Сьогодні виповнюється 50 років найвидатнішому альбомові Ролінгів, так, принаймні, вважають мої друзі-ролінгомани. Небагато альбомів залишають у пам’яті потужні візуальні враження. До таких моїх альбомів належить Sticky Fingers. Перед очима – п’ятикутна кімната нашого помешкання в підземеллі саду кармелітського монастиря на вулиці Курковій, посередині кімнати стереопрогравач «Симфонія» (перший випуск 1967 року), а в мене в руках платівка Sticky Fingers, а на обкладинці – тодішній модний символ Заходу джинси (на той час у Львові їх носили вже більше трьох років) з оголеним зіпером, тобто застібкою-блискавкою. Я ставлю платівку на програвач і вперше чую «Brown Sugar» вже не по радіо, а в суперовій якості…
Обкладинка Sticky Fingers – одна із найскандальніших у роковій музиці, а її творчий задум належить тодішньому гуру усієї світової поп-культури українцеві Енді Ворголу. Були й інші, не менш оригінальні пропозиції найвидатніших дизайнерів щодо цієї обкладинки, утім Мік Джаґґер обрав варіант Воргола. Джинси за тодішньою модою «в обтяжку» на фронтальному боці обкладинки явно виявляють контур пеніса під ними. Ті, хто пам’ятає, як це воно було, коли новісінькі «влиті» джини вдягалося вперше, і їх власникові, яким би він накачаним не був, було несила їх самому защипнути, тоді йому на допомогу приходили його друзі чи подруги, пам’ятає і те, що чоловіча гідність, навіть у доволі розслабленому стані, досить таки рельєфно випирала з-під таких джинсів.
Пригадую, що особливим шиком тоді було, як це практикував найбільший модник серед львівської молоді 1970-х років, яскрава особистість Святого Саду Кріпак (Молодий), вдягати джинси на голе тіло без жодних майтків. «Влиті» джинси у перші дні й тижні неначе лещатами стягували нижню частину тіла, заважали кровообігові, ноги затерпали (ні сісти, ні встати), але мода, звісно, вимагала жертв. Можна лишень припустити, що дівчата, з відомих причин, страждали від цих джинсів-лещат трохи менше, аніж хлопці.
Ціла творча команда Воргола на чолі з фотографом Біллі Неймом і дизайнером Крейґом Брауном «замутили» доволі складну концепцію обкладинки, яку згодом довелося спростити. Спочатку блискавка на обкладинці розстібалася, під нею виявлялося зображення білих бавовняних трусів зі стилізованим ім’ям Енді Воргола. Це, вочевидь, було дуже креативно, але роздрібні торгівці почали скаржитися, що внаслідок таких маніпуляцій, зокрема і під час того, коли платівки складувалися у паки, завдавалася шкода самій вініловій платівці, на якій з’являлися подряпини, і тому, після випуску незначної партії, в подальших релізах була лише зовнішня світлина джинсів. Власне такий альбом і потрапив тоді до моїх рук.
Досі залишилася невирішеною суперечка, хто ж був у ролі тієї моделі в джинсах з рельєфною чоловічою гідністю. Багато шанувальників Ролінгів припускали, що це був сам Мік Джаґґер, утім втаємничені інсайдери стверджували, що на обкладинці Джед Джонсон, на той час коханець Воргола, однак Джед це заперечував, не відкидаючи, проте, можливості, що це міг бути його брат-близнюк Джей. Були також і інші версії, зокрема, що це Джо Далессандро, знаменитий кіноактор, секс-символ кінофабрики Енді Воргола. Розповідають, що дизайнер Крейґ Браун любив підколювати Воргола: «Знаю, знаю, ти змусив пацана трохи погратися зі своїм прутнем перед тим, як його клацнути». Показово, що назва альбому на обкладинці Sticky Fingers (Липкі Пальці) у вигляді фірмової наліпки розташована саме в тому місці, де з-під джинсів випирає чоловіча гідність когось із друзів Енді Воргола.
В Іспанії, а тоді це були часи диктатора Франко, скандальна обкладинка потрапила під заборону, і її замінили на інший варіант, де була зображена консервна банка з відрізаними людськими пальцями у кривавій підливці, хоча цей варіант радше мав би більше відлякувати притомних людей, але вочевидь «кривавій диктатурі Франко» така картинка була до вподоби. Утім деякі ролінгознавці переконують, що іспанський варіант обкладинки Sticky Fingers був просто варіантом дешевшим, і до політики жодного стосунку не мав.
На звороті обкладинки альбому вперше було використано знаменитий логотип Rolling Stones у червоному кольорі зі зображенням роззявленого рота з висунутим язиком, спроєктований Джоном Паше, а згодом вдосконалений Крейґом Брауном. Найпопулярнішою стала власне червона версія логотипа з двома білими смужками на язиці. Критик Шон Іґан так висловився про логотип: «Навіть не згадуючи жодним чином про Ролінгів, логотип своїм виглядом миттєво викликає в уяві цей гурт, або принаймні його фронтмена Міка Джаґґера, а також певну хтивість, характерну для цих хлопців… Він швидко й заслужено став найвідомішим логотипом в історії популярної музики».
2003 року американський музичний телеканал VH1 назвав обкладинку альбому Sticky Fingers «найкращою обкладинкою усіх часів», хоча 2011 року в списку найкращих обкладинок усіх часів за версією інтернет видання Music Radar ця обкладинка зайняла лише 11 місце.
Sticky Fingers вважається одним із найкращих альбомів Rolling Stones. Він був першим альбомом гурту, який посів перші місця в британських і американських чартах. Відтоді він здобув потрійну платинову сертифікацію у США. 2003 року за версією журналу Rolling Stone у списку «500 найвидатніших альбомів усіх часів» Sticky Fingers посів 63 місце, хоча до 2020 року пересунувся на 104 місце. 2018 року газета The Guardian написала, що «немає більш переконливих доказів, аби назвати Rolling Stones найбільшим рок-н-рольним гуртом у світі, аніж ці 46 хвилин бездоганної музики на альбомі Sticky Fingers».
Brown Sugar. Деякі гурти свідомо чи несвідомо створюють ряд гітів, які можна підігнати під концепцію подібності чи однотипності, хоча в однотипності нічого поганого немає, однотипними можуть бути і цілковито геніальні речі, як, наприклад, фуги Баха. Можемо сміливо стверджувати, що, наприклад, у Бітлз такої концептуальності в гітах ніколи не було – всі їхні видатні сингли – абсолютно несхожі між собою, деколи навіть складається враження, що їх створювали цілком різні геніальні композитори. Мода на гітові «серіали», наскільки я це пригадую зі свого досвіду поціновувача музики, почалася приблизно з другої половини 1960-х років. Якщо, наприклад, взяти американців Turtles, то вони випустили два свої безсмертні гіти: «Happy Together» і «Elenore» в одному, надзвичайно подібному стилі.
Або британці Love Afair неначе з-під копірки випускали свої, можливо, не геніальні, але доволі класні гіти: «Everlasting Love», «Rainbow Valley», «A Day Without Love», «Bringing On Back The Good Times». І, напевно, класичним зразком шляґерної «штамповки» синглів можна вважати американців Gary Puckett & The Union Gap з їхніми попсовими близнюковими гітами: «Woman Woman», «Young Girl», «Lady Willpower» і «Over You».
Приблизно та ж сама історія стосується й Ролінгів – упродовж трьох років вони випустили три супер-гітяри, об’єднані однією структурною, ритмічною та навіть гармонійною і мелодійною концепцією, а якщо висловитися просто – створили спільну за духом трилогію. Це «Jumpin’ Jack Flash» (1968), «Honky Tonk Women» (1969) і «Brown Sugar» (1971). Це запальні, танцювальні рокові гіти. Не полінувався і з метрономом у руках вирахував bpm, тобто темпи цих трьох пісень, і ось що виявилося: «Jumpin’ Jack Flash» – 136 bpm, «Honky Tonk Women» – 121 bpm, «Brown Sugar» – 129 bpm.
Засвербіло влізти й далі і проаналізувати подібність структури, інструментальних і вокальних частин, рифів, заспівів, приспівів, спільну акцентовану другу частку такту цих трьох речей, утім зрештою я лишився того ровера, бо користь від мого аналітичного дослідження на тему: «Дивіться, пацани, як треба створювати рокові танцювальні гіти» виявилася б нікчемною, адже справжні музикальні шедеври створюються не теоретичним розсмоктуванням, а Божою іскрою, і від усіляких «розумних» брошурок типу «Як написати класичний шлягер» така ж сама користь, як від брошурок «Як стати мільйонером».
Журнал Rolling Stone у списку «100 найвидатніших гітарних пісень усіх часів» поставив «Brown Sugar» на високе п’яте місце, і вочевидь, мав рацію, бо найбільше мене тут завжди захоплював основний гітарний риф. Якщо взяти гітару і зіграти його, нібито нічого «супер воєнного» в ньому нема, але, як кажуть, все геніальне – просте. Особливий шарм цьому рифові у студійному варіанті надає якийсь «нестрій», тобто легесенький фальш, хоча в більшості концертних варіантів цього фальшу не чути. Вочевидь, це якийсь геніальний задум, залишений для вирішення наступним поколінням, але напевно не варто його розгадувати, бо й так не розгадаєш.
Хочу поділитися ще одним своїм музичним спогадом щодо «Brown Sugar». Незважаючи на те, що ця річ одразу припала до душі, мене неабияк вкурвило звучання у ній саксофона. Ще з часів дитячого захоплення Бітлами я чомусь був прибічником використання в їхній музиці і в роковій музиці загалом лише електричних гітар, і коли, наприклад, почув у «Not A Second Time» (1963) фортепіано чи в «You’ve Got To Hide Your Love Away» (1965) флейту, то вважав це майже зрадою. Все ж якось переніс духові у «Got You Get To Into My Life» (1966) і «Magical Mystery Tour» (1967), але саксофон, який своїм виглядом і звучанням втілював, на мою думку, все джазове, попсове і антирокове, вперше застосований у «Lady Madonna» (1968), трохи вивів мене з рівноваги. Те саме було й з «Brown Sugar»: коли вперше почув там саксофон, одразу промайнула думка: «А на фіга він там потрібен?», хоча мій юнацький максималізм вже тоді почав потроху вщухати, а 1973 року я зустрів захоплення саксофоном на пінкфлойдівському Dark Side Of The Moon вже з цілковитим розумінням, що і в роковій музиці цей інструмент має право на існування.
А щодо тексту цієї речі, то які ж це Ролінги і Мік Джаґґер без супер скандалу. «Brown Sugar» критики назвали «брутальним, сексистським, гидким, расистським і приголомшливо образливим для чорношкірих жінок». Джаґґер навіть хотів спочатку назвати цю пісню «Black Pussy» (Чорна Розкішниця), але потім стримався, хоча у тексті залишилися подекуди завуальовані, а подекуди прямим текстом посилання на адорацію рабства, катування, зґвалтування, мізогінію (женоненависництво), втрату невинності, кунілінгус, садомазохізм, педофілію, героїн та ще ряд інших «смажених» речей. Ролінги люблять усе це виправдовувати тим, що пісня була написана так швидко, що її брудний і образливий характер став радше випадковістю або актом підсвідомості.
У «Житті Кіта Річардса» Джим Дікерсон стверджує, що «пісню зробили за сорок п’ять хвилин… це було огидно». Сам Мік Джаґґер 1993 зізнався: «Текст пісні стосувався подвійного поєднання наркотиків і дівчат», а 1995 року в інтерв’ю часопису Rolling Stone він заявив: «Бог знає, що я в цій пісні хотів висловити. Це така неймовірна мішанина. Всі неприємні речі в одному флаконі. Я б ніколи не написав такої пісні зараз, я б мабуть сам себе цензурував. Я б подумав: «Боже, я не можу так писати, я повинен зупинитися, я не можу писати таке неотесане».
З Золотого Берега корабель везе рабів
На невільницький ринок у Новому Орлеані.
Старий гидкий рабовласник знає, що у нього все олрайт,
І він б’є батогами жінок близько опівночі…
Коричневий цукор, як тобі вдається так солодко смакувати?
Як і належить молодій дівчинці.
Як у тебе виходить давати такий кайф, бейбі?
Ти даруєш таке відчуття, коричневий цукор,
Як і належить темношкірій дівчинці…
Б’юся об заклад, твоя мама була королевою збудження ерекції,
І усім її солоденьким хлопчикам-бойфрендам було шістнадцять,
Я не школяр, але я знаю, що мені це подобається…
Як же тобі вдається так смакувати, коричневий цукор?
Як і належить чорношкірій дівчинці…
«Коричневий цукор» – це двозначний сленг, який може означати і темношкіру дівчину, і героїн. Гостра критика цього непристойного тексту змушувала Джаґґера на концертах по ходу змінювати слова. Так «молоду дівчинку» він замінював на «молоду людину», а огидний білий рабовласник вже не «бив жінок батогами близько опівночі», а його лише «можна було почути опівночі».
Сучасні критики впевнені, якби ця пісня вийшла сьогодні, реакція на неї була б миттєвою: Twitter швидко б її розмив ретельно продуманими хештегами, було б підписано купу петицій на Change.org, і Ролінги змушені були б вибачатися на кшталт: «Це лише рок-н-рол, і ми дуже шкодуємо, що образили вас». Та не бракує у них і інших пісень, на які реакція сьогодні була б набагато рішучішою, наприклад «Under My Thumb» (1966) – про чоловічу агресію, чи «Stray Cat Blues» (1968) – про п’ятнадцятилітню дівчинку. Та й один із найбільших гітів Ролінгів за всю їхню кар’єру «Anybody Seen My Baby?» (1997) багато хто звинувачував у прихованій педофілії. Невже ж сьогодні світ став більш цнотливий? Питання залишається відкрите…
На превелике здивування не знайшов жодного пристойного кавера цього безсмертного гіта, виявляється дуже важко сучасній супер талановитій молоді перевершити Ролінгів і Міка Джаґґера, тому на завершення розповіді про «Brown Sugar» пропоную подивитися і послухати їхній направду феноменальний живий виступ у Техасі в Остіні 2006 року.
Wild Horses. Про цю пісню варто написати декілька рядків хоча б тому, що часопис Rolling Stone 2004 року в списку «500 найвидатніших пісень усіх часів» поставив її на 334 місце. І не лише тому. Це дуже витончена фолк рокова балада насамперед гармонійно, і мелодійно теж. Через два роки майже у такому самому стилі з’явиться «Angie» – гіт Ролінгів № 1, але, здається, «Wild Horses» набагато крутіша річ.
Ця пісня неначе магнітом притягнула до себе усіх трьох найважливіших жінок у житті Міка Джаґґера. Коханка Міка співачка Маріанна Фейтфул стверджувала: «Дикі коні не могли мене відтягнути» (приспів «Wild Horses») – це перше, що я сказала Міку після того, як 1969 року вийшла з наркотичної коми. Багаторічна пасія Джаґґера Джері Гол в інтерв’ю 2007 року заявила: «Wild Horses» – моя улюблена пісня Стоунзів. Вона така гарна. І мене зовсім не хвилює, що вона була написана для Б’янки». Власне Джері була причиною розлучення Джаґґера з його першою дружиною нікарагуанкою Б’янкою Перес, хоча хронологічно Мік не міг цю пісню присвятити своїй дружині, бо познайомився з нею вже після першого її запису.
У тексті привертають увагу найбільш філософські рядки:
Я знаю – тобі снилися і гріх, і брехня,
У мене є свобода, але немає багато часу,
Віра зламана, і сльози повинні бути виплакані,
То ж поживімо хоч трохи перед тим, як помремо.
Дикі коні не змогли мене відтягнути,
Дикі коні – одного дня ми їх осідлаємо…
Can’t You Hear Me Knocking. Одна з найдивніших пісень Ролінгів. Починається з крутого рокового, майже зеппелінівського гітарного рифу Кіта Річардза, але все це омана. Далі йде типова латиноамериканщина зі всіма її прибамбасами. На 2 хвилині 43 секунді Джаґґер замовкає, і починається такий собі попсово-джазовий з домішкою фанкі джем-сешн у стилі Карлоса Сантани майже на п’ять хвилин. Всі імпровізують. Двом гітаристам Ролінгів Кіту Річардзу і Міку Тейлору у цьому допомагають: на конгах Рокі Діжон, на теноровому саксофоні Бобі Кійз, на органі підіграє бітлівський Біллі Престон.
Аж 1979 року Мік Тейлор зізнався, як все тоді насправді сталося: «Це одна з моїх улюблених пісень, а джем-сешн у кінці трапився чисто випадково, ми цього жодним чином не планували. Всі вже поклали свої інструменти, але запис тривав, плівка крутилася, і мені захотілося продовжувати грати. Тоді всі інші знову вхопили інструменти, ось так воно й вийшло. Здається багатьом нашим шанувальникам подобається ця частина». Що би ми з вами про цю пісню не думали, а часопис Rolling Stones 2004 року поставив «Can’t You Hear Me Knocking» на 25 місце в категорії «100 найвидатніших гітарних пісень усіх часів». Ну і без наркотиків тут не обійшлося, про що свідчать «кокаїнові очі» і «схиблений на швидкості джайв».
You Gotta Move. Оце сила й потуга, чи не найкраще виконання традиційного блюзу ever, включно з найкрутішими госпеловими американськими виконавцями. Це власне той випадок, коли маленька старенька добра метрополія Англія вже вкотре перевершує свою потужну величезну колонію Америку, це той випадок, коли у дельті Темзи краще грають блюз, аніж у дельті Міссісіпі.
Старий як світ афроамериканський спірічуелз, який за останнє століття переспівали десятки крутих виконавців, у Ролінгів набув цілковитої неперевершеності. І якщо Мік Тейлор і Кіт Річардз: перший слайдером на Фендері-Телекастері, а другий – на американській традиційній металевій гітарі (steel-guitar) не цілком точно інтонують дельтові блюзові тонкощі, хоча й вносять тут елемент роковості, то вокал Джаґґера підносить це виконання до небес.
Мік Джаґґер, використовуючи чорний південний діалект англійської мови (southern black dialect), доносить цілому світові слова Божої істини, як, можливо, їх розуміли сто п’ятдесят років тому, чорношкірі робітники на плантаціях південних штатів:
Ти повинен рухатися,
Ти повинен рухатися,
О…коли Господь вже готовий,
Ти повинен рухатися.
Ти можеш бути високий,
Ти можеш бути низенький,
Ти можеш бути багатою… дитиною,
Ти можеш бути бідним,
Але коли Господь вже готовий,
Ти повинен рухатися.
Ти бачиш жінку, яка йде вулицею,
Ти бачиш поліціянта, який когось б’є,
Але коли Господь вже готовий,
Ти повинен рухатися,
Ти повинен рухатися,
Ти повинен рухатися…
Sister Morphine. Пісня мені чомусь одразу видалася якоюсь леннонівською, чи за манерою вокалу, чи за стильовими особливостями, і це перше враження важко подолати навіть через пів століття. Слова цієї пісні написала Маріанна Фейтфул у той час, коли буда дівчиною Міка Джаґґера, а Мік створив музику, це було ще 1968 року. Поезія пісні доволі трагічна:
Я лежу на лікарняному ліжку,
Скажи мені, сестро Морфін, коли прийдеш іще?
О, я не думаю, що зможу чекати занадто довго,
Бо ти ж бачиш, який я слабкий.
Сирена «швидкої» скреготить у моїх вухах,
Скажи мені, сестро Морфін, як довго я вже тут лежу?
Що я тут роблю? Чому у лікаря немає обличчя?
О, я не можу повзати по підлозі.
Це все говорить про те, що речі не ті, чим здаються.
Будь ласка, сестро Морфін, перетвори мої жахи на сни.
О, хіба ти не бачиш, що я кудись зникаю.
І що ця доза буде останньою для мене.
Милий кузене Кокаїн,
Поклади свою цілющу руку на моє чоло.
О, сестро Морфін, прибери моє ліжко,
Бо знаєш ти і знаю я, що до ранку я не доживу.
Ти ж сидиш поряд і бачиш, що моя чиста постіль
Заплямована кров’ю.
Сталося так, що невдовзі після написання цієї пісні Маріанна Фейтфул потрапила у схожу ситуацію, про що вона через багато років розповіла в інтерв’ю The Guardian: «У пісні йдеться про людину, яка потрапила в автомобільну трощу, у важкому стані лежить в лікарні і хоче померти. Щось не зовсім подібне, але доволі близьке сталося і зі мною. Через деякий час по смерті Браяна Джонса мене госпіталізували у Сіднеї після спроби самогубства, і мої почуття були такі ж, як і у героя моєї пісні. Це був жахливий час». Також показово, що схожа ситуація сталася і з дівчиною Кіта Річардза Анітою Палленберґ, яка теж потрапила до лікарні, і їй давали морфін.
Слід відзначити, що по роках захоплення важкими наркотиками у Маріанни вистачило сили волі з цим остаточно зав’язати. Їй вдалося відновити свою успішну кар’єру співачки і акторки. У Британії первісний сингл Фейтфул через згадування про наркотики був вилучений з продажу лейблом Decca, але вже по тому, як 500 копій були в руках слухачів. В інших країнах платівка продавалася без проблем. А щодо Sticky Fingers, то у франкістській Іспанії пісню «Sister Morphine» на альбомі довелося замінити на концертну версію «Let It Rock».
Dead Flowers. Пісня у стилі кантрі, власне у такому ключі й темпі, які згодом собі взяли на озброєння Smokie – «умца-умца» з акцентованими першою і другою частками такту. Такий стиль ми визначали, як стисло «смоківський», тобто найвищою мірою попсовий. У своїх пізніших інтерв’ю Мік Джаґґер зізнавався: «Я люблю кантрі музику, але мені дуже важко сприймати її серйозно. Більшість цієї музики співається з язиком у щоці, так я і співав цю пісню. А взагалі я співак блюзовий, а не кантрійовий, і, гадаю, ця річ більше б пасувала до голосу Кіта Річардза, аніж до мого».
Текст «Dead Flowers» можна охарактеризувати як чорнушно-наркотичний, а згадування про голку і ложку – пряма вказівка на вживання героїну:
Добий мене, мала Сьюзі, докантуй,
Я ж знаю, що ти королева підпілля,
І ти можеш висилати мені мертві квіти щоранку,
Висилай мені мертві квіти поштою,
Висилай мені мертві квіти до мого весілля,
А я не забуду покласти троянди на твою могилу.
І коли ти сидітимеш у своєму рожевому каділаку
І робити ставки на перегони «Kentucky Derby Day»,
Я буду в підвалі з голкою і ложкою,
І з іншою дівчиною, яке втамує мій біль.
Moonlight Mile. У роковій музиці захоплення східними мелодіями почалося з Бітлз і Джорджа Гаррісона – це були пісні з яскравим індійським колоритом, найвидатніша з яких «Within You Without You» (1967). Індійську естафету від Бітлз перехопили Зеппреліни у пісні «Friends» (1970) з бомбейським оркестром. Трохи згодом у зеппелінівському «Kashmir» (1975) з’являється арабська мелодика, корифеєм якої у другій половині 1970-х став Річі Блекмор.
Але дивина, що мелодика пентатонічна, тобто китайська чи японська, яка найближча до давньої англо-кельтської чи англо-германської, якось не була опрацьована в роковій музиці. Цю прогалину надолужив Мік Джаґґер в останній речі з альбому Sticky Fingers. Він згадує про це в багатьох інтерв’ю: «Ми були на гастролях влітку 1970 року. Тоді я дуже втомився від дороги і сумував за домом. Я впевнений, що ідея цієї пісні вперше прийшла до мене якось увечері, коли ми були в потязі, а місяць ще не зійшов… Це дуже самотня річ, і текст це відображав… Я придумав на акустичній гітарі східно-індійський риф, хоча ще не усвідомлював, чи буде він індійський, чи японський. На той момент я справді не збирався цього записувати. Іноді не плануєш записувати те, що ти компонуєш і думаєш собі: «Цього не варто записувати, це лише мої каракулі». Зрештою робоча назва «Moonlight Mile» була «Японська річ». Багато критиків вважає, що пісня «Moonlight Mile» була недооцінена. Хоча це як для кого, бо в нашій тусовці ми вважали, що це одна з найкращих пісень Ролінгів.
The Beatles і The Rolling Stones з’явилися на світовому музичному небосхилі майже одночасно. 1970 рік став останнім для Бітлів, Ролінги пішли далі, і альбом Sticky Fingers 1971 року був новим стартом у ту епоху, де Бітлів уже не було. Відтоді зірка Rolling Stones яскраво сяє вже пів століття! І немає жодних ознак того, що вона тьмяніє, і це просто суперово!
23.04.2021