Огляд найвидатніших рокових альбомів 1972 року, які справили найбільше враження на львівську меломанську тусовку, розпочнемо сьогодні з проґового диска Jethro Tull Thick As A Brick, який вийшов у світ 3 березня. Попередній, найбільш успішний альбом гурту Aqualung критики оцінили як концептуальний, бо у ті часи поширювалася мода на концептуальне мистецтво. Утім, як ми вже з вами знаємо, Єн Андерсон чомусь вперто не хотів розглядати Aqualung власне як концептуальну річ, але ця ідея його надихнула на створення вже справді концептуального альбому Thick As A Brick, хоча дехто з критиків вважає цей альбом такою собі пародією на концептуальність.
Thick As A Brick музичні аналітики вважають першим релізом Jethro Tull, який повністю складається з прогресивної рокової музики. Після випуску він отримав неоднозначні відгуки, але мав комерційний успіх і очолював різні гіт-паради в 1972 році. Сьогодні цей альбом вважається класикою прогресивного року і отримав кілька нагород. 2014 року журнал Prog поставив Thick As A Brick на п’яте місце у списку «100 найкращих альбомів усіх часів», сайт Prog Archives у своєму списку найкращих альбомів поставив його на третє місце, а часопис Rolling Stone надав цьому альбомові сьоме місце в категорії «50 найкращих програмних альбомів усіх часів».
Єн Андерсон виявився шанувальником творчості надзвичайно популярного в Британії початку 1970-х колективного гумористичного шоу Monty Python. Він намагався поєднати складну музику з почуттям гумору, додати трохи сюрреалізму і таким чином здобути додаткової популярності серед своїх прихильників і музичних критиків. Кажучи сучасною мовою, цей талановитий шоумен просто захотів трохи з усіх постібатися. Згодом Єн Андерсон заявляв, що Thick As A Brick був просто пародією на альбоми Yes і Emerson, Lake & Palmer та й загалом на всю ідею грандіозних рокових концептуальних альбомів.
Хоча Андерсон фактично написав усю музику та тексти до альбому, утім цю творчість він приписав вигаданому персонажу – восьмирічному школяреві-генієві на ім’я Джеральд Босток. Цей гумор був настільки витонченим, що значна частина шанувальників Jethro Tull, «схававши» жарт, повірили у справжність Бостока, і навіть коли альбом перевидавався 2012 року на честь 40-річчя виходу у світ, ще залишалися наївні фани гурту, які продовжували вірити у вигадану історію.
Ключову роль у концептуальності альбому відігріла його обкладинка, робота над якою, як цілком серйозно запевняв Єн Андерсон, зайняла не менше часу та зусиль, аніж створення самої музики. Власне обкладинка Thick As A Brick була розроблена як пародія на 12-сторінкову газету якогось типового маленького англійського містечка, форматом 12 на 16 дюймів, яка мала назву The St. Cleve Chronicle & Linwell Advertiser. Газета вміщувала статті, рецензії, оголошення, телевізійну програму, конкурси, рекламу, рецепти, кросворди. Це все робилося для того, аби висміяти аматорську парафіяльну журналістику місцевої англійської преси. Керівництво звукозаписувальної компанії гурту Jethro Tull Chrysalis Records скаржилося, що виготовлення такої обкладинки коштуватиме занадто дорого, утім Єн Андерсон був невблаганний і жартома доводив, що якщо таку справжню газету можна випустити без жодних проблем, то чого ж мала би бути проблемою пародія на таку газету.
Імітаційна газета нібито від 7 січня 1972 року на сьомій сторінці містить тексти, які фігурують у цьому альбомі. Вони представлені як вірш, написаний Джеральдом Бостоком, чия дискваліфікація з поетичного конкурсу – в центрі уваги розповіді на першій сторінці. У цій статті стверджується, що хоча Босток спочатку виграв конкурс, рішення суддів скасували після протестів громадськості і погроз щодо образливого характеру вірша, а також через підозри щодо психічної нестабільності хлопчика.
Чесно кажучи, пробував якось второпати сутність тексту цього альбому, але, на жаль, у мене майже нічого не вийшло, бо англійський сюрреалістичний гумор збагнути надзвичайно важко. Посилаючись на критиків, можемо лише констатувати, що головний меседж «Thick As A Brick», тобто «Товстий наче цегла», означає людину дуже тупоголову, яка не може зрозуміти основних принципів життя. Андерсон резюмує:
Я можу змусити вас відчувати,
Але я не можу змусити вас думати.
Вочевидь Єн Андерсон тут кепкує з традиційного консервативного англійського суспільства, з конформізму і жорстких моралізаторських засад тодішнього істеблішменту. Герой пісні, власне цей англійський хлопчик, незважаючи на свої таланти поета і художника, обирає життєвий шлях конформіста і пристосуванця. Нещадний матеріалізм суспільства асимілює і абсорбує усі юні творчі починання хлопця. Як бачимо, історія доволі банальна.
У цьому тексті можна знайти також цікаві рядки:
Твоя сперма – у стічному рівчаку,
Твоє кохання – у помийниці.
Отож, не дивно, що комісія суддів цього вигаданого поетичного конкурсу якогось там «Товариства літературного розвитку та вагітності» позбавила восьмирічного Джеральда Бостока премії за аморальність. На обкладинці альбому є також фрагмент повідомлення, в якому Бостока безпідставно звинувачують у тому, що він є батьком дитини його 14-літньої подруги Джулії. Одне слово – сюрреалізм на сюрреалізмі. Згодом Андерсон зізнався, що тексти пісень для альбому частково віддзеркалювали його власний дитячий досвід, хоча загалом він намагався осмислити життя з точки зору вигаданого персонажа Джеральда Бостока.
Загальний макет газети розробив Рой Елдрідж з Chrysalis Records, який раніше працював журналістом. А сам зміст газети – здебільшого авторства Єна Андерсона, йому у цьому допомагали басист Джеффрі Гаммонд і клавішник Джон Еван. Більшість персонажів газети були членами і менеджментом гурту, а також їхніми друзями чи знайомими. Наприклад, інженер звукозапису Робін Блек був поданий в ролі місцевого чемпіона з катання на роликових ковзанах. Більшість цих газетних розповідей були просто дурними нісенітницями, але лишень англійці вміють перетворити типову хайпову дурість на щось прикольно авангардове. Ніде про це не знайшов, але цей джентльмен, який на світлині першої газетної шпальти вручає літературну премію школяреві Джеральду Бостоку, напрочуд нагадує Вінстона Черчилля.
До речі, Jethro Tull були не перші, хто використав для обкладинки альбому газетну концепцію і тематику. 1969 року американський гурт Four Seasons випустив альбом Genuine Imitation Life Gazette, створений як газета з текстами пісень у вигляді оповідань.
І робота над цією газетою, і сам процес створення та запису музики для альбому членам гурту Jethro Tull запам’ятався, як один із найщасливіших періодів їхнього життя з потужним почуттям товариськості, з веселощами і жартами у стилі їхнього улюбленого гумористичного шоу Monty Python.
Thick As A Brick, якщо мені не зраджує пам’ять, перший в історії рокової музики альбом, де на обидвох сторонах диску вміщено лише два твори, будемо так казати, дві пісні, тривалістю понад 20 хвилин: «Thick As A Brick» Part I (22:38) і «Thick As A Brick» Part II (21:05). Хоча ми сприймаємо кожну з цих частин як єдине ціле, вона складається зі сукупності окремих пісень, кожна з яких триває приблизно 3-5 хвилин.
Чесно зізнаюся, що я не є ревним прихильником Jethro Tull, утім Thick As A Brick, порівняно з попереднім альбомом Aqualung, вразив мене насамперед тим, що це, без перебільшення, титанічна музична робота з купою мелодійних, гармонійних, тембрових, технічних складностей, виконана і в альбомній, і особливо в концертній версіях наче дуже легко, без напруги, граючись, ніби там і немає цієї важкої, велетенської і грандіозної праці. І ось що особливо примітно: майже в усіх альбомах прогресивного року важко уникнути спокуси, аби не вставити бодай у солових партіях якоїсь «халяви» чи «прохідняку», адже ж це дуже складна музика, і з розумним виглядом тут наче все «проканає». А у Thick As A Brick майже немає того, що ми називаємо «водичкою» чи «пустим наповненням».
Тут навпаки присутня якась щільна есенція музичного наповнення, й одночасно рівномірність, виваженість, якийсь «золотий перетин» музики, вокалу та інструменталу, достатня яскрава рельєфність усіх інструментів, тут навіть лідируюча флейта Єна Андерсона не випирає, не надимається, а гармонійно співіснує з такими ж яскравими барабанами, басом, соловою гітарою і гаммондом. Блискуча робота, де буквально кожна найменша музикальна фраза будь-кого з виконавців – шедевр, і я дуже був утішений, коли у коментарях до альбому знайшов думки звичайних шанувальників гурту, які точнісінько збігалися з моєю: «Будь-які тридцять секунд Thick As A Brick можна конкретизувати в окрему пісню, тривалістю 4-6 хвилин – щільність мелодійних ідей, гармонійних структур і ліричних образів цього альбому вражає».
Мене чомусь завжди тягне вишуковувати у роковій музиці щось українське чи бодай щось співзвучне з українським. І в своєму товаришеві, відомому львівському меломанові Володимирі Пелеху я знайшов однодумця в тому, що у Thick As A Brick таки щось невловимо українське пробивається, просочується крізь щільне нашарування давнього кельтського фолку, виразних елементів академічної музики і типового гардового року. І ще в одному збіглися наші спостереження щодо цього альбому: в гаммондових органних пасажах Джона Евана явно чується стиль Джона Лорда. І я замислився – а може це у Джона Лорда відчувається стиль Джона Евана?
І ось тут хочу поділитися своїм відкриттям, якому на цей момент не більше місяця. Власне приблизно місяць тому вперше в житті почув гаммондову органістку Черрі Вейнер, трек, датований 1966 роком. Був просто несамовито вражений її рівнем виконання. Прослухав ще декілька її треків цього періоду, тобто середини 1960-х років. Це майже готовий сформований Джон Лорд чи Рік Вейкмен, чи навіть Кіт Емерсон зразка 1970-1971 років! Але ж у середині 1960-х, якщо вони вже не ходили пішки під стіл, то ще точно так не грали. Ми сприймали клавішників початку 1970-х років, як якийсь вибух, як таке, що неначе звалилося з неба, бо у 1960-х нічого подібного в роковій музиці не чули. Ми чули соляк Алана Прайса в «House Of The Rising Sun» Animals, чи Рея Манзарека в «Light My Fire» Doors, але зрозуміло, що це був зовсім не той рівень гри на клавішах, від якого ми були в захваті на початку сімдесятих.
Черрі Вейнер, 1935 року народження, виявляється була фанаткою відомого джазового і блюзового органіста Джиммі Сміта, який народився 1925 року, тобто її манера гри також не впала з неба. Послухавши Джиммі Сміта, можна переконатися, що це майже Кіт Емерсон. Тепер стає зрозуміло, чому гра усіх без винятку клавішників рокової музики 1970-х, якщо не однотипна, то доволі схожа, і вибравши окремі певні фрагменти пасажів, скажімо, Джона Евана, Джона Лорда, Кена Генслі, Ріка Вейкмена чи Кіта Емерсона, ми легко можемо їх сплутати. Так безумовно, кожен із них має і свою фірмову фішку, але у загальному тренді – це манера, яка увібрала в себе значну блюзову і навіть джазову спадщину.
А тепер виникає цікаве запитання, чому Джиммі Гендрікс – це політ у космос, порівняно з тим, що було до нього, а манера гри клавішників гард рокової епохи має так багато спадщини з минулого? Спробуймо припустити таке. Клавіші – це більш консервативний інструмент, аніж електрична гітара. Тут вже віками білі й чорні клавіші непорушно стоять на своїх місцях, і навіть порівняно нове темброве звучання Гаммонда з 1950-х чи навіть з 1940-х років привнесло так порівняно мало нового в манеру виконання. Синтезатори кінця 1960-х і початку 1970-х років, окрім революційних тембрів і механічних глісандо, теж зробили мало новацій, головно через те, що синтезатор здебільшого одноголосий інструмент.
Інша річ – гітара з часів Гендрікса. Нове темброве звучання, використання різних «примочок», тобто незмірної кількості звукових ефектів, найголовніше сустейну і овердрайву, вивели електричну гітару на зовсім новий рівень виконання. Значно зросла кількість технічних прийомів, які змусили струни зовсім по-новому «співати», «нити», «верещати» etc. Підтяжки, форшлаги, глісандо, тремоло, флажолети, а з появою наприкінці 1970-х років геві-металевої гітари приглушки (піцикато) і особливо тепінґ зробили справжню революцію у звучанні гітари. Так, всі ці технічні прийоми на струнних інструментах були відомі з давніх часів, утім нові звукові ефекти відкрили для них неймовірні, небачені до цього можливості. Власне ось чому між звучанням сучасної електричної гітари і тим, що було до Гендрікса у блюзі і джазі – ціла прірва, а клавішні інструменти й надалі залишалися і залишаються доволі консервативними, тому манера гри майже всіх клавішників рокової музики багато у чому, якщо не однотипна, то дуже схожа.
До альбому Thick As A Brick я подавав думки про всі попередні альбоми поважних музичних критиків, і лише ось зараз, коли чисто випадково і радше навмання глянув одним оком коментарі звичайних поціновувачів Jethro Tull, зрозумів, наскільки критики незмірно поступаються простим шанувальникам музики. Віднині буду давати побільше відгуків про музику не критиків, а фанів цієї музики. Ось що пишуть фанати про альбом Thick As A Brick, якому незабаром виповнюється 50 років:
● Мені 65 років і коли я слухаю це сьогодні, у мене дибки стає волосся на голові, так само, як тоді, коли я, навчаючись у середній школі в 1972 році, сидів на підлозі і слухав цей альбом, Справді неймовірний шедевр!
● Jethro Tull 1970-х років можна відзначити, як найкращі.
● Роки йдуть і йдуть, а цей шедевр звучить все краще й краще, Подивімося, хто сьогодні досягне чогось такого вражаючого, як ці музиканти. Час ставить кожного на свої місця, а Jethro Tull був, є і буде класикою прогресивного року... живий майстер Єн Андерсон і генії, які акомпанували йому в його оркестрі...
● As A Brick входить до п’ятірки моїх найулюбленіших альбомів.
● мене досі мурашки по тілу, коли я слухаю його через 50 років після того, як почув його вперше…
● Цей альбом визначив моє життя в 1972 році. Я проїхав автостопом 300 миль, щоб побачити свою кохану з коледжу, і вперше почув його, коли їхав Пенсильванією, щоб побачити її. Мій розум перевернувся назавжди, і до сьогодні, коли я слухаю це, моє серце палає... і моя любов до дівчини, до якої я їхав того дня, постійно зростає. Дякую Єну Андерсону та Jethro Tull у всіх його складах упродовж усіх цих років. Найкраща музика мого покоління.
● Щоразу, коли я відчуваю себе пригніченим, наприклад, як сьогодні вранці, я слухаю цей альбом, і мій світ змінюється!
● Мені шістдесят один рік, і це все ще один із музичних творів, які я пам’ятаю в деталях. У мене досі є оригінальна вінілова платівка з паперовою вставкою, яку я вкрав у своєї сестри… Вау! Здається смішним, що вони ще не в Залі слави року, вони, що вплинули на багатьох, таких як Genesis, Pink Floyd, Blackmore та Dio. Цей альбом справді Thick As A Brick.
● Шедевр. Я забув, як мені це подобається. Але, коли я це знову чую, мене просто збиває з ніг… це дивовижна робота.
● Не знаю чому, але я відчуваю, що можу зробити все, коли грає ця річ. Вічна музика з іншої планети!!!
Для творців прогресивного року великою проблемою було транслювання їхніх творів на радіо через велику тривалість. Єн Андерсон спритно знайшов вихід із цього становища. Він пристосував трек Thick As A Brick для радіо формату на 3 хвилини і 2 секунди. У такому варіанті цей трек входить до більшості збірників. 2013 року в інтерв’ю для сайту Songfacts Андерсон пояснював: «У 1972 році нам довелося подумати про те, щоб діджеям на радіо не доводилося делікатно опускати голку на платівку в середину довгої композиції, а потім підіймати її після трьох хвилини. Тому ми зробили це спеціально для американського радіо. Цей варіант ніколи публічно не випускався, а його обмежений наклад був розісланий на радіостанції у США, які були єдиним місцем, де цей запис програвали. Цей трек ніколи не грали у Великій Британії чи будь-де в Європі, просто це була не така музика».
Після виходу альбому Thick As A Brick Jethro Tull вирушили у світове турне. Креатив поведінки на сцені зашкалював. Андерсон вигадав такий сценарій: на початку шоу з-за лаштунків виходили якісь чоловіки у химерному одязі і декілька хвилин підмітали сцену, стежачи за публікою у залі. Потім хтось із них брав інструменти до рук і починав грати Thick As A Brick – виявлялося, що це власне учасники Jethro Tull. Десь у середині твору на сцені гучно дзвенів телефон, музика раптово припинялася, Єн Андерсон з розумним виглядом брав слухавку і відповідав на дзвінок, а потім, як би й нічого не трапилось, гурт продовжував шоу.
Деколи музика припинялася для читання новин чи прогнозу погоди, далі на сцену виходили якісь химерні чи то люди, чи то зайці з аквалангами за спиною. Цей сюрреалістичний гумор створював проблеми, наприклад, у Японії глядачі у залі ніяковіли і дуже здивовано реагували на ці, чужі їхній ментальності комічні інтермедії. Самі члени гурту згадували, що ці виступи були «жахливим досвідом», бо серед усього цього гармидеру треба було виконувати надзвичайно складну музику з навороченими партіями і зміною темпу.
У 2012 році Єн Андерсон випустив продовження альбому під назвою Thick As A Brick 2 – Whatever Happened To Gerald Bostock? Альбом представляв різні життєві ролі для нібито натоді вже 48-річного Бостока, включаючи банкіра, проповідника, солдата та власника магазину. Андерсон каже, що альбом досліджує, як «наше власне життя розвивається, змінює напрямок і в кінцевому підсумку завершується через випадкові зустрічі та втручання, якими б крихітними та незначними вони не здавалися на той момент».
Єн Андерсон повністю виконав весь альбом Thick As A Brick під час турів 2012 і 2014 років, що стало першим повним виступом з моменту оригінального туру. Частину гумору та сценічних витівок було збережено, зокрема дзвінок телефону посеред пісні, який замінили на мобільний телефон і дзвінок по скайпу.
Андерсон завжди намагався крокувати в ногу з часом. Коли 2012 року випустили у світ видання Thick As A Brick на честь 40-річчя, він розділив альбом на вісім різних частин, які можна було продавати окремо на ресурсах iTunes і Amazon як окремі пісні по 1,29 доларів з такими назвами, як, наприклад, «The Poet And The Painter», або «See There A Man Is Born». «Деякі виконавці вирішують не робити цього – знамениті Pink Floyd не хочуть, аби їхня музика роз’єднувалася», – заявив Єн Андерсон, – «утім, я визнаю, що це музичний тренд сучасності, апетити більшості людей, у яких насправді немає часу, аби прослухати весь альбом, тому вони залюбки слухатимуть його відредагованими частинами».
Завершуючи розповідь про Thick As A Brick, наведемо думку часопису AllMusic: «Цей перший епос Jethro Tull, завдовжки у цілий LP, є шедевром в анналах прогресивного року, який на десятиліття пізніше все ще зберігає свій вплив і значення». А PopMatters вважає, що цей альбом «проклав шлях для сучасного проґу і сьогодні він є не лише вершинним досягненням Jethro Tull, але й яскравим прикладом того, якими авантюрними і вільними були музиканти у минулому».
(клікнути для збільшення)
18.01.2022