Наразі доволі важко надати цьому альбомові беззаперечний титул найвидатнішого й найвпливовішого рокового альбому всіх часів, ми ще з вами мусимо сторінками «Збруча» пройти решту 1970-х років, зачепити й початок 1980-х, потім повернутися до витоку 1960-х, а тоді, все ретельно проаналізувавши і зваживши, виносити свій остаточний вердикт. Утім, з ракурсу сьогодення, тобто відзначаючи пів століття Led Zeppelin IV, можемо припустити, що цей альбом таки має добрячі шанси бути визнаним the best з усього, що було зроблено в роковій музиці. Зрештою, поживемо – побачимо…
Наводити адоровані відгуки купи видатних світових зірок року про цей альбом і про його вплив на них, напевно, буде банально, тому обмежимося лише думкою двох найзнаменитіших співачок початку XXI століття, які з роком нічого спільного не мають. Якщо вірити Мадонні, то вона 1971 року (а тоді їй було 13 років), окрім Led Zeppelin IV, нічого більше не слухала, і завдяки цьому альбомові «повірила, що музичне безсмертя можливе», а Адель, яка народилася через 17 років після виходу Led Zeppelin IV, каже, що це альбом, який вона найчастіше слухала в дитинстві.
За ці пів століття Led Zeppelin IV набрав стільки хвалебних відгуків критиків, що їх, напевно, можна вмістити в товстезний том. Обмежимось лише однією доволі оригінальною думкою оглядача журналу Classic Rock Малкольма Доума, і вона доводить те, що музика, яка витримала випробування багатьма десятиліттями, стає просто банальною, а деколи й занудною класикою: «За всі ці десятиліття пісні цього альбому так вже поїздили по наших вухах, що їх запросто можна вважати мейнстрімовою попсою. Наша звичка до них, якщо не породила зневагу, то стовідсотково змушує нас ніяковіти і знизувати плечима, щойно ці пісні починають звучати. Однак вони стали іконами не без причини, вони заклали фундамент багатьох речей в роковій музиці, які ми зараз сприймаємо, як щось, само собою зрозуміле. А загалом Led Zeppelin IV став тим альбомом, який підніс цей гурт вище статусу рок-богів».
А зараз пройдемося другим боком (side B) цього вікопомного альбому.
Misty Mountain Hop. Ця річ належить до тих, які зачаровують на біологічно-містичному рівні. Біологія тут у рифі, придуманому Джиммі Пейджом, коли решта хлопців спали, і зіграному Джоном Полом Джонсом на неймовірному для початку 1970-х років тембрі електричного піано, який, вочевидь, був прообразом майбутнього звучання Hohner piano десь вже кінця того десятиліття. Так принаймні мені здалося, і якщо я не маю рації, нехай клавішники висловлять з приводу цього свою думку. Це одна з небагатьох пісень Зеппелінів, де домінують клавіші, і Джон Пол Джонс, граючи на них на живих виступах, замість басової гітари, використовує ножний бас.
До біології тут також належить тупо прямий, майже механічний ритм Джона Бонема, і якщо б він не мінявся, трохи не розріджувався на приспівах, як і основний риф, то ця пісня, вочевидь, могла б довести слухачів до непередбачених психологічних наслідків. Зеппеліни могли б таке легко зробити, але, напевно, пожаліли своїх шанувальників. А містика цієї пісні у вокалі Планта, у цих, здається в терцію, інтервалах, які «намотуються» на основний риф, а потім несподівано виринають високі, якісь рвані ноти, і все вкупі сприймається як апофеоз зеппелінівського стилю: важко, напружено, надривно, але водночас дуже злагоджено, гармонійно, і врешті виникає несамовите захоплення і підсвідома думка: «Ну ж ці хлопці дають такого гару, як ніхто у світі». Тут вже такі речі, як мелодійність, гармонійність, текст і таке інше жодної ролі не грають, і ти неначе слухаєш не пісню, а Зеппелінів, слухаєш не «що виконано», а «як виконано».
Туманні Гори, які згадуються в пісні, розташовані у Вельсі, і вони ж фігурують у творах Джона Толкіна, ревним шанувальником якого є Роберт Плант. Це, окрім «The Battle Of Evermore», друга пісня на цьому альбомі, натхнена творами Толкіна. Загалом же ця пісня – справжній маніфест на захист гіпі. Планта непокоїли наслідки протестних акцій гіпі у Сан-Франциско і Лондоні, зокрема акції у лондонському Гайд-парку 7 липня 1968 року «За легалізацію марихуани», під час якої були проведені масові арешти нібито за зберігання наркотиків. Сам Роберт пояснював це так: «Ідеться про групи гіпі, яких хапають, і про проблеми, з якими ви можете зіткнутися, коли просто прогулюєтеся парком у гарний сонячний день. В Англії це запросто, тому, куди б ви не пішли, щоб розважитися, за вами ретельно стежить Великий Брат (Big Brother)»:
Учора, бейбі, я прогулювався парком,
І, як ти гадаєш, що я побачив?
Тлуми людей із квітами у волоссі
Сиділи собі на траві.
«Хлопче, чи не хочеш потусувати з нами?»
І я й не помітив, як добряче стемніло.
Мені стало ніяково,
Коли раптом до нас підійшов поліціянт:
«Гей ви, потурбуйтеся встати
І вишикуватись у ряд. Шикуйсь у ряд!»
Ну що, бейбі, подобається тобі таке?
Та тобі, бачу, зовсім по цимбалах,
Що діється навколо.
Зрештою вийди на вулицю,
Розплющ краще свої очі,
І ти побачиш людей,
Яким усе по цимбалах, усе по цимбалах…
І ось я вирішив, що мені робити –
Отож пакую валізи і гайда в Туманні Гори,
Де привиди літають понад горбами…
Тодішні критики дуже чемно прокоментували цю пісню: «Текст віддзеркалює прагнення автора пісні Роберта Планта до більш справедливого суспільства, місця і часу, коли проблеми змінюються індивідуальною свободою, взаємною підтримкою і взаєморозумінням».
Треба віддати Планту належне, що у своїх піснях він слів на вітер не кидає. Він казав, що його завжди тягнуло до Вельсу, і зрештою він оселяється у Вустерширі на межі Англії і Вельсу. «Я скучив за Туманними Горами, за вологим кліматом Вельсу, – сказав він в інтерв’ю журналу Rolling Stone у 2017 році, – мені подобається погода, від якої люди тікають». Ось один із блискучий сучасних каверів «Misty Mountain Hop», де вокаліст намагається наблизитись до манери вокалу Планта, і це йому непогано вдається.
Four Sticks. Процес створення цієї пісні учасники Led Zeppelin вважають найбільш складним серед усіх пісень альбому. Тут ідея полягала в тому, щоб створити композицію з рифами, які б наближалися до індійської музики раґа з почерговим використанням ритмічних розмірів 5/8 і 6/8. Спочатку Пейдж і Плант записали цю пісню в Індії, коли вони подорожували світом із метою знайти джерело натхнення поза блюзом в етнічній музиці різних народів. Роботу вони вирішили продовжити в Англії, утім справа довго не могла зрушити з місця. Пробували різноманітні варіанти, але, здавалося, все було намарно.
Джиммі Пейдж згадував: «Ми багато разів щось пробували, але нічого путнього не виходило. Спочатку в руках Джона Бонема було не чотири палички, а дві, але якось раптом наш Бонзо хильнув собі пива Double Diamond, узяв до кожної руки по дві палички, і сталося диво – записали все з першого дубля, напевно тому, що другого дубля Бонзо просто б фізично не витримав». Пейдж не пригадує робочої назви пісні, утім після усього цього її охрестили «Four Sticks», віддаючи належне своєму барабанщику. Як і назва пісні «Black Dog», назва «Four Sticks» жодного стосунку до тексту пісні не має, що цілковито в дусі Зеппелінів.
Ця річ – класичний приклад застосування ритмічного розміру 5/8. Магія цього розміру полягає у тому, що він квапиться кудись поперед батька в пекло, вириваючись з канонічних розмірів, як наприклад 4/4 (8/8) чи 2/3 (6/8), де все гладко, гармонійно і пристойно. Такі «криві» розміри, як 5/8, чи 7/8 характерні для фолкової, народної музики, в тому числі й української. Спробую пояснити це на прикладі процесу дихання. У цьому нормальному процесі за вдихом має конче йти видих, а у розмірі 5/8 немає часу для видиху, тут треба лише постійно вдихати, вдихати і вдихати. Жодної часточки секунди на якусь передишку чи відпочинок, лише шалений драйв.
Основний риф «Four Sticks» дуже гарно, прилизано, глянцево, по-вальсовому звучав би у розмірі 6/8, спробуйте його проспівати собі у цьому розмірі, додайте туди в кінець одну восьму паузу і побачите, як це буде смішно, хоча цілком пристойно. Але це не для Зеппелінів. Хоча у пісні час від часу і з’являється ритм 6/8, утім це не порушує загального відчуття роздертості і розхристаності цієї речі. Дуже гарний брідж з вишуканими гармоніями надає «Four Sticks» особливої магії. Цю пісню так і кортить порівняти з контрастним душем.
Наступного року після випуску Led Zeppelin IV Джиммі Пейдж і Роберт Плант (поряд із піснею з Третього альбому «Friends») під час подорожі до Бомбея (тепер Мумбаї) записали «Four Sticks» з музикантами бомбейського фолкового оркестру. Пейдж і Плант не були задоволені записами, і вони ніколи не були офіційно опубліковані, залишившись бутлегами. До ідеї виконання пісні зі струнним оркестром гітарист і вокаліст Led Zeppelin повернулися 1994 року у проекті Пейдж-Плант. Тут їм акомпанували єгипетські фолкові музиканти і Лондонський Метрополітен-оркестр. А ось сучасний фантастичний кавер з передозуванням синтезаторних ефектів, але дуже круто звучить.
Going To California. Друга цілковито акустична пісня на цьому альбомі. Але якщо «Battle Of Evermore» – напружена, тривожна і героїчна, то «Going To California» – ніжна й лірична. Джиммі Пейдж грає тут на акустичній гітарі з особливим строєм D-A-D-G-B-D, де перша і шоста струни настроєні на тон нижче (замість Мі – Ре), всі ж решта струни зберігають традиційний стрій «іспанської» гітари. Такий незвичний стрій надає цій речі якусь м’яку глибину і неповторну фолковість. Пейдж тут використав і шестиструнну і дванадцятиструнну гітари. Джон Пол Джонс підігрує на мандоліні.
Роберт Плант завжди був шанувальником творчості однієї з зірок фолкової музики канадійки Джоні Мітчелл, про що неодноразово висловлювався: «Коли ти закоханий у Джоні Мітчелл, тобі насправді доводиться говорити про це знову і знову». Як ми вже знаємо, Плант не був байдужий до провідних фолкових співачок, надзвичайно цінував і Сенді Денні з Fairport Convention, заспівавши разом із нею «Battle Of Evermore».
Текст композиції, спочатку названої «A Guide To California», був навіяний розповідями про землетруси, які доволі часто трапляються в американському штаті Каліфорнія. До речі, Джоні Мітчелл мешкала в сейсмонебезпечному районі Лос-Анджелеса Лорел-Каньйон. За неймовірним збігом обставин, власне тоді, коли Джиммі Пейдж разом із менеджером гурту Пітером Грантом і звукорежисером Енді Джонсом летіли до Лос-Анджелеса, аби в студії Sunset Sound звести альбом, під час посадки літака стався землетрус. Утім, як відзначав біограф Led Zeppelin Кріс Велш у книзі, присвяченій історії гурту, «головний герой цієї пісні радше перебуває у пошуках прекрасної дами, аніж землетрусів».
Судячи з тексту, ця прекрасна дама не хто інша, як авторка пісні «California» Джоні Мітчелл. Герой зеппелінівської пісні, якому остогидла його багаторічна партнерша, мріє про романтичну дівчину «з коханням в очах і квітами у волоссі» (тут, як і в пісні «Misty Mountain Hop» натяк на дітей квітів). «Кажуть, що вона грає на гітарі і cries (плаче, кричить, виє, стогне, верещить – що тут мав на увазі Плант – невідомо», а також «співає la-la-la». Тут явно натяк на манеру співу Джоні Мітчелл, хоча у виконанні Планта це ла-ла-ла (пригадую свої перші враження від прослуховування цієї пісні) звучить якось трохи глузливо.
У «Going To California» відчувається незаперечний вплив Джоні Мітчелл, хоча якщо її манера проста, прозора і щира, то у Зеппелінів все якось таємничо, загадково, дещо похмуро (в гармоніях) і навіть десь трохи кицьки скребуть на душі, але ж це ж Зеппеліни. Бомбезний кавер цієї речі виконує Емі Лі, а ось свіженький кавер двомісячної давнини, де хлопець співає дуже по-фолковому.
When The Levee Breaks. Ця пісня далеко не є кавером старого блюзу Мемфіс Мінні і Канзаса Джо Маккоя 1927 року, як вважає частина критиків. Це цілковито оригінальний твір Зеппелінів, який зберіг лише назву старої пісні, в новій версії авторами пісні вказані усі четверо членів гурту.
Дуже цікаво, що у західній музичній культурі, зокрема у блюзі, роковій і популярній музиці закарбовані такі події, як стихійні лиха чи техногенні аварії. З найбільш відомих гітів це «Texas Flood» (1983) (Техаська повінь) Стіва Рея Воена (кавер блюзу Ларрі Девіса 1958 року), або «New York Mining Disaster 1941» (1967) (Аварія на шахті у штаті Нью-Йорк 1941 року) гурту Bee Gees, що було відгомоном аварії на шахтах Вельсу 1966 року.
Уявляєте собі в Україні пісні з такими, наприклад, назвами: «Повінь на Закарпатті 1998 року» чи «Підрив Дніпрогесу і затоплення сотень навколишніх сіл» або «Аварія на шахті імені Засядька»? Смішно, чи не так? От тому то й вони – це вони, а ми – це ми. Але це так, до слова. Пісня «When The Levee Breaks» (Коли прориває греблю) – про страхітливу повінь на Міссісіпі 1927 року, коли затопило 10 штатів, загинуло 250 людей і понад 700 тисяч залишилися без даху над головою. За масштабами руйнувань і завданих збитків цю повінь порівнюють з ураганом Катріна 2005 року.
Драматизм подій цієї повені полягає у тому, що з небезпечних районів евакуйовували насамперед біле населення, а чорношкірих, здебільшого працівників навколишніх плантацій, фактично залишали напризволяще без достатніх запасів їжі й води, ба більше – вони були змушені під дулами рушниць працювати цілодобово на дамбі, аби повінь не завдала ще більш руйнівних наслідків. Вони падали знесиленими, несучи важезні мішки з піском, аби загородити шлях воді. За відмову працювати в нелюдських умовах принаймні одного чорношкірого розстріляли. У первісному тексті пісні, який згодом переробив Роберт Плант, ішлося:
Я працюю на дамбі, мамо, і вночі і вдень,
Я так важко працюю, щоб вода не пішла далі.
У версії Led Zeppelin залишилися слова:
Підла стара дамба навчила мене зітхати й ридати,
Змусила сина гір залишити свою оселю.
Як це жахливо, коли намагаєшся знайти дорогу додому,
Та не знаєш, куди податися…
Усю минулу ніч я сидів під греблею і зітхав,
Думаючи про мою бейбі і про мій щасливий дім…
Ані плач, ані молитви вже не врятують…
У приватній колекції Роберта Планта був диск із записом Мемфіс Мінні і Маккоя. У кожному альбомі Зеппелінів мала бути данина старому доброму блюзові, і цього разу вони вибрали власне «When The Levee Breaks». «У мене народилася ідея рифу», – згадував Джиммі Пейдж, – «а Роберт заспівав слова, навіяні піснею Мінні. Ми її поставили у співавтори, утім, якщо ви послухаєте оригінальну версію цієї речі, ви її не впізнаєте».
І насправді, у всіх попередніх зеппелінівських каверах старих блюзів вони далеко не відходили від традиційного твелвбарблюзового стандарту, а тут витворили щось якісно нове. У цій речі звучать дуже потужні, майже апокаліптичні барабани Джона Бонема. Син великого барабанщика Джейсон каже: «Щойно у цій пісні з’являються барабани, усім стає очевидно, що це може бути лише Джон Бонем». Запис цієї партії барабанів був насправді титанічною роботою. Ударна установка була розміщена у підвальному приміщенні, а мікрофони Джиммі Пейдж розташував над ними на сходах. Нещодавно отиньковані стіни і повна відсутність меблів створили дуже щільний, «сухий» звук, який, за творчим задумом звукорежисера гурту Енді Джонса, ще й пропустили через гітарний комбік, створивши таким чином «пекельну компресію». На думку Джонса, Джон Бонем уперше за весь час залишився задоволений саундом своїх барабанів. Згодом це звучання барабанів Бонема було визнано найбільш семпльованим барабанним звуком усіх часів, особливо популярним серед гаусових діджеїв і виконавців гіп-гопу. Усі майбутні покоління продюсерів і звукоінженерів вважатимуть цю партію найкращим зразком звучання ударних інструментів.
Здається, що ефект шаленої води ріки Міссісіпі, яка набігає велетенськими хвилями і прориває греблю, гарно зображають у цій пісні глісандо слайдової гітари Пейджа, а губна гармоніка Планта зі зворотною луною і ефектом «фейзера» у вокалі в другій частині речі відтворюють тривожний, якщо не трагічний настрій розповіді про це масштабне стихійне лихо, хоча мажорна частина пісні все ж відлунює якимось оптимізмом і навіть урочистістю.
Джиммі Пейдж наголошував: «Ця пісня є прикладом, можливо, найтоншої продюсерської роботи на цьому альбомі. У кожному куплеті тут щось відбувається, хоча це одразу й не кидається у вічі. До фіналу інструменти починають обертатися (в каналах), а голос лишається посередині. Звести такий ефект було неймовірно складно».
Кожні 12 тактів композиції виникають різноманітні теми з лейтмотивом, притаманним блюзу. Письменник Стівен Дейвіс назвав «When The Levee Breaks» «найбільш епатажною і при цьому найкращою спробою Led Zeppelin передати відчуття самої суті цього жанру». Так склалося, що дівчатам і жінкам найкраще вдається робити кавери Led Zeppelin. Кавер цієї пісні у виконанні американського жіночого гурту Zepperella набрав майже 19 мільйонів переглядів. А це інструментальний кавер нової зірки американського блюзу Джастіна Джонсона.
Сучасний електронний часопис Pitchfork проголошує, що «музика Led Zeppelin сформувала ДНК усього, що бодай віддалено можна назвати гард-роком». З цією думкою можна посперечатися, але сьогодні хотілося б коротенько окреслити значення спадщини цього неймовірного гурту на майбутні вже принаймні три покоління рокових музикантів. Колись ми говорили про те, що у Бітлз не було попередників і немає послідовників, окрім віддано-триб’ютних Rutles і мінімально стилізованих Oasis. Щодо Зеппелінів, то попередники в них були – це традиційний, так скажемо, євроатлантичний блюз і фолк, яким вони надали нового дихання, якісно реформувавши і вивівши на рівень світового визнання. Зеппелінівський блюз і фолк нового гарту стали дуже близькими й зрозумілими сотням мільйонів, а чи не мільярдам людей в усьому світі з найрізноманітнішими культурнішими традиціями.
Може це звучатиме й не дуже красиво, але творчість Led Zeppelin можна окреслити, як ідеальний приклад культурної глобалізації, в доброму розумінні цього слова. А щодо послідовників, то в них, як і в Бітлів, цих послідовників нема. Під послідовниками і Бітлів, і Зеппелінів ми мали б розуміти тих музикантів, які б зберегли їхній характерний стиль із упізнаваними, притаманними цьому стилю специфічними музичними маркерами, які б нам мусили безпомилково сигналізувати: так, це воно, те саме. Але таких послідовників у обох великих гуртів фактично нема.
Єдиний з відомих гуртів, де ми чуємо «фірмовий Led Zeppelin», як і у Rutles «фірмовий Beatles» – це Kingdom Come з однойменним альбомом 1988 року. Коли вперше його почув, подумалось: «Оце сила!», але згодом зрозумів, що це чудове, блискуче, неперевершене… епігонство. Найбільш відома їхня річ це «What Love Can Be», при слуханні якої виникає думка, що це могли б створити самі Зеппеліни, і це була б одна з їхніх неперевершених речей. Ще дві пісні Kingdom Come з цього альбому, найбільш наближені до стилю Led Zeppelin, це «Get It On» і «Loving You».
А може це й добре, що ані у Бітлів, ані у Зеппелінів немає послідовників. Ці два легендарні й культові гурти справили величезний, ні з чим незрівнянний вплив на багато поколінь молодих музикантів, але несамовито натхненні цим впливом, нові покоління створюють щось зовсім інше, аніж те, що їх надихнуло. Ми були б дуже наївними, якби шукали у вежах, еркерах чи ризалітах чудової будівлі тілесні форми тієї красуні, в яку був закоханий талановитий архітектор, і власне яка надихала його на створення його найбільшого архітектурного шедевру. Те саме бачимо і в музиці, де засвоюючи досвід попередніх геніїв, нові генії створюють щось нове й небачене, і це чудово. І не буде вже більше нічого, що було б схоже на Beatles чи Led Zeppelin, бо вони насправді неповторні.
02.12.2021