який взагалі важко вважати повноцінним доробком найгеніальніших творців усієї світової популярної музики. Хоча заради справедливості хочу навести доволі парадоксальний факт, що в репертуарі «Супер Вуйків» була одна-єдина пісня Бітлз «Hey Bulldog», і власне ця пісня з альбому «Yellow Submarine».
Зазвичай шанувальники геніїв вимагають від них суцільної геніальності, але так майже ніколи не буває, як не буває суцільного оргазму. Бо треба й геніям деколи розслабитися, і в Бітлз, поряд з «She Loves You» і «In My Life» є також і «You Know My Name» чи «Dig It». Так само, поряд з альбомами «A Hard Day’s Night» і «Rubber Soul», існують також і альбоми «Yellow Submarine» і «Let It Be».
Після смерті менеджера Бітлз Браяна Епстайна 1967 року Пол Маккартні наполегливо працював над тим, аби втримати гурт мотивованим до подальшої творчості. Запис «Білого» альбому показав, що колишні згуртованість і спільність інтересів усіх чотирьох дають добрячу тріщину. Тому ще на початку 1969 року Пол замислив ідею відродження гурту. Це був мультикреативний проект «Let It Be» (спочатку був ще варіант назви «Get Back»). За задумом Пола він мав складатися з музичного альбому, фільму і книги, і був відчайдушною спробою реанімувати і вивести на новий рівень добряче підірвані творчі й товариські стосунки між членами гурту, які ставали дедалі напруженішими.
Пол про свій задум писав так: «Ідея була у тому, що всі мали побачити, як Бітлз працюють, репетирують, джемують, увесь наш творчий процес, і врешті ми виступаємо на величезному, небаченому шоу, це мало би бути щось надзвичайне, що залишилося б на віки вічні. Спочатку був задум взяти в оренду цілий океанський лайнер і поплисти кудись світ за очі, а там усе втілити в життя, однак іншим ця ідея не сподобалася, і безпечнішими виявилися робота і зйомки в студії».
Однак робота нібито у доволі комфортних умовах все ж не йшла гладко. Джону дуже не подобалося те, що треба було дотримуватися графіків кіноіндустрії, які передбачали початок роботи о 8:30 щодня, а у цей період він захоплювався героїном і частенько плював на цей графік. Сварки під час роботи призвели до того, що Джордж Гаррісон тимчасово залишив Бітлз. Можливо й тому лебедина пісня Джорджа у Бітлз «I Me Mine» була записана без участі Джона. Режисери і кінооператори не могли приховати розчарування з приводу напруженої творчої атмосфери під час зйомок, тому багато відзнятих дублів були невдалими, хоча було й багато кадрів справжнього натхнення у безпосередніх робочих моментах найвидатнішого у світі гурту.
Однак купа відзнятого відеоматеріалу, а також купа записаного музичного матеріалу, який є справжнім клондайком для поціновувачів Бітлз, втілилися лише в один альбом і сорокахвилинний фільм про легендарний концерт на даху студії звукозапису Apple.
Two Of Us. Мене завжди інтригували вступні слова Леннона до цієї пісні, якою відкривається альбом. Загадкою вони лишаються й досі, бо Джон любив приколюватися і ставити загадки, які годі розгадати. Тут Леннон, згадуючи комічного актора Чарльза Говтрі, говорить: «Я копаю пігмея», далі: «Deaf Aids», що можна перекласти як «глухий СНІД», але позаяк СНІДу тоді ще не було, то це буде або «глухі допомоги», або «глухі засоби». І завершується спіч словами: «Перша фаза, у якій Доріс отримує свій овес». Можливо тут ідеться про співачку Доріс Дей, яка згадується в пісні цього ж альбому «Dig It».
Хто ж ці двоє, які у пісні мандрують різними дорогами і ніяк не можуть потрапити додому? Лінда стверджує, що це вони з Полом, адже вона все життя мріяла десь заблукати, і ось нарешті заблукала з ним на якійсь невідомій дорозі. «Я пішла до лісу, а він сидів у машині і писав цю пісню. Пол згадує тут про листівки, бо ми так багато відсилали листівок одне одному». Однак авторитетний критик Єн Макдональд вважає, що текст пісні звучить так, неначе присвячений Джону Леннону. Назва цієї пісні була використана 1976 року у назві фільму «Двоє з нас» про нібито возз’єднання Джона і Пола.
Музична складова пісні «Two Of Us» доволі слабенька, як на титульну пісню альбому Бітлз, і слабенька, як на Бітлз загалом. Але дуже причаровує фолково-кантрійове звучання цієї речі, така гарна автентика у дзвінкому суголоссі акустичної і слайдової гітар, у співі Пола і Джона в терцію, у прямому ритмі великого барабана. Одночасно потужне й лірично-романтичне звучання не залишає сумніву у тому, що це фірмовий англо-кельтсько-американський саунд, який напевно сягає у доволі віддалену історичну глибину. Джон, дивакувато розпочавши цю пісню загадковим спічем, так само дивакувато завершує її своїм свистом.
«Two Of Us» любив і далі любить виконувати на своїх концертах Пол Маккартні. А ось ця каверова версія наштовхнула мене на думку, що «Two Of Us» могла би бути однією з видатних пісень Пола Саймона і Арта Ґарфанкела.
Dig A Pony. Пісня Джона, згідно з тодішньою бітлівською модою, розпочинається і завершується «незачесаними робочими моментами». На intro чути фальстарт пісні і крик Рінґо: «Зачекайте!», бо він, бачите, ще не докурив бичок сигарети. Це вже не перша така фішка Рінґо. На відеозапису в студії пісні «I Feel Fine», коли вже вступає гітара Джорджа, Рінґо ще докурює бичок, і за декілька секунд кидає недопалок і чітко вступає на барабанах. Перерив усе що зміг, але на жаль цього відео не знайшов. На outro Джон промовляє: «Дякую пацани, бо мої руки вже так змерзли, що я не годен грати акорди». І назва пісні «Dig A Pony», і її текст абсолютно беззмістовні, зате є повно місця для різноманітних здогадок бітлознавців. Сам Джон визнавав: «Я тут просто розважався словами. Текст пісні – нісенітниця. Ось ви просто берете слова і склеюєте їх, а тоді дивитесь, чи мають вони якесь значення. Деякі з них мають, деякі – ні».
Джон Леннон згодом назвав цю пісню «зразком лайна», однак дарма. Пісня захоплює своєю гармонійною різноманітністю й широкомасштабністю, і тут є де розгулятися уяві слухача серед розкішних гармоній. Пригадую, як я, перші рази слухаючи «Dig A Pony», «западав» на ту чи іншу гармонію пісні і відгадував, яка ж має бути наступною. Розмір ¾ і блюзовий настрій пісні надають їй додаткового шарму, це один із прикладів бітлівської стилізації блюзу, якої немає більше ні в кого з виконавців. Є до біса каверів цієї речі, але жоден із них не заслуговує на увагу. Висновок – досконала й неповторна пісня.
Across The Universe. Джон в інтерв’ю журналу «Rolling Stone» заявив: «Це найкращий текст, який я коли-небудь написав. Чудова поезія, вона сприймається навіть без музики, ви можете це читати, як поему». Не знаючи досі про це інтерв’ю, хотів написати про пісню точнісінько те саме, але це вже зробив Джон 50 років тому. Взагалі англійські чи американські поетичні тексти зазвичай ми сприймаємо доволі важкувато, але з цією піснею – власне той випадок, коли геніальність є загальнодоступною, універсальною, загальносвітовою, це саме те, що сягає навіть Крізь Усесвіт (Across The Universe). Майже десятиліття тому НАСА на честь 40-ї річниці цієї пісні транслювала її у відкритий космос.
Цікава історія створення Джоном цієї речі у 1967 році. Деколи буває так, що чоловік може винести певну користь із того, що його дружина йому «присідає на вуха». Леннон згадує: «Я лежав зі своєю першою дружиною (Сінтією) у ліжку, і вона постійно щось мені торохкотіла. Нарешті вона заснула, а її слова й далі лилися в мої вуха нескінченним потоком. Я був зденервований, встав, зійшов сходами донизу і написав космічну пісню, в якій вже не було роздратованості, а лише чисте натхнення».
Одним із чинників натхнення у створенні цієї пісні також було захоплення Джоном (як і рештою трьома Бітлами) наприкінці 1967 – на початку 1968 року трансцендентальною медитацією і вченням індійського гуру Магаріші Магеш Йоґі. Ключова фраза пісні санскритом «Jai Guru Deva Om» є мантрою, яку перекладають по-різному, але її сутність у перемозі сяючого начала над темрявою, і вона є подякою божественному Творцеві. Бітли саме тоді перебували в Гімалаях, у Ришикеші і медитували там у печерах. У цей же час молоді львівські бітломани, неначе мантру (перепрошую за тавтологію) невпинно повторювали три нові магічні слова, почуті на ВВС: «Магаріші», «Ришикеш» і «медитація». Бітлз творили з людьми фантастичні речі: я, шістнадцятилітній хуліган і двієчник з читацьким квитком батька мого колєги професора (а мій колєга згодом став кандидатом хімічних наук) «ламанувся» в Наукову бібліотеку імені Стефаника вивчати індійську філософію. Незабутні були часи…
У створенні пісні «Across The Universe» вже відкрито виявилися неприязні, і навіть, можна сказати, ворожі стосунки між Джоном і Полом. Джон був дуже незадоволений тим, як робилася і записувалася ця річ. Цікаво, що до кінця 1969 року не було у Бітлз такого, щоби Джона хтось намагався ослухатись, і він не міг би втілити у запису того, що хотів. 1980 року Джон дав своє знамените інтерв’ю журналу «Плейбой». З нього ми всі довідалися, хто у Бітлз яку пісню, чи частину пісні конкретно писав, бо два прізвища Леннон-Маккартні майже під кожною піснею фактично ні про що не говорили. У цьому ж інтерв’ю Леннон, говорячи про запис «Across The Universe», нарікає на решту своїх друзів: «Запис пісні був поганий… гітари були не настроєні, я співав фальшиво, ніхто мені не допоміг, і пісня не була записана належним чином».
Трохи згодом Джон звинуватив Пола у руйнуванні пісні: «Пол неначе несвідомо намагався знищити чудову пісню, зазвичай ми витрачали довгі години на вилизування всіх недоліків його пісень, коли ж черга дійшла до моєї речі, вся ця атмосфера недбалості нагадувала підсвідомий саботаж». Завдяки новому музичному продюсеру Бітлз Філу Спектору пісня набрала трохи мегаломанічного звучання: у запису брали участь вісімнадцять скрипок, чотири альти, чотири віолончелі, арфа, три труби, три тромбони, два гітаристи і чотирнадцять хористів.
«Across The Universe» належить до сакральних пісень Бітлз. Тому є купа її каверів, чудових каверів, записаних знаменитими виконавцями минулого й сучасного. Наприклад, Scorpions, чи Куртом Кобейном, або Fiona Apple, або фантастичний кліп Rufus Wainwrig, або навіть Laibach.
Поціновувачі Джона впевнені, що й після смерті він мандрує десь у Всесвіті разом зі своєю геніальною музикою і геніальною поезією: «Нескінченна, безсмертна любов, яка сяє навколо мене, неначе мільйони Сонць, знову й знову кличе мене в дорогу крізь Усесвіт».
I Me Mine. Це фактично остання пісня, записана гуртом The Beatles. Записана трьома без Джона Леннона. У фільмі «Let It Be», замість того, аби брати участь у запису, Джон з Йоко танцює вальс. «I Me Mine» критики вважають однією з найкращих композицій Джорджа Гаррісона. Спочатку ця пісня серед пісень альбому «Let It Be» вразила мене найбільше, але тільки спочатку. Її яскравість полягає у двох фактично несумісних частинах, поєднаних в одному музичному творі: мрійлива вальсова частина на 6/8 і жорстка рок’н’рольно-блюзова на 4/4, які, ні сіло, ні впало, тричі змінюють одна одну.
У вальсовій частині пісні явно відчувається щось слов’янсько-циганське, недарма критик «New Musical Express» Алан Сміт писав, що захоплюється «російським ароматом» цієї пісні, а бабця одного мого товариша, як він мені розповідав, почувши по радіо «I Me Mine», зауважила: «В нас у Києві колись давно цю пісню співали жиди на Подолі: ай-вай-ай-вай-ай-вай!» Бувають речі, які чітко запам’ятовуються на все життя, такою була ця характеристика Джорджового творіння бабусею мого товариша.
У двох музикально несумісних частинах пісні можна побачити шизофренічну розірваність єдиного цілого в людині, наявність в одному «я» двох «я». Про це власне і говорив Джордж: «I Me Mine» – це проблема «Ego», проблема цього самого «я», одного маленького «я», коли людина каже: «Це я», і великого «Я». Але не існує маленького «я», яке б не було частиною великого «Я», і коли нарешті маленьке «я» зливається з великим «Я», тоді ми насправді посміхаємось». Але вочевидь Джордж нічого нового не вигадав, бо цей набір займенників у тексті його пісні доволі прозоро проглядається в індуїстському чи буддійському контексті. Бгаґавад-Ґіта (один зі священних текстів індуїзму), якою так захоплювався Джордж Гаррісон, проголошує: «Хто відмовляється від еґоїстичних бажань і відривається від своєї еґо-клітини «я» і «моє», стає назавжди вільним і об’єднаним з Творцем. Досягни цього і досягнеш переходу від смерті до безсмертя» (2; 71-72).
Дехто з критиків вважає, що Джордж у цій пісні натякає на еґоїзм Джона Леннона і Пола Маккартні, який призвів до розпаду легендарного гурту. Розбіжності у тодішніх пріоритетах Бітлів полягали і в оцінці роботи нового музичного продюсера Бітлз Філа Спектора, якого дуже цінив Джон, говорячи, що той зробив з купи лайна цукерочку, і якого не любили Джордж і особливо Пол за його мегаломанійні потуги з розбудови знаменитої wall of sound (стіни звуку) шляхом додаванням купи струнних і духових куди треба й не треба. Можемо у цьому переконатися, послухавши «I Me Mine» з Anthology 3 у первинній простоті без різних наворотів.
Dig It. Один із приколів Бітлів – 50-секундний вислід 15-хвилинного джемування на тему диланівської «Like A Rolling Stone», чотирихвилинну альтернативну версію якого можна почути у документальному фільмі «Let It Be». Сюрреалістичне творіння, де Бі-Бі-Сі за співзвучністю перетворюється на Бі Бі Кінґа та багато інших приколів.
Let It Be. Пісня вийшла синглом на початку березня 1970 року. Багато аналітиків вважають її однією з найкращих у Бітлз, їй безсумнівно були гарантовані перші місця світових гітпарадів, і вона належить до найбільш успішних гітів усіх часів. Серед найкращих 500 пісень, які коли-небудь були створені, журнал «Rolling Stone» поставив «Let It Be» на 20-е місце. Вочевидь Пол вважав цю пісню своїм найбільшим досягненням, бо коли він усамітнився у студії за фортепіано, створюючи до неї музику, а потім вийшов до трьох решта Бітлів, його слова були: «Пацани, я створив щось надзвичайне». Хоча Джон був протилежної думки, в інтерв’ю 1980 року він заявив: «Це просто Пол. Ну що ще тут скажеш? Нічого спільного з Beatles, це скоріше Wings. Я не знаю, про що він думав, коли писав цю пісню».
На написання тексту «Let It Be» Пола наштовхнув сон, в якому він побачив свою мати Мері, яка померла від раку, коли хлопцеві було 14 років: «Це було так чудово побачити маму уві сні, де ми опинилися разом. Вона мені сказала: «Все буде добре». Я не впевнений, чи вона говорила «Нехай це буде», але суть її поради була: «Не переживай занадто сильно, все буде нормально». Це був такий милий сон, коли я прокинувся, я почував себе блаженним, і це змусило мене написати пісню «Let It Be». Багато хто з прихильників Бітлз трактував слова: «Mother Mary comes to me» так, ніби вони стосуються Діви Марії, на що Пол відповідав: «Якщо хтось хоче це розуміти так, то будь ласка. Я не проти, я дуже щасливий, що люди хочуть зміцнити свою віру. Я думаю, що це чудова річ мати будь-яку віру, особливо у світі, де ми живемо».
Англійська Вікіпедія переконує нас у тому, що «Let It Be» була першою піснею Бітлз, яка вийшла в СРСР: 1972 року фірма «Мелодія» випустила сорокоп’ятку, де окрім «Let It Be» були ще «Across The Universe» і «I Me Mine». Насправді ж я пам’ятаю довгограючу платівку «Мелодії» ще 1967 року з назвою «Вокруг Света», де була пісня «Girl» з таким написом: «Песня «Девушка», муз. и сл. народные, квартет «Битлс». У совку все виправдовувалося ім’ям народу, тому такий напис не дивина. Натомість російська Вікіпедія чомусь не згадує вихід в СРСР 1972 року сорокоп’ятки «Let It Be», а говорить про якусь сорокоп’ятку (міньйон) Бітлз 1974 року, де назва гурту не була вказана. А перша довгограюча платівка Бітлів «A Hard Day’s Night» вийшла в Радянському Союзі 1986 року.
Maggie Mae. Феноменальна річ ця «Меґґі Мей», данина великих ліверпульців своєму рідному містові і його фольклору. Це типова англійська батярська пісня, яка походить з 1757 року, про те, як спритна повія пограбувала моряка, котрий з грошима повертався додому після плавання. Меґґі після сеансу кохання обчистила його до цурки, але моряк не розгубився, і згодом її схопила поліція. Суддя визнав винною «цю брудну, яка навіть до пуття не вміла пограбувати (no good robbin’)» Меґґі Мей. Найкоротша після «Her Majesty» пісня у репертуарі Бітлз вочевидь була записана незаплановано й спонтанно під час джемування, зате як бомбезно вона звучить: 39 секунд англійської фолкової автентики. Тут видно, що Бітли справжні сини свого народу і свого рідного міста. «Меґґі Мей» співав Джон ще у скіффловому складі The Quarrymen, а найкраще повну її версію варто послухати у виконанні The Searchers.
I’ve Got A Feeling. Пісня продовжує гард-блюзову традицію Бітлз, започатковану на «Білому» альбомі у «Helter Skelter» і «Yer Blues», а на «Abbey Road»’i – у «I Want You». Важке зеппелінівське звучання і особливо coda свідчать про те, що Бітли трималися у тренді часу. Цій пісні найкраще б пасував підпис авторства Леннон-Маккартні, точніше Маккартні-Леннон, бо вона складається з двох пісень двох великих Бітлів. Пол розповідає у ній про чудове почуття, яке він відчув, побачивши Лінду, а попередня пісня Джона, доволі песимістична, мала назву «Everybody Had A Hard Year», і насправді він мав дуже важкий рік: Джон розлучився зі своєю першою дружиною Сінтією, у його тоді ще подруги Його Оно стався викидень, він боровся з героїновою залежністю, був арештований за зберігання наркотиків, йому не дозволяли зустрічатися з сином Джуліаном, і він вкрай був нещасливий у Бітлз. У фільмі «Let It Be» він жартома говорить, що написав «Everybody Had A Hard Year» минулого вечора. Серед каверів заслуговує на увагу кавер знаменитого ґранджового гурту Pearl Jam. Він цікавий тим, що вокаліст Едді Веддер не витягує високу ноту вокалу, яку заспівав Пол, отже не всі можуть бути схожими на Бітлз.
One After 909. Чудовий і оригінально стилізований рок’н’рол, написаний Бітлами можливо ще 1957 року, але не пізніше весни 1960-го. В березні 1963 року була спроба випустити пісню синглом, але тодішня версія була забракована і відкладена у довгу шухляду. 1970 трохи підтоптана часом пісенька знадобилася для альбому «Let It Be». Джон згадує, що написав цю річ, коли йому було сімнадцять під впливом нумерології: «Я тоді мешкав на Ньюкастл Роуд під дев’ятим номером, і до того ж народився дев’ятого жовтня». Пол цю річ оцінив таким чином: «Це не найкраща наша пісня, але вона моя улюблена, бо це для мене найдорожчі спогади про себе і Джона, про наші молоді роки».
Загалом пісня «One After 909» на «Let It Be» звучить весело й драйвово, аранжування зроблено досконало. Цікава кода пісні, де Леннон жартівливо співає «Danny Boy» – неофіційний гімн американців та канадійців ірландського походження. Є багато версій цієї пісні у виконанні попсових і джазових знаменитостей, однак цікаво послухати її у автентичному фолковому варіанті.
The Long And Winding Road. Здавалося, що ця пісня на альбомі «Let It Be» звучить ніби похоронний марш для Бітлз, і вона викликала скупу чоловічу сльозу. Ця непомірна слізливість і солодкуватість одразу впадала у вухо, і я десь підсвідомо ставив собі запитання: невже Пол міг випустити такий варіант пісні? Річ у тім, що внаслідок якихось закулісно-підкилимних впливів від продюсування деяких пісень Бітлз був відсторонений «п’ятий Бітл» Джордж Мартін, і для цього був запрошений екстравагантний творець так званої «стіни звуку» американець Філ Спектор. Цьому сприяли смаки Джона Леннона і нового менеджера Бітлів Аллена Кляйна. Пол на час відсторонився від завершального етапу створення альбому «Let It Be», і цим скористався Спектор. Він як навіжений почав «тулити» в пісню Пола купу струнних, духових, арфу і жіночий хор. Неврівноважений Філ так діставав музикантів під час запису, що ті взагалі відмовлялися грати.
У підсумку надмірно перевантажену зайвими контрапунктами річ таки «втулили» на альбом, і Пол жодним чином не міг уже цьому зарадити, хоча неодноразово просив прибрати з речі надмірності. Пол хотів відсторонити Кляйна від роботи у гурті, але це йому не вдалося. Тоді він так розлютився, що подав позов до Вищого суду у Лондоні, звинувачуючи Аллена Кляйна і решту своїх друзів з Бітлз у розвалі гурту. Одною з шести причини розвалу Бітлз Пол назвав «нестерпне втручання» у його пісню «The Long And Winding Road».
Хоча Рінґо потім свідчив, що з Полом таки узгодили остаточну версію, і таким чином ця історія залишається туманною, але для нащадків залишився, можна сказати, канонічний варіант пісні, де Філ Спектор добряче «передав куті меду». Між іншим, 2008 року за вбивство актриси Лани Кларксон сімдесятилітнього Філа Спектора засудили до 19 років ув’язнення, і донині він відбуває свій термін у в’язниці в Каліфорнії.
А пісня «The Long And Winding Road», незважаючи на здебільшого несхвальні відгуки провідних музичних критиків, мала шалений успіх, одразу посівши перше місце в американському чарті. Дивовижно, що це творіння Пола, яке він сам любить і часто виконує на концертах (і в Києві 2008 року теж), переспівала купа світових знаменитостей різних часів: Рей Чарльз, Том Джонс, Джордж Майкл, Аріта Френклін, Даяна Росс, Прінс, Пітер Фремптон, Олівія Ньютон-Джон, Джордж Бенсон, Фейт Гілл, Біллі Оушен, Коррз, Анні-Фрід Лінгстад (АББА) і багато інших. А серед простих смертних, які співають не гірше від світових зірок – якесь шаленство каверів «The Long And Winding Road», наприклад цей. Лише за квітень цього року декілька класних каверів, ось один із них, виставлений 23 квітня 2020 року. Щодо величі цієї пісні важко щось додати, та й не треба.
For You Blue. Простий, як двері, твелвбарблюзовий стандарт у кантрійовому стилі. Основа, кістяк блюзу і рок’н’ролу. Одна з пісень (треба відзначити, небагатьох пісень), на яких Бітлз дозволили собі просто розслабитися і відпочити. Пісня, написана Джорджем, присвячена його дружині моделі Патті Бойд, яка згодом від нього пішла і стала дружиною Еріка Клептона (бо він краще грає на гітарі, як висловився один мій колєга). Дуже гарний кавер цієї пісні у виконанні сина Джорджа і Патті Денні.
Get Back. Творіння Пола, яке складається лише з двох акордів (до речі, як і «Eleanor Rigby»), але яка потужна річ! Пам’ятаю, як мене буквально під неї трясло на концерті у Пітері 2004 року. Остання річ, виконана Бітлами на даху студії Apple 30 січня 1969 року. Остання річ, виконана ними перед публікою наживо. Офісні клерки, що працювали неподалік, не знаючи, що це за шум, який їх так дратує, викликали поліцію, аби та припинила неподобство. Поліціянти вибрались на дах, звернулися до звукача Бітлів Мела Еванса. Той відімкнув підсилювачі Джона і Джорджа і наполіг, аби хлопці припинили виступ.
Чи є ще якийсь гурт у світі, останній виступ якого перед публікою (підкреслюю – останній) був перерваний втручанням поліції? Принаймні один ще є, це «Супер Вуйки». 21 листопада 1981 року під час їхнього виступу на вечорі у школі № 60 через занадто гучну й бурхливу реакцію прихильників-школярів керівництво школи вирішило перервати виступ і від’єднало струм. Прихильники «Вуйків» вчинили справжній бунт, і тоді викликали міліцію. Міліціянти насамперед визволили фізрука і воєнрука, яких місцеві хулігани зв’язали фіранками і поклали у каптьорці. Далі були затримані музиканти і конфіскована апаратура та інструменти. Ну а потім відбулася знаменита демонстрація розлюченого натовпу молоді від вулиці Патона до центру Львова…
А на завершення розповіді про останній альбом The Beatles «Let It Be» пропоную послухати несамовитий кавер, а точніше римейк гурту The Rutles на пісню «Get Back», яка має назву «Get Up And Go».
08.05.2020