Бітлівському «Револьверу» – 50

Анекдот кінця 1960-х:

Сидить Василій Іванович Чапаєв і точить шашку:

— Ш-ш-ш-их! Ту-ду-ду! Ш-ш-ш-их! Ту-ду-ду!

Підходить Петька, вимахуючи револьвером:

— Василій Іванович, ага, в мене «Револьвер» трофейний є.

Чапаєв презирливо посміхається:

— Свій «Револьвер» можеш сховати подалі. В мене вже «Еббі Роуд» є! Ш-ш-ш-их! Ту-ду-ду! Кам-тугєзе!

* * *

In the town where I was born

Lived a man who sailed to see

And he told us of his life

In the land of submarines…

Це дивовижно, але на початку літа 1966-го пацан зі Святого Саду Валєра, який мешкав під другим номером на вулиці Курковій, повернувся з флоту, де він служив на підводному човні (а тоді у флоті служили три роки), і він розповідав нам – молодшим пацанам про цю свою службу. 5 серпня вийшов бітлівський «Revolver», і вже за декілька днів пізно ввечері під моїми вікнами старші пацани, на чолі з Халіфом, щосили гримали залізними прутами по смітниках і хором голосно виспівували: «We all live in a yellow submarine, yellow submarine, yellow submarine!» Тоді західна музика, здебільшого завдяки радіо, була невід’ємною складовою частиною життя більш-менш просунутої радянської чи точніше антирадянської молоді в СРСР…

Revolver – знаменна віха у музиці Бітлз, як і усі без винятку їхні альбоми. Фактично кожен альбом групи був вибухом чогось якісно нового, досі небаченого, це була революційність у її найдосконалішому прояві. Якщо, наприклад, стилістична різниця між хард-роком кінця 60-х – початку 70-х і найостаннішим будь-яким металевим альбомом (а їх у часі розділяє майже півстоліття) зовсім невелика, а для поп-музики цієї різниці за останні п’ятдесят років практично не існує, то різниця між альбомами Бітлз, які виходили щороку чи що півроку – величезна, різниця, яка дорівнює десятиліттям і століттям. Починаючи від Revolver’a, всі попередні творчі напрацювання Бітлів з кожним новим альбомом відкидалися і стиралися начисто, і все починалося з чистого аркуша. Так сміливо відкидати повністю попередній досвід (і який досвід!), не залишаючи собі у спадок ані нотки з попередніх феноменальних альбомів, могли дозволити собі тільки Бітлз. Тому й не існує в природі якогось «стилю Бітлз». Уся їхня творчість (особливо з Revolver’a) – невпинний пошук геніальних карколомних новацій.

Останнім насправді «бітлівським» у повному розумінні цього слова альбомом був «Rubber Soul» (грудень 1965). В чому була геніальність «бітломанського» періоду (1963-1965) досі не знає ніхто, та й вочевидь ніхто і ніколи не знатиме, як не знають, в чому геніальність будь якого мистецтва. Єдине, що ми можемо констатувати, то це різницю між геніальним і негеніальним, сама ж сутність геніального залишається для нас вічною загадкою.

Revolver окреслює перехід Бітлів від юного захоплення світом, коли від несусвітніх радощів хочеться верещати, стрибати до стелі і задушити в обіймах увесь світ, до зрілого філософського споглядання, життєвої тверезості, раціонального підходу до життя, новаторства і експериментаторства. Це був період, коли Бітли дали зрозуміти усьому світові, що нової «She Loves You» вже ніколи не буде, не буде не тому, що вони на таке не спроможні, а тому, що закінчилася епоха їхнього «контакту і контракту з Божою іскрою», бо геніальні екстази і апофеози (це все теологічна термінологія) теж мають бути дозованими: якщо їх буде забагато, то вони можуть і знецінитися. Для Бітлів прийшов час не відчувати, а споглядати.

Передчуттям, переднім словом, промовистим інтро до Revolver’a була сорокоп’ятка «Rain»/«Paper Bag Writer» (травень-червень 1966). Варто переглянути ці два направду перші більш-менш професійні кольорові кліпи Бітлів, аби побачити на обличчях хлопців сум, розчарування і навіть якусь безпорадність. Пару натягнутих посмішок Пола і Джорджа абсолютно не рятували відчуття загального смуру. Хлопці своїми пісними і квасними поглядами ніби промовляли до мільйонів своїх фанатів: «Так, «She Loves You» ніколи вже не буде, ми цією сорокоп’яткою втулюємо вам туфту (як на Бітлз, звичайно), але незабаром ми здивуємо світ чимось новим і небачено революційним, адже ми Бітлз, як не як». Народ захавав – ця доволі слабенька сорокоп’ятка швидко досягла першого місця і в США, і в Британії, б’ючи рекорди попередніх справді геніальних синглів.

Характеризувати «Revolver» загалом – марудна справа. Це чи не найбільш багатоплановий альбом Бітлів (після «Білого»), якщо кожен з попередніх альбомів був загалом цілісним концептуально, то тут ця цілісність порушена у бік загравання з якнайбільшою кількістю різноманітних музичних стилів. Отож, зупинимось коротко на кожній пісні, хоча про кожну пісню з цього альбому, як і про кожну пісню Бітлз, можна написати цілу велику плахту (статтю). У цьому тексті намагатимусь, не вдаючись у заяложені і відомі всім стереотипи, висловити власні спостереження і почуття.

Альбом відкриває «Taxman» – зразок стилю (тимчасового, короткочасного), який можна назвати «гітарно-вокальною в’язкістю» («Аnd Your Bird Can Sing», «Rain», «She Sad She Sad», «Dr. Robert» etc.). Цей стиль домінує у Бітлз впродовж усього 1966 року. Довгі гітарні пасажі (не солові, а тематичні), в’язкий високий триголосий вокал викликають асоціації з англійськими фолковими традиціями, вирядженими у потужний роковий (як на 1966 рік) драйв, утім ці пісні, окрім, напевно, «Аnd Your Bird Can Sing», відзначаються раціональністю, деякою сірістю і прісністю. Однак, деколи прісний хліб виявляється несподівано смачним після солодких тортів і тістечок. Тематика пісні «Taxman», яка загалом належить Джорджу (він її і співає) – обурення проти непомірних британських податків, які зокрема з Бітлз (усіх видів їхніх прибутків) стягували до 98-99%, тобто обдирали їх до цурки. Згадування у тексті прем’єрів Вілсона і Гіта – доказ, що без політики навіть Бітлз не могли обійтися.

«Eleanor Rigby» – музикально пісня Пола, аранжування Джорджа Мартіна, понад 70% тексту приписував собі Джон. Це друга, після «Yesterday», «класична» (тобто схожа на класику) пісня Бітлів, хоча остання більш «барокова», а «Eleanor Rigby» написана радше у стилістиці XIX століття (щось схоже на Шуберта чи Шумана), хоча поважні критики її чомусь порівнюють із Моцартом. Музикальна геніальність цієї пісні – ультрамінімалізм, або – дивіться! ось який шедевр можна зробити всього на двох «блатних» акордах! (Em i C). Маккартнівський (також і з беками на приспіві) летючий вокал ніби витає над строгою геометрією струнного октету, загалом створюючи враження чогось щемливого і водночас напрочуд красивого. Але головне в цій пісні – текст. Це безсумнівно – найкращий текст з усіх Бітлів. Кажуть, геніальні люди самотні, ось і Бітлам вдалося написати найгеніальніший гімн самотності. Елінор Ріґбі збирає розкиданий після вінчання у церкві рис (у нас розкидають цукерки). Вона прислуговує священику отцю Маккензі, який теж самотній і сам церує вночі свої шкарпетки, пишучи текст проповіді, яку ніхто не почує. Ми не знаємо віку цих двох самотніх людей, може вони старі, а може й молоді. Елінор помирає, тут же у церкві, і ніхто не приходить на її похорон. Не знаю, чи хтось із Бітлів читав Серена К’єркегора, засновника екзистенціалізму, цього найбільшого у світі проповідника самотності, але у його творах є дівчина, яка така самотня, що ніхто не прийшов навіть на її перше причастя. Ніхто не прийшов і на похорон Елінор, її ховав лише один отець Маккензі. Самотнє життя і самотня смерть. Моторошна картина, тим більше її резюме, що «ніхто не спасся». Бітли шокували тоді своїх шанувальників, створивши цей безсумнівний шедевр екзистенціалізму, хтось приписує цій пісні початки психоделії, хоча насправді бітлівська психоделія ще мала визріти. Але вже Елінор «носить обличчя, яке вона тримає у слоїку під дверима». Феноменальна картина самотності, крик відчаю до усіх людей – гляньте на цих самотніх! У відеокліпі 1995 року «Free As A Bird» оператор вихоплює могилу справжньої Елінор Ріґбі, медсестри, яка померла 1939 року. Тоді виникла легенда, ніби ще підлітки Пол і Джон, блукаючи передмістям Ліверпуля, натрапили на цю могилу, хоча насправді Пол вигадав це ім’я, а напис на могилі – лише збіг обставин. Клаптик відомості про отримання зарплати справжньою Елінор Ріґбі на аукціоні Сотбіс продали за фантастичною ціною, а 1982 року в Ліверпулі встановили пам’ятник Елінор Ріґбі, нещасній самотній жінці, лише тому, що вона – героїня бітлівської пісні.

«I’m Only Sleeping» – перша пісня Бітлів, вщерть напхана технічними новаціями звукозапису: звучання гітари Джорджа задом наперед, приховані і цілковито заховані звуки вокалу, розмови, позіхання, звук будильника. «На хвіст» пісні Джордж втулив свою улюблену «індійську» темку. Дослідникам творчості Бітлз тут є над чим попітніти. Ну і звичне вже клеймо на цю пісню критиків щодо психоделії і наркотиків. Загалом пісня витримана у стилі строгого англійського фолку, з сильною першою долею барабанів і басу і другою, акцентованою «чосом» акустичної гітари. Приспів дещо фривольно-мюзикловий. Концептуально, ідеологічно – це гімн такого собі лінюха-сплюха, яким був Джон. Журналісти називали його найледачішою людиною в Англії.

«Love You To» – перша «індійська» пісня у поп- і рок-музиці, початок рага-року. Зацікавлення Джорджа народною музикою колишньої англійської колонії було дуже вдалим творчим ходом. Світ і собі зацікавився індійською музикою, а для радянських бітломанів це була добряча віддушина, бо це була музика, не заборонена тоталітарним офіціозом. Набули більшої популярності індійські фільми, де деколи можна було почути і оригінальний сітар і таблу. Ми тоді захоплено вигукували: «Так це ж майже Бітли!», ішли в бібліотеку і читали незаборонену в СРСР індійську філософію. Загальне зацікавлення тодішнього західного світу індійською культурою і філософією виникло завдяки Джорджу, бо чим цікавиться кумир, тим повинні цікавитися й усі решта. Це було друге масове відкриття для західного світу східної культури і філософії після Шопенгауера. «Love You To» – перша і найкраща «індійська» пісня Джорджа, не нудна, динамічна, різноманітна, доволі мелодійна, з мінімалістичними, майже непомітними вкрапленнями і англійського фолку, і рокового аранжування.

«Here, There And Everywhere» – одна з найніжніших, найліричніших речей Бітлів і Пола особисто. Це фактично друга «Yesterday», точніше річ, краща від «Yesterday». Одна з найбільш улюблених пісень Пола, і що особливо показово – Джона. Дубовий стереотип, повторюваний з десятиліття в десятиліття, порівнює цю пісню з бічбойзівською «God Only Knows», але тут нічого навіть близько спільного нема. Звідки тут ноги ростуть, второпав 1998 року, коли вийшов кавер на цю пісню Селін Діон. «Here, There And Everywhere» – цілковито мюзиклова річ, формально мюзиклова, але до цього шедевру Пола жоден у світі мюзикл навіть близько не вмився. Схильність Пола до мюзиклового стилю відчувалася ще з часів «Till There Was You», вочевидь йому вдалося створити апофеоз цього стилю. «Here, There And Everywhere» – річ, безумовно натхненна Згори – найяскравіший прояв західних, та навіть загальнолюдських цінностей добра, краси, щастя, кохання, усього наймрійливішого, усього, що тільки є «Warm And Beautiful», усього найсвітлішого, що лишень можна вигадати у цьому світі. Пісня безумовно геніальна, але тут вже немає бурхливої молодечої геніальності Бітлів зразка 1963-1965, тут геніальність зріла, осмислена, навіть якась традиційна, але, вочевидь, не менш цінна для людства. Словом, офігезна річ.

«Yellow Submarine» – народно-дитячо-вулична пісенька про мрії кожного молодого ліверпульця поплавати на справжньому підводному човні. Прості, як двері слова, ніби виплекана з глибин плебсу душевно-маршова мелодія, фальшивий духовий оркестр, скрип і брязкіт морського причандалля, корабельні команди – це все говорило про одне – шалений ліверпульський патріотизм і дикий авангардизм Бітлів, яким, звісно, все дозволено. Пісня стала шалено популярною.

«She Said She Said». Оскільки загальновідомо, що оргазм не може тривати вічно і навіть доволі довго, на зміну йому вчасно має прийти щось більш прозаїчне. Ця пісня таке собі заповнення, наповнення, затичка, аби щось було. Композиція зроблена, вочевидь, методом тику, певним чином «індизоване» химерне нагромадження сіреньких вокальних і інструментальних тем. Та не забудьмо, що це все ж таки Бітлз.

«Good Day Sunshine». Кажуть Полу сподобалася річ «Daydream» Lovin’ Spoonful і він хотів написати щось схоже. «Daydream», як і, до речі, подібна на неї Sunny Afternoon «Kinks» – це такі собі вуличні англійсько-хуліганські («блатні») пісеньки, які насправді викликають захоплення своєю автентичністю. Пол створив дещо інше – хвацький марш, хвалу сонячному дню (такому рідкісному явищу в Англії). Маршовий ритм відтоді стане типовим для Пола. Сонце світить – вона виглядає супер, вона моя, і я цим пишаюсь. Тут відчутне потужне маккартнівське захоплення ритмом буґі, і соло Джорджа Мартіна на фортепіано це підтверджує. Модуляція акапельного багатоголосого вокалу на коді просто захоплива.

«And Your Bird Can Sing» – гітарні ритми, гітарні рифи, триголосий вокал – всі ознаки стилю «гітарно-вокальної в’язкості». Лише приспів злегка зачаровує мелодійністю зменшених акордів.

«For No One» – данина Пола англійській музикальній традиції. Манера гри на фортепіано, академічне соло на валторні навіюють думку про ремінісценцію якоїсь банальної класики, але тонові фолкові гармонії (характерні для Пола гармонійні інтервали у тон) додають свіжості і справжності цій композиції. Тут зачатки характерного гармонійного переходу від мажору до мінору (твістова гармонія) через півтон (потім найбільш яскраво реалізованого у «Let It Be»).

«Dr. Robert» – див. «Taxman», «And Your Bird Can Sing», «She Said She Said» etc.

«I Want To Tell You» – творіння Джорджа, сіре і нудне (звичайно на тлі інших пісень Бітлів), продовження традицій нудоти «If I Needed Someone» на «Rubber Soul» (Джордж єдиний з групи, хто деколи у своїй творчості демонструє «тяглість»), але, згідно з новою модою, добряче «індизоване».

«Got To Get You Into My Life» – одна з найкращих пісень Пола. І Джон, і сам Пол зізнавалися, що тут ідеться про наркотики, зокрема марихуану. Щодо музики, то це зовсім не вплив соулу, як твердять критики, хоча щось віддалене у духовій секції нагадує стиль Motown. Це цілковито «біла» річ, такий собі героїчний марш, геть позбавлений ліричних тенденцій. Тут Пол вперше (на початку заспіву) застосовує гармонійний прийом, так часто улюблений згодом багатьма виконавцями: зміна мажорної гармонії на тон нижче, не міняючи басу (приклад – «Burn» «Deep Purple»). Річ безумовно видатна, одна з найбільш улюблених пісень самого Пола, і він дотепер доволі часто виконує її на концертах.

«Tomorrow Never Knows» – перша справді психоделічна річ Бітлів і Джона, зачатки Джонового авангардизму, річ, натхненна «Тибетською книгою мертвих», точніше її ремінісценцією Тимоті Лірі і Ко. Трансцедентально медитативна канва речі обплутана звукорежисерськими премудрощами, лише один перелік яких зайняв би багатенько місця. Зокрема, Джон хотів добитися звучання голосу, ніби далай-лама щось проповідує з тибетської вершини, утім вийшло щось на зразок промови якогось політика на мітингу через мегафон – частоти вокалу були обрізані максимально. Остинатна червона лінія пісні, заснована лише на одному акорді, добре вписується в притаманну цьому альбомові «індизацію». Цією піснею була промовисто започаткована авангардова (і психоделічна) складова Бітлз.

Revolver був знаменний тим, що це був останній альбом, коли Бітлз ще наживо виступали на сцені, але вочевидь потужна пристрасть до авангардизму й експериментаторства (серед багатьох інших чинників) і була однією з причин ухвалити рішення, більше вживу ніколи не виступати, бо безпосередньо на сцені авангардизму не втілиш, адже його можна втілити лише у стінах студії звукозапису. Цим загалом і займалися хлопці аж до розпаду групи 1970-го.