Ролінги не належать до моїх фаворитних гуртів, не входять навіть до п’ятірки улюблених груп 1960-х, але озирнувши далечінь минулого, протяжністю у пів століття і навіть ще далі, усвідомлюю, наскільки потужний вплив на мої музичні смаки мали ці хлопці, яких цілковито слушно називають «другими після Бітлз». Від літа 1966 року, коли я вже цілком свідомо і з великим завзяттям слухав західну музику, вони буквально завалили світ своїми першокласними синглами-гітами. Цей гурт, принаймні у 1966-1970 роках, можна назвати королями синглів. «(I Can’t Get No) Satisfaction», «As Tears Go By», «Paint It Black» я «догнав» уже після того, як вони вийшли, натомість був уже безпосереднім свідком народження на світ «Mother’s Little Helper», «Lady Jane», «Have You Seen Your Mother, Baby, Standing In The Shadow?».
На початку 1967-го, в часи виходу геніальної бітлівської «Penny Lane» західні радіостанції з не меншим завзяттям крутили два гіти Ролінгів: «Let’s Spend The Night Together» і «Ruby Tuesday». Та найцікавіші спогади з тих часів у мене пов’язані з «We Love You», яка вийшла в серпні 1967-го, а вже у вересні я, десятикласник львівської 8-ї школи, у шкільному клубі на другому поверсі, який нам слугував також і класом, гучними кроками (ними починається ця пісня) підходив до фортепіано і щосили гримав, відкриваючи його кришку. У пісні Ролінгів насправді гримають дверима, але мені здалося більш креативним гримати власне кришкою піаніно, а потім я, звісно, лабав на цьому піаніні вступну тему пісні (все точнісінько, як в оригіналі). Ті, хто тоді слухав західне радіо і врубався в мій задум (а таких в класі було чимало), балділи безмірно.
«Let It Bleed» вийшов у світ 5 грудня 1969 року і навіть набрався нахабства ненадовго потіснити бітлівський «Abbey Road» на британському альбомному гітпараді. Цей альбом був першим альбомом Rolling Stones, який я тримав у руках і який я з цікавістю прослухав і пережив. Як зачарований я дивився на обкладинку, де фігурки Ролінгів на торті здавалися мені дуже скромним переспівом ідеї обкладинки знаменитого альбому Бітлів «Sergeant Pepper’s Lonely Hearts Club Band». У кінці 1960-х оригінально оформлених конвертів рок-альбомів не бракувало, і «Let It Bleed» не виявився винятком. На символічній платівці Ролінгів лежить голка зчитування звуку від патефона, яких вже тоді давно не було у вжитку, це ніби данина прародичу тодішніх надзвичайно якісних вінілових програвачів, за якими сьогодні так настирливо полюють меломани-авдіомани. Поп-артова композиція над платівкою складається з такого собі сандвічу нанизаних різних, абсолютно не споріднених між собою предметів: коробки для кіноплівки з написом «Stones Let It Bleed», годинникового циферблата, піци, мотоциклетної шини і, нарешті, самого торту з фігурками, виконаного відомою британською авангардовою кондитеркою Делією Сміт.
Поміж 29 студійних альбомів Ролінгів за різними рейтинговими версіями «Let It Bleed» займає або 2, або 3 місце, а за версією журналу «Rolling Stone», серед 500 найкращих альбомів усіх часів цей альбом посідає 35 місце. Журнал «Q» помістив «Let It Bleed» на 28 позицію поміж сотнею найкращих британських альбомів.
Це був перший альбом гурту, фактично записаний без засновника і натхненника Ролінгів Браяна Джонса, якого 3 липня 1969 року на дні його власного басейну знайшли без ознак життя. 27 років виявилися критичним віком для хлопця, котрий аж занадто захоплювався важкими наркотиками. Засновник Ролінгів став також і засновником «Клубу 27», до якого згодом «вступили»: Джимі Гендрікс (1970), Дженіс Джоплін (1970), Джим Моррісон (1971), Курт Кобейн (1994) і Емі Вайнгаус (2011). Упродовж запису альбому, коли Браян був іще живий, його годі було затягнути до студії, і остання його творча спадщина для Ролінгів полягає лише у грі на бек-інструментах у двох треках альбому, яка, чесно кажучи, не дуже й прослуховується на запису. Двадцятилітній Мік Тейлор, який прийшов на заміну Браяну Джонсу, ще не встиг повноцінно вписатися в роботу гурту, і всюдисущому Кіту Річардзу довелося стати автором практично всіх солових і ритмових гітарних партій альбому.
Якщо стосовно сутності музичного стилю Бітлз можна сперечатися не одне десятиліття і так і не дійти жодного висновку, то щодо Ролінгів тут все гранично ясно і зрозуміло: це яскраво виражений блюз, ритм-енд-блюз, кантрі-блюз, який заслуговує на назву «бритблюз». Це саме той випадок, коли метрополія несамовито балдіє від музичних традицій своєї колишньої колонії, і багато видатних британських гуртів таких, як Ролінги, Зеппеліни чи Назарет неначе сперечаються у тому, хто з них краще відтворить американську блюзову традицію, загорнуту в англізоване упакування. Кажуть, що власне Браян Джонс був першим британцем, який почав грати на слайд-гітарі. Звичайно, блюз Ролінгів абсолютно оригінальний і неповторний, інакше вони б не стали Ролінгами, і яким чином вони втілили цей стиль на одному з їхніх найкращих альбомів, зараз побачимо.
Gimme Shelter. У часи СРСР совєтська пропаганда просто замахала своїх гомосовєтікусів якимись майже нікому не відомими на Заході, але широко популярними в совку, так званими західними «піснями протесту» і «антивоєнними піснями». Від цієї туфти нудило неймовірно. На перший погляд здавалося, що ж такого дуже поганого у протестних проти війни піснях? Звичайно ж, що нічого, а навіть навпаки. Але совєти вміли опоганити навіть і деякі шляхетні ідеї, торкнувши їх своїм гнилим трупним подихом. Якщо б мені хтось 1969 року сказав, що «Gimme Shelter» – це антивоєнна пісня протесту, я би, напевно, напуцував цьому фацету нюхальник. Але лише тепер я вповні усвідомлюю, що так воно й було. Це чи не найвідоміша у світі власне антивоєнна пісня протесту. Багато хто з чільних музичних критиків називає цю річ найкращою з того, що створили Ролінги, а журнал «Rolling Stone» у списку 500 найкращих світових пісень за всю історію музики ставить «Gimme Shelter» на 38 місце. Не знайшовши навіть дослівного українського перекладу цієї пісні, вирішив зробити поетичний:
Буря страшна гряде,
Де ж сховатися, де?
Якщо себе не сховаю,
Душа відлетить до раю.
Війна, діти, війна.
На відстані пострілу вона.
Війна змітає усе,
Вогонь і розруху несе.
На вулицях наших смерть,
Наповнених трупами вщерть.
Війна, діти, війна.
На відстані пострілу вона.
Горе, насильство і кров,
Знищення всіх основ.
На всіх погибель одна,
Одна величезна труна.
Війна, діти, війна
На відстані пострілу вона.
Дайте притулок мені,
Щоб не згоріти в вогні.
Щоби не згасла надія,
Щоби здійснилася мрія.
Кохання, люба, кохання,
Кохання без вагання.
Любов – ось наш порятунок,
На відстані губ цілунок.
У кінці 1960-х років на Заході панували настрої, які можна назвати війнофобією. Покоління, народжене під гуркіт німецьких бомбардувальників і вибухи бомб, скерованих на Лондон, Манчестер, Ліверпуль, генетично увібрало в себе страх війни, який був підсилений ще й В’єтнамською війною. Мік Джаґґер говорив, що був вражений тим, що він бачив тоді на екрані телевізора: жорстокість, мародерство, пожежі. Як він зізнається, було усвідомлення, що війна завжди поряд, а в часі В’єтнамської війни – особливо близько. «Gimme Shelter» він оцінював, як щось на зразок пісні про кінець світу, апокаліпсис. (Порівняй «Epitaph» King Crimson)
Захід завжди виглядає дуже пацифістським, дуже антивоєнним, але ніколи не може запобігти найжахливішим війнам у серці, у святая-святих своєї цивілізації – Європі. Виплекали на свою голову Гітлера, тепер плекають Путіна. Мік Джаґґер інтуїтивно висловив страх Заходу перед глобальною війною словами: «Дайте мені притулок, дайте мені сховок, Боже, якщо я не знайду притулку – мені кінець!» Так що слова Коломойського про те, що коли російські танки з’являться під Варшавою, Захід наробить в штани, не позбавлені сенсу.
«Gimme Shelter» у музичному плані – феноменальний рокешник, натхненний «чорним» госпелом, особливо по-блюзовому, по-американському пісня звучить у виконанні Ролінгів з допомогою чорношкірої співачки Лайзи Фішер. Абсолютно проста гармонійна тема пісні захоплює надзвичайно емоційним виконанням, граничною напругою, де почуття просто киплять і переливаються через край. Ми зможемо переконатися, що слова про те, що пісня об’єднує світ, не пусті слова, подивившись ось це. Є купа чудових, просто першокласних каверів цієї речі, особливо у виконанні молоді, але тут я запропоную вам послухати два кавери – у виконанні Puddle Of Mudd і Stereophonics.
Love In Vain. Данина старому дідусеві-блюзові, данина метрополії своїй колишній колонії. Типовий дельта-блюз Роберта Джонсона 1937 року, пісня, яку з дитинства любили Мік Джаґґер і Кіт Річардз. 1969 року здавалося, що це древня-древнюча річ, але між 1937 і 1969 роком усього лишень 32 роки, наприклад така ж сама відстань між Джиммі Гендріксом і Кенні Вейн Шепардом, який народився через сім років після смерті великого Джиммі – так само, як Мік Джаґґер через п’ять років по смерті Роберта Джонсона. Цікаво, що молодим людям кінця 1960-х 1937-й рік здавався чи не якимсь минулим чи позаминулим століттям, натомість молоді початку XXI століття рік смерті Гендрікса 1970-й здається не такими вже й давніми часами. Історія музики і культури загалом має якусь невловиму здатність звужуватись чи простягатися до нескінченності, залежно від свого власного і загальноісторичного контексту.
Джаґґер відзначав неповторний ліризм Роберта Джонсона, який у цій пісні, описуючи ніби доволі часту й банальну картину прощання хлопця і дівчини на вокзалі, у дуже стислих, і навіть, на наш погляд, примітивних словах, характерних загалом для англійських і американських текстів, розкриває дуже глибоке почуття кохання. Пригадую, як ми вечорами під «чорнилко» (кріплене вино) слухали контрабандні на той час записи канадських українців, які співали пісню на слова Володимира Сосюри «Рушив поїзд в далеку дорогу», де слова майже точнісінько, як у Роберта Джонсона. Ну що казати – вічна і невичерпна тема.
Щодо музики, то Ролінгам вдалося тут поєднати дуже виразну, щоб не сказати, махрову традицію дельта-блюзу (Мемфіс-Теннесі-Міссісіпі, коротше: "Америка – голі баби", як казали у ті часи) з новаторськими гармонійними тенденціями з додатком кантрі, як визнавали самі Річардз і Джаґґер. Ролінги були одними з перших, хто фактично стирав різницю між блюзом, який вважався музикою чорношкірих і кантрі – музикою білих. Загалом пісня «Love In Vain», за задумом виконавців, мала б справляти враження акустичної, такою вона і сприймається. Акустична гітара грає чудові гармонійні пасажі, акустичною сприймається і слайд-гітара. Джаґґер досконало інтонує блюз, але зі своїм неповторним вокальним генієм, тому не пропоную тут слухати якісь інші кавери «Love In Vain» (Ерік Клептон, «Faces» etc.), бо версія Ролінгів насправді неперевершена.
Country Honk. Сингл «Honky Tonk Women» вийшов у світ 4 липня 1969 року, наступного дня після смерті Браяна Джонса. Це одна з пісень Ролінгів, яка мені найбільше подобалася: весела, запальна, хоча й середнього темпу, з оригінальними ритмічними акцентами й гармоніями. Пісня описує походеньки членів гурту в американських кнайпах, де тусує багато веселих кобіт «з пониженою соціальною відповідальністю» (це, до речі, новий термін, вигаданий самим В.В. Путіним). Езопівською мовою у тексті пісні розповідається про бухло, секс і кокаїн, але нічого, боронь Боже, прямим текстом там не описано, бо тоді б жодна пуританська і навіть не дуже пуританська радіостанція цієї речі б ні за що у світі не крутила.
Герой пісні так набухався, що його одноденна пасія мусила його на своєму горбі тягнути сходами догори, аби, там усамітнившись, трохи поскакати на ньому, як на коникові. Цю першу свою пасію Мік зустрів у Мемфісі (як же обійтися без Мемфіса?), а другу, вже в Нью-Йорку - якусь розлучену кобіту (divorcee), про котру народна легенда розповідає, що це була саме Лінда Істмен – майбутня незбутня дружина Пола Маккартні. Коротше, Америка і лише Америка у мріях британських хлопців, які цю Америку й підкорили своїм «вторгненням».
«Honky Tonk Women» так сподобалася самим Ролінгам, що вони вирішили її записати на альбомі «Let It Bleed» у стилі кантрі, так і назвавши – «Country Honk». Тут, щоправда, Мемфіс замінили на Джексон і зіграли й заспівали її з максимальним, навіть дещо зашкальним пієтетом до американської фолкової традиції. Інколи Ролінги деякою мірою наслідували Бітлів, і мені здалося, що на запис «Country Honk» їх надихнула бітлівська «Don’t Pass My By» з Білого Альбому, де так само чудово підігрує кантрійова скрипочка, та все ж Ролінги тут добряче випередили Бітлів у прискіпливій відданості штатівському незайманому кантрі.
Live With Me. Перша річ, записана Rolling Stones разом із новим гітаристом Міком Тейлором, який відзначав, що це для нього була епохальна подія – початок творчості у гурті разом із Кітом Річардзом. Відмінний рок-н-рол з квартовими гард-роковими гітарними рифами і вже доволі модним на той час саксофоном. Дуже знаковий штришок тексту пісні про те, що молодь XX століття любить ходити з натягнутими на немиту шию навушниками; можемо констатувати, що у XXI столітті у цьому плані нічого не змінилося. Ролінги люблять виконувати цю річ на концертах, і найбільш відомим виконанням вважається разом із Крістіною Аґілерою, та, напевно, хоч і менш відоме, але все ж найкраще виконання «Live With Me» з Шеріл Кроу.
Let It Bleed. Назва титульної пісні альбому добряче чорнувата: нехай кривавиться, нехай кров’яніє, нехай ллється кров. Аби виправдати цю надто жорстоку назву, побутує чи то легенда, чи то бувальщина про те, що нібито Кіт Річардз під час підготовки запису пісні занадто ретельно вилабував свою партію на акустичній гітарі, аж бідака роздер свої пальці до крові, і коли Мік Джаґґер хотів його пожаліти і перенести запис, Кіт мужньо відповів: «Let it bleed». Як людина, яка на цьому трохи розуміється, скажу, що коли гітарист роками щодня грає на гітарі, то йому дуже важко догратися до крові, навіть і на акустичній гітарі, яка набагато твердіша від електричної. Кров на пальцях буває лише у початківців. З власного досвіду можу констатувати, що в мене на пальцях лівої руки криваві мозолі трималися до пів року після того, як я почав інтенсивно займатися на гітарі, але по тому вже таких проблем не було. Але, як кажуть, трафунки бувають різні.
Ролінги чи не найбільш хуліганська група рокової музики. В житті часто-густо буває так, що від однієї крайнощі людей тягне в іншу. Вихідці з робітничих сімей провінційного Ліверпуля Бітли у своєму творчому житті намагалися здебільшого бути чемними і респектабельними, натомість вихідці з аристократичних кіл Лондона Ролінги стали несамовитими батярами. Алкоголь, наркотики, бійки, постійні розбірки з поліцією – це був стиль їхнього життя. Попісяти десь на вулиці під стіною для Ролінгів було нормальною річчю, натомість у такій ролі уявити собі Бітлів просто неможливо. Деколи хуліганство Ролінгів викликало захоплення.
Пам’ятаю, у квітні 1967 року я слухав по польському радіо пряме включення з Варшави, з Sali Kongresowej сталінського Палацу Культури і Науки про концерт Rolling Stones, реальність якого зараз дехто піддає сумніву, як і політ американців на Місяць на два роки пізніше. У це мало хто вірив, що до совкової Польщі пустили Ролінгів, але воно таки було. Пригадую схвильовано-захоплений голос радіоведучого і вислів: «Tłumy chuliganów i band otoczyli Pałac Kultury i Nauki». Це було справжнє заворушення польської молоді, яка прагнула прорватися на концерт, і справжні бої з міліцією, яка застосувала сльозогінний газ. Трохи згодом я з радістю довідався, що Ролінги на концерті на повну дали просратися тоталітарній системі: Кіт Річардз матюкав у мікрофон комуністичних «придурків», які за номенклатурною рознарядкою зайняли місця в перших рядах, і поліція не пускала туди справжніх поціновувачів Ролінгів, а Мік Джаґґер поводив себе занадто непристойно, роблячи усілякі сексуальні жести. У комуняків і комсюків на передніх рядях відвисла щелепа і вони затикали вуха, тоді Джаґґер жував трояндові пелюстки з букету, який йому кинули на сцену, і плювався ними на передні ряди.
Я це все веду до того, що текст пісні «Let It Bleed» – гранично непристойний. Тут є і відверті непристойності і завуальовані. Аналітики Ролінгів трактують цей текст як відчуття під дією сексу і кокаїну. «Вона сказала, що її цицьки для мене завжди відкриті і завжди відкрите місце для паркінгу, де я зможу припаркувати свій… Це, якщо ти хочеш трішки коксу (кокаїну) і симпатії». Цікаві і відверто канібалістські випади: «Хочеш жерти? Гей, бери мою руку, бери ногу, лишень не чіпай голови». Щодо заклику «Нехай кровоточить», то це може бути кровотеча з носа під час надмірного вживання наркотиків. Дуже оригінальними є заклики, які критик журналу «Allmusic» Річі Унтерберґер трактує таким чином : «Ми потребуємо когось, на кого можна кінчити. Я хочу кінчити на тебе, а ти можеш кінчити на мене».
Міку Джаґґеру приписують вислів: «Sex & Drugs & Rock & Roll» (Секс, наркотики і рок-н-рол), хоча цей вислів з’явився пізніше – 1977 року разом з однойменною піснею Єна Д’юрі. Ми у Святому Саду одразу переінакшили це гасло на «Wine, Football & Rock & Roll» (Вино, футбол і рок-н-рол). Це зовсім не означало, що ми забухані грали у футбол, а лише те, що грали на декілька пляшок вина, а деколи на цілий ящик. Я був свідком випадку, про який вже неодноразово згадував, коли міністр капітального будівництва Республіки Святого Саду Вахлак (Роман Коваль, автор проекту знаменитого «ранчо» у кармелітському саді), одягнувши чорний халат вантажника, зайшов до колишнього гастроному «Карпати» на розі вулиці Галицької і площі Ринок, спокійно і впевнено взяв ящик кріпленого вина, вийшов з гастроному і притягнув його до саду. Нещодавно я побачив гасло напевно вже дуже старіючих рокерів: «Sex & Drugs & Корвалол».
Midnight Rambler. Похмурий блюз-рок, який розповідає про знаменитого серійного вбивцю початку 1960-х років з Бостона Альберта де Сальво. Майже семихвилинний трек зі зміною темпів Кіт Річардз назвав «блюзовою оперою». Ролінги багато виконували цю річ на концертах, тривалість дійства доходила 15 хвилин. В оригінальній версії домінує губна гармоніка у виконанні Міка Джаґґера, аби підкреслити незаперечну блюзовість цієї речі. Гармоніка грає дуже емоційно і проникливо.
You Got The Silver. Творіння Кіта Річардза, натхненне його коханням до Аніти Палленберґ. Чудова поезія у стилі народного традиційного блюзу, насправді дуже поетичний текст:
Hey babe, you got my soul,
You got the silver, you got the gold.
A flash of love has made me blind,
I don't care, no, that's no big surprise
Гей, бебі, ти взяла мою душу,
Ти отримала срібло, ти отримала золото.
Блиск кохання мене засліпив,
Та це для мене не дивина.
Це перша пісня Ролінгів, де основний вокал виконує Кіт Річардз, а Мік Джаґґер взагалі не бере участі у запису треку. Підтвердженням того, що ми можемо сміливо говорити про спільний і дуже стислий євроатлантичний культурний простір, є кавери на пісню старих британських блюзменів у виконанні покоління молодих американських блюзменів. Феноменальні кавери Сьюзан Тедескі і Джін Бім & Аміґос. І кавер, найбільше наближений до автентичного стилю у виконанні Флоренції Андради.
Monkey Man. Неймовірно красива річ. Надзвичайно цікаві гармонії та аранжування. Річ не з типових для Ролінгів. Легке прозоре звучання створює фортепіано Нікі Гопкінса, яке в цій пісні є лідируючим інструментом, і вібрафон Білла Ваймена. Ритмічний настрій загалом фанковий, але звідкись із глибини пробивається щось карнавально-мюзиклове. До вступу вокалу Міка Джаґґера годі впізнати, що це Rolling Stones, але голос Міка все ставить на свої місця. Родзинкою речі є додана до загалом солодкуватих гармоній гірчинка дисонансу. Коли вперше почув «Monkey Man», згадав «Ruby Tuesday», обидві ці речі можна віднести до баладних.
You Can't Always Get What You Want. Одна з найвідоміших і найрозкрученіших пісень Ролінгів. Дональд Трамп під час своєї президентської кампанії 2016 року, а також і після неї, заїздив чи, як зараз кажуть, заюзав її до неможливості. Саме гасло «Ти не можеш завжди отримати усього, чого бажаєш» напевно не дуже привабливе як гасло передвиборних президентських обіцянок, але тут, вочевидь, грають роль не слова, а сама ритміка цієї фрази, яка неначе призначена для скандування її тисячами людей. Музичний критик Річі Унтерберґер називає цю річ відповіддю Ролінгів на бітлівську «Hey Jude». Напевно, він мав на увазі рефрен, який повторюється в кінці бітлівської речі 17 разів. Звичайно в «You Can't Always Get What You Want» є багато бітлівського, але не маккартнівського, а радше леннонівського. Тут замість Міка Джаґґера неначе напрошується вокал Джона Леннона, а партія як фортепіано, так і органа, дуже нагадує стиль Біллі Престона, якого Бітли запросили до співпраці, починаючи з «Let It Be».
Оригінальна альбомна версія пісні починається зі співу Лондонського Хору Баха, цей варіант Ролінгам запропонував американський аранжувальник Джек Ніцше. Джаґґер запевняв, що такий варіант звучатиме смішно, але чомусь на це погодився. Звичайно, було б набагато краще, якби цю річ розпочинав якийсь госпеловий хор, бо, незважаючи на відверту фанковість пісні, госпел теж тут явно присутній. «You Can't Always Get What You Want» за найрізноманітнішими версіями входить до 500 найкращих пісень за всю історію музики, і цілковито заслужено. Ось один із гарних аматорських каверів цієї речі, а те, що сучасна молодь разом зі старшим поколінням співає цю річ на своїх тусовках, свідчить про її невмирущість.
На цьому я закінчують огляд піввікових ювілеїв епохальних альбомів 1969 року. Попереду не менш цікаві, а почасти й набагато цікавіші альбоми 1970 року.
05.12.2019