Нотатники

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (38)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

НОТАТНИКИ

Вже й вони відходять... Пом’яті, збляклі, затерті пальцями та й самим часом нотатники; а в них подекуди – «мертвою» латиною: nota bene... Вицвілі, згасаючі літери, цифри... Згасаючі на папері й у пам’яті – адреси, номери телефонів, обличчя, голоси, квапливим почерком довірені їм випадкові, часто з ніким і не розділені думки... Вони, ті записники, першими при переході з квартири на квартиру лягали в валізу (тодішній «чемодан»); їх діставав з кишені, клав на поличку в телефонній будці... боявся загубити... Їх бережу й досі...

«Покинуті речі мстяться. Іноді страшно. І часто не тому, хто їх викинув зі свого життя. Знаний перекладач Андрій Содомора став черговою жертвою мертвих або майже мертвих речей», – початкова фраза одного з відгуків на мої «Сльози речей»... Хай так, але ті «мертві або майже мертві речі» й повертають мене до життя. «Жертва» вдячна тим речам, які «торкаються серця»... «Cuore» («Серце, або Записи школяра» – книжка мого дитинства), речам, які мають душу, як про це Рей Бредбері...

«Хто не живе минулим, той взагалі не живе», – слова чільного римського стоїка, зануреного у вир життя. Та й знамените «Carpe diem» – це заклик повертатися до «впольованих» порухів життя – «колекцій часу», щоби з ними, з життям, що в нас, у нашому серці, йти в завтрашнє. Інакше – як у давнього епіграматиста: «Йду вже... Без себе, однак...»

Мій онук (ледь не в дошкільному віці терпеливо вчив мене користуватися «мобільним») тепер, уже дорослий, з особливим чуттям виготовляє для себе записник... При нагоді знову згадую видатного елегійного поета Проперція (на нього орієнтувався Ґете у своїх «Римських елегіях»): в одній з елегій він просить перехожих повернути йому, якщо натраплять, на загублений записник – восковані таблички, «tabellae» (для вас, мовляв, це марниця, для мене ж – безцінна річ).

Добре сказав Горацій: «Природа, хоч вилами її проганяй, – повертається». При всіх технічних винаходах, що заощаджують час (разом з тим – і забирають), тягнемось таки до паперу, як Проперцій тягнувся б до своїх табличок: гарно виготовлені сучасні записники нагадують нам заклик Плінія: «Nulla dies sine linea» – «Жодного дня – без лінії» (за рік – 365 таких ліній, рядків!). Беремо їх до рук, бережемо в них дорогоцінні крихти минулого часу, щоб вагомішим, світлішим був кожен черговий день...

Отож, з минулим – у майбутнє. У що ж бо, як не в минуле, задивлений «Запорожець» Антона Манастирського?.. Щоби твердішою була рука, стрімкішим – удар* шаблі...

Коли ніякими стають думки

Й на душу наче тінь сумна лягає, –

Чи то утоми знак, а чи нудьга є, –

За лік мені – старі записники.

Рядки пригаслі, давністю розмиті,

Бо стільки літ хтозна-куди стекло...

Беру до рук побільшуюче скло –

Життя під ним, його летючі миті...

Крізь часу пласт докопуюсь до них –

Адреси, ймення, телефони, дати...

Йду у минуле... Пробую згадати...

По сліду йду, але вже й він застиг.