Цей легендарний альбом Зеппелінів, якому нині, 22 жовтня, виповнюється рівнесенько пів століття, був третім альбомом за впливовістю на львівську тусовку Святого Саду і тусовку навколосадівську. Про альбоми, які посіли перше і друге місця серед наших улюблених, ви довідаєтеся згодом, коли йтиметься про роки 1970 і 1973. Чому я так впевнено говорю про рейтинги видатних рок-альбомів серед нашої тусовки? Бо ми час від часу проводили свої власні гіт паради, де визначали пісні й альбоми, до яких наші серця прикипіли найбільше. Перший наш гіт парад відбувся у грудні 1968 року на горищі будинку № 6 вулиці Куркової (Лисенка), коли вісім молодих бітломанів, узявши в руки виготовлені мною анкети, у процесі прослуховування Білого альбому Бітлів, який власне тоді щойно вийшов, визначали ті пісні, які найбільше сподобалися. Тоді перше місце виборола «I Will».
Повертаючись до другого альбому Зеппелінів, пригадую, що його обкладинку я побачив десь у середині 1970 року. Форма, у якій там були сфотографовані члени гурту і люди, дотичні до них, мені найбільше нагадала форму залізничників. З того часу власне цей їхній імідж і їхня музика злилися для мене у якомусь нерозривному асоціативному зв’язку, хоча насправді нічого спільного тут навіть і близько немає. Я тоді ще не знав, що це німецька військова форма авіаційного полку люфтваффе під орудою знаменитого аса Манфреда фон Ріхтгофена, який під час Першої світової війни збив 80 літаків противника і мав прізвисько Червоний Барон.
Але про цього Червоного Барона я чув іще раніше, коли 1966 року у світ вийшов сингл американської команди Royal Guardsmen «Snoopy Vs. The Red Baron». Пісня починається з набору німецьких слів із явним жартівливим пієтетом до цього аса, і цікавою є власне якась дивна пристрасть і американської, і британської рокових команд до історії німецької авіації та її героя. Цікаво теж підмітити, що на обкладинці Led Zeppelin I доволі виразно виступає фалічність зображеного там дирижабля, на другому ж альбомі, якщо його не розгортати, нічого сексуального не помічається, але коли обкладинку розгорнути, то ця фалічність яскраво виступає, особливо її підкреслює згин конверта.
Whole Lotta Love. Напевно, найславетніша пісня Зеппелінів – знову ж таки підкреслюю – у нас. «Stairway to Heaven» все ж трішечки їй поступається. Вперше почув «Whole Lotta Love» по радіо як гіт парадну пісню, синглову або радіо версію альбомного варіанту, яка була значно коротшою, і з якої була забрана центральна психоделічна частина.
Добре пам’ятаю свої тодішні відчуття. Пісня мене не вразила аж занадто: звичайно, сподобалася, але я від неї не верещав. Спитаєте, чому? Бо перед нею була гендріксівська «Purple Haze» і бітлівська «Helter Skelter». Сакраментальним залишається питання, як далеко в глибину часу сягає гард рок, і звідки виводити його витоки. Дехто навіть виводить його від «Wild Thing» у варіанті Troggs (1966). Добре пам’ятаю і цю річ, але гардовою вона стала лише згодом у виконанні Гендрікса. Натомість гендріксівська «Purple Haze» (березень 1967) – оце був початок справжньої «гардячини», як ми називали цей стиль. І ця річ мене порвала. Вступні рифи на басових струнах з інтервалами в малі секунди – це було щось нечуване. До того часу таке міг собі дозволити лише якийсь Штокгаузен чи Шьонберґ. Наскрізь відверта, не пристосована до звиклого вуха меломана різка какофонія, поряд із потужними тягучими блюзовими рифами, справляла неймовірне враження чогось абсолютно нового й неперевершеного.
Увесь цей час чомусь думав, що «Whole Lotta Love» значно, буквально в рази, перевершує за популярністю «Purple Haze» і «у нас», і «у них». Але, о диво! У 2004-2005 роках, коли вже всі пристрасті вляглися, і музичні експерти могли спокійно оцінити дві ці речі з віддалі майже чотирьох десятиліть, журнал «Rolling Stone» у списку 500 найкращих пісень усіх часів поставив «Purple Haze» на 17 місце, натомість «Whole Lotta Love» на 75 місце, а журнал «Q» у списку найкращих гітарних треків «Purple Haze» помістив на перше місце, натомість «Whole Lotta Love» – на третє. Якщо ми зараз подивимося в Ютубі гітарні лекції «Purple Haze», то вони починаються від мільйона переглядів, натомість гітарні лекції «Whole Lotta Love» – від п’ятисот тисяч. Коментарі, як кажуть, зайві. Та навіть і після цього всього мені надзвичайно важко повірити у те, що ще якась інша гардова пісня може перевершити за популярністю «Whole Lotta Love».
Скільки вже тих Зеппелінів не звинувачували у плагіаті, але все надаремно, особливо їм дісталося за «Whole Lotta Love». Роберт Плант із дитинства був фанатом блюзу і особливо Віллі Діксона, який 1962 року написав для Маді Вотерса «You Need Love». Пропоную оцінити надзвичайно дотепну накладку, де все достоту зрозуміло.
Але найбільше вражає те, як Плант феноменально копіює манеру блюзового мелізму вокаліста Small Faces Стіва Меріота. Це взагалі щось поза межами реального, особливо: «Way down inside... woman... You need... love!» Стів Меріот не був якоюсь іконою для Планта, тим більше, що той лише на рік був старший від зеппелінівського вокаліста. У подальшому цей мелізм став найяскравішою вокальною фішкою Планта.
Ще раз хочу підкреслити, що ані на дрібку не вважаю Зеппелінів плагіаторами. Бо хто такий Віллі Діксон, і хто такі Led Zeppelin, чи хто такий Стів Меріот, і хто такий Роберт Плант!? Як створювалася легендарна «Whole Lotta Love»? Пейдж награв свій вікопомний риф, який згодом був визнаний найкращим рифом в історії рокової музики, а Плант згадує, що коли він його почув, то на нього треба було щось заспівати, і це «щось» виявилося переспівом Віллі Діксона і Стіва Меріота, тобто перше, що Плантові спало на думку. Який же це плагіат? Просто Зеппеліни доволі потужно сягнули у глиб традиції блюзу, водночас створюючи щось якісно нове й неперевершене. Цей, можна сказати, «білий блюз», завдяки геніальним британським хлопцям, незаперечно завоював увесь світ, і при всій повазі до «чорного блюзу», останній такої шаленої світової популярності все ж не міг здобути. А Віллі Діксон, Маді Вотерс і Стів Меріот залишилися лише блідими тінями Led Zeppelin, про які ми згадуємо сьогодні лише завдяки найзнаменитішому світовому гурту 1970-х років.
«Whole Lotta Love» належить до так званих одноакордових пісень. Тут домінує лише одна гармонія Мі мінор. Це давня-давня, найдавніша блюзова традиція, але одноманітністю тут навіть і не пахне. Пісня мчить неначе потужний локомотив, який годі будь-яким чином зупинити. Він робить зупинки лише там, де треба розрідити надзвичайну звукову напругу, тобто на психоделічному ad libitum, центральному соляку Пейджа і найзнаменитішому вокалізі Планта «Way down inside». Пригадую, як я не міг второпати, яким же таким чином у цьому соляку Пейдж робить підтяжку на два (!!!) тони, хоча й на другій струні і на передостанньому ладі. В молоді роки, коли я підбирав цей соляк, я міг двадцять п’ять разів підтягнутися на турніку, але мені просто бракувало елементарної фізичної сили, аби зробити цю силову вправу на другій струні гітари. Ну на півтора тону мене ще вистарчало, але на два – ніколи. До речі, Пейдж ще раз вкотре згодом продемонструє цей карколомний силовий трюк, тобто підтяжку на два тони на «Since I’ve Been Loving You».
А щодо головного рифу «Whole Lotta Love» хочу запропонувати деяку новацію, тобто грати його не в класичній позиції, починаючи з глісандо шостої струни на сьомому ладі, а з форшлага відкритої п’ятої струни на другий лад, бо відкриті струни звучать набагато прозоріше, і як нині кажуть, «жирніше», аніж струни затиснуті.
What Is and What Should Never Be. Типова зеппелінівська річ, неначе контрастний душ – мрійлива лірична частина впереміж з жорсткою, різкою й вибуховою. Загальний психоделічний настрій пісні підкреслено ефектом «леслі» на вокалі Планта і «гулянням» різний музикальних партій, здебільшого гітарних рифів з каналу в канал, особливо кайфуєш від цієї речі в навушниках. Це одна з перших речей Зеппелінів, де Пейдж використовує гітару Gibson Les Paul моделі 1959 року. Згодом вона стала улюбленою гітарою Джіммі, і вже майже пів століття завжди асоціюється з цим легендарним гітаристом. 1980 року у мене була можливість купити точнісінько таку саму фірмову гітару – «Рижий Ґібсон», старий, почуканий (трохи пошарпаний, побитий), без кофера (футляра) але як фантастично, як по-зеппелінівському він звучав! Не купив, щось перемкнуло, дуже шкодую.
The Lemon Song. Хотів написати – традиційний блюз, але у Зеппелінів, як відомо, нічого традиційного немає. Формально – звичайний блюзово-рокнрольний стандарт: тоніка – субдомінанта – тоніка – домінанта – субдомінанта – тоніка, але за цією формальністю ховається геній Led Zeppelin. Данина традиції і в занадто надривному, «чорному» вокалі Планта, і в манері гри Пейджа, але як це все фантастично і нетрадиційно звучить, гітара тут виє, наче голодний вовк. Тут знову, як і в попередній пісні – контрастний душ: зміна темпоритмів, настрою, манери. Неймовірно кайфовий головний риф Пейджа разом із басовими і барабанними акцентами тягне за собою всю пісню. Також звертає на себе увагу басове соло Джонса в центральній частині композиції, якому дали тут можливість відірватися по повній програмі. У словах пісні явний сексуальний підтекст, тут прохання до кобіти так витиснути «лимон» автора тексту, щоби «сік» із нього потік по ногах.
Thank You. Напевно, річ не дуже зеппелінівська. Тут відчутний потужний відгомін 60-х років, якоїсь миті вгадується Procol Harum, якоїсь Rolling Stones, деколи Simon and Garfunkel, орган Hammond впереміж з акустичною гітарою в манері поп-фолк і завершальне соло Джонса на органі претендують на деякий ліричний академізм. Загалом така собі просто мрійлива балада, та це нічого, до «Stairway To Heaven» залишилося небагато часу.
Heartbreaker. За структурою – класична концертна річ з гітарним соло ad libitum в середині. Але все це відбувається не під несамовитий вереск десятків тисяч фанатів під сценою, а в цілковитій студійній тиші. Утім вереск фанатів Зеппеліни з лихвою надолужать на багатьох своїх концертах, де вони насправді любили виконувати цю річ. Одна з найкращих їхніх речей, один із найкращих рифів Пейджа, один із найкращих соляків Пейджа. За 46 секунд – ціла енциклопедія гри на соло-гітарі. Шалений креатив: підтяжка натисканням правою рукою струни між кілком на грифі і кобилкою видобуває пристрасне виття молодої телиці, і перший в історії гітари тепінг, про що незаперечно підтвердив геній цього технічного прийому Едді Ван Гален. Також один із найкращих гітаристів світу Стів Вай згадує, як він у свої юні роки був ошелешений цим соло Пейджа. Про вплив «Heartbreaker»’а на наступні покоління музикантів яскраво свідчить Nirvana cover.
Living Loving Maid (She’s Just a Woman). Друга сторона синглу «Whole Lotta Love». Найулюбленіша наша пісня з другого альбому Зеппелінів. Ми під неї балділи як вар’яти, несамовито трусили головами так, що ті ледве не повідлітали. Шикарна темпова і надзвичайно життєрадісна річ, найхарактерніше тут звучить фірмовий «ниючий» вокал Роберта Планта. Ми любили копіювати вокальне завершення цієї пісні, одну з фішок Планта: «Лів-лі-лі-лі-лі… Лов-лі-лі-лі-лі…» і навіть змагалися, в кого це краще виходить. Нічого тут не можу додати, окрім того, що це річ – «відвал башки». А ось її кавер у виконанні російської фанатки Зеппелінів Альони Ярушиної (бігме, кращого не знайшов, та напевно й не існує).
Ramble On. Дуже зеппелінівська річ, поєднання творчості Джіммі Пейджа і Роберта Планта. Той самий контрастний душ: ліричні фолкові моменти з акустичною гітарою (передвісники Третього альбому), які несподівано переходять у різкі вибухові місця з потужними акцентами. Красиві ефектні й різноманітні темброві звучання пейджівської гітари – креатив звуко-інженера Роджера Меєра. Це, власне пісня того ґатунку, коли (як жартували в минулому) «душа розгортається назовні, а потім згортається досередини».
Moby Dick. Як і «Heartbreaker», типова концертна річ з довгим барабанним соляком Джона Бонема (1969 року вже потужно увійшли в моду солові партії на ударних, навіть Бітлів ця мода не оминула). Особливо фантастично звучить ця інструментальна річ на концертному альбомі «The Song Remains The Same», де Бонем заблищав усіма гранями свого таланту одного з найкращих барабанщиків світу. Дуже коротке соло Пейджа пробиває наскрізь: фантастична техніка, особливо застосування форшлагів, звучання напружене до граничної межі – це те, що можна назвати ідеальним висловлення почуттів на електричній гітарі. За формою «Moby Dick», як і «Lemon Song» – типовий блюзово-рокнрольний стандарт, тим більша цінність цієї речі, де в дуже вузьких рамках гармонійних можливостей, продемонстровано такий височенний рівень рокової музики, який може бути лише у Led Zeppelin.
Bring It On Home. Суперова зеппелінівська річ спереду і ззаду (intro i outro) обрамлена традиційним блюзом Діксона – Вільямсона, як згодом згадував Плант, для того, аби віддати належне корифеям блюзу, хоча через це у Зеппелінів були проблеми з авторськими правами і черговим звинуваченням у плагіаті. Насправді ж, мені здається, це було зроблено для того, аби показати, наскільки Led Zeppelin перевершили цей старий нафталінний блюз. Тут ніби захований месидж – подивіться, як це все було раніше, а тепер порівняйте і затямте собі, наскільки незмірно ми крутіші. «Bring It On Home» – перша річ команди, де явно відчутний вплив фанкі. Цю пісню можна також назвати другою «Whole Lotta Love», і міг би бути дуже прикольний мікс, де замість вокалу першої пісні альбому: «Wanna Whole Lotta Love» підставлений вокал останньої: «Bring It On Home» і навпаки, навіть тональність цих двох пісень однакова – Мі мінор.
Led Zeppelin II змусив усіх поціновувачів року покохати цей гурт шалено й навіки, чого не зміг до кінця зробити перший їхній альбом. Незважаючи на рівень звукозапису 1969 року (саунд трохи «спертий» і навіть ремастерінги 2012-го року мало що у цьому плані покращили), незважаючи і на недосконале концертне звучання тих років, гурт все ж звучить фантастично. На своєму останньому знаменитому концертному 2007-го року Зеппеліни звучать уже не фантастично, а супер фантастично, але самі вони вже трошечки не ті, що в молоді роки. Можемо лише помріяти, що б ми почули, якби цих хлопців машина часу перенесла з 1969-го року на концерт 2007-го. Але, як кажуть, на все свій час, а в своєму часі вони створили власне те, що зробило їх найвеличнішим гуртом усього світового гард року.
Один із чільних представників тусовки Святого Саду отримав поганяло (прізвисько) Led Zeppelin. Одного разу він приголомшив усіх, коли виграв парі, за сорок хвилин по пам’яті написавши чотириста назв західних рок-гуртів.
22.10.2019