Цей альбом перегнав свій час, Бітли ще дописували «Abbey Road», завершуючи попередню епоху, а Зеппеліни вже накреслили чітку і недвозначну, якісно нову музичну аґенду наступного гардрокового десятиліття. На зміну геніальним композиціям, виконуваним негеніальними музикантами і заспіваним негеніальними вокалістами, прийшли не зовсім геніальні композиції, зате виконувані геніальними музикантами і заспівані геніальними вокалістами. Попередній напрямок був цілковито вичерпаний, розвиватися далі було вже нікуди, і ось на зміну неймовірній щирості, мелодійній і гармонійній красі шістдесятих прийшов суперпрофесіоналізм сімдесятих. На зміну простоті прийшли навороти. На зміну ренесансу прийшло бароко. На зміну геніальним дилетантам минулого прийшли такі фантастичні виконавці, рівень яких межував з неправдоподібністю. Головним принципом стало не ЩО, а ЯК. І ось найяскравішим втіленням цього принципу стали Зеппеліни. Розділ зеппелінознавства, який налічує цілі томи, стосується їхнього плагіату. Здирали так безбожно, як жоден гурт у світі, здирали цілими мішками, майже не посилаючись ні на кого, здирали мелодії, гармонії, ритми, тексти, тирили все, що погано лежало. Але з роками і десятиліттями я зрозумів, що це буквально аніскілечки, повторюю, аніскілечки (!) не применшує їхньої геніальності, бо як це все було круто зіграно і заспівано!
У циклі публікацій, присвячених 50-річчю насправді епохальних рок-альбомів 1969-1979 років я намагатимусь мінімально торкатися імен, дат, назв, фактів, бо для цього існують безрозмірні плахти Вікіпедії. Зосереджусь більше на власних спогадах, відчуттях і, головно, самій музиці, а також на впливові, який ця музика справляла на львівську рокову тусовку, що гуртувалася навколо Святого Саду і гурту «Супер Вуйки».
Отож, почнімо. Альбом Led Zeppelin I вийшов у світ 12 січня 1969 року, коли мені було сімнадцять. Це був один із перших фірмових альбомів, випущених лише у режимі стерео, у той час, коли майже всі альбоми тоді випускалися у двох режимах: стерео і моно. Це зайве підтвердження того, що Зеппеліни дивилися в майбутнє. Зізнаюся, що ми не сприйняли цього альбому одразу, як кажуть, на ура, як, наприклад, другий їхній альбом, до нового треба було адаптуватися, бо більшість львівських меломанів тоді ще перебувала у полоні шарму Бітлів і загалом музики 60-х років. Та що там ми, навіть більшість західних критиків спочатку не «захавали» Зеппелінів. Лише з роками, повертаючись до у свій час недослуханих, недолюблених і недооцінених альбомів (а, наприклад, у мене таких принаймні пів десятка) ми маємо можливість оцінити їх уже повною мірою і відчути від цього незрівнянний кайф…
Альбом Led Zeppelin I розпочинає «Good Times, Bad Times» – неймовірна навала найрізноманітніших ритмічних акцентів, поліритмічна злива, що створює, як колись казали, «кач», який розхитує тебе навсібіч, і від чого ти шаленієш несамовито. Важко навіть сказати, хто тут веде перед – Бонем чи Пейдж. Бонем одночасно жонглює четвертними нотами і тріолями, і в той же час, разом із басом і гітарою дає найпотужніші, неначе грім, акценти на сильну частку такту, впереміж з «розслабухою», тобто фактично «пустими» ритмічними місцями, оздобленими філігранними синкопами.
Це безумовно одна з найскладніших речей Зеппелінів. Пейдж упродовж усієї пісні демонструє енциклопедію гри на роковій гітарі: тут і кварти, і квінти, і перебори, і басові «арпеджіо», і все це на овердрайві. А Плант неначе вишукує місця, де би вставити свій вокал між цією потужною навалою нот від решти трьох музикантів. І ось це намагання Планта ніби «втиснутися» в якісь проміжки поміж рифами і соляками Пейджа, де б той не «заважав» йому співати, характерне майже для усіх речей Led Zeppelin. У мене навіть виникла крамольна думка, що вокал Планта у більшості речей Зеппелінів – лише контрапункт (неосновна, підпорядкована основній, мелодія твору) до рифів Пейджа.
У речі «Good Times, Bad Times» Пейдж уже яскраво виявляє себе на противагу Гендріксу і Клептону, це вже не блюз, а гардблюз. Застосовуючи, може й надмірно, надшвидкі тріолі, Пейдж тут принаймні технічно перевершує цих двох геніальних блюзменів. «Good Times, Bad Times» ще трохи нагадує музику шістдесятих, зокрема «Who», тут присутній багатоголосий вокал, від якого в подальшому Зеппеліни майже повністю відмовилися, бо виявилося, що цілком достатньо одного геніального Планта.
«Babe I’m Gonna Live You» – коли кажуть, що це пісня Енн Бредон чи Джоан Баез, то своїм кавером цієї пісні Зеппеліни зробили з лайна цукерку, фактично з нічого створили все. Це саме той випадок, коли кавер чи римейк у сто разів геніальніший від оригіналу, тут варто лише згадати «Щедрика» в обробці Леонтовича, чи «House Of The Rising Sun» у варіанті «Animals». Зеппелінам тут цілком даремно приписують плагіат, хоча трошечки плагіату є, можливо, в іншому.
Взагалі дуже цікаве саме поняття плагіату в музиці. Блюз чи рок-н-рол не вважається плагіатом, бо розмножена, наче під копірку, в тисячах чи навіть у десятках тисяч копій одна й та сама банальна гармонія вже не може вважатися плагіатом, хоча будь-який блюз чи рок-н-рол є близнюком будь-якого іншого блюзу чи рок-н-ролу. До речі, на цю тему можете подивитися моє дослідження про сутність рок-н-ролу.
Що ж до «Babe I’m Gonna Live You», то тонкі поціновувачі музики приписують цій речі плагіат не з Бредон і Баез, а з бітлівської «While My Guitar Gently Whips». З цим я не цілком погоджуюсь, хоча через сорок два роки у кавері на Гаррісонівський шедевр я підсвідомо використав власне гармонію, схожу на зеппелінівську. Тут важко говорити про плагіат через те, що послідовність зменшених мінорних акордів, мода на яку з’явилася наприкінці шістдесятих, не може бути чиєюсь власністю, як і блюзова чи рок-н-рольна гармонія. А хто хоче довідатися, що таке справжній плагіат, послухайте «25 or 6 to 4» Chicago, яка вийшла у світ через рік після «Babe I’m Gonna Live You». Так що не лише Led Zeppelin крали в інших, але й у них теж. Останньою відомою ремінісценцією цієї зеппелінівської гармонії є «Brain Stew» «Green Day» 1996 року.
Тепер власне про саму «Babe I’m Gonna Live You». Це, на скромну думку автора цієї статті, найкраща рок-балада Led Zeppelin, включно з усіма їхніми блюзами. Надзвичайно лірична і витончена річ, прообраз майже усіх наступних рок-балад багатьох видатних рокових гуртів, де музикальна сюжетність розвивається від найніжнішого піаніссімо до найгучнішого фортіссімо; тут з дуже проникливою динамікою грає на гітарі Джіммі Пейдж, з застосуванням як рокових елементів, так і солових фрагментів іспанської гітари, що робить цю річ особливо емоційною. А гармонійно витончена блюзова кода ніби дуже елегантно натякає: «Так, і це теж блюз».
«You Shock Me» – класичний занудний блюз Віллі Діксона початку шістдесятих. Багато рокових і блюзових музикантів каверами пісень минулого віддавали шану своїм знаменитим попередникам, не були винятком і Led Zeppelin. І що цікаво, завдяки цим каверам у виконанні всесвітньовідомих гуртів, таких, як Зеппеліни чи Бітли, музиканти минулого не зникали безслідно в історії, а ставали відомими молодому поколінню.
Нафталінному «You Shock Me» Зеппеліни надали жорсткого гардблюзового звучання зі слайдовою гітарою, оведрайвними квінтами, гаммондом, губною гармонікою, тобто усім банальним блюзовим набором, але з дуже важким, насправді «свинцевим» присмаком. До класики тут також належить по-гендріксівському заспіваний вокал в унісон із соло-гітарою. Цікаво, що через цю річ Пейдж посварився зі своїм колишнім другом, гітаристом Джеффом Беком, який, не знаючи про задум Пейджа, теж записав кавер цього блюзу. Джефф Бек звинуватив Джіммі Пейджа у плагіаті, хоча не зрозуміло, який може бути плагіат у класичному блюзі, банальному, як табличка множення.
«Dazed And Confused» – цю річ я грав і співав у «Супер Вуйках» у 1975-1977 роках, тому знаю її до нотки. Звичайно, у вокалі мені до Карла-Кацамоні було, як до неба, та все ж цю річ я героїчно взяв на себе, і ті, хто пам’ятає, як я її співав (можливо такі знайдуться серед коментаторів цієї статті), дадуть мені оцінку. Першою нотою, яку треба було взяти, була Сі бемоль першої октави, без жодної підготовки і розкачки. Найвищої ноти До дієз я ніколи не брав, як ніколи на концертних виступах не брав її і Плант, який наживо уникав майже усіх високих нот в усіх речах Зеппелінів. До речі, я для «Супер Вуйків» зробив мікс зі студійного та концертного варіантів цієї речі з «The Songs Remains The Same», де в центральній частині я грав і співав «San Francisco» Скотта Маккензі.
«Dazed And Confused» Джіммі Пейдж приніс до Led Zeppelin, як посаг з «Yardbirds», але авторство пісні належить Джеку Голмзу, він її записав 1967 року. Цікаво, що в цього виконавця вона звучить психоделічно, але дуже по-фолковому, за характером наближено до зеппелінівської «Friends» з III альбому 1970 року, але про це пізніше, коли дійдемо до цього альбому. Пейдж, на свій смак вдосконалюючи цю пісню, неначе той Сальєрі, «алгеброю гармонію вивірив», створивши якийсь суто схематично-геометричний твір, де постійно в унісон гітарою і басом монотонно повторюється фраза з низхідних чотирьох півтонів.
Мінімалізм цієї речі просто унікальний, але у тому й полягає в мистецтві геніальне, аби мінімальними засобами досягнути максимального результату. Тут все просто, майже примітивно, але загалом річ несамовита. Деколи музичний твір більше розкривається у каверах, коли інші музиканти «виколупують» щось таке, що в оригіналі було десь заховане. Подивіться і послухайте «Dazed And Confused» у сучасному виконанні аргентинських дівчат «Led Ladies».
«Your Time Is Gonna Come» – загалом це ще данина шістдесятим, загальна структура пісні ще не зеппелінівська. Основна тема куплету – доволі розповсюджена у 60-х схема нисхідного басу в мажорній темі (наприклад, «Dear Prudence» Бітлів), цей прийом доволі успішно юзали і в 70-х, а Deep Purple взагалі, недовго думаючи, витворили абсолютний клон «Your Time Is Gonna Come» у пісні «Holy Man» на альбомі «Stormbringer» 1974 року.
Загалом «Your Time Is Gonna Come» – гарна, мелодійна річ з бахівським органом на початку (в подальшому Джон Пол Джонс цього прийому не використовував, на відміну від, наприклад, Джона Лорда), з витонченими ліричними гармоніями, але Зеппеліни в наступних роках ніколи не грали її на концертах, бо, повторюю, вона не зеппелінівська.
«Black Mountain Side» – фолкова інструментальна замальовка Пейджа, модна на ті часи, з використанням індійської перкусії табла. Ця глибинна фолковість, поряд із блюзовістю, втілиться у подальшій творчості «Led Zeppelin».
«Communication Breakdown» – вже цілковито зеппелінівська річ, прообраз «Whole Lotta Love», драйвова, змістовна, зі звичною суперечкою Планта і Пейджа, хто ж у пісні головний.
«I Can’t Quit You Baby» – кавер Віллі Діксона з 1950-х років. Блюз собі, тай блюз. Плант і особливо Пейдж намагаються надати творові забагато експресії, Пейдж навіть трохи затинається у соляках, використовуючи свої фірмові тріолі, загалом здається¸ що навіть нафталінний оригінал Діксона звучить якось гармонійніше. Так і хотілося тоді сказати: ну що, віддали шану дідусеві-блюзові? А тепер творіть свої власні геніальні шедеври.
«How Many More Times» – одна з найкращих пісень гурту, твір, тривалістю 8 хвилин 28 секунд на жодну секунду не дає засумніватися у тому, що це від і до сама досконалість: різноманіття рифів, чудове болеро у центральній частині, суперові соляки Пейджа, неперевершений вокал Планта. В середині, як і в «Dazed And Confused» і «Whole Lotta Love» присутня психоделічно-авангардова тема зі скрипковим смичком по гітарних струнах, данина моді того часу. Це вже зрілий і досконалий «Led Zeppelin».
Першим альбомом Зеппеліни довели, що вони діти свого часу, які вже з нього виросли. Віддаючи належне блюзовій традиції і тогочасним музикальним трендам, хлопці на повний голос заявили, що є гуртом неймовірно талановитим, новаторським, і поставили наріжним каменем своєї творчості потужну експресію, «свинцевість», важкий штрих, тобто все, що відповідає характеру створеного ними стилю – гардблюзу.
28.06.2019