Хочеться розпочати цей текст думками про Jethro Tull і Єна Андерсона відомого львівського рокового співака порівняно молодого покоління Івана Попатенка, дитячі роки якого припали на 1990-і роки:
«9 березня 2017 року я їздив до Києва дивитись живий виступ Сера Єна Андерсона і його гурту Jethro Tull. У середині 1990-х завдяки Каличу і ще кільком моїм старшим друзям (яких уже й на світі нема), я довідався про цього Артиста і витягнув з нього офігезний прикол. Єн Андерсон надовго став моїм Улюбленцем. Співаком, композитором, виконавцем і шоуменом Номер Один.
Я полюбив ту музику настільки відчайдушно, я слухав її щодня. Переписував слова пісень і вчив напам'ять, потім ставав коло колонок і «вив» разом з ним .... Багато хто з вас чудово пригадує, як то було у тих «дев'яностих»: ні фоток толкових, ні концерту на відео глянути – ніц взагалі. Голий вася.... Самі лиш вінілові платівки (по 5 баксів – найдешевша, з подряпинами) чи записи на магнітних плівках. Плюс твоя уява. Я марив тим музлом, уві сні мені снилося, що я відвідую їхні концерти. Або що я знайшов «загублений» альбом з купою нових, ніколи до цього не слуханих пісень.... Група Jethro Tull – моя любов, моя віддушина. Цілий Всесвіт музики Єна Андерсона!
Отак і домріявся я до того моменту, коли з'їздив і на власні очі його побачив. І почув. І було то мега-круто. І абсолютно незабутньо. Та й на Ютубі тепер така прорва всього, що можна впродовж кількох діб ні чорта не робити – тільки дивитись і слухати все те, чого тоді, двадцять – двадцять п'ять років тому, так хотілося і – так, здавалось, бракувало до повного щастя.... Хоч ти мені кіл на голові теши, а я таки переконаний: світ насправді виконує наші мрії. А раз так, то мріємо, діємо і – отримуємо із вдячністю…»
Англійський проґовий гурт Jethro Tull, незважаючи на свою вкрай складну для вуха посполитих поціновувачів року музику, наворочені й заморочені аранжування, заплутану структуру пісень, незвичні та хитромудрі тексти, все ж мав у 1970-х роках (та й у подальші часи теж) неабиякий комерційний успіх. У світі було продано близько 60 мільйонів копій їхніх альбомів, з яких 5 отримали платиновий статус, а 11 – золотий, тому для журналу Rolling Stone були всі підстави назвати Jethro Tull «одним із найуспішніших та найбільш ексцентричних гуртів проґресивного року». Дуже знаковим є те, що Led Zeppelin, Who і Джиммі Гендрікс високо оцінювали музику Jethro Tull.
Улітку 1969-го я почув сингл гурту «Living In The Past», який справив на мене враження передовсім незвичним, як на ті часи, ритмічним розміром 5/4, але дивина – пісня звучала дуже навіть звично, і, власне, завдяки цьому розміру дуже динамічно. Пісня мала неабиякий успіх, досягнувши третього місця у чартах Британії і одинадцятого у Сполучених Штатах. Гіпі (про гіпових людей радянської епохи можу це підтвердити на сто відсотків) вважають «Living In The Past» мало не одним зі своїх гімнів, бо як інакше можна розцінити слова пісні:
Я щасливий, я посміхаюсь,
Для мене такий кайф кохати тебе…
І ми будемо гуляти,
Поки інші кричатимуть
Про жахи війни…
Нині гряде революція,
Але ніхто не знає,
За що йде боротьба,
Тож заплющимо очі,
І залишаймося жити в минулому…
Утім автор пісні Єн Андерсон був про неї трохи іншої думки, вважаючи її критичним відображенням стилю життя гіпі та загальної наївності епохи кінця 1960-х. Ми з вами вже мали можливість, зокрема, на прикладах Джима Моррісона і Дженіс Джоплін переконатися, що ті, кого гіпі вважали своїми кумирами, далеко не відповідали дітям квітів взаємністю, те саме можна сказати й про Єна Андерсона, який стверджував: «Мене ніколи не приваблювала мода на вільну любов і досвід наркотиків, що у ті часи зваблювали багатьох». До речі, Андерсон любив повторювати, що учасники Jethro Tull, на відміну від багатьох інших видатних рокових гуртів, ніколи не вживали наркотиків.
Синглом «Living In The Past» Jethro Tull притягнули до себе увагу львівських поціновувачів року, і ми вже тоді знали, що гурт був названий на честь якогось англійського агронома XVIII століття. У середині 1960-х, коли хлопці були ще зовсім невідомими і лише розпочинали свою діяльність, справи у них ішли геть кепсько, і гурт ніколи більше одного разу не запрошували на виступи у лондонські клуби. Коли всі можливі варіанти клубів вичерпалися, і треба було конче потрапити на виступи у ті місця, звідки їх вже «відшивали», хлопці не вигадали нічого ліпшого, аніж постійно змінювати свою назву, сподіваючись на те, що власники клубів із першого разу не запам’ятали їх в обличчя. Назви гурту так шалено змінювалися, що невдовзі просто вичерпалася уява, і хтось з їхніх друзів, яких просили вигадати чергову нову назву, радше «по приколу» запропонував ім’я революціонера в галузі сільського господарства Джетро Талла.
Чи ця назва насправді була щасливим квитком, чи то був просто збіг обставин, але гурт з гордим йменням Jethro Tull вдруге запросили виступити у клубі Marquee, і відтоді хлопці вирішили не змінювати назви. У роковій музиці трапляється таке, що якісь маловідомі або зовсім невідомі широкому загалу особистості раптом стають знаменитими, так сталося і з англійським піонером і революціонером сільського господарства Джетро Таллом (1674-1741). Головним його досягненням вважають вдосконалену модель сівалки, і що особливо цікаво, у конструкції цього пристрою винахідник використав принцип роботи музикального інструмента, а саме – органа. Окрім того, Джетро Талл зробив ще купу наукових відкриттів у рільництві, таким чином заклавши основу для сучасного сільського господарства.
Історія гурту Jethro Tull деякою мірою можна назвати типовою, навіть банальною для західного світу – від бідності й невідомості до багатства і світової слави. На початку шістдесятих троє хлопчаків, які навчалися у коледжі Блекпула: Єн Андерсон, Джеффрі Гаммонд і Джон Еванс (згодом скоротив своє прізвище до Еван, бо вважав, що так звучить прикольніше) вирішили створити гурт. У цьому рішенні не було нічого занадто оригінального, бо тоді всі хлопчаки марили рок’н’ролом і блюзом, та намагалися бути схожими на The Beatles. Еванс став фанатом Бітлів після того, як побачив по телевізору «Love Me Do». Хоча хлопець з дитинства займався на фортепіано, і грав на цьому інструменті зовсім непогано, все ж відтоді захотів, схоже до Рінґо, грати на барабанах. Андерсон придбав шестиструнну (іспанську) гітару і кинувся її освоювати, а Гаммонд вирішив грати на басу.
Навряд чи існує у світі, окрім Jethro Tull ще один роковий гурт, який би стисло асоціювався з якимось музикальним інструментом. У цьому випадку це флейта. Щоправда, є ще один гурт, в музиці якого домінує флейта – це нідерландський Focus, утім там цей інструмент все ж не є таким всеосяжним і всепоглинаючим, як у Jethro Tull. Коли до гурту доєднався чудовий гітарист Мік Абрагамс, Андерсон відчув себе не дуже комфортно, його клас гри на гітарі явно поступався Абрагамсу, а менеджери радили Єну стати лише ритм гітаристом, а Міка висунути на роль фронтмена.
Але це був варіант не для такої яскравої особистості, як Єн Андерсон: «Я не бажав стати ще одним третьосортним гітаристом, який би звучав так, як звучить решта третьосортних гітаристів. Я хотів робити щось своєрідне, тож узявся за інший інструмент. На самих початках Jethro Tull я вже брався за флейту, але тоді, здається, грав на ній не довше двох тижнів, зараз же я проходив стрімку криву швидкого навчання – буквально кожен вечір, коли я виходив на сцену, був для мене уроком гри на флейті».
Поряд із флейтою, у сценічному іміджі Єна Андерсона, головно на початках його кар’єри, був ще один класичний елемент – це довге пальто, а все почалося з того, що маловідомий музикант, який прагнув попервах завоювати хоча б Лондон, мешкав у холодному помешканні у передмісті британської столиці Лутоні. Аби зігрітися, Єн купив собі довге пальто, і в такому вигляді вправлявся у грі на флейті. А бідне помешкання десь на горищі він знімав разом із тодішнім басистом гурту Ґленом Корніком. Для сплати оренди своєї комірчини Єну Андерсону довелося навіть підробляти прибиральником у кінотеатрі «Лутон Ріц». «Ми були настільки бідними, що ділили між собою щовечора одну банку тушонки або зупи», – згадував про ті часи Корнік.
До початку 1968 року справи у гурту почали налагоджуватися, але перший сингл Jethro Tull, скомпонований Абрагамсом – «Sunshine Day», успіху не зазнав, не потрапивши навіть до сотні у британських чартах, хоча цей сингл став знаменитим трохи з іншого приводу: на його обкладинці назва гурту була надрукована з помилкою Jethro Toe. Таким чином колекціонери нині платять за нього великі гроші.
Jethro Tull пробивали собі дорогу до визнання, як і багато інших, спочатку маловідомих, утім у подальшому всесвітньовідомих гуртів, роботою «на розігріві» у більш знаменитих зірок. Хлопці відкривали ряд концертів під час шведського турне Джиммі Гендрікса, а згодом вирушили у великий тур по США на підтримці Led Zeppelin і Vanilla Fudge. І ось нарешті 1969 року вийшов альбом Stand Up – єдиний в історії Jethro Tull, який очолив британські чарти. Цей альбом – переломний від блюзового стилю до проґресивного року, не менш успішним був і наступний альбом Benefit, який побачив світ 1970 року, і ось нарешті 19 березня 1971 вийшов Aqualung, якому нині виповнюється рівно пів століття. Музикальні критики і поціновувачів гурту власне цей альбом вважають найуспішнішим і найзнаковішим в історії гурту.
Він є і комерційно найбільш успішним альбомом, його продажі у світі сягнули 7 мільйонів копій. За версією журналу Rolling Stone серед 500 найвидатніших альбомів усіх часів Aqualung посів 337 місце, а за версією Pop Matters він займає десяту позицію серед 25 найкращих класичних альбомів проґресивного року.
Дуже цікавим є те, як записувався цей альбом. Він став одним із перших, записаних у новостворених і нещодавно відкритих студіях звукозапису Island Records на Бейсінґ стріт у Лондоні. Поряд розташовувались дві нові студії – одна була велика, перебудована з колишньої церкви, інша – менша. У цих студіях висловили бажання записуватися Jethro Tull і Led Zeppelin. Вони поділили між собою ці дві студії таким чином, що першим дісталася більша, а Зеппеліни записували свій історичний Четвертий альбом у меншій. З нагоди 25-річчя випуску Aqualung Єн Андерсон відкрив таємницю, що записуватися у колишній церкві було надзвичайно складно через «жахливе холодне відлуння».
Від часу випуску 1967 року бітлівського Сержанта Пеппера у світі почалася мода на концептуальні альбоми і загалом на концептуальне мистецтво. Концептуальність у творі поставили вище від його змісту і сутності, тому й порівняно слабкий, як загалом для Бітлів, Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band навіки посів перше місце серед усіх альбомів за всю історію людства. Коли вийшов Aqualung, критики дружно почали розглядати його як концептуальний альбом, який має центральну об’єднавчу тему «різниці між релігією та Богом», і назвали його «одним із загальнодоступних альбомів із роздумами про віру, які коли-небудь охоплювали мільйони слухачів рокової музики».
Утім, фактичний творець альбому Aqualung Єн Андерсон зовсім не вважав його концептуальним, він визначив його як «просто купу пісень». Чому Андерсон не хотів сприйняти думки більшості музикальних критиків щодо свого творіння, не зовсім зрозуміло, і його розчарування з приводу маркування альбому Aqualung як концептуального надихнуло на ідею випустити справжній концептуальний альбом, і ним став наступний альбом Jethro Tull 1972 року Thick As A Brick.
Обкладинку альбому Aqualung критики вважають надзвичайно оригінальною, ідея обкладинки, яку втілив художник Бертон Сілверман, надихалася світлинами безхатьків, зробленими дружиною Андерсона Дженні на набережній Темзи. Головний герой обкладинки, як і титульної пісні альбому – довговолосий бородань у пошарпаному одязі зі змученим виразом обличчя на прізвисько Акваланг змушує замислитись над вічною, величною та водночас банальною проблемою бідності й багатства, щастя й нещастя, гріха й праведності, свободи й несвободи, тобто над тими питаннями, які турбують людство чи не найбільше, і які людству вирішити не до снаги.
Aqualung. Титульну пісню альбому вважають найвідомішою піснею Jethro Tull, однак вона ніколи не виходила синглом через свою «неформатність» для FM радіостанцій. Складна структура пісні, три окремі теми, що значно різняться між собою, зміна темпів – все це не налаштовує на легке слухацьке сприйняття, однак це зовсім не турбує фанатів гурту, які нині, як і пів століття тому, несамовито балдіють від цієї речі. А основний гітарний риф, який відкриває й завершує пісню, можна вважати одним із найгеніальніших у роковій музиці.
До 40-річчя перевидання альбому Aqualung Єн Андерсон заявив про його титульну пісню: «Я хотів тут змалювати нашу реакцію, провину, неприємність, незграбність, розгубленість, тобто усі ці речі, які ми відчуваємо, стикаючись з тою реальністю, у якій існують безхатьки. Коли ви бачите когось, хто явно потребує допомоги, незалежно від того, чи це кілька монет, чи увесь вміст вашого гаманця, не зволікайте. Бо чим більше ми живемо у цьому комерційному, керованому бізнесом світі, то зрештою можемо просто перестати помічати цих людей».
А в інтерв’ю часописові Guitar World 1999 року Андерсон зазначив: «Коли я побачив світлини бездомних на набережній Темзи, зроблені моєю дружиною, мене охопило почуття провини щодо цих людей, а також страх і невпевненість у цих людях, які здаються трохи страшними. І я припускаю, що все це поєднувалося з дещо романтизованим сприйняттям людини, у якої немає власного дому, але яка в той же час вільна духом і не хоче долучатися до правил, встановлених суспільством».
Текст цієї пісні у доволі таки поетичній формі розповідає про безхатька на прізвисько Акваланг. Чому Акваланг? Бо Єну Андерсону у нездоровому хрипкому диханні цієї підстаркуватої хворої людини почулися «глибоководні звуки дайвера», який використовує дихальний апарат з киснем. До речі, з цим Аквалангом Андерсон потрапив у неприємну історію, бо зареєстрована торгівельна марка і корпорація Aqualung у Північній Америці після виходу альбому розпочала судовий процес. Загроза судового позову доволі хвилювала Андерсона, але зрештою справу було залагоджено.
Герой пісні, сидячи на лавці у той час, коли з його носа соплі течуть рікою, лупає очима на маленьких дівчаток з не зовсім цнотливими намірами, за що більшість критиків зарахувала його до педофілів. Взагалі образ цього немолодого безхатька, який брудними засаленими руками шарпає своє лахміття, підбирає недопалок, і цей недопалок тієї ж миті випадає з його руки в болото, доволі непривабливий, однак Єн Андерсон – молода, багата й знаменита людина, ніби антипод Акваланга, називає його своїм другом і хоче збудити в людях співчуття до цього вкрай безнадійного персонажа. Байдужість до людського горя панує на Землі, але в останніх рядках цієї пісні все ж можна розгледіти світлий промінчик надії, коли на зміну холодному сонцю шалено починають цвісти весняні квіти.
2017 року Єн Андерсон записав нову несподівану версію цієї пісні з назвою «Aquafugue» разом з академічним струнним квартетом Carducci. Перша частина речі звучить у стилі бахівської фуги доволі своєрідно, особливо академічно доречно виглядає знаменитий роковий риф, також гарно звучить і флейта, якої в оригіналі немає. Дуже дивує те, що жива версія «Aquafugue», виконана у кафедральному соборі Бредфорда, і виставлена в Ютуб понад два роки тому, має на сьогодні усього 865 переглядів і лише п’ять вподобайок, але, як мовиться, в житті різні трафунки бувають.
Cross-Eyed Mary. Це пісня про лондонську школярку-повію. Вона добра дівчина, вона такий собі Робін Гуд – за свої послуги здирає з багатіїв якнайбільше, а жебракам віддається безоплатно, та ще й допомагає бідним людям зводити кінці з кінцями. Власне те, що один з її клієнтів – герой першої пісні альбому Акваланг, і дало підстави критикам зарахувати цей альбом до концептуальних. Єн Андерсон відзначав, що важливою проблемою цієї пісні, як і альбому Aqualung загалом, є бачення духовності в усіх людях, навіть у повіях, бо всі люди є Божими творіннями, і у тих, хто опиняється на соціальному дні, неодмінно має бути частинка доброти, людяності, яка заслуговує на похвалу.
1983 року Iron Maiden зробили металевий кавер «Cross-Eyed Mary». Як заведено це казати, на мою суб’єктивну думку, у виконанні корифеїв важкого металу ця пісня засяяла невідомими доти чудовими коштовними гранями, і складається враження, що стару запліснявілу і заіржавілу монету натерли до блиску, або сіреньку Попелюшку зодягнули у розкішні монарші одежі, але повторюся, це може бути лише особиста думка автора цього тексту. Так мені, принаймні здавалося раніше, так мені здається і сьогодні.
Єн Андерсон дуже мудро розмірковував щодо впливів Jethro Tull на молоде покоління музикантів: «Брюс Дікінсон та інші члени гурту Iron Maiden ще юними чули нашу музику, і вона безперечно справила на них враження. Але якщо хтось, цитуючи вас і знімаючи перед вами капелюха, каже: «Я виріс, слухаючи вашу музику», не дуже зваблюйтесь цим, бо, можливо, ви один із 50 інших впливів, які створили це покоління нових музикантів». А ось іще один класнючий кавер у виконанні Metallica. Чесно зізнаюсь, у металевих каверах «Cross-Eyed Mary» я явно чую голос Роні Джеймса Діо з Rainbow, або в сольному варіанті, і дуже шкода, що він цієї пісні не співав і вже ніколи не заспіває.
Cheap Day Return. Чудова фолкова замальовка, загалом гармонії сучасні й доволі банальні, але десь всередині заховані таємничі інтервали, що, напевно, сягають древніх кельтських часів. З цієї коротенької півторахвилинної речі пре такий потужний народний дух, що мимоволі замріюєшся і зачаровуєшся.
Mother Goose. Ярмаркова балаганна річ з таким самим неперевершеним народним духом, як і попередня. Акустичні речі Jethro Tull – це безумовні їхня родзинка, а пропонований варіант 2005 року відлунює навіть чимось нашим рідним українським, тому й замислюєшся на тим, як багато спільного має глибинна народна музика різних куточків Землі. А це неймовірний сучасний інструментальний кавер «Cheap Day Return» і «Mother Goose» у виконанні двох гітар із невеличким зеппелінівським присмаком.
My God. У пропонованому живому варіанті цієї речі – Єн Андерсон – в усій своїй неперевершеній красі чи не найвидатнішого шоумена рокової музики: з надривним артистизмом, зашкальними емоціями і непристойними жестами, хоча й не без філігранної гри на флейті, особливо у його фірмових флажолетах, які, разом із чудернацькими звуками вилітають з рота, неначе з сопла потужної турбіни. Це справді класне шоу і класна музика, яка межує з авангардизмом. І пісня ця в музичному плані – глибока, серйозна й зворушлива.
А щодо тексту пісні – це доволі звична для волелюбних революціонерів у галузі мистецтва і музики критика офіційної релігії:
Люди, що ви наробили?
Зачинили Його у золотій клітці,
Нагнули Його до своєї релігії,
Того, Хто воскрес із гробу…
Він у вас – бог нічого,
Ви ж самі – бог усього…
Кривава Церква Англії
В ланцюгах історії
Бачить ваше земне існування
У вікарія за чаєм…
Його пластикове Розп’яття
Бентежить мене…
Зізнаючись у нескінченних гріхах,
Ви будете молитися до наступного четверга
Усім богам, яких зможете порахувати…
Hymn 43. Ця пісня – продовження релігійних пошуків Єна Андерсона. Між повторюваними рядками: «О, Ісусе, спаси мене!» – доволі поетичні, але малозрозумілі рядки про «неоспіваного героя Заходу, який вбив одного чи трьох індіанців, а потім зробив собі кар’єру в Голлівуді, аби врятувати білу людину», про «кривавих шукачів слави, які використовують Його ім’я у смерті» про те, що «я бачив Його у місті і на горах на Місяці, Його хрест був кривавий, і Він ледве міг котити Свій камінь». Андерсон окреслив цю пісню, як «блюз для Ісуса про страшних шукачів слави, які використовують Його ім’я для виправдання багатьох поганих речей».
Locomotive Breath. Найкраща гардова річ на альбомі Aqualung торкається теми планетарного перенаселення. Єн Андерсон так пояснив її сутність: «Це була моя перша пісня, яка зачіпала тему, актуальну для всього світу. Це клаустрофобійне відчуття великої кількості людей в обмеженому світі. А ідея невпинного нестримного локомотива є метафорою нестримного збільшення населення на планеті Земля. Коли я народився 1947 року, населення Землі було трохи менше третини того, що є сьогодні, і тут виникає думка, що впродовж життя однієї людини кількість людей на планеті зростає більше, аніж утричі.
Можна подумати, що зростання населення мало би принести процвітання, щастя, їжу та розумне розповсюдження багатства, однак сталося все навпаки. Йде стрімке поглинання наших обмежених ресурсів. Отже ідея планування населення – це те, про що, на мою думку, треба дуже серйозно зважати. Чи означає це, що нам слід стерилізувати всіх після тридцяти років. Ні, звичайно ж ні. Розмір сім’ї, яку ви хочете мати, буде вашим вибором, але ви повинні зробити цей вибір свідомо, розумно та відповідально».
«Locomotive Breath» – пісня, надзвичайно популярна серед металевих гуртів. WASP записали її 1989 року на альбомі Headless Children, Helloween 1999 року на Metal Jukebox, а 2005 року Styx випустили її на альбомі Big Bang Theory.
У ретроспективних оглядах альбом Aqualung загалом хвалять і розглядають як класику. Часопис All Music назвав його «сміливим і надзвичайно глибоким альбомом», а до 40-річчя виходу Pop Matters відзначив його, як «наріжний камінь тодішнього канону прогресивного року, однак поза тим він існував та існує сам по собі, як великий роковий альбом». Критики не вгамовуються роздавати дифірамби цьому класичному альбомові, відзначаючи його «фантастичну гру, фантастичні пісні, фантастичну атмосферу». Aqualung також отримав високу оцінку в ретроспективних списках, складених музичними критиками та журналістами, навіть соло Мартіна Барра на титульній пісні часопис Guitarist Magazine включив до списку «20 найвидатніших гітарних соло всіх часів» під номером двадцять.
19.03.2021