Емерсон, Лейк і Палмер після Бітлз – мій найулюбленіший гурт. Минулого року була спокуса розповісти про їхній перший альбом Emerson, Lake & Palmer, альбом просто бомбезний, але я стримався, аби занадто не перевантажувати читачів своїми власними смаками. Пам’ятаю, як я «здирав» на слух пісню з цього альбому «Take A Pebble», здер майже до нотки, включно зі фновим соляком, і коли 2011 року я отримав зі Штатів ноти пісень ELP, переконався, що мій слух мене не підвів. Не знаю навіть, з чого розпочати розповідь про музику, яка хвилювала мене несамовито і хвилює досі…
Тоді, у 1970-х жартома казали, що Queen люблять ті, хто в дитинстві не дослухав опери, а Emerson, Lake & Palmer – ті, хто не дослухав симфоній і академічної фортепіанної музики. Звісно, я до останніх не належав, бо в мого батька було близько двохсот лонґплеїв (довгограючих вінілових платівок на 33 оберти) з класичною музикою, і я її наслухався донесхочу. ELP – це моє друге музичне кохання після Бітлз, і як добре, що в музиці можна набути друге кохання, не полишивши першого. Не знаю, чи вдасться про них розповісти без надмірного пафосу, утім принаймні спробую.
Emerson, Lake & Palmer належать до так званих супергуртів. Так від кінця 1960-х називали рокові гурти, які утворилися з членів колишніх, уже знаменитих колективів. Першим супергуртом прийнято вважати Cream, заснований 1966 року. 1969 року багато говорили про супергурт Crosby, Stills & Nash (згодом Crosby, Stills, Nash & Young). Emerson, Lake & Palmer утворилися 1970 року. Ґреґ Лейк прийшов до гурту зі знаменитих на той час King Crimson, Карл Палмер з не менш відомих Atomic Rooster, Кіт Емерсон з власного, теж доволі відомого гурту Nice. Вже один з їхніх перших виступів на фестивалі на Острові Вайт перед 600 000 авдиторією зробив їх знаменитими. Лейк згадував про цей виступ: «Це було найбільше шоу з тих, які кожен із нас робив до цього часу. Наступного дня ми стали всесвітньовідомими».
Не виходиш із дива, як гурт з такою складною, навороченою, незрозумілою для більшості музикою став таким популярним і комерційно успішним. Маючи дев’ять сертифікованих золотих альбомів у США і 48 мільйонів проданих платівок в усьому світі, ELP здобули собі ту славу і популярність, на яку безумовно заслужили. Існує багато класифікацій найбільш популярних рокових гуртів 1970-х, але на думку нашої музичної тусовки Святого Саду, Емерсон, Лейк і Палмер залізно входять до десятки не лише найкращих, а власне найпопулярніших гуртів сімдесятих в одній компанії з Led Zeppelin, Queen, Pink Floyd, Deep Purple, Black Sabbath.
Здається, власне 1971 року радіо Europa Libera (Вільна Європа для Румунії) з його знаменитим ведучим Корнелем Кіріяком почала крутити повністю нові рокові альбоми (1970 року я таких програм не пригадую). Це було щось неймовірне – новий альбом від першої до останньої нотки! Програма починалася зі звукової заставки, де фігурувала одна з найкращих пісень попереднього року. Та от, всі музичні програми Europa Libera 1971 року починалися з фрагменту речі «The Barbarian» з першого альбому Emerson, Lake & Palmer 1970 року. До цієї композиції входить уривок класичної фортепіанної музики з Allegro Barbaro (1911 рік) угорського композитора Бели Бартока.
Те, що Кіт Емерсон за всіма можливими рейтингами визнаний найкращим клавішником усієї рокової музики, ні в кого не викликає найменшого сумніву, а стосовно Карла Палмера, як найкращого рокового барабанщика усіх часів, то він, незважаючи на будь-які рейтинги, височіє над усіма іншими барабанщиками, як Джомолунгма над Маріанською западиною, варто лише послухати фінал власне «The Barbarian» в альбомному варіанті. Ми у першій половині 1970-х років не могли навіть близько поставити когось поряд із ним. Лише на великій відстані від Палмера на другому місці міг стояти Єн Пейс з Deep Purple і на третьому Джон Бонем з Led Zeppelin.
Другий альбом Емерсона, Лейка і Палмера Tarkus вийшов у світ рівно пів століття тому 4 червня 1971 року. Найавторитетніше музичне видання Melody Maker назвало Tarkus найкращим альбомом 1971 року. При підготовці матеріалу для запису у хлопців виникли незгоди щодо музичного напрямку альбому. Лейк, якому не припали до душі творчі ідеї Емерсона, взагалі погрожував піти з гурту, утім менеджери вмовили його залишитися, і згодом усе стало на свої місця.
Хоча я цього ніде не знайшов, однак можемо припустити, що розбрат між Лейком і Емерсоном виник тому, що Tarkus – це єдиний альбом ELP, де немає, так би мовити, «коронної» акустичної чи напівакустичної балади Лейка, як, скажімо, «Lucky Man» на першому альбомі, «From The Beginning» на Trilogy чи «Still You Turn Me On» на Brain Salad Surgery. Єдина повністю його композиція на Tarkus’i «Battlefield» написана, вочевидь, під тиском Емерсона і його «широкоформатної» чи «сюїтної» концепції першої сторони платівки. Але ж «коронна» пісня Лейка могла бути на другій стороні, однак чомусь і там її немає. Здається, що Лейк, як і Джордж Гаррісон у Бітлів, мав певну квоту своїх пісень на альбомах ELP, і взагалі велика дивина, як стільки років співпрацювали такі кардинально різні музиканти і композитори, як Кіт Емерсон і Ґреґ Лейк.
Здавалося, що на концертах ELP Лейк зі своїми акустичними номерами виступав у ролі легенького, якщо не сказати розважального інтермецо між дуже серйозними, глобально-монументальними композиціями Емерсона. Тут, вочевидь, ідеально пасуватиме власне термін інтермецо, він у давнину означав невеликий музичний твір, який виконувався в перервах між актами трагедії чи опери. Говорячи доволі легковажно про пісні Лейка, порівняно з геніальними, на мою думку, композиціями Емерсона, все ж щойно зловив себе на думці, що на виступах Супер Вуйків я грав і співав пісню Лейка «From The Beginning», для себе підібрав на гітарі і виконував лише для вузького кола своїх друзів доволі складну «Sage» з Pictures At An Exhibition, і буквально пару років тому зробив для себе кавер «Still You Turn Me On», яку вважаю найкращою лейківською піснею.
Обкладинка альбому Tarkus – творіння художника альбомів ELP Вільяма Ніла – справила на нас неабияке враження. Я побачив там танк із лисячою головою, але насправді це був, за задумом Кіта Емерсона, фантастичний танк-броненосець. Якщо придивитися до цієї тварини в її звичному образі, то її голова трохи подібна на голову чудовиська, зображеного на обкладинці, але все ж, здається, остання більш подібна на лисячу. Емерсон захотів на цьому альбомі замутити якусь надміру фантастичну ідею, і коли було готове зображення обкладинки, він почав вигадувати для альбому назву:
«Образи броненосців постійно переслідували мене. Я конче мав вигадати якусь назву. Щось гортанне… воно мало розпочинатися з літери Т. Багато що мені навіювала «Видра Тарка» (роман Генрі Вільямсона 1927 року – І. Л.). Ця назва, це ім’я мало бути науково-фантастичне, яке б репрезентувало еволюційну теорію Чарльза Дарвіна, але у зворотному напрямку. Якусь деградацію, спричинену радіацією… Нарешті назва народилася – «Таркус!» Художник Вільям Ніл трактує ідею обкладинки і альбому загалом, як «безглуздість війни і людський безлад зі символами мутованого знищення».
Tarkus. Уся перша сторона, яка триває 20 хвилин і 40 секунд, являє собою цілісну сюїту з семи різних частин.
Eruption. Перша, інструментальна частина сюїти. За задумом Емерсона, вона втілює картину виверження вулкана і народження Таркуса (бойової машини, яка являє собою суміш танка з броненосцем) з яйця, що розташоване поблизу кратера цього вулкана. Чесно кажучи, мені і тоді, і тим більше зараз абсолютно байдужі всі ці загадкові фантастичні символізми, бо власне сама ця музика настільки велична, грандіозна і красива, що не виписується в жодні канони цієї пустої напівдитячої фантастики.
Річ розпочинається з басової теми на 5/4, яку потім підхоплює ліва рука органа. Карл Палмер говорить про 10/8, але це в принципі те ж саме. Я завжди рахував цю тему на 1,2,3,4,5. Це, так би мовити, «обрізаний» розмір з 3/4 чи 6/8, який, не дограючи одну частку такту, квапиться кудись і пре на шаленій швидкості, як оцей танк із лисячою головою. Недотримування до кінця такту класичних розмірів характерне для народної музики, і, зокрема, для багатьох українських народних пісень. Мені завжди дуже кортіло порахувати всі розміри «Eruption», але ніколи не вистачало терпіння. Зараз легко можна подивитися ноти і побачити, що окрім ключового розміру 5/4, тут фігурують ще 2/4, 3/4, 4/4, 6/8, 7/8.
ELP чи не єдиний роковий гурт, хоча й проґовий, який може собі дозволити, як в академічній музиці, будь-коли вдатися до сповільнення темпу (ritenuto) або до його пришвидшення. Орган Гаммонд Емерсона у цій частині твору рве душу на шматки, як Тузік грілку, а нові, нечувані до цього часу в роковій музиці гармонії справляють враження неймовірного новаторства, і новаторства безсумнівно геніального. Те саме в шістдесятих роках я відчував, вперше слухаючи Бітлз, музику цілковито іншу, але таку ж новаторську і геніальну.
Шукати запозичень у музиці Кіта Емерсона – дуже марудна справа, але занадто сумлінний Емерсон зізнається, що у «Eruption» використав якісь незначні акценти з 3-го концерту Сергія Прокофьєва, з частини Andante-Allegro. Зізнатися чесно, я, прослухавши цю частину, жодних запозичень не зауважив, хоча, не виключено, що більш прискіпливі дослідники щось таки там знайдуть, тож залишимо за ними це право. Перший фрагмент Tarkus’a «Eruption» захоплює несамовито, але це лишень прелюдія до ще більш величного і кайфового, яке слідує на ним, і це:
Stones Of Years. Друга частина Таркуса залізно входить до десятки моїх найулюбленіших пісень, включно з Бітлами, а це вже говорить саме за себе. Навряд чи ще щось зможу додати до цього, бо коли опиняєшся перед найпрекраснішим і найвеличнішим, то твої аналітичні здібності цілковито атрофуються, і ти німієш, неначе оці самі «Камені Років»… Завдяки цій музиці ти опиняєшся не лише на вершині найвищого людського щастя, а й десь на вершині пізнання і розуміння цього світу… Sapienti Sat…
Iconoclast. Ця коротка, трохи більше хвилини інструментальна композиція є продовженням і розвитком музичної теми Tarkus’а на 5/4. Фантастичні походеньки Таркуса тривають, і після того, як він перемагає кібернетичну істоту, схожу на якусь футуристичну станцію, до бою з ним стає істота на ім’я Iconoclast, тобто Іконоборець, яка являє собою гібрид між птеродактилем і військовим літаком, але Таркус легко перемагає і цю істоту.
Mass. Далі з’являється істота на ім’я Mass (суміш ящірки, омара і ракети) і теж програє битву Таркусу. Ця частина сюїти чисто гардова і гарно вписується у гардовий музичний тренд початку 1970-х. У соляку, де з’являється гітара Лейка, чутно сирену бойової тривоги. Поезія Ґреґа Лейка тут, як і в «Stones Of Years», чудова («міністр ненависті», «кардинал скорботи», «посланець страху», «плащ темряви нечутно впав на землю»), хоча й заплутана символізмами, які, здається, ще ніхто не розгадав, та й, напевно, не намагався.
У рядку, де проповідник закликає «зберегти кожну волосинку на його голові», здається, відлунюється Євангелія, власне те, що не варто клястися власною головою, бо без волі Господа людина на своїй голові «не може зробити жодної волосини ані білою, ані чорною» (Матвія, 5:34-37). І неначе на підтвердження цього – «він мертвий». Цікаво, що поезія цих двох пісень немає нічого спільного з сюжетом походеньок Таркуса, зображених і описаних на розвороті альбому. І будь тут мудрий, хоча це ж рок…
Manticore. І тут з’являється Мантікора – міфологічне чудовисько з тілом лева, людським обличчям і хвостом, який нагадує скорпіона, а на кінчику його жало. Тут уже нашому Таркусові стає непереливки: Мантікора цим жалом впивається йому в око і таким чином перемагає. Це надзвичайно напружена музична частина сюїти, динамічний розмір 3/4, здається, не дає навіть хоч трохи продихнути, і композиторський геній Кіта Емерсона виявляється тут в усій своїй красі.
Battlefield. Це власне те поле борні, де Таркус зазнає поразки від Мантікори, але поезія Лейка від цього фантастичного несерйозного сюжету йде кудись далі до насправді величного й трагічного. І тут з’являється те, без чого, здається, не обійшовся жоден роковий альбом початку 1970-х – антивоєнна тематика:
Очистіть поле борні і дайте мені подивитися
На той здобуток, що дала вам ваша перемога.
Ви говорите про свободу, а голодні діти падають.
І ви глухі, що не чуєте дзвінка цієї епохи?
І ви були там, щоб лишень подивитися на випалену землю?
І ви стояли поруч із примарним смолоскипом,
Знаючи, що листя смутку перевернули їхні обличчя,
Розсіяні на попелищі ганьби?
Кожне лезо гостре, стріли літають там,
Де лежать жертви ваших армій.
Де правлять латунні клинки і стріли,
Там не буде ані смутку, ані болю.
В останньому рядку бринить Об’явлення Святого Івана Богослова (21:4): «І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде…» Поезія Лейка насправді чудова, утім, що стосується музичного аспекту «Battlefield», тут історія трохи інша.
Ця пісня відрізняється від усіх інших на цьому альбомі тим, що вона повністю написана Лейком, її чисто гардова простота трохи випадає з контексту сюїти, але найцікавіше тут – гітарне соло – таке примітивне, щоб не сказати дитяче, що після того, що ми чули у 1969-1971 роках у виконанні Блекмора, Пейджа, Клептона, чути таке соло, і тим більше в контексті такої величної і фундаментальної речі, як Tarkus, було якось дивно і зовсім ніяково. Хоча Емерсон відзначив, що, вочевидь, на цей соляк Лейка надихнула музика його колишнього гурту King Crimson. Якщо Ґреґа Лейка, поряд зі Стівом Говом з Yes, можна вважати найкращим акустичним гітаристом усієї рокової музики, то як соловий гітарист він безсумнівно найслабший.
Aquatarkus. У кінці своїх пригод Таркус, програвши двобій Мантікорі, падає до річки і, здається, перетворюється на якийсь Акватаркус, тобто водяний Таркус, а Емерсон, відігравши трохи маршову тему, на коді повертається до своєї початкової теми на 5/4.
На запитання, яким своїм твором він пишається найбільше, Кіт Емерсон назвав фортепіанний концерт № 1 з Works і Tarkus. А Ґреґ Лейк зазначив: «Tarkus – це наш основний твір і він безумовно витримав випробування часом. Це один із найкращих прикладів генія Кіта Емерсона як композитора і вершина гурту ELP загалом». Утім найбільш хвалебною є думка про Tarkus Карла Палмера: «Найбільшим здобутком нашого гурту, який насправді може бути зразком для перспективних проґових гуртів, є Tarkus. Це фантастичний музичний твір, неймовірно. Музика абсолютно фантастична, такий чудовий альбом, така чудова музика».
Каверів Tarkus’а, незважаючи на велику складність цього твору – море. Справжнє захоплення викликають кавери ELP більш, аніж талановитої незрячої дівчини Річел Флаверз. А цей кавер Tarkus’а 2013 року у виконанні клавішника Джордана Рудеса і барабанщика Рода Морґенштайна знаменний тим, що і один, і другий грають тут більш віртуозно від самих Емерсона і Палмера. Зрештою людство повинно ж у чомусь прогресувати.
Це трактування музики Кіта Емерсона Джорданом Рудесом з джаз-роковими елементами наводить на думку, яка не раз виникає, коли слухаєш геніальну річ у будь-якій обробці іншого музичного стилю – будь це джаз, чи джаз-рок, чи академічна музика, чи будь-який інший стиль, а саме: що ця річ настільки геніально константна, що була б доброю у будь-якому стилі, бо вона тут несподівано яскраво віднаходить себе в зовсім іншому світлі, завжди опиняючись «у своїй тарілці», і починає виблискувати такими незвіданими досі діамантовими гранями, що мимохіть думаєш, як це все тут органічно, неначе композитор створив її власне і лише для цього стилю.
Перефразовуючи відому приказку, якщо добре «пошкрябати» Tarkus, а також багато інших геніальних творів Кіта Емерсона, то ми безумовно натрапимо тут на якісь «реліктові скелети» і того самого Прокофьєва, і інших видатних представників модерної і постмодерної класичної музики XX століття, можливо Стравінського, Шьонберґа, Штокгаузенга, Скрябіна, Бартока, а може й докопаємося і до самої додекафонії.
І навіть не дуже сильно «шкрябаючи», виявимо, як стирчать тут малюсінькі джазові, блюзові, ритмендблюзові, рок-н-рольні, а може й мюзиклові вушка.
Утім, це все тут так щільно «запаковано», так надійно завуальовано, так прискіпливо «стерто на порошок», що це лишень незначні штришки цілком якісно нової музики, несамовито яскравої й геніальної. Це настільки оригінальний і неповторний музичний контент, що заслуговує на звання одного з найвидатніших напрямків музики XX століття. І це музика така загадкова, що потуги її якось теоретично аналізувати виглядають просто немічними, як ось у цього сучасного класичного композитора.
Jeremy Bender. Друга сторона альбому розпочинається піснею, яка наче дає розрядку і полегшення після вкрай напруженої двадцятихвилинної сюїти першої сторони. У природі існують лише два такі твори: це власне «Jeremy Bender» і «The Sheriff» з Trilogy. Цей стиль спробуємо назвати «академічний реґтайм». З одного боку – це наче данина, як зізнається Емерсон, його улюбленому американському піаністові Флойду Крамеру і пісні «Oh, Susannah», данина модному на той час серед англійських музикантів захопленню кантрі і фолк культурою американського Дикого Заходу з усіма цими ковбоями, салунами, гонкі-тонками etc.
Утім, з іншого боку, під формальним нашаруванням цього тупого й примітивного – «Америка – голі баби» – ховається така глибина, така витонченість, така шляхетність, така краса, аж мурашки пробігають по шкірі. Вже перші вступні акорди пісні несамовито зачаровують і гіпнотизують своєю загадковою красою, і цей гармонійний глибинний підтекст цілковито поглинає у твоїй уяві увесь той зовнішній формалізм тупенької пісеньки (а який там тупий текст!) з ковбойського салуну.
Завжди дуже кортіло підібрати ці дві «академічно реґтаймові» пісні ELP – «Jeremy Bender» і «The Sheriff», але якось руки не доходили до клавіш. Зараз є ноти, і можна це спокійно собі зіграти, але чомусь не хочеться, бо знаю: тільки-но побачу між своїми пальцями ці загадкові гармонії, які ховаються десь поміж квартами, одразу зникне вся чарівність таємниці цієї неймовірної музикальної краси. Колись, напевно, це все ж зіграю, але наразі хочеться ще трохи постояти на порозі нерозгаданої таємниці геніальної музики Кіта Емерсона.
Bitches Cristal. За змістом поезії ця пісня цілковита чортівня: ворожки, відьомське зілля, містичні сили, привиди духів, дикі страхи, ритуальні вбивства, єретичні чари, etc. А музика – божевільний вихор на 3/4, який кружляє такими потужними хвилями, що, здається, вони здатні накоїти якогось серйозного лиха. У мене залишився яскравий спогад про цю пісню. Я сиджу вдома і слухаю її, приходить моя мачуха з роботи, чує цю музику і здивовано говорить до мене: «Як ти, людина з музикальним слухом можеш слухати таке жахіття?»
Тоді старші люди (а це для нас були люди старші за тридцять років) не врубалися в цю нову, на ті часи авангардову рокову музику, але зараз я, старший від тодішньої моєї мачухи на 25 років, слухаю «Bitches Cristal» з не меншою пасіонарністю, аніж пів століття тому, бо ця музика насправді чудова, несказанно красива і захоплива, особливо соло на піано з відчутними блюзовими нотками і вже цілковито класична блюзова кода, яка наче промовляє: і ми теж вийшли з блюзу, але зайшли так далеко, що навіть зазіхнули на те, аби цей блюз перевершити, і бачите – нам це вдалося.
The Only Way (Hymn) / Infinite Space (Conclusion). Ці дві речі йдуть нероздільно, тому вони завжди сприймалися, як одне ціле. В «The Only Way» Емерсон використав два фраґменти з Баха. На початку це органна «Токата і фуга Фа мажор BWV 540» і в середині фортепіанне соло з «Прелюдії і фуги VI, BWV 851». Емерсон згадував: «Музика Баха завжди відігравала роль у моєму музичному натхненні. Для «The Only Way» я знайшов церкву з оригінальним органом. Особливе задоволення я відчував, коли граючи основну тему, тримав педаль Фа». У пісні Емерсона використані прямі музичні цитати, так що про якесь запозичення тут не йдеться. Вочевидь, роковий композитор, поставивши свою власну музику поряд із музикою геніального Баха, хотів натякнути на те, що і його музика не гірша. Так воно і є насправді.
Щодо тексту пісні, то він доволі контроверсійний. Карл Палмер лише один раз згаданий у цьому альбомі як співавтор пісні разом із Емерсоном – в наступній інструменталці «Infinite Space», хоча, судячи з висловлювання Емерсона, текст до «The Only Way» вони писали разом: «Ми передбачали, що наші з Карлом релігійні погляди будуть сприйняті з занепокоєнням, утім вирішили ними поділитися». Якщо цю поезію важко назвати суто атеїстичною, то якісь атеїстичні натяки в ній все ж є, що зрештою характерно для рокової поезії початку 1970-х загалом: «Ви повинні вірити в людство… Не бійтеся: людина створена людиною…» Але найцікавішими є рядки, через які Емерсона з Палмером найбільше критикували:
Чи можете ви повірити,
Що Бог змусив вас дихати?
Чому ж він втратив
Шість мільйонів євреїв?
Остання цифра означає число євреїв, знищених німецькими нацистами під час Другої світової війни. Зайвий приклад, що тема війни неабияк турбувала рокових музикантів початку 1970-х.
A Time And A Place. Одна з найбільш гардових речей Emerson, Lake & Palmer. Тривожна, напружена, надзвичайно змістовна музикально. Шикарна річ, одна з найкращих у ELP. Поезія цієї речі насичена еквілібристикою короткоскладових рим – у чотири-п’ять складів:
There is a place,
A time and a space…
Somewhere a hill,
Where things are still…
Sleep in a dream
Of butter milk cream…
Save me from this shallow land,
Show me out of temper’s hand,
Drag me from the burning sand,
Show me those that understand.
Коли поет ставить собі за мету лише чіткість рим, від цього зазвичай страждає зміст поезії, однак у роковій поезії – це нормальна річ, і з цими чіткими римами текст пісні «A Time And A Place» не більш заплутаний, аніж інші тексти ELP.
Are You Ready Eddy? Ця примітивна жартівлива пісенька є ніби заслуженим відпочинком трьох несамовитих музикантів після роботи над феноменальним, високотехнічним, надзвичайно складним, серйозним і без перебільшення геніальним роковим альбомом. Вони наче радіють і по-дитячому бісяться, що нарешті завершили цю гігантську роботу, і жартома кричать своєму звукорежисерові Едді Оффорду: «Ти готовий, Едді записувати рок-н-рол? А ти готовий опустити фейдери? А ти готовий задіяти всі шістнадцять доріжок?»
Згадка про 16-доріжковий студійний запис – показник тогочасного технічного прогресу, цей запис був справжнім проривом на початку 1970-х років, бо навіть Бітлз у 1960-х роках більшість своїх альбомів записували на 4-доріжкові рекордери. Частково з Білого альбому (1968) з’являються вже 8 доріжок. Для 1971 року 16 доріжок – це було круто, утім минуть ще два роки і пінкфлойдівський Dark Side Of The Moon писатимуть вже на 24-х доріжках.
Кіт Емерсон надзвичайно полюбляв рок-н-роли. Він переграв і купу старих рокешників, і на альбомах ELP є декілька його оригінальних, простих як двері рок-н-ролів, заснованих на принципі примітивного твелвбарблюзового квадрата. Таким є і «Are You Ready Eddy?» – фактично переспів «The Girl Can’t Help It» Літла Річарда 1956 року, що особливо відчутно у бек вокалі. Це без жодного сумніву данина старому поважному дідусеві рок-н-ролові від молодого покоління рокерів.
Однак, ми можемо припустити, що меседж цієї пісні на альбомі Tarkus, одному з найкрутіших альбомів усієї проґової і загалом рокової музики, приблизно такий: так, ми віддаємо шану нашому поважному дідусеві, але порівняйте те, що ви прослухали на цьому альбомі до цієї пісні і саму цю пісню, та робіть висновки. Ну, а висновки будуть такі, що Emerson, Lake & Palmer альбомом Tarkus вписали насправді золоту сторінку в історії рок-н-ролу, якщо ми цим терміном визначатимемо усю рокову музику, і піднесли цю музику на недосяжну висоту. Звичайно, за декілька десятиліть з’являться музиканти більш технічні, аніж ці троє хлопців, але поки що ніхто навіть близько не перевершив композиторський геній Емерсона, Лейка і Палмера.
04.06.2021