Двосічний меч освіти

Олеся Ісаюк

Якби хтось поставив собі за мету встановити чемпіона з маскування сенсів в українській історичній белетристиці, то цим чемпіоном, безсумнівно, став би Теодор Микитин у тій частині його текстів, яка стосується тем історії Близького Сходу й античності.

Сюжет “Утікача з Ніневії” простий як двері і переспіваний у різних декораціях безчисленну кількість разів, цього разу у вавилонському антуражі: сина вавилонського писаря середнього рангу на ім’я Набопаласар забирають у заложники до Ніневії, столиці могутньої тоді Ассирії. Там він здобуває освіту, робить кар’єру — і створює таємну організацію з представників поневолених Ассирією народів, які збудували, висловлюючись сучасними словами, управлінську та військову кар’єру. Його викривають, він змушений утікати на батьківщину і там піднімає повстання, яке завершується апофеозом — узяттям Ніневії.

"Каменяр". Видання 1976 року

Кожен, мінімально знайомий із давньою історією Близького Сходу взагалі й історією Вавилона та Ассирії зокрема, може хіба усміхнутися, читаючи біографію головного героя. Оскільки реальний Набопаласар на момент взяття Ассирії був уже далеко не юнаком, а приблизно шістдесятирічним представником родової знаті Вавилонії, свого часу призначеним на “посаду” царя Вавилонії ассирійським царем. Та й взяття Вавилонії було аж ніяк не наслідком повстання, підготовленого змовниками з числа неассирійців за походженням вищих військових командирів, а фінальним акордом тривалої війни між Вавилонією й ослаблою Ассирією, яку роздирали внутрішні суперечності й наслідки постійних воєн.

Крім того, у тому суспільстві, яким воно було у Вавилонії з Ассирією, чиновник середньої руки не міг і мріяти пробитися на рівень царів і вищої знаті. З дуже простої для них, хоч і несерйозної для нас причини — царі вважалися частиною богів і божественного єства. Винятки можна було порахувати на пальцях — серед них був і легендарний засновник Аккадського царства Саргон. Крім того, Набопаласар та ассирійський цар — чи не єдині реальні історичні особи серед героїв повісті. А йдеться, на хвильку, про 612 рік до нашої ери — аж ніяк не ранню Вавилонію з її протомістами і тому подібним, отож на брак джерел нарікати не доводиться. І як це часто буває, коли йдеться про українську історичну белетристику на неукраїнські теми, безлад з подіями й особами прекрасно суміщається з відносною акуратністю в описі звичаїв і взаємовідносин — зрозуміло, з поправкою на час написання тексту і віддаленість автора від досліджень епохи, про яку пише.

«Царське полювання на лева», рельєф з палацу Ашшурбаніпала в Ніневії, 645-635 роки до н.е.

У принципі, реальна історія Набопаласара теж цілком пасувала б просто тому, що виглядає як варіація чи то історії Валленрода, чи чогось на кшталт полковника Кричевського у прочитанні за Чайковським. Обидва сюжети мають у собі елемент несподіваного переходу на сторону повсталих проти умовної імперії — умовної, бо ані державу Тевтонського ордену в випадку Валленрода, ані Річ Посполиту не можна вважати імперіями.

Бо виглядає, що “Утікач з Ніневії” саме про валленродизм, причому про дві його іпостасі: одну — через освіту, іншу — з “подвійним дном”, коли позірно лояльний “солдат імперії” одночасно керує таємною організацією, спрямованою на розвал цієї самої імперії.

Валленродом виступає, очевидно, Набопаласар. Нагадаю класичний сюжет: литовського хлопчика викрадають хрестоносці, виховують його як свого, з часом приймають в орден. Колишній бранець виявляється здібним, і після смерті великого магістра Ордену наступником обирають саме Конрада Валленрода — таке ім’я він отримав у процесі онімечення. Новий магістр розпочинає похід проти Литви й у вирішальний момент заводить усе “своє-чуже” військо у трясовину, де рицарі і гинуть.

Рельєф з палацу Ашшурбаніпала в Ніневії, 645-635 роки до н.е.

Реальний магістр Валленрод не мав ні найменшого стосунку до сконструйованого Адамом Міцкевичем образу, хоча реальний прототип у нього таки був. Цікаво, що, за сюжетом поеми, Валленрода постійно супроводжує співець, який нагадує магістру про його походження і місію, — цей сюжет схожий вже на українську легенду про євшан-зілля, яка стала популярною завдяки літературній творчості Миколи Вороного.

У книжковому Набопаласарі теж присутній момент насильства (адже ні його батьки, ні він сам не горіли бажанням опинитися у Ніневії), а також практично зразу виникає момент освіти як “двосічного меча”. Учитель Гістасп із перших сторінок — колишній вавилонський воїн, який після поразки вавилонського повстання “загубився” між своїх і перекваліфікувався на вчителя: у контексті українського досвіду прямий пас на кобзарів, які замолоду часто козакували, і на численних членів чи симпатиків підпілля, які зуміли успішно легалізуватися і через особисті та родинні зв’язки передати традицію. З іншого боку, показано, як зацікавлення Набопаласара книгами зразу ж провокує в ассирійського царя тривожні роздуми щодо того, а чи не виховають вони своїми ж руками собі освіченого фахового противника.

«Поранена левиця», рельєф з палацу Ашшурбаніпала в Ніневії, середина VII століття до н.е.

Тут обіграно зразу два моменти. Насамперед — освіта як шлях до вищої позиції у суспільстві, який в умовах Західної України був класичним: саме завдяки доступові до освіти змогло сформуватися середовище громадських діячів, які фактично своїми силами за пів століття перед боротьбою за незалежність у 1917–1921 роках створили цілу мережу установ та інституцій у практично кожній сфері суспільного життя. Втім, крізь сюжет повісті проглядає зворотний бік освіти, який після встановлення радянської влади на Західній Україні перетворився на справжнісіньку колізію. Ішлося про те, що, згідно з логікою приписуваної маршалові Ридзу-Сміглому максими, “з німцями тратимо свободу, а з росіянами — душу”, освіта в СРСР, у якому Микитин і писав свої основні тексти, супроводжувалася потужною індоктринацією. У результаті частина молоді поставала перед вибором — освіта чи власні переконання, бо ж було очевидним, що як мінімум доведеться йти на певні компроміси, а як максимум справа закінчиться постанням повноцінного вишколеного “солдата імперії”. Цю небезпеку добре бачило повоєнне підпілля, яке у своїх листівках застерігало присланих зі сходу вчителів від “ідеологічної роботи”, закликаючи їх зосереджуватися суто на викладанні предмету. Та коли писався “Утікач...”, підпілля вже давно не існувало.

Але колізія не зникала — навпаки, вона супроводжувала кожного, хто вирішував усе ж робити кар’єру, та й не те що кар’єру — просто займатися тим, до чого були здібності, якщо щастило отримати бажану спеціальність. Дуже часто треба було вирішувати, наскільки далеко можна зайти в офіційній лояльності і як примирити своє й офіційне. Існувала і тіньова сторона цієї колізії, яка парадоксально допомогла багатьом — земляк, який міг похвалитися достатньо високою позицією в офіційній драбині рангів, міг допомогти менш успішним, а то й просто “прикрити” тих, хто попався на якихось “гріхах”. І таких історій чимало у біографіях багатьох людей.

Правда, й імперія цілком свідома небезпеки, яку становлять її освічені “солдати” родом із підкорених народів. Цей страх втілено у роздумах ассирійського царя після того, як він почув про бажання Набопаласара навчатися. Перше, що приходить йому в голову, — небезпека освічених рабів і що імперії невигідні розумні раби.

Рельєф з палацу Ашшурбаніпала в Ніневії

Це побоювання справджується ближче до середини книги, коли стає ясно, що у самій ассирійській армії зріє змова, складена з високопоставлених воєначальників неассирійського походження — представників підкорених народів. Підпільні методи дії і військовий уклад всередині організації навівають порівняння з Організацією українських націоналістів, про існування і діяльність якої Микитин добре знав. Втім, насправді ця історія — не про ОУН. Ця історія про тих численних юнаків і дівчат, які здобували радянську освіту, але, попри це, виносили з дому передану потихеньку традицію власної ідентичності й самоусвідомлення. І це також передбачення простої істини — що у будь-який момент нібито вірні слуги імперії з-поміж підкорених народів можуть збити їй домовину. Прикладом цього є численні позірно лояльні персоналії, які зіграли більш і менш видиму роль у подіях 1989–1991 років та у перші роки Незалежності. Це Дмитро Павличко, осипаний офіційними милостями поет, який погрожував “задушити” Леоніда Кравчука, якщо той не поставить на голосування Акт про проголошення Незалежності. Це Ярослав Горошко, офіцер радянського спецназу, який пройшов Афганістан — і зрештою став творцем українського спецназу. Це всі ті військові й управлінці, які вибрали Україну, — а таких у 1991–1992 виявилося чимало. Зрештою, чимало шістдесятників і дисидентів виросли у сім’ях цілком лояльних радянських громадян. І “Утікач...” саме про них — про дуже різних людей, які опинилися у центрі колізії між імперією, самістю і просто бажанням жити, як хотілося б.

У цьому сенсі вельми характерна сцена, в якій Набопаласар і мідієць Аркадасар (він же — високопоставлений воєначальник у ассирійській армії) спільно доходять до ідеї таємної спілки. Усе починається з того, що Набопаласар стає випадковим свідком, як Аркадасар убиває ассирійця. Зауваживши Набопаласара, мідієць пояснив, що убивство — не що інше, як пам’ятна жертва по загиблих у здобутому ассирійцями місті батьків, а також пояснює, що якби він мав підстави сумніватися в Набопаласарові, то вавилонянин розділив би долю ассирійця. Під час вечері за вогнищем того ж вечора Набопаласар підказує всім учасникам зустрічі, серед яких немає жодного ассирійця, план створення таємної організації, спрямованої на повалення Ассирії. Тут обіграно зразу кілька моментів — насамперед той факт, що воєнна поразка часто стає початком підпільної боротьби. Друге — попри постійне “перемішування народів”, яке ставило за мету створення ситуації, коли імперія ставала єдиним прийнятним контрагентом для кожного зокрема представника поневоленого народу, це ніяк не гарантує того, що представники цих самих народів не зможуть домовитися.