Led Zeppelin III – 50 років

5 жовтня 1970 року вийшов у світ третій альбом Led Zeppelin. У той час, як більшість світових рокових гуртів фактично стартували своїми ударними альбомами лише 1970 року (те, що було випущено ними до цього, не вартувало серйозної уваги), то Зеппеліни у 1969 році мали вже в своєму активі два всесвітньо знамениті альбоми. І позаяк вони стартанули набагато раніше від інших, то цікавість до їхнього третього альбому була надзвичайна. Думки критиків щодо комерційного успіху третього альбому Зеппелінів різняться (чого б це раптом, адже є статистика?) – дехто вважає альбом найменш успішним альбомом гурту загалом, інші наголошують на його шаленому успіхові. Що би там як, а в жовтні 1970 року альбом очолив обидва головні світові чарти: спочатку американський, згодом англійський, а за ними і чарти більшості світу.

А незадовго до цього сталася ще одна визначна подія у царині рокової музики – 27 вересня світова провідна музична газета «Melody Maker» назвала Led Zeppelin переможцями року у номінації «Найкращий гурт світу». Безперервно шість років до цього це звання присуджували The Beatles. До речі, одного разу я купив у чільного львівського гіпі Ґреґа газету «Melody Maker» (приблизно на 50 сторінках) за 15 радянських рублів, що за купівельною спроможністю дорівнює сьогоднішнім 1 200 гривням. Зі статті про Зеппелінів мені досі запам’яталося лише те, що у Планта було якесь круте раритетне авто 1947 року, і коли він на ньому їхав, бензин із баку виплескувався йому на штани і на сидіння.

По майже безперервному дворічному світовому турне Зеппеліни вирішили трохи відпочити, і Плант запропонував Пейджу разом зі своїми подругами і псами провести час у глухому сільському котеджі Bron-Yr-Aur – колишньому панському маєткові XVIII століття на півночі Вельсу. Місцина ця насправді дуже безлюдна, і як нас переконують тодішні газети, у цьому котеджі не було ані водогону, ані електрики, у що важко повірити, але менше з тим. І тому обоє, за відсутності електрики, взялися за акустичні інструменти й створили для нового альбому найбільше акустичних речей. Роберт і Джиммі часто навідувалися до якогось заґумінкового пабу попити пива, де їх ніхто не впізнавав і не вимагав автографів. А ось у це повірити набагато легше, бо як свідчить статистика, у 1964 році близько п’яти відсотків населення Великої Британії не знали, хто такі Бітлз.

Альбом Led Zeppelin III за замовчуванням називають «фолковим», там насправді найбільше відчутно вплив народної музики. Принагідно цікаво згадати, що «найфолковішим» бітлівським альбомом вважається «Help», і з цим важко не погодитися. Led Zeppelin III – мій улюблений альбом гурту, головно завдяки двом геніальним фолковим речам – «Friends» і «Gallows Pole». Напевно, вже занадто банальною (а може й зовсім небанальною) є думка про те, що без використання найглибинніших традицій народної музики, будь-яка музика – чи то рокова, чи то попсова, чи навіть класична, не має шансів стати дуже популярною в усьому світі.

Ця народна потуга германо-кельтської музичної культури у Зеппелінів так неймовірно потужно бринить, аж направду зносить голову. І коли це відчуваєш, деколи вкурвлює думка і бере розпач з приводу того, що не менш потужна, насправді неосяжно глибока і глобальна українська народна музика не має такого розголосу і популярності у світі (окрім «Щедрика» Леонтовича і частково Лисенка), як германо-кельтська, афро-американська чи іспано-латиноамериканська музика. Але якщо у нас є цей скарб, цей діамант – наша народна музика, то, можливо, наступні покоління таки виведуть її на той світовий рівень, на який Пейдж і Плант вивели «Friends» і «Gallows Pole».

Immigrant Song. Пісня, яка відкриває альбом, розповідає про вторгнення вікінгів до Англії у VIII-IX століттях. На цю тему Зеппелінів надихнув тур до Ісландії влітку 1970 року, ну й звична зацікавленість Роберта Планта давньою історією. Поезія цієї речі епічна й сувора:

Ми припливли з країни льоду й снігу,

Північного сонця й гарячих гейзерів.

Молот богів провадив нас до нових земель

Битися з ордою (horde), співаючи й вигукуючи:

«Вальгалла! (житло бога Одіна – І. Л.) Я йду!»

Наша мета – західний берег,

Про ніжність ваших зелених полів

Розповість сага пролитої крові.

Ми ваші володарі…

Цікаво, який український гурт захотів би написати пісню, скажімо, про наші схожі історичні події приблизно того ж періоду? Ну, наприклад, про походи на Візантію Аскольда і Діра 860 року, чи Олега 907 року, чи Ігоря 941 року, ну і так далі. Ну це так, між іншим, про зацікавленість історією та історичними традиціями у нас і у них… Рядок пісні, де фігурують слова «молот богів» (The hammer of the gods), спонукав багатьох шанувальників гурту називати музику Зеппелінів «молотом богів», ці ж слова використав для назви своєї книжки про Led Zeppelin Стівен Дейвіс.

Що ж до музики «Immigrant Song», то за форматом це класичний гітовий сингл, деякою мірою спадкоємець «Whole Lotta Love», один із найуспішніших і найчастіше виконуваних синглів Led Zeppelin. Драйв пісні, що його задає різкий стакаттовий риф Пейджа, напрочуд нагадує ритмічний перестук копит кінноти, що мчить, або вагонів швидкого потяга. Це не дуже асоціюється в уяві з плаванням кораблів вікінгів Північним морем, хоча, прибувши до берегів «країни зелених полів», вже далі північні завойовники напевно гарцювали і на конях.

У короткому альбомному варіанті немає соляка Пейджа, але він це надолужував на концертах. Дуже вдалий короткий бридж наприкінці пісні і фанкові акорди гітари гарно завершують цю гітову річ. З багатьох класних каверів «Immigrant Song» вирізняється оригінальністю кавер Heart. А тут в одному трекові цілий баттл на тему «Immigrant Song» – від Фредді Мерк’юрі до Курта Кобейна, а також маловідомих виконавців, які співають не гірше від світових зірок.

Friends. Одна з моїх трьох найулюбленіших пісень Led Zeppelin. Пам’ятаю несамовите враження від неї, просто приголомшливе, особливо від таємничого дисонансу початкового рифу та суворого й тривожного струнного контрапункту – і жодної гармонії – лише мелодії вокалу і струнних, переплетені геніальним задумом Пейджа і Планта. Надзвичайно цікава штука, що ні я, ні мої друзі, шанувальники Зеппелінів, до виконання цієї пісні з Бомбейським оркестром (на бутлегу) не розчули там жодного індійського колориту, і це при тому, що ми до цього були добре обізнані з цією музику, завдяки індійським пісням Джорджа Гаррісона. У «Friends» чулося лише щось дуже загадкове, містичне, навіть щось трохи академічне, але точно не індійський фолк. Ну так це ж Led Zeppelin, вони вміють ставити такі загадки, що тільки тримайся. Лише зараз у свідомості виникла асоціація про деяку схожість за духом «Friends» і гаррісонівського «Blue Jay Way» з «Magical Mystery Tour».

Якщо ви захочете підібрати початковий риф цієї пісні, то у вас навряд чи щось вийде, можливо щось і вийде, але все ж зовсім не те, що треба. Бо всі ми звикли до строю шестиструнної іспанської гітари, а тут Джиммі Пейдж використовує зовсім інший, альтернативний стрій з першою відкритою струною C, тому гітара звучить нижче і ніби брязкотить. Цей стрій використовується для іноземних фолкових музикантів. Окрім цього, Пейдж використовував у своїх композиціях також і банджовий стрій, і ще купу інших тюнінгів.

Початковий риф «Friends» доволі нагадує початок із пісні Кросбі, Стилза, Неша і Янґа «Carry On» з альбому «Deja Vu», який вийшов у березні 1970 року, тобто за пів року до третього альбому Led Zeppelin. Як ми знаємо, «плагіату» у Зеппелінів хоч відбавляй, але з приводу схожості початку цих двох пісень жодних непорозумінь не виникало.

Вокал Роберта Планта – це особлива історія, однак власне стосовно пісні «Friends» Джиммі Пейдж для газети «Melody Maker» сказав ось що: «Роберт демонструє тут свій великий діапазон – неймовірно високий і різнобічний». Згідно з гітпарадами Святого Саду, нашим улюбленим вокалістом був Роні Джеймс Діо, на другому місці – Девід Ковердейл, на третьому – Роберт Плант. Його вокал належить до так званих «міксових», тобто не фальцет, але й не природний грудний голос, щось посередині. До цієї когорти «міксовиків», окрім Планта, з провідних вокалістів належать ще Джон Андерсон, Ден Маккаферті, Бон Скотт, Браян Джонсон. Ці вокалісти беруть захмарно високі ноти, які для співаків з природним грудним голосом є величезною проблемою. А до цих останніх належать і Діо, і Ковердейл, і Ґіллан (звичайно, окрім свого фірмового фальцету), і, до речі, Пол Маккартні. Утім для геніальності вокаліста його належність до будь-якої з цих трьох манер співу жодної ролі не грає. Бо геніальний вокаліст завойовує світ не з допомогою висоти ноти, чи відповідної подачі свого вокалу, а Божою іскрою.

Хоча кавери «Friends» не мають великої кількості переглядів, однак багато з них цілком пристойні, і навіть дуже непогані, ось, як, наприклад цей, чи цей, і надзвичайно оригінальний кавер у виконанні молодіжного рокового оркестру з Сіетла.

Celebration Day. Ця річ заворожує поціновувачів Led Zeppelin неначе мелодія флейти заклинача його підопічних кобр. Так від неї пре, аж немає спасу. Насамперед треба слухати її студійний варіант. Тут вступає в дію щось на зразок гігантського механізму: спочатку ніби нехотячи, неквапливо починається якийсь рух, далі він набирає сили, поступово розкручуються коліщатка, шестерні та інші прибамбаси цього механізму, і ось нарешті він, набравши міці, на повній швидкості мчить вперед, зносячи все на своєму шляху. Не можна до кінця заперечити впливу цього шаленого потоку звуків і на якісь біологічні важелі людської свідомості, але те, що він впливає на інтелектуальні – це стовідсотковий факт.

Аранжування пісні несамовите: стилізований блюзовий риф, потім бас, барабани, інший контрапункт солової гітари, і ось вже Плант шукає місця, де би вставити нотки свого вокалу між цими вкрай настирливими і нервовими акцентами усіх інструментів. Це якийсь справжній дурдом, але який геніальний дурдом. І через п’ятдесят років, слухаючи цю пісню, годі подолати справжнє юнацьке захоплення від неї. Тут все так складно, і водночас так просто. Пригадую, коли я пробував гітару, яку я хотів купити – справжній «рудий» «пейджівський» Gibson, то якось несподівано зіграв на ньому власне цей риф з «Celebration Day» і відчув справжній зеппелінівський саунд.

Джиммі Пейдж згадує: «Коли мене запитують, чому власне «Святкування» (Celebration), я відповідаю: я щасливий, ось і все».

Я такий щасливий, що я разом із цією групою

Ми, святкуючи, співатимемо і танцюватимемо,

Бо ми в обітованій землі.

До цих слів пісні важко щось додати, і можна уявити те щастя, яке відчували ці хлопці, коли зійшлися докупи й творили прекрасну музику, яка анітрохи не поблякла за ці п’ятдесят років, як і кожне геніальне мистецтво. Сучасна молодь балдіє від цієї речі до нестями, і цілком зрозуміло, чому. До речі, хлопець-гітарист грає риф зі слайдером, як в студійному оригіналі, а Пейдж на живих виступах грав без нього.

Since I’ve Been Loving You. Навіть говорити чи писати про цю пісню спокійно неможливо. Найкращий блюз Led Zeppelin, і, вочевидь, найкращий блюз ever. Це насправді інший, новий якісний вимір старого доброго чорного американського блюзу, який ці білі англійські хлопці піднесли на неймовірну, небачену висоту. Колись я порівнював літературні жанри з видатними роковими гуртами. Так ось Beatles – це лірика, Led Zeppelin – драма, а Yes – епос. Зеппеліни – найбільш драматичний гурт, а у «Since I’ve Been Loving You», і в музиці, і в тексті – драматизм неймовірний.

Думаю, не буде перебільшенням сказати, що ця пісня – найкраща в роковій і попсовій музиці пісня про кохання, кохання нерозділене, драматичне, трагічне. Колись ми навіть трохи підсміювались над цією піснею, вважаючи її, як тоді казали, «п*здостраждальною». Але це був дуже жорстокий юнацький максималізм, і власне до того часу, коли ти сам не зазнав трагічного нерозділеного кохання. І чого б це пацани, на яких дівки кидалися пачками, так геніально відобразили у звуках біль і трагізм мученицької любові, почуття відкинутої і зрадженої пристрасті? Там це все так кипить, що кожен слухач цієї пісні цілком серйозно переймається горем і розпачем оповідача.

Кожний живий виступ Зеппелінів зі «Since I’ve Been Loving You» – від ранніх і до пізніх (або цей) – талановита вистава, захопливе видовище і океан чарівних звуків, причому всі живі виконання цієї речі такі різні, що дивуєшся імпровізаційному талантові Планта і Пейджа. Динаміка вокалу і діапазон мелізмів Планта – невичерпний, він тут також напрочуд філігранно демонструє свої фірмові кулеметні черги силабем.

У студійному, альбомному варіанті Джиммі Пейдж записав свій соляк з першого дубля, тоді ж звукорежисер Зеппелінів Террі Менінґ заявив, що це найкраще гітарне соло в історії музики. Хоча експерти журналу «Guitar Player» іншої думки, вони вважають найкращим соло Led Zeppelin «Stairway To Heaven». Я грав соло «Stairway To Heaven» майже до нотки, але мушу сказати, що соляк «Since I’ve Been Loving You» – набагато крутіше, він ніби зривається з ланцюга і вражає своєю передачею почуттів, бо лише в Пейджа гітара зітхає людським голосом. Загалом Джиммі Пейдж визнаний третім за всю історію музики роковим гітаристом – після Джиммі Гендрікса і Еріка Клептона.

Чув багато нарікань від занадто «рафінованих» гітаристів про те, що Пейдж грає «брудно», часто зашпортується на соляках, в тому числі і на «Since I’ve Been Loving You». В цьому є якась частка правди: коли дивишся відео і рух пальців по гітарних ладах, впадаєш в ілюзію того, що все зіграно чисто, коли ж відвертаєш очі від екрана, відчуваєш деяку нечіткість окремих нот. Та з роками я зрозумів, що все це повна фігня, бо Пейдж є Пейдж, і мало хто з провідних світових гітаристів такий майстер передачі найглибших людських почуттів, а це найголовніше.

Не можна оминути ще однієї цікавинки цієї пісні. Мікрофон, який знімав звук з великого барабана Бонема, записав скрип педалі, барабанщики знають, як деколи немилосердно скриплять педалі великого барабана. У тихих місцях пісні, особливо на початку, коли вступає гітара, явно чути цей ніби чужий і непотрібний звук. Джиммі Пейдж в одному з інтерв’ю пожартував, що єдиним недоліком студійного варіанта «Since I’ve Been Loving You» є власне скрип цієї педалі, і йому з роками здається, що цей звук на запису стає все голосніший і надокучливіший. Після цієї курйозної події у світі рокової музики педаль, на якій грав Бонем – «Speed King» (король швидкості) 201-ї моделі стали називати «Squeak King» (король скрипу).

До речі, у мистецтві часто трапляється так, що початковий ґандж із часом перетворюється на родзинку. Наприклад, колись скрип пальця по струні солової чи басової гітари під час глісандо вважався недоліком, та з часом ці звуки стали навіть неабиякою цікавинкою. Або крапля дощу на склі відеокамери – ніби зайва і непотрібна штука, але в певному поетичному контексті відеосюжету – навіть дуже й дуже мила річ. Так і скрип педалі на «Since I’ve Been Loving You» шанувальники Зеппелінів вважають надзвичайно оригінальною родзинкою.

Хотів ще написати про деякі запозичені моменти музики і тексту для цього неймовірного блюзу, але воно все таке дріб’язкове й непотрібне, бо це ж Led Zeppelin і крапка. Сучасні кавери «Since I’ve Been Loving You» чудові, а молоді гітаристи так грають, що просто капець (ледве не сказав – краще від самого Джиммі Пейджа, але я цього не казав, звичайно ж з поваги до 76-річного третього у світі за всю його історію гітариста). І таких каверів є досить. А ось чудовий кавер у виконанні чорного вокаліста. Ну стільки класнючих каверів, що годі зупинитись. І на завершення знамениті шведи Europe (відомі піснею «Final Countdown»).

Gallows Pole. У цій пісні Зеппеліни сягнули неймовірних глибин народного фольклору, причому не лише кельтсько-германського, а й загальносвітового. Практично по всьому світові існують сотні й сотні різних народних поетичних версій про порятунок приреченого на смерть через повішення злочинця шляхом безпосереднього викупу родичами чи таємними хабарами, включно з пропозицією скористатися суддеві чи катові тілом незайманки. Загалом, народні легенди, починаючи з XV століття, розповідають про випадки, коли викупом можна було звільнити приреченого аж до останнього кроку під шибеницею, хоча в юридичній практиці цього не зафіксовано.

Натомість середньовічні судові архіви містять достовірні факти про те, що засудженого до повішання можна було врятувати, пошлюбивши його, те саме стосувалося й злочинців-жінок. Такі випадки нерідкісні і в художній літературі, взяти до прикладу хоча б «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, де циганка Есмеральда рятує приреченого П’єра Гренгуара під шибеницею, беручи його собі у благовірні.

Щодо ж до розвитку подій у пісні «Gallows Pole», то тут Пейдж і Плант за основу взяли поетичний варіант Ледбеллі 1930-х років, де приречений все ж опиняється у зашморгу, незважаючи на усі хабарі. В інших, менш жорстоких версіях власне цієї балади, злочинцеві вдається уникнути покарання. Мені захотілося зробити поетичний переклад цієї пісні Led Zeppelin, яка останніми роками серед моїх улюблених речей цього гурту вирвалася на перше місце. Зізнаюсь, трохи довго марудився з цим, і ось що вийшло:

Кате, кате, прошу, зупинись на мить!

Ось до мене мій товариш вже щодуху мчить.

Друже, чи привіз ти срібла, чи грошей із торгу,

Аби міг я врятуватись із цього зашморгу?

Не привіз я срібла, не привіз і грошей,

Бо анітрохи не багатший від церковних мишей.

Кате, кате, прошу, зупинись на мить!

Ось до мене брат мій милий вже щодуху мчить.

Брате, чи привіз ти срібла, чи грошей із торгу,

Аби міг я врятуватись із цього зашморгу?

Так, привіз я трохи срібла і грошей із торгу,

Аби тебе врятувати із цього зашморгу.

Кате, кате, прошу, зупинись на мить!

Ось до мене сестра моя вже щодуху мчить.

Сестричко, благаю, ката за руку візьми,

Відведи в куточок темний, виблагай слізьми.

Не вийде сльозами – тілом зігрій,

Аби не хитався я мертвий на шибениці цій.

Кате, кате, посмішку бачу твою,

Може мене вже відпустиш у рідну країну мою?

Твій брат приніс мені срібла, сестра віддалася мені,

Та все це було намарно, і я кажу тобі – ні.

Зашморг на шию твою закину,

Ніколи вже не вернеш у свою країну.

Щодо музики цієї речі, то структурно і сюжетно, за всіма канонами драматургії «Gallows Pole» розгортається на кшталт усіх ключових пісень Зеппелінів, які розраховані конкретно на знесення голови у слухача. Спочатку сумирна дванадцятиструнна акустична гітара Пейджа і ліричний вокал Планта, а далі починається справжнє божевілля, власне у той момент, коли Джон Пол Джонс починає грати на мандоліні, далі підключається його ж бас, згодом одночасно ударні і банджо, а там пішло-поїхало: пришвидшення темпу (таку розкіш Зеппеліни могли дозволити собі надалі лише у «Stairway To Heaven»), надривний вокал Планта, електрична гітара Пейджа і таке напружене крещендо, за яким вже нічого більш божевільного бути не може.

Джон Пол Джонс придумав партію мандоліни, яка найвищою мірою демонструє фолковість цієї речі. Джиммі Пейдж грає на акустичній шестиструнці, дванадцятиструнці, своєму електричному «рудому» Gibson’i і банджо (на ньому, до речі, вперше і востаннє). Первісна альбомна студійна версія пісні неперевершена, в концертних варіантах першої половини 1970-х років чомусь не вдавалося досягнути її рівня, головно через складність аранжування і недосконалість звучання тодішньої апаратури. А версія на чверть століття пізніша (ВВС 1994 року) Пейджа і Планта вже неабияк вражає, дуже вдало народного колориту в ній додає ліра. А в одній із останніх версій 2018 року Плант надає перевагу вже чисто кантрійовому варіанту. А ось зовсім інша, класична версія «Gallows Pole» Віллі Ватсона – розкішна музика і розкішний кліп. І на завершення розповіді про «Gallows Pole» – мій власний кавер цієї речі з невеличким карпатським колоритом.

Bron-Y-Aur Stomp. Пісня названа на честь котеджу у північному Вельсі, де хлопці працювали над більшістю пісень альбому Led Zeppelin III. У назві пісні на цьому альбомі граматична помилка. Це свідчить про те, наскільки англійці і валлійці – різні народи. Неначе на покуту за цю помилку Зеппеліни на Physical Graffiti випустили двохвилинну інструменталку вже з правильною назвою і без дефісів «Bron Yr Aur». Назва котеджу дуже поетична – «Золота грудка (чи груди) на схилі горба» з натяком на те, що вранішнє сонце золотить своїми променями цю споруду. Це дуже співзвучне зі знаменитою американською баладою, яка стала всесвітньовідомою завдяки гурту The Animals – «House Of The Rising Sun» (Дім сонця, що сходить).

Можливо, цей будиночок на півночі Вельсу – найзнаменитіша споруда в роковій музиці (ну є, щоправда, ще студія «Abbey Road» в Лондоні, але це не так романтично). Нічого лихого не підозрюючи, 1972 року цей котедж придбав у власність такий собі вікарій, преподобний Джон Дейл, і ось 2007 року він, вже не маючи сили і бажання терпіти, через новини ВВС попросив фанатів Led Zeppelin припинити відвідувати його власність.

Він пояснив: «Це насправді чудове місце, але люди повинні пам’ятати, що це приватний будинок, оточений приватними сільськогосподарськими угіддями». Річ у тім, що шанувальники Зеппелінів з усього світу, включно з Китаєм, Японією, США та багатьма іншими країнами, підіймаються на цей пагорб, аби побачити знамениту споруду. «Я розумію, – каже далі преподобний Дейл, – загалом сюди навідуються люди цілком нормальні, підходять, роблять світлини і йдуть геть, але я не хочу, аби сюди приходили сотні цих людей. І серед них трапляються такі, що проникають до будинку і роблять фото всередині, розміщуючи їх потім в інтернеті, це було неодноразово. Був випадок, коли хтось поцупив шматок цементного матеріалу з будинку, але зрештою цей шматок потім відправили мені поштою». Вікарію можна поспівчувати, можливо йому варто продати Bron Yr Aur комусь із шанувальників Зеппелінів, бо невідомо коли ці паломництва припиняться, адже підростають все нові й нові покоління фанатів цього неймовірного і вже напевно навіки культового гурту.

Щодо музики, то «Bron-Y-Aur Stomp» – типовий англійський фолк, навіть без стилізованого «осучаснення». Це народне джерело, яке б’є на весь світ з усією потугою неторканої автентичності, і це так круто. Але найбільший кайф у цій пісні, і це мене колись вразило несамовито, у її ритмічній «неправильності». Якщо би вам заманулося пристукувати ногою у такт цій пісні, у вас нічого не вийде, бо сильна частка такту раптом кудись утікає, настає абсолютна дезорієнтація і відчуття, що вся музична машина збилася з ритму. Але ось вона ніби повертається до правильного ритму, але знову «збивається», і так всю пісню. Але весь цей ритмічний «бардак» – фірмова і надзвичайно крута «фішка» Зеппелінів. А що буде ще далі! Це тоді, коли ми з вами доберемося до «Black Dog», ну, але це вже в листопаді 2021 року.

Hats Off To (Roy) Harper. Пісня базується на блюзові Bukka White «Shake ‘Em On Down», і є даниною англійському фолковому співакові Рою Гарперу, вона має промовисту назву – «Знімаємо капелюха перед Роєм Гарпером». Джиммі Пейдж познайомився з Гарпером на Батському фестивалі, потім вони неодноразово джемували, і Пейдж, захоплений творчістю цього народного барда, вирішив таким чином віддати йому шану. Обоє залишилися друзями, ось їхній спільний виступ 2011 року під назвою «Той самий старий рок».

Що ж до самої пісні «Hats Off To (Roy) Harper», то це типовий твелвбарблюзовий стандарт, до кісточок фолково-блюзовий вибух, експлозія народного духу. Сталева гітара (steel guitar) Пейджа надривно й пронизливо дзвенить, нав’язливо повторюючи риф, дуже схожий на риф з «Celebration Day», а вокал Планта нагадує «Gallows Pole». А ось як виконує цю річ сучасна дівчина.

Своїм третім альбомом Led Zeppelin довели, що остаточно завоювали світ, захопили його блюзовим і фолковим духом, помноженим на цілком якісно нову, небачену до цього потугу вокалу Роберта Планта, віртуозної гри на гітарі Джиммі Пейджа, музичного креативу Джона Пола Джонса і драйвого ритму Джона Бонема. Попереду у них будуть ще принаймні чотири геніальні альбоми.