9 липня 1971 року у США, майже на два місяці раніше, ніж у рідній Британії, побачив світ Fireball – п’ятий (а фактично другий після In Rock’у, і нехай за це мені вибачать шанувальники Парплів до In Rock’у) студійний альбом Deep Purple. Той день, коли тобі виповнюється рівно двадцять років, напевно, запам’ятовується кожному, і власне того дня – 9 липня 1971 року – я з друзями на стадіоні «Дружба» (нині «Україна») вболівав за «Карпати» у драматичному матчі чемпіонату СРСР з тбіліським «Динамо», на все життя запам’ятавши його рахунок 2:2. Напередодні я як затятий уболівальник «Карпат» отримав у подарунок на рідному заводі «Електрон» м’яч з автографами легендарної команди.
Зараз захотілося щось почитати про цей матч – і звичайно, як я й очікував, у наших львівських футбольних анналах нічого про нього не знайшов, зате знайшов в історії тбіліського «Динамо». Того дня на стадіоні були присутні 45 тисяч глядачів (при 41 400 сидячих місць), проходи між секторами були майже забиті, і в одному з проходів (між 23 і 24 секторами) на сходах сиділи й ми з друзями, а у Львові того дня було ясно і +24 градуси за Цельсієм. Власне того знаменного дня мого двадцятиріччя в Америці шанувальники Парплів могли вже придбати Fireball, хоча деякі речі з нього ми до цього вже чули по радіо.
Fireball майже одразу потрапив на перше місце британського альбомного чарту, і це був перший із трьох альбомів Deep Purple, які досягнули вершини у Великій Британії. Європейці сприйняли альбом із захватом, він очолив також гітпаради у Німеччині, Швеції, Австрії та інших європейських країнах, хоча за океаном його оцінили доволі прохолодно: 32-ге місце у США і 24-те – у Канаді.
А самі учасники гурту по-різному характеризували цей альбом. Найприхильніше про нього згодом відгукувався Єн Ґіллан, який вважає Fireball класикою Deep Purple. Натомість Джон Лорд казав, що альбом «трохи кудись заблукав… у місця, неочікувані для гурту». А Річі Блекмор заявив, що був не надто задоволений альбомом, бо це було катастрофою, коли менеджмент поставив вимогу якнайскоріше записати Fireball: «Я їм сказав, якщо ви хочете класний LP, ви повинні дати нам час, але вони на це не погодилися, і ми мусили швидко втілити ті ідеї, які в нас були на той час».
Наша львівська тусовка поціновувачів року одразу надзвичайно високо оцінила Fireball, а декілька років тому ми з моїм колєґою Джубоксом (Володимиром Михаликом), якого без перебільшення можна назвати найкращим знавцем рокової музики у Львові за всі часи, вкотре переслуховуючи всі парплівські альбоми, несподівано поставили Fireball вище від Machine Head’а, таким чином оцінивши його як найкращий альбом першого періоду Deep Purple, тобто до виходу альбому Burn. А загалом Fireball можна назвати певною заявкою чи претензією гурту на прогресивний рок – хоча альбом, на нашу думку, залишається чудовим, надзвичайно цілісним, органічним і притаманним чисто парплівському стилю.
Fireball справив незабутнє і вирішальне враження на багатьох молодших видатних представників важкого металу, зокрема легендарний віртуоз металевої гітари Інгві Мальмстін розповідав, що коли його старша сестра подарувала йому восьмирічному цей альбом, «все в його житті змінилося». А барабанщик Metallica Ларс Ульріх 1973 року в десятирічному віці разом із батьком дивився і слухав концерт Deep Purple в Копенгагені. Враження були такі сильні, що хлопчик уже наступного дня купив Fireball, і власне цей альбом запалив його пристрастю до важкого року на все життя.
У період роботи Deep Purple над альбомом Fireball Річі Блекмор зі своєю подругою Венді почав практикувати сеанси чорної магії, чим доводив решту членів гурту до шаленства. Якось уночі він виламав сокирою двері до готельного номера Роджера Ґловера через те, що той відмовився дати йому розп’яття для якогось чергового ритуалу. Виникла бійка, яка завершилася тим, що Роджер погнався за непроханим гостем з виламаною ніжкою від крісла. Взагалі Річі Блекмор прославився у Deep Purple, та й в усіх інших колективах, де він грав, нестримно агресивними витівками. Просто на сцені на концерті перед тисячами своїх прихильників вдарити когось із музикантів, який йому чимось не вгодив, було звичною справою, а за лаштунками він і поготів часто-густо затівав бійки з ким не попаде. З важким характером Річі ми з Джубоксом познайомились 2000-го року, коли, працюючи на «Радіо Люкс», провалили інтерв’ю з цією вкрай запальною роковою зіркою. Про цей направду прикрий випадок я в найменших подробицях, включно з текстом листа до Блекмора, розповідаю у своїй майбутній книжці «Омела і Ксенофоб», де свою особу і особу Джубокса об’єднав в образі діджея і соло гітариста Мілька Семківа:
«Довго мріяв Мілько і про інтерв’ю з Річі Блекмором, якого певний час вважав найвидатнішим музикантом усієї рокової музики. Вчився за його стилем грати на соло гітарі, "здирав" його "соляки", вивчав і засвоював його рокову мелодику, яку вважав найбільш показовою, зразковою і енциклопедичною, хоча й доволі вузькою. Та, можливо, ця "вузькість" і є геніальною, адже видатні рокові й блюзові музиканти використовують доволі обмежену кількість нот, якими варіюють до нескінченності. Мілько, вивчаючи естетику, звернув увагу, що геніальність мистецтва полягає у досягненні своєї кульмінації, власне оцього геніального, мінімальними засобами. В техніці – це принцип двигуна з максимальним коефіцієнтом корисної дії, в бізнесі – вміння, вклавши мінімальні кошти, отримувати максимальні прибутки.
Мілько доволі часто використовував блекморівський прийом, коли в шаленому темпі постійно звучить перша відкрита гітарна струна почергово вперемішку з декількома іншими нотами, притиснутими на грифі. Особливо класно таким чином звучали у виконані Мілька коломийки. Мілько цінував Блекмора й за те, що той уперше у роковій музиці (у "Stargazer"’і) і популярній музиці загалом застосував східноарабську мелодику (як свого часу Джордж Гаррісон індійську), яку згодом використовувала величезна кількість популярних світових композиторів, музикантів і вокалістів.
Найголовніше, що хотів запитати Мілько у Блекмора – світова загадка, яка не давала спокою і мордувала його багато років, – це з’ясування, звідки у музиці Блекмора яскраво виражений мінорний, так би мовити, слов’янсько-циганський елемент, розвинутий до такої неймовірної глибини, що міг конкурувати навіть із найгеніальнішими українськими народними піснями. На думку Мілька, без цієї глибинної слов’янської мінорної складової загалом мажорна кельтсько-германська євро-американська рок-поп-фолк-кантрі музика, яка завоювала увесь світ, залишалася б пустою бляшанкою. Блекмору найкраще за всіх інших вдалося внести цю «слов’янщину» у рокову музику, і його незрівнянну "Gipsy" ("Циганку"), особливо початковий риф пісні, Мілько вважав вершиною довершеності з огляду на глибину, епічність, героїчність, ліричність і усе інше, що лишень може зворушити звуками людську душу.
Мілько мріяв, що колись зможе написати таку ж, чи приблизно таку ж, українську рокову пісню, бо цей блекморівський риф вважав вершиною саме українськості. "Наворожи мені, циганко", – як по-українському це звучить! "Циганко, мій друже, адже я вже приходив до тебе сто років тому, ти взяла мене за руку і зняла прокляття". Блекмор доволі схожий на рома, може в нього були якісь циганські корені, думав Мілько і неодмінно хотів про це запитати.
Він невпинно бомбардував електронними листами менеджера Річі Блекмора, писав і самому Річі, вітав його з днем народження і намагався загравати з ним пропозиціями відвідати Львів: "Після того, як я бачив ваші фото з Праги, я зрозумів, що вас цікавить старовинна європейська архітектура. Наше місто Львів належить до найгарніших європейських міст. Тут є багато будівель і храмів XVI–XVII століть. Якщо б ви і ваша дружина вирішили відвідати Львів, ми б зробили ваше перебування у нашому місті незабутнім".
І от нарешті 8 травня 2000 року, після багатомісячної артпідготовки і десятків відмов, менеджер Блекмора дав Мількові його телефон і дозвіл на 20-хвилинне інтерв’ю під час гастролей Blackmore’s Night десь у нетрях штату Мен у США. Телефонний зв’язок був доволі поганенький, але достатній для розуміння усього, що говорилося. Після привітання Мілько запитав:
— Ви обоє з Кендіс мене чуєте?
— Так, ми обоє при мікрофонах.
Далі, як і у всіх схожих інтерв’ю, Мілько доволі ввічливо попросив Річі Блекмора назвати радіостанцію, яка бере у нього інтерв’ю. Відповіді хлопець не почув. Вдруге повторив прохання, знову мовчанка, а далі короткі гудки. Знаючи надто важкий характер цієї зірки, Мілько міг передбачити таку ситуацію, однак нестримне бажання почути з вуст Блекмора "Це радіостанція «Рекорд»" перебороло усі сумніви. "А може просто обірвався зв’язок?" – невтішно втішав себе Мілько якусь мить і знову й знову набирав номер. Відповіді не було. Річі Блекмор просто кинув слухавку.
"Це найбільший мій прокол за всю мою діджейсько-журналістську діяльність", – розпачливо думав Мілько, та зрештою усвідомив, що життя триває далі, і, аби хоча б якось себе втішити, розмірковував так: "Не можна ж розгадати всі світові загадки, нехай загадка про блекморівську «слов’янщину» залишається загадкою, від цього ж музика нічого не втратить і лишатиметься ще більш таємничою і кайфовою".
Розповідь власне про альбом Fireball розпочнемо з однієї з найзнаменитіших пісень Deep Purple «Strange Kind Of Woman», яка вийшла синглом у лютому 1971 року і була включена в американську, канадську і японську версії вінілового релізу альбому замість «Demon’s Eye». Пісня стала настільки епохальною, що цю назву прибрав собі сучасний жіночий гурт, який чудово виконує пісні Deep Purple. Музика цієї речі – типова парплівська забійна у «маршовому» темпі, і набалділися ми під неї донесхочу.
Героїня «Strange Kind Of Woman» – повія на ім’я Ненсі, тому первісна назва пісні була «Prostitute». Автор тексту пісні вокаліст Єн Ґіллан так оголошував її на концертах: «Це пісня про нашого друга, який мав зв’язок з однією розпусною жінкою. Це сумна історія. Зрештою вони одружилися, а за декілька днів після весілля ця жінка померла». Утім згодом Ґіллан змінив версію походження пісні і визнав, що вона власне про нього самого: «Я кохав її якось дивно, характерно для підліткового віку. Хоча коханням із нею займалися й інші, і вона щедро віддячувала їм за їхні ж гроші.
Я намагався відвернути її від цієї згубної звички, але вона казала: "Це не звичка, це моє життя, і що ти взагалі можеш знати про це все?" Згодом я отримав від неї "підвищення" і міг приходити до неї не в середу вранці, як зазвичай, а в суботу ввечері… І насправді ця пісня не про жінку, а про компіляцію гострих відчуттів і розчарувань, про компіляцію, яка може мати лише ім’я Ненсі. Я швидко виріс, і невинність померла…» У цій історії юного Єна Ґіллана найцікавіше те, що Ненсі мала такий щільний графік роботи, що переведення його з ранкової середи на суботній вечір вважалося підвищенням і виявом особливої прихильності до нього.
Fireball. Титульною піснею цього альбому розпочинався вікопомний концерт Парплів у Києві на Олімпійському стадіоні 1995 року. Приблизно годину стояли ми під сценою в очікуванні. Якийсь звукооператор довго возився зі шнурами біля гітарної колонки, аж поки хтось із натовпу фанів не вигукнув: «Чуваки! Так це ж Стів Морс!» Виявляється, гітарист Deep Purple власною персоною наводив технічний порядок на сцені, і нарешті, коли ми почули занадто знайомий звук ліфта, який наче стрімко здіймається догори, було зрозуміло, що першою піснею буде Fireball.
Від самого виходу альбому ми були свято переконані, що це власне звук ліфта, але насправді це звук увімкненого кондиціонера, запропонований помічником звукорежисера Deep Purple Майком Торном. А 1971 року про жодні кондиціонери ми й близько не чули. Хоча, вочевидь, ідея була такою, що слухачі мали б сприймати цей звук, як звук вогняної кулі, яка мчить кудись у космос разом із учасниками гурту, що й зображено на обкладинці альбому. Пісня Fireball – найбільш забійна річ, як і всі речі Парплів, з яких починаються їхні альбоми. Напевно, не існує більше рокових гуртів, які б надавали такого великого значення власне першій пісні на альбомі.
І Річі Блекмора можна вважати засновником рокових пісень шалених швидкостей (звичайно ж, як на початок 1970-х років). Першою такою піснею була «Speed King» з альбому In Rock. Порахував її bpm – 194. Однак Блекмор на цьому не зупинився, і «Fireball» вже мала 241 bpm. Власне цю пісню багато хто вважає початковою віхою треш металу. Чеський трешовий гурт Arakain зробив на неї кавер рідною мовою. Ну а загалом каверів «Fireball» доволі багато і доволі непоганих.
No No No. Ця пісня – класика стилізованого гардового блюзу, на який такі щедрі Deep Purple, бо якщо, наприклад, у Led Zeppelin трапляються або традиційні класичні блюзи, або щось дуже далеке від блюзу, то у Парплів дуже ретельно напрацьована власне ідея стилізованого блюзу, характерного для 1970-х років. Завдяки цій пісні я почав вчитися грати на соловій гітарі, це були мої найперші ази. Вона далеко не належить до моїх улюблених, але якось інтуїтивно я відчув, що тут заховані цілі поклади найкоротшої і найефективнішої теорії і практики засвоєння рокової і блюзової гітари. Тут, як у підручнику, це все подано дуже виважено, серйозно, неквапливо і, головно, розлого.
Не претендуватиму на відкриття Америки чи винайдення ровера, але все ж подам тут те, що може знадобитися тим початківцям, які освоюють солову гітару. Звичайно, зараз в Ютубі є купа дуже кваліфікованих відео уроків гри на електричній гітарі, та все ж мої напрацювання початку 1970-х років, коли ще не було ані Ютубу, ані жодних уроків, окрім записаних із радіо уривків, а потім підібраних на слух магнітофонних записів, напевно будуть цікаві хоча б із точки зору історії. Подаю ці «реперні точки», як я їх розташував на грифі на основі ретельного вивчення парплівської пісні «No No No» в тональності Ля мінор. У чисельнику – струна, у знаменнику – лад, від найнижчих нот до найвищих:
6/5, 6/8, 5/5, 5/6, 5/7,
4/5. 4/7, 3/5, 3/7, 3/8,
2/5, 2/8, 1/5, 1/8.
Це назвемо блюзово-роковою гамою, обігруючи яку, можна собі донесхочу імпровізувати, хоча для геніальних гітаристів деколи вистачає і 3-4 нот, з якими можна виробляти такі карколомні речі, що аж забиває дух. І зрозуміло, що гама мертва без вібрації струни, підтяжок, флажолетів, тепів та усіх інших премудрощів електричної гітари, але це вже зовсім інша історія.
Demon’s Eye. Як і попередня пісня, це чудовий зразок стилізованого гардового блюзу, де класичний твелвбарблюзовий квадрат має нетипове й вигадливе завершення. Темп тут, як і в «Strange Kind Of Woman» – маршовий. А риф цієї речі можна порівняти хіба що з бронзовим монументом адмірала Нельсона на височенній гранітній колоні посеред Трафальгарської площі у Лондоні, такий він важкий і в повному розумінні монументальний. Цікаво, що тут інструментальна тема кудись квапиться, трохи випереджаючи вокал, і коли я чув цю річ перші рази, це трохи збивало з пантелику, але цей чудовий оригінальний хід зараз сприймається як застигла у граніті класика.
Текст пісні оспівує жіночу владу над чоловіком, він хоче позбутися цієї фатальної жінки, забути її, але як можна забути цю «несповна розуму хитру, хитру, хитру, як диявольське око?» Пропоную послухати сучасний кавер «Demon’s Eye», який причаровує соляком на губній гармоніці, що свідчить про те, що справжній блюз завжди залишається блюзом.
Anyone’s Daughter. Ще одна парплівська пісня, на честь якої був названий роковий гурт, причому ще 1972 року. Це німецькі музиканти, які грали проґресів рок, вони випустили 14 альбомів, один із яких теж мав назву Anyone’s Daughter (1980). Це пісня, яка цілковито випадає з контексту музики Deep Purple. Красиве стилізоване кантрі, як неодмінна данина усіх британських рокових гуртів Америці, і ця данина була, вочевидь, найменшою зі всіх. Пісня настільки несумісна з парплівським стилем, що Єн Ґіллан назвав її «гарним веселим жартом, але все ж помилкою».
Дозволимо собі не погодитися з Ґілланом, бо пісня просто шикарна, мелодійна, один із найкращих прикладів стилізованого кантрі ever. Чому вона не стала гітом? Бо Блекмор тут намутив багато складностей і довжелезні програші, які притлумлюють динаміку і не дають вповні осягнути красу цієї речі. А ось як чудово вона звучить у спрощеному варіанті без заморочок у сучасній (2020 рік) каверовій версії. Та вже, на жаль, шлягером не стане.
Текст пісні сягає, вочевидь, давніх кантрійових поетичних традицій. Тут молодий герой сексуальних походеньок перепробував доволі дівчат, аж поки не зупиняється на доньці багача. Дарма йому теревенять про закон і мораль, адже він не винен, що йому чимось не підходить одна, друга чи третя. У ліричній народній поезії багатьох регіонів світу люблять згадувати різні професії. В «Anyone’s Daughter» згадується фермер і суддя, нещасливі батьки тих доньок, яких зіпсував наш герой, перший батько добряче віддубасив небажаного кавалера, другий взагалі кидає його до в’язниці і піддає тортурам. А тому все байдуже. Дуже цікаво, що у поезії Шевченка, у його явно стилізованому під народну пісню вірші «У перетику ходила» у ролі парплівського ловеласа виступає дівчина, яка кохається то з мірошником, то з лимарем, то з бондарем.
The Mule. Один із перших зразків широченних фундаментальних рокових полотен пензля Річі Блекмора, проявів його композиторської мегаломанії, але в дуже позитивному сенсі. Таких насправді піднесених, урочисто-пишномовних музикальних шедеврів, розмах яких просто вражає, у нього буде ще декілька у Deep Purple, і особливо у Rainbow. Головним співавтором у цій пісні Річі виступає Єн Пейс, і це одна з небагатьох речей усієї рокової музики, де ключовим інструментом виступають барабани. На всіх парплівських концертах у цій речі фігурує його незрівняне соло. Власне завдяки грі Пейса у «The Mule» ми свого часу й визнали його найкращим роковим барабанщиком після Карла Палмера.
Єн Пейс розповідає, що ідея цієї партії барабанів надихалася бітлівською піснею «Tomorrow Never Knows» з альбому Revolver (1966): «Рінґо тут чудово грає, і я просто взяв його ритмічний наголос і зіграв дещо жорсткіше. Я великий шанувальник Рінґо, він один із великих барабанщиків – героїв рок-н-ролу, і не лише тому, що він нагадує Бадді Річа, як і я. Кожна пісня, яку виконує Рінґо, просто чудова. Кожен трек є блискучим, починаючи від самих початків і закінчуючи його більш складною роботою на Abbey Road. І це не просто успіх, фарт, а чистий талант, знання того, як це все має бути насправді».
«The Mule» досить таки нагадує «Tomorrow Never Knows», і не лише партією барабанів, а самим настроєм і етнічними індійськими мелодійними мажорними акцентами, а також і чисто бітлівською фішкою пускання магнітофонної плівки задом наперед. Єн Ґіллан зізнавався, що текст пісні був натхненний творчістю американського письменника-фантаста Айзека Азімова, який був особливо популярний у 1960-1970-х роках. І, вочевидь, цей самий «The Mule» – персонаж його творів, який підкорює галактики. На сцені Ґіллан часто оголошував цю річ: «Ця пісня про Люцифера і деяких його друзів».
Fools. Напевно, це наймудріша пісня про дурнів. Текст її настільки філософськи крутий, насправді дуже серйозний, глибокий і символічний, що навіть не беруся його будь-яким чином трактувати. А щодо музики – це одна з найкращих психоделічних речей Deep Purple. У цього гурту – найгнучкіша і найширша динаміка звучання пісень, майже як у класичній музиці: від найтихішого димінуендо до найгучнішого крещендо. У «Fools» ці динамічні перепади найрізкіші, і це цілковито виправдано ідеєю пісні.
У зв’язку з цим розповім цікавий і кумедний випадок із того ж 1971 року. Ми з моїм товаришем у нього вдома сиділи і слухали Fireball. На пісні «Fools» заходить до хати його батько добряче напідпитку. Саме у цей момент грала центральна дуже лірична стишена частина, де Блекмор виконує «віолончельне» соло на Стратокастері. До речі, цілковито струнний – скрипковий чи віолончельний ефект досягається за допомогою потенціометра гучності на гітарі чи педалі. Це довжелезне, на декілька хвилин дуже тихеньке соло заколисало у кріслі підпилого батька мого товариша, і він банально заснув. Аж раптом несподівано вривається дуже різкий і гучний акцент всіх інструментів і хрипкий голос Єна Ґіллана. Батька насправді аж струсонуло, і він бідака переляканий зірвався на рівні ноги. Так рокова музика впливала на наших батьків.
Зараз якось згадалося, що серед наших батьків у 1970-х роках, і це цілком логічно і зрозуміло, не було жодного «парентса» – шанувальника рокової музики і однодумця своїх дітей у захопленні цією незрівнянною і несамовитою музикою. Хоча… сорі, одна така мама таки була, це мама одного з найбільших прихильників Супер Вуйків Пушкіна (згодом відомого львівського художника Ігора Шульєва). З його слів, вона була захоплена музикою Nazareth і декілька разів приходила на вечори, де грали Вуйки, а в нашому репертуарі було доволі багато пісень Nazareth. Епоха повного і незаперечного збігу смаків різних поколінь, і не лише дітей і батьків, а також і онуків та дідусів настане десь з 1990-х.
09.07.2021